Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

На території окупованої Польщі ешелон зупинився. Із нього витрусили живих і мертвих – не везти ж у Німеччину трупи! Мертвих звалили в купу, а живим налили в брудні, просякнуті потом і кров’ю пілотки по черпаку якогось пійла. Пили його з дикою пожадливістю тут же, біля купи трупів. Цю сцену фотографували гітлерівські офіцери, знімали на плівку кінооператори для документального фільму, який мав переконати німців у «неповноцінності слов’янської раси».

І знову дорога. У Лодзі на товарній станції ешелон простояв добу. Тут бранцям влаштували лазню, дезинфекцію, прожарку вошивого лахміття, а в цей час місцева спеціальна команда з числа польських полонених мила телятники, оббризкуючи їх з пульверизаторів отруйною речовиною, щоб не завезти в Німеччину ніякої інфекції. Не встигла вивітритися смердюча отрута, як полонених загнали у вагони. Ще одна доба в чаду отруйних випарів – і нещасні бранці прибули в Німеччину.

Шталаг – табір військовополонених під Берліном. Тут дядя Вася відмучився цілих десять місяців. У цьому могильнику існувала міцна підпільна організація. Не нещасні одинаки, а згуртований навколо комуністів колектив підпільників вів боротьбу за життя кожної радянської людини. Дяді Васі також всіляко допомагали. А коли зарубцювались його рани, вій почав думати про втечу з табору.

Під час бомбардування таки пощастило втекти. На четвертий день у полі здибав українських дівчат-підлітків, які копали картоплю. Хазяїна якраз поблизу не було, і вони нагодували втікача, сховали його в купі сухого картоплиння, де він перебув ніч. Уранці його знову нагодували, переодягли в стареньку одежу, а клеймоване табірне лахміття спалили. На дорогу дали печеної картоплі, трохи хліба, солі. А як стемніло, провели. Прощаючись, дівчатка плакали, бажали йому щасливого повернення на Батьківщину.

Дяді Васі довго щастило. За два тижні він дійшов аж до Бреслау. Але тут щастя зрадило йому. Попався у лісі серед білого дня, коли спав, бо ж доводилося йти тільки вночі, а вдень ховатися від людського ока. Він добре замаскувався, і ніякий чорт його б не знайшов. Знайшла вівчарка. Прокинувся від гавкоту – і побачив перед очима червону пащу, гострі ікла, наїжачену шерсть хижого звіра, почув попереджувальне: «Не ворушись!» Це був німецький лісник з карабіном у руках. Не яка-небудь поганенька рушничка, а справжній бойовий карабін, на поясі підсумки з обоймами і величезний кинджал. Та ще й клята вівчарка... Дядя Вася із сумом подумав, що чинити опір безглуздо...

Лісник вивів його на шосейну дорогу, зупинив першу стрічну машину й на ній привіз у поліцію, за що одержав нагороду – триста марок – тут же, в поліції.

Комісар, більшовик? – насамперед запитав слідчий.

Господь з вами, – відповів дядя Вася і перехрестився, прикидаючись набожним. Виснажений, з посивілою бородою – старезний дід, та й годі.

Скільки років? – запитали його.

Я й сам не знаю, бо неграмотний. Та вже чимало...

Ким працював до війни?

Пас колгоспних свиней. Приїхав сюди добровільно, працював у якогось німця, та він до мене ставився гірше, ніж я до його скотини, і тому вирішив піти до інших. А вони мене гнали в шию. Оце й уся історія. Якби був молодший, то, може, й узяли б. А так – кому потрібний? Нехай бог милує...– сказав, знову перехрестившись.

Слідчий дещо записав і взявся розглядати його руки, щоб переконатися, що це таки свинопас. А руки ж у нього були шкарубкі, вузлуваті й темні, як коріння старого дуба. Слідчий зрадів, що «речовий» доказ підтвердив характеристику, яка вже склалася в його голові, та й сподобався йому оцей темний, затурканий і кумедний старий, що без кінця хрестився на портрет Гітлера. «Типовий представник неповноцінної раси»,– подумав слідчий, і відправив дядю Васю в табір смерті.

