Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Заревіла сирена. Апель! Хлопці підняли Петра і, обхопивши під пахви з двох боків, поставили в стрій всередину колони, та так і простояли з ним до кінця апелю, підтримуючи, щоб.,не впав. А потім віднесли й поклали на нари. До відбою лежали мовчки. На серці у кожного – важкий камінь: свобода поруч, а тут помирає друг.

Знову реве довга сирена – відбій! Зразу ж усе завмирає, табір поринає в тяжкий сон. У бараці не сплять тільки троє.

Прощай, Петре...– шепоче Володя.

Прощайте...

Володя з Жорою, взявши в руки свої дерев’янки, тихенько злазять з нар і, затамувавши подих, відчиняють двері. Скрип незмащених завісів різонув по серцю ножем. Нараз здалося, що цей ненависний скрип чують усі вартові на вежах. Хлопці завмерли, напружено прислухаючись. Над табором залягла тривожна, глибока, чорна ніч. Це була та ніч, про яку вони так довго мріяли. Вона зачаїлась, як смерть. І хоча Володя й не вірив у прикмети, однак несподіване нещастя з Петром сприйняв як лиху ознаку. Тому й почувався кепсько, невпевнено. В серце заповзав підступний сумнів. Мліли руки й ноги, голова – мов свинцем налита...

У тринадцятому горіло світло. Хтось забивав цвяхи, хтось тесав рубанком, гуркотіли якісь дошки. І повискувало точило – заточують стамески! Ці звуки і заспокоювали, відволікаючи від важких думок, і водночас хвилювали, нагадуючи, що минають останні приготування, як перед боєм.

Хлопці, як тіні, переметнулися до сусіднього барака. Есесівці на вежах нічого не помітили, а чеські спостерігачі, які стояли біля свого барака у темряві, добре бачили товаришів. Безвідмовно діяв світловий ефект, про який не раз говорив Володя.

Карел виліз із тунелю мокрий від поту, забруднений, у глині. В руці – рулетка. Обвів усіх довгим, уважним поглядом.

Сідайте, друзі, в тісненький гурт. Так, чудово. Двадцять вісім плюс двоє на посту – тридцять. Почнемо останню нашу нараду...

Обличчя Карела світилося суворою урочистістю. Говорив він дуже тихо, але кожне його слово закарбовувалось в свідомості бранців.

Довжина тунелю – сімдесят метрів. Достатня. Через чверть години пробиватимемо лаз нагору. – Це ще метрів дев’ять. Таким чином, точка виходу на поверхню буде приблизно метрів за п’ятдесят від колючого дроту. Цього досить, щоб непомітно для вартових вислизнути з тунелю і сховатися в лісі. Направляючим буде Кемпка, замикаючим – я. Як командир я повинен останнім покинути цей барак. Метрів сто будемо повзти по-пластунськи, потім я дам команду бігти до лісу. Головне – робити все швидко, але не зчиняти шуму. Дорогі друзі! Серед нас є двоє комуністів – я і Януш Кемпка. Ми вдячні вам за довір’я, за те, що вибрали нас своїми командирами. Постараємось виправдати довір’я. А зараз ось що: вважайте, через годину ми опинимося в бойовій обстановці, де радитись уже не буде часу. Там наказ командира – єдиний закон, його треба виконувати беззаперечно і блискавично. Отже, залізна військова дисципліна! Ніщо, навіть загроза смерті, не може змусити кинути пораненого товариша на полі бою. Гинь сам, але товариша виручай! Це також для нас священний закон. За боягузтво, малодушність, недисциплінованість і панікерство будемо карати нещадно. Цього вимагає саме життя, наша боротьба, наша справа, на яку ми пішли добровільно й свідомо.

Карел висловлював те, про що думав кожен. Командир хвилювався, потрібні слова не зразу відшукувалися, але він знаходив їх і кидав у цю напружену тишу, просто в серця побратимів. Здебільшого це були молоді люди, змучені важкими стражданнями, страшною каторгою. Але ж скільки сили і волі зберегли вони, виношуючи в серцях палку мрію про збройну боротьбу з ненависним фашизмом! Можна було не сумніватися: ніхто не злякається, виконуючи завдання, а якщо станеться лихо, ніхто не здригнеться під пострілом ката і не заплаче під шибеницею. Кожен був упевнений в собі і в товаришах.

