Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

Перед арештом я важив 90 кілограмів, зараз – не більше сорока. Чую, настала моя остання година... Я радий, що у ці скорботні хвилини можу висповідатися перед друзями. Я вдячний вам. Але як мені шкода вас, молодих! За які гріхи ви і мільйони таких, як ви, повинні страждати і гинути? Проклятий фашизм!

Але ж слухайте далі... Після демобілізації я повернувся в Кельн. Батька вже не застав – помер. Троє моїх братів загинули на війні, залишилися тільки ми з матір’ю та ще сестра. Старенька, згорблена мати, як і раніше, прала білизну, яку щодня приносила мішками. В прогнилій квартирі давно вже обсипалася штукатурка – двадцять років не робився ремонт. Не кращі справи були і в сестри. Вона одружилася на початку війни. Чоловік загинув на фронті ще до того, як народилась дитина. Сестра одержувала мізерну допомогу за убитого чоловіка, якої не вистачало навіть на те, щоб прогодувати дитя, і вона пішла працювати на пороховий завод.

Військова промисловість – це було єдине місце, де ще можна знайти роботу. Я теж подався па військовий завод. Математичні здібності допомогли стати обліковцем на складі готової продукції. Це більш-менш забезпечувало шматком хліба. В ті роки про більше не мріяли. Тоді я не цікавився ніякою політикою і, природно, нічого в ній не тямив. Десять годин я працював па складі, а увечері студіював підручники, допомагав матері, не цікавлячись ніякими подіями.

А тим часом по всій Німеччині прокотилася хвиля масових революційних виступів пролетаріату. На початку 1918 року, після зради правих соціал-демократичних лідерів, власті терміново забрали в армію і відправили на фронт 50 тисяч робітників. їм довелося влитися в шеренги таких же одягнених у шинелі робітників, які відбивали удари переважаючих сил противника, марно стікаючи кров’ю.

Все вище здіймалась хвиля обурення і на флоті. Коли в кінці жовтня 1918 року командування віддало безглуздий наказ вступити в «останній бій» з англійським флотом, моряки відмовилися виконати його. Червоний вимпел, що здійнявся на сигнальній щоглі одного з торпедних катерів у військовій гавані Кіля, став іскрою, з якої спалахнув вогонь повстання. Були створені матроські ради і піднято червоні стяги на бойових кораблях. їх приклад підхопили пролетарі Гамбурга. 5 листопада 1918 року портовики і корабели колонами рушили в центр міста, захопили ратушу, роззброїли поліцію і офіцерів, створили робітничо-солдатську раду. В її відозві говорилось: «На місці похмурої фортеці капіталізму треба звести світлу споруду вільного соціалістичного суспільства».

Полум’я революції охопило усю Німеччину. Через кілька днів у руках революційних робітників і солдатів уже були Бремен, Любек, Дрезден, Хемніц, Лейпціг, Штутгарт, Нюрнберг, Мюнхен, багато інших міст. Скрізь організовувалися робітничі та солдатські ради.

У зв’язку з цими подіями випуск військової продукції скорочувався. Наш завод нерідко простоював, але мені справно платили зарплатню і видавали продовольчі картки, і мене це цілком влаштовувало. Часто, зачинившись у приміщенні складу, я годинами просиджував над підручниками, все ще мріючи про вчительську кар’єру, про те, коли зможу міцно стати на ноги і завести сім’ю. Ніяка політика мене не цікавила, я не помічав навіть того, що тисячі кваліфікованих учителів сидять без роботи і голодують. Тобто на той час я був аполітичним обивателем, обмеженою людиною.

А тим часом революція палахкотіла по всій Німеччині. Берлін охоронявся відбірними військами: тут був зосереджений апарат влади кайзерівської Німеччини. 9 листопада 1918 року робітники пішли на штурм Берліна. Монархія була повалена. Кайзер Вільгельм, рятуючись від народного гніву, втік до Голландії. З балкона імператорського палацу Карл Лібкнехт під бурхливі овації робітників і солдат проголосив соціалістичну революцію.