Виявилося, що дядя Вася проходив карантин у піщаному кар’єрі разом з Володею та Жорою. Коли хлопці втаємничили його в свої плани, він сказав: «Діло це нехитре, зробимо». Сказав так спокійно і просто, ніби мова йшла про купу сміття. І вони почали носити сміття на смітник, куди кидали і відгвинчені деталі дорогого, дефіцитного обладнання. В цьому ділі дядя Вася став «головним інженером». Як людина з великим технічним досвідом, він сам визначав, що і як відгвинчувати, відпилювати чи псувати, і сам же здійснював усю операцію. Хлопці лише створювали умови – охороняли, маскували, закривали від стороннього ока, коли він порпався в механізмах, деталях, контейнерах і ящиках, та вели кругове спостереження, щоб не прогавити появу начальства. Роздобули дещо з інструментів: ломик, молоток, зубило, металорізальну пилку, викрутку, гайкові ключі. На величезній будові це було порівняно легко знайти. Щойно створена підпільна група Опору розгорнула свою діяльність. Тепер не було жодного агрегату чи механізму, привезених по залізниці, до яких вопи не доклали б рук, особливо дядя Вася. А руки у нього були справді золоті. Він знав, що і як зробити, аби нацистським інженерам потім довелося місяцями сушити мізки над тим, як виправити становище...

На території будови, неподалік від центральних споруд, була невелика, але глибока улоговина – справжнє урвище, яке використовувалось як звалище будівельного сміття. Проектанти розрахували, що за три роки будівельних робіт воно буде заповнене сміттям, засипане зверху землею і стане рівним, як аеродромне поле. Разом із сміттям у це урвище тепер потрапляли деталі дорогих механізмів і мішки з цементом найвищих марок, ящики з катушками мідного дроту, цвяхами, болтами, електродами для електрозварювання тощо. Усі ці дорогі матеріали разом з будівельним сміттям навіки осідали мертвим баластом на дні звалища, куди не здогадався заглянути жоден з німецьких спеціалістів,– може, ще й тому, що для тисяч в’язнів це звалище служило водночас і нужником.

Якось дядя Вася сказав: «Якщо попадемося, кара буде одна – шибениця! 1 за одну гайку, і за тонни обладнання. То ж яка нам різниця? Давайте будемо фугувати на всю котушку». І вони «фугували». А крім цього, ще й умудрялися насипати піску в букси вагонів, які надходили на будову і які доводилося розвантажувати.

Великим ентузіастом цієї справи став молодий парижанин Марсель Жіро, який опинився у таборі за участь у французькому русі Опору. Спершу він потрапив у заложники і чекав розстрілу. Багатьох заложників розстріляли, а йому випадково пощастило вскочити в колону, яку кудись відправляли. їх загнали у вагони-телятники і привезли в Освенцім. Марсель люто ненавидів гітлерівців. Стискуючи кулаки і гнівно зблискуючи очима, він казав: «Ми їм збудуємо таку електростанцію, що у Берліні від напруги згорять усі лампочки, а у Гітлера в очах засвітить, засвербить у носі і заколе в печінці!» Марсель був щирим і надзвичайно товариським хлопцем, для якого дружба – понад усе. Він любив усіх підпільників, але Жору – більше за всіх. Може, тому, що Жора знав і часто співав французькі пісні, а скоріше тому, що той добре молодів французькою мовою, і говіркий Марсель не почував себе одиноким. Більшість в’язнів називали юнака Георгієм або Георгом, а Марсель кликав його так, як і Володя, Жорою, вкладаючи в це ім’я особливу ніжність. Якщо доводилося нести важкий ящик, Марсель рішуче відсторонював Жору і підставляв свої плечі і навіть ображався, якщо той теж намагався взятися за ящик. Говорив він темпераментною скоромовкою, як кулемет, випускаючи в секунду десяток слів, і один тільки Жора міг уторопати, про що так жваво лопоче цей парижанин.

