Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– На дорогах зараз просто жах що коїться, – сказала Тенар. – Останнім часом скрізь злодії та розбійники промишляють. Та й чужинські харцизяки, як їх називає Скороход, теж трапляються. Словом, мандрувати одинцем небезпечно!

У темряві вона пильно вдивлялася в його обличчя, намагаючись збагнути, як це: ніколи в житті нічого не боятися і раптом навчитися страху.

– Але ж Оґіон не боявся...– почав було Гед і осікся, згадавши, що Оґіон був магом.

– У долинах, на півдні, – сказала Тенар, – завжди повно роботи. Пасти овець, кіз, корів. Худобу переганяють у гори напередодні свята Довгого Танцю і пасуть там аж до осінніх дощів. У тих краях пастухи завжди потрібні. – Вона ковтнула вина. – А чому б тобі не залишитися тут?

– В Оґіоновій хатині? Та ж сюди вони в першу чергу навідаються.

– Ну то й що? Чого їм від тебе треба?

– Щоб я знову став тим, ким був раніше.

Від розпачу, що звучав у Гедовому голосі, Тенар стало моторошно.

Вона мовчала, намагаючись пригадати, як це – бути всемогутньою Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, а тоді зненацька все це втратити, самій відмовитися від влади й могутності, стати просто Тенар, просто жінкою, відтак мати чоловіка, дітей, і знову все втратити, перетворившись на стару бабу, беззахисну вдову... Але навіть згадавши все це, вона не знала, чи до снаги їй зрозуміти його сором, його теперішнє нестерпне упослідження. Можливо, це так тяжко переживають лише чоловіки? Адже жінки загалом звикли до принижень.

А може, правду казала тітонька Слань? Коли з'їсти осердя горіха, залишається порожня шкаралупа.

"Годі про це!" – подумки сказала собі Тенар. І щоб розвіяти чорні думи, а ще тому, що смачне вино трохи розв'язало їй язика, промовила:

– А знаєш, про що я подумала... Згадала, як Оґіон учив мене, а я не хотіла вчитися далі, а потім пішла від нього і знайшла Кременя, вийшла за нього заміж... Так-от, я тоді весь час думала, навіть у день весілля, що Гед, звісно, дуже розсердиться, коли про це дізнається! – Вона засміялася.

– А я таки розсердився, – відповів Гед.

Тенар змовчала.

– Я був розчарований, – пояснив Гед.

– Розсерджений, – поправила Тенар.

– Нехай і розсерджений, – погодився Гед.

Він знову по вінця наповнив її склянку.

– Тоді я сам володів силою і вмів розпізнати її в інших, – сказав Гед. – А ти... ти аж сяяла там, під землею, у тому жахливому Лабіринті, у пітьмі...

– Ну гаразд, тоді скажи: що було мені робити зі своєю силою, з усіма тими магічними знаннями, які Оґіон намагався втовкмачити в мою голову?

– Застосовувати їх.

– Як?

– Так, як застосовують мистецтво Високої Магії.

– Хто застосовує?

– Чарівники, маги, – відповів Гед.

– Отже, магія – це лише вміння, своєрідний хист, вправність чаклунів?

– А що ж іще?

– Але хіба це все?

Гед замислився, час від часу позираючи на неї.

– Коли Оґіон ось тут, біля вогнища, навчав мене Істинної Мови, – вела вона далі, – то я вимовляла оті прадавні слова так само легко і твердо, як і він сам. Так, наче я згадувала мову, якою розмовляла змалечку. Зате вся ота писана премудрість – старовинні руни, великі закляття і правила – здавалася мені мертвою і зовсім чужою. Я часом думала: все це схоже на те, якби мене вбрали у лицарський обладунок, дали меч і спис, шолом з пір'ям і все таке... Адже у всьому цьому я б виглядала геть по-дурному, хіба ні? Ну навіщо мені, скажімо, меч? Хіба я дала б собі з ним раду? В тому обладунку я б навіть ходити не змогла – все одно була б жінкою, залишилась би самою собою. – Вона відсьорбнула вина. – Так що я всі ці чарівні обладунки з себе скинула і перевдягнулася у звичне для себе вбрання.

– А що сказав Оґіон, коли ти вирішила покинути його?

– А що він міг сказати?

Гед знову похмуро усміхнувся, але не сказав ні слова.

