Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

Але, всупереч сподіванням, Ганс сприйняв усе це байдуже.

Ну що ж, хай буде так, Франц, але все одно життя зробить з вас комуніста. Рано чи пізно,– сказав він.

Навіщо мені ваш комунізм, вічна війна з експлуататорами? Мені з вами не по дорозі. Я не борець. Я людина тиха, мирна, люблю тільки ось такі постріли,– пожартував я, вистреливши пробкою шампанського, і налив у склянки.

Спасибі, Франц, за частування, вип’ємо за все найкраще, але запам’ятайте, будь ласка, мої слова: з нами вам по дорозі!

Я не став розпалювати дискусію. Через п’ять хвилин стомлений Ганс міцно спав, а я вперше задумався над його словами, хоч уже й не раз їх чув.

Уранці я йшов на роботу, як на свято.

За тиждень я довів до ладу усю досить заплутану документацію. Ось де знадобилися математичні знання і практичний досвід, набутий колись на складах військового заводу! Начальство задоволене, я – теж. Через тиждень – перша зарплатня! Після роботи зайшов до книгарні, щоб вибрати Гансові подарунок. Купив величезний двотомник кольорового анатомічного атласу і тритомник «Загальної хірургії». З важкеньким пакунком повернувся додому і знову мучився до півночі, чекаючи свого друга. 1 дуже зрадів, побачивши, що Гансу сподобався подарунок. У нього від утоми злипалися очі, але він ще з півгодини перегортав сторінки подарованих книжок. Ганс щиро подякував, але й трошки покартав, щоб я не витрачав гроші. «Невідомо, – сказав він, – скільки ти протримаєшся на тій роботі». Його передчуття швидко справдилися...

24 червня 1933 року в приміщення, де я працював, вдерлася поліція. «Іменем закону» були заарештовані усі керівники місцевого відділу соціал-демократичної партії, накладено арешт на всі гроші, цінності й майно. До мене підійшов якийсь поліційний фюрер і «іменем закону» зажадав ключі від сейфів та всю документацію. Набравшись духу, я чітко доповів йому, що для мене як для колишнього солдата і ветерана війни закон і наказ – понад усе, а тому всю документацію і цінності я здам до останнього пфеніга. Це сподобалось фюрерчику.

Я бачу, ви чесний німець, і обіцяю вам, що за чесну роботу одержите відповідну нагороду. Складіть детальний фінансово-бухгалтерський звіт.

Для цього потрібен тиждень,– зауважив я.

Працювати по дві зміни. Строк – три дні. Це – наказ!

З ранку до ночі я напружено трудився, фіксуючи в актах усе – аж до віників. Цього разу поліція дотримала слова: за усі відроблені години я одержав належну зарплату. Моя ретельність, Залізний хрест і гарне враження, яке я справив на фюрерчика поліції, врятували мене від арешту. Довелося заповнити й підписати стандартний бланк про те, що я більше не вважаю себе причетним до соціал-демократичної партії, оскільки вона ворожа ідеям націонал-соціалізму і німецькому народу, що я «зобов’язуюсь ніколи не вступати ні в які партії, угрупування, організації, ворожі націонал-соціалізму і народу, і визнаю тільки партію фюрера як керівну силу німецької держави і німецького народу, в чому й розписуюсь».

Спустошений, повернувся я додому. Переді мною знов постало тривожне питання: як жити далі? Ось що сказав мені тоді Ганс: «Я чекаю арешту. Це може статися в будь-який день. Але поки цього не сталось, тобі, Франц, краще було б перебратися на іншу квартиру і більше зі мною не зустрічатися, щоб не постраждати даремно. Навіщо тобі йти в тюрму? Я дам трохи грошей – з місяць проживеш, а за цей час знайдеш якусь роботу. Зараз із влаштуванням трохи простіше: масові арешти звільнили багато робочих місць, а згодом буде ще більше. Все йде до того, що скоро виникне навіть нестача робочих рук, бо Гітлер взявся за створення масової армії, за розвиток військової промисловості і за будівництво стратегічних доріг».

