Текст книги "Якщо на землі є пекло."
Автор книги: Вадим Бойко
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)
Не будемо помирати, Костю, не будемо, чуєш? – заперечив Жора. – Облиш навіть думку про це. Ще раз почую чи побачу, що духом занепадаєш,– не товариш ти тоді мені. Зрозумів?
Зрозумів, Жоро. Спасибі тобі...
На апельплац з’явилося високе начальство: рапортфюрер Скрипаль, лагерельтестер [12]Бруно і обершрайбер [13] на прізвисько Бочка Фред. Йдучи сюди, вони зустрілися а шарфюрером Зеєбомом, від якого ще раз почули про досягнення в дресирувальній справі. Тепер вони жваво теревенили про це, захоплюючись здібностями Рекса та успіхами собачого фюрера.
Справді, Зеєбом – наша гордість,– захлинався Скрипаль. – Талант! Адже він постачає видресируваних собак високим чинам у Берлін. У нього там зв’язки... Собаки – річ перспективна. На них він зробить непогану кар’єру, повірте мені.
Звичайно,– підтакував Бочка Фред.
Скрипаль і Бочка Фред дуже схожі один на одного – і голосом, і мімікою, і темпераментом, і зовнішністю. Обидва – семипудові туші. Відрізняються лише вбранням: на Скрипалеві зелений мундир оберштурмбанфюрера, а Бочка Фред у літньому костюмі цивільного крою з шовковою пов’язкою обершрайбера на рукаві, в руці – незмінна шкіряна тека з паперами. Лагерельтестер Бруно – широкоплечий, кряжистий, двометрового зросту, з правильними рисами суворого обличчя. На його строгому чорному мундирі – зелений вінкель і освенцімський номер – одиниця. Цей мовчазний тип був першим нумерованим в’язнем Освенціма! Це найбільше вразило Володю. А ще поведінка Бруно і Бочки Фреда, які в присутності підполковника-есесівця трималися так, наче той був для них звичайнісіньким дружком. Втім, дивуватись було нічого, бо до свого ув’язнення вони займали в рейху пости значно вищі, ніж тепер займав Скрипаль. Просто десь на чомусь прогоріли й опинилися тут...
Скрипаль, обвівши бридливим поглядом виніикуваних в’язнів, що стояли з непокритими головами і ждали вироку начальства, спроквола крізь зуби процідив:
Цих кретинів, мабуть, час розтикати по блоках. Вони, здається, уже ввійшли в нормальну кондицію і схожі на звичайних в’язнів. Кар’єр потрібен для прийому нового транспорту.
Зараз розсортуємо,– відповів обершрайбер, дістаючи з теки список номерів живих кар’єрників.
З допомогою цілої тічки капо, що вигулькнули, як з-під землі, обершрайбер, називаючи по списку номери, розділив стрій в’язнів на дванадцять невеликих груп – по одній на кожен блок. Як і сподівався Жора, друзі потрапили в одну групу. Мабуть, допомогло те, що вони скрізь трималися разом: в кар’єрі, на роботі, в строю,– отже, під час щоденних перераховувань і переписувань їхні номери ставили поруч. Крім них, до цієї групи потрапили француз, бельгієць, серб, поляк і троє євреїв з різних країн. Хлопці з полегкістю глянули один на одного. Це була таки радість – лишитися разом,– хоч ніхто, звісно, не знав, що буде з ними далі.
З центрального апельплацу їхню групу погнали в другий блок. З власного досвіду в’язні знали, що на новому місці почнеться й нове мордування. І як же вони були здивовані, коли у другому блоці їх зустрів штубовий з числа тих політв’язнів, які скрізь і завжди залишалися справжніми людьми. Він завів їх у приміщення, запропонував сісти на лавку і сказав таке, що вразило й схвилювало всіх:
Будемо знайомитись. Я політв’язень, поляк. Звати мене Сигізмунд. Два місяці тому також страждав у кар’єрі. Уявляю, що вам довелося там пережити, отож вважаю своїм обов’язком допомогти вам чим зможу.
Сказано це було польською, потім німецькою мовами, після чого Сигізмунд запитав, чи всі зрозуміли. Француз і двоє італійських євреїв мало що второпали, тому Жора переклав для них їхніми мовами. Сигізмунд подивувався, що Жора так гарно володіє мовами, пильно подивився на юнака, на його червоний вінкель з літерою «R». Потім перевів погляд на Володю й Костю, на їхні вінкелі.
