Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

І ти надієшся, що така можливість трапиться? – поспитав Жора.

А чого ж. Ще може бути таке, що й не присниться: і бомбардування, і наліт партизанів, і яка-небудь заваруха – тоді лиш не зівай,– розмірковував Петро і додав пошепки: – Ось хочу якось попасти в нічну зміну на будівництво електростанції...

Ну й що? – наступав Володя.

А те, що в пічну охороняється не вся територія, а

Лише той клапоть, де працюють в’язні. Якщо зумієш вибігти на десять метрів за постенкете, ти вже невловимий, бо кругом пітьма, а поруч ліс. Тільки б вистежити момент. Буває інколи, двоє есесівців підходять один до одного, закурюють, зубоскалять, а в ланцюгу охорони дірка. Скинь гольцшуги й тікай. Поки отямляться, мине якийсь час, ти пробіжиш 15 – 20 метрів, а там – шукай вітра в полі...

Непогана ідея, Петре. Ну гаразд, до побачення. Завтра на цьому ж місці...

Отже, Петро не змирився з неволею, мріє про втечу і готовий «рвонути», а в такому ділі, як утеча, моральна готовність і здатність ризикувати – це головне.

Ех, знав би він, що його чекає, заридав би від щастя,– збуджено каже Володя.

Звичайно,– погоджується Жора й тут нее попереджає: – Але поки що без дозволу Карела говорити не маємо права...

Уночі Володі снилось, що у нього вкрали диво-ліхтарик. Він двічі прокидався, злякано намацував за пазухою ліхтарик і, переконавшись, що він цілий та неушкоджений, знову засинав.

А відпочинку того – як кіт наплакав: о четвертій, як завжди, знову довго реве сирена – підйом! Сонні, напівживі, очманілі від дикого смороду в’язні кулаками протирають очі, ошелешено кліпають, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається: підйом насправді чи, може, сниться? Хтось спросоння запитує: «Невже підйом?» І тут же розпачливо зойкає від несподіваного удару києм.

Так, у бараці уже сновигають по всіх закутках десятків зо два капо на чолі з Маткабоскою і замашними киями розворушують надто млявих. Щедро роздаються удари. Тепер уже всякі сумніви розвіюються – це справжній підйом. Шум, крик, метушня, штовханина, тріск нар, стукіт тисяч колодок, стогони, зойки, прокляття, лайки чи не всіма мовами світу... Розпочинається новий день – метушливий, виснажливий, моторошний, безконечний і тяжкий, як смертний гріх.

В’язні безладною юрбою товпляться до виходу. Тисячі дерев’янок стукотять і грюкають по дошках нар, по підлозі, барак, немов гігантський бубон, резонує цей гуркіт, дошки розхитаних нар і підлоги ходять ходором, і створюється враження справжнього землетрусу. В дверях – несусвітна давка, найслабіші стають жертвою стихії. Аж ось гуркіт потроху стихає – всі уже на майданчику перед бараком. Тут їх шикують, разів з десять перераховують. З годину чекають блокфюрера. Більшість стоять у строю із заплющеними очима – досипають.

Нарешті лунає ненависне «ахтунг!» В’язні остаточно прокидаються і повертаються в реальний світ – грубий і жорстокий, мов кий блокового. Тим часом Картяр рапортує блокфюрерові Жабі: «Тисяча дев’ятсот сорок гефтлінгів живих і п’ятнадцять мертвих. У блоці повний порядок!» Блокфюрер Жаба задоволений, апель проходить благополучно.

Після апелю Володя і Жора, як і раніше, біжать у тринадцятий до чехів.

Чого сяєш, як новий шилінг? – питає Карел Володю.

Зараз засяєте і ви,– каже Володя і, різким рухом вихопивши з-за пазухи ліхтарик, спрямовує в очі Карелу сильний, яскравий промінь.

Карел тільки ахнув. Вони почали обдивлятися ліхтарик. У блискучому корпусі, крім основної, лежала ще й запасна батарейка, а також рекламний папірець, в якому писалося: «Електричний ліхтар «Екстрапромінь» разом з сухими елементами суперпотужності, розрахованими на 24 години безперервної роботи кожна, створені інженером-винахідииком Шнейдером і є власністю фірми «Альгемайне Електрітетс Гезельшафт». Корпус ліхтаря непроникний для пилу, вологи, води і газу. Ліхтарем можна користуватися під час будь-яких наземних і підземних робіт, а також у шахтах з великою концентрацією вибухонебезпечних газів. Ліхтар можуть використовувати як цивільні, так і військові, а також поліція, регулювальники вуличного руху вночі. Ліхтар знадобиться на флоті, в мотомеханізованих та авіадесантних військах для подачі світлових сигналів. Берлін, С-39, Лютцовштрассе, 21. АЕГ. Липень 1943 року».