Я погодився з Гансом, почав шукати роботу й житло. Пошук не увінчувався успіхом, та це мене й не засмучувало, бо ж так не хотілося розлучатися з Гансом... А тут ще двірник будинку, в якому ми жили, погодився взяти мене собі в помічники, правда, за мізерну плату, але все ж таки не безробіття. Одне слово, я залишився з Гансом, який, власне, й не наполягав, щоб я його покинув.

Так тривало до листопада 1933 року. Па всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк – там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів – звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах – і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло – комірчину в тому ж таки зоопарку. Про краще годі було й мріяти. «Вахтери живуть непогано, робота не тяжка, спокійна. Як порадіє Ганс! Та й зустрічатись зможемо завжди, бо кому ж спаде на думку стежити за вахтером якогось зоопарку»,– подумав я, повертаючись з роботи додому.

Гай-гай! Дома я застав справжній погром: усе перевернуте догори дном, у кімнаті хазяйнують поліцейські. Виявляється, Ганса заарештували ще вранці в університеті. Тут і мене почали допитувати. Я не розгубився, вирішив ні в якому разі не скомпрометувати Ганса. Мене запитали: «Ви знали, що він комуніст?» У відповідь я заторохтів: мені, мовляв, відомо лише те, що він студент, і що у мене з ним не було нічого спільного, оскільки я двірник, а він людина вчена, і що я відчував себе приниженим, бо змушений мешкати з якимсь студентом, не маючи свого житла, а тепер я сам собі господар: маю роботу і скоро матиму житло. Показав їм свій Залізний хрест і з пафосом наголосив, що я – колишній солдат і для мене закон – понад усе. «А чому ж ви, такий патріотичний, дисциплінований німець, у найтяжчі для нас часи не стали штурмовиком, де вас забезпечили б усім, що треба для нормального життя?» – запитали мене. «Мене не взяли через інвалідність»,– збрехав я і показав їм свої шрами. Це справило враження. Мені наказали залишатися в цій же квартирі і не йти на роботу до особливого розпорядження. «Робоче місце в зоопарку буде збережено за вами, зарплату виплатить поліція. Ваше завдання полягав в тому, щоб повідомляти нам по телефону про будь-якого відвідувача, хто постукає до цієї квартири. Максфельд уже в наших руках, але нам потрібні його спільники. Квартплату за вас ми внесемо на місяць наперед. Ви згодні?» – «Яволь!» – гаркнув я. Мені дали підписати якийсь папірець, який я навіть не став читати, бо це вже не мало для мене ніякого значення. В мені закипіла люта ненависть до цих мерзенних типів і блискавично виник план помсти: я завдам оцим бовдурам нищівного удару руками самого Адольфа Гітлера і врятую Ганса!..

Все майно Ганса конфіскувалось, і ті негідники змусили мене й двірника носити книжки і речі мого друга у поліцейську машину. Довелося нести і мій недавній подарунок: двотомний атлас і тритомник «Загальної хірургії». Добре, що на них не було дарчого напису. Власниця будинку фрау Матільда – вдова загиблого на війні кайзерівського офіцера, гладка, як розгодована свиноматка,– взялася допомагати нам, аби засвідчити свою відданість фюреру. «Подумати тільки! Комуніст у моєму будинку! Який жах, яка ганьба!» – стогнала вона.

Лише опівночі все утихомирилось, і я залишився сам у порожній кімнаті, відчувши себе сиротою. Батьки померли давно, брати загинули па фронті ще в 1914 році. Лишилася сестра, яку не бачив багато років, відтоді, як вона вдруге вийшла заміж. А Ганс за гратами, і його, мабуть, катують... Врятувати! Що б там не було – врятувати Ганса! Я сів за стіл і взявся писати лист Гітлеру.

