Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

Якби ж то дожити,– знов сумно зітхнув Петро.

Доживемо, Петре. Будемо підтримувати один одного, а наші фашистів уже б’ють щосили! Треба вірити й боротись!

Я на все згоден, якби ж то тільки вирватися звідси та помститися проклятим гадам...

Всьому свій час, друже,– втішив Жора. – Може, трапиться нагода – то й вирвемось. І мстити будемо! А поки що бережи себе, щоб не загинув по-дурному...

Спасибі вам, хлопці. Я робитиму все, як ви кажете... Якщо в блок до мене важко буде проникнути, то я увечері приходитиму на це місце. Тут Володя врятував мені життя, коли я впав з цеглою біля есесівця, сюди й буду приходити...

Ну й домовились, Петре. Будь здоров і – вище голову! Ще поживемо...

Для освітлення тунелю чехи користувалися примітивними лучинами-скіпками, наструганими з соснових дощок, висушеними на сонці й трішки просякнутими маргарином. Горіли вони добре, але з ними було багато мороки, бо доводилося дуже часто їх міняти і постійно стежити, щоб не гасли, а це гальмувало роботу. Згодом Карелу пощастило виміняти у в’язня, який працював автомеханіком у гаражі, пляшку бензину і пляшку гасу. З консервних банок виготовили каганці, і робота пішла веселіше. Однак пальне доводилося економити. Освітлювали тільки забій, де вгризалися в товщу землі і ставили кріплення з міцних дощок і обаполів. Деталі кріплень виготовлялися в бараці.

Тунель – метр завширшки і сімдесят сантиметрів заввишки – був, звісно, тіснуватий, але все ж двоє людей поповзки могли розминутися. Удвох можна було також ставити кріплення. За приблизними підрахунками Карела, відстань від шахтного колодязя до першого ряду загороджувальної системи була тридцять п’ять метрів. До цього треба додати ще п’ятнадцять-двадцять метрів на ширину загороджувальної смуги з трьома стінами колючого дроту. Отже, виходило п’ятдесят п’ять метрів. Тривожило ще й інше: як далеко рити тунель потойбіч загороджувальної смуги? Адже та смуга вночі яскраво освітлена. Міркування були різні, але Володя і Жора допомогли чеським друзям дійти спільної згоди і в цьому важливому питанні. Справа, в тому, що на бетонних стовпах над загороджувальною смугою висіли потужні лампи з абажурами-відбивачами, схожими на великі, перевернуті догори дном тарілки. Увечері освітлювальна система вмикалася, і всю ніч табір був обперезаний кільцем яскравого світла, в якому вартовий-есесівець міг бачити кожну нитку колючого дроту і навіть піщинку на землі коло дроту. Ширина цієї яскравої світлової смуги була приблизно двадцять метрів.

Але не ви розумієте, Карел,– доводив Володя,– ця смуга пролягає власне на території табору, і її світло сягає поза табором не далі десяти метрів. Ми з Жорою до цього придивилися. Мабуть, спеціалісти по будівництву таборів і не думали про зовнішнє освітлення.

Схоже, що так,– підтвердив Жора. – Ми з кар’єру спостерігали за поведінкою вартових на вежах і дивувалися, що їх цікавить лише об’єкт охорони – табір, а те, що за спиною, вся довколишня місцевість поза табором їх не обходить.

Шаблон, німецький шаблон і тупий педантизм! – сміявся Карел. – Цей табір збудували за давно заготовленими стандартними проектами, створеними ще до війни і розрахованими на будівництво таборів у Німеччині, де не було ніяких партизанів і не було необхідності освітлювати довколишню місцевість, перекривати підступи до табору. А ось тут, у Явожно, сотні дві партизан могли б уночі оточити табір і за лічені секунди перестріляти варту й випустити на волю десятки тисяч в’язнів...

Зате центральний освенцімський табір,– сказав Володя,– має продуману загороджувальну систему, потужну систему сигналізації, шістсот сторожових собак... А ще ж моторизований есесівський гарнізон... Очевидно, в Явожно ще не встигли подбати про зовнішню безпеку, як це зробили у Освенцімі.