У нас усе готово,– по хвилі мовчання мовив Карел. – Стамески розібрати, заткнути за пояс з правого боку за спиною, щоб не заважали повзти. Ковдри скатайте в скатки, зв’яжіть кожну шпагатом. Черевики – за пазуху. Януш зараз роздасть продовольчі й перев’язувальні пакети і речові мішки. Всі опускаєтесь в тунель. Януш, Франтек і Юрек починають пробивати лаз. Вийнятий грунт розсипати по всьому тунелю. На поверхні залишається п’ятеро: я, Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій. Я буду ось тут, коло ляди. Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій зараз змінять наших вартових і до кінця стоятимуть на постах.

Всі одразу ж заворушилися, але робили все спокійно, по-діловому, без метушні. Карел проводжав їх суворим поглядом. А коли опустився в тунель останній, повернувся лицем до чотирьох, що залишилися біля нього. Посмішка зігнала з його лиця усю суворість, сірі очі втратили холодний сталевий блиск, потепліли.

У тебе, Георгій, найкращий слух, а ти, Орлятко, найвезучіший. Вам довіряємо головний пост на правому розі барака. Стежитимете за місцевістю в тому напрямку, куди веде тунель, і особливо – за двома найближчими вежами. Про все підозріле доповідати мені. Счастний і Гнєха, стаєте на пост на лівому розі барака. Стежитимете за вежами ліворуч і за всією східною стороною табору. Доповідати про все, що викличе у вас яку-небудь підозру. Вартові на вежах змінюватимуться о третій годині. Це ви знаєте. А зараз маємо десять хвилин на першу. Єдине, що мене турбує, це обхід патрулів. Ці не завжди точно проходять на нашій дільниці. Якщо пройдуть без зупинки – то все нормально, а якщо чомусь зупиняться, це вже гірше. Але в кожному випадку про появу патрулів доповідайте мені. Вони проходять довкола табору на відстані 20—ЗО метрів від дроту і обов’язково перекликаються з кожним вартовим. Отже, ви почуєте їх здалеку.

Карел, дорогий, невже ми покинемо Петра? – розпачливо спитав Володя.

Хвилину тривало гнітюче, важке мовчання. Зараз це було найболючіше питання, яке необхідно вирішити негайно.

Не покинемо! – твердо сказав Карел. – В останню хвилину, коли проб’ємо вихід на поверхню, ви удвох, Орлятко і Георг, кинетеся у дванадцятий блок і заберете Петра. Я буду вас чекати.

Карел розвів їх па пости. Володя з Жорою раділи, що в ці вирішальні хвилини їм довірили найвідповідальніший пост. Вони були схвильовані так, як буває під час виконання небезпечного бойового завдання. Напружено й чітко працював мозок, загострилися зір і слух.

23

Ніч була розкрита, як чорна паща. Лише вгорі темінь була прорвана кількома крихітними, ледь помітними мерехтливими зірочками. Скрізь владарювала холодна мертва тиша – чутлива, напружена, вичікуюча і оманлива. Так буває в осінню пору уночі на закинутому цвинтарі. Навіть есесівці перестали топтатись на вежах і шарудіти, ніби боячись порушити цю незвичайну тишу.

! раптом ніч прорізали якісь гортанні вигуки. То двоє патрульних есесівців з автоматами в руках розпочали нічний обхід довкола табору, перегукуючись із вартовими коло кожної вежі.

Жора одразу ж збігав до Карела, доповів і одержав наказ посилити спостереження за патрулем і вартовими, прислухаючись до їхніх розмов.

Тим часом патруль наближався. Невдовзі хлопці почули кроки, приглушені голоси.

Один з патрульних спіткнувся, брутально вилаявся, проклинаючи усіх святих.

Обережніше, Отто, тут багато пеньків.

Чорти б їх забрати! Ніби нікому викорчувати – стільки гефтлінгів... І куди тільки дивиться начальство?

Начальство тут не ходить, Отто, а ходимо ми з тобою.

А звісно. Не завадило б присвітити ліхтариком.

Не можна – ліхтарик демаскує.

Яка нісенітниця! Просто безглуздя! А табірна смуга освітлення не демаскує? її можна побачити з відстані ста кілометрів!

То нас не обходить. Наш обов’язок – виконувати інструкцію.

Нема такої інструкції, яка б не порушувалась. Ось ми розмовляємо, а по інструкції...

