Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

Тепер на цьому печальному майдані перед центральним блоком їх чекало зовсім інше видовище. Як тільки на підході до табору колона виповзла на пряму дорогу, перед очима кожного виринув удалині ненависний табір, а в його центрі на узвишші – центральний блок із страшним майданом, на якому бовваніла щойно поставлена широка, мов ярмарочна арка, шибениця з повислими у повітрі зашморгами. Із завмиранням серця Володя порахував їх. Двадцять вісім зашморгів! Тепер розвіялися всякі сумніви. «Вішатимуть чехів...» – пронеслося по колоні, як вітер...

Усі арбайтскоманди повернулися в табір. Серед білого дня був влаштований незвичайний апель, під час якого табірні придурки лютували, як ніколи, вислужуючись перед есесівцями. Цілих дві години тривало мордування. Нарешті в’язнів з усіх блоків колонами погнали до центрального блоку. Тут, біля майданчика, звели усіх в загальну розгорнуту колону і повернули лицем до шибениці. В’язні тринадцятого блоку опинилися на правому фланзі, кроків за двадцять від шибениці. Володя й Жора, міняючись місцями з тими, що стояли попереду, непомітно перейшли в першу шеренгу, щоб бути ближче до кам’яних сходів, по яких вестимуть чехів.

Спершу в табір з гуркотом влетіло десяток грузовиків з есесівцями. Як горох з мішка, вони висипали з машин, несучи на собі важкі, крупнокаліберні кулемети і металеві коробки з кулеметними стрічками. Кулемети встановили на майданчику довкола шибениці, розстелили на піску плащ-накидки і полягали до кулеметів, зарядивши їх і націливши на щільні шеренги в’язнів. Есесівці в піднесеному настрої: прийшли як на свято – веселі, збуджені, трохи напідпитку, адже любили криваві вистави. Командував ними сьогодні Боксер – у новому мундирі із Залізним хрестом. З нагоди «свята» він чи не вперше з’явився перед в’язнями без боксерських рукавичок. Хизуючись собою, новим мундиром і новим хрестом, цей бравий фюрерчик картинно походжав коло шибениці і гучним, пронизливим голосом, ніби командував цілою дивізією, давав розпорядження своїм підлеглим.

Чверть години минуло в тяжкому чеканні. Нарешті з есесмістечка долинула тріскотня мотоциклів. По дорозі мчала кавалькада машин, супроводжувана мотоциклістами. Серед них – «чорний ворон». їх везуть! Шеренги важко зітхнули, немов ударив дзвін. Людське море колихнулось, як од підземного поштовху.

Не ворушитися! Інакше – відкриваю вогонь! – істерично верескнув Боксер, зловісно блиснувши білуватими очима.

Усі завмерли, відчувши холодний подих смерті.

Тим часом мотоколона влетіла в табір і різко загальмувала посеред лагерштрассе. До «чорного ворона» підбігли кілька капо, заходилися витягати і ставити на землю покалічених, напівживих чехів. Сам лише їхній зовнішній вигляд змушував здригатися. Руки кожного скручені за і іншою шматком колючого дроту, усі до одного – без головних уборів. Продумали гестапівці: адже в присутності есесівців в’язень не має права бути в шапці, а зняти її він не зможе, бо скручені руки.

Першим ішов Карел – понівечений до невпізнанності, геть сивий. За ним – Роман, Януш, Борис, Ярослав, Йожеф, Стефан, Серж, Юлек, Юрек, Вербічка, Фіалка, Швестка, Гопка, Пьотр, Маковічка, Томашек... Останнім брів Франтек – наймолодший, двадцятирічний юнак, колишній форарбайтер команди теслярів. Франтек з дитинства мріяв стати скульптором, захоплювався ліпленням і різьбою по дереву. Навіть тут, у таборі, в рідкісні хвилини відпочинку він з кавалка глини ліпив химерні фігурки людей, тварин, птахів, вирізав з дерева оригінальні шахи і навіть шахову дошку. Ці шахи, якими нікому так і не довелося зіграти, бо не було часу, Франтек хотів забрати з собою, але, підкоряючись суворому наказу Карела – не брати нічого зайвого, в день «зет» залишив їх у бараці, і вони, мабуть, стали трофеями есесівців... Франтек з особливою ніжністю ставився до сімнадцятирічного Володі, який тоді був фізично найслабшим, віддавав йому частину своєї порції, запевняючи, що він після Карела, звичайно, найсильніший. І справді, тоді він був дужий, а тепер, коли його зняли з машини й поставили на ноги, хлопець аж поточився, перш ніж зумів зробити перші кроки...