Щоб забезпечити перемогу, робітничому класу необхідно було врахувати уроки історії, досвід Паризької комуни і Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. «Не тільки заміна усіх Службових осіб зверху донизу, а й нова організація влади знизу доверху»,– така була вимога історичного моменту.

Революційна буря охопила всю країну. Перед своєю ганебною втечею Вільгельм у відчаї благав командуючих армійськими корпусами дати йому надійні фронтові частини для придушення революції. Вони з таким же відчаєм відповіли, що зробити це неможливо: солдати відмовилися виступити проти народу. Правлячі кола побачили єдину можливість уникнути поразки: 9 листопада 1918 року вони передали пост рейхсканцлера голові соціал-демократичної партії Німеччини Фрідріху Еберту. Еберт і соціал-демократична верхівка не збиралися міняти старий державний апарат. Навпаки, він таємно уклав угоду проти революції з генералом Тренером – наступником Людендорфа. Еберт зобов’язувався відновити «порядок» і «розчавити більшовизм», а Гренер забезпечував йому допомогу реакційного офіцерського корпусу.

В цій критичній для німецького народу ситуації робітничий клас Німеччини ще не мав міцної партії – такої, яку викував Ленін у боротьбі проти ревізіоністів та опортуністів. Спартаківці лише 11 листопада 1918 року створили свій Центральний комітет, але не порвали своєчасно з незалежною соціал-демократичною партією. Героїзм революційних робітників і солдатів не міг компенсувати відсутність високоорганізованої революційної партії.

Трудящі маси Німеччини бажали миру, хотіли повернутися до мирної праці і жити по-людському, народу осточортіла війна. Цим підло скористалися в інтересах своєї опортуністичної політики праві лідери соціал-демократії, НСДПН і профспілок. Коли на 16 грудня 1918 року був призначений Загальнонімецький з’їзд Рад, який мав вирішити подальшу долю революції, вони зробили так, щоб на нього були послані «спокійні, розумні делегати». Еберт і Шейдеман добре попрацювали, щоб забезпечити бажаний їм склад з’їзду. Під впливом правих соціал-демократичних лідерів корінне питання революції – ліквідація влади імперіалістів і встановлення Радянської влади, або ж збереження імперіалістичного панування в парламентській формі шляхом скликання Національних зборів – перший Загальнонімецький з’їзд Рад вирішив на користь буржуазної держави. Він передав владу урядові і проголосував за Національні збори. Так контрреволюційним соціал-демократичиим лідерам пощастило розколоти і дезорганізувати робітничий клас і врятувати німецький імперіалізм.

Рішення Загальнонімецького з’їзду Рад викликало по всій Німеччині обурення і водночас породило атмосферу розброду та пригніченості. В цій складній ситуації 30 грудня 1918 року в парадному залі прусської палати депутатів зібрався засновницький з’їзд Комуністичної партії Німеччини. Антинаціональній політиці війн і катастроф комуністи протиставили свою політику, яка відображала інтереси німецького народу: боротьбу за соціалізм, за мир, за демократію і дружбу між народами. Компартія рішуче виступила за дружний союз Німеччини з молодою Радянською країною.

Партії німецьких комуністів зразу ж довелося пережити суворі випробування: ворог не зупинявся ні перед якими злочинами. Крупп, Стіннес, Гренер і Носке розуміли, що означає для них виникнення цієї партії. Спираючись на змову між Ебертом і Тренером, їм пощастило змінити співвідношення класових сил на користь контрреволюції. Реакційна преса підбурювала. Щоночі стіни будинків обклеювалися плакатами, які закликали вбивати спартаківців: «Робітники, громадяни! Вітчизна – на краю загибелі! Врятуйте її! їй загрожує небезпека не зовнішня, а внутрішня, вона йде від групи «Спартак». Знищіть її вождів! Убийте Лібкнехта!» Соціал-демократичний «Форвертс» не відставав від буржуазної преси в цьому погромному цькуванні. 13 січня 1919 року він під заголовком «У морзі» опублікував ганебні вірші, які підмовляли вбити «Розу і компанію» – Карла Лібкнехта, Вільгельма Піка, Лео Йогіхеса і Германа Дункера – керівників революційного руху німецького робітничого класу. Через два дні Карл Лібкнехт був убитий, а тіло Рози Люксембург, обплутане колючим дротом, кинули в Ландвер-канал...

