Текст книги "Якщо на землі є пекло."

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Господь-бог наш милосердний – всюдисущий і всевидющий. Він не позбавив вас своєї ласки. Господь бачить, як вам тяжко в ці хвилини, і послав мене поговорити з вами.

Що ж, ми вдячні і вам, і господу-богу,– з сумною іронією сказав йому Жора.

Старий не звернув жодної уваги на іронію, відразу ж пожвавився, і його очі зайнялися фанатичним вогнем.

Брати мої любі, всі ми – брати во Христі. Кожен із нас повинен повсякденно і повсякчасно відчувати ласку божу, велике блаженство і любов.

Ми відчуваємо, аякже...– насмішкувато буркнув Володя, та дідок зреагував по-своєму.

Я ж це бачу! – вигукнув дідок. – Бачу по ваших очах! Господь-бог не позбавив вас своєї ласки й милості, бо у ваших серцях є іскра божа. У вас поки що не зіпсовані душі, але очі ще не прозріли – закриті пеленою туману. Ви ще не знаєте бога, але прагнете його знати, хоча й самі не розумієте цього. Ось він і послав мене до вас. У тебе, брате мій Георгій, ангельський голос. Це – божий дар. Твоїм голосом тільки псалми й молитви співати та прославляти отця нашого милосердного і віру нашу. Брати мої! В цьому таборі є секта євангелістів, які проповідують слово господнє. Я керівник цієї секти. Ми давно спостерігаємо за вами і переконалися, що ви добрі люди, ще не зіпсовані злим демоном. Ви намагаєтесь чинити опір злу, та ще не знайшли істину, не прозріли, а злий дух витає над вами й хоче затягти вас у свої гріховнії сіті. У ваших душах ще владарює смута, але вже поселилася й іскра божа, і божа благодать. Вона повинна розгорітися в полум’я всеосяжної любові...

Уже розгоряється,– відверто глумився з «отченашника» Жора, але той чи не розумів глуму, чи вдавав, що не розуміє.

Так, так, брати мої, я це бачу. Нехай зійде на вас божа благодать, нехай впаде на вас ласка господа-бога і зігріє вас словом правди, і прозріють ваші чесні очі нині, прісно і навіки-віків. Амінь. Я, брати во Христі, коли був заарештований і дізнався, що мене везуть в Освенцім,– возрадувався і в молитвах своїх дякував отцю нашому всевишньому, що не позбавив мене своєї милості і направив туди, де найповніше і найглибше пізнається ясна і мудра істина божа, ласка божа і очищається наша грішна душа від скверни. Часу залишилося мало, брати мої. Скоро гряне страшний суд, явиться господь-бог на землю й запитає: «Де ви були раніше? Адже я нікого не позбавляв своєї милості і ласки...»

Хлопці терпляче слухали цього релігійного фаната, який монотонно тарабанив про «царство небесне» і «страшний суд», що скоро настане. З його балаканини виходило, що все, сказане в священному письмі, правдиво і точно здійснюється. І що світова війна й ці жахливі табори смерті – усе це справедливе покарання від бога, останнє грізне попередження людям нечестивим, які забули господа-бога.

І що на всій землі вже настає хаос, після якого гряне страшний суд. І що бог покличе на суд усіх живих і мертвих. Кожному доведеться відповідати за свої погані вчинки – гріхи перед богом. І що в царство небесне попадуть лише вибрані богом, тобто ті, хто своєю вірою заслужив місце в раю. Усі праведники будуть вічно блаженствувати в раю, а всі грішники будуть вічно горіти в пекельному вогні! Ось так, брати мої...

Володя згадав усі жахи, які бачив і зазнав по тюрмах і таборах, і враз розізлився на цього «отченашиика».

Дуже гарно у вас виходить,– сказав він. – А за які ж гріхи перед богом освенцімські зондеркоманди кидають у вогонь живих немовлят? Бог це благословляє чи хто?

Усім немовлятам буде даровано царство. небесне! Геть усім! Про це сказано в святому письмі.