Радянці? – приязно всміхнувся юнакам.
Вони ствердно закивали головами.
Дуже слабий ваш товариш,– сказав Сигізмунд, вказуючи на Костю. – Ідіть-но сюди.
Він повів їх в окреме приміщення посередині величезного барака. Тут жило начальство – блоковий, двоє штубових, писар і більше десятка капо (їх зараз у бараці не було). Приміщення вражало ідеальною чистотою – за цим стежили спеціальні прибиральники, що вилизували все до блиску. Праворуч – двоярусні дерев’яні ліжка з матрацами, подушками і вовняними ковдрами. Всі вони акуратно заправлені й застелені. Біля них – шафки, тумбочки, табуретки. Вишаруваний піском і щітками великий дубовий стіл посередині вилискував, ніби дзеркало. Окремо в затишному кутку стояло нестандартне ліжко з різьбленими спинками й перинами. Над ліжком замість килима – квітчаста ковдра з фотографіями голих красунь у найрізноманітніших позах, а на суміжній стіні – колекція нагайок з гуми, сириці, волових жил і дроту. Тут жив блоковий на прізвисько Картяр. На його тумбочці завжди лежало з десяток колод гральних карт. Цей куток приміщення називався панським, а протилежний – господарчим. У господарчому стояла масивна шафа, а біля неї – оббита цинковою бляхою скриня для зберігання продуктів.
Це «заброньовано» від пацюків,– пояснив Сигізмунд. – Від трупарні вони навідуються й сюди, прямо порятунку від них немає...
Він відімкнув замок на скрині, підняв важку ляду і вийняв невеликий, герметично закритий кесель [14], миски, ложки, черпак, ніж і два буханці хліба. Хлопці зачаровано дивилися на все те багатство.
Беріть. Тримав спеціально для вас, кар’ерників, бо ще вчора дізнався, що сьогодні вас розподілять у блоки. А що найперше треба вам – я знаю з власного досвіду. Головне – хоч трохи підкріпитися, відпочити...
Не знаємо, як і дякувати вам,– схвильовано сказав Жора.
Та яка там дяка,– махнув рукою Сигізмунд. – Як будемо живі і вийдемо з цього пекла, отоді вже й подякуємо один одному. Тебе як звати?
Георгій, Жора.
Гарний голос у тебе. Чи, бува, не співак?
Співав, але зараз не до того.
Це правда,– сумно мовив Сигізмунд. – На співи тут не потягне... Так ви всі троє з Радянського Союзу?
Всі,– відповів Жора. – Я з Одеси, Володя ось із Київщини, а Костянтин – із Севастополя.
І давно потрапили до швабів?
Давно. Вже років зо два.
Ого! – здивувався Сигізмунд. – То ви вже бувалі в’язні. За два роки мало хто лишився живим у цих катівнях... А оті сім чоловік, що разом з вами, добре вам знайомі?
Як вам сказати...– знизав плечима Жора. – Цілий місяць у кар’єрі були разом. А що вас цікавить?
Може, серед них є такі, що не заслуговують допомоги? Не хотів би допомагати підлим людцям.
Ні, підлих, здається, немає.
Ну, тоді добре. Спробую завтра залишити вас у блоці. Зроблю вас прибиральниками. А якщо це й не вдасться, однаково допомагатиму вам. Хоча б на початку, поки трохи зміцнієте. А зараз – несіть...
Спасибі вам, дорогий Сигізмунде! Ніколи не забудемо вашої доброти.
Несіть, несіть.
І ось зворушені до сліз кар’єрники обідають, тремтячими руками тримають ложки й хліб, а на очах бринять сльози вдячності. Цей добрий Сигізмунд з сивими скронями й теплими очима повернув їм віру в життя, і це здавалося таким несподіваним дивом, в яке важко було й повірити. А їхній рятівник тим часом занотував у свій записничок їхні номери.
Будете спати ось на цих нарах, поближче до дверей, внизу, на першому ярусі. У спеку не так задушливо. На апель всі разом ставайте на лівий фланг. Будьте завжди разом і допомагайте один одному,– порадив бранцям. – До мене звертайтесь лише у виключних випадках і тільки офіційно: гер штубенельтестер. Ну, і як належить, виструнчуватися й знімати мютце. А втім, я завжди буду в блоці і керуватиму вами...