Під захистом багнетів контрреволюції 19 січня 1919 року відбулися так звані «вільні», «демократичні» вибори. На них перемогли буржуазно-капіталістичні партії. На Національних зборах, що відкрилися 6 лютого 1919 року н Національному театрі у Веймарі, переважали депутати колишнього кайзерівського рейхстагу. Контрреволюційні «добровольчі корпуси» генерала Маркера охороняли ці збори, які визнали основою республіки капіталістичний устрій і вибрали її президентом соціал-демократа Еберта, а рейхсканцлером – депутата від соціал-демократів Шейдемана...

28 червня 1919 року був підписаний Версальський договір, за яким держави-переможниці зберегли німецькому імперіалізму основи його економічної і політичної влади – адже саме йому призначалась роль ударної сили проти молодої Радянської держави. Таким чином Версальський договір ніс в собі зародок нової війни...

Тягар Версальського договору було перекладено на плечі трудящих. Кайзерівська Німеччина залишила в спадщину державний борг 156 мільярдів рейхсмарок. Почалась інфляція, яка відняла у мільйонів людей останнє, що у них було. На зарплату робітника чи службовця неможливо було прожити. Зубожіння народних мас набуло катастрофічних темпів. Майже дві третини трудящих не мали роботи або ж працювали по декілька годин на тиждень. Восени 1923 року трамвайний квиток коштував 100 тисяч марок, а кваліфікований робітник одержував за тиждень, при повному завантаженні, 12,5 мільйонів. За ці гроші можна було купити продуктів лише на два дні. Почався голод. В країні знову виникла революційна криза. Правлячі кола були зацікавлені у тому, щоб заохочувати монархічні елементи і особливо фашистський рух, який розгорнув дику реваншистську, антикомуністичну і антидемократичну пропаганду, що грунтувалася на махровому шовінізмі. Ось тут і виплив на світ божий Гітлер. Найагресивніші кола фінансового капіталу дедалі більше орієнтувалися на гітлерівську партію: адже прихід до влади нацистів, вплив яких на маси в умовах кризи зростав, з їх національною і соціальною демагогією, авантюризмом і ненавистю до комуністів цілком відповідав розбійницьким інтересам німецького імперіалізму.

Після провалу фашистського путчу в Мюнхені у 1923 році проти Веймарської республіки здавалося, що ця партія приречена. Та коли робітничий клас перейшов до масових страйків, нацисти при підтримці монополій знову випірнули на поверхню і на виборах до рейхстагу у травні 1928 року навіть одержали дванадцять місць.

Потім настала велика криза. Вона розорила дрібних та середніх підприємців, зруйнувала матеріальну базу існування середніх прошарків і довела до відчаю масу селян-бідняків, які не вилазили з боргів. Брехливими лозунгами на зразок: «Ліквідація процентного рабства» або «Поділ великих маєтків» – нацистам пощастило здобути прихильність селянства. Демагогією про «народ без життєвого простору», про «арійську расу панів», яка повинна владарювати над іншими, гітлерівці роздмухували вогнище націоналізму та шовінізму. Закликами «проти ненажерливого капіталу», «за ліквідацію універсальних магазинів» вони вводили в оману розорених кризою ремісників, кустарів, службовців, чиновників, людей вільних професій, нацьковуючи їх проти робітничого класу. Очолюваний Брюнінгом уряд робив усе, щоб мільйони злидарів опинилися в обіймах расистських фанатів зі свастикою. Скрізь, як гриби після дощу, з’являлися «кав’ярні штурмовиків» і «будинки СА», що належали нацистській партії. Там давали гарячу страву, там напували пивом і шнапсом, там було де переспати – і все безкоштовно! Чимало безробітних ішли в ці заклади і завербовувалися нацистами. Невдовзі по вулицях уже демонстративно розгулювали в чорних мундирах члени «охоронних загонів» – Schutzstaffeln, тобто СС, марширували «штурмові загони» – Sturmableilungen, тобто СА. У містах і селах розклеювалися нацистські плакати, поширювалися листівки. Раніше мізерні тиражі газет зі свастикою досягли рекордних цифр. Вопи оповіщали настання «нової ери», народження «третього рейху»: усі лиха минуться, якщо тільки «сильна особа», «фюрер» твердо візьме в свої руки державне кермо. А він кермо візьме і швидко покінчить з цією «жалюгідною, безпорадною демократією» і з цією «прогнилою парламентською системою»!