Поважали й щиро любили в підпільній групі літнього поляка Сильвестра Домбровського. Ще зовсім недавно він мав у Краківському воєводстві своє невеличке господарство, нажите невсипущою працею кількох поколінь Домбровських. Хтось із місцевих поліцаїв заявив у поліцію, що Сильвестр приховує від властей зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Представники окупаційної влади з жандармами вчинили обшук на його обійсті, перевернули, перетрусили все і таки знайшли кілька мішків збіжжя. Сильвестра заарештували, жорстоко побили на допиті, звинуватили в обкраданні німецької держави та в шкідництві і як «шкідника» запроторили в Освенцім, а потім в Явожно, де вій став шкідником справжнім, помщаючись ненависним гітлерівцям на кожному кроці.

Ще коли був під арештом у Краківській поліції, йому зачитали рішення прокурора про те, що його господарство і все конфісковане майно стало власністю німецької держави і передане в руки німцю-колоністу. Родину ж його, дружину і двох синів-підлітків, вивезли в Німеччину для «відбування трудової повинності аж до переможного кінця війни». Що буде з сім’єю після «переможного кінця війни» – про це не сказали нічого. Почувши таке, Сильвестр мало не збожеволів. «А при чому ж тут діти?» – гнівно вигукнув він. За це його знову жорстоко побили, вибили кілька передніх зубів. Разом із зубами Сильвестр Домбровський назавжди позбувся останніх наївних ілюзій щодо горезвісного «нового порядку в Європі»...

Сильвестр дуже важко переживав своє нещастя, а страшна освенцімська дійсність потрясла його ще більше, зробила похмурим, мовчазним і замкнутим. Навіть на всі запитання друзів відповідав лише «так» або «ні», з нього важко було витягти бодай одну-дві фрази. Однак таємну підривну роботу на будові виконував з величезною охотою і навіть насолодою. В члени підпільної групи його завербував Антек, який умів підбирати ключі до людських сердець. Сильвестр ніколи не гарячкував, не метушився і, здавалося, навіть не здатен хвилюватися. Усе робив з чисто селянською неквапливістю й спокоєм, неначе орав поле чи підмітав обійстя. Він носив сміття на звалище, а разом із сміттям – відгвинчені деталі агрегатів та механізмів. Сильвестр вражав усіх своєю витримкою. Якось, порпаючись у стосах матеріалів, ускочив у халепу: на ногу йому звалився важкий ящик. Сильвестр навіть не зойкнув, а лише підпер плечем нахилений стос, щоб не впали інші ящики, і спокійно мовив: «Зніміть». Ящик зняли і побачили, що ступня Сильвестрова геть закривавлена...

Зовні Сильвестр скидався на огрубілого, похмурого відлюдька, здавалося, ніщо й ніколи не може його зворушити. Та це тільки здавалося. Одного разу біля них зупинився віз із запряженою гнідою конячкою – добре доглянутою, красивою і дужою. На ній під блискучою шерстю так і вигравали м’язи. їздовим був молодий поляк з місцевих вільнонайманих, котрі щойно прибули на будову. Він ще не орієнтувався тут і почав розпитувати, як проїхати до якогось складу. Гніда зупинилася за два кроки від Сильвестра. Вгледівши її, він раптом розхвилювався геть-чисто перемінився. Білі, пухнасті брови заворушилися радісно, все лице засвітилося тихим, лагідним світлом. Він заворожено дивився на гарну конячку, на її великі, з фіолетовим полиском очі, і губи його шепотіли щось ніжне і лагідне... Поки Антек пояснював їздовому, куди і як проїхати, Сильвестр ніжно гладив тугу, гарячу шию гнідої, розчісував шкарубкими пальцями хвилясту, м’яку, як шовк, гриву і... раптом заплакав. Це було настільки несподівано, що хлопці, щоб не бентежити розхвильованого Сильвестра, відвернулися. А він ще довго дивився услід підводі, поки вона не зникла за поворотом, потім розпачливо, глухо пробурмотів: «До чого ж схожа!..» Мабуть, ця конячка була схожа на його власну, тому й стала тією краплею, що переповнила гірку чашу...