«Мій фюрер! Передусім дозвольте поздоровити Вас із найвеличнішими перемогами на політичному та ідеологічному фронтах. Я, як і кожний чесний німець, схиляюсь перед Вашим великим генієм, Вашою мудрістю, Вашим умом і Вашим талантом. Ви – титан німецького духу! Ви – найвеличніший національний герой, яким пишатимуться усі покоління німецького народу! Слава Вам! Ваш образ я ношу в своєму серці з того щасливого моменту, коли вперше побачив Вас. Це було на Західному фронті, 8 вересня 1914 року, коли нам з Вами вручали Залізні хрести. Ви, можливо, пам’ятаєте той вечір в бліндажі, наше знайомство і нашу розмову. Можливо, пригадаєте і нашу зустріч наприкінці березня 1916 року у військовому госпіталі міста Вюрцбурга, а може, у Вас навіть зберігся мій скромний солдатський подарунок – портсигар І запальничка, які я Вам тоді подарував з любов’ю від щирого серця. Що може бути дорожчим за фронтову солдатську дружбу!..»

Після цього патетичного вступу я виклав суть справи, поручившись головою за порядність, благородство і чесність Ганса Максфельда, і попросив Гітлера заступитися й випустити його на волю в ім’я справедливості, гуманізму і нашої фронтової дружби. В цьому ж листі виклав свою біографію, розповів про братів, які віддали своє життя за фатерлянд, про свої численні поранення й поневіряння і висловив надію, що «великий фюрер» візьме до уваги моє слізне прохання.

Удосвіта я вже був на головпоштамті і відправив рекомендований лист. Поштову квитанцію затиснув у руці як дорогоцінну реліквію, не знаючи, куди її сховати.

Тиждень я жив немов на вулкані, з тривогою чекаючи відповіді. «Не може бути, щоб гітлерівські сатрапи не показали Гітлеру листа від його фронтового друга. І не може бути, щоб Адольф, той Адольф, який гаряче тиснув мені руку в бліндажі й казав «я не забуду цього», коли я заступився за нього перед грубіяном Шульцом,– не може бути, щоб він відмовився допомогти мені!» – думав я.

8 грудня, в п’ятницю, о дев’ятій годині ранку поштар під розписку вручив мені офіційний конверт зі штампом міністерства внутрішніх справ. На офіційному бланку було надруковано: «Шановний гер Норден! Просимо Вас прибути 8 грудня о десятій годині в міністерство внутрішніх справ на Кенігсплац, 6. Цей лист пред’явите в Бюро перепусток (там же). Перепустка Вам уже замовлена. З повагою. Хайль Гітлер!» Від радості й хвилювання я аж заплакав. Не будуть же просто так викликати в міністерство! Значить, одержали наказ згори! Значить, Гітлер мене прийме! Молодець Адольф, не обманув моїх надій! Цікаво, в чому мене поведуть до нього – у цьому чи переодягнуть у щось пристойніше? Втім, яке це має значення! Головне – врятувати Ганса!..

У моєму розпорядженні залишалося 55 хвилин. Я швидко одягнувся, бо ж готувався до візиту давно: почистив і відремонтував старе пальто, випрасував поношений костюм, черевики блищали. На лацкані потертого піджака красувався Залізний хрест, одержаний разом з Адольфом Гітлером! А як зрадіє Ганс, коли я його обніму, можливо, навіть сьогодні! Все ж таки є правда на світі!

Без десяти десять я одержав перепустку, а ще через кілька хвилин есесівець повів мене через зал чекання і далі по лабіринту довгих коридорів і мармурових сходів. Боже, яка тут розкіш! Ноги утопають у дорогих килимах, а які сходи, стіни, стеля, люстри! Усе розкішне, добротне й міцне, як символ міцності і непохитності влади. Здавалось, усе розраховане на тисячоліття. Ніколи раніше мені не доводилося бачити таких апартаментів. А що ж буде в кабінеті Гітлера! Від хвилювання у мене підгиналися ноги в колінах, і я увесь змокрів. Есесівець показав мені на двері, куди я повинен зайти. Я подякував. Його кам’яне лице не виражало ніяких емоцій. Він байдуже відвернувся. Я обережно постукав у двері і з завмиранням серця переступив поріг, по-військовому клацнув підборами, витягнув уперед тремтячу руку і по-нацистськи ушкварив: «Хайль Гітлер!»

Підійдіть ближче. Ваша перепустка?