їх вишикували в колону по одному і наказали йти до шибениці. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Страшенно покалічені, чехи все ж трималися з дивовижною гідністю. їх ніхто не підганяв – мабуть, есесівці вирішили, що в’язням необхідно переконатися в тому, що це саме ті чехи, а не підставні особи. Вони повільно йшли перед строєм, напружено вдивляючись у безкінечні шеренги й лиця, немов намагаючись увібрати в себе усю гіркоту і біль тисяч в’язнів. Карел ішов першим. Коли він порівнявся з Володею, їхні погляди зустрілися. В очах Карела спалахнула ціла гама почуттів: і радість цієї останньої зустрічі з Орлятком, і глибока печаль, і бажання підбадьорити хлопця.

Не плачте. Помирати не страшно. Ми чесно пройшли свій шлях,– сказав Карел, дивлячись у вічі Володі, а звертаючись до всіх, щоб не викликати ніякої підозри у конвойних есесівців. Затим, швидко глянувши на Жору, кинув ще одну коротку фразу: – Ми не зрадили вас, прощайте, брати!

Решта чехів, так само, як і Карел, звертали до в’язнів одну-дві фрази: «Прощайте, товариші!», «Помстіться!», «Свобода іде зі Сходу!..» Есесівці не звертали на це уваги: все одно зухвальці зараз будуть покарані...

Їх поставили під шибеницею. Над головою кожного звисав зашморг, перед ними стояли табуретки, а за спинами – капо. За Кареловою спиною став Зепп. Бандит нетерпляче переминався з ноги на ногу, потираючи свої довгі, як у горили, волохаті руки. На його перекошеній пиці блукала посмішка садиста, якому дуже приємні ці хвилини. Щоправда, ніхто не звертав уваги на вішателів. Погляди усіх були прикуті до чехів, які стояли чіткою шеренгою під шибеницею і в цю хвилину зовсім не схожі були на приречених. Вони трималися мужньо, спокійно, зосереджено, як тримаються справжні герої, які знають, на що ідуть на смерть. Стримуючи сльози, Володя з болем дивився на них, назавжди закарбовуючи в пам’яті і в серці риси дорогих побратимів.

Карел стояв на правому фланзі шеренги – спокійний, суворий і зосереджений, як і тоді, в день «зет». Він змінився лише зовнішньо: дуже посивів і постарів так, немовби за ці тижні прожив дуже довге і тяжке життя, пройти яке дано не кожному. Його вірні побратими теж пройшли крізь страждання й муки і тепер віддавали своє життя на вівтар Свободи. Вони стояли під шибеницею, як живі монументи па скорботному, гігантському цвинтарі залитої кров’ю Європи...

Спливали останні хвилини. Двадцять п’ять тисяч в’язнів уперше без примусу і без команди завмерли в жалобі, засвідчуючи свою глибоку шану героям. Есесівці занепокоїлися, бо ж ніякі інструкції не могли передбачити таку парадоксальну ситуацію. Інструкції вимагали, щоб в’язні и присутності есесівців стояли тільки струнко і обов’язково з непокритими головами. Зараз так і було. Усе нібито правильно, але ж урочисто-траурна тиша і кам’яна непорушність в’язнів усього табору набували тепер зовсім іншого смислу і значення... Втім, навіщо сушити собі мізки – інструкції дотримано, все гаразд. Бо ж як учить фюрер? «Солдат повинен уміти стріляти, вбивати і ні про що не думати – за нього думаю я». Гранично ясно. Отже, нехай думає начальство.

А начальство прибуло останнім. «Мерседес» лагерфюрера підкотив майже до шибениці. З нього вилізли семипудовий Кабан і... елегантний гер фон Гольц.

Ахтунг! Усім – струнко! – прогавкав Скрипаль і потішив назустріч з рапортом.

Йому як рапортфюрерові належало виголосити таку команду, і він її подав, але прозвучала вона недоречно, бо и так усі стояли струнко, затамувавши подих.

