Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

Так, усе це дивовижно,– розмірковував Жора. – А скажіть, Еріх, чи не може бути таке, що фон Гольц для якоїсь там акції завербований гестапівцями?

Ні в якому разі! – замахав руками Еріх,– Саме ж гестапо запроторило його в табори...

Це не доказ. Якраз так вони й діють.

Але ж, хлопці, якби навіть так... Я вірю, що фон Гольц від мене цього не приховав би. У нас щирі стосунки, взаємна повага... Та ви ще не знаєте його! Він же – як дитина. Ніяких таємниць від мене не приховує.

Ми віримо вам, Еріх, але пам’ятайте прохання Карела: ні в якому разі і ні перед ким не розголошувати наші взаємини з чехами.

Я ж так і роблю. Якщо фон Гольц вас тут навіть побачить, то скажу, що доводиться брати для чорної роботи кількох в’язнів.

Це інша річ, Еріх. Отак і домовились,– погодився Жора, полегшено зітхнувши.

Ну що ж, тоді будемо працювати. Я робитиму протези. Ти, Георг, розмальовуватимеш таблички, бо ж треба, щоб ти був тут для примірки. А Вальдемар нехай несе передачу Петру. Там якраз Шакал. Ми йому обіцяли дати сигарет – і ось нагода. Маємо і сигарети, і продукти.

Приготували для Петра кілька бутербродів з маслом, сиром і ковбасою, загорнули в папір, поклали туди й трохи шоколаду, а в пляшку з-під шампанського налили перевареної води. Порадились і вирішили, що з першого разу давати Шакалові багато не треба – п’ять сигарет вистачить. На всяк випадок Володя в іншу кишеню поклав ще п’ять штук. У вікно побачили, що Шакал, шмагаючи нагаєм кар’єрників, жене їх до штабелів цегли. І, як завжди, в’язні несли пісок у чепчиках.

Володя сховав пакунок і пляшку за пазуху, взяв у руки порожнє відро, вийшов з майстерні і поспішив до штабелів – нібито по пісок. Тут він перестрів колону, вгледів Петра, обмінявся з ним змовницьким поглядом і підійшов до Шакала.

Добридень, пане штубовий. Вам привіт від художника Еріха.

Лише привіт? – хижо покосився той.

Ні, він передав вам аж п’ять сигарет.

О-о! – радо ошкірився Шакал. – То якого ж чорта мовчиш? Давай!

Володя тицьнув йому в руки сигарети і змовницьки додав:

Еріх просив, щоб ви дозволили мені переговорити з моїм земляком.

А де він? – уже миролюбніше відгукнувся Шакал, з блаженством нюхаючи із затисненої жмені запах дорогих сигарет.

Он висипає пісок.

Бери його й говори, скільки хочеш,– тільки тут, коло штабелів. Через півгодини ми повернемось...

Шакал погнав колону назад до кар’єру, а Петро лишився з Володею. Петро був до сліз зворушений увагою і підтримкою друзів. Від хвилювання не міг спочатку й слова вимовити. Та й що казати? Страждання навчили їх почувати і розуміти більше серцем, аніж казати гарні слова.

Їж, їж, Петре, не соромся. – Володя розклав перед ним їжу, поставив пляшку з водою, а сам пильно поглядав з-за штабеля цегли, щоб ніхто зненацька не застукав їх.

Зроду такого смачного не їв,– каже Петро, вдячно поглядаючи на Володю.

Нам, Петре, пощастило з друзями,– пояснив Володя,– Ти сміливіше їж, набирайся сил. Тепер ми будемо навідуватись до тебе частіше.

А де Жора і Кость? – питає Петро.

Я не сказав тобі, Петре, минулого разу... Жора майже здоровий. Лише зуби йому вибили. А Кость загинув...

Обоє довго мовчали. Що говорити? У всіх тут доля одна: зараз ти живий, а за годину чи навіть через якусь мить можеш бути мертвим. На те й табір смерті...

Петро допив воду, притулився спиною до цегли, заплющив очі і тихо сказав:

Якби оце ще поспати, то більше нічого й не треба...

Підожди, Петре,– просив його Володя. – Ти підведись, бо колона вже наближається. У мене ще є п’ять сигарет. Я спробую купити ще півгодини, і ти поспиш...

Володя розрахував правильно: дав Шакалу ще п’ять сигарет «від себе особисто», і той дозволив побути з Петром ще півгодини.