Цей Шнейдер просто молодчага! Він вчасно зробив те, що нам потрібно. Та й фірма АЕГ – просто люкс, потурбувалася про нас,– сміється Карел,– Ну й везучий же ти, Орлятко! Тебе я обов’язково візьму в свою групу.

Не тільки мене, а й Жору з Петром,– просить Володя.

Гаразд, візьму всіх трьох. Але уяви собі: чехи теж не хочуть розлучатися один з одним. Усі розуміють слушність твоїх пропозицій, але ніхто ні з ким не хоче розлучатися. Сьогодні на нараді треба вирішити це питання, а поки що давайте опустимось в забій і там випробуємо оцей диво-ліхтарик.

У тунелі раділи, як діти на святі: ліхтарик освітлював увесь тунель з кінця в кінець. Працювати стало веселіше й легше.

Через годину їх змінили, і Володя став на пост біля вікна. Уже розвиднілося. У таборі після години дикої штовханини і кривавого побоїща все прийшло в «норму» – на центральній лагерштрассе вже стояли чітко вишикувані, готові до відправки арбайтскоманди. Останньою стояла, як завжди, команда «мусульманів», сформована з доходяг, вишпурнутих з усіх інших команд. Арбайтскоманди рушають за браму, а команду «мусульман» ведуть на пустирище біля кар’єру. Тут кілька вільних від наряду есесівців влаштовують «конкурс силачів», змушуючи «мусульманів» боротися і битися. Есесівці хапаються за животи від сміху. Це триває з чверть години. Затим нещасних заставляють бігати рачки наввипередки. Кількох «симулянтів» добивають. Інших шикують і змушують скандувати лозунг: «Спорт допоможе сили примножити – в цьому запорука здоров’я!» До Володі долинає хор вимучених, хрипких голосів. На цьому закінчується одне з найдикіших і иайогидніших видовиськ.

Есесівці повертаються до вахтштуби, задоволено потираючи руки і ляпаючи один одного по плечах. А «мусульманів» якийсь капо жене підмітати дорогу. На місце щойно проведеного «конкурсу силачів» із ревіру поспішає лайхенкоманда, тобто трупопосці з ношами. Вони підбирають забитих і відносять до трупарні. «Там, мабуть, уже опинився й той, легенький, як пір’їнка, що вчора віддав мені свій диво-ліхтарик»,– з гіркотою подумав Володя, пильнуючи на своєму посту.

Невдовзі в розчахнутій брамі з’явився блискучий «мерседес» лагерфюрера і, уповільнюючи Швидкість, зупинився посеред табору. Відчинилися дверці, й з машини вивалився, як лантух з просом, сам Кабан. Назустріч йому з рапортом уже поспішав староста табору Бруно.

Володя хутко доповів Карелу про побачене, і той оголосив тривогу. І не даремно: лагерфюрер з старостою вже йшли по табору – і саме до тринадцятого блоку.

Ті, що працювали в тунелі, блискавично піднялися нагору, сполоснули обличчя й руки водою, забруднені глиною роби кинули в шахту, яку зразу ж закрили лядою, а на неї насунули купу тирси. У повітря підкинули оберемки сміття, лопат з десять тирси, створивши своєрідну пилову завісу. Гучно стукали молотки, вищали пилки, співали рубанки, тирса і стружки летіли на всі боки – робота в бараці кипіла. І коли увесь цей маскарад дійшов апогея, а пиловий фейерверк зроблено такий, що на відстані двох кроків нічого не було видно, в дверях з’явився Кабан у супроводі Бруно.

Не гребуючи пилом і брудом, Кабан вкотився до барака, ледве несучи своє величезне черево. За ним увійшов Бруно. Громовим голосом Карел гаркнув «ахтунг!» і відрапортував. Кабан наказав продовжувати роботу, але всі загриміли молотками так, що він змушений був скомандувати: «Роботу припинити!» Тепер, знявши шапки і виструнчившись, хлопці застигли на своїх місцях, поїдаючи очима начальство. На кітелі Кабана красувався цілий іконостас всіляких есесівських брязкалець, а на бочкоподібному череві чорним лаком блищала кобура парабелума. У його полигача Бруно в руці шкіряний, добре сплетений нагай, якого вже скуштували на своїй шкурі тисячі в’язнів.