А все ж: чому бог дозволяє знищувати безгрішних немовлят? Чому?

Діти не народжуються безгрішними. Ще в лоні матері вони успадковують гріхи своїх батьків і попередніх поколінь – аж до Адама і Єви. А чому так робиться – цього людині знати не дано, бо це вища господня мудрість. Нам треба думати, як рятувати власні грішні душі, бо часу лишається мало. А немовлят прибере до себе господь-бог  і порятує, й розрадить. Він усе бачить, усе чує і все знає – на те він і господь-бог...

Он як! – гірко всміхнувся Володя. – Все зрозуміло...– Він переконався, що дискутувати з цим фанатиком – марна справа.

Тим часом «брат во Христі» розвивав свої думки далі: Жора й Володя, мовляв, ще не розбещені дияволом, а тому достойні милості божої і повинні негайно вступити в секту євангелістів. Жора, наділений іскрою божою, буде співати псалми богові та молитви для членів секти і для всіх в’язнів. Володя ж повинен ходити по бараках і розповідати в’язням про те, як його розстрілювали в підземеллі гестапівської тюрми у Кракові і що в момент розстрілу він звернувся до бога з благанням зберегти йому життя для того, аби потім він міг розказати про це людям. Після цього ніби на мить щезло підземелля, щезли гестапівці, а Володю начебто окутало світле сяйво, з’явився святий дух і сказав: «Ти будеш жити!» Потім Володя знову опинився у тому ж підвалі, і в лице йому бахнув постріл. Але куля не пошкодила череп – так захотів бог. Тепер Володя хоче розповідати про це людям усіх націй, восхвалити бога, закликати всіх приєднуватися до євангелістів, приймати їхню віру й готуватися стати перед богом на страшному суді...

Хлопці були просто приголомшені.

Але ж це буде брехня! – обурився Володя,– Ні про якого бога я тоді не думав, а згадав лише маму, після чого в лице гримнув постріл, і я впав непритомний. Як потім з’ясувалося, стріляли спеціально трохи вище, щоб куля не влучила в голову. Цим «розстрілом» намагалися морально зломити мене і змусити «розколотися».

Отож бог явився тобі в особі твоєї матері. Звертаючись до неї, ти звертався до бога. Він явився тобі й сказав: «Ти будеш жити!» – Дідок доводив своє.

Хлопцям стало ясно, що секта євангелістів вирішила використати їх для підкріплення своїх спорохнявілих, непереконливих методів релігійної обробки в’язнівської маси. Ці «посланці бога» довго й уважно стежили за юнаками, вивчали їх, не наважуючись вербувати раніше, мабуть, тому, що не були впевнені, чи вдасться задумане. А тепер, коли юнаки уже вкрай виснажені, сектанти вирішили, що настав сприятливий момент. З їхньої обізнаності видно, що секта ця не дрімає: вивчає людей, вербує собі необхідних. Ці хлопці дуже потрібні їй, бо вони підняли б «духовні» акції і авторитет секти. Юнаки це добре розуміли. їм стало прикро: вони, члени Освепцімської підпільної інтернаціональної антифашистської організації, очолюваної комуністами, опинившись в Явожиицькому таборі смерті, не змогли знайти тут жодного підпільника, зате їх знайшли релігійні фанати. Навіть сам факт їхньої пропозиції був для юнаків образливим, принизливим. Приголомшені цим, вони мовчали. «Отченашник» те мовчання розцінив по-своєму.

Милістю божою ми маємо харчі – одержуємо посилки Міжнародного Червоного Хреста, та ще з дому від братів во Христі. З нами ви не будете голодувати і оціните милість божу...

Слухайте, шановний! – перебив Жора. – Не морочте нам голови і не тіште себе надією. Ні в якого бога ми не віримо й не будемо вірити, до того ж ми – радянські люди!