Нічого, Орлятко, фашисти не загаяться про це подбати,– жартома втішив Карел. – Їм досить буде одного якогось випадку – і все стане па свої місця. Отож нам треба поспішати, бо вже ж і будівництво блоку час завершувати... То скільки ж метрів будемо брати за освітлювальною смугою?

Давайте все ж враховувати світловий ефект,– сказав Жора. – Очі вартових звикають до надто яскравого світла, і вони майже нічого не помічають за освітленою смугою. Там для них після яскравого світла – суцільна темінь. Ми з Володею переконалися в цьому, коли спостерігали за «рибалками».

Якими ще рибалками? – здивувався Карел.

Ви знаєте табірну кухню з глибокими підвалами? У підвалах тих – овочесховища. Уночі ця споруда не освітлюється. Ми бачили багатьох сміливців, які вночі ходили туди із своєрідними «вудками». До держака мітли припасовували цвях і через вентиляційні люки діставали з підвалу картоплю, моркву, брукву. І головне – вони не попадалися. А чому? Діяв закон світлового контрасту... Есесівцям на вежах не видно, що робиться біля кухні, де темно, хоча вона й знаходиться недалеко від світлової смуги...

Вирішили вихід з тунелю робити на тридцять п’ятому метрі за останнім, зовнішнім рядом колючого дроту.

Поспішати треба,– заклопотано зітхнув Карел. – Крім усього іншого, скоро почнеться осіння негода, холоднеча, оголяться ліси... Тоді важко буде... Працювати, друзі, будемо з граничним напруженням.

І вопи працювали. Умиваючись потом, задихаючись від нестачі кисню, рили землю до знемоги. Піднімались на поверхню і падали, хапаючи повітря, як риби, викинуті на сушу. Після короткого перепочинку знову лізли в нору, і знову рили, рили...

Відомо було, що під загороджувальною смугою в землі лежать бетонні плити, які слугують фундаментом і водночас підземною перепоною. Есесівці, як видно, все ж таки враховували можливість підземних підкопів... З тих в’язнів, які починали будівництво цього табору, серед живих не було вже нікого, за винятком одного німецького капо. Від нього й дізнався Карел про підземну бетонну стіну й деякі подробиці. Правда, німець не пам’ятав, на яку глибину залягає стіна, але вона є, це безсумнівно.

Стіна не страшна – підкопаємось,– сказав Карел. – Страшне інше: якщо наткнемося на підземні води – пропадуть усі наші зусилля...

А ви не думали про те, що поруч є кар’єр? – запитав Володя. – Адже він майже двадцятиметрової глибини – і ніякої води там немає.

Х-хе, кар’єр... На щастя, я не проходив у ньому карантину, але свого часу добре його роздивився. Щось схоже на ніжність, як це не парадоксально, я відчуваю, згадуючи ту гидку яму.

Дивно ви жартуєте, Карел,– сторопів Володя.

Жартую, але справді саме кар’єр наштовхнув мене на думку про будівництво тунелю. Адже в кар’єрі я ви-

вчив структуру тутешнього грунту і переконався, що на глибині немає грунтових вод. Щоправда, літо було спекотне, може, тому їх не було. Але ж скоро почнуться зливи. Поспішати, треба поспішати...

І вони, вибиваючись з останніх сил, поспішали. Чимало мороки було з установкою кріплень. Карел особисто перевіряв кожен цвях, кожну деталь, щоденно безліч разів обмацував усе підземне «господарство». Володя передавав йому свій шахтарський досвід, розповів про катастрофу завалу, яку пережив колись у шахті «Гогенцоллернгрубе»: вона сталася саме через неякісне кріплення штреку.

Ціною неймовірно важких зусиль тунель дедалі подовжувався. Поки що все йшло добре. Інколи в серце Володі заповзав страх, якась липка тривога. Як-не-як, а сім втеч, здійснених ним протягом двох років з різних таборів, давалися взнаки, він знав, що будь-яка, па перший погляд незначна, дрібниця може звести нанівець так гарно обдуману й ретельно підготовлену операцію. А це означало б одне – смерть...