За якийсь час Тенар озвалася знову:

– Я стала його ученицею тільки тому, що мене привів ти. Після тебе він більше учнів не брав, а дівчину і взагалі не прийняв би ніколи. Це ти його попросив. Зате він мене любив. І поважав. І я його теж любила і шанувала. Але він не міг дати мені того, чого я хотіла, а я не вміла взяти в нього те, що він мав мені дати. Він це розумів. Але знаєш, Геде, адже він зовсім іншими очима дивився на Терру. Він побачив її напередодні своєї смерті. Ви з тітонькою Сланню кажете, що могутні чарівники одразу впізнають один одного. Не знаю, що Оґіон побачив у Терру, але мені він сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама". А ще він сказав...

Тенар змовкла, але Гед терпляче чекав, що вона скаже далі.

– Він сказав: "Її будуть боятися". І повторив: "Навчи її всього! Але не на Роуку". Не знаю, що він мав на увазі. Та й звідки мені знати? Якби я тоді залишилася з ним, то, можливо, змогла б чогось її навчити. Я сподівалася, що коли ти повернешся, то знатимеш, чого її треба навчити, що їй належить знати, моїй бідній скаліченій крихітці.

– Я цього не знаю, – тихо промовив Гед. – Я побачив... У цій дитині я побачив тільки те, що їй заподіяли страшне зло. Зло. – Він залпом допив вино. – На жаль, мені нічого їй дати.

У двері хтось тихенько постукав. Гед схопився на ноги, безпорадно шукаючи, куди сховатися.

Тенер підійшла до дверей і, щойно прочинивши їх, одразу відчула знайомий запах тітоньки Слані.

– У селі чужинці, – промовисто витріщаючись, зашепотіла стара. – Але начебто добрі люди. Подейкують, що вони з того великого корабля, який учора прибув із Хавнору. А ще кажуть, що вони шукають Архімага.

– Він не хоче нікого бачити, – кволо заперечила Тенар. Вона й гадки не мала, що робити.

– Авжеж, мабуть, таки й справді не хоче! – сказала відьма. А тоді запитала: – А де ж він сам?

– Тут, – відповів Яструб, підходячи до дверей.

Тітонька Слань тільки поглянула на нього, але нічого не сказала.

– А вони знають, де я? – спитав він.

– Якщо й знають, то не від мене, – відповіла відьма.

– Якщо вони прийдуть сюди, – сказала Тенар, – ти, зрештою, може ж прогнати їх геть – як Архімаг Земномор'я!..

Ні Гед, ні тітонька Слань не звернули на її слова жодної уваги.

– Ну, до моєї халупи вони точно не навідаються, – сказала відьма. – Якщо хочеш, ходи зі мною.

І Гед, не роздумуючи, мовчки рушив за нею, мимохідь поглянувши на Тенар.

– А мені що їм казати? – розгублено спитала вона.

– Нічого, люба, – відповіла Слань.

* * *

Колючка й Терру повернулися з болота, вполювавши сімох добрячих жаб, тож Тенар заходилася готувати "мисливцям" на вечерю жаб'ячі лапки. Вона вже майже закінчила білувати здобич, коли надворі почулися голоси, і, визирнувши крізь прочинені двері, вона побачила, що на порозі стоять незнайомі чоловіки у капелюхах і гаптованих золотою заполоччю шатах.

– Пані Ґоя? – почувся чийсь чемний голос.

– Заходьте! – запросила вона.

Вони ввійшли до хати. Їх було п'ятеро, але здавалося – вдвічі більше: в тісній кімнатці всі вони виглядали високими і кремезними. Гості збентежено озиралися навколо, і Тенар зрештою теж збагнула, що саме їх вразило.

Біля кухонного стола стояла жінка з довгим і гострим ножем у руках, а перед нею на різницькій дошці лежали зеленаво-білі жаб'ячі лапки, а поряд – купка скривавлених тельбухів. У темному кутку за дверима причаїлася дитина, страшенно потворна і покалічена: по суті, у неї бракувало половини обличчя, а замість однієї руки було щось на кшталт клешні. У ванькирчику, під крихітним віконцем, сиділа на ліжку висока дебела дівчина і, роззявивши рота, безтямно витріщалася на чужинців. Її руки були геть заплямлені кров'ю і тванню, а мокра спідниця смерділа болотом. Коли дівуля зауважила, що гості дивляться на неї, то спробувала затулити обличчя спідницею, непристойно задерши поділ.