Я подав картонний голубенький квадратик з цифрою «З» і червоною орластою печаткою. Його поклали в ящичок, щось відзначили в реєстраційному журналі і дістали з папки мій лист. У кімнаті, крім мене, було ще троє: один у цивільному і двоє в уніформі з парабелумами на ременях. Над письмовим столом на стіні висів великий портрет Гітлера на повен зріст: рішучий погляд, права рука на пряжці ременя, на лівому рукаві – пов’язка зі свастикою, а на кітелі, нижче нагрудної кишені,– такий самий, як і в мене, хрест. Я посміхнувся: так, це той хрест, який я мацав своїми руками у тому вогкому бліндажі...

Чоловік у цивільному встав з-за столу і підійшов до мене. В його руці був мій лист.

Оцей лист написали ви?

Яволь!

Ви самі його скомпонували чи вам хтось допомагав?

Звичайно, сам. Почерк неважний, зате від щирого серця. Адже ми з Адольфом Гітлером колись разом гнили в окопах на Західному фронті, разом годували вошей в окопах і в госпіталях, одне слово, ми з ним фронтові камеради, а таке не забувається. Та що там казати, при зустрічі ми все згадаємо,– сказав я, відчуваючи неймовірне піднесення.

Чоловік переді мною криво посміхнувся.

Ви працюєте в зоопарку?

Так.

Ким? Сміттярем?

Як вам сказати... Щось на зразок сміттяра, прибиральника і двірника. Та це не має ніякого значення, адже я міг би виконувати й іншу роботу – варто Адольфу ворухнути пальцем, адже я, по суті... власне кажучи... та що там казати...

Язик у мене почав заплітатися, я не розумів, що відбувається, чому оті троє так голосно заіржали, а наіржавшись досхочу, присунулися до мене.

Досить! А тепер викладай, ти, брудна свиня, смердючий сміттяр, як ти, мерзотник, насмілився бруднити святе для народу ім’я великого фюрера?! – визвірився один з них і почав бити мене по обличчю.

Не володіючи собою, я закричав: «Мерзотники! Бандити!» І враз ніби розверзлась земля, і я полетів у безодню. Ще кілька хвилин я чув їх злобні вигуки «червона сволота!», відчув, як тріщать, ламаються мої кістки під ударами кованих чобіт, і знепритомнів...

Отямився я в тюремній камері і вперше за все своє доросле, свідоме життя заридав – од болю й відчаю. Мені поламали ребра, здавалось, повідбивали усе всередині. Я не міг рухатись, важко було навіть дихати. До того ж очі запливли кров’ю, і я нічого не бачив. Не минути б смерті, якби не допомога політв’язнів, комуністів.

Тижнів через п’ять мене вивели в тюремний двір. Бачив я ще погано, тож не міг розрізняти обличчя. Нас вишикували попарно і наділи наручники таким чином, щоб кожна пара наручників з’єднувала двох чоловік. Я не знав, з ким мене «обвінчали», а мій напарник не міг мене впізнати, оскільки я дуже змінився: посивів, змарнів, згорбився, лице було в синяках і саднах, зуби вибиті на допитах, а очі все ще були наповнені внутрішніми крововиливами. Мій напарник, поправляючи наручники, мацнув мою праву кисть, на якій бракувало двох пальців. Навіть сліпий мене впізнав би по цій руці, а Ганс – тим більше, адже він був хірургом і володів професійною «анатомічною» пам’яттю. Він і впізнав мене по руці, а я його – по голосу.

Франц, що з тобою ти погано бачиш? – почув я рідний голос, і мої напівсліпі очі наповнилися слізьми.

Дорогий Ганс, тепер я бачу все, що відбувається всвіті...

Ось так ми зустрілися у дворі берлінської гестапівської тюрми.

Нас привезли в табір «Штайнбрук – Шербур». Робота пекельна. Наше щастя, що майже всі в’язні там політичні. Це істотно полегшувало наше існування. Ганс організував допомогу хворим. Різними шляхами й методами діставали медикаменти, дефіцитні ліки, продукти харчування. Здебільшого це здійснювалось через вільнонайманих, а точніше – через тих, хто в душі ненавидів фашизм. Незримий антифашистський фронт діяв, не припиняючи свою діяльність ні на хвилину. Важко перелічити, скільком нещасним допоміг Ганс, скількох вилікував, врятував від загибелі, скількох підтримав, скільком полегшив лиху годину. Це – свята людина!