Товстелезний Кабан з трудом піднявся на майдан, відхекався, окинув примруженим поглядом кулеметників, Боксера, приречених чехів, застигле людське море і задоволено посміхнувся. Він був у доброму настрої: у таборі абсолютний порядок, поки що, слава богу, не сталося жодної втечі. Ну, а ось ці зухвальці зараз будуть повішені. Усе гаразд, як і має бути. Біля Кабана – улесливий Скрипаль, обидва семипудові черевата, обидва в парадних мундирах з іконостасами есесівських брязкалець, обидва схожі на якихось дивних клоунів з якоїсь далекої, давно вмерлої епохи. Позад них на деякій відстані – гер фон Гольц: поштиво схилив голову і скромно опустив очі. Вірний собі, він навіть на цій печальній сцені залишався артистом. Привезли його сюди як перекладача, аби переклав вирок гестапівського трибуналу всіма мовами Європи.

Кабан дістав з течки папірець і, осідлавши ніс окулярами, зачитав вирок. Гер фон Гольц без ніяких пауз, швидко і чітко, як кулемет, «прострочив» почуте кількома мовами. Приреченим наказали піднятися на табуретки. Знаючи, що тяжко покалічені чехи вже неспроможні це зробити, катюги-капо поставили їх туди й почали накидати їм на шиї зашморги. У мертвотній тиші чути було, як скриплять дошки під ногами вартового на найближчій вежі.

І раптом під шибеницею пролунало як грім:

Смерть фашизму!

Смерть собаці Гітлеру!

Прокляття катам!

Помстіться за нас!

Не забувайте загиблих!

Хай живе свобода!

Хай живе Радянський Союз!

Хай живе Червона Армія!

Хай живе братерство народів!

Прощай, Вітчизно!..

В цю передсмертну хвилину кожний з них спішив сказати живим своє останнє, найзаповітніше слово. Здавалось, вони звертаються до живих від імені мільйонів задушених, убитих, розстріляних, страчених, спалених, замучених, розтерзаних, від імені усіх жертв фашизму, які не дійшли до перемоги, але віддали за неї своє життя. І їхні слова звучали як заклик до нещадної боротьби з фашизмом!..

У Володі серце рвалося з грудей. Йому праглося зараз, аби розверзлася земля й проковтнула катюг, щоб рухнула шибениця, бетонні стовпи й колючий дріт, щоб сталося диво...

Але дива не сталось. Лагерфюрер махнув рукою, і кати вибили з-під ніг приречених табурети. Убивця Зепп, дарма що був обер-бандитом, цього разу загаявся і пізніше за всіх вибив табуретку з під ніг в’язня, і Карел встиг крикнути ще одну фразу:

Прощайте, друзі, прощай, Орлятко!

У Володі потемніло в очах і здавлений крик вирвався з грудей. Жорині пальці вп’ялися йому в передпліччя. На щастя, Володиного крику не почули есесівці, які голосно гелготіли поміж собою...

Стомлене сонце вже котилося за туманний обрій. Довгими косяками потяглися тіні від сторожових веж, бетонних стовпів і бараків. Осінній вологий туман стелився по землі важкою хвилею. І раптом стало пронизливо вогко і холодно. Пролунали різкі, як удари нагайки, команди: в’язнів розводили по блоках. Кабан і Скрипаль, немов сторожові собаки, стирчать біля шибениці, хижими очима спостерігають за колонами. Біля них шпалерами вишикувалися есесівці. Над ними висять страчені чехи. Як прокляття фашизму, як заклик до помсти...

2

Був кінець осені. Щоранку в морозному повітрі ліниво кружляли ажурні сніжинки – перші посланці недалекої зими, повільно опускалися на посивілі за ніч поля. Зима була вже не за горами. Від самої лише думки про це в’язнів починало лихоманити.

В один з таких листопадових днів Володя з Жорою попали в нову, щойно сформовану команду, яка мала офіційну назву «навантажувально-розвантажувальна арбайтскоманда об’єднаної фірми «Гаст». І в’язні, й капо називали її простіше: «Команда «Гаст». А то й ще коротше – просто «Гаст». У ній працювало півсотні в’язнів. Старшим у команді був форарбайтер поляк Аптек Сташевський – вродливий смаглявий юнак з виразними очима, густими й довгими, як у дівчини, віями. У недалекому минулому Антек вчився в театральному інституті, мріяв стати артистом. Війна і окупація зруйнували мрії обдарованого хлопця, який досконало володів кількома мовами, мав неабиякі артистичні дані. Форарбайтером Антек став випадково, саме завдяки своїм артистичним здібностям.