Чоловіки відразу відвернулися; і тепер перед їхніми очима була лише літня жінка, що стояла біля столу, заваленого розпанаханими жабами.

– Пані Ґоя? – повторив своє питання один із чужинців.

– Авжеж, саме так мене звати, – сказала та.

– Ми прибули із Хавнору, нас послав Король, – ґречно пояснив той самий чоловік. У сутінках вона погано бачила його обличчя. – Ми шукаємо нашого Архімага, Яструба з Ґонту. В день осіннього Сонцестояння відбудеться коронація короля Лебанена, і він дуже хотів би, щоб Архімаг, його друг і вчитель, допоміг йому підготуватися до цієї церемонії і сам коронував би його, якщо, звичайно, побажає.

Чоловік говорив рівним спокійним голосом, звертаючись до Тенар як до придворної дами. Вбраний він був доволі просто: потерті шкіряні штани, запорошена біла сорочка з лляного полотна, гаптована золотом навколо коміра.

– Його тут немає, – відповіла Тенар.

Двійко сільських хлопчаків зазирнули у двері й одразу ж зникли. Небавом їхні крики завмерли у темряві.

– А не могли б ви, пані, сказати нам, де він? – чемно запитав чоловік.

– Не можу.

Тенар обвела гостей повільним поглядом. Колишній страх, який вона відчувала, вивітрився. Вона упевнено стояла біля кухонного столу в Оґіоновому будинку і тепер чудово розуміла, чому Оґіон ніколи не боявся можновладців.

– Ви, мабуть, утомилися після довгої дороги, – сказала Тенар. – Не бажаєте присісти? Вино на столі. Зараз я помию склянки!

Вона відсунула дошку на край стола, занесла жаб'ячі лапки в комору, викинула тельбухи у відро з помиями, щоб Колючка потім віднесла їх свиням ткача Вітряка, ретельно вимила руки й кухонний ніж, тоді налила в миску чистої води і помила ті дві склянки, з яких вони з Яструбом щойно пили. У шафі була ще одна чиста склянка і два глиняних кухлі. Все це вона поставила на стіл і налила гостям вина: трунку в пляшці якраз вистачило, аби почастувати всіх. Чоловіки перезирнулися і продовжували стояти: в кімнаті бракувало стільців. Проте відмовлятися від почастунку було б неґречно, тож кожен із гостей підняв свій келишок із вином, кожен щось ввічливо промимрив, а тоді вони одностайно випили за здоров'я господині.

– Оце так! – нараз вигукнув хтось із чужинців.

– Це ж андрадейське вино! З торішнього врожаю, – вражено додав другий, звертаючись до товариства.

Третій похитав головою і повагом заперечив:

– Так, андрадейське. Але з року Дракона.

Четвертий мовчки кивнув, погоджуючись із таким визначенням, і знову пригубив зі своєї чарки.

А п'ятий, той, що першим звернувся до Тенар, підняв глиняний кухоль, вклонився господині і врочисто промовив:

– Це велика честь для нас, пані, пити справжнє королівське вино.

– Це Оґіонове вино, – сказала жінка. – І дім теж належав Оґіонові. Тепер він, щоправда, став домом Айґаля. Ви знали про це?

– Так, пані, знали. Король послав нас на Ґонт, будучи переконаним в тому, що Архімаг неодмінно прийде саме в цей дім; а коли звістка про смерть Оґіона долинула до берегів Роуку і Хавнору, то наш володар упевнився в цьому ще більше. Після того, як Архімаг верхи на драконі покинув Роук, про нього нічого не чули ні на острові Мудреців, ні в королівському палаці. Але Повелитель хоче знати – та й усі ми також, – де ж Архімаг і як він почувається. То як, пані, був він тут чи ні?

– Не можу сказати, – відповіла Тенар, марно намагаючись ухилитися від прямої відповіді; вона помітила, що й гості це розуміють, підвелася з-за столу і стала біля вікна. – Тобто я вам цього не скажу. Як на мене, Архімаг сам повинен вирішити, чи хочеться йому з вами зустрічатися. А якщо він воліє триматися від вас подалі, то ви його ніколи не знайдете. Адже ви, звісно, не збираєтеся шукати Архімага всупереч його волі?