Одного разу увечері він стояв поблизу барака й дивився в бік сторожової вежі. Есесівець на пій раптом клацнув затвором кулемета, вставляючи нову стрічку. І Володю враз охопило передчуття тривоги. На мить здалося, ніби есесівці давно знають, що робиться в цьому недобудованому блоці, і лише удають, ніби нічого не знають, аби потім познущатися. Тривога наростала, і Володя, намагаючись її розвіяти, почав про щось говорити з Жорою, навіть невдало пожартував, сказавши, що блок, з якого вони збираються «випурхнути», має номер тринадцять. Його настрій і тон, мабуть, зачепив Жору за живе.

Забобони, містика, нісенітниця! – вигукував. – Скажи краще, що ти починаєш боятися. Ну, гаразд, малюк, я розумію твій душевний стан. Страх – річ природна, і ніякий героїзм не виключає страху, бо героїзм – це не презирство до життя, а навпаки – любов до нього. Героїзм – це уміння подолати в собі страх у найтяжчі хвилини. Хіба є на світі люди, які перед лицем смертельної небезпеки не звідують страху? Немає таких. Загибелі боїться кожен. Хто більше, хто менше – цього аршином не зміряєш і в аптеці не зважиш. Але треба перемагати будь-який страх і боротися за життя до останньої можливості. І якщо вже почався бій, якщо йдеш в атаку – не розкисай! Недаремно кажуть: сміливого куля боїться, сміливого й багнет не бере...

ІІу що ти, Жоро... За кого ти мене маєш? – Володя почував себе ніяково, ніби й справді виявив боягузтво.

Жора також ніби засоромився своїх повчань:

Пробач, друже...– І додав, мабуть, щоб підняти настрій Володі: – А взагалі – не бійся, малюк. Я ж бо й сам боюсь...

У карих Жориних очах спалахнули іскринки сміху – того щирого сміху, який уже не раз розвіював нервове напруження друзів у тяжкі хвилини концтабірного життя.

17

Здавалося б, тунель – дуже проста споруда, що може бути простіше? Копай собі, та й годі. Але яг скільки варіантів перебрали чехи, скільки планів запропоновано, скільки виникало нових пропозицій перед тим, як було знайдено оцю чітку схему, остаточний план... А скільки непередбачених, несподіваних ускладнень виникало в ході самих робіт! Наприклад, яку висоту і ширину повинен мати тунель? Тут нібито все ясно: чим менші розміри, тим менше доведеться виймати грунту, тим легше його ховати, тим: менше потрібно кріпильного матеріалу і робота піде швидше. А практика показала інше. Дуже швидко переконалися, що чим менші габарити тунелю, тим важче в ньому працювати, важче виймати грунт, важче його транспортувати по тунелю і піднімати на-гора, важче ставити кріплення. Нарешті – |важче й дихати, бо повітря у вузенькій норі мало, а зайнята тяжкою фізичною працею людина потребує кисню значно більше, ніж у звичайній обстановці. Та й змінникам неможливо протиснутися – доводилося ждати, поки всі піднімуться на-гора, а це великі втрати часу. Отож вирішили уже розпочатий тунель розширити до таких розмірів, де двоє чоловік могли б одночасно, пліч-о-пліч пересуватися рачки або по-пластунськи і працювати в парі при встановленні кріплень.

Робота просувалася успішно, однак нервове напруження дедалі зростало. Усі падали з ніг від утоми. Особливо вибився із сил Володя. Давалися взнаки страшні випробування, через які довелося пройти раніше. Адже він був наймолодший за всіх, і його концтабірна «одіссея» розпочалася ще в сорок першому, коли хлопцеві виповнилось лише п’ятнадцять років. І ось ще одне нелегке випробування. Він з тривогою в серці думав: чи ж витримає нелюдське навантаження, чи не здадуть нерви? Виснажлива втома породжувала нервозність. А нервозність загрожувала перейти в паніку, що паралізує волю і енергію. Карел як міг підбадьорював: «Спокійно, друзі, не треба гарячкувати – у нашій справі це ні до чого. Не перенапружуйтесь. Тверезий розрахунок і продуманість – ось що головне».

