Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

Була вже ніч, коли в бараці зненацька спалахнуло» яскраве світло, заскреготіли знадвору залізні засуви, розчахнулися важкі двері і до барака ввалилося з десяток писарів із папками в руках під охороною п’яних есесівців з автоматами. Стало ясно: це – кінець.

18

В’язнів загнали в кінець барака. У проході між нарами поставили кілька столів, за які повсідалися бухгалтери смерті з пов’язками писарів на рукавах. Біля кожного став есесівець. Бранцям наказали вишикуватися в чергу, почали реєструвати номери. Приречених враз охопила нервова лихоманка: швидкі, злякані погляди, конвульсивні рухи. Усі чомусь поспішали. А це ж була черга за власного смертю... Тільки один ішов повільно, злякано позираючи на есесівців, і його роздратовано штовхали вперед. Підскочили есесівці й побили нещасного.

Черга просувалася швидко. І кожний, немов загіпнотизований, не зводив очей зі страшної книги, в якій писар чорною тушшю акуратно проставляв номери смертників.

Ця магічна книга стала ніби уособленням і втіленням тієї чорної сили, опиратися якій було неможливо. І приречені віддавали себе в її владу, а вона рвала останню нитку, яка з’єднувала страдників з життям...

Володя йшов до столу, як у маренні. Одержав ляпаса по обличчю за те, що не дуже швидко закачав лівий рукав. Він бачив, як писар, схилившись над своїм гросбухом, старанно й чітко вивів чорною тушшю його номер: 131161. Як надрукував.

Далі!

І от перепис закінчено. їм наказали роздягтися догола, а шмаття й гольцшуги кинути в одну загальну купу. Команда пролунала уривчасто й різко, як постріл. Хто зволікав, того «ворушили» есесівці. Вони добре знали, що людина, роздягнута догола, більш ніж роззброєна: вона вже не здатна ні на який опір. Освенцімські катюги мали високу «кваліфікацію», кривавий досвід. У них все було враховано й зважено до дрібниць.

Щоб остаточно паралізувати «сировину», безпорадне юрмисько голих, напівживих людей вигнали з барака на сніг, наказали шикуватися. Хто падав, тому ставали чоботом на горло. Тут уже не дотримувалися тиші: хто ридав, хто молився вголос, хто стогнав, хто кричав – глухо, здавлено. А більшість лише мовчки цокотіли зубами. Над страшною колоною голих людей-привидів стояв стоголосий стогін.

Табір спав. Могильна тиша окутувала Біркенау. Чорні бараки, засипані снігом, здавалися безлюдними й мертвими. У цій сніговій пустелі стояло триста голих, агонізуючих людей, для яких вогонь крематоріїв був тепер єдиним порятунком. Поглядаючи на годинники, есесівці нервували: до Нового року лишалося тридцять хвилин, і вони розраховували за цей час встигнути здати «сировину», щоб дістатися до найближчої есесівської казарми і вчасно підняти келихи. Адже то для них у бенкетному залі накриті столи.

Машини не забарилися. Фари освітили майданчик з живими привидами. Розвернувшись, грузовики підійшли заднім ходом впритул до колони. З них висипали освенцімські зопдеркомандівці – вгодовані, сильні, як бугаї, просякнуті міцним перегаром шнапсу. На грудях у кожного – єврейська шестикутна зірка, на лівому рукаві – чорна пов’язка з білим написом готичними літерами: «Sondercomando». Це були наймерзенніші типи, в яких не залишилося нічого людського, які за есесівський харч і шнапс добровільно завербувалися й пішли в зондеркоманду, щоб вижити на смерті мільйонів – у тому числі й на смерті таких же євреїв. Тисяча зондеркомандівців обслуговувала крематорії, газові камери і смоляні ями. Це вони палили людей, кидали у пекельний вогонь єврейок з немовлятами на руках, гвалтували, вбивали, вішали, виривали у жертв золоті зуби, у тигельках переплавляли їх на злитки і відправляли в рейхсбанк доктору Функу.

Зараз серед них мотався, як сатана, вогненно-рудий Камінський – капо зондеркоманди, прозваний Рудим Дияволом. Володя одразу впізнав його, бо півроку тому у центральному освенцімському таборі уже бачив Камінського. Тепер, незважаючи на свою огрядність, він спритно шастав між машинами, як той розбурханий кажан, і хрипким голосом командував.