Найстарший і найвищий з-поміж гостей сказав:

– Для нас закон – воля короля.

А той, що першим озвався до Тенар, примирливо пояснив:

– Адже ми лише посланці. Нам доручено передати Архімагові послання короля й отримати відповідь.

– Я подбаю про те, щоб він отримав послання короля.

– А як же відповідь? – запитав найстарший чоловік. Тенар промовчала, а той, що заговорив до неї першим, сказав:

– Ми ще кілька днів погостюємо тут, у маєтку посадника Ре-Альбі, котрий, почувши про прибуття нашого корабля, гостинно запросив нас до себе.

Вона раптом відчула, що ось-ось потрапить у пастку, що зашморг уже стягується навколо її шиї. Хоча й не розуміла, звідки взявся цей страх. Либонь, Яструбова вразливість, його відчуття власної безпорадності передалися і їй. Розгубившись, Тенар вирішила прикинутися простою сільською жінкою, такою собі доброзвичайною кумасею – а втім, хіба вона не була нею насправді? У такій ситуації відрізнити оману від дійсності було дуже складно... Тенар схилила голову й сказала:

– Так, у посадника вам буде набагато зручніше, панове. Ми тут, як бачите, живемо дуже просто, так само жив і покійний Оґіон...

– І п'єте андрадейське вино, – додав той, котрий визначив рік виготовлення вина, вродливий ясноокий чоловік з чарівливою усмішкою. Тенар, продовжуючи грати свою роль, знову схилила голову, наче не розуміючи, про що йдеться. Та коли вони вже вервечкою, один за одним вийшли з дому, вона зрозуміла, що навіть якщо вони досі не здогадалися, ким вона є насправді, – не збагнули, що вона та сама Тенар, Ясна Пані з Каблучкою, – то все одно незабаром дізнаються про це, а отже, і про те, що вона добре знає Архімага і може стати провідником до його сховку.

Коли двері зачинилися, Тенар важко зітхнула. Колючка теж зітхнула і аж тоді нарешті закрила свого роззявленого рота.

– Я – ніколи! – задоволено сказала пастушка й подалася до своїх кіз.

Із темного закутку за дверима вибралася Терру; вона причаїлася там, сховавшись від чужинців за Оґіоновою патерицею, вільшаним костуром Тенар і своїм маленьким ліщиновим дрючком. Вона знову трималася скуто, несміливо, втупивши очі в землю і притуливши до плеча спотворену половину обличчя, хоча відколи вони оселилися тут, вона майже облишила цю звичку.

Тенар підійшла до дівчинки, стала перед нею навколішки й пригорнула до себе.

– Не бійся, Терру, вони не скривдять тебе. Вони нікому не загрожують.

Дівчинка дивилась повз неї. Вона завмерла непорушно, і Тенар обіймала її, немов якусь дерев'яну колоду.

– Ти тільки скажи, і я їх більше навіть на поріг не пущу!

Нарешті дівчинка поворухнулась і запитала грубим, хрипким голосом:

– А що вони тепер зроблять із Яструбом?

– Нічого, – заспокоїла її Тенар. – Вони не заподіють йому зла! Вони прийшли... вони хотіли вшанувати його.

Але вона вже починала розуміти, до чого могли привести такі спроби вшанування Архімага – адже прибульці нічого не відали про його втрату, як і про його тяжку пригніченість, а відтак через своє незнання змушували б Геда грати роль у тій виставі, до якої він більше не мав жодного стосунку.

Коли Тенар відпустила дівчинку, Терру підійшла до шафи і дістала звідти Оґіонову мітлу. А тоді ретельно підмела долівку – особливо там, де стояли гості з Хавнору; вимела геть їхні сліди, вимела і викинула за поріг.

Спостерігаючи за нею, Тенар прийняла рішення.