Жалюгідний каганець не міг освітити весь тунель, до того ж він чадів і поглинав кисень. А грунт був важкий: раз по раз натрапляли на коріння велетенських дерев, які тут колись росли. Коріння рубали сокирою, пиляли ножівкою, довбали стамесками. Карел заспокоював: «Хваліть бога, що тут немає, каміння і підземних вод, а тільки глина, пісок та коріння. Коріння – це не страшно, впораємось. Воно навіть допомагає нам, бо скріплює грунт, як залізні прути в залізобетоні». Він казав це так спокійно, ніби їм належало нарубати в’язку дров у лісі.

Інколи тут же, в бараці, чехи тихо співали своїх пісень – здебільшого журливих, і Жора також вплітав свій голос у мелодію. А іноді просили Володю, щоб почитав вірші. Одного разу він читав Маяковського, і поезія звучала так злободенно, неначе написана була якраз для них. Читав Володя добре і відчував, що його хвилювання і мужній голос поета сприймаються серцями слухачів, додають їм сили й упевненості. Один тільки Карел якось дивно дивився на Володю* був суворий і зажурений. Коли всі заворушилися, щоб знов стати до роботи, Карел притримав Володю.

Вигляд у тебе, синку, дуже змучений. Мабуть, ми трохи ранувато впрягли тебе в роботу.

Про що ви, Карел? – здивувався й насторожився Володя. – Змучені всі, але ж треба форсувати роботи.

Ні, ти дуже перевтомлений,– похитав головою Карел. – Так довго не протримаєшся. Ця робота – лише початок, а Бескиди ще далеко... Я призначаю тобі додатковий пайок і звільняю від роботи під землею. Тимчасово...

Ні, я не згоден! – гарячкував Володя. – Та мені й харчі не підуть, якщо не буду працювати нарівні з усіма!

Карел, подумавши трохи, відповів:

Гаразд. Будеш працювати й під землею, але під моїм особистим наглядом з’їдатимеш все, що я тобі даватиму. Це – наказ...

Стояли тихі осінні дні. Сонце, теплий вітерець вабили на волю, подалі від табірного пекла. Вона була вже ніби поруч, жадана воля, проте ще ближче й відчутніше – тривога й невідомість. Тридцять сміливців відчайдушно вгризалися в товщу землі, у них лопалися криваві мозолі на долонях і колінах. Здавалося, що цьому тунелю, цій пекельній роботі не буде кінця-краю...

Та ось наткнулися нарешті на підземну бетонну стіну, про існування якої вони вже знали. Всі дуже зраділи, адже ця стіна була якраз під колючим дротом. Вони дійшли до бетонної стіни дуже точно: тунель своєю стелею виявився на рівні підвалин стіни. Першим це побачив Володя. Він саме працював у забої, і його лопата кресонула по бетону. Хлопець негайно дав умовний сигнал, смикнувши три рази шпагатину, протягнуту через весь тунель. Такий сигнал означав «усім нагору!» і подавався лише в надзвичайних випадках – обвал, поранення тощо. Усі кинулися нагору, а Карел – до тунелю, де в забої лишився Володя.

Ну, слава богу, живий, а то я так налякався,– полегшено зітхнув Карел і відразу ж заміряв товщину бетону. – Тридцять п’ять сантиметрів! Нічого собі стіночка! Так, це межа табору, і ти перший її досяг. Вітаю, Орлятко! Ох і везучий же ти хлопець!

От бачите, а ви хотіли списати мене...

Вони були радісно збуджені, гаряче тиснули один одному руки. Така подія!

Братці, будемо вважати цей день нашим святом, а Володю – іменинником! – урочисто виголосив Водічка, який приповз до них у забій.

Володя поповз по тунелю до барака. Від радості йому хотілося і сміятись, і плакати.

Нагорі його обіймали, поздоровляли, а хлопець почувався так, як і тоді, коли він, помираючи від ран і голоду, знайшов у собі силу віддати свою порцію баланди незнайомому хворому, старому єврею в центральному освенцім– ському таборі чи коли вже тут порятував від неминучої смерті Петра Панасюка. Звичайно, це випадковість, що він перший досяг бетонної стіни і пробився за межі табору, але все ж таки...