Тому давай краще замовкнемо. Але спершу обійдемо ці кляті пеньки. Здається, праворуч їх менше. І взагалі – чому ми тиснемось до світлової смуги? Адже тут тільки осліплює. Треба йти там, де темно, тоді бачитимеш, що у тебе під ногами, а тебе не побачать партизани, якщо вони де-небудь бродять.

Тю, цього нам тільки не вистачало. Слава богу, вони сюди ще не потикалися...

Патрульні виявилися на диво говіркими. Вони почали віддалятися якраз у тому напрямку, де був прокладений тунель.

Хлопці розхвилювалися: доповісти, негайно!

Жора кинувся в барак і за хвилину повернувся з Карелом. Усі троє напружено вдивлялися в темінь, але не могли нічого розгледіти, бо їх і патрульних розділяла сліпуча смуга освітлення, яка зараз однаково заважала і патрульним, і втікачам. Вони чули тільки приглушені відстанню голоси патрульних і визначили, що ті тепер якраз там, де" пробивається лаз на поверхню. Володя це відчув інтуїтивно. Серце ударило важко і дзвінко, і здалося, від цього удару задзвеніла тиша.

Есесівець, під яким зненацька провалилась земля, закричав з переляку, як на пожежі:

Отто, пастка! Стріляй, бий тривогу!

Володі на мить здалося, що цей крик почула вся Німеччина. Він завмер, відчуваючи, як щось важке розпирає його зсередини, як заливає свідомість тягучий, нестерпний туман відчаю. Мозок відмовлявся вірити в катастрофу, хоча було очевидно, що вона вже сталася: адже голос есесівця пролупав з-під землі. Мабуть, він зовсім провалився під землю, наступивши на те місце, де в цей час під землею закінчували рити вихід на поверхню.

На місці обвалу пролунала довга автоматна черга – і майже водночас на найближчій вежі спалахнув прожектор. Його сліпучий меч, розпанахавши пітьму і кресонувши по всій території табору, блискавично метнувся туди, до патрульних. І хлопці із своєї засідки побачили, як із земляної вирви вискочив переляканий есесівець, як дав довгу чергу з автомата у цю ж таки вирву, а його напарник заходився строчити в бік лісу – навмання, з переляку. Обидва репетували: «Тривога! Партизани!» У сліпучому світлі прожектора матово виблискували автомати в їхніх руках.

Спалахнули прожектори на всіх інших вежах, і громохко затріщали кулеметні черги. У Володі здригнулося серце, по всьому тілу розлилася слабість. У свідомості пронеслась безглузда думка: знову відкрити завалений лаз і прориватись до лісу! Будуть стріляти в спину – нехай! Смерть не страшна. За ці короткі секунди побратими пережили все – страх, смерть, відчай і подвиг.

Володя схопив руку Карела, шукаючи захисту і відчуваючи, як холоне рука, яку він стиснув до болю. А Карел у відчаї скреготів зубами.

Загинуло все! – нарешті простогнав він з невимовним болем.

Сліпучо-білі мечі прожекторів нишпорили довкола табору, обмацуючи землю, а тут, у таборі, стало ще темніше. Це була помилка вартових, і нею скористалися побратими.

Спершу Карел стояв нерухомо, паралізований страшною і непоправною катастрофою. На ньому, як на командирові усього загону, лежала відповідальність за життя тридцяти чоловік. У його свідомості ураганом пронеслись думки про війну, про страждання мільйонів людей, про смертельний двобій з фашизмом і про неминучість перемоги над ним. А ще згустком болючої ніжності промайнув образ старенької матері, діточок і дружини... Він встиг подумати про все – і навіть про сьогоднішню фатальну помилку, яка привела до катастрофи. Адже треба було припинити усі підземні роботи, поки не закінчиться обхід патрулів. Та чи ж можливо передбачити неймовірну випадковість? Зобов’язаний був передбачити! А тепер загинуло все... У цю трагічну хвилину мозок Карела виконав титанічну роботу, намагаючись розв’язати безліч нерозв’язних питань. Зараз його думка билась над єдиним питанням: що можна ще встигнути зробити?

І тут він відчув судорожне стискання гарячих Орляткових рук. І Карела осяяла щаслива думка: «Є шанс врятувати цих юнаків!» Різко повернувся до них:

Є один-єдиний шанс врятуватися вам двом. Ніхто не знає, що ви працювали з нами. А ми вас не викажемо. Поки почнеться облава, я встигну переговорити з хлопцями. Ми мужньо приймемо смерть. А ви тікайте в свій блок. Прощайте!