Вона підійшла до полиці, де стояли три Великі книги, і, понишпоривши там, знайшла кілька гусячих пер і напівзасохле чорнило. На жаль, у неї не було жодного клаптика паперу чи пергаменту. Їй дуже не хотілося псувати таку священну річ, як Оґіонова книга, проте, насупившись, вона все ж відірвала тоненьку смужечку паперу від останньої порожньої сторінки в Книзі Рун. Потім сіла за стіл, вмочила перо в чорнило й почала писати. Це давалося їй нелегко. Вона майже нічого не писала відтоді, як чверть століття тому сиділа за цим столом, а Оґіон, зазираючи їй через плече, навчав її ґардійських і Великих Рун. І все ж вона зуміла нашкрябати таке: "Іди у Дубівці у Серединному Долі до Ясновода скажи Ґоя послала пильнувати за садом і вівцями". Потім, трохи подумавши, дописала ще два слова: "сьогодні ввечері".

Терру, закінчивши прибирання, уважно стежила за нею.

– А де Колючка? – запитала Тенар дівчинку, перегинаючи цидулку навпіл. – Я хочу, щоб вона віднесла це в дім тітоньки Слані.

Їй дуже хотілося піти туди самій, щоб побачитися з Яструбом, але вона побоювалася, що чужинці помітять її, а відтак зможуть вистежити Архімага.

– Я віднесу записку, – прошепотіла Терру.

Тенар гостро поглянула на дівчинку.

– Тобі доведеться йти самій, Терру. Через усе село.

Дівчинка кивнула.

– Віддай це тільки самому Яструбові!

Мала знову кивнула.

Тенар сховала записку в кишеню фартушка Терру, обняла її, поцілувала і відпустила. Дівчинка побігла в село, її рухи були легкими і вільними – вона наче летіла. Летіла, як пташка, як дракон, і Тенар дивилася їй услід, аж доки дитина не зникла у вечірніх сутінках.

ШУЛІКИ

Незабаром Терру повернулася і повідомила Гедову відповідь: він сказав, що сьогодні ж залишить Ре-Альбі.

Тенар вислухала дівчинку, подумки задоволено відзначивши, що Яструб пристав на її пропозицію і вирішив триматися осторонь від королівських гінців, які так його жахали. Відтак вона нагодувала Колючку й Терру смаженими жаб'ячими лапками, поклала дівчинку спати, а тоді сіла потемки біля коминка і замислилася. Серце жінки краялося від туги та самотності. Гед пішов. Він більше не був великим магом і втратив упевненість у собі, тепер йому не обійтися без друзів; а Тенар відіслала його геть від тих, хто міг би підтримати у важку хвилину. Він пішов, а вона мусить залишитися тут, аби завадити королівським хортам узяти його слід. Принаймні варто дочекатися, доки гінці повернуться у Хавнор.

Його панічний страх і те, що й сама вона підпала під вплив цього страху, тепер здавалися Тенар вкрай нерозважливими; вона навіть подумала, що Гедові, можливо, і не варто тікати аж у Дубівці – він міг би й надалі ховатися в халупі тітоньки Слані. Принаймні там би його ніхто не шукав. А коли чужинці покинуть острів, Гед зможе повернутися сюди, в Оґіонів дім. І все буде гаразд: вона подбає про Геда, а він відновлюватиме сили і просто буде поряд із нею.

Зненацька на порозі хатини виросла чиясь невиразна тінь.

– Ш-ш-ш! Спиш? – почувся голос тітоньки Слані. – Він уже пішов, – змовницьким тоном повідомила відьма. – Рушив старою дорогою через ліс. Казав, що так він скоротить шлях і вже завтра вранці буде в Серединному Долі.

– Добре, – озвалася Тенар.

Вочевидь, нині тітонька Слань почувалася тут вільніше, ніж зазвичай, і, не чекаючи запрошення, сіла на стілець навпроти Тенар.

– Я дала йому на дорогу буханець хліба і трохи сиру.

– Дякую тобі, тітонько Слань. Ти добра жінка.

– Знаєш, люба, – голос відьми у темряві лунав так, наче вона виголошувала закляття, – я все хотіла сказати тобі одну річ, але боялася пхати свого носа куди не треба... Адже я знаю, що колись ти жила серед великих людей та й сама була однією з них. Власне, це й змусило мене припнути язика, коли в голову полізли різні думки. А все ж є певні речі, на яких я знаюся набагато краще за тебе, хоча ти вмієш писати руни, знаєш Прамову і взагалі набралася всіляких мудрощів і тут, і там, у далеких краях.

– Твоя правда...