Побратими раділи, як діти. Так, це була велика радість: тунель уже прорито за дріт! їх вартують озброєні до зубів бандити, на них націлені десятки кулеметів із сторожових веж, бранці оточені багаторядною смугою колючого дроту під струмом високої напруги і навіть бетонною стіною, опущеною глибоко в землю, а вони, наперекір усьому, таки пробилися на волю! Титанічними зусиллями, вмиваючись потом і кров’ю, щохвилинно ризикуючи життям, все ж таки вивели тунель за межі ненависного табору. «Ми вже за дротом!» – кожному дзвеніла яскрава, як сонце, думка.

18

Володя стояв на посту біля вікна барака і спостерігав. Звідси видно майже всю територію табору. В цю післяобідню пору табір здавався зовсім безлюдним, бо майже всі в’язні працювали в арбайтскомандах, а проміненти, поховавшись у блоках, відпочивали. Біля вікон і дверей чатували їхні власні спостерігачі, щоб не прогавити появу есесівців, особливо якого-небудь блокфюрера.

Спостерігачами у них завжди були штатні холуї, яких всі називали піплями, тобто лакеями в найгіршому розумінні цього слова. Вони охороняли сон своїх патронів, а за це одержували баланду і хліб. Ніщо інше їх, звичайно, не обходило – аби тільки нажертися. Щоб утриматися на цій «ситній посаді», щоб вислужитися перед своїми покровителями, вони часто «продавали» тих чи інших в’язнів, зводили на них наклепи. Найчастіше жертвами піплів ставали ті, хто ставився до них з відвертим презирством. їх ненавиділи всі в’язні. В таборі не було слова принизливішого, ніж дошкульне «піпль». Неперекладне слово швидко вжилося в усі мови, але смисл його не мінявся: сволота, якої світ не бачив.

Пійлі водилися в усіх таборах. Здебільшого це були юнаки або молоді мужчини – вузькоплечі, товстозаді, похітливі, з масляними очицями, з рабськи улесливим або нахабним поглядом, в залежності від того, на кого дивився піпль: на можновладця чи на рядового в’язня. Серед піплів нерідко траплялися справжні гермафродити, які вже самою своєю зовнішністю викликали глибоку відразу й огиду.

Особливо набридали піплі чехам, бо часто приходили до тринадцятого блоку й намагалися виклянчити або вкрасти що-небудь із теслярського інструменту, лаків або фарб. Чехи кількох уже відлупцювали й налякали лагерфюрером, який за крадіжку державного майна одразу ж вішав злодіїв. Проте деякі ще навідувалися. Ось і зараз один підійшов до барака. З великою насолодою Володя вліпив би йому кілька боксерських ударів, та не варто руки бруднити. Обмежився тим, що налякав есесівцем, який нібито перебуває в бараці. Піпль блискавично щез. Заповітний день, про який жагуче мріяли всі побратими, наближався. Вони охрестили його днем «зет» – останньою літерою латинського алфавіту. Він і справді мав стати їхнім останнім днем у таборі. Сама ж операція закодована словом «Бескиди», бо втікачі планували прорватися у гори.

Після перезмінки до Володі підійшов Жора – увесь в грязюці, мокрий від поту, бо щойно виліз із тунелю.

Мрієш, малюк? Чи бачиш он там, вдалині, синю смужечку лісу? Ще кілька днів і – воля! Дріт не перед очима, а за спиною. І ніяких боксерів, зеппів, шакалів, ніяких трупарень і ревірів, ніяких облав і селекцій, ніяких газ– камер і крематоріїв! Ех, Орлятко... Чи пам’ятаєш ти, як пахне ліс, як дихає, як шелестить листям? Чи пам’ятаєш, як щебечуть пташки, як парує земля па світанку, як блищить роса в променях сонця?.. Ми з тобою ще погуляємо в лісі, ще полоскочемо клятих гітлеряків так, що тісно буде їм на білому світі!

Давай, Жоро, попросимо Карела, щоб дозволив узяти Петра. Невже ж ми його кинемо?