Ну то й що! Даремно ви мучитесь, катуєте себе, бо хто ж без гріха? Злий дух розставив свої підступні гріховнії сіті, своє ядуче павутиння по всьому світі. Він намагається заманити в них людські, душі хитрою спокусою і обманом, впіймати всіх грішних і праведних. Та ми повинні очищатися від скверни, брати мої, проводити свою духовну роботу в масах, проповідувати слово боже і єдину божу правду. А він, всемогутній, нас не залишить...

Ну досить! – грубо обірвав його Жора. – Ходімо, малюк.

Підтримуючи один одного, хлопці підвелися й пішли и барак.

Куди ж ви, брати мої? – сполошився «отченашник». – Подумайте, не відмовляйтесь. Я ще прийду до нас...

Не варто,– відрубав Жора. – У нас різні дороги.

Даремно ви так, брати мої. Це ви по молодості не ціните хліб божий. Ви матимете харчі, не будете голодувати...

Та подавіться ви своїми харчами! – гнівно кинув через плече Володя.

Хлопці повернулися в барак, лягли на нари і довго мовчали.

Ти бач, знають про нас усе,– дивувався Володя.

Та нас уже знають тисячі в’язнів, а серед них, звичайно, є й сектанти. Так що дивуватися, малюк, тут нічому.

Ти тільки подумай, Жоро: Міжнародний Червоний Хрест не забуває цих пришелепкуватих «отченашників», зате не допомагає жодній радянській людині, яка опинилися в таборах смерті.

Що тобі сказати, малюк? Затям одне: ні на які «хрести» надіятись нам не можна, а тільки на самих себе.

(є трохи ворушитись можеш?

Можу.

Навідайся до Петра. Хоч побачить тебе і тому буде радий. А про загибель Костя поки що нічого не кажи. Та обережно – не нарвись на якого-небудь Зеппа... Я спробую задрімати – дуже погано себе почуваю...

11

Молодя вийшов з барака, роздивився на всі боки: до кар’єру навіть наближатися заборонялося. І раптом побачив на центральній лагерштрассе німецького політв’язня з червоним вінкелем на грудях. Він ніс цілий оберемок металевих табличок, пофарбованих білилом, на яких чорною фарбою намальовані черепи зі схрещеними кістками. Кожна табличка мала метровий штир, щоб можна було забивати їх у землю. В руках німець тримав ще й молоток, рулетку і банку з фарбою. Все те незручно нести одному – незв’язаний оберемок розповзався, й таблички ось– ось мали розсипатись.

Володя вирішив допомогти німцеві, адже той ішов у напрямку кар’єру. Ризику тут ніякого – в таборі ніколи не карали за «трудову активність та ініціативу». Крім того, цей худий в’язень із симпатичним обличчям чимось сподобався Володі. Хлопець ступив йому назустріч, привітався німецькою мовою й запропонував свої послуги. Заклопотаний німець зупинився, примруживши короткозорі очі, уважно подивився на Володю, на його червоний вінкель з літерою «К» і всміхнувся:

День добрий, юний друже. Щиро дякую, але ж я не маю чим платити за послуги.

Що ви! Про яку плату може бути мова? Просто хочу допомогти, вам же важко. Давайте мені половину – піднесу.

Що ж, бери. А звати тебе як?

По-нашому – Володимир, а німці мене завжди називали Вальдемаром. Називайте й ви мене Вальдемаром.

Добре, Вальдемар. А мене називай Еріхом.

Ви художник?

Як тобі сказати... Був колись художником, портретистом, писав непогані картини, портрети. А тепер ось малюю черепи...

Дивно. Хіба фюрер не шанує мистецтво, художників? Кажуть, він сам колись був художником. Як же це розуміти?

Чому не шанує? Шанує,– гірко всміхнувся Еріх,– Всіляких прихвоснів любить і шанує, а ось це «мистецтво»,– Еріх кивнув на таблички із зображенням черепів та схрещених кісток,– він просто обожнює...

Ви ж, певно, художник-професіонал, а ці черепи міг би малювати будь-хто, навіть школяр.

Ех, друже,– зітхнув Еріх,– нацисти вважають, що це повинні робити якраз професіонали...