А сталося це так. Першого ж дня своєї роботи на будівництві електростанції під час загального шикування Антек опинився в останній, неповній сотні, де якраз не було ні капо, ні форарбайтера. Шикування тривало довго, а начальство десь забарилось. Щоб якось потішити стомлених в’язнів, веселун і гуморист Антек вийшов із строю, повернувся лицем до в’язнів і, по-звірячому витріщившись на них, почав їх шпетити на чому світ стоїть, погрожуючи і віртуозно лаючись німецькою мовою. Усе це було настільки натурально, що ніхто й подумати не міг про якусь там акторську гру. А тим часом із-за стосів будівельних матеріалів несподівано вигулькнув командофюрер у супроводі оберкапо. Побачивши їх, Антек не розгубився і громовим голосом гаркнув: «Ахтунг!», а потім чітко доповів командофюреру, що через відсутність форарбайтера змушений був узяти на себе його функції, щоб «ледарі не валяли дурня і щоб був порядок». Командофюрер сприйняв це за чисту монету і тут же наказав обер-капо призначити «енергійного, ініціативного гефтліига форарбайтером».

Так Антек став бригадиром. Йому доручили сформувати і очолити команду «Гаст», у яку потрапили й Володя з Жорою. Команда була в розпоряджені німецького виконроба – цілком терпимого гермайстра з числа тих спорохнявілих стариганів, яких чергова гітлерівська тотальна мобілізація безжально вимела на так званий арбайтсфронт, позбавивши теплого домашнього затишку и спокою. Команда «Гаст» розвантажувала будівельні матеріали, починаючи з цементу і кінчаючи цвяхами, а також ящики та контейнери з деталями електрообладнання для майбутньої електростанції. Робота була важка, але Антек умів її полегшити для виснажених в’язнів завдяки відсутності суворого контролю. Гермайстра вони бачили лише тоді, коли надходили вагони з вантажем, та й то лише кілька хвилин. Старий давав вказівки Антеку, що і як зробити, а сам біг в інше місце, де його чекала інша робота. Темп і обсяг робіт цілком залежали від капо і форарбайтерів. Есесівці ж стояли на вежах довкола величезної території будівництва. Роботу усіх арбайтскоманд контролювали тільки командофюрер – есесівський офіцер – і обер-капо, які обмежувалися перевіркою кількості в’язнів в арбайтскомандах (а це була нелегка справа, бо арбайтскоманд багато і розкидані вони на всьому об’єкті). Та навіть без їхнього втручання бандити-капо витискували з в’язнів усі соки. Тому хлопці вважали, що їм страшенно пощастило, що вони після тяжких страждань потрапили до Аптека.

Антек був уродженим артистом і відчайдушним веселуном, його вдачу не змогла змінити навіть страшна освенцімська дійсність. Свою катівську посаду він уміло використовував для полегшення тяжкого становища своїх підлеглих, яких вважав своїми друзями. За це його й любили в’язні. Гарно скроєний, стрункий і засмаглий, темпераментний і рухливий, Антек шастав скрізь і завжди знав, де перебуває те чи інше начальство, що і як треба робити, щоб в’язні з його команди могли таємно під час роботи відпочити. А коли появлялося начальство, Антек моментально перевтілювався у справжнього капо: горланив диким голосом, погрожував, лаяв і бив шматком гумового шланга по спині. «Биття» проводилось за сценарієм, розробленим самим же Антеком. Декілька чоловік мали під одежею на спині багатошарову прокладку, з картону і шматків брезенту, припасовану до тіла шпагатом. Удари шлангом по такій «кольчузі» були безболісні, зате справляли потрібне враження на начальство, яке, переконавшись в активності форарбайтера, спокійно йшло далі. Гра була настільки майстерна, що ні в кого з начальства не виникало ніякої підозри.

Антек був великим майстром подібних витівок і умів створювати видимість роботи, яку організовував таким чином, що працювала лише половина команди, а решта, сховавшись від стороннього ока, відпочивала. Але на цьому не кінчалися «творчі пошуки» в організації саботажу. Одного разу, наприклад, навіть у присутності есесівців команда «Гаст» довго переносила кілька величезних диктових ящиків, надриваючись від «непосильної ваги». Насправді ящики були порожні. Подібна бутафорія у Антека завжди була під руками. Він, бувало, казав: «Тут, як і на сцені театру, гарну ідею треба гарно оформити і майстерно подати, інакше вона провалиться. Чудові задуми авторів, режисерів і постановників втілюють у життя артисти. Тут ми теж повинні бути артистами в найвищому розумінні цього слова. А що ви думаєте? Тут теж театр – комедія і трагедія водночас. Різниця лише в тому, що погану гру на театральній сцені глядачі лише освистують, а погана гра на цій сцені коштуватиме нам життя. Отже, будьмо добрими артистами, мізкуймо...»