– Ну от і добре! Пам'ятаєш, ми з тобою говорили про те, як одна відьма може впізнати іншу, і про те, як могутній маг бачить рівного собі. Тоді я сказала про нього – про того, що нині пішов звідси, – що тепер він уже ніякий не маг, і байдуже, ким він був раніше, а ти мені заперечувала... Пам'ятаєш? Але ж я тоді мала рацію, чи не так?

– Так. Він і сам про це казав.

– Авжеж, казав. І щоб ти знала, він таки не бреше і не морочить нікому голову! До того ж він не з тих, хто ладен їхати возом без вола. Але скажу тобі щиро: я рада, що він пішов! Це не могло тривати довго – якщо вже з ним таке сталося, він перемінився і все таке...

Тенар було геть невтямки, про що йдеться.

– Я не розумію, чому він так боїться, – сказала вона. – Ні, до певної міри, звичайно, розумію, але мені важко пояснити, звідки у нього цей сором. Я знаю: він вважає, що йому було б краще померти. Але я також знаю – і на цьому ґрунтується мій світогляд, – що суть життя полягає в тому, щоб робити свою справу, і робити її добре. Тоді матимеш і задоволення, і славу, і все інше. А якщо ти цього не можеш, або коли в тебе відбирають твою справу, тоді все втрачає сенс. Неодмінно треба мати щось своє...

Тітонька Слань слухала й кивала так, наче Тенар виголошувала неабиякі істини, а тоді, трохи помовчавши, сказала:

– Що не кажи, а таки, мабуть, не надто приємно старшому чоловікові почуватися п'ятнадцятирічним хлопчиськом!

У Тенар мало не вирвалося: "Про що це ти?", але вона стрималася. Жінка раптом збагнула, що завжди чекала, коли Гед нарешті повернеться зі своїх гірських мандрів і увійде до хати; що вона просто хотіла чути Гедів голос, що все її тіло не бажало миритися з його відсутністю. Вона скоса поглянула на відьму: Слань, наче купа чорного ганчір'я, бовваніла на Оґіоновому стільці.

– Ах! – вигукнула Тенар у відповідь тим незліченним думкам, що роїлися в її голові. – Так ось чому, ось чому я ніколи... – Вона надовго замовкла, а тоді нарешті спитала: – А хіба вони... хіба маги... це що, закляття?

– Звичайно, звичайно, люба, – запевнила Слань. – Вони зачаровують самі себе, здійснюючи так званий обмін – це щось на кшталт шлюбної угоди навпаки, скріпленої клятвами та магією. Кажуть, що саме завдяки такому обміну чаклуни отримують свою силу. Щоправда, мені щось не дуже віриться – це так само, якби я розповідала про те, що мені Прадавні Сили допомагають! А втім, деякі відьми ще й не таке витворяють...

– Ті, хто виховував мене, теж сподівалися на ласку Безіменних Сил...

– Авжеж, ти ж розповідала мені: жодного чоловіка, лише оті... Як же їх? Йовнухи, здається? Це ж просто жах якийсь!

– Але чому... Чому я ніколи навіть не думала...

Відьма голосно розреготалася.

– Бо в цьому й полягає їхня сила, люба. Ти не думаєш! І не можеш! І вони теж, окрім своїх чарів, не можуть нічого! А як же інакше? Адже силу свою вони віддали. От і не виходить, нічого не виходить! Ось так! Ти просто нічого не отримаєш, якщо не сплатиш належної ціни. У тому-то й річ! І це знають не лише великі маги, а й відьми та знахарі... І все-таки, знаєш, чоловікові важко забути про те, що він чоловік, навіть якщо йому до снаги дістати сонце з неба. Тож вони просто намагаються затуманити собі мізки, щоб не думати про це. Справді, навіть у недавні лихі часи, коли магія була в занепаді, я ніколи не чула, щоб якийсь чарівник порушив закляття і застосував свою силу для вдоволення власної хоті. Навіть найнікчемніший чаклун на таке не наважиться. Звісно, деякі невігласи-знахарі чи ворожбити – словом, різна дрібнота, – іноді вдаються до чарів, щоб закрутити голову якійсь селянці. Але ж я чудово знаю: їхні закляття нічого не варті! Тут річ у тому, що одна сила не слабша від другої, і в кожної з них – своя мета. Принаймні так я це розумію.

Тенар глибоко замислилась.

– Вони самі себе від людей відокремлюють, – нарешті сказала юна.

– Авжеж. На те вони й чаклуни.