За що ж вас, Еріх, запроторили сюди? – уже зовсім відверто спитав Володя, пройнявшись симпатією до цього німця.

Та в них це дуже просто робиться. Правда, причина була, хоч я займався собі творчою роботою і в політику не втручався. Але одного разу, побачивши Адольфа на грузовику посеред майдану і послухавши його промову, я намалював карикатуру на Адольфика-горлохвата. «Рот фронт» віддрукував її масовим тиражем і розповсюдив як антифашистську листівку. Це було ще в 1932 році. А коли фашисти захопили владу, мене, звісно, заарештували. Відтоді й поневіряюсь по тюрмах і таборах. Та мені, мабуть, гріх скаржитись на долю. Становище моє, звичайно, набагато краще, ніж інших в’язнів. Не тягаю вагонетки з піском, не корчую пеньки... Як бачиш, працюю «за фахом»,– іронічно усміхнувся Еріх,– малюю черепи... Та, сподіваюсь, лишилося вже небагато – війна надовго не затягнеться.

Що ви маєте на увазі?

А те, що фашизм котиться до повного краху! Тепер це видно й сліпому.

Ви міркуєте як комуніст. Мені, Еріх, дуже приємно все це чути від вас, німця,– мовив Володя.

Ні, до комуніста мені далеко. Я ж казав, що ніколи не займався політикою, але завжди симпатизував тельма– нівцям.

А ваша листівка?

Та то випадок. Мені дуже шкода, що єдиний. А мислять так, як я, тепер майже всі.

Де ж усі? Есесівці теж? – заперечив Володя.

Про есесівців не варто й говорити. То покидьки. Я маю на увазі всіх чесних німців... А чим же провинився перед фашистами ти, Вальдемар? Адже ти такий юний...

Мене вивезли в Німеччину на роботи, а я тікав. Сім разів тікав. Скуштував і тюрем, і таборів. Гестапівці навіть розстрілювали мене...

О, бити й розстрілювати вони вміють. Мене також били нещадно. Правда, обійшлося це мені порівняно дешево: вибили тільки чотири зуби. Ось ці, передні,– Еріх показав штучні зуби, зроблені з білої пластмаси.

Де ж вам пощастило вставити? Хіба німецькі політв’язні мають такі привілеї?

Що ти! Які привілеї можуть бути у політв’язнів? Фашисти можуть лише вибивати зуби. Що їм твої зуби, коли життя твоє для них ламаного пфеніга не варте. Сам собі вставив.

Як? – здивувався Володя. – Ото ви самі собі вставили?

Сам. Випиляв із шматка пластмаси і сам собі вставив. Правда, необхідного інструменту не було, довелося поморочитися. Зате непогано вийшло, правда?

Дуже. Я навіть не помітив, що вони у вас штучні.

От бачиш.

Вас, Еріх, сама доля нам сьогодні послала. Може б, ви якось зробили такі зуби моєму товаришеві? Він співак, і ви розумієте, що це для нього значить. У нього чарівний голос, а тепер він не може співати – шепелявить. Якби ви знали, як він співав!

Зачекай-но, це не той хлопець, якого так покалічив Зепп?

То ви його знаєте? – зрадів Володя.

Ох і мерзотник же той Зепп! Ні, не обмине його шибениця... Ми, німці, після війни повісимо його своїми руками. То сволота, якої світ не знав! А про твого товариша я чув. Кажуть, що він справді рідкісний талант.

Але ж без зубів співати він не зможе. Якби ви знали, Еріх, як це його гнітить...

Розумію, Вальдемаре, розумію. Але ти не журись. Щось придумаємо. У мене є в запасі шматочок пластмаси – беріг для себе. Адже гітлерівські мерзотники можуть вибити мені зуби ще не раз... Одне слово, ти приведеш товариша до мене, я подивлюся. Постараюся зробити. Як то кажуть, горе навчить вареники їсти – чого доброго, ще стану дантистом,– пожартував Еріх і раптом стривожився: – Хіба ж можна так довго стовбичити посеред табору без діла? Ходімо, Вальдемаре.