Як тільки Шакал з колоною відійшов, Петро ліг на пісок і миттю заснув, немов знепритомнів. Володя пильно оберігав його сон, а коли колона повернулася – розбудив.

Ну, прощай, Петре. Кріпись. Ми тепер маємо чим тебе підтримувати...

Володя зачерпнув у відро піску і повернувся до майстерні.

Ну як там наш Петро? – питає Жора, фарбуючи табличку.

Живий. І поїв, і поспав трохи. Пригодилися мені ті запасні п’ять сигарет.

От і добре. Берись і ти за таблички. Треба підігнати роботу, бо Еріх зайнятий протезами.

Працюють мовчки, зосереджено. М’яко шурхотить в умілих руках Еріха тоненький, як цвяшок, напилочок. Протез уже майже готовий, і Еріх все частіше приміряє його Жорі, знову й знову підпилює, шліфує. Нарешті настає вирішальний момент: Еріх остаточно припасовує Жорі верхній зубний міст. Це йому вдається, і очі його сяють радістю.

Ну як? – нетерпляче питає в Жори.

Спасибі, Еріх! Чудово зроблено. Чи ж держатиметься? – Кожне Жорине слово звучало виразно, де й поділася клята шепелявість!

А в мене ж держиться! – блаженно посміхається Еріх, щасливий з того, що йому вдалося завершити добру справу. – Держатиметься! Жора раптом упівголоса заспівав:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?..

– Боже мій! – вигукнув Еріх, коли Жора змовк. – Яка божественна мелодія, який чудовий голос! Ти, Георг, і сам не розумієш, яким талантом володієш! – Еріх кидається до Жори, гаряче тисне йому руки.

Володя також щасливо посміхається:

От бачите, Еріх, я ж казав вам...

Я радий, друзі, що допомагаю вам чим можу, дуже радий... А зараз – їсти! Потім підемо ставити таблички. Після того я закінчую другий, нижній протез, а ви знову робите таблички. Під вечір, коли блокові одержать на кухні продукти, я йду до них скуповувати хліб на гроші гера фон Гольца. Нам потрібен хліб, а блоковим – гроші, щоб програвати їх знову ж таки фон Гольцу. Отже, замкнуте коло, як кровообіг в організмі, який живитеме нас. Ціни відомі: буханець хліба – сто марок, пачка маргарину – двісті, кілограм ковбаси – п’ятсот. А ми маємо п’ять тисяч марок! Зробимо сьогодні приємний сюрприз чеським друзям: увечері нагодуємо всіх...

Увечері вони справді зустріли чехів з мішком продуктів і міхом добрих новин.

Вечеряли усі гуртом. Чехам, правда, не довелося того вечора послухати Жориного співу, бо треба було поспішати на апель.

Хлопці взяли з собою буханець нарізаного хліба, дві пачки сигарет про всяк випадок і побігли в свій блок. Побачили там француза Марселя, а з ним знайомих – бельгійця, серба, поляка й італійського єврея. Тільки вони з колишніх кар’єрників залишалися ще живі, решта загинула... Мовчки поділили хлібину між друзями.

15

У Явожницькому таборі смерті гер фон Гольц дуже швидко знайшов спільну мову з есесівцями, став головним організатором усіх їхніх темних махінацій щодо спекуляції, контрабандної торгівлі і чорного ринку і цим зажив собі слави неперевершеного «спеціаліста». А діла ті закрутилися так, що фактично жоден есесівець уже не міг обійтися без послуг і допомоги фон Гольца. Невдовзі життя усього табору проходило під контролем цього великого фокусника-ілюзіоніста, гіпнотизера, артиста, комбінатора, гешефтмахера, зрештою, афериста. Він контролював роботу обершрайбштуби, тобто центральної табірної канцелярії, умудрявся виписувати продукти па тисячі мертвих і навіть неіснуючих в’язнів. Продукти збував на чорному ринку за межами табору, де закупляв інший товар, який знову збував і перетворював прибутки на дзвінку монету.