Жора перекладав Сигізмундове напуття французькою та італійською мовами, в’язні кивали у відповідь, що все, мовляв, розуміють, і продовжували обідати. Від хвилювання у кожного тремтіли пальці – фізичне виснаження і пережиті страждання давалися взнаки.
Скажи пану Сигізмунду,– звернувся француз до Жори,– що ми ніколи не забудемо його доброти. За п’ять місяців неволі я вперше зустрічаю таку чуйну людину и особі штубового. Ми зобов’язані йому життям. Скажи, що життя марсельця Мішеля Камю належить йому. Нехай візьме моє життя будь-коли, якщо буде в тому потреба.
Жора переклав Сигізмундові схвильовані слова француза і додав від себе: так, ми всі вам зобов’язані, дорогий Сигізмунде, і спасибі вам ще раз за те, що ви така чуйна людина.
Перестаньте сипати словами,– раптом розсердився Сигізмунд. – Пусте це все: реверанси, подяки. Кожна нормальна людина на моєму місці робитиме те саме. Ми вже відвикли від нормальних людей і нормальних вчинків. Поки є можливість, лягайте і спіть. Я буду тут, розбуджу...
Пообідавши, в’язні слухняно почали влаштовуватися там, де вказав Сигізмунд. Жора й Володя відвели геть а посиленого Костю до нар, зайняли там собі місця скраю од. дверей, потім удвох взялися за посуд.
А де можна помити? – запитав Жора.
Поки що несіть сюди. – Сигізмунд знову повів їх до панської штуби.
Може, віднести посуд на кухню?
Не треба. Це зроблять дармоїди – піплі.
А де ж вони зараз?
У другій штубі. Ріжуться в карти. Там їх чортова дюжина. Страх ненавиджу цих проституток...
А нас тут не застукає блоковий? – з острахом запитав Володя.
Ні, не бійтеся. Він з писарем і другим штубовим у центральному блоці пиячить. Вся табірна аристократія завжди розважається там аж до вечірнього апелю. А наші капо в арбайтскомандах. Повернуться увечері за годину до апелю. Отже,– всміхнувся Сигізмунд,– командую блоком я. Маю також свого спостерігача у другій штубі. Через вікно він стежить за всім, що відбувається в таборі і біля нашого барака. Коли що-небудь – доповість,– заспокоїв він хлопців і почав розпитувати, як і звідки вони потрапили сюди.
Жора коротко розказав йому про свої й Володині поневіряння по фашистських катівнях, попросив Сигізмупда розповісти про себе.
Довго б довелося розказувати,– сумно похитав він сивою головою. – Всього й не розкажеш. Сьогодні у мене якраз ювілей: десять років в’язнівського стажу маю.
Десять років? – вражено перепитали хлопці.
Атож,– гірко посміхнувся Сигізмунд. – Якраз десять. Саме тому я такий добренький сьогодні, щоб ви знали,– справляю свій сумний ювілей. Десять років... Ніби за димом спливли. Як ціле століття. Третина життя.
Хіба вам лише тридцять?
Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, па всі п’ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири – у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше – в день оцього «ювілею».
А за що ж ви сиділи при Польщі?
Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав...
Ви, напевне, комуніст? – здогадується Володя.
Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було...
Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п’ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям.
Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? – допитується Жора.
Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося,– Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся,– от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсія» по тюрмах і таборах – спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки – в гітлерівському рейху... Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили... Завжди я намагався дружити з радницями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі...
Ви були там? – вражено запитав Володя.
Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому.
А в якому блоці?
В четвертому. Двадцята камера. А що?
Два місяці тому я теж там гибів,– зітхнув Володя. – І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері.
Та невже? – щиро здивувався Сигізмунд. – Така динна випадковість... То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуилети? За цими типами давно вже плаче шибениця.
Уже не плаче. Обоє вони знищені.
Як? Розкажи, розкажи...
Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячилн й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в’язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п’яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. – Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції.
Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дужо вдячний тобі.
Це ми вам дякуємо,– відповів Володя,– Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде... Але як вам вдалося стати штубовим?
Уявіть собі,– щиро зізнався Сигізмунд,– його величність випадок. У в’язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар’єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п’яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього – одержить буханець хліба, а якщо програє – матиме двадцять п’ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило – і ось уже місяць випробовую долю.
Ну і як проходить це випробування?
Сигізмунд важко зітхнув:
Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання – це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам’ять – тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» – обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати»,– відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв’язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне...