Грузовики були вже інші, без брезентових тентів і сталевих сіток: п’ятитонні самоскиди, призначені для обслуговування крематоріїв.

Усім – у машини! Даю одну хвилину! – скомандував Рудий Диявол.

Ніхто із задубілих на холоді дистрофіків не міг власними силами вилізти на кузов, та це й не вимагалося – усе робили зондеркомандівці. За якусь хвилину три сотні в’язнів і сотня трупів були вкинуті в машини, як тріски. Дивуватись не доводилось, бо через криваві руки зондеркомандівців уже пройшли мільйони жертв, у них були свої навички і розподіл обов’язків: одні жбурляли, інші, на кузовах, ущільнювали «сировину». Усе робилось блискавично, за лічені секунди. Есесівці, оточивши майданчик і спостерігаючи за роботою зондеркомандівців, аж посвистували від утіхи.

Володя опинився на передостанній машині. Закинув його туди сам капо Камінський. Спочатку вдарив по потилиці. Володя зігнувся, падаючи вперед, і тієї ж миті Камінський підхопив його, як дровину, і ривком кинув у кузов. Володя упав на купу живих тіл. Попід бортами стояли шестеро зондеркомандівців, пильнуючи, щоб жодна жертва не вистрибнула з машини.

Поїхали! – заревів Камінський.

Машини рушили з місця. У Володі похололо під серцем, а череп немовби стиснуло залізним обручем. Обабіч машини пропливали чорні, як домовини, бараки, вишикувані в чіткі, прямі лінії. У них зараз спали тисячі в’язнів, яким теж судилася оця недовга дорога – до крематорію. Володя підсвідомо рахував лінії бараків, фіксуючи в пам’яті схему планування табору, різні прикмети, орієнтири – канави, стовпи, сторожові вежі тощо. Ця звичка виробилася сама собою, оскільки весь час у тюрмах і таборах його не полишала думка про втечу. В тюрмі йому запам’ятовувалась кожна подряпинка на стіні камери, на гратах, на підлозі, стелі, дверях, кожен гудзик на мундирі наглядача, обриси кожного ключа у низці, яку той тримав у руці. Запам’ятовувались камери, коридори, сходи, кабінети слідчих, мури, ворота, дороги, загороджувальні системи, кожний стовп і кожний камінь – все, що бачили очі, чули вуха. Так само і в концтаборах. За роки лютої неволі виробилась звичка «фотографувати» в пам’яті усе. Своєю спостережливістю Володя не раз, бувало, вражав побратимів...

Чорну крижану ніч розрізають промені потужних автомобільних фар. Вздовж дороги і довкола табору – сліпучі освітлювальні смуги загороджувальної системи. А далі – величезні штабелі дров для спалювання людей, білий від інею чагарник і сиві дерева довкола крематорію. А ось і кінець мученицького шляху – крематорій. Територія його обнесена ще однією стіною колючого дроту під струмом високої напруги. На залізних воротях – величезний щит із застереженням: вхід стороннім суворо заборонено. Прибульців це не стосувалося, бо вони тут не сторонні, а головні «гості»...

Біля воріт крематорію десятків зо два есесівців з вівчарками на повідках. Наїжачена шерсть, вискалені гострі ікла, разом зі скаженим гавкотом із червоних пащ вириваються клубки пари. Через кілька секунд виринає, як з-під землі, широка, приземкувата споруда з червоної цегли – з квадратним, вогнедишним димарем, в оточенні акуратно підстриженого декоративного чагарника. Автомобільні фари освітлюють чагарник, дерева, і Володя бачить усе. У рідному селі Селезенівці, біля ставка, де в дитинстві цілими днями пропадав на ковзанах, схожа картина: осокори, вільхи, верби, срібні, аж сиві од паморозі... Дивно, що в хвилини дикого жаху він згадав про це.