Гансу пощастило влаштуватися на роботу в табірний лазарет. Він був єдиним хірургом у таборі і швидко здобув авторитет, повагу і любов усіх в’язнів. Його репутація як спеціаліста була настільки висока, що до нього за допомогою зверталися навіть охоронники, яких він теж лікував і оперував. Ця обставина відкривала широкі можливості для добування медикаментів. Одне слово, місяців за два чи три Ганс поставив мене на ноги, повернув мені зір і вставив штучні зуби, зростив усі переломи. А головне – повернув мені віру в життя. То був ще тільки рік. Попереду на нас чекало ще багато випробувань. У тому першому таборі серед усіх ув’язнених Ганс був наймолодшим і найшанованішим. Він був життєрадісний і красивий – і внутрішньо, і зовнішньо. Свій невичерпний оптимізм умів передати іншим. У нього це виходило природно, дотепно, влучно, з тонким гумором. Одного разу він мені сказав: «Пам’ятаєш, Франц, колись я обіцяв, що зроблю з тебе справжнього комуніста? А вийшло навпаки: комуністом тебе зробили самі гітлерівці». Я відповів Гансу в такому ж дусі: «Маєш рацію, Ганс, у житті все виходить навпаки. Пам’ятаєш, я говорив колись тобі, що з комуністами мені не по дорозі? А сталося так, як ти й казав: мені з вами по дорозі. Назавжди. На все життя».

У таборі існував підпільний комуністичний гурток. Керував ним професор історії та філософії, колишній викладач Берлінського університету Хофєр. Він читав нам лекції з історії і філософії, а також про міжнародне становище і поточну політику. Та головне, що ми виносили з тих таємних лекцій,– це розуміння змісту й суті праць Маркса, Енгельса, Леніна. Членами цього гуртка були викладачі, інженери, вчителі, прості робітники і навіть один колишній священик, який, так само, як і я, остаточно прозрів і потім став активним антифашистом. Для усіх нас цей гурток став університетом політичної освіти, ідейного загартування. В усьому моєму житті цей період виявився найзмістовніший, незважаючи на те, що я перебував у фашистському концентраційному таборі. Ось що значить колектив однодумців, об’єднаних спільними поглядами, спільною долею і спільною боротьбою! Ми ділилися не тільки знаннями, а й крихтою хліба, кожний був готовий віддати своє життя за товариша.

Самосвідомість, організованість і згуртованість політв’язнів з кожним днем міцніли. Але гітлерівці теж не дрімали. Безперервно нарощуючи по всій Німеччині мережу таборів, вони почали перемішувати політв’язнів з кримінальними злочинцями, передавати бандитам усю повноту внутрішньої табірної влади. Крім того, збільшення кількості концтаборів дозволило фашистам застосувати тактику «постійного пересіювання і переміщення ув’язнених». Що це значило? Найнебезпечніших політв’язнів «відсіювали» і знищували. А всіх інших десятки разів переміщали з місця на місце: із одного блоку – в інший, із однієї арбайтскоманди – в іншу, із одного сектора – в інший, із одного філіалу – в інший, із одного табору – в інший. І так без кінця. В цій надзвичайно складній ситуації важко було створювати підпільні організації. В результаті політики «перемішування, пересіювання та переміщення» ув’язнених та з допомогою кривавого терору гітлерівцям удалося надовго ослабити рух Опору. Але навіть у найтяжчі часи наша боротьба не припинялась ні на хвилину – тільки змінювалися її форми та методи.