І вони мізкували. Місцем їхньої роботи було півгектара рівного поля, де під відкритим небом звалили цілі гори будівельних матеріалів і різного устаткування, що належало десяткам німецьких фірм, які брали участь у будівництві електростанції. На цьому «розвантажувальному полі» працювала тільки команда Антека. Величезні гори цього господарства служили надійною схованкою від очей есесівців і їхніх прихвоснів. Антек вчив: «Працювати треба очима, а не м’язами. Головне – не прогавити небезпеку і– вчасно створити видимість шаленої роботи, а все інше – дрібниці». Уся діяльність команди «Гаст» на чолі з Антеком Сташевським зводилася до чітко організованого і майстерно налагодженого саботажу, де кожний сушив мізки над тим, «як робити так, щоб нічого не робити». Вдалі «знахідки» і «відкриття» негайно впроваджувались у «виробництво». Антек придумав навіть змагання, девізом і гаслом якого було: «Довести ефективність праці до нуля!»

Після загибелі чехів Володя й Жора відчували себе сиротами. Кров холонула в жилах, коли згадували, як на їхніх очах страчували дорогих побратимів. Біль непоправної втрати, безсила ненависть до фашистських катюг посилювали їхні страждання. Концтабірний конвейєр смерті висотував з них життєві соки, вбивав віру в життя. Хлопці знову дійшли до останньої межі виснаження і, певне, недовго протягли б, якби їм не зустрівся Антек. Цей життєрадісний хлопець нічого не знав про їхні страждання і горе, але своєю людяністю, зворушливим ставленням до змучених юнаків і своїм невичерпним оптимізмом повертав їм втрачену віру в життя.

І ось одного разу, цілком несподівано, Жора заспівав. Для Антека. Проста польська пісня до сліз схвилювала вразливого Аптека. Він обняв Жору, як рідного брата.

Спасибі, друже! Я й гадки не мав, що у цьому пеклі зустріну таку людину. Талант! Великий талант! Ти можеш щось іще співати?

Можу.

Тоді хвилиночку зачекай – треба зібрати усіх, нехай послухають,– сказав Антек і легенько стукнув шматком заліза по металевій трубі.

Це був умовний сигнал. Усі моментально збіглися докупи. Аптек виставив спостерігачів – «кругову оборону». Вони повилазили на штабелі цегли, сопки контейнерів, ящиків і різного мотлоху, звідки було видно все довкола.

І почався незвичайний концерт. Польські, російські, українські, білоруські, німецькі, французькі, чеські пісні лилися одна за одною. Жора співав без передишки, немов

Побоюючись, що не встигне виспівати все, що знає, і в кожну пісню вкладав усю свою душу. Імпровізований концерт тривав з годину. Ніхто не думав і не гадав, що оцей змучений радянський хлопчина володіє таким чарівним голосом, таким яскравим талантом співака, таким чудовим знанням багатьох мов і пісень. А слухали ж його зараз люди щонайменше двадцяти національностей. Слухали і витирали сльози. І світліли душею. Це був фурор. І все ж таки більше за всіх радів Володя; він побачив, що Жора переборов душевний шок, знову став тим Жорою, яким був колись. Згадались слова, сказані ним ще в перші дні їхнього знайомства, давно, в Освенцімі: «Мистецтво – це моя зброя, і я повинен використовувати її до кінця».

В обід їм привезли кесель баланди. Антек з аптекарською точністю почав її ділити, ніби зважував ліки для хворих. В жодній іншій команді не дотримувалися такої абсолютної точності, тож, здавалося б, тільки радуйся. Але тут усі запротестували і попросили Антека спершу нагодувати Жору, давши йому стільки, скільки він подужає. Жора зніяковів, почав відмовлятися, але Антек від імені усієї команди наказав підкоритися.

Отак народжувався колектив, керівником якого був невтомний, відважний Антек, а душею став Жора. У такому колективі відчуваєш себе людиною, не боїшся ніяких труднощів і неможливе починає здаватися можливим.