В своїх аферах гер фон Гольц пішов навіть далі: навчив есесівців «доїти» фірми, на підприємствах яких працювали тисячі в’язнів. Як ділилися бариші – цього не знав навіть Еріх. Есесівці часто забирали великого «організатора» з табору і під виглядом службових відряджень або «особливих доручень» відкрито чи нелегально возили а Німеччину та в країни окупованої Європи, де здійснювали контрабандні операції. Після таких вояжів гера фон Гольца привозили назад у табір, де він відпочивав від «мирської суєти», розважаючись картярськими іграми, влаштовував пиятику в есесівському містечку. Табірна аристократія бучно відзначала кожний його приїзд, бо гер фон Гольц повертався не з порожніми руками, а з солідним багажем, у якому, крім усього іншого, були, як правило, дорогі вина, коньяки, сигарети, і неодмінно – сотня-друга колод нових гральних карт. Він щедро пригощав усіх, а потім нещадно обігрував у карти. Оскільки «жертвами» гера фон Гольца ставали блокові, писарі, штубові та капо, то це, врешті, позначалося на становищі в’язнів, бо свої програші начальству доводилося сплачувати пайками підлеглих. Нерідко той чи інший блок, тобто дві тисячі в’язнів, позбавлялися добової пайки. Це робилося під виглядом покарання за «саботаж», «симуляцію» або «недисциплінованість». Начальство табору дивилося на все це крізь пальці – адже левова частка прибутків від афер фон Гольца так чи інакше потрапляла до їхніх кишень. Продукти з табору пливли на чорний ринок, а в кишені душогубів і кровопивць пливли гроші. Есесівці багатіли, і багатів гер фон Гольц. Нерідко есесівці позичали у нього гроші – по десять-двадцять тисяч марок, а потім повертали з процентами. Гер фор Гольц був ходячим банком. До його послуг звертався сам лагерфюрер.

Про великого гешефтмах'ера ходило безліч фантастичних легенд, і вже було неможливо відрізнити правду від вигадки. Він обростав легендами, як коростою, і ця невиліковна хвороба приємно лоскотала його нездорове самолюбство. Про нього казали, що він навіть із нічого умів робити гроші, а з грошей – золото. І фон Гольц пишався цим. Багатство завжди було його хворобливою пристрастю, маніакальною ідеєю, вічною метою і вічною хворобою. А ще він з усіх сил прагнув видати себе за безкорисливого мецената. Такому, як Еріх, гер фон Гольц міг дати без свідків пачку грошей і валізу продуктів – просто так, нібито як другові, а потім нещадно експлуатувати талант художника. Незнайомому ж в’язневі «великий меценат» якщо й дарував буханець тирсового хліба, то лише при свідках, щоб усі бачили і знали, який він добрий і благородний. Тисячі в’язнів не знали, як обшахраює їх усіх «великий маг і чародій», зате розчулювалися з того, що гер фон Гольц дав буханець хліба якомусь «мусульманинові» або євреєві. Він умів артистично поспівчувати, показати свою прихильність будь-кому, і це виходило у нього якось аж надто щиро й непідробно, як у справжнього мага і чародія.

Одного разу Володя після зустрічі з Петром випадково здибав фон Гольца. Той саме кудись поспішав, але, відчувши на собі цікавий погляд, спинився і теж зацікавлено поглянув на Володю. Юнак, задивившись на легендарного мага, спіткнувся, упав і забив коліно. Фон Гольц блискавично підскочив, підвів його і щиро поспівчував:

Ох, як тобі не повезло, мій хлопчику...

«А й справді, у ньому є щось магічне»,– подумав Володя, і йому стало смішно від цієї думки. Посміхнувшись, відповів:

Навпаки, гер фон Гольц, мені якраз повезло, адже я міг зламати ногу, а відбувся лише синцем. Так що ви помилились.

Гер фон Гольц засміявся, як дитина, задоволена цяцькою. Він турботливо обтрусив з Володиної роби пісок і запитав:

Так хто ж із нас двох має рацію?

Обидва. Тому що усі поняття на світі відносні.

О-о, та ти, я бачу, філософ!

Кожна людина якоюсь мірою філософ, якщо вона мислить.

О-о, чудово! А ти не дурник. І непогано володієш німецькою.

А ви ще краще володієте російською...

Це схоже на істину, бо я володію російською мовою майже як Пушкін,– пожартував гер фон Гольц і епохо – пився: – А звідки ти мене знаєш?

Вас знає увесь табір і вся Європа! – не моргнувши оком, випалив Володя.

Гер фон Гольц здивовано підняв брови, запитав:

Що ти маєш па увазі?

Вашу популярність.