Чому так довго марудитесь із цим бараком? – суворо запитав Кабан.

Гер лагерфюрер! Не маємо жодного механізму. Бараки доводиться ставити вручну...– пояснив Карел.

Дорогий капо, в таборах треба обходитись без механізмів,– повчально сказав Кабан.

Яволь! Ми обходимося без механізмів, але гальмує роботу відсутність необхідних інструментів – сокир, стамесок, рубанків, пилок, дрелей тощо.

Що ще, капо?

Вважаю потрібним доповісти ще про одну річ. Ті бараки, що будувалися до нас, зроблені неякісно. А бараки ж повинні служити не місяць і не рік, а десятиліття. Мабуть, будівельники не розуміли своїх завдань і не враховували реального навантаження, не кажучи вже про запас міцності. Барак розрахований на п’ятсот місць, але практика показала, що в нього необхідно поміщати дві тисячі гефтлінгів. Отже, навантаження збільшується в кілька разів. Як наслідок – у багатьох бараках нари, не витримавши навантаження, зруйнувалися. Дахи всіх бараків погнили і скоро рухнуть. Не в кращому становищі підлога та стіни. Крім своєї основної роботи, нам доводиться займатися ремонтом багатьох бараків. Я ж роблю роботу з гарантією на багато років. І от блокові буквально замучили мене: одному треба терміново зробити нари, другому – відремонтувати дах і так далі. Це вибиває мене з колії...

Капо, я забороняю надалі без моєї особистої вказівки виконувати які б там не було замовлення!

Яволь! – вдоволено гаркнув Карел.

А тобі, Бруно, наказую сьогодні ж прочистити мізки блокельтестерам. Попередь, що кожний, хто посміє без мого дозволу чіпати тишлерів, буде суворо покараний. Ремонтуватимемо бараки пізніше, до зими ще далеко, а зараз є робота важливіша.

Яволь! – відчеканив Бруно.

Скільки потрібно днів для закінчення усіх робіт у цьому бараці? – запитав лагерфюрер Карела.

Почувши це, усі захвилювалися: як повернеться справа? Адже для закінчення тунелю потрібно з тиждень. Тим часом Карел, не змигнувши оком, випалив:

Десять днів, гер лагерфюрер.

Десять? Ні, я даю на це п’ять днів. До середи муляри закінчать псарню. І в середу я заберу вас туди. За тиждень там зробите усе необхідне, а потім в есесмістечку знайдеться інша робота. Після її завершення, до зими, ви ще поставите у таборі два блоки – чотирнадцятий і п’ятнадцятий. Ось поки що все.

Яволь, гер лагерфюрер! Але, щоб виконати за п’ять днів такий обсяг робіт, дозвольте нам на ці п’ять днів перейти в цей барак, адже доведеться працювати й уночі. Та й ніхто не розтягуватиме дефіцитних матеріалів. Учора, наприклад, ми схопили двох злодюг з шостого блоку. Ось їхні номери – я записав, щоб доповісти...

Карел дістав з кишені папірець і дав Бруно, а Кабан наказав сьогодні ж перед,строєм провчити негідників. Це були номери двох мерзенних піплів, які вже давно набридли чехам і не раз що-небудь крали у них. А головне те, що ці піплі по-садистськи знущалися з «мусульманів», і треба було провчити їх.

Перейдете в цей барак, але на апелі з’являтиметесь до свого центрального блоку – не буду ж я ставити до вас іще одного блокфюрера. Тепер можете працювати, як хочете, хоч цілодобово, але до середи щоб усе було закінчено. І женіть в шию усіх, хто заважатиме. А найнахабніших – передавати в руки Бруно. Він зуміє прочистити мізки будь-кому,-^ наказав Кабан.

Яволь, гер лагерфюрер! Усе буде виконано! – гаряче запевнив Карел.

Після цього Кабан і Бруно поверхово оглянули барак.

Бруно, мені подобається цей чеський капо, який ще не втратив господарської жилки, совісті і почуття обов’язку. До того ж – чудова німецька вимова, відчувається справжня німецька школа. Оце справжній інженер-будівельник. Накажи видавати йому особисто пайок з есесівської кухні, а його команді признач з в’язнівської кухні цулягу: супу необмежено, а хліба – додаткову порцію на кожного.