Звичайно, не кинемо!

Хлопці разом підійшли до Карела.

Ну як? – лагідно всміхнувся їм Карел. – Сяєте, як іменинники? Тепер уже скоро...

Карел,– рішуче почав Володя,– ми хочемо просити вас, щоб узяти з собою нашого земляка Петра Панасюка. Хлопець він надійний, не сумнівайтеся...

Карел почухав потилицю:

Змінювати плани небажано, але подумаємо. Давайте краще порадимося з усіма. Якраз сьогодні після роботи зберемося, визначимо день «зет», розробимо маршрут... Продумайте все детально, жду від вас пропозицій і порад.

Увечері поставили біля вікон двох спостерігачів, посідали на соснові стружки в тісний гурт. Першим говорив Януш Кемпка. До війни він був кадровим військовим, служив у чехословацькій армії капралом санітарної служби.

Кемпка доповів про наявність продуктів і медикаментів, яких було обмаль.

Простирадла порізати на бинти, розфасувати в пакети і роздати кожному. Треба збільшити запаси продуктів і медикаментів. В день «зет» усі стамески заточити, перетворити їх на кинджали чи багнети. З собою забрати всі сокири й молотки, трохи цвяхів, вірьовки, шпагат. У поході все знадобиться: можливо, доведеться споруджувати плоти чи курені, а може, й ноші.

Кемпка додав, що як лікар він дуже стривожений фізичною і нервовою перевтомою людей, а тому запропонував не прискорювати роботу, бо попереду – тяжкий багатокілометровий марш-кидок. Після Кемпки говорив Карел.

І все ж таки, товариші, я вважаю, що нам доведеться прискорити роботу. В будь-яку хвилину можуть виникнути непередбачені обставини. Сьогодні працюємо тут, а завтра нас можуть загнати на інший об’єкт. Тоді загине все. Тому я прошу вас прискорити темп робіт, зробити все, що в наших силах, і навіть більше...

Затим Карел повів мову про вирішальний день «зет». Як у той день, а точніше – в ту ніч, зібратися усім у тринадцятому блоці, біля входу в тунель? Як непомітно вибратися з блоку, де мешкають чехи? Адже там один тільки староста табору Бруно займає дві кімнати, а його обслуговують десятків зо два різних піплів. А ще ж сотні дві промінентів, які вдень відсипаються, а вночі ріжуться в карти, пиячать і займаються розпустою. Хтось та помітить, як ціла команда чехів серед ночі залишає блок і кудись іде. Може, варто спробувати переконати старосту табору, щоб дозволив чехам ночувати в бараці, який вони будують? А чим це мотивувати? Тим, що, мовляв, розкрадають інструмент і дефіцитні матеріали? А якщо Бруно скаже, що для охорони досить двох чоловік? Піти на ризик і перебігти вночі без всякого дозволу? Але ж помітять есесівці на вежах, увімкнуть прожектори, а то ще й сіконуть з кулеметів. Або, в кращому разі, зчинять тривогу, накажуть підняти руки вгору і стояти так до ранку, а вранці передадуть порушників лагерфюреру...

Довго міркували, але ніхто нічого конкретного запропонувати не зміг. Стосовно ж маршруту всі були одностайні: прориватися на Остраву. Але чомусь висловлювали впевненість, що на дорогу вистачить три дні. Володя був вражений тим, що чеські товариші, досвідчені конспіратори, розробивши такий реальний план втечі, виявилися наївними у визначенні строків марш-кидка. Досвід – найкращий учитель, а в них ще не було досвіду втеч, і тому Володя вирішив висловитися, підказати побратимам. Було трохи незручно, що він, наймолодший, береться вчити старших, але ж мовчати було б злочином.