Грузовики зупинилися на витоптаному сотнями тисяч ніг «майданчику смерті» перед входом до крематорію. Саме звідси жертви йшли «на люфт», а точніше – спершу входили в широко розкриті залізні двері приміщення газової камери, де їх душили газом, а потім – уже мертві – потрапляли в печі, де їх спалювали. Якщо ж приречені були новачки, які щойно зійшли з поїзда, їх вели до головного входу, а далі вони спускалися по кам’яних сходах у підвал, де була обладнана роздягальня. З роздягальні через другі двері вони потрапляли в «душову» – тобто безпосередньо в газову камеру, обладнану під лазню. Перший і другий крематорії в Біркенау були найбільші. Крім головних входів, вони мали ще й чорні, розташовані з тильної сторони. Чорний хід являв собою похилий бетонний спуск без сходів, який він прямо в газову камеру. При газації старожилів Освенціма камуфляж був ні до чого, оскільки обманути таких в’язнів неможливо. В цьому випадку есесівці спершу намагалися фізично знесилити жертву, приголомшити її, а потім уже знищити.

З ревінням розвернувся грузовик, і в цей час біля Володі пролунав нелюдський крик – у когось не витримали нерви. Зондеркомандівець кованим черевиком ударив зухвальця по черепу, і крик обірвався. Грузовик здав назад, наблизившись заднім бортом упритул до кам’яної прибудови з розчахнутими залізними дверима. Від порога цих дверей починався крутий бетонний спуск у підземелля. Крематорій номер два відкрив перед прибульцями свою гігантську залізобетонну пащу...

Зондеркомандівці хвацько, як по команді, зістрибнули на землю, в ту ж мить сторчма піднявся кузов, і люди кавалком полетіли похилим спуском прямо у газову камеру. Володя враз опинився у величезній купі людських тіл, але, на щастя, не пошкодив ні рук ні ніг. Купа ворушилася і повільно, немов густа рідина, розповзалася по великому квадратному приміщенню, що засліплювало білизною і яскравим освітленням, від якого робилося боляче очам. Володі пощастило швидко вибратися з переплетіння людських тіл і стати біля бетонного спуску. Він притиснувся до стіни, знаючи, що грузовики розвантажуватимуться у тій послідовності, з якою рухалися по дорозі до крематорію. Отже, ще один самоскид. До початку газації не більше двох хвилин. Після нестерпного холоду в газовій камері жарко, як у духовці. Володя обвів поглядом приміщення. Під стелею висіли душові воронки, набагато більші за звичайні, схожі на розкриті дірчасті парасолі. На білих стінах пістрявіли красиво оформлені гасла. Кількома мовами вони проголошували:

«ДЕЗИНФЕКЦІЯ!»

«ДУШОВА!»

«ДОТРИМУЙТЕСЬ ТИШІ!»

«ДОТРИМУЙТЕСЬ ПОРЯДКУ І ЧИСТОТИ!»

Та найкраще вималюваний ще один заклик, який вражав своїм відвертим цинізмом:

«ВІДВІДУВАЧІ! БУДЬТЕ ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВІ!»

Стелю камери підпирало кілька бетонних колон. Між колонами стриміли дві вертикальні труби, обплетені дротом, внизу дірчасті. Крізь бетонну стелю і дах газової камери ці труби виходили на поверхню і там закінчувалися герметичними клапанами, через які есесівці засипали «циклон» – кристалічну речовину голубуватого кольору, яка, вступаючи в реакцію з повітрям, перетворювалася на сильно діючий отруйний газ.

Аж після війни світ дізнався про те, що «циклон» – це кристалізована синильна кислота, яка вироблялася за наказом Гіммлера фірмою «Дегеш» з допомогою фірми «Теш і Штабенов». Склади цих фірм розташувалися в місті Десау. За чотири роки освенцімські есесівці одержали там двадцять тисяч кілограмових банок «циклона». Частина смертоносного запасу була знайдена в Освенцімі після звільнення Радянською Армією. Для отруєння тисячі чоловік вистачало однієї банки «циклона», причому цей процес тривав не більше п’ятнадцяти хвилин. Кристали «циклона» по трубах падали у газову камеру, розсипаючись крізь дірки в трубах по бетонній долівці, і перетворювалися на газ, який важкими хвилями розповзався навколо, піднімаючись дедалі вище. Приречені оскаженіло гасали по усьому приміщенню, затоптуючи слабших, намагаючись втекти від смертоносних хвиль, рвали у себе на обличчі шкіру, лізли на стіни, божеволіли... І врешті-решт гинули в страшних муках...