Яволь! – виструнчився Бруно.

На цьому огляд закінчився, і вони пішли з барака.

Ахтунг! – надривно гаркнув Карел, страшенно схвильований.

Пронесло! І так вдало! Тепер вони знали конкретний строк, знали, що і як робити. А головне – їм допоміг сам лагерфюрер, дозволивши переселення. Візит начальника в будь-яку арбайтскоманду завжди був нещастям, а тут усе вийшло навпаки. Як у казці!

Карел, вам не доводилося чути російське прислів’я: «Не было бы счастья, так несчастье помогло?» – запитав Володя.

Я зрозумів,– посміхнувся Карел,– У нас теж є таке прислів’я, щоправда, звучить воно трішки інакше: «Якщо людині дуже погано, тоді їй іноді допомагає нещастя».

Вони увімкнули диво-ліхтарик і знову полізли в тунель.

20

В обід прибіг посильний із табірної кухні. Він приніс приголомшуючу звістку: Карела просять з’явитися на кухню й одержати пайок – на себе і на свою команду. Умиваючись, Карел жартував і сміявся:

Ось так, друзі мої. Запрошення на царський обід. Пер-со-наль-не! Це вам не фунт цвяхів і пучка тирси. А лагерфюрер мені страшенно сподобався – симпатичний кабанчик, ну просто молодчага. Свій в дошку. Розуміє, що людям перед далекою дорогою треба набратися сил. У Чехословаччині я дам банкет, і перший мій тост буде за здоров’я Кабана. А зараз – Вальдемар, Георгій і Франтек – ходімо зі мною. Цікаво ж усе-таки знати, чим сьогодні нас почастують.

Учотирьох вони вирушили на кухню. Зустрів їх кюхе– капо Вальтер – сіроокий молодий німець, в недалекому минулому відомий спортсмен, член збірної команди Німеччини з футболу. Як він опинився в таборі, хлопці не знали. Знали тільки те, що серед есесівців було багато шанувальників спортивного таланту Вальтера. Йому симпатизував і покровительствував сам Кабан, який і призначив Вальтера начальником табірної кухні, почепивши йому на рукав пов’язку капо. До цього призначення Вальтер поставився своєрідно: взяв у помічники одного поляка – колишнього кухаря фешенебельного варшавського ресторану – й переклав па нього усі свої обов’язки, а сам з ранку до ночі займався спортом і засмагав на сонці.

Жив Вальтер як знатний вельможа: в окремій величезній кімнаті бельетажа кам’яного будинку табірної кухні. Споруда ця була схожа на фортецю: метрові стіни з червоної німецької цегли, вузенькі, схожі на бійниці, вікна, гостроверхий черепичний дах. Тут було тихо, спокійно. Вальтер розкошував. Півсотні табірних придурків – німецьких кримінальних злочинців, які займали в таборі вищі командні посади, харчувалися з есесівської кухні і есесівських складів, де було все, починаючи від курятини, свіжого молока, вершків і масла і кінчаючи шоколадом, винами й фруктами. І все це проходило через руки Вальтера. Крім того, він одержував, завдяки протекції лагерфюрера, багато поштових посилок від численних друзів і шанувальників його спортивного таланту, а також від Міжнародного Червоного Хреста. Усе це Вальтер роздаровував у таборі друзям і знайомим, нерідко пригощаючи ласощами й винами навіть блокфюрерів. Тому всі табірні проміненти запобігали перед ним, намагаючись будь-якою ціною зажити «блат» і прихильність Вальтера. Його величали найкращими найменнями, а найчастіше – «наш годувальник», «наш Вальтер», «наш дорогий Вальтер».

Навіть у таборі Вальтер зоставався таким же фанатом – спортсменом, яким був до ув’язнення. Він не курив, не пив, не об’їдався, суворо дотримувався режиму спортивних тренувань і відпочинку, мріючи після війни і звільнення знову повернутися у великий спорт. Уранці проводив двогодинну розминку на повітрі, а в другій половині дня – тригодинне тренування, в яке входили різні види бігу, кроси, гімнастика і робота з м’ячем. Щодня хто-небудь з есесівців брав Вальтера на прогулянку в ліс, де він бігав кроси або гуляв. Інколи його використовували як

Інструктора-методиста для організації занять з фізичної підготовки в есесівському гарнізоні.