Вони підійшли до брами, зняли шапки перед вартовим. Еріх доповів, що за наказом лагерфюрера треба ставити застережні таблички вздовж усієї тотенсмуги.

Робіть,– байдуже буркнув есесівець.

І вони приступили до роботи. На білій лінії, що відмежовувала чорну тотенсмугу, забивали в землю залізний патичок таблички, рулеткою відмірювали від неї десяток метрів і забивали другу, потім третю. Дійшли до того Місця, де тиждень тому Кость кинувся на дріт. Володя схвильовано розповів про це Еріху.

Скільки ж то довелося вам, юнакам, вистраждати в цих катівнях! – журно похитав головою Еріх. – Отож якраз після того випадку лагерфюрер наказав виготовити оці таблички й Позначити ними смугу смерті – ніби для порядку, щоб в’язні знали, куди потикатися заборонено, а насправді щоб есесівці знали, коли відкривати вогонь. Для них порядок – перш за все.

Володя розповів Еріху про Боксера, як той знущається з в’язнів, про інших есесівців.

Що говорити, Вальдемаре, бандитів тут тьма-тьмуща. Але віділлються їм ваші криваві сльози... Злочинців ми просто повинні запам’ятовувати. Це наш святий обов’язок.

І добрих людей – також,– додав Володя.

І добрих, безумовно.

А чи не знали ви Ганса Максфельда і Франца Нордена? – раптом одважився спитати Володя.

Дай подумаю...– замислився Еріх. – На жаль, не чув про них нічого.

А чехів у цьому таборі не зустрічали?

Чому ж, зустрічав. Вони навіть мої сусіди.

У Володі аж серце закалатало від такої звістки. Може, це якраз ті, хто їм потрібен?

Еріх, розкажіть, будь ласка, про чехів, що це за люди,– попросив.

Їх мало – всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні – як одна сім’я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло.

О, то лагерфюрер про вас піклується!

Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі?

А які у вас стосунки з сусідами?

Ці чехи – гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко – вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них – просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел...

Почувши це ім’я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають!

А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають?

Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі?

Розумієте,– коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків...

Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них.

Дуже вдячний буду вам, Еріх...

Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак.

Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом.

Чого радієш? – запитав байдуже.

Ти не повіриш, Жоро... Чехи знайшлися!

Не жартуй так жорстоко, малюк.

Які жарти? Вставай скоріш!

Невже?! – ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. – Де вони?

Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком...

Еріх і Жора потиснули один одному руки.

Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами.

Дуже вдячні вам, Еріх,– розчулено мовив Жора. – З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок...

Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре...

Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» – гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.

12

Жора повернувся лише через годину – радісний, збуджений.

Тепер можна жити, малюк! – обійняв товариша. – Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати – побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А. втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет – найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав...

Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п’яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді.

На ловця і звір...– шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому.

Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання,– артистично підлабузнився Жора.

Що тобі треба? – вибалушився Маткабоска.

Лише секунду вашої світлої уваги.

Секунда вже минула.

Ваша свята правда! Час летить, і піхто зупинити його не може – закон природи,– не моргнувши, сипав Жора.

Ось лусну тебе поміж вуха – і час зупиниться для тебе назавжди! Це також буде закон природи.

Ваша свята правда! Та перед тим хочу засвідчити, що поважаю пана штубового на ділі. Ви ж знаете, як приємно викурити гарну сигарету. Насолода! Блаженство!

І ось маєте пачечку – цілих двадцять штук! – Жора, ніби фокусник, витрусив з рукава і дав Маткабосці пачку високо-сортних сигарет.

О-о-о! – сторопів той.

А то ж як? Слів на вітер не кидаю,– закопилив губу Жора.

Молодець! А я думав: якийсь пришелепкуватий липне до мене...

Що ви, пане штубовий! Таке скажете... Колись я був непоганим організатором ^[19]. Останнім часом, правда, трохи прихворів, але, дасть бог, оклигаю, то ще роздобуду. Так що це не остання пачка. Найвищий гатунок – «Амарела»!