Справді,– зітхнув Жора,– вам не позаздриш.
А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер – як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта – кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От і танцюй на решеті й не попади на дірку... Терплять мене лише тому, що бояться блокового. Я ж їх ненавиджу всіх, і вони це відчувають. Ось гляньте на колекцію оцих нагаїв – і вам стане ясно, з якими типами доводиться дихати одним повітрям.
5
Сигізмундові вдалося призначити хлопців прибиральниками у блоці формально, про людське око, бо прибиральників і без них вистачало.
Хлопці не робили нічого, потроху відлежувалися на парах і мали тепер можливість їсти через кожні чотири години.
Поки я живий,– сказав Сигізмунд,– набирайтеся запасу міцності. Треба, щоб змогли витримати хоч місяць, якщо мене раптом не стане...
Молодість брала своє, і скоро хлопці відчули себе майже здоровими людьми, готовими до нових випробувань. Сигізмунд не завжди мав можливість переховувати хлопців. Часто есесівці влаштовували облави й хапали всіх підряд на авральні роботи. Якось юнаків разом з кількома тисячами в’язнів кинули на розвантажування цегли, яку привозила воєнізована автоколона. Гітлерівці задумали звести довкола табору дванадцятиметрову стіну з кам’яними баштами та бійницями, прожекторними установками, караульними приміщеннями й казематами, всіма засобами сигналізації та оборони. Вони прагнули перетворити табір на справжню фортецю, звідки просто неможливо було б утекти. Машини з цеглою йшли безперервним потоком. Їх треба було розвантажувати біля воріт, а цеглу переносити в інший кінець табору й складати там в акуратні штабелі. Відстань до штабелів – близько кілометра. Всім було наказано брати на руки по десять цеглин і бігом нести до штабелів. Повертатися назад теж бігом. І попередили: за розбиту цеглину буде розбита голова, за симуляцію – розстріл на місці. Як розуміють «симуляцію» есесівці і капо, всім було добре відомо. Спіткнувся, впав і не дуже швидко підвівся – оце вже й симуляція. Місце роботи являло собою замкнене коло, по якому безупинно, один за одним, суцільною вервечкою бігали в’язні. Півкола з цеглою в руках і півкола назад за вантажем. По всьому цьому гаспидському колу на невеликій відстані один від одного стояли есесівці і капо. Хто уповільнював темп, того били палицями капо, хто падав, того розстрілював есесівець...
Серпневе сонце пекло немилосердно. В’язні бігали по гарячому піску, і над ними стояла хмара густої куряви. Володя відчував, як цей густий пил забиває дихання, тому намагався дихати лише через ніс, однак повітря не вистачало. Серце шалено стугоніло в грудях, і все тіло обливалося гарячим потом. «Оце, мабуть, якраз те, що віщував мені сон»,– думав Володя. Того сну, який обірвався виттям вранішньої сирени, він не зміг би переповісти. Щось темне й страшне насувалося на нього звідусіль, паралізувало всього неймовірним жахом, а Жора ніби був далеко, скільки не силкувався – не міг йому крикнути, щоб порятував. Цей жах уві сні продовжувався так довго, що Володя все ж таки закричав і... прокинувся. Кілька хвилин не міг навіть поворухнутися.
Що з тобою? – тривожно запитав Жора, якого розбудив Володин крик. – Що сталося, малюк?
Володя судорожно хапнув повітря і спробував підвестись.
С-сон,– видихнув він, затинаючись. – Який жахливий сон...
Заспокойся, друже, заспокойся, це ж тільки сон,– тихо вмовляв Жора, зводячи його за руку.
Тепер Володя біг з цеглою в руках, по всій дорозі бачив тіла замордованих і розстріляних, і той жах, що давив його вночі, ніби знову повернувся до нього. Добре, що біля штабелів зіткнувся з Жорою, якого в цій дикій веремії було вже й загубив, і побратим непомітно для капо шепнув Володі кілька підбадьорливих фраз.
В другій половині дня прибув транспорт з Освенціма. Новачків швидко перерахували, змусили навантажити машини тілами мертвих і зразу ж влили в пекельний кільцевий марафон. Новачки були виснажені настільки, що здавалися смугастими тінями. Багато з них не витримували шаленого темпу роботи, і їх добивали есесівці.