Почав з того, що знання німецької мови, згуртованість, воля і рішучість – все це, безперечно, сприятиме успіхові задуманого. Але добре було б знищити кількох есесівців чи поліцаїв і заволодіти їхньою зброєю. Тоді можна було б переодягти кількох товаришів у військові мундири ворога, і вони начебто конвоювали б затриманих чи заарештованих. Так легше пересуватися по ворожій території, можна йти не тільки вночі, а й удень, а отже більше шансів утекти від погоні. Але чи можна розпочинати партизанські дії в районі Освенціма, де повно гітлерівських підрозділів, частин і гарнізонів, де на кожному кроці нишпорять патрулі, охороняються всі мости, пороми, переправи, дороги і навіть перехрестя доріг і вулиць? Чи можна розраховувати на успіх, не знаючи місцевості, не маючи ніякого зв’язку з місцевим населенням? Ідея прориву в Чехословаччину правильна, але щоб її здійснити, необхідно, як це не сумно, роздробити загін на маленькі групки. Одинакові важко втекти, але так само важко це зробити й великій групі. В чужій, ворожій або окупованій країні втікач-одинак абсолютно безпорадний, якщо він навіть здоровий і має що їсти. На кожному кроці він наражається на небезпеку. До того ж замучать простуди, хвороби, бо ж спати доводиться в хащах, на болотах. А якщо засне, звалившись від утоми, стає зовсім беззахисним, оскільки його ніхто не охороняє. А великі групи втікачів легко виявляють каральні загони.

Ось у мене в руках коробочка сірників,– сказав Володя. – Якщо я кину її в купу стружок, ви легко знайдете її. А якщо розкидаю сірники по всьому бараку, тоді їх знайти майже неможливо. Отак і живі люди на місцевості. Я сім разів утікав з таборів. І кожного разу попадався. Чому? Бо був один. У тюрмах і таборах зустрічав сотні таких втікачів-одинаків, які, як і я, ставали легкою здобиччю переслідувачів. Чимало бачив і тих, що тікали в складі великої групи. Усі ці групи не могли відірватися від погоні. Звідси висновок: найкращий варіант – група з трьох чоловік. Троє можуть сховатися в кущах, у норі, в копиці, у водостічній трубі – де завгодно. Там, де можуть пройти або проповзти непомітно троє, тридцять чоловік неодмінно впадатимуть у вічі. Тому маленька група набагато сильніша. Та й керувати нею легше. Троє почують команду, подану пошепки. Тридцять чоловік її не почують. Уявіть собі бій. Чи багато навоюєш стамескою проти ворога, озброєного автоматом? У першому ж бою нас перестріляють. Останню свою втечу з міста Бойтена я здійснював удвох із поляком Стасиком Бжозовським. І що ж, ми розгубили один одного при перших же пострілах переслідувачів. Ніч, темінь, канави, ями, кущі, огорожі – треба бігти, а місцевість незнайома, довкола стріляють. І останнє. За три дні пробитися в Чехословаччину просто неможливо. Відстань до Острави по прямій сто тридцять кілометрів. Але ж доведеться йти пішки, а нерідко й повзти. І, звісно, не по прямій. Доведеться обходити населені пункти, військові об’єкти, місця дислокації військових частин, численні концтабори, промислові комплекси, болота, форсувати водні перешкоди і так далі. Будемо петляти більше, ніж петляє заєць у лісі, і важка та небезпечна дорога наша розтягнеться до півтисячі кілометрів. Ось що треба мати на увазі, а ви – три дні... Як мінімум два тижні. Ще якщо не доведеться нести хворих і поранених. Та й чи може такий загін протягом двох-трьох тижнів лишатися непоміченим ворогом? Звичайно, ні. Почнуться облави, прочісування, засідки... Отже, я пропоную розділити загін на десять трійок і в першу ж ніч розбігтися, розсипатися в різні сторони, загубитися в лісах і на Остраву рухатись різними маршрутами. А вже там зібратися докупи в умовному місці.

Приголомшені чехи мовчки слухали Володю. Дробити загін на десять малесеньких груп? Про це ніхто ніколи навіть не думав. Хіба ж можна розбивати таку згуртовану сім’ю, де всі так зріднилися між собою? Треба! Тепер це зрозуміли всі, але ніхто не наважувався сказати вголос. Це міг зробити лише Карел, проте й він мовчав, глибоко замислившись.