Гм-м. А як до цього ставишся ти?

Позитивно.

Приємно це чути, мій хлопчику. Ти де працюєш?

Де доведеться.

Хочеш, я влаштую тебе на посаду, де завжди будеш ситий?

Безмежно вам вдячний, гер фон Гольц, але дозвольте відмовитись від вашої пропозиції.

Чому?

Тому що я боюся ситних посад.

Гер фон Гольц знову засміявся:

З тобою не занудьгуєш. Ну, гаразд, ходімо на хвильку зі мною. Тільки не бійся.

Він повернув до найближчого барака, хоча раніше йшов зовсім в інший бік. Володя серцем відчув, що боятися нема чого. Фон Гольц завів його в кімнату блокового, нічого не кажучи, відкрив, як у себе вдома, шафу, взяв буханець хліба і дав Володі.

Приємного апетиту – і ніколи не падай! – побажав, зблиснувши своїми чорними і блискучими, як антрацит, очима.

Дякую.

Ошелешений блоковий тільки провів їх поглядом.

Вони вийшли з барака і розійшлися в різні сторони, не знаючи, що скоро знову зустрінуться, але за інших обставин...

А було це так. Щодня коло цегельних штабелів Володя зустрічався з Петром – приносив йому передачі. Постійні хабарі Шакалу робили свою справу: сигарети діяли безвідмовно. Але одного разу біля штабелів Володю з Петром застукав блоковий кар’єрників Псякрев. Він знавісніло почав бити Володю. Порятунку не було. Юнак уже лежав на землі, заюшений кров’ю, а Псякрев тим часом накинувся на Петра. Тут би він їх і добив, але в цей час, як із-під землі, з’явився фон Гольц і припинив криваву розправу.

Що сталось, пане блоковий?

Спіймав на гарячому двох симулянтів! – доповів, відхекуючись, Псякрев.

Це не симулянти, а мої добрі знайомі. Я ручаюсь за їх добропорядність і прошу ніколи цих двох не карати. А вам порадив би краще відпочити й зібратися на силі, бо сьогодні у нас серйозна гра. Чи ви, може, забули?

Ні-ні, гер фон Гольц, як я міг забути, буду обов’язково, жду не діждусь вечора! – залебедів Псякрев, бо був уже винний артистові не одну тисячу марок.

От і чудово. Тільки спершу гарненько виспіться, щоб краще працювала голова. А ось вам пачка сигарет – це заспокоює нерви...

Фон Гольц подав йому пачку дорогих сигарет, підняв Володю й Петра, провів їх трохи, демонструючи своє покровительство, і навіть дав свою стерильно чисту, випрасувану хусточку – витирати кров. Несподівано заговорив до хлопців гарною російською мовою:

Жизнь, держись, сорвешься – убьешься. Нужно держаться за жизнь обеими руками, как за гриву, иначе судьба-злодейка может бросить под копыта...

Ви маете рацію, гер фон Гольц,– сказав Володя,– але, на жаль, як не тримайся, а частенько це життя повисає на павутинці...

От-от! А тому й треба триматися до кінця, тоді будеш на коні, тобто справжнім героєм...

Дякуємо вам, гер фон Гольц.

Ет,– відмахнувся він. – Ні за що... Мені нічого не коштувало зупинити того дурня блокового. Тільки раджу вам, хлоп’ята, більше не падати...

На цьому й розійшлися.

Пізніше Володя дізнався від Еріха: фон Гольц опинився біля штабелів тому, що ходив туди подивитися й прикинути, скільки цегли з наявних запасів можна пустити на чорний ринок. Адже саме тоді тисячі нацистських колонізаторів бурхливим потоком ринулись на окуповані польські землі і, незважаючи на війну, поселялися тут, розбудовувались. А з будівельними матеріалами було тугувато. Виручав чорний ринок, де трималися неймовірно високі ціни, але можна купити все, починаючи від цегли і кінчаючи цвяхами. Величезні запаси цегли, створені завбачливим лагерфюрером, могли дати чималий зиск. Реалізацією цього плану і зайнявся всюдисущий фон Гольц...