Він вихопив з-за поясів у Володі й Жори стамески – кинджали, кинув їх у вигрібну яму з нечистотами. Але хлопці не зрушилися з місця.

Бігом! – суворо наказав він.

Ми будемо з вами до кінця,– заперечив Жора.

Це наказ! Виконуйте! – ще суворіше крикнув Карел – у голосі його звучав метал.

Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.

А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев’янки тут же, біля дверей, коли бігли до чехів. Схопилися з нар і – знову за двері. Гольцшуги знайшлися. Взувши їх, хлопці впали на нари.

Моторошно завили сирени: тривога! Барак прокинувся. Стрілянина, як це не дивно, майже нікого не розбудила, а сирена усіх підняла на ноги. Сонні в’язні злазили з нар і за звичкою виходили на майданчик шикуватися. Та прибіг напівголий блоковий, загнав усіх у барак, наказав лягати на нари й не ворушитись: «Це повітряна тривога! Блокшпера!» Й запер двері. А в’язням цього тільки й треба – лягли досипати. У бараці було темно, як у забитій домовині. Не спали лише троє.

Зірвалось? – пошепки спитав Петро.

Ага. Тільки про це – ні звуку! – відповів Володя.

Утрьох почали радитись, що робити з сигаретами:

усього мали дванадцять пачок. Залишати при собі таку кількість – небезпечний ризик, бо ж скоро почнеться загальна облава і, безсумнівно, тотальний обшук усіх в’язнів табору. Але ж і викинути таке казкове багатство не можна, бо ж чим відкупишся від арбайтскоманди, як врятуєш Петра? Потрібна валюта, а сигарети у таборі – найдорожча валюта. Без неї Петрові не вижити... Втім, викинути ніколи не пізно, адже обшукати двадцять п’ять тисяч чоловік не так-то просто. У такому сум’ятті сигарети можна підкинути непомітно під нари, під ноги, й за секунду з них нічого не залишиться, якщо по них пройдуться тисячі пар колодок, або затоптати в пісок, або віддати штубовому. Отож вирішили залишити при собі, розділивши порівну – по чотири пачки кожному. Так легше сховати й зберегти, та й простіше буде позбутися їх при необхідності...

Минуло ще з чверть години. Есесівський гарнізон, піднятий по тривозі, залізним кільцем оточив табір, почав прочісувати довколишню місцевість. У повітрі повисли освітлювальні ракети, і в таборі стало видно як удень. А сліпучо-білі мечі прожекторів металися довкруж, обмацуючи кожний горбочок, кожний кущик. У Явожницькому лісі зчинилася шалена стрілянина, самими ж есесівцями було вбито і поранено кілька патрульних. Перелякане воїнство з черепами в петлицях мундирів з самого початку пішло хибним шляхом. Магічне слово «партизани», злетівши з язика того, що провалився, зчинило фурор, і тому патронів не шкодували. Минуло чимало часу, поки есесівське начальство зрозуміло свою помилку і вирішило нарешті взятися за сам табір, грунтовно розслідувати причину загадкового обвалу, що стався за межами табору.

Отретій годині ночі сотні озброєних до зубів есесівців увірвалися в табір і оточили тринадцятий блок. Чехи уже встигли знищити все, що треба було знищити, починаючи в карти, диво-ліхтарика, медикаментів, сигарет і кінчаючи запасними робами. Усе це було вкинуто у вигрібну яму з нечистотами. Чехи встигли домовитись про те, як поводитись під час арешту, па допитах. Вони палко вірили, що Орлятку і Жорі пощастить врятуватися, радянські юнаки були тепер для приречених живою ниткою, яка протягнеться в майбуття. Побратими розуміли, що есесівці страчуватимуть їх перед строєм тисяч в’язнів, отже, свідками їхнього подвигу стануть двадцять п’ять тисяч чоловік – громадяни з усіх країн Європи. А чимало з них таки дійдуть до Перемоги і розкажуть у своїх країнах про все бачене й пережите, і жива пам’ять людська про полеглих не вмре, не загине, не згасне, не вивітриться з свідомості ні сивих ветеранів, ні молодих поколінь, служитиме благородній справі боротьби проти насильства і зла. І це було для них єдиною моральною втіхою.