Ну, ти просто молодчага! – захоплювався Маткабоска, милуючись пачкою.

За комплімент дякую,– вклонився Жора. – Хочу просити вас, щоб відпустили мене з братом до вечірнього апелю. Самі розумієте: під лежачий камінь вода не тече. Треба трохи повештатись по табору, роздивитися, де, що і як...

Гаразд! Тільки не забувайте, що за запізнення на апель – сто ударів києм. А найміцніший організм витримує не більше тридцяти. Ясно?

Як божий день, пане штубовий.

До центрального блоку хлопці мов на крилах летіли. Як швидко з’являється надія! Від хвилювання у Володі аж ноги тремтіли, коли переступав поріг чорного ходу. В маленькому коридорчику він тихо постукав у двері, на які показав йому Жора, і перед ним постав кремезний сивий чоловік з мужнім обличчям і уважними сірими очима.

Прошу,– запросив він до оселі.

Володя дивився в його привітні очі і не помічав нічого довкола: ні охайної кімнати з двоярусними дерев’яними ліжками, ні величезного стола посеред кімнати, за яким сиділи люди.

«Ми їх знайшли! Нарешті ми їх знайшли!» – гарячково пульсувала одна-єдина думка. Тремтячими ногами Володя ступив до кімнати і, навіть забувши привітатись, запитав:

Ви – Карел?

Так, я Карел,– усміхнувся чоловік.

Над Влтавою гарні світанки,– чітко сказав Володя чеською мовою. Цей таємний пароль хлопці одержали від чеського комуніста Йожефа ще в Освенцімі.

І влітку, і взимку,– відповів Карел.

Відгук на пароль правильний. Руки у Карела міцні, як у молотобійця, з твердими квасолинами мозолів.

Так ось який він, Орлятко! – гуде басом Карел і сяє Володі своїм усміхненим лицем. – Ніколи б не подумав, що такий юний...

Володя ледве стримувався, щоб не розплакатись – від розчулення, від того, що вони з Жорою таки знайшли дру– зів-підпільників.

А тепер, дорогий Орлятко, знайомся з моїми хлопцями, вони будуть і твоїми друзями,– схвильовано сказав Карел.

Чехи підходили до Володі, тиснули йому руку, називали себе: Януш, Ян, Марек, Фьодор, Пьотр, Гнеха, Чешніва, Франек, Франтек, Отто, Водічка, Новак, Новотний, Фіалка, Свобода, Гонка, Счастпий, Кемпка, Чех, Герак... Як приємно було дивитися на прості, відкриті обличчя чехів, щирі посмішки, бачити в їхніх очах доброзичливість, співчуття. Всім єством Володя відчув тут атмосферу згуртованості, справжньої щирості, чуйності і доброзичливості.

Його посадили за стіл, поставили перед ним добрий кухоль ерзацкави і цілу миску нарізаного хліба. Він не вірив своїм очам, довго не наважувався взяти шмат хліба, бо від хвилювання страшенно тремтіли руки.

Сміливіше, Орлятко, їж, не соромся,– припрошував Карел. – Ми вже пообідали. Як бачиш, ми поки що не голодуємо...

Ще вчора в арбайтскоманді Володя жував напівсуху траву, а сьогодні, до цієї зустрічі, здавалося, вже помирав з голоду. І ось перед очима – життєдайний хліб, та ще й досхочу! Юнак мало не знепритомнів. Жора напроти усміхається йому, підбадьорює. А йому важко усе це збагнути, повірити в реальність щастя...

Однак почав їсти, стараючись не зронити ні крихти, на очі набігали сльози...

Чехи тихо перемовлялися між собою, делікатно намагалися не дивитися на Володю, щоб не соромився, а зустрічаючись з його поглядом, підбадьорююче кивали йому: мовляв, не тушуйся, тут усі свої.

Яке то щастя – мати справжніх друзів! Вони підтримають тебе, розрадять, поділяться з тобою останнім куснем хліба...