Попереду Володі біг один з новеньких. Десять цеглин, які йому поклали на руки, були для нього непосильним тягарем, водили його худу високу постать з боку па бік, ноги запліталися. Володі видно було, що той нещасний давно вже опух від голоду і навряд чи витримає навіть сьогоднішню роботу, оцей смертельний крос. Новачок уповільнював рух. Порівнявшись з ним, Володя побачив, що то його ровесник, а на грудях у нього такий же червоний вінкель з літерою «R». «Наш,– подумав Володя. – Як же йому допомогти?»
Тримайся, друже,– співчутливо шепнув йому.
Той глянув на Володю відсутнім, байдужим поглядом і нічого не відповів.
Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати?
Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії.
Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться.
Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно.
Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! – наказував йому Володя, мало не плачучи. – Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся!
Хлопець не реагував на умовляння. На його обличчя лягла печать відчуженості й приреченості. Цегла на худих і довгих, як весла, руках катастрофічно розповзалася, ноги підламувалися. Він хитався, немов п’яний. Ступнувши ще кілька кроків і поволі осідаючи, упав ниць грудьми на цеглу. Не замислюючись над тим, що робить, Володя миттю поклав свою цеглу на пісок, швидко підхопив хлопця під пахви, ривком поставив його на ноги.
Будеш жити! – люто крикнув йому в обличчя, блискавично поклав хлопцеві на руки кілька цеглин і підштовхнув у спину. – Бігом!
Есесівець, що стояв неподалік, схопився за автомат, Сухо клацнув затвор, і цей металевий звук здався Володі гучнішим гарматного пострілу. Все тіло враз обдало крижаним холодом. Кінець...
Ні! В автоматі якраз закінчилися патрони. Есесівець поволі дістає з підсумка запасний ріжок з патронами, щоб замінити ним порожній. Якусь мить хлопці приречено дивилися на есесівця, а тоді Володя різко стусонув новачка в під бік:
Та біжи ж! Біжи! Вперед!
І той побіг. Мабуть, вчинок Володі дуже вразив його, пробудив свідомість, змусив зібрати всю свою волю в кулак...
Володя й не пам’ятав, як визбирав цеглу й кинувся вслід за хлопцем. Лише вкарбувалося в пам’ять здивоване булькате обличчя есесівця, який не чекав від в’язня такого одчайдушного вчинку. Може, в ньому катюга побачив приклад працелюбства чи незвичайної мужності й тому не послав кулі навздогін сміливцеві? А Володя біг уперед, щосили притискав до грудей цеглу й чекав пострілу в спину. Холодний піт струмував по його тілу, а в свідомості билося одне: ось зараз пролунає автоматна черга...
Вони пробігли вже чималу відстань, коли за спиною ударила коротка автоматна черга. Володя шарпнувся і, підкоряючись нездоланній спокусі бачити свою смерть, оглянувся. Ні, це вже була не його смерть. Есесівець пристрелив іншого в’язня, який знесилено впав майже на тому ж місці. Юнак наздогнав врятованого бідолаху, через якого мало сам не загинув, побіг з ним поруч і, сам не відаючи чому, може, для себе, а може, для оцього незнайомця, якого пощастило врятувати, в нервовому збудженні почав декламувати рядки улюбленої пісні:
Орленок, орленок, взлети выше солнца И степи с высот огляди!
Навеки умолкли веселые хлопцы,
В живых я остался один...
Незнайомий глянув на Володю незрозумілим поглядом, а тоді, не припиняючи руху, враз заридав. Кусаючи губи, він намагався стримати ті ридання, але це йому не вдавалося. Вони добігли до штабелів і тут на хвилину сховалися від очей капо.
Ну чого ж ти плачеш? – тихо мовив Володя, відчуваючи, що в нього самого зрадливо тремтить підборіддя й навертаються сльози на очі,– Не плач...
Хлопець приткнувся мокрим від сліз лицем Володі до грудей і, голосно схлипуючи, запитав:
Навіщо ти це зробив? Вони б тебе також...
А чого ж ти... надаєш? Хіба не знав, що таких добивають?
Та знав. Сил уже не було...– Хлопець витер рукавом лице і вдячно глянув Володі у вічі. – Я з Переяслава. Панасюк Петро...
От бачиш,– сумно всміхнувся Володя,– а я із Сквири. Це ж недалечко від Переяслава. Прізвище моє Яковенко. Звати Володимиром.
Пробач мені, Володю, мою слабість. Сам розумієш...