Вони мали сокири і стамески-кинджали, але вирішили не пускати в хід цю зброю під час арешту, щоб не викликати масової кривавої розправи над тисячами безневинних в’язнів. І тому, коли озвірілі есесівці з автоматами в руках влетіли в тринадцятий барак, сподіваючись на відчайдушний опір, Карел спокійно, з убивчим сарказмом сказав: «Не хвилюйтесь, панове, ми вирішили утриматись від різанини». Ошелешені есесівці зв’язали їм за спиною руки й почали виводити з барака, але щойно прибулий лагерфюрер наказав: «Кожному чехові по черзі розв’язати руки і, засунувши усі десять пальців у щілину між косяком та дверима, поламати пальці, після чого знову зв’язати руки за спиною. Для профілактики, щоб ці жевжики вже не змогли нічого зробити своїми «золотими» руками. А потім ми з ними ще поговоримо по щирості...» Невдовзі усі двері, одвірки й поріг у цьому бараці були :забризкані кров’ю...

Потім їх, покалічених і закривавлених, із зв’язаними руками, погнали у есесівське містечко, а в таборі при світлі прожекторів почався серед ночі незвичайний апель. Перераховували десятки разів, а затим почалась перевірка номерів за списками. В’язні підходили до начальства і показували витатуйований на лівій руці номер. У списку біля номера ставилась позначка, після чого перевірений переходив на протилежний бік майданчика.

Гундертайнунддрайсікгундертайнундзехцік!

Володя здригнувся, як від пострілу, вийшов із строю і, холодіючи всім тілом, закачав рукав, підійшов до есесівського начальства, не бачачи нічого перед собою, неначе сліпий. Його відзначили в списках, і вже викликали інший номер, але Володя не зреагував на те, і лише удар києм, від якого задзвеніло у вухах і захиталася земля під ногами, привів його до тями. Немов уві сні, поплентався до гурту перевірених, все ще не розуміючи, чому його не затримали. Адже арештантська роба замащена глиною, а на долонях, ліктях і колінах страшні мозолі, вкриті кривавими струпами,– результат шістнадцятиденної роботи в тунелі. Йому здавалось, що есесівці бачать усе це і зразу ж схоплять підозрілого. Та ніхто не звернув на нього уваги, бо тисячі інших в’язнів теж були брудні, в корості і струпах, виразках і саднах, синяках, чиряках та інших болячках. За ним «проскочив» Жора. А Петро? Його помер значився аж у кінці списку. Він прийшов останнім. Не впав. Це здавалося неймовірним. На превеликий подив, обшук чомусь не влаштували, і в хлопців лишилося дванадцять пачок сигарет.

Біля кожного блоку в оточенні есесівців стояли живі квадрати в’язнів з непокритими головами – море голів! Тільки в тринадцятому бараці і довкола нього копошився есесівський мурашник. Туди погнали півтисячі в’язнів дорожно-будівельної команди, слюсарів, електриків. Спонукувані киями, вони швидко розібрали нари, зірвали підлогу. За якусь годину тунель був розкритий від початку до кінця і для всіх стало ясно: чехи готували втечу, яка не вдалася через фатальну випадковість...

Для хлопців тепер почалося виснажливе балансування над чорною безоднею. Шах, відчай, біль, тривога стискували серце кожного сталевими лещатами. Пригнічені нещастям і тяжкою скорботою, вони нагадували осиротілих дітей, що раптово втратили батька, сім’ю, віру в життя. Інколи, упавши на нари, зціпивши зуби, вони беззвучно плакали. Непоправна катастрофа потрясла їх, залишила и душі кожного тяжку, невигойну рану. Найтяжче страждав Володя, і були хвилини, коли він уже впритул наблизився до межі, за якою – божевілля і смерть. В його свідомості з’явилися якісь провали: він не чув окриків і команд, часом не міг збагнути, що і як робити в тій чи іншій ситуації, траплялося, забував скинути шапку перед начальством, за що був не раз битий, але не відчував при цьому фізичного болю. Інколи йому здавалося, що все це – химерний сон, варто лише прокинутись – і воно щезне. А коли під час перевірок викликали його номер, він здригався, як від пострілу. Це зловісні симптоми...

Єдине, що ще в ньому жило, так це почуття обов’язку перед покаліченим Петром. Піклування про беззахисного і безпорадного друга повертали Володю до дійсності.