З початком війни обстановка багато в чому змінилася. З одного боку, в Німеччині виникли тисячі таборів військовополонених, куди звозили громадян з багатьох країн Європи, а водночас розбухали й концентраційні табори. Це нібито збільшило потенціал сил антифашистського руху Опору. Але, з другого боку, створився своєрідний Вавілон, безладдя і сум’яття. Безперервна циркуляція, багатомовність в’язнів, терор «зелених» і жахливі умови – усе це породило атмосферу відчаю і безнадії. Взяти хоча б Явожницький табір. Тут не було жодного німецького комуніста. Чув, нібито були чеські комуністи, але загинули при спробі втекти... Радянських громадян тут не підпускають до жодної промінентної посади. Усі вони виснажені і більше шести місяців не витримують – гинуть. Чимало поляків, які тут є, здебільшого націоналісти або відверті фашисти, помічники німецьких кримінальників. Євреї, звезені зі всіх кінців Європи, не можуть знайти спільну мову навіть між собою – усі вони інертні й пасивні, тільки слухають проповіді своїх рабинів про покірність долі, замкнулися в собі. Спробуй в тутешніх умовах згуртувати й підняти їх на боротьбу. Одне слово, тут немає міцного комуністичного ядра. А якби було хоча б з десяток справжніх комуністів, таких, як Ганс Максфельд, збагачених досвідом багаторічної концтабірної боротьби!

Так от, у липні 1934 року мене розлучили з Гансом та іншими товаришами. Табори мелькали – як телеграфні стовпи. В одному тільки Дахау затримався на цілих три роки, та й то випадково. Скрізь я знаходив комуністів, скрізь включався в підпільну роботу. А в 1941-му «удостоївся» й Освенціма. Я вже пройшов там карантин, і ось – відправляється транспорт у Явожно на будівництво оцього табору. «Зелених» якраз не вистачало. І, оскільки я імперський німець, та ще й соціал-демократ (за документами), рапортфюрер, не довго думаючи, чіпляє мені на рукав пов’язку капо і включає в транспорт.

Почали заганяти нас на машини і – уявіть собі! – в цей момент я побачив Ганса, який проходив неподалік. Я гукнув його, він підскочив, і ми стиснули один одного в обіймах. Вісім років розлуки, вісім років таборів! Ледве ми встигли обмінятися двома фразами, як мене погнали в машину. Заревіли мотори, машини рушили.

Прощай, Франц!

Прощай, Ганс!

Оце й усе, що ми встигли крикнути один одному. І знову розлука – тепер уже назавжди...

Тут, у Явожно, я так-сяк протримався на посаді капо цілий рік. Жалів, оберігав в’язнів як тільки міг. Поки не впав у вічі Боксеру. Ви, звичайно, знаєте цього типа. Він мене побив, зірвав пов’язку капо, передав Зеппу на «перевиховання». У штрафній Зепп знущався з мене цілий день, а увечері я, напівживий, попав оце сюди, в ревір. Санітари пожаліли мене – поклали в цей смітник, щоб нікому не муляв очі.

І ось настав кінець. Шкода тільки, що в гестапівській документації моє ім’я буде числитись в списках колишніх соціал-демократів, а не в списках комуністів. Та це вже не має значений. Головне те, що я прозрів, знайшов свій шлях у житті, і ви свідки цього. Як бачите, я пройшов нелегкий шлях, але скаржитись на долю не можу. Адже не тільки страждань я зазнав, були й радощі: радість великої дружби і великого братерства антифашистів-борців, радість від того, що став свідком краху фашистських ідей, свідком розгрому фашистських полчищ на Східному фронті, свідком початку загибелі усього гітлерівського рейху! Я вже бачу зорю свободи. Я багато пережив, пізнав, усвідомив. Я знайшов ту істину, яку так довго шукав. Фашизм – найбільший ворог людства і найбільше зло. Тому він повинен бути знищений. І буде знищений! Я прожив на світі 51 рік, з них два роки в окопах і десять – у таборах смерті. Помираю з чистою совістю. Прошу вас, ніколи не думайте погано про німецький народ. У всьому винна породжена імперіалізмом гітлерівська банда... Кінець!

І якби вам пощастило ще раз зустрітися з Гансом, передайте йому все, що я казав: нехай німецькі політв’язні знають, що помер я комуністом. І скажіть йому, що я любив його... Я сказав усе... Як добре, що у мене вистачило на це сил. Я вдячний вам і вдячний долі за цю зустріч! Прощайте, боріться за життя...

11

Скоро мала пролунати сирена апелю, і хлопцям треба було прощатися з Францом. Але раптом у коридорі здійнявся страшний крик: когось жорстоко били. Шум наростав, наближався до туалету. Уже чути було важке гупання кованих чобіт есесівців, Володя навіть упізнав голос Круцифіксалілуйя. Ударами чобіт когось заганяли в туалет. Жертва кричала, благала пощади, але її таки заштовхали в туалет. За дверима вбивали людину, вона хрипіла, билася головою об цементну підлогу.