Зовсім іншою людиною був Серьожа Серебров – двадцятитрьохрічний юнак з Ленінграда. Він дуже кохався и поезії – особливо любив Єсеніна. До війни сам писав вірші, мріяв стати поетом. Вдачу мав вразливу, а тому важче за інших сприймав освенцімські жахи і удари власної долі. На початку війни під час бомбардування загинула його мати, а через кілька днів – наречена. Він до б довільно пішов на фронт, сподіваючись помститися ворогові. Ходив в атаки, ніколи не кланявся ворожим кулям, ніби сам шукав собі смерті. Але ворожі кулі обминали його, ніби цей тендітний поет і безстрашний юнак був зачаклований. Провоювавши кілька місяців, він був нагороджений орденом, двома медалями, став уже помічником командира стрілецького взводу. Ніколи, навіть у думках не допускав можливість полону, але доля ніби навмисне познущалася з нього: Серьожа потрапив у полон, а потім – в Освенцім. Хлопці зустрілися з Серьожею тоді, коли він уже подумував про самогубство, у чому сам їм признався. Володя й Жора допомогли йому подолати душевну кризу, ввели його в підпільну організацію.

4

Сорокарічний польський єврей Яша Фуксман з Катовіце до війни працював шахтарем і, як усі рядові робітники в буржуазно-поміщицькій Польщі, встиг сьорбнути горя й страждань навіть у мирні, довоєнні часи. Безробіття, голод, безпросвітні злидні, расова дискримінація для Яші Фуксмана були не книжними поняттями, а самим життям, живою долею бідного, безправного і приниженого єврея, що звідав усе те на власній шкурі. Ось як він про це розповідав сам.

«Я мав дружину і дві дочки. Наші батьки були дуже бідні, а бідність, як і багатство, передається в спадщину. Батьки не дали нам ні гроша, бо й самі нічого не мали. Доводилося розраховувати на власні мозолі. Виручало міцне здоров’я, яким, на щастя, бог мене не обділив. З допомогою кайла й лопати добував черствий шматок хліба, та й то не завжди.

Перед війною в Польщі заворушилися різні єврейські релігійні секти, синагоги, сіоністські організації. Усі вони намагалися втягти євреїв у свої общини. Моя мати, темна, затуркана, змучена злиднями жінка, просила мене зробити так, «як роблять усі євреї». Та виявилося, що для вступу в сіоністську організацію, яка нібито бореться за права євреїв, потрібно спершу внести чималу суму грошей, а потім платити регулярно щось із двадцять процентів від усіх своїх прибутків чи заробітку. Я послав під три чорти усі ці аферистські контори. Одного нахабного сіоністського функціонера, який занадився в наш дім і не хотів розуміти моїх делікатних натяків, довелося просто виставити за двері. За це мене почали цькувати свої я; сіоністські паскуди, що охрестили мене «скаженою собакою» і «зрадником». Через це почалися сварки з дружиною. Вона продовжувала відвідувати синагогу, а я– ні, тому дружба з сіоністами у мене не витанцювалась. І тут я помітив, що всі більш-менш помітні сіоністські верховоди,– а це були багатії,– почали потихеньку збувати своє майно; лавки, магазини, аптеки, перукарні тощо, аж до заводів і фабрик,– і виїжджати за кордон. Мені стало ясно: у повітрі запахло війною.