Джерела, з яких гітлерівській партії і її бандам погромників текли багатомільйонні суми, не були засекречені. Це ті ж самі джерела, з яких ще до першої світової війни фінансувались «Пангерманський союз» та інші шовіністично-мілітаристські організації. Для круппів, кірдорфів, гугенбергів, тіссенів, стіннесів нацистська партія була чудовим знаряддям для протидії революційному натиску мас. І оскільки соціал-демократичні лідери відмовилися об’єднати дії робітничого класу перед виборами до рейхстагу у вересні 1930 року, в помпезному палаці на березі Шпрее депутатські місця зайняли 107 суб’єктів зі свастикою на рукавах. На політичному горизонті Німеччини спалахнула зловісна заграва, яка віщувала національну катастрофу...

Дорогі друзі, якщо вам пощастить вирватися з цього пекла, я впевнений, ви захочете розібратися в минулих подіях і причинах, які привели вас на дно фашистського пекла. Ви будете вивчати історію, бо, не знаючи добре минулого, не зможете успішно будувати майбутнє. Перед вами знову й знову вставатимуть картини неймовірних страждань жертв фашизму, звірячої жорстокості мерзенних фашистських катюг. Можливо, згадаєте і оцю мою передсмертну сповідь. Мені вже важко говорити – я помираю, але я повинен сказати, ідучи з життя, хто я був і хто я зараз, ким я став...

В ті далекі роки я був темним обивателем, політичним невігласом. Я тоді не розумів, що справжнє особисте щастя невід’ємне, взагалі неможливе без загального щастя народу. Та й то сказати, батьки мої, крім тяжкої праці й церкви, більше нічого не знали і виховували в своїх дітей лише покірність. Так учила релігія. «Усяка влада на землі – від бога», «багаті і бідні завжди були, є і будуть – це теж від бога», «в поті чола свого будеш здобувати шматок хліба» і так далі. У мене тоді навіть думки не виникало, що це несправедливо. Я думав лише про те, як заробити шматок хліба.

Після підписання Версальського договору військовий завод, де я працював, припинив своє існування. Десять років мене кидало, як тріску в бурю. Працював сміттярем, двірником, пакувальником у миловарного фабриканта Зельдте, вантажником на маргариновому заводі «Юрген – Ван дер Берг», був нічним сторожем, асенізатором. Одне слово, сповна пізнав, що таке злидні... І тут з’являється людина, яка присягається, що покінчить з отими злиднями, обіцяє дати робітникові роботу і хліб, зробить Німеччину багатою, могутньою і щасливою. Тоді багатьом, і мені також, здавалося, що Гітлер прагне прогресу. Усі кіоски були завалені нацистськими брошурами. Інколи я їх читав. Малограмотному робітникові важко розібратися в політичній демагогії. Особисто я думав: книжки пишуть люди розумні – їм видніше, що й до чого. І я, як і інші, сліпо вірив брошурам. Мені здавалося, що Гітлер – та людина, яка відстоює права простого робітника. Широко розгорнулося будівництво доріг, заводів і фабрик, поступово щезло безробіття, на столі у кожного з’явився хліб. І всі щиро кричали: «Хайль!»