Отак химерна доля звела хлопців з гешефтмахером. Він врятував їх від важкої руки Псякрева, допомагав продуктами Еріху, а отже, і його новим друзям. Та, незважаючи на все це, хлопці зненавиділи гешефтмахера, коли дізналися, що через його афери тисячі голодних в’язнів позбавляються своєї й без того жалюгідної пайки. Про це вони відверто сказали Еріху. Той лише безпорадно розвів руками:

Нічого не вдієш, така концтабірна дійсність. Гер фон Гольц не був і ніколи не стане борцем проти фашизму. Його метою завжди було багатство... І якщо навіть табір смерті нічого не навчив його, я теж не навчу. Гер фон Гольц, безумовно, талановита людина, з його ім’ям у мене пов’язано чимало гарних спогадів. Але...– Еріх тільки скрушно похитав головою.

У неділю вранці фон Гольц припер у майстерню цілий чемодан найкращих лаків і фарб, рулон добротного полотна, коробку з великим набором пензлів, щіточок. Забравши мольберт і частину ним же принесеного добра, повів Еріха (в супроводі двох автоматників) до Явожницького лісу.

Дорогий друже! – натхненно мовив фон Гольц. – Ти поглянь, яка золота осінь навколо! Чи ж можна в такі дні нидіти у смердючому таборі над якимись безглуздими табличками? Від творчої бездіяльності талант гине. То чи ж можу я допустити, щоб загинув художник Еріх Хунке? Змалюйте оцей первозданний ліс, дикі урвища з колючими хащами в рясних ягодах терну, шипшини і глоду... Малюйте рожевий ранковий туман, сонячні промені, що, мов стріли, пронизують віття дерев... Вдихайте терпкий запах глиці, міцний аромат осіннього лісу – невмирущість природи, нетлінність її краси дасть вам натхнення. Ось де поле діяльності для митця, а не якісь там таблички... Малюйте! Дерзайте! Я вірю, з-під вашого пензля вийдуть справжні полотна. А я вже якось потурбуюсь про їх збут... І майте па увазі: в цьому зацікавлений сам лагерфюрер,– напучував хворого, худого, як тріска, Еріха невтомний і здоровий, як віл, фон Гольц, який не міг не помітити і не здогадатися, що Еріх давно вже хворіє на сухоти...

І Еріх з ранку до ночі тепер працював у лісі, не шкодуючи сил, натхненно малював чудові картини, які фон Гольц потім роздаровував есесівському начальству або ж сплавляв на чорний ринок. Еріх нарешті ясно зрозумів: його талант нещадно експлуатують, все, створене ціною неймовірних зусиль, величезного нервового напруження, привласнюється купкою бандитів. По-новому глянув тепер і на «великого мага» фон Гольца. Дивувався сам собі: чому не розумів цього раніше – якщо не в роки своєї далекої юності, то хоча б тиждень тому? Чому раніше за нього, Еріха, це зуміли збагнути юні Вальдемар і Георг? Одне лиш його тішило: все ж таки йому вдалося, нехай навіть з допомогою того ж таки фон Гольца, трохи полегшити долю цих славних хлопців.

За тиждень спільної праці з Еріхом хлопці підхарчувалися і відіспалися за всі місяці неволі, а Еріх устиг закінчити й поставити Жорі зубні протези. «Розумієш, Георг, дантист із мене поганенький, цими протезами ти, можливо, і не розжуєш недоварене м’ясо, не розкусиш твердого горіха, але співати зможеш»,– пожартував якось Хунке. І Жора співав. У такі хвилини Еріх почував себе щасливим...

Тепер він не бачився з хлопцями, але щодня акуратно залишав у чехів продукти, одержані від фон Гольца. З нетерпінням чекав неділі, коли хлопці прийдуть до нього. Проте в неділю вранці, за наказом лагерфюрера, Еріха знову відправили «на натуру».

Володя і Жора прийшли до чехів, коли Еріха вже не було в майстерні. Карел пояснив їм, що й сьогодні художник змушений малювати краєвиди Явожницького лісу.

Все ясно,– сумно мовив Володя. – Бідолаха Еріх мусить відробляти фон Гольцу за його дружбу.

Так воно й є,– погодився Карел. – Свою «щедрість» фон Гольц тепер успішно відшкодовує Еріховими картинами.

Може, сказати йому, щоб не брав тих продуктових подачок?

Ні, не варто, це нічого не дасть,– заперечив Карел. – Нехай краще вони будуть у добрих стосунках, бо такий жест міг би дорого коштувати Еріху... Як ви, друзі, себе почуваєте?