Якщо ж ешелонів з людьми надходило багато, есесівці (з метою прискорення процесу газації), засипали у газову камеру не одну, а дві банки «циклона». В такому випадку процес отруєння скорочувався до кількох хвилин.

Незважаючи на надсекретність, в’язні Освенціма, особливо підпільники, знали усе про газові камери й крематорії. Знали все це і щойно привезені жертви з Явожно. У газовій камері їх охопила дика паніка. Сотні напівживих людей повзали по бетонній підлозі, ридали, волали, нестямно кричали, проклинаючи фашистських катюг. Це була жахлива агонія фактично вже знищених людей. Майже ніхто уже не мав сил звестися на ноги, тим більше, що покалічилися при падінні па бетонний спуск. Поламані руки і ноги, хребти, розбиті голови, зяючі рани...

І раптом, заглушивши передсмертний шарварок, пролупав могутній бас «отченашника»:

Брати во Христі! Врятуймо наші душі! Помолімося всевишньому, отцю нашому милосердному, господу-богу пренайсвітлішому! Він дарує нам останню можливість...

А нагорі закінчувалось розвантажування. Там сталась невеличка заминка. П’яний есесівець-шофер перекинув самоскид не точно над спуском, а трохи далі, і зондеркомандівцям довелося вручну скидати в підземелля півсотні в’язнів. Есесівець Молл, начальник усіх освенцімських крематоріїв, ледве тримався на ногах від шнапсу і п’яно покрикував на підлеглих. Та зопдеркомандівці й так працювали в шаленому темпі – оскаженіло жбурляли у підземелля висипану на землю «сировину».

Перед очима Володі один за одним летіли, як снопи, висхлі людські тіла і з усього маху гепалися на підлогу в загальну купу. Він одвів погляд – раптом побачив з іншого боку під стелею малесеньке оглядове віконце. Через скло цього віконця, як тюремщик крізь вічко в дверях, есесівський черговий по крематорію спостерігав за жертвами. Володя побачив його голову, притулену до шибки. Ось він підніс руку з годинником майже до носа, подивився на годинник і, мабуть, натиснув кнопку сигналізації, бо в приміщенні й надворі пролунало три короткі гудки. Після цього есесівець натягнув протигаз. У Володі шалено закалатало серце, йому забракло повітря. На мить здалося, що вже пустили газ.

І тут зненацька погасло світло, все навколо огорнула чорна пітьма. Не тільки Володя, а й усі, хто ще не знепритомнів, подумали, що світло вимкнули есесівці, що почалася газація. На деякий час обірвався відчайдушний крик, вщух лемент, і всі завмерли. «От і кінець: хвилина мук – і все»,– подумав Володя, з жахом вдивляючись у непроглядну пітьму, не маючи й гадки про те, що все це було прикрою несподіванкою і для есесівців. Адже світло погасло не тільки в крематорії, а й в усьому таборі: погасли і освітлені смуги, і прожектори на сторожових вежах, і ліхтарі на дорогах, і лампочки в усіх приміщеннях.

Лише у дворі крематорію гуркотіли мотори щойно розвантажених машин.

Повітряна тривога! Погасити фари! Повітряна тривога!

Кричав начальник освенцімських крематоріїв есесівець Молл. Дарма що був п’яний як чіп, проте командувати умів, його всі боялися. А ще більше боялися повітряної тривоги. Магічне слово «флігералярм!» підхопили есесівські горлянки, воно полетіло по ланцюжку від вежі до вежі довкола усього Біркенау. У дворі крематорію серед есесівців замішання. Молл побіг до телефону, щоб зв’язатися з начальством і з’ясувати, що робити з новою партією «сировини», яку щойно скинули в газкамеру. З ним побіг і капо Камінський.

Фари машин погашені. У п’яного шофера заглух мотор, і самоскид стоїть біля бетонного спуску з піднятим кузовом. Залізні двері газкамери ще не закриті. Неподалік нестямно валують вівчарки, роздратовані крематорійним смородом і шарварком. Захекані зондеркомандівці, скориставшись відсутністю начальства, збилися докупи й похапцем закурюють, дехто припав до фляги із шнапсом. Усі інші машини теж стоять біля крематорію з погашеними фарами, але мотори працюють – шофери ждуть вказівок Молла.