І все ж таки я щасливий, що в найтяжчі хвилини, пухнучи з голоду, я не піддався спокусі безкоштовно харчуватися і одягатися в добротне сукно, в яке одягали всіх, хто ставав під гітлерівські штандарти. В ті роки по вулицях упевнено марширували відгодовані, добре зодягнуті штурмовики. Щось мене відштовхувало від них. Тисячі загонів було створено по всій Німеччині! А коли ці штурмові загони зміцніли, «великий фюрер» привів їх у зал засідання рейхстагу і заарештував усіх комуністів та інакомислячих. Почався кривавий терор. В ті часи я ще думав, що мені з комуністами не по дорозі. Але коли мене теж заарештували і спарували одними наручниками з моїм другом-комупістом, я переконався, що в нас спільна життєва дорога. Гітлер в усьому світі дискредитував саме слово «німець». Тепер-то я добре знаю, що німецькі комуністи захищали наші національні інтереси.

На жаль, до 1933 року я не був знайомий з комуністами. Чув, що всі вони борці Рот Фронту, що вітають один одного міцно стиснутим кулаком, що вивішують лозунги, прикрашені п’ятикутною зіркою, серпом і молотом. Хіба могло мене запалити тільки це? Чесно кажучи, до 1933 року мені було байдуже, про кого йде мова – про бійця Рот Фронту чи молодчика з СА. Я намагався відгородитися від того і від другого, вважаючи, що вчиняю розумію, як порядний німець. В душі визнавав тоді тезу нацистів: «Правильно те, що корисно». Але потім, коли СД мене покалічили на першому ж допиті, я остаточно прозрів...

До арешту я все ще вірив, що зможу стати вчителем математики. Тому кожну вільну хвилину присвячував роботі над підручниками. Програма екзаменів в усіх навчальних закладах в обов’язковому порядку включала «Майн Кампф» Гітлера, програму нацистської партії, «Міф XX століття» Альфреда Розенберга, «Народ без життєвого простору» Грімма та інші подібні «твори». Я їх, звісно, простудіював, але прихильником расової теорії не став. Навпаки, грунтовно проаналізувавши теорію «життєвого простору», я дійшов висновку, що добробут народу залежить не від кількості квадратних кілометрів, а від суспільного ладу, ступеня розвитку продуктивних сил і політики.

На початку 1933 року Гітлер кричав на увесь світ: «Дайте мені шість років – і ви не впізнаєте Німеччини!» Це був черговий нацистський обман. По-перше, світова економічна криза ще в середині 1932 року пройшла свою кульмінаційну точку. А по-друге, економічні заходи гітлерівського уряду були спрямовані на гонку озброєнь, будівництво автострад служило стратегічним цілям – підготовці війни. Проте осліплені антикомунізмом праві соціал-демократичні лідери тішили себе надією, що гітлерівський уряд збереже їм колишні позиції і вони зможуть протриматися до того часу, поки фашизм сам собою не зазнає краху...

Якось (як зараз пам’ятаю, це було 10 травня 1933 року, в Берліні) увечері я випадково опинився на майдані перед університетом. Там спалахнуло величезне багаття. Під особистим керівництвом Геббельса, під спів «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» спалювалось на вогні все те, що здобуло німецькому народові глибоку повагу усього світу: праці Маркса і Енгельса, Бебеля, Мерінга, Карла Лібкнехта, книжки Генріха Гейне, Альберта Ейнштейна.

Генріха і Томаса Маннів, Бертольда Брехта, Стефана Цвейга, Леонгарда Франка, Фейхтвангера, Ремарка, багатьох інших письменників, учених. До цього часу перед очима стоїть те зловісне полум’я, юрба нацистських фанатів навколо, кіптява і чад тисяч запалених факелів, зблиски юпітерів, камери операторів, які поспішали увічнити для нащадків «історичний момент» – дику картину вандалізму. Під безтямні вигуки «хайль!» гітлерівський горлохват Геббельс, який так само, як і Адольф, привласнив собі право говорити від імені усього народу, кричав у мікрофон: «Ми не хочемо бути країною Маркса, Гете і Ейнштейна! Німецький народ назавжди очищається від погані, гнилятини і бруду...» – «Хайль! Ха-а-йль!» – істерично ревів натовп, несамовито розмахуючи смолоскипами, немовби збираючись спалити увесь світ.

Це була зловісна картина. Тоді я ще трохи симпатизував Гітлерові. А після того дикого видовиська відчув, як у мені щось надломилось. Якраз перед тим я прочитав томик Генріха Гейне, був зачарований прочитаним. І раптом – усе те палять на вогнищі! І хто? Ті, які самі нічого не створили і нічого не дали людям...