19

Після вечірнього апелю, коли блоковий Картяр дав команду «приготуватися до відбою», в’язні другого блоку стрімголов кинулися в барак, щоб якнайшвидше зайняти місце на нарах і після тяжкого дня страждань і мук поринути в забуття. В такі хвилини в бараці здіймався шарварок, давка і штовханина. Хто спішив на нари, хто мчав до нужника, хто розшукував земляків або знайомих, а дехто намагався у когось щось за щось виміняти або виклянчити. У такому сум’ятті нерідко збивали з ніг і затоптували якого-небудь виснаженого, опухлого від голоду бранця. Цього разу теж збили одного з ніг, і Володя кинувся йому на допомогу. Підняв потерпілого, здивувавшись: той був легесенький, мов пір’їнка, живий скелет, обтягнутий шкірою. Одночасно Володя підхопив і якийсь металевий блискучий предмет, що випорснув з-за пазухи в’язня.

Віддай! – істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.

Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в’язні зовсім беззахисні, ледь що – і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в’язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.

«Мусульмани» були найжалюгіднїшими істотами в таборі – виснажені, хворі, вони навіть не ходили, а пересувалися, як тіні, як живі привиди, готові впасти від легкого подиху вітру. їх час від часу відбирали і везли в крематорій, і ніхто з них ніколи навіть не пробував чинити опору або ховатися – настільки вони були слабі й виснажені, з потьмареною свідомістю. Навіть сам вигляд цих нещасних викликав невимовну жалість до них. Володі стало не тільки шкода оцього нещасного, а й соромно, що його, Володю, потерпілий вважає мародером.

Візьми свою річ, я ж не хотів її забирати, я тільки підняв,– сказав, повертаючи блискучу цяцьку, яку навіть не встиг розгледіти і яку той миттю сховав за пазуху.

Ось тобі шматочок хліба,– знову сказав Володя, відламавши трішки від пайки, одержаної у Карела.

«Мусульманин» знову заплакав, але вже від радості, і, майже не розжовуючи, почав ковтати.

Дай ще малесенький шматочок, зовсім маленький! І я віддам тобі ліхтарик. Вій справний, новенький, гарно світить. Я не вкрав його, ні! Знайшов – хтось із німців загубив, а я знайшов. Хотів виміняти баланди. Побоявся. Капо звір – уб’є. Візьми ти.

Володя віддав ще половину того, Що лишилося. Віддав би й усе, але ж треба хоч трохи лишити Петрові.

Володя з Жорою вирішили перевірити, чи справний ліхтарик. Під полою увімкнули і аж злякалися: ліхтарик світив, як автомобільна фара. Чи ж не казка це? Так несподівано й випадково здобути річ, про яку давно мріяв Карел! Для них це просто безцінна річ. В усьому таборі піхто не мав ліхтарика, і чехи не змогли його ніде дістати. А тепер... Хлопці зраділи ще більше, побачивши, що ліхтарик має особливу конструкцію: з допомогою круглої, як горошина, кнопки шкло рефлектора закривалося прозорою червоною пластинкою, схованою всередині, і ліхтарик світився червоним світлом. А з допомогою другої кнопки включалося зелене світло. Батарейка ж, як видно, мала велику потужність, бо світив ліхтарик дуже сильно. Такого хлопцям ще не доводилося бачити.

Диво-ліхтарик! Ти розумієш, що це значить? Крім освітлювання, його можна використовувати для подачі умовних сигналів. А з комбінацій трьох кольорів можна придумати багато різних умовних сигналів – аж до азбуки Морзе,– радів Жора.

Вони розшукали Петра в умовному місці біля штабелів цегли, віддали йому хліб. І хоча закони конспірації вимагали суворого збереження таємниці, однак Володя вирішив «провести розвідку» і завів мову про те, яка тепла осінь стоїть і які щасливці ті, хто, утікши з таборів, пробиваються в рідні краї...

Що ж зробиш – кому як повезе: кому бублик, а кому дірка від бублика. Така доля...– меланхолійно відповів Петро.

Володя аж розізлився:

Так що, по-твоєму: змиритися з долею й сидіти склавши руки?

Чого ж сидіти? При першій же можливості я рвону ще разок. А чого боятися – двом смертям не бувати...