У Володі з’явився відчайдушний задум – створити в команді «Гаст» підпільну антифашистську групу. Він поділився ним з Жорою, який відразу ж пристав на цю пропозицію. Того ж дня у них відбулася таємна розмова з Антеком. Почав її Жора.

Дивлюсь я на людей і думаю: люди ту/ різні, а думи у всіх одні – пережити табори, дійти до перемоги...

Правильно! Це ж цілком природно,– погодився Антек.

Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий Інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим – це одна сім’я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності...

Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля,– підхопив Антек.

Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист...

Фашистське падло я задушу своїми руками! – гаряче запевнив Антек.

Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим?

Тоді ми з вами разом задушимо його!

Ось тому, дорогий друже, поки е можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх.

Ідея прекрасна, але як її здійснити? – засумнівався Антек.

Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім – групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в’язнів і боротьба проти фашизму.

Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться...

Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п’ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика – особливо тепер, після страти чехів?

Не може бути! Адже людей я відбирав сам,– збентежився Антек.

А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі... А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя...

Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся:

Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт...

Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям – і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера – і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в’язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання – це ще не заклик до боротьби.

Ти мене спантеличив,– печально погодився Антек. – Але що ж тепер маю робити?

Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя – в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним.

Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися,– сказав Антек.

От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? – запитує Жора.

Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два.

А що потім? – запитав Володя.

Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді па усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! – відразу повеселішав Аптек і почав мріяти уголос: – Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури... Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені – парочку гранат дадуть, як ви думаєте?

І ти підеш воювати в лавах Червоної Армії?

А що б я був за поляк, якби не допомагав звільненню Польщі? – щиро здивувався Антек.

Правильно міркуєш, Антек, але, на жаль, цього часу доведеться чекати не два місяці, а набагато довше,– похитав головою Жора.

Чому? – здивувався Антек.

Тому що в руках у Гітлера ще майже вся Європа з її величезним промисловим потенціалом, а нашим військам доводиться наступати по випаленій гітлерівцями землі. Розтрощити гітлерівську воєнну машину – це не казочку розповісти. Так що доведеться набратися терпіння...

Шкода. А мені здавалось, що ось-ось...– сумно каже Антек.

А як ти уявляєш післявоєнну Польщу? Якою вона буде через п’ять чи десять років? – питають хлопці.

Польща буде належати польському трудовому народу і ні в якому разі не німецьким чи польським фашистам! Вона буде демократичною, суто народною. При наявності такого союзника і брата, як Радянський Союз, ми швидко подолаємо усі труднощі й підемо вперед!

Куди?

Як «куди»? – щиро здивувався Антек: мовляв, як можна про таке питати, тут же й дитині ясно. – До соціалізму, звісно!

Антек, як ти вважаєш, чи не мучитиме нас совість, якщо ми нічого не робитимемо для наближення перемоги над фашизмом? – знов питає Жора.

А що ми можемо зробити? Ось сачкуємо потихеньку, зберігаємо людям життя – хіба це не удар по фашизму?

Цього мало. Треба завдавати гітлерівському рейху ще й матеріальних збитків.

В який спосіб? – з гострою цікавістю запитує Антек.

Шкідництвом. Треба псувати найцінніші матеріали, механізми, деталі – усе, що можна зіпсувати.

А ви думаєте, що німці не здогадаються, хто це робить? – зауважує Антек.

Однак Жора розвіює його сумніви:

Помиляєшся, Антек. Це якраз той випадок, коли німці не швидко дотямлять, що й до чого, а може, й взагалі нічого не розплутають. По-перше, тут, як ти переконався, панує хаос, усе заплуталось; графік будівельних робіт, незважаючи на надлишок робочої сили, давно поламаний і не виконується навіть наполовину, графік надходження матеріалів і обладнання теж давно полетів к бісу, бо Німеччину щодня бомбардують. Щось потроху надходить, а щось не надходить, і взагалі невідомо, чи надійде. Про це відверто кажуть самі німці. Німецькі спеціалісти, як видно, давно вже махнули рукою на будову, розуміючи, що рано чи пізно, а таки доведеться їм звідси тікати. Та й чимало з них уже переведені у воєнну промисловість. Отже, при такому хаосі начальству важко розібратися і знайти винних, бо ж війна. По-друге, обладнання і всі цінні матеріали випускаються не однією, а десятками фірм і сотнями німецьких заводів, де працюють такі ж, як і ми, невільники з багатьох країн. До того ж заводи розташовані по всій Німеччині – це ми бачимо з написів на ящиках, мішках і контейнерах. Плюс бомбардування, диверсії, саботаж, шкідництво, хронічна нестача сировини і так далі. От і розберись, хто, коли і де відгвинтив ту чи іншу деталь чи, може, забув її вкласти в той чи інший ящик. Далі. Нам доводиться розвантажувати вагони. Якщо у букси вкинути по жмені звичайнісінького піску, то через 30—40 кілометрів букси почнуть горіти, а це призводить до залізничної катастрофи. Ось які величезні можливості відкриваються перед нами!