Прощаючись з Петром у день «зет», Януш Кемика дав покаліченому хлопцеві не тільки сигарети, а й цінну і точну інформацію стосовно штубового. І справді, штубовий дванадцятого блоку поляк Ягодзінський виявився людиною покладистою. А головне – він був запеклим курцем, і хлопці швидко знайшли з ним спільну мову. Усіх трьох він зробив позаштатними прибиральниками, давши такий інструктаж: з віником, совком і ганчірками залізти в найглухіший куток під нижній ярус нар і лежати там цілий день до повернення у табір арбайтскоманд. А в разі несподіваного нальоту есесівців робити вигляд, що прибирають під нарами. Хлопці, сховавшись у темному закутку й підклавши під голови ганчір’я, відлежувались цілими днями. Більше того, Ягодзінський давав їм щодня по мисці баланди. Цього було досить, щоб не померти з голоду, а Петрові – загоїти рани.

Так тривало цілих два тижні, поки не скоїлось нове нещастя: за ліберальне ставлення до в’язнів блоковий зняв Ягодзінського з посади й відправив поляка в штрафну команду па «перевиховання» до Зеппа, а той, познущавшись два дні з нової жертви, забив нещасного...

У таборі відбулось нове перетасовування в’язнів. За жорстокою іронією долі Петро потрапив до другого блоку, де колись гибіли Володя з Жорою, а двоє побратимів – у відбудований і щойно заселений тринадцятий блок.

Тут уже настелили нову підлогу, поставили на місце розібрані нари, а величезну траншею розритого тунелю – від барака за табірну огорожу – засипали землею, камінням і ретельно утрамбували. У бараці все було так, як і при чехах, навіть не встиг вивітритись запах соснових стружок, а довга смуга свіжоутрамбованої землі від барака за межі табору, на якій ще не встигла вирости трава, нагадувала про недавні події... Доля жорстоко глумилася з них: тепер хлопцям доведеться гибіти у цьому бараці, де знайома кожна дощечка. Краще б уже опинитися в чужому бараці чи в іншому таборі або й зовсім не жити...

Весь табір знав про те, що есесівці дверима ламали чехам пальці. Чув про це і Володя. І якась невідома сила тягла його, неначе магнітом, до цих дверей... Двері як двері. Колись Володя не раз стояв біля них з Карелом, Франтеком чи Янушем – спостерігали за табором. Він добре знав ці двері: діяла тюремна звичка запам’ятовувати деталі. І він пам’ятав кожну дошку, кожний цвях, щілину чи подряпину на цих дверях, де соснові дошки ще не встигли почорніти. Так, тут усе було знайоме до болю.

Те, що Володя побачив, змусило його схопитися за серце... Пази, стулки, шарніри, весь одвірок були забризкані кров’ю. Бурі плями засохлої і потемнілої крові навіки всмоктали соснові дошки.

Що з тобою? – стривожився Жора. І, подивившись туди, куди прикипів Володин погляд, стиснув кулаки – аж затріщало в суглобах. – Запам’ятаємо це!– сказав тихо і потяг товариша від дверей.

Цієї ночі Володя не міг заснути – перед очима стояли темно-бурі плями крові... Він перебирав подумки своє коротке життя, у пам’яті спливали обривки якихось епізодів, подій, картин – і тут же гасли, губилися серед пожеж, шибениць, тюремних казематів, павутиння колючого дроту. І тільки живі добрі очі чеських побратимів яскраво поставали перед ним. Минув лише місяць, як вони познайомилися, а Володі здавалося, що разом з чехами він прожив велике життя. Немає більше чехів, немає їхнього командира Карела... Лишилася тільки в душі тяжка порожнеча і ниюча рана в серці...

Його мучило безсоння. А о четвертій ранку підйом. Скільки їх уже було й скільки буде! Хоча ні, буде, мабуть, уже небагато. Проклятий табір швидко висотує життєві соки: не встигнеш оглянутися, як уже й на фініші, а там – крематорій, вогонь, гіммельскоманда... Конвейєр страждань і смерті тут чітко налагоджений. А крім цього, є ще й гестапо. Може, все ж краще кинутися на дріт, як Кость Соснін?.. Тільки хіба ж для цього боролися і страждали чеські брати? І хіба для цього ти страждав так довго і стільки вже витерпів? До біса капітуляцію! Боротися до останнього!