Та розумію. Тільки ж тепер тримайся до кінця. Увечері ми нагодуємо тебе. І взагалі, будемо допомагати тобі...
Тут якраз нагодилися захекані Жора і Костя. Вони були мокрі від поту і важко дихали.
Скоріше біжіть з нами,– наказав Жора,– бо он суне капо!
І вони побігли гуртом. На ходу Жора вичитував Володі:
Ви що, вирішили погратися з есесівцями? Ми все бачили... Що це за фокуси, малюк? У них патронів вистачить на всіх...
Не сердься, Жоро,– виправдовувався Володя. – Так сталося... А це мій земляк Петро. З Переяслава.
Нехай твій земляк не розкисає і тримається гурту. Вперед!
Оточивши Петра з усіх боків, хлопці бігли по чергову порцію цегли. Отак гуртом і продовжували тяжкий марафон...
Увечері, як тільки скінчилася робота, есесівці відразу ж поспішили до свого містечка, де на них чекали прохолодний душ, басейн, розкішне казино з естрадними розвагами й повіями. З нагоди цього «свята праці» капо влаштували багату вечерю з пивом. Ящики пива їм підвезли прямо до штабелів цегли.
Тим часом спеціальна команда зносила тіла мертвих до трупарні, складаючи їх спершу в один ряд на бруківці коло трупарні – для реєстрації номерів. Сюди збіглися писарі з усіх боків, щоб скласти списки мертвих. Без цього табірна канцелярія не змогла б підбити загальний баланс живих і мертвих та доповісти рапортфюреру точні дані. Впоратися з цим треба було до вечірнього апелю, справа ускладнювалася тим, що серед загиблих опинилося чимало новоприбулих, ще не включених у списки в’язнів цього табору. Це загрожувало канцелярською плутаниною, а есесівське начальство не терпіло ніякої плутанини. Чимало клопоту мали і Псякрев зі своїми помічниками Шакалом та Змієм: вони ще не встигли одержати м своє розпорядження новий контингент в’язнів і тепер намагалися зібрати докупи усіх новачків і вишикувати їх біля кар’єру.
В’язні-старожили розходились по своїх блоках. Скориставшись відсутністю есесівців і загальним шарварком, хлопці взяли з собою Петра й кинулися в другий блок до Сигізмунда. Завбачливий Сигізмунд уже чекав їх, нагодувавши усіх чотирьох, напоїв чаєм, а Петрові дав ще й з собою пайку хліба та пляшку води. Жора з Володею провели Петра до кар’єру.
Чим же віддячу вам, хлопці? – розчулено питав він, прощаючись.
Тримайся мужньо, а ми допоможемо тобі,– відповів Жора.
Буду триматися, друзі, скільки зможу,– пообіцяв Петро.
Після відбою Жора лагідно докоряв Володі:
Що ж ти так нерозважно поводишся, малюк? Ти ж був на волосинці від смерті! Я ледь не збожеволів, як побачив усе те.
Жоро, зрозумій, не міг я інакше.
Розумію, Орлятко, але ж і мене зрозумій. Якби есесівець розправився з тобою, я б також кинувся туди, і Костя, мабуть, не витримав би. Отак би й загинули всі разом. А як же помста? Що було б з нашими мріями? Адже у житті ми ще не все звершили, та й ще не виконали свого обов’язку перед Батьківщиною.
Ти повіриш, Жоро, я подумав, навіть не подумав – відчув: якщо загине цей хлопець, то й мені вже не жити. Я ж був поруч з ним. І чомусь повірилось, що зможу врятувати його. Який я радий, що врятував-таки!
6
Зранку після розводу арбайтскоманд Володя і Жора з вікна барака стежили за кар’єром, щоб не прогавити момент, коли можна буде збігати туди й передати Петрові бодай шмат хліба. Кость лежав на нарах тяжко хворий. Після вчорашньої роботи у нього розболілося серце і знову опухли ноги. Вся надія була на Сигізмунда. Якщо ця добра людина ще протримається на посаді штубового, тоді Кость зможе відлежатися й трохи оклигати.
У кар’єрі, як і завжди, спочатку Псякрев мордував в’язнів, потім передоручив їх Шакалові, який погнав новачків носити очіпками пісок. Повторювалося все те, що вже на собі звідали хлопці. Взявши у Сигізмунда харчі та порожні відра, Володя й Жора пішли на те місце, де кар'єрники мали зсипати на купу пісок. Тут вони й зустрілися з Петром, миттю передали йому їжу, а самі з відрами, наповненими піском, повернулися до свого блоку. Робили вигляд, що впорядковують майданчик, на якому щодня проводилися апелі.