Дякуємо, Карел,– відповів Жора. – І відіспалися, й підхарчувалися.

От і добре,– вдоволено мовив Карел,– сили нам треба берегти...

Може, Карел,– втрутився Володя в розмову,– нам пора вже братися до справи?

До якої справи? – здивувався той.

Ми з Жорою вважаємо, що треба створювати підпільну інтернаціональну антифашистську організацію.

Це добре, хлопці, що ви так вважаєте. Ось ми з вами – тридцять чоловік. Це і є організація. Тільки ж те, що ми можемо зробити тут, у таборі, ніщо в порівнянні з тим, що могли б зробити на волі. Які завдання ми можемо ставити перед собою, перебуваючи в таборі? Боротьба за життя, організація саботажу і шкідництва на різних ділянках робіт. Оце й усе. А під час війни найголовніше – збройна боротьба з ворогом. Лише таким шляхом можна наблизити перемогу. А для здійснення цього треба спершу вирватися на волю. Той, хто відважиться на це, повинен бути готовим на все: і на подвиг, і на самопожертву.

Невже ви, Карел, сумніваєтеся в нас?

Ні, не сумніваюсь. Ми добре придивилися до вас і вирішили, що ви надійні люди, хоч і дуже молоді. Та, врешті, й потрапили ви до нас не випадково, а з паролем наших друзів – чеських комуністів. Карел підвівся, підійшов і сів поміж них, по-батьківськи обійняв обох за плечі. Сказав тихо, майже пошепки: – Будемо разом вириватися звідси. Будемо тікати з табору!

Серце у Володі забилося гаряче, лунко, все його єство затопила хвиля радості.

А Жора увесь аж стрепенувся, як від раптового пробудження:

Карел, дорогий! Дякуємо вам за довір’я. Не підведемо!

Ми вам віримо, інакше й цієї розмови не було б,– сказав Карел і додав: – Ви знаєте, що ми будуємо тринадцятий блок. Там якраз зручно прорити підземний тунель за колючий дріт. Ми вже почали роботу, а завтра підключимо й вас. Отакі діла...

Володя мало не скрикнув з радості. Нарешті! Палкі юнацькі мрії про волю, про боротьбу з ворогом починають здійснюватися!

Але ж чи можливо це зробити в такому таборі, набитому тисячами в’язнів? Як приховати від стороннього ока таку трудомістку роботу? Куди дівати вириту землю? Як усе це маскувати?

Ці та багато інших думок роїлися в голові, однак Володя не став розпитувати – адже чехи, мабуть, давно вже все обмізкували.

Завтра вранці після апелю,– діловим тоном продовжив Карел,– приходьте до нас у тринадцятий блок. При собі завжди мати дві пачки сигарет – це те багатство, яким можна відкупитися від будь-якої сволоти, коли виникне необхідність. Сигарети ми ще маємо. І останнє. Все, про що ми говорили і що робитимемо,– велика таємниця, від збереження якої залежать десятки життів. Про це ніколи не забувайте...

Єсть! – по-воєнному відповів Жора.

У свій барак юнаки поверталися схвильовані й збуджені. На хвильку зупинилися, щоб отямитись.

Що скажеш, Орлятко? – радісно питає Жора.

Усе це здається неймовірним сном...

Ох, малюк, якби ж тільки вирватися за цей клятий дріт, добути зброю, а там... Я вірю: ми ще повоюємо! – Жора кинув гнівний погляд на вежі, де в цей час гортанно перегукувалися міні собою вартові: – Ну, г-гади, начувайтеся! Земля горітиме під вами...

16

Вранці, одразу ж після апелю, хлопці подалися в тринадцятий блок. Тут уже кипіла робота. Чехи вже були геть мокрі від поту, а ще ж тільки шоста година, навіть сонце не зійшло! Володя аж тепер зрозумів, чому у них такі мозолі на руках, чому в недільні дні всі чеські друзі сплять як убиті. Виявляється, таємний тунель уже копають, а, крім того, ще ж треба добудовувати блок.