У ще не зачиненій газовій камері знову лунає бас « отченашника »:

Брати во Христі! Останній шанс врятувати грішні душі! Молімося! Останній шанс! Слава всевишньому! Сла-а-ва-а!

Володя ніби й не чує божевільного. Він розумом і серцем вловив теж останній, але зовсім інший шанс: якщо й не врятуватися, то, в усякому разі, вискочити з пекельного підземелля і завдати мороки есесівцям. Одвічна жага життя прокинулася в його грудях з небувалою силою. А в голові – немовби спалах. Блискавично виник план, і хлопець ясно збагнув, що треба робити. За кілька хвилин перебування у гарячому приміщенні газової камери його м’язи трохи відігрілися, а відчай потроїв сили. Враз спалахнула така рішучість, яка перемагає будь-який страх і веде людину на подвиг.

19

Із чорного підземелля Володя кинувся нагору, до дверей. Зачепився за трупи, спіткнувся, упав, але швидко схопився і спритно, рачки подолав крутий бетонний підйом – безшумно, як білка. Допомогло те, що був голий і босий. До машини дістався якраз тоді, коли в ній нарешті завівся мотор. Прогріваючи мотор, шофер газонув на місці, і Володю окутало густою хмарою їдкого диму. Він ухопився руками за боковий борт, притиснувшись усім тілом до холодного заліза. Кузов саме почав опускатися, немовби спеціально для того, щоб порятувати сміливця. Це було рідкісне везіння.

У наступну хвилину машина рушила з місця і, від’їхавши метрів з двадцять, зупинилася. Володя чув, як шофер, не вилазячи з кабіни, з кимось перегукнувся кількома словами, але за шумом мотора нічого не розібрав. Згодом виразно почув команду «поїхали!», мабуть, подану начальством, і машини повільно, одна за одною, виїхали з воріт крематорію. Але ж куди?..

Втеча з газової камери крематорію не гарантувала врятування, а лише відстрочувала загибель, та й то ненадовго. Якщо машини ідуть за новою партією відібраних для знищення, втікач неодмінно знову опиниться в газовій камері. Якщо ж вони йдуть у гараж, втікача схоплять вартові при виїзді з табору, де будь-які машини обов’язково обстежують, заглядаючи навіть під капоти. Отже, становище безвихідне. Усе це розумів Володя. З нелюдським напруженням працював його мозок, шукаючи порятунку,– і не знаходив його.

Він підвівся і виглянув через борт машини. Обабіч дороги із темряви виринали ледь помітні лінії чорних бараків, які добре запам’яталися Володі, коли його везли у крематорій. Орієнтувався легко, та що з того? Над Біркенау розпростерла чорні крила морозна глуха ніч. Грузовики, засвітивши лише сині підфарники, повільно котилися рівною, добре вкатаною дорогою до центральних воріт, де, звісно ж, колону зупинять і пильно оглянуть. Володя їхав на останній машині. У ці даровані долею хвилини він мав прийняти рішення, від якого цілком залежало його життя. Куди подітися?

Юнак напружує зір до різі в зіницях, немовби намагаючись знайти у пітьмі непомітну рятівну шпаринку. І раптом з дивовижною ясністю усвідомлює, що порятунком для нього є сама пітьма. Блискавично народжується план. «Ніде не світиться жодна лампочка – значить, струму нема. Перескочу через колючий дріт і тікатиму далі. У пітьмі на снігу голого не помітять...» Зараз він зовсім не думав про те, що якби його навіть не шукали і не ловили, якби навіть пощастило безперешкодно подолати усю загороджувальну систему, куди ж міг би втекти голий, виснажений, напівживий скелет – у лютий мороз, по глибокому снігу, темної ночі, та ще у чужому краї, де місцеве населення давно вже виселене або винищене?

Та все ж Володя хапався за соломинку. Він добре знав, як можна голіруч подолати багаторядну стіну колючого дроту. Колись вони удвох з Жорою протягом довгих місяців обдумували різні варіанти втечі і дійшли висновку, що дротяні огорожі можна подолати. Для цього потрібна лише темрява і відсутність струму. Справа в тому, що протилежні боки квадратних бетонних стовпів концтабірної огорожі густо обліплені ізоляторами, до яких прикріплювався колючий дріт під струмом високої напруги. По цих ізоляторах і можна було б піднятися, як по драбині, аж до верхівки бетонного стовпа і так само, по такій же «драбині», опуститися, опинившись за межами табору. Щоправда, поколеш руки й ноги, та яке це має значення для втікача!