За день Володя з Жорою ще разів зо три передавали Петрові їжу і наступного дня робили те ж саме. А ще через день сталося лихо...
Польські фольксдойче донесли старості блоку Картяреві, що Сигізмунд зловживає владою й допомагає «червоним», тобто політичним в’язням. Завдяки йому, мовляв, «червоні» не працюють в арбайтскомандах, а ошиваються в блоці. Картяр разом з блокфюрером жорстоко побили Сигізмунда й спровадили в штрафну команду. Пізніше Жора довідався, що капо штрафної команди бандит Зепп зразу ж добив Сигізмунда...
Новий штубовий, який люто ненавидів «червоних», відшмагав нагаєм усіх трьох і вигнав на роботу. Відмучившись день в арбайтскоманді, в табір поверталися, як на власний похорон. Сигізмунда нема! Думка про це пекучим болем ятрила серця.
Що ж будемо робити? – у розпачі питав Жора. – Я вже багатьох розпитував про чехів, про Франца Нордена – і ніхто про них не знає. Якби якось зв’язатися з іншими блоками...
Будемо використовувати будь-яку можливість, щоб дізнатися про підпільників, але й не забуваймо про обережність і пильність,– відповів Володя. – Як жаль Сигізмунда! Він, мабуть, за нас постраждав...
І за пас, і через нас, малюк,– погодився Жора. – Вони давно хотіли з ним розправитись... Нам треба пильніше приглядатися до старших, бувалих в’язнів. Через них можемо натрапити на підпілля. Перед ними буду називати тебе, Володю, Орлятком. Хто знає пароль, той здогадається, хто ми і кого шукаємо.
У нашому блоці,– сумно відповів Володя,– я щось по бачив схожих на підпільників.
В тому-то й справа,– зітхнув Жора,– що справжні іі підпільник нічим підозрілим не повинен впадати у вічі...
Уранці вони підвели хворого Костю, що вже знесилився зовсім, і поспішили на шикування. В’язнів гнали на найстрашнішу каторгу: корчувати пеньки на «полі смерті», яке невдовзі під пекучим сонцем стало схоже на розворушений мурашник. Тисячі виснажених в’язнів копошилися коло пеньків. їх шмагали нагаями, били киями, їдкий пил набивав подих, скрипів на зубах, набивався у ніс, у вуха, ліз у вічі. По зчорнілих обличчях, схожих на мумії, струмував рясний піт. «Води! Хоч ковточок води!..» – німо волав кожен з бранців. А вода поруч, та не для них. Нею забавляються капо й есесівці: бризкають з баклаг собі на розпашілі пики, ллють на шиї, за коміри сорочок, регочуть від задоволення...
Вдалині у спекотному мареві темнів могутній Явожницький праліс, вабив свіжістю й одвічним супокоєм. Гарячковим зором в’язні линули туди, і це нещадно катувало нерви й уяву. Ліс стояв удалині, як міраж у пустелі, а тут навкруги лише розрита, спалена сонцем земля. Тут колись також був ліс. Тих, що вирубували його, вже давно нема на світі. На їхніх кістках збудовано цей табір, а на кістках інших тепер будуються кам’яні дороги до табору, до вугільних копалень, до майбутньої електростанції. Загиблих замінюють іншими – і так безперервно. Виснаження, спека, втома, голод, неймовірно тяжка, каторжна робота, знущання – все це вбивало найменші надії на виживання. Середня тривалість життя тут не перевищувала двох місяців, а якщо хтось і зміг прожити трохи більше, то це вдавалося надзвичайно дужим і витривалим людям. Щодня Володя бачив, як, втративши сили і віру в життя, деякі в’язні кидалися на постенкете [15], щоб обірвати своє мученицьке життя. Проте автоматна черга в голову чи в груди вважалася розкішшю. Есесівцям треба, щоб в’язень помирав довго і в муках. Вони стріляли в такого самогубця по ногах, а тоді довго знущалися перед тим, як добити. Увечері, перед поверненням у табір, приречених добивали перед строєм, але вже не кулями. Або лопатою розрубували череп, або чоботом ставали на горло...