Як виявилось, страхітливий спектакль на майдані перед університетом був лише початком давно запланованої кампанії. Наступного дня усі газети видавничого концерну Гугенберга із шкіри вилузувались, намагаючись скомпрометувати, облити брудом прогресивних діячів науки, культури, мистецтва – усіх, хто не поділяв поглядів нацистів, не хотів визнавати їхньої ідеології. Цим хрестовим походом проти гуманізму розпочалося дике цькування відомих діячів науки і культури. Це був злочин не тільки проти німецької, а й проти світової культури.

Тоді ж на увесь світ пролунали гнівні, пророчі слова Тельмана: «Гітлер – це війна!» І справді, Гітлер, який безперестанку вітійствував перед мікрофоном радіо та на різних мітингах, доводячи, що єдиною метою його боротьби є мир в усьому світі, водночас створював агресивні збройні сили. Згодом він заспівав іншої: «Армії існують для війни». І вдерся в Рейнську область, ремілітаризувавши її, щоб полегшити собі в майбутньому напад на Австрію, Польщу, Францію, Чехословаччину, Голландію, Бельгію, Югославію, Грецію, Норвегію, Радянський Союз...

Моя віра в Гітлера вмерла давно, ще в кінці 1933 року, коли молодчики із СД відбили мені печінки. З того часу я ненавиджу його... Втім, я зараз не про себе... Всі злочини Гітлера не перелічити. Він розігнав профспілки, всі політичні партії, застосував силу проти християнської церкви. Він знищив культуру. Хіба змогли б у сьогоднішній Німеччині жити й творити великі уми? Такі як Лессінг – послідовник гуманізму і борець за свободу совісті? Або Гердер, який учив прислухатися до голосу інших народів? Чи Шиллер – великий співець свободи? Або Гете, Який виступав за всебічну, повноцінну освіту? Чи Гейне? А такі мислителі з світовими іменами як Лейбніц, Кант, Фейербах, Гегель? І нарешті – Маркс, Енгельс, Тельман? Сьогоднішня офіційна Німеччина чужа і ворожа для цих великих умів. Справжнє лице Німеччини спотворено, справжній німецький дух задавлений, верх взяла груба Сила звірів у людській подобі, насильство, підлість і жорстокість. Знищено все, чим пишалась Німеччина, що було її національною гордістю. Гітлер підло обманув увесь народ. Гітлера і гітлеризм треба знищити! Покінчити :і фашизмом і війною – це насущне веління часу. Гітлера треба знищити не тому, що він програв війну, а тому, що він її розв’язав. Німеччина зараз проходить через пекло. Але вона не загине, вона відродиться в сім’ї вільних народів. Я помираю з твердою вірою, що так буде...

Між іншим, до 1933 року я не знав, що Гітлер – це той чоловік, якому я в кінці березня 1916 року у дворі військового госпіталю в місті Вюрцбурзі подарував свій портсигар і запальничку. Звичайно, фотографії фюрера не сходили зі сторінок газет, та я до них не придивлявся. А коли в січні 1933-го побачив великий портрет нового рейхсканцлера, то ахнув від здивування, впізнавши свого давнього знайомого Адольфа. Першою думкою було написати вітального листа Гітлеру і скромно нагадати йому про наше знайомство. Ця спокуслива думка кілька тижнів не давала мені спокою. Написати лист главі держави, фюреру – хіба це жарти! Адже якби Гітлер позитивно зреагував на мій лист, мені не довелося б шукати роботу, Житло, шматок хліба. Йому тільки ворухнути пальцем – і я б мав добру роботу, квартиру, посаду, автомобіль – все, що завгодно. А може, Гітлер захотів би зробити мене особистим камердинером, шофером чи ще ким-небудь – адже при кожному королівському дворі, при кожному монархові с безліч не дуже обтяжливих посад! Так думав я. Але щось утримувало мене від цього кроку, листа я так і не написав. А про своє знайомство з колишнім єфрейтором ніколи нікому навіть не говорив..,