Ще ніколи так смачно не було,– ніяково усміхався він чехам. – Ми з Жорою ніби вдруге народилися, знайшовши вас.

Зав’язалася щира, невимушена розмова. Чехи співчутливо розпитували радянських юнаків про їхнє поневіряння в неволі.

Жорстокість ворогів – це не ознака сили,– сказав Карел. – Навпаки – це свідчення їхньої слабості. Чому вони нас винищують? Саме тому, що бояться. А нам їх треба не боятися, а ненавидіти.

Хлопці уважно слухали Карела. По-іншому тепер світило їм сонце, і життя їхнє ніби враз перемінилося. Це був щасливий день. Хлопці нарешті знайшли не тільки побратимів, а й своє місце в житті, в лавах борців. Незважаючи на радісне збудження, втома і виснаження давалися взнаки – їм хотілося спати.

Це помітив Карел.

Ось що, друзі. Сили нам усім треба берегти. А для вас двох завдання номер один – набиратися сил, зміцніти. І якнайшвидше. Зараз усі лягайте спати – до вечора ще далеко. А потім повечеряємо і на апель підемо бадьорими.

Там за стіною Еріх,– занепокоївся Володя. – Я обіцяв йому допомогти. І, може... він голодний?

Еріх обідав разом з нами,– заспокоїв його Карел. – Він уже з годину спить. Скоро я його розбуджу, і ми он з Франтеком допоможемо йому фарбувати таблички.

А коли ж будете відпочивати ви? – знов стурбувався Володя.

За мене не турбуйся. Як бачиш, я найміцніший, до того ж начальник. Комусь же треба охороняти ваш сон. Отож спокійно спіть. Потім ти, Орлятко, знову підеш з Еріхом ставити таблички біля кар’єру. Там і передаси Петрові шмат хліба і пляшку кави.

Ви вже знаєте про Петра? – здивувався Володя.

Георгій нам розповів. Треба Петрові допомогти. Тільки спершу поспіть, бо ж все одно ще немає готових табличок. Ти, Орлятко, лягай на мою постіль, а Георгій – на койку Франтека. Я тим часом займуся своїми справами...

Хлопці давно відвикли від такого комфорту: звичайна постіль здавалася неймовірною розкішшю. Матрац і подушка духмяно пахли свіжою сосновою стружкою, яка здалася Володі ніжнішою за лебединий пух. Він солодко випростався на постелі й відчув неймовірну полегкість у всьому змученому тілі.

Вразила дивовижна дисциплінованість чехів. Як тільки Карел розпорядився про відпочинок, вони зразу ж полягали в ліжка і за якусь хвилину вже міцно спали. Причиною тому була нелюдська фізична втома, але Володя про те ще нічого не знав. Йому було гарно в Кареловій постелі, хилило в сон. Через дощату стіну з головної штуби долинав безладний хор п’яних голосів, шум, галас, азартні вигуки картярів, серед яких Володя впізнав і голос свого блокового. Там, за стіною, пиячили й різались у карти табірні проміненти вищих рангів. Це одразу ж нагадало жахливу табірну дійсність, добрий настрій потьмарився, але виснаження і втома брали своє, тому, незважаючи на гидкий шарварок за стіною, хлопець заснув.

Проспав він, мабуть, зо три години. Більшість чехів ще спали, а ті, що прокинулись, лежали на постелях, тихо перемовлялися між собою. Жори і Карела в кімнаті не було. Володя пошепки запитав про них у сусіда. Той відповів, що вони в Еріха. Володя тихенько встав, акуратно застелив ковдрою ліжко і навшпиньки вийшов у коридорчик. Тут він побачив Франтека, який сидів на табуретці біля розчинених дверей і пильно стежив за тим, що відбувається в таборі. Неподалік сохли на сонці щойно пофарбовані таблички.

Ну, відпочив трохи? – приязно запитав Франтек.

Дуже добре відпочив. Дякую.

Зайди в майстерню до Еріха. Там тебе ждуть.