Часу на роздуми й вагання не було, і Володя рішуче вистрибнув з кузова на засніжений крутий укіс. Приземлився вдало. Завмер, прислухався, напружено вдивляючись у темряву, щоб точно визначити, де найближча вежа. І відразу ж виявив її завдяки п’яному вартовому, який безтурботно мугикав собі щось під ніс. Ось вона, якраз навпроти Володі, метрів за двадцять.

Серце рвалося з грудей. Володя до краю напружив слух і зір – і нарешті помітив у темряві темну пляму вежі, яка майже зливалася з чорним небом, навіть розібрав слова німецької різдвяної пісеньки «Тиха ніч, свята ніч...» П’яний голос есесівця служив чудовим орієнтиром, а його безтурботність свідчила, що захмелілий вартовий не бачить голого втікача на снігу. Тепер уже не так важко знайти міні двома вежами бетонний стовп з ізоляторами. Володя рушив до дроту. Та не встиг зробити й кількох кроків, як у дворі крематорію, з якого щойно втік, піднялася шалена стрілянина, шум, гвалт. Долинули люті вигуки есесівців, гавкіт вівчарок, автоматні черги. Було видно, як есесівці, забувши про суворі закони щодо світломаскування під час повітряних тривог, з ліхтариками в руках метушилися у дворі крематорію – мабуть, когось ловили. Напевне, ще хтось вискочив з газової камери, та надто пізно, і тепер метався довкола крематорію, не знаходячи виходу із замкнутого кола колючого дроту. Долинув пронизливий, як сирена, крик: «А-а-а-а-а!» Його обірвала автоматна черга – і все затихло. Над лісочком у чорне небо здіймалися язики кривавого полум’я, немовби його роздували зсередини гігантським міхом. Там палили людей...

Це підштовхнуло Володю – він знову шарпнувся до дроту і знову завмер, вражений новими звуками. Від крематорію мчав грузовик із запаленими фарами! Мабуть, п’яний шофер, знехтувавши правилами світломаскування, спішив наздогнати колону. І де він тільки взявся? Володі ж здавалося, що всі машини залишили двір крематорію. Тепер фари освітлять втікача, і вартовий на вежі все побачить. Володя упав, занурюючись у м’який, як пух, і нестерпно холодний сніг, шукаючи в ньому порятунку. Хотілося стати сніжинкою, розчинитися в цій сніговій перині. Тіло обпікало холодом, руки й ноги скрутило судомою.

Машина промчала над самісінькою головою, навіть не уповільнивши швидкості. Значить, ніхто нічого не помітив! Володя важко звівся на ноги, відчуваючи підступний дрож у всьому тілі. Тепер не можна втрачати ні секунди. Напружившись, він перестрибнув болотяну канаву, гепнувся в сніг, знову звівся на ноги і непевною ходою рушив до дроту. І в цю ж мить перед його очима сліпучо спалахнули тисячі вогнів освітлювальної смуги вздовж колючого дроту – у табір дали струм. «Загинув!»– як блискавка, пронизала думка. Він відчув болісну млість в усьому тілі і застиг, зацьковано дивлячись на сторожову вежу, на вартового, на кулемет, який зараз ударить свинцем...

Команда «хальт!» пролунала з вежі, як постріл в обличчя. Ошелешений вартовий автоматично вигукнув команду, так само автоматично схопився за кулемет, навівши його на голого привида, ще не вірячи, що це жива людина. І знову смерть крізь чорну цівку кулемета дивилася Володі у вічі. Нехай стріляє! Дивно, що вночі так яскраво може блищати кожух кулемета...

Есесівцеві Шульцу сьогодні не пощастило: якраз у новорічну ніч довелося заступити в наряд, та ще й на вежу за номером тринадцять. Настрій у нього був зіпсований, але, добряче хильнувши, бравий есесман потроху «відійшов». «Служба є служба»,– змирився він. Поклав у ранець флягу зі шнапсом, термос із міцною гарячою кавою, чималенький пакунок зі святковими ласощами і заступив на пост.