– Але ж ти цього не робиш.

– Я? Нічого дивного, люба, адже я лише стара відьма!

– Стара?

На мить запала тиша, а відтак із темряви почувся відьмин голос:

– Достатньо стара, щоб уже нічим особливо не перейматися.

– Але ти казала... Ти ж не давала обітниці безшлюбності?

– А що це таке, люба?

– Ну, як усі маги?

– О, ні. Ні, ні! Я хоч і не була красунею, проте вміла дивитися на чоловіків так... і знаєш, то було зовсім не чаклунство! Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі... Потрібно тільки зміряти його таким, особливим, поглядом, і все! Роззявить рота, як ґава, і за кілька днів навідається до мене: "Дай мені ліків для пса, у нього короста", "А мені – цілющого зілля для бабусі", – але ж я добре знала, чого вони хочуть насправді, тож якщо хтось припадав мені до серця, то я не комизилася... Але тільки заради кохання, заради кохання! За чаклунство мені платять, а за задоволення – дарують кохання, ось що я тобі скажу. Звісно, і в коханні не сама лише втіха була... Я колись сохла за одним парубком, дуже вже гарний був, та тільки серце крижане, жорстоке... Він уже давно помер. Батько того Скорохода, котрий нещодавно повернувся сюди жити, – ти ж його знаєш! О, я просто божеволіла від кохання – навіть чарами один раз скористалася! Та все було марно. В бурякові кров не грає... Та й сюди, в Ре-Альбі, я перебралася через мороку з одним хлопцем із Порт-Ґонту. Я тоді ще зовсім молодою була. А він походив з багатої й поважної родини, тож я не могла нічого вдіяти. Сила була на їхньому боці! Вони не хотіли, щоб їхній син знався з простою дівчиною, з якоюсь брудною хвойдою – так вони мене називали. Мабуть, якби я не втекла сюди, то вони б завиграшки прибрали мене зі своєї дороги. Але, Боже мій, як я кохала того хлопця! У нього були такі дужі, мускулясті руки, а в глибоких темних очах жеврів вогонь – я наче й досі бачу їх перед собою...

Вони доволі довго сиділи мовчки.

– Слухай, а коли ти була з чоловіком, то, мабуть, мусила забувати про чаклунство?

– Аж ніяк, – задерикувато відповіла відьма.

– Але ж ти казала, що не можна нічого отримати, не віддавши. Чи у жінок це не так, як у чоловіків?

– Що саме не так, люба?

– Не знаю, – промовила Тенар. – Мені здається, що ми самі створюємо всі ці відмінності, а тоді скаржимося. Я не розумію, чому мистецтво Високої Магії та й сама магічна сила не можуть бути однаково відкритими для чоловіків і жінок?

– Чоловік здебільшого віддає, люба. А жінка приймає.

Тенар мовчала: вочевидь, її не влаштовувало таке пояснення.

– Наша жіноча сила, на перший погляд, здається меншою, слабшою, ніж у чоловіків, – сказала тітонька Слань. – Зате вона глибше сягає, бо, по суті, складається із самого коріння. Це як старий ожиновий кущ. А сила мага схожа на високу ялину, міцну, крислату – але під час бурі саме такі дерева й ламаються. А ось ожині ніщо не зашкодить! – Вона насмішкувато заквоктала, наче квочка, вдоволена таким порівнянням. – Ну що ж! Тепер він уже, мабуть, далеко відійшов, їм його не знайти. Але люди все одно базікати почнуть...

– Про що?

– Ти шанована жінка, люба, і добре ім'я жінки – це її багатство.

– Її багатство, – тупо повторила Тенар і, помовчавши, сказала ще раз: – Її багатство. Її скарб. Її ціна... – Вона зненацька підхопилася зі стільця, потягнулась всім тілом. – Це як у драконів, які шукають печери, будують фортеці і зберігають там свої скарби, дбають про свою спадщину, сплять на своїх статках, зливаючись із ними, перетворюючись на них... Лише брати і брати, але ніколи нічого не віддавати!

– Ти ще пізнаєш ціну доброго імені, – сухо зауважила тітонька Слань, – коли його втратиш. Звісно, це в житті не найголовніше. Але виправити такий ґандж дуже нелегко...

– А ти би погодилася не бути відьмою, аби стати шанованою жінкою?