Вся споруда трималася на високих палях, оскільки за генеральним планом забудови табору вона зводилася в улоговині, а мала стояти на такому ж рівні, як і всі інші бараки та будівлі. Очевидно, проектанти керувалися шаблонними інструкціями і вказівками лагерфюрера, який хотів, щоб увесь табір був рівний, як стіл, а блоки щоб стояли рівними рядами й на одному рівні по горизонталі. Улоговину мали згодом засипати, а барак, зведений на палях, мав потім стояти на підсипаному, утрамбованому грунті. Цим і скористалися чехи: одразу ж з чотирьох боків підсипали під стіни пісок і залишили всередині під підлогою барака порожнечу, куди тепер зсипали грунт, вийнятий із таємного підземного тунелю. Нікому з есесівців не спало на думку проконтролювати будівництво барака. Хіба мало збудовано бараків чи різних інших споруд: кухня, лазня, майстерні, склади, гаражі... Будується ще один барак? Ну й нехай собі будується...

Коли хлопці побачили все це своїми очима і збагнули задум чехів, можливість втечі постала перед ними у всій своїй реальності. Тепер вони бажали тільки одного: швидше включитися в роботу, щоб наблизити день втечі! їх ніщо не лякало. «В партизани! –бриніло в їхніх серцях. – Смерть або свобода! Ні, тільки свобода! І – смерть фашизму!»

Карел коротко розповів хлопцям, що й до чого, дав їм переодягтися в інші роби, відкрив у підлозі замасковану ляду і опустився по драбині в п’ятиметрову яму, схожу на звичайний колодязь. За Карелом – Володя, далі —

Жора. На глибині п’яти метрів і починався горизонтальний тунель, спрямований до табірної огорожі. У ньому треба було повзти рачки. Доповзли до тупика – своєрідного шахтного вибою. Тут Карел засвітив каганець, зроблений з консервної бляшанки, і показав, як треба, лежачи боком, поглиблювати горизонтальну виробку.

А втім,– сказав він Володі,– тебе, колишнього шахтаря, вчити не треба. Лише дотримуйся точності – ось габаритна рамка, частіше приміряй, тоді легше буде ставити кріплення і воно буде надійнішим. – Карел передав Володі лопату, а сам відповз назад.

Юнак увігнав лопату в товщу землі, відчуваючи в усьому тілі нестримну енергію і незвичайне збудження. За собою відчував гаряче дихання товаришів, з якими пов’язаний однією долею. З ними не страшна йому будь-яка пекельна робота, не страшно йти навіть на смерть. Від незвичайного збудження гостро запрацювала уява. В подробицях уявив собі, як вопи вислизнуть з табору майже під носом у вартових, за ніч пройдуть кілометрів сорок, а там – шукай вітра в полі! І як же будуть скаженіти есесівці, коли на апелі виявлять, що зникли тридцять в’язнів! Як нишпоритимуть по табору, обшукають і перетрусять усі бараки, майстерні, гаражі, склади, як, врешті, виявлять тунель і кинуться в погоню...

У чорній, тісній і вогкій норі, де не було чим дихати, в ці хвилини Володя відчував себе по-справжньому щасливим і подумки дякував долі й друзям за це неймовірне щастя. Він відчайдушно довбав грунт, одгрібав його, ніби кріт, назад себе, швидко змокрів від поту, але радісно й піднесено мугикав собі під ніс: «Орленок, орленок, взлети выше солнца...»

Згадалася йому шахта «Гогенцоллернгрубе» у місті Бойтені, де йому разом з польським побратимом Стасем Бжо– зовським довелося попріти. Де тепер Стась? Недовго вони були разом, а стільки пережили перед спільною втечею з тієї клятої шахти!.. Стась, мабуть, тепер пускає під укіс ворожі ешелони – саме про це вони разом мріяли. Володі не пощастило тоді: їх переслідували гестапівські патрулі, уночі він відбився від Стася, а згодом опинився в краківському гестапо, звідки його після страшних катувань відправили в Освенцім.

Кмітливий і дужий Стась, який чудово знав довколишню місцевість, певне, знайшов партизан. Хай щастить тобі, польський друже! А втім, Володя ось тепер уже з новими побратимами готується до пової втечі. Невже й ця, восьма, Володина спроба вирватися на волю також закінчиться невдачею? Не може бути! Щоразу, піднімаючись на поверхню, Володя вдивлявся в зосереджені лиця чеських друзів, бачив у них суворий спокій і проймався ще більшою вірою в успіх операції.