І справді, скоро почалася війна. За три тижні Польща була розтрощена. Коли прийшли гітлерівці, у Польщі не лишилося жодного відомого сіоністського діяча – усі вони завчасно втекли, прихопивши з собою усі власні капітали, а водночас і кошти громадські, зібрані до війни сіоністськими організаціями серед єврейського населення. Якщо врахувати, що в Польщі до війни проживало три мільйони триста тисяч евреїв, неважко уявити, який капітал випорснув разом з сіоністськими верховодами за кордон – у Швейцарію, Англію, Сполучені Штати Америки. А тим часом окупанти в Польщі ретельно реєстрували усіх євреїв, що залишилися. Це здійснювалось під суворим наглядом спеціальних референтів поліції безпеки і СД, які займали посади уповноважених з єврейського питання. Розповсюджувалися чутки: кожен єврей може вільно виїхати в Радянський Союз (сам або з сім’єю), якщо заплатить відповідне мито німецькій владі і купить візу та проїзний квиток. Віза і квиток коштували шалених грошей, та, крім того, треба було давати ще й хабарі сіоністським керівникам, яким німецька влада надала «ініціативу» складати списки, оформляти «клопотання» тощо. Оскільки всі сіоністські лідери ще до війни разом з касами вислизнули з Польщі, то новоспеченим діячам довелося затіяти новий збір грошей і коштовностей – цього разу вже «для евакуації усіх євреїв до Радянського Союзу». Більшість євреїв ненавиділи Гітлера, тому й вирішили за будь-яку ціну емігрувати в Радянський Союз, де нехай і нема приватних лавок, контор, магазинів, зате немає й расової дискримінації. Але для виїзду потрібні були гроші, тому все, що тільки можна було продати, перекочувало на чорний ринок. Сіоністські організації, заохочувані окупаційною владою, розгорнули бурхливу діяльність. В єврейську масу кинули лозунг: «Усі євреї – брати. Бідних кидати напризволяще не слід. Тому заможні євреї повинні фінансувати еміграцію бідних євреїв, а розрахуємося потім». З цією метою провадився так званий еміграційний збір, який мав іти па покриття витрат, пов’язаних з еміграцією бідних євреїв. Але знову сіоністи повернули справу так, що в першу чергу виїжджала єврейська буржуазія: торгаші, підприємці, власники лавок, ресторанів, кафе, перукарень, учені, юристи, лікарі, артисти, спекулянти, валютчики, аферисти і всяка наволоч. З їхніх листів ми скоро дізналися, що прийняли їх у Радянському Союзі як рідних, розмістили и містах України і Білорусії, забезпечили житлом, пристойною роботою, видали безвідплатну допомогу грішми як таким, що постраждали від фашизму.

Усіх нас охопила еміграційна сверблячка – виїхати якнайскоріше! Я продав усе до крихти, навіть кофту з дружини, але цього виявилося замало, щоб одержати візу. Того ж вечора ми посварилися з дружиною. Вона докоряла мені за те, що я колись не вступив у сіоністську організацію, і тому, мовляв, ми лишилися в дурнях. На другий день я відніс останнє – шлюбні каблучки, знаючи, що той, хто віддає золото, можете розраховувати на прихильність і підтримку сіоністів. Але вони, прийнявши дарунок і пообіцявши поклопотатися, усе ж таки пригадали мені, що я колись відмовився від їхньої общини.

Минали дні і тижні. Ми з дружиною вже зневірилися в чеканні. І тут блискавично поширилася нова чутка: радянських німців, які бажають емігрувати в Німеччину, будуть обмінювати на польських євреїв, котрі хочуть виїхати в Радянський Союз. І без ніяких грошей!

Тепер нас охопила справжня лихоманка. Сіоністи вирішили спорядити делегацію до генерал-губернатора Франка з проханням заступництва і сприяння в справі «остаточного вирішення питання еміграції євреїв в Радянський Союз». Для успіху місії було вирішено піднести Франку «скромний» подарунок – купу золота і діамантів на золотій таці. До Франка їх, звісно, не пустили, але за великий хабар влаштували аудієнцію у ад’ютанта генерал-губернатора – молодого есесівського генерала. Він прийняв коштовності, нагородив усіх чарівною посмішкою і пообіцяв передати їхній дарунок за призначенням, а також доповісти про візитерів. Чекати довелося цілий день, а увечері їх відвезли машиною в управління поліції безпеки і СД до іншого есесівського генерала – референта генерал-губернатора і головного уповноваженого з єврейського питання в генерал-губернаторстві. Це був фон дем Бах-Зелевські. Делегації знову довелося добряче трусонути гаманцем, і все пішло як по маслу. Фон дем Бах-Зелевські був дуже веселий і привітний – навіть запропонував стільці, уважно вислухав сіоністських посланців. Бесіда тривала цілу годину. Під час розмови генерал кілька разів виходив у сусідню кімнату, нібито в службових справах, кожного разу чемно вибачаючись. Безсумнівно, він зв’язувався по телефону з вищими інстанціями, погоджуючи зміст переговорів. Нарешті фон дем Бах-Зелевські заявив таке: – Панове! З Радянським урядом у нас тепер справді добросусідські стосунки. І це правда, що є угода на еміграцію радянських німців у Німеччину і на в’їзд польських євреїв до Радянського Союзу. Але одне до другого не має ніякого відношення, бо це не обмін німців на євреїв, а дві різні, самостійні акції. Німці виїжджають з СРСР самі по собі, а євреї виїжджають з генерал-губернаторства самі по собі. Німецький уряд виявив справжній гуманізм до польських євреїв, дозволивши їм виїзд і взявши па себе чималу частку витрат на таку складну операцію. Ви повинні це розуміти. Правила виїзду ніхто не змінював і змінювати не буде. Вони непорушні. Ви скаржитесь, що багаті виїхали, а бідні зосталися. Але ж німецький уряд не зобов’язаний забезпечувати бідних євреїв. До того ж бідні євреї можуть мати багатих родичів за кордоном. А ще в багатьох країнах існують сіоністські організації, зрештою, Всесвітній сіоністський центр. Я не вірю, щоб вони залишилися байдужими до вашої долі, адже польські євреї, як і всі інші, платили чималі внески сіоністським організаціям і мають повне право розраховувати па підтримку своїх братів за кордоном. Ось вам адреси іноземних сіоністських організацій, Всесвітнього сіоністського центру. А ось вам офіційні бланки: напишіть на них листи з проханням надати вам матеріальну допомогу для виїзду з генерал-губернаторства. Ми потурбуємось, щоб ваші листи і списки євреїв потрапили за призначенням якнайшвидше. Нехай шлють валюту, а за нами діло не стане – організуємо все як треба. Ви ж переконалися, що жодному єврею, який правильно оформив виїзні документи, ми не чинили ніяких перешкод. Вони уже в Радянському Союзі, ви читали їхні листи і знаєте, як їх там прийняли. Так що не гайте^часу...