Есесівці відверто заздрили йому, але водночас і пишалися ним: адже зовсім недавно його фотографії не сходидили зі сторінок спортивної преси, він вважався кращим нападаючим німецької збірної, а в 1939 році сам Гітлер потиснув йому руку – тоді ще зовсім юному талановитому спортсмену. Німецькі кримінальники і есесівці, вкрай отруєні націоналізмом, вважали Вальтера втіленням спортивної гордості і честі німецької нації та арійської раси. Однак Вальтер чомусь опинився в таборі. Ходили чутки, що він не виправдав сподівань гітлерівців, які намагалися перетворити німецький спорт на знаряддя своєї расової політики. А дехто висловлював припущення, що Вальтер, як людина абсолютно аполітична, ув’язнений за якийсь тяжкий кримінальний злочин. Але мало хто вірив у те, бо ж Вальтер ніколи не скривдив у таборі жодного в’язня і ставився до всіх однаково, незалежно від того, якої національності в’язень – поляк, росіянин, українець, німець чи єврей.

Незважаючи на це, лагерфюрер виявляв до Вальтера якусь незрозумілу зворушливу увагу, оточив його особливим піклуванням і покровительством, що дивувало і в’язнів, і есесівців, які поки що не знали справжньої причини. Усе, пов’язане із загадковим ув’язненням Вальтера і його не менш загадковими стосунками з лагерфюрером, було оповите якоюсь таємницею, яка, власне, хлопців зараз і не цікавила, бо вони мали свою таємницю, важливішу й дорожчу за все на світі.

А я вас жду і дивуюсь, що капо такої висококваліфікованої команди до цього часу не ставили в список тих, хто отримує пайок за спеціальними, високими нормами,– сказав Вальтер, тиснучи Карелу руку.

Що вдієш, табір є табір,– розвів руками Карел,– але, слава богу, помилка виправлена, і ось ми прийшли до вас. А ми ж, дорогий Вальтер, усі шанувальники вашого таланту й дуже раді познайомитись...

Вальтер запросив усіх чотирьох до своєї кімнати. Вона вражала розмірами і розкішною обстановкою. На шикарній тахті – дорогі вовняні ковдри, білосніжні простирадла й пухові подушки. На підлозі – величезний пухнастий яскравий килим. На вікнах – ніжно-прозорі фіранки, а на підвіконнях – гарні вазони з квітами розквітлої рожевої герані, пишної примули і з великими суцвіттями напрочуд гарних гортензій. Під вікнами на підлозі в два ряди вздовж усієї стіни – теж вазони: і листаті молоденькі фікуси, і кактуси, і цикламени. Це була своєрідна оранжерея, яка наповнювала кімнату терпким, хвилюючим запахом живих квітів. Мабуть, Вальтер дуже любив квіти і в такий спосіб боровся із смородом, що долинав із трупарні в усі куточки табору. В усякому разі, в затишку цієї кімнати можна було відпочити від табірних жахів, і Вальтер відпочивав, поживаючи таким собі князьком.

Всі стіни кімнати обклеєні вирізками з журналів зі знімками Вальтера та його команди. В центрі, на видному місці, усміхнений Гітлер у нацистській формі тисне руку юному Вальтеру на стадіоні. Вальтер лівою рукою притискує до грудей кришталевий кубок. Спокійно, без ніяких підлесливих посмішок, з гідністю дивиться на фюрера. На бронзовому тілі біленька майка і біленькі труси. Під знімком напис: «Серпень 1939 року. Берлін». Усе це, мабуть, вражало кожного, хто переступав поріг цієї дивовижної кімнати. Десятки ефектних фотографій яскраво відображали спортивний шлях цієї людини, яку хоча й викреслили зі спорту, однак не змусили зрадити йому. Вальтер і зараз був у самих трусах і майці – засмаглий, мускулястий, сильний і життєрадісний. Осяяний могутнім здоров’ям і юною тренованою силою, яка нуртувала в ньому, він, здавалось, щойно вибіг з арени стадіону і на хвильку заглянув до своєї роздягальні. Звалений в кутку кімнати спортивний інвентар посилював таку ілюзію.

Володя ковзнув очима по фотокартках, де були відображені драматичні моменти футбольних баталій на стадіонах Берліна, Лейпціга, Дрездена, Нюрнберга, Дюссельдорфа, Рима, Барселони, Мадріда, Лондона, багатьох інших міст. Карел вів жваву розмову з Вальтером, Жора з Франтеком роздивлялися фотографії, а Володя милувався атлетичною статурою живого Вальтера, кожний м’яз якого вигравав тренованою силою, дихав квітучим здоров’ям.