Проте з кожним днем фізичне й нервове напруження зростало, і Володі часто здавалося, що не вистачить сил дочекатися того вирішального моменту, який остаточно визначить їхню долю. Під землею працювали по черзі. У темну, тісну і вогку пору одночасно залазили десять чоловік і утворювали живий ланцюжок. Перший, тобто забійник, поглиблював проходку лопатою, ломом чи стамескою і відгрібав вийнятий грунт другому. Цей другий диктовою дощечкою гріб його далі – третьому. І так, по ланцюжку, як по живому конвейєру, вийнятий грунт пересувався до шахтного колодязя. А тут відрами на мотузках піднімали грунт на-гора і висипали в ящики, якими й «розвозили» його в різні кутки під підлогою барака, пересуваючись рачки і по-пластунськи.

Це була пекельна робота, оскільки трудитися доводилося в темряві, навпомацки, тихо, дотримуючись особливої обережності. Усі тридцять чоловік були розділені па ланки, кожен знав своє місце, свою роль і свої функції. Все було продумано до деталей. Одна ланка трудилася під землею, друга – під підлогою, третя споруджувала у бараці чотириярусні нари, четверта вартувала біля вікон і дверей, щоб не прогавити жодного візитера.

А з непроханими візитерами траплялася велика морока. Рядового в’язня прогнати легко, але ж найчастіше приходили з різних блоків проміненти, здихатися яких не так просто. Одному треба десяток цвяхів, другому – «на хвилинку» – потрібна пилка, молоток чи якийсь інший інструмент, а третьому – кілька дощок чи шматок дикту. У таборі задарма нічого не давалось, тому прохачі за послуги завжди пропонували ті чи інші продукти. Щоб не нажити ворогів, Карел посилав до замовників одного– двох теслярів, які після виконання замовлення поверталися з продуктами.

Однак невдовзі довелося відмовитися від цього «заробітчанства», бо почалося справжнє паломництво. Карел був змушений проявити строгість і хитрість. Посилаючись на «суворий наказ лагерфюрера», вій проганяв тепер усіх підряд, але, проганяючи, водночас і обнадіював: «Ось закінчимо цей барак, тоді зможемо зайнятися сферою обслуговування. Тоді зробимо все, що забажаєте. А зараз – тікайте і якнайшвидше, бо лагерфюрер наказав бити кожного, хто посміє сюди приходити». Це подіяло: візитерів стало менше, а тих, що приходили, вже не пускали на поріг. Двері запирали зсередини па засув, а вікна засклили й заляпали брудом шибки так, що знадвору й не розгледиш, що робиться у бараці.

В тунелі через кожну годину влаштовували перезмінку, бо тем не вистачало повітря, а працювати доводилось з максимальним напруженням. Тих, що вилазили на-гора, годі й упізнати – такі змучені та забруднені. Там, під землею, люди швидко перевтомлювалися, а за день коленому доводилося опускатися в колодязь по декілька разів.

Через прокладання тунелю довелося припинити зустрічі з Петром Панасюком, але невдовзі карантинний період у кар’єрників скінчився і їх розподілили в звичайні блоки. Здавалося, знайти Петра вже неможливо, однак, порадившись, Володя і Жора вирішили щовечора, повертаючись у свій блок, заходити на місце попередніх зустрічей – до штабелів цегли. Адже він може здогадатися теж прийти туди яг. У перший же вечір застали Петра там. Виявилося, він потрапив у дванадцятий блок.

Мені дісталося місце на першому ярусі, біля самісіньких дверей, праворуч, у другій половині барака. Так що знайти мене буде легко, якщо ви не забудете...

Не забудемо,– сказав Володя, радісно перезирнувшись із Жорою: дванадцятий блок поруч з тринадцятим, отже, тепер зустрічатися з Петром буде легше.

Про свою роботу в тринадцятому ні Володя, ні Жора навіть не заїкнулися. Дали Петрові пайку хліба і, поки він їв, підбадьорювали його, ділилися своїм досвідом роботи в арбайтекомандах.

Вам легше,– зітхнув Петро,– ви разом, ви сміливі, маєте досвід і знаєте різні мови. А я що? З горем пополам пройшов п’ять класів і шостий коридор... Батько помер давно, а мати лишилася з п’ятьма малими дітьми. Я найстарший, отож і пас людям череду. Яке вже там навчання...

Ну, пасти череду,– мовив Володя,– це не ганьба. Он навіть Тарас Шевченко в дитинстві пас. А вчитися будемо після війни. Після освенцімських «університетів» навчання піде краще й веселіше.