– Не знаю, – замислено відповіла Слань. – Я не знаю, як би це мені вдалося. Адже в мене лише один-єдиний дар, а інших талантів, мабуть, катма.

Тенар підійшла до неї і взяла її руки у свої. Здивована цим жестом, тітонька Слань зірвалася зі стільця і трохи відсахнулась від неї, але Тенар пригорнула її до себе й поцілувала в щоку.

Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар – легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:

– Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?

– Не треба, – лагідно мовила Тенар. – Мені до чужинців не звикати.

Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим – здавалося, що горить саме повітря. Тенар була й не була в цьому мареві; вона ширяла на крилах вітру й сама була вітром, тією його силою, що не знає перепон... І жоден голос не покликав її...

Вранці вона сиділа на ґанку і розчісувала коси. Тенар була білошкірою, але, на відміну від більшості карґадців, мала темне волосся. Щоправда, тепер у її чорних, як воронове крило, косах іноді вже з'являлися срібні ниті. Вона щойно помила голову тією водою, яку приготувала для прання, бо вирішила, що пранням займеться пізніше. Ранок видався спекотним. Тенар сушила коси на сонці, повільно розчісуючи їх, – іскри спалахували на її волоссі і, наздоганяючи гребінь, з тріском збігали вниз.

Терру підійшла і зупинилася у неї за спиною, уважно спостерігаючи. Тенар обернулась і побачила, що дівчинка мало не тремтить від напруження.

– Що сталося, моя пташко?

– Із тебе вогонь летить, – промовила дівчинка. – По всьому небу розлітається!

– Та це ж просто волосся іскрить, – трохи ніяковіючи, пояснила Тенар. Терру посміхнулася, і Тенар раптом усвідомила, що раніше ця дитина ніколи не всміхалася. А тепер вона обома руками, здоровою й обпеченою, намагалася упіймати іскри, що сипалися з розпущеного волосся Тенар, і сміялася:

– Іскорки, іскорки!

І тоді Тенар уперше запитала себе: цікаво, яким бачить Терру весь цей світ? І зрозуміла, що не знає відповіді на це питання, що неможливо знати, як бачить світ той, кому випалили одне око. Їй знову згадалися Оґіонові слова: "Її будуть боятись". Проте вона не відчувала ніякого страху, навпаки! І заходилася знову чесати коси – завзято орудувала гребенем, аби іскорок було якомога більше, щоби знову і знову чути цей тихий, хрипкий, радісний сміх.

Потім вона попрала простирадла та рушники, свою білизну та речі Терру і розклала все на осонні посеред галявини, перед тим упевнившись, що кози надійно зачинені в кошарі. Випрані речі Тенар пригнітила камінням – з самого ранку дув поривчастий вітер, і в ньому чаїлась якась дика, неприборкана сила.

Терру росла. Вона й досі здавалася надто маленькою та худенькою, як на свій вік (їй тоді було близько восьми), але протягом останніх кількох місяців її опіки повністю загоїлися і перестали боліти. Дівчинка більше рухалась і краще їла, а відтак сукенки, які вона доношувала після наймолодшої, п'ятирічної Жайвірчиної донечки, тепер стали замалими для неї.

Тенар подумала, що варто було би навідатися в село, до ткача Вітряка, і попросити в нього трохи полотна в обмін на ті недоїдки, які вона посилала для його свиней. Було б непогано пошити щось для Терру. Та й старого Вітряка, зрештою, теж хотілося побачити. Смерть Оґіона і Гедова хвороба змушували її уникати мешканців Ре-Альбі. Обидва ці маги, як завжди, силоміць вихопили її з виру звичних подій та явищ, із того світу, в якому вона чудово давала собі раду і який сама обрала для життя, – той світ не мав нічого спільного з королями і магами, з далекими мандрами і незвичайними пригодами. Натомість прості люди, які її оточували, займалися звичними справами: одружувалися, ростили дітей, орали поля, пасли худобу, шили, прали... Тенар думала про це з якимось мстивим почуттям – так, наче сперечалася з Гедом, котрий зараз уже, мабуть, підходив до Серединного Долу. Жінка уявила, як він іде по дорозі повз виярок, у якому вони з Терру ночували, – сивий, самотній, мовчазний мандрівець із хлібиною в наплечнику і тягарем усвідомлення власної ніщоти на душі.