У лютому 1933-го я опинився в Берліні. На біржі праці, де я з тиждень оббивав пороги, мені дали направлення на фортепіанну фабрику Георга Гофмана, де потрібен був комірник, добре знайомий з бухгалтерським обліком. Здавалось, мені пощастило нарешті витягти щасливий квиточок у долі. І як же я був засмучений, коли, приїхавши туди, дізнався, що ця посада уже зайнята і на фабрику більше нікого не приймають... Виявилось, що якраз цього дня адміністрація фабрики звільнила з роботи половину робітників. Виробництво скорочувалось, бо німцям у ті часи було не до фортепіанної музики.

Пригнічений, зайшов я до кафе, де на останні гроші взяв чашечку кави, намагаючись не дивитися на пірамідки апетитних булочок і бутербродів. Біля мене присів один молодий, симпатичний юнак – на вигляд студент чи артист. Його білі, тендітні руки, як видно, не знали фізичної праці. «Мабуть, музикант»,– подумав я. Довірливо посміхаючись, він поскаржився на погану погоду, я підтримав його. Так ми розговорилися, познайомилися, і обидва були приємно здивовані, дізнавшись, що ми земляки. Більше того: з’ясувалось, що жили ми в Кельні майже по сусідству. Хлопець замовив для нас і ще по каві, бутерброди з шинкою, по булочці.

Добре погрівшись, ми вийшли на вулицю. У мене в руках був невеличкий чемоданчик, набитий підручниками, з якими я ніколи не розлучався. Я попросив нового знайомого потримати чемоданчик, щоб знайти в кишенях сигарету і закурити.

Що ви в ньому носите, чи не залізо? – пожартував хлопець, зважуючи в руці мій чемодан.

Книжки,– відповів я.

І які ж книжки ви носите? – поцікавився він.

Я коротко розказав про своє захоплення математикою, про палку мрію стати вчителем. Юнак слухав з величезним інтересом і якось аж просвітлів.

У вас гарні мрії. Людина повинна завжди прагнути до знань і постійно удосконалюватися. Усе життя. На те вона і людина. Шкода тільки, що у багатьох можливості обмежені, а в декого взагалі їх нема. Це дуже прикра несправедливість будь-якого класового суспільства. Наприклад, узяти нашу Німеччину. Високорозвинена капіталістична країна, а скільки в ній темних, затурканих, неграмотних! А скільки бідних, голодних, нещасних і взагалі обездолених! – з гіркотою сказав юнак.

Ми пішки пройшли кілька кварталів. З розмови я дізнався, що моєму землякові лише 22 роки, а він уже закінчує медичний факультет. Як відмінник уже два роки працює помічником хірурга в приватній клініці якогось професора. Ось тобі й «білоручка»...

Куди ж ви тепер? – запитав він, коли я зупинився, щоб попрощатися.

Не знаю. Квартири нема, роботи нема, грошей нема. Піду знову па біржу – може, посміхнеться доля...

Ось що, друже. Ходімо до мене. Я наймаю кімнату на двох чоловік. Зі мною жив один студент, але він виїхав. Все одно я сплачую за двох. А роботу згодом підшукаємо, і все влаштується,– сказав він щиро і рішуче підхопив мій чемодан.

Невеличка кімнатка на горищі з двома койками, столом і шафою, набита книжками, здалася мені райським куточком. А юнак, який дав мені притулок, допоміг у скрутну хвилину, став для мене назавжди найдорожчим другом. Це був Ганс Максфельд – комуніст, підпільник, боєць годі вже підпільного Рот Фронту...

Ганса я бачив дуже мало. Додому він приходив після півночі. Страшенно стомлений, падав на ліжко і за хвилину вже спав як убитий. О шостій ранку біля його подушки деренчав будильник. Ганс підхоплювався, як по тривозі, п’ять хвилин робив фіззарядку, вмивався і біг невідомо куди. І так щодня – невтомно, без вихідних, без відпочинку, без скарг і хникання. Ясна річ, бігав він не на гулянки: крім роботи в клініці і навчання в університеті, Ганс виконував багато доручень підпільників.