Тут, на вежі, приклавшись до фляги кілька разів, трохи розвеселився, настроївся па ліричний лад. У п’яному мозку снувалися якісь незграбні думки, хоча, власне, ні про що й не хотілося думати – ні про те, що відбувається в світі, ні про те, що вершиться у цьому таборі. Нехай думає фюрер! На те він і фюрер. А наше діло теляче: поставили – стій, накажуть стріляти – стріляй. Усе ясно і просто. І думати не треба – за тебе думає фюрер і твій начальник. Щоправда, не дуже приємно й весело охороняти такий смердючий табір. Однак на долю скаржитися гріх. На Східному фронті уже загинули мільйони німецьких солдатів, а скільки обморожених, скільки калік! А тут, у Освенцімі, все ж таки надійніше, спокійніше. Слава богу, снаряди тут не вибухають і не падають бомби. І не замерзнеш. Тепла білизна, теплі валянки, розкішний овечий кожух аж до п’ят – казка! Пречудове харчування і море шнапсу, тепла казарма, оклад, першокласний бордель. І ніяких турбот. Таке фронтовикам і не присниться. Та хіба тільки фронтовикам? А німцям у Німеччині? Хіба їм там солодко? На голову щодня падають бомби. А тут, слава богу, ніяких прикрощів. Американські повітряні армади над Освенцімом іноді пролітають, однак ще не кинули жодної бомби. Росіяни сюди поки що не залітають – і слава богу. Зате їх чимало залетіло за колючий дріт... Хай знають, що таке новий порядок у Європі,– не завадить! Фюрер правильно робить, що винищує «Іванів» і жидів, бо хіба ж можна допустити, щоб якісь нижчі, неповноцінні раси плодилися більше, ніж німці?.. Отже, все правильно. І оця новорічна ніч чудова – тиха, морозна, темна, загадкова. Правда, погано, що погасло освітлення,– якось незвично і навіть трохи лячно. І взагалі, це справжнє свинство: за кілька хвилин до Нового року погасити світло. У американських льотчиків ні на пфеніг совісті. Якого чорта летиш у новорічну ніч? Краще б, дурень, сидів у шинку...

Шульц приклався до фляги зі шпапсом і відчув, як розливається по тілу приємне тепло. «Добре бути німцем. Ще краще бути есесівцем. Добре, що є Німеччина. Добре, що є фюрер. І просто чудесно, що існує оцей табір знищення»...

У Шульца під ногами лежав гігантський Біркенау – безмежна пустеля людських трагедій і страждань. «Скільки тут гине людей щохвилини! – подумав Шульц. – Та хіба ж вони люди? Сміття, гайно, людиноподібні істоти. Хай тепер знають кляті унтерменші, що таке вища раса і яка доля чекає на ворогів Німеччини...»

Він знову приклався до фляги зі шнапсом, ще трохи «підзарядився» і почав потихеньку мугикати традиційну різдвяну пісеньку. В цей час несподівано спалахнули тисячі ламп освітлювальної смуги, і довкола табору стало видно як удень. Шульц радісно стрепенувся – і раптом побачив на снігу голу людину, яка незрушно стояла і дивилася на нього. Отетерілий Шульц закричав «хальт!» і схопився за кулемет, однак голий привид навіть не поворухнувся. Шульцу ясно, що це божевільний, бо ніяка нормальна людина такого не втне.

У цьому таборі божевілля було явищем звичайним, однак про божевільних розповідали незвичайні речі. Причинний здатний утнути таке, що нікому й не присниться. Один, наприклад, з ранку до вечора ходив уздовж дроту і без упину реготав, потішаючи вартових. Та ж так гарно і дзвінко реготав, наче його лоскотали. Йому навіть кидали шматки хліба, бо для знуджених вартових це своєрідна розвага. Ось і зараз: хіба ж не сміх? Ну й химерні ж кумедники оці божевільні гефтлінги, можуть розсмішити хоч кого. Гуляти голяка на снігу і на морозі! Нормальному таке й на гадку не спаде.

Шульц приємно вражений витівкою божевільного, та ще й саме у новорічну ніч. Власне, це ж дуже потішна пригода, до того ж надзвичайно рідкісна, бо ж не часто буває новорічне свято і не завжди зустрічаєш його на вежі. А це новорічний сюрприз. Стріляти Шульцу вже не хочеться, його розвеселила поява оцього голого привида, що закляк на місці, немов загіпнотизований. Це, зрештою, цікаво, дуже цікаво, буде що розповісти друзям.