Після такої заяви спеціального уповноваженого рейху в генерал-губернаторстві єврейські делегати тут же, у нього в кабінеті, дружно взялися писати те, що запропонував генерал, додавши списки усіх євреїв, що проживали на той час на території окупованої Польщі. У кабінеті фон дем Бах-Зелевські вони залишили тридцять томів списків євреїв з точними даними: прізвище, ім’я, по батькові, вік, стать, спеціальність, освіта, адреса. Генерал пообіцяв розмножити списки в друкарні, розіслати їх разом з листами в іноземні сіоністські організації.

Важко повірити, щоб ця делегація не розуміла, яку величезну послугу для гестапо вона зробила, давши точні списки й адреси усіх польських євреїв. Можна з упевненістю сказати, що скоріше за все деякі члени цієї делегації давно вже були завербовані і працювали на гестапо...

Делегатам тут же виписали спеціальні документи і перепустки, що гарантували їм безпеку і вільне пересування по всій території генерал-губернаторства, видали спеціальні продовольчі і промтоварні картки, а разом талони, на які вони могли одержувати продукти і різні товари, а також гарячі страви на будь-якому постачальному пункті, призначеному для німців – як цивільних, так і військових. Крім того, делегатам видали документи, в яких наказувалось усім органам влади сприяти пред’явникові, забезпечувати його транспортом тощо. Затим їх почастували доброю вечерею і на гестапівських легкових машинах розвезли по домівках, наказавши підтримувати постійний контакт з місцевими відділами поліції безпеки і СД, під контролем яких нібито буде проводитися масова відправка євреїв у Радянський Союз.

Через кілька днів вийшов сіоністський інформаційний бюлетень трьома мовами: єврейською, польською і німецькою. У ньому повідомлялось, що німецька адміністрація, враховуючи клопотання сіоністських організацій і загальне бажання усього єврейського населення генерал – губернаторства емігрувати в Радянський Союз, вирішила упорядкувати і прискорити розв’язання цього питання. З цією метою створюються транзитні формувальні пункти для збору і організованої відправки емігрантів. Усім євреям необхідно з’явитися на формувальні пункти, при собі мати рушник, мило, змінну білизну, тижневий запас продуктів, теплий одяг, взуття. Дозволялося брати багаж вагою не більше десяти кілограмів на людину. За будь-які порушення цих вимог чи спроби внести дезорганізацію на винуватців чекало покарання. В цьому ж таки бюлетені вмістили заклик керівників сіоністських осередків, старійшин єврейських общин і відомих єврейських священиків, який починався словами: «Організовано з’явимось на формувальні пункти збору!» Сіоністські функціонери повсюди роз’яснювали мету цього заходу, закликали дружно й організовано з’явитися на збірні пункти. «Доведемо німцям нашу організованість!» На тинах, на стінах будинків були розклеєні оголошення про це.