А час був тривожний. У ніч з 27 на 28 лютого нацистські погромники під керівництвом Герінга підпалили будинок рейхстагу, щоб звинуватити в цьому комуністів, ввести в оману світову громадськість і, так би мовити, підкріпити «аргументами» виданий тоді ж «Декрет про захист народу і держави», що й стало початком жорстокого переслідування комуністів. Будинок рейхстагу ще й не встиг загорітися, а вже було заарештовано понад десять тисяч комуністів. Така «оперативність» поліції відразу ж впадала у вічі. Навіть дурневі стало ясно, що підпал рейхстагу – давно спланована і ретельно підготовлена провокація самих же нацистів. Услід за арештами комуністів, погромами настала черга профспілок. Замість «вільних» та «християнських» профспілок нацистський уряд створив «Німецький трудовий фронт» – скорочено ДАФ, який знаходився під контролем фашистів і в який зобов’язані були вступити всі робітники Німеччини. Керівництво попередніх профспілок було ув’язнено і піддано жорстоким тортурам аж до фізичного знищення. Так була проведена «уніфікація» профспілок, почався розгром Комуністичної партії Німеччини. Соціал-демократичну партію Гітлер спочатку не чіпав; адже вона не становила для нього ніякої небезпеки і навіть зробила величезну послугу своєю зрадою робітничому класу. Але пізніше, зміцнивши свої позиції, обрушився й на неї. Декретом від 24 червня року соціал-демократична партія була заборонена, усе її майно і гроші в касах та банках конфісковано, а всі керівники заарештовані...

Та повернемося в нашу з Гансом кімнатку на горищі. Уже місяць я жив там за рахунок Ганса. Він намагався влаштувати мене в університет або в клініку, де сам працював, хоча б двірником чи гардеробником, але вакантного місця не знайшлося. І я продовжував щодня ходити на біржу праці.

А тим часом хвиля безробіття почала різко спадати. Цим негайно скористалася геббельсівська пропаганда: вона невтомно трубила про «істинно батьківську турботу фюрера про добробут трудящих». Росла кількість робочих: місць, марка піднялася в ціні. В усякому разі, кваліфікованому чи дипломованому спеціалістові вже можна було одержати роботу за фахом, більш-менш забезпечити сім’ю. Але при наймі на роботу простого робітника насамперед запитували, чи він член нацистської партії. Якщо ні – шанси одержати пристойну роботу дорівнювали нулю. А якщо такий робітник ще й інвалід – тут уже не допомагало ніщо. Ні на які бойові заслуги перед батьківщиною в минулому, ні на які воєнні ордени ніхто не звертав уваги. Я якраз і належав до такої категорії: безпартійний, інвалід, некваліфікований. А тут ще й осколок у стегні, який колись військові хірурги не помітили...

Ганс прооперував мене, вийняв осколок, вилікував. Житло, харчування, лікування – усе за його рахунок. Шкода, що мій борг лишився несплаченим. Совість мучила мене: скільки можна бути утриманцем цього доброго, благородного хлопця? Я вже збирався піти від нього, але раптом знайшлася робота, та що й пристойна.

Мій знайомий з біржі праці знайшов для мене місце скарбничого у місцевому відділенні соціал-демократичної партії. Це сталося десь у середині червня, тобто за якийсь тиждень до розгрому партії. Робота оплачувана добре, але щоб її отримати, необхідно було вступити в соціал-демократичну партію. Тоді я подумав, що не буде нічого поганого і ганебного, якщо я вступлю в цю партію, яка, як мені здавалось, була найнейтральнішою на світі. Вона нібито не провокувала ніколи ніяких ексцесів, ніяких страйків, бунтів, революцій і контрреволюцій, не підбурювала робітників до повалення уряду, нікого не грабувала і не вбивала. За один день я пройшов усі формальності, приступив до роботи і навіть одержав аванс! Як на крилах летів увечері додому і не міг дочекатися Ганса, аби похвалитися доброю новиною. Вперше на столі з’явилася зготована мною багата вечеря і пляшка шампанського, а на видному місці лежали гроші – решта авансу. От зрадіє Ганс!