Частина друга

1

Після арешту чехів минув місяць. Володя з Жорою щодня й щогодини чекали на гестапівців, які з’являться із сталевими наручниками й повезуть туди, де вибивають зуби, трощать щелепи, ламають ребра, викручують руки, заганяють під нігті голки і цвяхи, б’ють і калічать до непритомності, доводять до божевілля. Хлопці жили як на вулкані, щохвилини чекаючи вибуху. Дні минали в хворобливому маренні. Про долю чехів ніхто нічого не знав і навіть не було ніяких чуток, неначе схоплені есесівцями втікачі безслідно зникли. Відомо було лише, що, за гестапівськими інструкціями, кожного втікача чи будь-якого іншого «злочинця» страчували саме в тому таборі, звідки вони намагалися втекти, і страчували неодмінно перед строєм в’язнів, щоб залякати, вибити з їхньої свідомості навіть думку про втечу. Це було одним з непорушних правил гестапівського терору.

Але минув уже місяць, а чехів не страчували. Отже, напрошувався висновок: розслідування цієї справи триває. Причиною затяжного розслідування могло бути лише одне: чехи не «розкололися», і їх продовжують катувати, намагаючись вирвати потрібні гестапівцям відомості. Про це моторошно було навіть подумати. Володя знав, що в кривавому страхітті катувань, у стані тяжкого марення людина нерідко вимовляє імена рідних, друзів. Він побував у багатьох фашистських тюрмах, витримав чимало допитів і пересвідчився, що гестапівцям часто вдавалося добувати потрібні їм відомості методом звірячих катувань. Інколи бувало й так, що в’язень на допиті не сказав нічого, але ось його кинули в камеру-одиночку на цементну долівку, голого, і він, покалічений, з поламаними кістками й кривавими ранами, з температурою до сорока градусів, починає марити. Уголос розповідає про себе все, про всі свої нещастя. Гестапівському слідчому залишається тільки сісти на стілець і спокійно записати почуте. Ось так усе те, чого гестапівці впродовж тижнів катуваннями не могли вирвати з вуст своєї жертви, раптом саме пливло їм у руки... А тут же не одна людина – двадцять вісім чоловік. Витримає один, другий, третій, а четвертий чи п’ятий може зламатися.

Це добре розуміли Володя з Жорою, подумки готуючись до найгіршого. І все ж таки у глибині душі в кожного жевріла слабенька надія. Так буває з людьми, яким загрожує смертельна небезпека або страта і вони охоче вірять в помилування або в якесь диво. Такі нещасливці самі придумують для себе всілякі фантастичні версії, на основі яких народжується спочатку полохлива надія, котра поступово переростає в упевненість. Хлопці перебирали в пам’яті відомі їм факти, коли зволікання із стратою зрештою оберталося помилуванням. І водночас розуміли, що всі ці факти й приклади не мали нічого спільного з фашистськими методами – есесівці й гестапівці ніколи нікому нічого не прощали. Інколи юнаки сподівалися на якесь диво, але все частіше провалювалися в чорну безодню відчаю і безнадії...

За останні два тижні вони побували в кількох арбайтскомандах, що працювали за межами табору: на будівництві доріг, на вирубці лісу, на викорчовуванні пеньків, на осушуванні болота і на будівництві електростанції. Каторжні роботи забирали останні сили, вкрай виснажували. За ці дні вони не мали бодай миски додаткової баланди, жодного шматочка хліба. Жили тим жалюгідним концтабірним пайком, що був розрахований на повільне вимирання в’язнів. Подаровані чехами сигарети давно вже витрачені на підтримку Петра, який потроху оклигав, і це було єдиною втіхою. Тимчасово перестали зустрічатися з ним, щоб не потрапити на очі придуркам з другого блоку.

Боялися тепер зустрічатися навіть з Еріхом, щоб не накликати небезпеку на художника. Навіть не наближалися до центрального блоку, щоб не потрапити на очі Зеппу, старості табору Бруно, геру фон Гольцу чи будь-якому іншому промінентові. Тікали й від кухні, де їх могли впізнати кухонні працівники: адже не раз одержували тут разом з Карелом продукти у Вальтера. Зрозуміло, що, вгледівши «воскреслих чехів», кухонні працівники вдарили б на сполох, і тоді вже порятунку не жди. Хлопці маскувалися, як тільки могли. їхні обличчя були забруднені до невпізнаності, а концтабірні чепчики насунуті аж на очі. Юнаки намагалися розтанути в масі в’язнів, загубитися, як дві піщинки в пустелі, до отупіння працювали в арбайтскомандах, щоб нікому не впадати у вічі.