Володя постукав у двері Еріхової майстерні. Відчинив йому Карел.

А ось і Орлятко,– радо сказав він,– Проходь сюди... Ну, як відпочивалося?

Щиро дякую, Карел. Відпочивалося чудово, як в раю!

Еріх уже випилював із пластмаси зубний протез для

Жори, який в цей час по картонному трафарету малював черепи зі схрещеними кістками і тихо мугикав собі якусь мелодію.

Давайте й мені роботу,– попросив Володя.

Е, ні,– заперечив Карел, глянувши на годинника. – Припиняйте роботу, беріть таблички – гайда до кар’єру. Там передасте землякові їжу. А за годину до апелю зберемося знову і разом повечеряємо. Дивіться ж: якщо кар’єрні придурки перешкодять вам зустрітися з Петром чи виникне який конфлікт, скажіть, що викопуєте доручення капо Карела. Це повинно подіяти, але користуйтесь цим лише в крайньому випадку. Обачність і пильність – насамперед.

Не хвилюйтеся, Карел,– заспокоював його Еріх. – Як не є, а я – німецький промінент, який треться біля есесівців. Це всі знають. Я ж можу трохи й налякати лагерфюрером... Отже, відпочивайте й не турбуйтеся, Карел. Все буде в порядку.

Карел пішов відпочивати, а хлопці почали ладнатися в дорогу. Еріх налив їм у чашки ерзацкави, дав по пайці хліба, до яких додав ще по шматочку розрізаної навпіл третьої пайки. То, безперечно, була його порція, і Володя помітив це.

Так не годиться, Еріх,– дорікнув йому Володя. – Ви ж собі нічого не лишили...

Я не голодний! – категорично заявив Еріх. – І давайте без дискусій. Слухайте старших: скоріш їжте і – за роботу...

Хлопці бачили, що сперечатися з ним зараз – марна справа, тому слухняно з’їли хліб і випили каву.

А це для вашого друга. – Еріх подав Володі невеличкий пакунок і пляшку. – Хліб і кава. Сховай за пазуху.

Пакунок був акуратно обгорнутий папером і зв’язаний тонким шпагатом, а пляшка закоркована так, що можна було легко відкоркувати.

Навіщо ви, Еріх, марудилися з упаковкою? – здивувався Володя.

Аякже! Хліб кидатимеш людині, а не собаці. Треба по-людськи...

Передбачливий Еріх залишався вірним собі. Він був німцем, акуратність і скрупульозність якого просто вражали. По дорозі до кар’єру він детально інструктував хлопців:

Над кар’єром, перед вишкою з вартовим, зупинимося. Зняти шапки і завмерти. Я голосно доповім вартовому. Кар’єрники нас побачать і почують. Якщо серед них і ваш Петро, він, звичайно, стежитиме за вами, а можливо й гукне. Отже – контакт. Далі. Одержавши дозвіл на проведення робіт, я починаю голосно давати вказівки вам и к підлеглим. Таблички покладете купою біля самого урвища. Вальдемар починає біля них вовтузитись і одночасно стежить за Петром. Я з Георгом розкручую рулетку, з табличкою в руках відходжу подалі. Буду відвертати увагу вартового хоч па мить яким-небудь запитанням. Хоча б таким: «Як ви вважаєте, гер есесман, чи не замалий розмір таблички?» Його увага в цю мить буде прикута до мене. Ти, Вальдемар, якраз тоді й станеш спиною до вартового, нахилишся над табличками і непомітно кинеш Петрові в кар’єр пакунок і пляшку. І ніяких розмов із ним, бо може почути есесівець – і тоді катастрофа... Отже, беремо на озброєння золоте правило,всіх фокусників: спритність рук – і ніякого шахрайства,– пожартував Еріх і додав: – Недаремно ж моїм учителем колись був сам гер фон Гольц – знаменитий ілюзіоніст, фокусник, маг і чародій, як його тоді величали. Про де розповім потім, а зараз давайте зосередимось на операції. Чи все вам ясно?