Очі у Антека заблищали, весь він засвітився радістю.

В концтабірних умовах багато важило уміння підняти настрій знедоленим, зацькованим і зневіреним людям. Життєрадісний Антек умів, як ніхто, це робити, бо ж був талановитим оповідачем і актором, на ходу перевтілюючись в ті образи, які змальовував словами. Його численні оповіді, дошкульні анекдоти були гострою політичною сатирою, яка не тільки піднімала настрій, а й зміцнювала віру в перемогу.

3

Через кілька днів у підпільну групу було прийнято ще десять чоловік. Хлопці дуже обережно вели агітаційну роботу. Вони навчилися розбиратися в людях, уміли розпізнавати антифашистів і відрізняти байдужих, інертних індивідуалістів, що пливуть, як те опале вербове листя,– куди занесе вода.

У підпільній групі Опору підібралися найвідважніші. Найстарший за віком у групі виявився волжанин Чупрунов, якого друзі називали лагідно: «дядя Вася». Йому виповнилося лише п’ятдесят, але він уже мав вигляд старезного діда. Дядя Вася брав участь у трьох війнах: у першій світовій, громадянській і Великій Вітчизняній. Трудове життя починав вантажником на царицинській пристані ще до революції. В громадянську воював під командуванням легендарного Чапаева, а пізніше будував Сталінградський тракторний і став кадровим робітником цілого заводу – слюсарем-інструментальником високої кваліфікації.

Біля стін заводу клекотіла небувала битва, верстати здригалися від вибухів снарядів і бомб, але цехи продовжували працювати – випускали танки. Ці танки із заводськими екіпажами, котрі не встигали навіть одягти червоноармійську форму, прямо із складального цеху йшли в бій. В один з таких критичних моментів Чупрунов сів у щойно зібраний танк і вступив у бій. Того ж дня танк був підбитий. Екіпаж зайняв кругову оборону, відстрілювалися до останнього патрона. Товариші загинули, а Чупрунов, контужений і поранений, потрапив у полон...

Полонених загнали в якусь балку і наказали вишикуватись. Хто не зміг стати в стрій – розстріляли, а решту погнали в тил. По дорозі в колону вливали групи інших полонених – поранених, змучених. їсти нічого не давали. Харчувалися лише тим, що місцеві жителі, нехтуючи смертельною небезпекою, кидали через голови конвоїрів у колону: картоплю, буряки, огірки, інколи шмат хліба. Одну картоплину ділили на п’ять чоловік. Якщо попадалася на дорозі калюжа, її випивали блискавично разом з брудом. Ночували під відкритим небом, на вогкій землі. А на світанку їх гнали далі. Увесь час гриміли постріли – фашисти розстрілювали тих, у кого вже не було сил рухатись. Потім почалися холодні осінні дощі. Грузькі дороги, крижані дощі з вітрами, нестерпна холоднеча... Спати доводилося в багні, серед дощових калюж. Зверху лило й лило, а дорозі не було кінця, як не було кінця – краю людським стражданням. Конвоювали бранців спеціально підготовлені кавалерійські конвойні команди, які відзначалися особливою жорстокістю. На перевалочних пунктах команди змінювалися, й свіженькі конвойні ще з більшою люттю накидалися на нещасних...

Нарешті тих, хто пережив увесь той жах, пригнали на якийсь полустанок і запакували у вагони-телятники – по сто чоловік у вагон, натоптом, як дрова. У кожний вагон вкинули харчі на дорогу – мішок вівса. Полонені розділили овес: вийшло по пілотці на п’ять чоловік. Овес одразу ж з’їли, і до ранку більше половини бранців померли в страшних муках від завороту кишок...