Щодня після відбою падали на нари, змучені непосильною працею. Та навіть уночі не легшало. їм снилися всілякі страхіття, вони прокидалися, нервово крутилися на голих дошках нар, відчуваючи гострий біль у всіх суглобах. Одного разу Володя прокинувся від крику Жори. Той марив у сні, кликав на допомогу Карела... А вранці, поволі отямлюючись від страшних снів, знов брели на роботу, щулячись від холоду і важких думок.

Стояла та пора осені, коли навіть у сонячний день відчувалося, що негода не за горами. Для в’язнів осіння негода з нескінченними дощами й холодними вітрами – то тисяча нових смертей... Та поки що трималася сонячна погода. Був кінець жовтня. Ліси, гаї і поля, стомлені літньою спекою, вкутувалися прозорою тишею – тією осінньою тишею, коли, здається, чуєш, як дзвенять невагомі срібні павутинки, повільно й плавно пролітаючи над вигорілою за літо, сонною землею.

В ці дні Володя з Жорою працювали в команді «Берле» на будівництві електростанції. Копали глибокий котлован для закладки фундаменту якоїсь споруди. Для виснажених юнаків це була пекельна робота, що припинялася лише з настанням вечірніх сутінок. Але цього разу сигнал прозвучав значно раніше – в другій половині дня. Часті удари ломом по підвішеному шматку рейки сповіщали про загальне шикування усіх арбайтскоманд. Тільки щось надзвичайне могло змусити есесівське начальство дати команду передчасно припинити роботу тисячам в’язнів на важливому об’єкті. Оглушливе бамкання рейки відлунювалося в серцях юнаків тривожним сполохом.

Чує моє серце – будуть страчувати чехів...– похмуро мовив Жора, і лице його посіріло.

Не хотілося вірити, однак і Володя подумав саме про це: страчуватимуть чехів...

І ось багатотисячна колона поволі повзе по дорозі до табору. Ніхто не знає, чому так рано припинили роботу. В’язні давно звикли до всіляких жахів, і їм нібито й байдуже, куди й навіщо їх ведуть. Але тривога поступово почала окутувати всіх. Це було видно із спантеличених поглядів, якими обмінювалися, з уривків тривожних фраз: «Куди?», «Чому?», «Що сталось?». Та ніхто нічого не знав.

Минуло ще з півгодини в тяжкій невідомості. Нарешті – останній вигин дороги біля мальовничих пагорбів, на узвишші яких розташувалося есесівське містечко, і голова колони увіткнулася в залізну браму табору. А далі, за брамою, лагерштрассе, яка упирається в фасад центрального блоку. Це тупик, далі йти нікуди. Цей блок, на відміну від решти, стояв на узвишші, до нього вели десять кам’яних сходинок. Перед вікнами блоку – квадратний, рівний, як стіл, гладенько укатаний, посипаний червоним піском майдан, кути якого підпирає міцна кам’яна кладка. Цей акуратний, схожий на тенісний корт майдан – своєрідна авансцена табору, на якій нерідко влаштовувалися криваві вистави. По суботах тут ставили переносні, спеціально виготовлені козли з припряжними пасками, на яких шмагали звинувачених у чомусь в’язнів. По боках майданчика були вкопані стовпи з ланцюгами. Тут підвішували за викручені руки або за ноги «злісних симулянтів», які помирали на цих стовпах повільно, в страшних муках. На цьому ж майдані староста табору Бруно – «покровитель талантів» – влаштовував «огляди», називаючи їх «конкурсами». У конкурсі міг взяти участь будь– який аматор, який умів співати, танцювати, ходити на руках або показувати фокуси. Глядачами на цих видовиськах були завжди проміненти: блокові, штубові, писарчуки, капо, унтеркапо, форарбайтери, лойфери та піплі – декілька сот відбірної потолочі. Головним суддею був, звичайно, Бруно. Він сам визначав переможців і сам нагороджував їх: «найкращих» – пайкою хліба, «хороших» – мискою баланди. «Посередні» не одержували нічого. На потіху публіки заключним номером завжди було «нагородження халтурника», тобто виконавця, визнаного найгіршим, іншими словами, того, хто не сподобався Бруно,– двадцять п’ять ударів києм. Найчастіше жертвами цих «конкурсів», «оглядів» і «концертів» ставали недосвідчені новачки, які погано знали табірні порядки і самого Бруно. Незважаючи на те, що «халтурники» прямо зі сцени попадали в трупарню, ентузіастів спробувати щастя ніколи не бракувало...