Почалися гарячкові збори в дорогу. Ми наївно вірили, що таки переселяємося в Радянський Союз! Якщо деякі, скептики й висловлювали свої сумніви, їх просто не хотіли слухати, як набридливих буркунів. Ми всі з’явилися на збірний пункт «дружно і організовано», наш багаж не перевищував норми.

Обман розкрився дуже швидко. Так звані транзитні збірні пункти виявилися транзитними гетто для євреїв. Чому «транзитні»? Бо звідти маси євреїв безперервним потоком рухались у великі стаціонарні гетто, а далі – у табори винищення: Майданек, Тремблінка, Собібор, Хелм, Белжец, Освенцім.

Зі мною були дружина і двійко діточок – восьмирічна Роза і шестирічна Франя. Не буду розказувати, що пережили ми в гетто протягом майже двох років, де від голоду і хвороб загинули сотні тисяч людей. Скажу тільки, що мене і дружину порятували наші маленькі діти. Ми перебували за дротом. Дорослим почепили на одежу «зірку Давида», а малолітні діти ходили без таких знаків. Гетто охоронялося гітлерівцями і польською поліцією. Біля кожного проходу в огорожі з колючого дроту стояв німець, кілька польських поліцейських і член єврейської служби внутрішнього порядку – єврейський поліцай. Як тільки німець на секунду відвертався, діти вискакували за колючий дріт. Куплений хліб, картоплю та інші продукти вони ховали під своє лахміття, а потім проскакували назад.

Польська поліція дивилася па це крізь пальці, знаючи, що єврейські дітлахи годують своїх батьків, яким без цієї допомоги довелося б померти з голоду. Німці-вартові поводилися по-різному, але, як правило, жорстоко. Однак траплялося, що вартовий (якщо поблизу не було начальства), побачивши дітей, які скрадалися до дроту, демонстративно повертався до них спиною, даючи можливість малечі вийти за огорожу. Серед охоронників був один німець, на якого ми просто молилися. Коли він стояв на мосту, усі діти, навіть слабенькі, які не мали сил швидко бігати, сміливо йшли «на полювання». Цей німець сам придумав систему сигналізації – просту і надійну – і запропонував її дітям. Вона полягала ось у чому: якщо карабін висить у нього па плечі – значить, ніякої небезпеки нема, можна йти за огорожу туди й назад; якщо карабін и руці – значить, треба зачекати; якщо карабін в обох руках напоготові – значить, небезпека, необхідно ховатися. Так тривало більше місяця. Але потім той добрий німець зник...

Не всі німецькі вартові убивці й кати – це факт. Але, на жаль, більшість із них стріляли в дітей за порушення «порядку». Це теж факт. Один з охоронників – єфрейтор – своєю жорстокістю і підлістю переплюнув багатьох своїх колег і навіть освенцімських бандитів. Бувало, закурить, відійде від воріт, повернеться спиною до дітей, щоб ввести їх в оману, а коли вони намагаються проскочити, затримує їх і вишиковує в одну шеренгу. Діти плачуть, благають відпустити, а єфрейтор сміється: «Не плачте. Ви не помрете, але й не будете вибігати в заборонену зону». Затим перешиковує їх, добиваючись, щоб ніжки кожної дитини стояли на одній лінії. В шерензі три хлопчики і одна дівчинка – семи-восьмирічні. Єфрейтор присідає збоку і, примруживши одне око, ще раз підрівнює шеренгу, стволом карабіна підштовхуючи одного на сантиметр вперед, а іншого на сантиметр назад. Робить це спокійно, статечно, із скрупульозною точністю. Діти затихають, думаючи, що він змусить стояти струнко цілу годину. І справді, єфрейтор дає команду «струнко!» і стріляє в ноги правофланговому з таким розрахунком, щоб одна куля скосила усіх чотирьох.