І Володі стало сумно, в серці забриніло тужливе і болісне, ще мало усвідомлене відчуття чогось навіки втраченого. Якби не війна, Володя, можливо, зараз зустрівся б з Вальтером де-небудь на міжнародній спортивній арені. Можливо. Але через оцього пихатого, жорстокого типа з вусиками, що на фотографії потискує руку футболістові, Володя з Вальтером, як і мільйони інших жертв, опинилися в проклятих таборах. І хоча становище цих двох юнаків зовсім різне, однак обидва вони у таборі смерті, і ще невідомо, хто з них і коли вийде на волю...

Тим часом Вальтер запросив усіх до столу, натиснув кнопку сигналізації, і в кімнату хутко зайшов чоловік у білосніжній кухарській куртці, мовчки поклонився.

Стефане, накрийте, будь ласка, стіл на п’ять персон,– попрохав Вальтер.

Стефан знову мовчки, немовби німий, поклонився і щез.

За хвилину стіл був накритий. Овочевий суп, макарони з підсмаженим м’ясом, свіжі огірки і помідори, оселедець, картопляне пюре, зелена цибулька, вершкове масло, білий хліб і какао. Усе це здавалось солодким сном, а не реальністю.

Чи не налити по чарці доброго вина? – запитав Вальтер, дістаючи з полірованої тумбочки пляшку старого рейнвейну.

Карел відмовився. Вальтер не став умовляти і запропонував налягти на їжу. За цією царською трапезою він завів мову про те, як йому потрібна їхня допомога.

Розумієте, Карел, я мрію повернутися у великий спорт і тому не повинен марнувати час. Мені треба зберігати спортивну форму, і для цього у мене є можливості. Звичайно, технічно як футболіст я тут не виросту, але рівень загальної фізичної підготовки я можу і повинен зберегти. Для цього потрібно серйозно тренуватися. У погожі дні я роблю це на повітрі, але в сльоту треба мати умови. Тому я хочу мати свій спортивний куточок. Оцю кімнату можна перетворити на невеличкий імпровізований спортзал. Ось тут поставимо шведську драбину, а з цього боку повісимо гімнастичні кільця. Ви зрозуміли мій задум?

Так, зрозумів. Ви маєте рацію: хіба ж можна такому спортсменові сидіти склавши руки? Це було б просто злочином! Кільця – обов’язкові! Стеля тут висока, дуже зручно. На горищі ми покладемо зміцнюючу балку, просвердлимо в стелі дірки й пропустимо через них троси для кілець.

Ви просто читаєте мої думки: я якраз так і думав – балка, дірки, троси... А ось тут приладнаємо гімнастичну перекладину – одним кінцем у стіну, а другий кінець закріпиться кронштейнами до стелі або до підлоги. Далі. Ви мені зробите велосипедний станок для тренажу, щоб можна було, сидячи на велосипеді, закріпленому у цьому станку, тренувати ноги, серце. Скоро мені привезуть спеціальний велосипед, з шестернями перемикання передач.

Універсальний. Він годиться для будь-яких умов – і для тренування на місцевості, і для тренування на тренажному станку. Станок повинен бути розбірним, щоб легко було розбирати й переносити в будь-яке інше приміщення. Потрібні будуть ще деякі речі, наприклад, гімнастичні стояки. Тобто гімнастичні паралельні бруси в мініатюрі – в основному для силових вправ. Або такі дрібниці, як гімнастична лавка чи дерев’яний поміст для штанги. Конструкцію і розміри я підкажу. Думаю, що для вас це не становитиме ніяких технічних труднощів.

Ясно. Все зробимо, Вальтер. У вас буде справжній спортзал,– пообіцяв Карел.

Чудово. Я не сумнівався, що ви допоможете. Але коли ви змогли б розпочати роботу?

Доведеться трішки зачекати. Зараз виконуємо особисте завдання лагерфюрера, працюємо вдень і вночі. А десь через тиждень – будь ласка, ми до ваших послуг.

Зраділий Вальтер пообіцяв належним чином віддячити, причому негайно. Вій наливав їм уже по четвертій склянці справжнього какао, а вони, змокрівши, пили й пили з насолодою. В цей час хтось тихенько постукав.