Раптом усе обірвалось – тільки чути було хекання есесівців. Володя і Жора опинилися в капкані: тікати нема куди, ховатися нема де. Переляканий Франц шепотів: «Пробачте мені, я винний – затримав вас». Якби есесівці відкрили двері й заглянули в комірчину, хлопців не врятувало б ніщо. На всяк випадок вони взялися сортувати звалену в купу гнилу білизну, проте навіть не сподівалися, що їм повірять, ніби вони зайняті роботою.

На щастя, в смердючий тамбур есесівці не заглянули. Коли ж нарешті все затихло, Володя наважився виглянути.

Біля самих дверей лежав щойно убитий в’язень. Коло його розтрощеної голови на холодному цементі парувала калюжа ще теплої крові. Мабуть, есесівці вступили в цю калюжу, бо криваві сліди вели в коридор...

Треба було тікати – і негайно. Хвилину хлопці постояли над Францом в глибокій скорботі, як над покійником.

Прощайте, друже, ми не забудемо вас,– тихо сказав Жора.

Глюкауф! ^[26]– крізь криваву піну видихнув Франц.

Хлопці по черзі потиснули його холодну, майже неживу руку і вийшли з комірчини.

В коридорі їм зустрівся Хельмут, показав кулака, але бити не став: жестами дав зрозуміти, щоб швидше «змивались». Жора побіг до виходу, а Володя – в свою штубу. Швидко скинув верхній одяг, гольцшуги і кинувся на нари. Зайшов Хельмут, забрав шмаття і попередив, що більше таких «фокусів» він не допустить. Виявляється, хлопці були біля Франца більше двох годин. Хельмут не міг їх звідти витурити, бо в ревір якраз нагрянули есесівці.

Проревіла сирена апелю. Чи встиг добігти Жора?..

Майже до ранку Володя не спав, думав про зустріч з помираючим Францом Норденом, про його нелегку долю. Потім перекинувся думкою до Ганса Максфельда, якого він, Володя, так само, як Франц, як сотні інших антифашистів, щиро любив.

Півроку тому, на початку липня, у освенцімському карантинному блоці Ганс Максфельд таємно робив хірургічні операції покаліченому на допитах у гестапо Володі. Ризикуючи власним життям, Ганс врятував Володю. Протягом кількох тижнів Ганс щодня приходив до Володі і робив усе необхідне, щоб якнайшвидше поставити пацієнта на ноги. Це робилося не просто за рішенням підпілля – передусім за покликом власного серця, великого й щирого серця людини і комуніста. «Чим і як я віддячу тобі, дорогий друже і брате? Та й чи судилось мені ще хоча б раз у житті зустріти тебе?..» – болісно думав Володя. І тому так захотілося, аби сталося диво і пощастило зустрітися з Гансом, щоб хоч на словах засвідчити свою братерську любов і вдячність...

12

Сизим морозним ранком, коли над Явожницьким лісом кружляли хмари чорного вороння, сполоханого в’язнівськими колонами, в ревірі оголосили банний день. Балакучий Хельмут пояснив хворим, що тут банний день запроваджено раз на місяць, але сьогоднішній – особливий, передноворічний, в зв’язку з чим буде проведена операція «холод», тобто сеанс лікування і загартування холодом. «Пройдете баню, стрижку, дезинфекцію, прожарку білизни і лікувальний, профілактичний сеанс холоду. Прогуляєтесь. Якщо не вріжете дуба... Вважайте це різдвяним святом»,– весело пожартував він, задоволений собою, своїм гумором.

Незабаром прийшли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, і операція «холод» розпочалася. Мешканцям ревіру наказали злазити з нар, знімати з себе білизну і складати її на ноші. Затим усе це замучене юрмище голих і босих людей почали виганяти на мороз, на сніг...