Гей! Ти! Божевільний! Ти що тут робиш?

А Володя стояв, геть паралізований фатальним невезінням. Та шоковий стан тривав недовго. Усвідомивши, що втрачати більше нічого, він раптом відчув дивовижний спокій. Ось зараз пролунає кулеметна черга – і все... Ну що ж, він прийме смерть мужньо, не плазуючи перед катами...

Та замість кулеметної черги – оте безневинне звернення есесівця. Шок не паралізував розум – він ніби сам, незалежно від Володі, ухопився за слово «божевільний», блискавично народився відчайдушний план, який мав привести до загибелі або до перемоги над смертю.

Заїкаючись від холоду і хвилювання, Володя по-німецьки відповів:

Я вирішив погуляти і привітати вас із Новим роком.

Шульц весело засміявся. Йому відразу ж сподобався цей божевільний, а весела пригода – цікавий новорічний сюрприз!

Дякую за поздоровлення. А як новорічна прогулянка?

Дуже цікава.

І тобі не холодно?

На землі мені холодно, а на небі тепло,– не моргнувши оком, відповідає Володя.

А де ти зараз: на землі чи на небі?

Між небом і землею.

Чудово! Тобто ти висиш у повітрі?

Авжеж, у повітрі. Ви теж висите в повітрі.

А я чому ж?

Тому що ви не на землі і не на небі – на вежі.

Чудово! Просто оригінально! А хто ти?

Людвіг ван Бетховен,– сказав Володя перше, що спало на думку.

Пречудово! Просто геніально! А ти якої нації?

Людвіг ван Бетховен не може бути китайцем.

Ясна річ. А звідки ти?

Берлін, Лейпцігерштрассе, 13,– сказав Володя адресу, почуту від Франца Нордена чотири дні тому.

А чим там займався?

Фортепіанна фабрика Георга Гофмана.

Що ти там робив?

Піаніно.

А як попав сюди?

Прилетів послухати «Тиху ніч, святу ніч».

Сподобалось?

Так, бо співав ангел.

Почувши таке, Шульц знову зареготав, а пересміявшись, запитав:

А ти не боїшся, що цей ангел випустить у тебе невеличку чергу з оцього симпатичного кулеметика?

Треба берегти патрони.

Для чого?

Для вирішального бою.

З ким?

З люципером.

А де він?

На небі.

Ну, гаразд, Людвіг ван Бетховен, топай у барак і сідай за рояль.

Дякую. До побачення.

До побачення,– дружелюбно відповів Шульц. Йому стало трохи шкода цього бідолашного, навіть захотілося кинути шматок пирога, та ліньки було длубатися в ранці.

Відпустивши Володю, Шульц не ризикував нічим, бо ж відпустив в’язня не за межі табору, не на волю, а в барак. Тим часом Володя, заточуючись, побрів до найближчих бараків, чекаючи, коли ж рій гарячих свинцевих джмелів прошиє йому спину. Він уже перебував на межі, за якою непритомність, смерть або божевілля. Та смерть чомусь не йшла, і Володя нарешті зрозумів, що есесівець стріляти не буде...

Територія Біркенау трохи схожа на гігантську, правильно розграфлену шахову дошку, на якій легко орієнтуватися. Кожний квадратик цієї «дошки» був окремим, ізольованим від інших, сектором величезного табору. Відділення тут різні: і чоловіче, і жіноче, і дитяче, і штрафне, і ревірне, і сімейне, і складське, і карантинне – усього їх дванадцять. Ще півроку тому, проходячи карантин у центральному освенцімському таборі, Володя багато чув од підпільників про Біркенау – навіть схему розташування секторів і відділень запам’ятав, знав, що вони розмежовані колючим дротом під струмом високої напруги. Гостра пам’ять допомогла Володі зорієнтуватися. Він побачив, що перебуває біля інтернаціонального чоловічого відділення. Ну що ж, хоч тут йому пощастило: щоб протриматися бодай до вранішнього апелю, необхідно потрапити в один з бараків саме цього відділення. Але ж як проскочити крізь ворота?