Герайн! – відгукнувся Вальтер.

Двері обережно прочинилися, просунулася голова таємничого, незворушного Стефана.

Увага! Кюхефюрер!..– багатозначно прошепотів він і моментально щез. Хлопці, як по команді, підхопилися з-за столу, збираючись тікати.

Не лякайтеся, сідайте й допивайте. У мене з кюхе-фюрером повний контакт,– заспокоїв Вальтер.

В цю ж мить двері різко розчахнулися і в кімнату вкотився спітнілий обершарфюрер з парабелумом на животі.

Ахтунг! – неголосно і спокійно скомандував Вальтер.

Усі виструнчилися. Володя пошкодував, що не встигли закінчити обід і вчасно не вшилися звідси, та виявилось, що його тривога була марною.

Сідайте, їжте, я не заважатиму,– байдуже буркнув кюхефюрер, здивувавши всіх, окрім Вальтера.

Велике вам спасибі, але нам час на роботу,– сказав Карел, вийшовши з-за столу.

Не варто поспішати, ще напрацюєтесь. Я ось хочу вас дещо запитати,– сказав кюхефюрер цілком дружелюбно і, посадовивши усіх за стіл, сам теж опустився стомлено на тахту. Зняв кашкета, розстебнув мундир і почав витирати хусточкою зіпрілу шию. Його лице було неприродно червоним, як у алкоголіка, який щойно десь хильнув спиртного. Хлопці почувалися ніяково.

Вальтер, налий-но скляночку,– зморено попросив кюхефюрер.

Вальтер дістав з тумбочки пляшку рейнвейну, налив у склянку. Кюхефюрер перехилив її в горло, як у бочку.

Ще одну. Дякую, Вальтер. А гостям?

Вони непитущі.

Гаразд. Тоді нагодуй їх обідом.

Вони щойно пообідали. Це чехи із команди тишлярів,– пояснив Вальтер.

Бачу, що чехи, не сліпий, слава богу,– відповів кюхефюрер і повернувся до Карела, у якого на рукаві пістрявіла шовкова пов’язка капо: – Скільки в твоїй бригаді теслярів?

Двадцять вісім, гер кюхефюрер,– доповів Карел, скочивши на ноги і клацнувши підборами.

Не клацай, це мене дратує. В неофіційній обстановці формальності ні до чого,– в’яло промимрив.

Від жари й вина він геть розморився і поглядав на них з добродушністю безтурботного п’яниці, який після чималої дози спиртного дивиться на довколишній світ ласкаво, з дитячим захопленням, готовий пробачити всім будь-які гріхи. Бурячково-червоний ніс, мішки під очима і очі алкоголіка видавали в ньому стійкого шанувальника Бахуса. Кюхефюреру було вже років за п’ятдесят. Він був шпакуватий, товстий, занадто брезклий і млявий як для свого віку. Очевидно, його кар’єра не вдалася, оскільки звання обершарфюрера, тобто фельдфебеля СС, в такому віці – явище рідкісне. Як правило, обершарфюрерами ставали дев’ятнадцятирічні есесівці після навчання в спеціальній школі, куди набирали юних фашистів із загонів гітлер-югенда. Але щоб на шостому десятку літ дослужитися до фельдфебеля – таке траплялося рідко. Та й не часто можна було здибати закінченого алкоголіка в есесівському мундирі, особливо – при виконанні службових обов’язків. Все це дуже здивувало Володю, а панібратське ставлення кюхефюрера насторожувало, здавалось підозрілим. «Добре, що ми з Жорою одягли куртки з чеськими вінкелями»,– подумав Володя, позираючи на кюхефюрера, який якраз дивився на його вінкель.

Чехи... Та-а-к, люблю чехів, непогані хлопці,– промимрив кюхефюрер з відвертістю п’яного, який освідчуєть– ся в своїй любові першому-ліпшому зустрічному. І звернувся до Карела: – Як тебе звати?

Карел.

Ось що, Карел. Я видаватиму вам цулягу – на всіх двадцять вісім чоловік. Тобі особисто даватиму ще дещо – продуктами будеш забезпечений, як бог. А ти мені теж дещо зробиш. Правда ж?

Яволь, гер кюхефюрер!