Операцією керував Сірий Вовк. Він безперервно поправляв кобуру пістолета, ніби натякаючи, що з ними ніхто церемонитись не буде, і вигукував різкі, як постріли, команди. Посинілі тремтячі скелети вишикувалися у дворі п’ятірками. Тих, хто вже не мав сил ходити, санітари витягували з ревіру і, навіть не б’ючи, просто кидали голих у кучугури снігу «для профілактики», знаючи, що годинний сеанс такої «профілактики» доконає будь – кого. Тим часом довкола строю бігав високий, як стовп, Круцифіксалілуйя зі шматком оранжевого гумового шланга в руці і щедро роздавав «зігріваючі», «стимулюючі» удари. Його довга, як весло, рука діставала кожного. Лясь! Лясь! Лясь! – дзвінко лунали удари оранжевої гуми по голих тілах, залишаючи на них криваві рубці. Нарешті наказано бігти в баню.

Льос! – гаркнув Круцифіксалілуйя.

І всі, як божевільні, зірвалися з місця, здійнявши снігову куряву. Бігли хто як міг, у кого скільки було сил. Попереду Володі один уже заточувався – запліталися ноги. Найпростіше було б його обминути і бігти далі, рятуючи себе, але Володя обхопив його однією рукою, взяв «на буксир» невдаху і побіг з ним далі. Очманілий напарник ледве встигав перебирати ногами. Володя дуже здивувався, побачивши знайому апостольську бороду і знайоме лице того, кого тяг «на буксирі». Це був той «отченашник», котрий пропонував колись хлопцям вступити до релігійної секти, обіцяючи сите життя у таборі і райське на небі. Тоді стариган ще мав пристойний вигляд. Гай-гай! Ніщо не вічне на землі, а тим більше – у таборі смерті. Не допомогли «отченашнику» продуктові посилки Червоного Хреста і «братів во Христі». Дизентерія безжально висмоктала з його організму, як і в невіруючих, усі життєві соки і зробила кандидатом на переселення в омріяний рай...

«Отченашник» теж упізнав Володю, але замість того, щоб подякувати за допомогу або хоч привітатися, уголос почав молитися, дякуючи всевишньому за милосердність, за те, що послав йому рятівника.

А бог навіть не попередив, що зробить мене своїм посланцем,– уїдливо зауважив Володя.

Бог нікого ні про що не попереджає,– повчально сказав «отченашник».

На цьому їхня розмова обірвалася, бо обидва страшенно захекалися. Але все-таки «фінішували» благополучно.

Те, що називалося банею, розташувалося метрів за триста від ревіру. Спершу потрапили в дезинфекційне відділення, де табірні фрізери, тобто перукарі, яких тут називали «фігаро», тупими і брудними машинками видирали волосся на тілі й голові у кожного, після чого вздовж голови від лоба до шиї іржавими, щербатими бритвами вибривали доріжку завширшки три сантиметри – «гітлер – штрассе».

Один з «фігаро», безцеремонно схопивши «отченашника» за апостольську борідку, грубо реготнув:

Відчикрижимо!

Усе в руках господніх,– злякано, але покірно сказав «отченашник».

Голубе сизий, поки що твоя мочалка в моїх руках. Ось зараз ми її гарненько обскубемо, щоб не ганьбила лик і подобу справжнього гефтлінга,– сказав «фігаро» і вгризся тупою машинкою в апостольську бороду.

«Отченашник» шарпався від болю і розгублено бурмотів якусь молитву.

Обскубли й Володю. Десятків зо три «фігаро» швидко обчикрижили всіх ревірників, і ними зайнявся дезинфектор. Страшний на вигляд, у протигазі й гумових рукавицях, він орудував віхтяним квачем, квецяючи де попало отруйною рідиною, від якої горіла шкіра, а потім випадали вії. Після цього загнали у душове відділення – бадезал, де відразу ж стало тісно, як у душогубці. Та води не було. Довго стояли на цементній підлозі, клацаючи зубами від холоду. Двері ж надійно замкнули. Раптом зашипіло в душових лійках і на стиснуту масу голих людських тіл хльоснуло льодовою зливою... Діватися не було куди. Охоплені панікою люди металися в тісних стінах бадезалу, збиваючи один одного з ніг. Одні падали в корчах, другі дряпалися на стіни, треті вили, як вовки у зимовому лісі, а четверті відчайдушно молотили кулаками в двері...