Однак ніякі страхіття не могли зупинити відважних діточок, які пролазили попід дротом. Здебільшого це їм вдавалося, оскільки вартові перебували на чималій відстані один від одного, а загороджувальна система не була такою досконалою, як у концтаборах, та й без електричного струму. З допомогою дрючка хлопчик підважував нижню нитку дроту, а інші на животі проповзали за дріт. Якщо єфрейтор помічав – негайно стріляв. Стріляв, гад, влучно – багато дітей поплатилися життям. А немає ж на світі більшої підлості, ніж убити дитя...

Інколи в гетто приїжджали автобусами німецькі туристи. Мабуть, Геббельс хотів їм на живому прикладі проілюструвати, що таке фашистська влада, що таке «нижча» раса і як треба ненавидіти істот чужої, «нижчої» раси. Дика і моторошна картина гетто і людського горя викликала на лицях туристів гидливі, презирливі посмішки. «Сила через радість!» – проголошував транспарант на автобусах. Для них це було – ніби екскурсії в зоопарк. Вони гребували навіть вийти з автобусів і з огидною цікавістю клацали фотоапаратами з вікон автобусів. Поза всяким сумнівом, для цих пропагандистських туристських поїздок відбиралась публіка особлива.

А одного разу приїхала ціла зграя кінооператорів із геббельсівського відомства. Ці не гребували. Навпаки – як голодні шакали, заглядали в усі щілини і без кіпця фотографували... Знімали на кіноплівку все: помираючих бабусь і дітей, знімали трупи, знімали доходяг на смітниках і навіть вигрібні ями та нужники... Особливо полювали на божевільних, на. тих, у кого потворне обличчя чи скалічене тіло. Цих знімали крупним планом – одягнутих і голих. Зняли цілий фільм. Пізніше, в Освенцімі, мені нипало зустрітися з німцем, який ще до свого ув’язнення бачив цей фільм, навіть не підозрюючи, що скоро сам опиниться у такому ж пеклі. Фільм називався «Недолюдки»...

Що й казати, в гетто ми надивилися усякого, а горенька сьорбнули стільки, що якби його розділити на частинки, вистачило б на всіх людей світу. Одного разу я запитав свою маленьку Франю: «Ким ти хотіла б бути?» Вона відповіла: «Кицькою. Тоді я змогла б вільно пролазити під дротом і приносити нам їсти...» Уявляєте?!

Що на світі може бути дорожче за дітей? Для батьків їхні власні діточки завжди здаються найкращими. Але ж повірте, мої дві крихіточки були настільки чарівними, що їх любили усі – навіть поліцаї та німці, завжди пропускали Розу і Франю за дріт. Ніяких грошей у пас не було, тож дівчатка просто жебрачили на базарах, на вулицях ніколи не поверталися з порожніми руками. Знаходилися добрі люди, які годували їх, поїли молоком, навіть купали й переодягали в чисті платтячка. Серед польських сімей знайшлися такі, що виявили бажання нелегально від властей удочерити дівчаток, писали нам записки, просили дозволу зробити це для врятування діточок, обіцяли повернути їх нам, якщо ми залишимося живі. Та Роза і Франя захотіли залишитися з нами, щоб рятувати нас. І вони пас рятували. Майже цілих два роки вони нас годували... Зараз я не можу собі простити, що не віддав дівчаток...

Єврейські сім’ї, як правило, були багатодітні, тож у величезному Люблінському гетто, де ми тоді мучились, перебувало чимало дітей. Дітлахи здебільшого виснажені, змучені, брудні, а мої маленькі доці – як дві яскравенькі трояндочки серед похмурих картин пекла. Знайомі і незнайомі люди нам, бувало, казали: «Ви – щасливі батьки, а ваші дочечки – щасливі діти. Які квіточки, яка краса!» Навіть коли в гетто приїхали кінооператори й побачили моїх дівчаток, то були просто вражені їх красою й схопилися за кінокамери, але налетів якийсь начальник і закричав на них у присутності євреїв: «Ідіоти! Ви що, хочете угробити фільм – не знаєте, що і як знімати?!» Це зрозуміло, адже Геббельсу для переконливості потрібні були євреї-потвори, щоб довести німецьким кіноглядачам «неповноцінність єврейської раси».