Чудово. Спершу на кухні. Нема ж ніякого обладнання: ні столів, ні шаф, ніяких пристосувань, а про якісь механізми й говорити нічого – хоч вішайся. Як працювати? Правда, робочих рук вистачає, але ж робітники – це ще не все. До того ж усі вони злодії. Краще зменшити їх кількість за рахунок механізації і кращого обладнання. А що ж казати про овочесховище? Нема навіть жолобів для засипання картоплі. З машин картоплю кидаємо лопатами прямо в підвал на цемент, картопля б’ється, псується. Хіба це порядок? І головне – нікого це не обходить, усе повинен робити я. А в мене що – десять рук і дві голови? поскаржився розімлілий кюхефюрер.

Так, правду кажете, гер кюхефюрер. Годувати такий табір – хіба це жарти? – поспівчував Карел.

Ти мене зрозумів, капо. Приємно мати справу з розумною людиною. Отже, сьогодні ж приступайте до роботи, а я, ясна річ, у боргу не залишусь,– відразу ж пожвавився кюхефюрер.

Мушу вас засмутити, гер кюхефюрер. Ми повинні терміново закінчити тринадцятий барак, а потім обладнуватимемо псарню. Це наказ лагерфюрера,– сказав Карел.

Ох, знову собаки... Собаки, звичайно, річ непогана, але чи можна собаками виграти війну? – саркастично усміхнувся кюхефюрер.

Володя та його друзі просто не повірили своїм вухам, бо ж не сподівалися почути таке від есесівця. А тим часом кюхефюрер продовжував:

Ці собаки мені в печінках сидять – я повинен день і ніч сушити собі мізки, чим і як їх годувати. М’ясо давай найкраще і найсвіжіше, раціон міняй майже щодня. Адже це собаки найкращої німецької породи! І все повинен робити я. А якийсь вискочень собачий фюрер Зеєбом намагається мною командувати... Вальтер, налий-но ще скляночку...

Гер кюхефюрер, сьогодні я мав розмову з лагерфюрером, і він мені сказав, що після псарні буде інша робота. Можливо, він мав на увазі якраз ваше кухонне господарство? – спробував утішити його Карел.

Голубе мій, знаю я його плани – почне будувати собі нову віллу. Йому однієї, бачте, замало. Ох, бог буде свідком, незабаром усі ці вілли разом із собачими фюрерами та собаками полетять до чортів собачих, донерветер,– сказав, геть сп’янілий. І, варнякаючи, звернувся до Вальтера: – До тебе маю претензію: я ж тебе люблю, а ти, негідник, зловживаєш цим – не робиш ну нічогісінько, просто валяєш дурня. Хіба можна перетворювати кухню на бордель? Коли б я не прийшов – завжди застаю біля кухні сонмище «мусульманів». Унадились. Якщо лагерфюрер побачить, зніме з нас обох шкуру! Мені теж шкода «мусульманів», але хіба я винний, що вони дохнуть? Якого біса притарабанились у табір? Я вас сюди запрошував? Вальтер, наказую покінчити з цим свинством – киями порозганяти зброд! І щоб я не псував собі нерви...

Володя нетерпляче позирав на Карела – надто вже затягнулась ця аудієнція. А там – робота, дорога кожна хвилина! Та й товариші ж чекають, мабуть, нервують, та ще й голодні. А тут слухай п’яні теревені есесівського «добрячка»... Карел зрозумів його погляди і почав дякувати шефові кухні, обіцяючи, що найближчим часом при першій же можливості займеться його господарством і зробить усе, що треба.

Хвилиночку, капо, я відмічу собі для пам’яті дещо і розпоряджусь. Вальтер, поклич мені Гришеньку,– наказав кюхефюрер.

У його німецькій мові дивним дисонансом прозвучало російське ім’я «Гришенька», сказане без найменшого акценту.

Володя з Жорою ще більше здивувалися, коли через хвилину в кімнату, радісно підстрибуючи, вбіг п’ятнадцятилітній, рожевощокий пустунчик – чистенький, вгодований, сяючий, гарненький, схожий більше на дівчинку, ніж на хлопчика. На чорному вінкелі, що означало «саботажник», літера «R» – тобто росіянин. А номер «сто п’ятдесят тисяч» свідчив про те, що хлопчик цей зовсім недавно потрапив до Освенціма, а звідти – до цього табору. Отже, свіженький новачок, а поведінка як у стопроцентного, досвідченого піпля. Дивина! Грайливо підстрибуючи, хлопчик підбіг до кюхефюрера і дзвінким дитячим голосом гарною російською мовою привітався: