Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Дівчинка мовчки кивнула головою, а тоді підживилася жменею родзинок та горіхів зі своєї торбинки. Вони рушили далі.

Сонце давно вже сховалося за обрієм, коли вони нарешті минули село і побрели до самотньої Оґіонової хатини, що височіла на вершечку Великої Кручі. У небі, над чорним купинням хмар, над розбурханою морською безоднею, займалися зорі. Вечірній бриз хилив додолу миршаву траву. На вигоні за невеличким будиночком мекнула коза. А в єдиному вікні хатини жевріло тьмяне жовтувате світло.

Ґоя сперла на стіну біля одвірка їхні – свою і Террину – палиці, взяла дівчинку за руку і постукала.

Відповіді не було.

Тоді вона рвучко прочинила двері і увійшла до господи. Полум'я у вогнищі вже давно погасло, жар іще конав під шаром сірого попелу, одначе на столі світився крихітний каганчик, а з сінника, постеленого просто на долівці в кутку кімнати, озвався Оґіон:

– Заходь, Тенар.

ОҐІОН

Ґоя постелила малій у ванькирчику[1]1
  Ванькир – бічна кімнатка, відокремлена стіною від великої кімнати.


[Закрыть] біля західної стіни. Потім розпалила вогнище. Підійшла до Оґіонового ложа і сіла, схрестивши ноги, просто на підлозі біля нього: – І ніхто за тобою навіть не догляне!

– Я наказав їм залишити мене самого, – прошепотів чаклун.

Обличчя його було таким же смаглявим і твердим, як завжди, тільки волосся трохи поріділо й зовсім посивіло, а тьмяне світло каганця більше не віддзеркалювалося в його очах.

– Ти ж бо так і померти міг наодинці, – докірливо насупилася Ґоя.

– Померти мені допоможеш ти, гаразд? – попросив старий чаклун.

– Зачекай ще трохи, будь ласка, – сказала вона і, нахилившись, притулилася чолом до його долоні.

– Добре! Не сьогодні, – погодився він і погладив її по голові. – Завтра.

Ґоя знову випросталась. Вогонь у коминку розгорівся. Омахи полум'я осявали стіни та низьку стелю кімнати, змушуючи темні тіні ховатися по кутках.

– От якби ще й Гед з'явився... – прошепотів старий.

– А ти послав йому вісточку?

– Він щез, – відказав Оґіон. – Пропав. Наче хмара густого туману накрила землю. І Гед зник у цьому тумані – подався просто на захід. Узяв із собою гілку ясена і зник в імлі. Пропав, пропав мій яструб...

– Ні, ні, ні, – пошепки заспокоювала його Ґоя. – Він повернеться!

Вони надовго замовкли. Від вогнища віяло теплом і спокоєм: Оґіон то починав дрімати, то знову прокидався, відтак і Тенар змогла нарешті бодай хоч трохи перепочити після виснажливої мандрівки. Жінка розтерла змучені ноги і плечі. Вочевидь, сьогодні з неї сім потів зійшло, а наостанку, коли шлях почав круто спинатися вгору, їй довелося взяти на руки ще й вкрай зморену Терру.

Перегодом Тенар приготувала теплу купіль і змила з себе дорожню куряву. Тоді спряжила глек молока і з'їла окраєць черствого хліба, знайденого в Оґіоновій коморі. Повечерявши, знову сіла біля старого. Поки той спав, вона сиділа і при світлі вогнища задумливо стежила за обличчям Оґіона.

І думала вона про те, що колись, багато-багато років тому, в далекому пустельному краю одне дівча точнісінько так само сиділо потемки у похмурій, схожій на колодязь кімнаті. Змалечку ця самотня дівчинка вважала себе "Поглинутою", Єдиною Жрицею і служницею Темних Сил Землі. А потім – і відтоді теж збігло чимало часу – жила-була на світі жінка, проста селянка, котра також любила посидіти у спокійній тиші своєї господи – здебільшого поночі, коли спали чоловік і діти, коли випадала нагода побути часинку наодинці із самою собою.... А згодом, коли ця жінка овдовіла, разом із нею у спорожнілому домі оселилася спотворена вогнем дівчинка. Тепер же ця вдова сиділа біля смертного ложа старого мага і водночас чекала на іншого чоловіка, вельми сподіваючись на його повернення. Вона чекала, як усі жінки, як судилося чекати кожній жінці. Але Оґіон покликав її до себе не тим найменням, яким колись нарекли жрицю Атуанських Гробниць, і не тим, яким люди називали господиню, а згодом і вдову Кременя із Дубівців. Ні, вмираючий чаклун називав її іншим іменем, як і Гед – багато років тому, у мороці Атуанських Гробниць, як і її мати – дуже давно і дуже далеко звідси...

– Я – Тенар, – прошепотіла вона. Вогонь, перекинувшись на суху соснову галузку, облизав її своїм яскраво-жовтим язиком.

Оґіон раптом почав задихатися. Вона намагалася йому допомогти, підтримуючи за плечі. Потім він знову трохи заспокоївся і заснув. Задрімала й Тенар, крізь сон дослухаючись до нерівного дихання Оґіона. Часом старий, наче у тривожному маренні, вимовляв якісь дивні слова. Уже глупої ночі він раптом голосно вигукнув, ніби зустрівши старого друга: "Овва, і ти тут? Бачив його?" А коли Тенар встала, щоби підкинути дров у вогнище, Оґіон заговорив знову, і цього разу він зміненим дитячим голосом звертався до когось у своєму далекому минулому: "Я хотів їм допомогти, але дах упав. Обвалився просто на них. То ж землетрус!" Тенар прислухалась. Вона теж колись бачила землетрус. "Я хотів допомогти!" – промовив старий голосом хлоп'яти, і в цьому голосі відчувалися біль і страждання. А потім Оґіон знову почав судомно хапати ротом повітря.

Тенар прокинулася вдосвіта. Надворі лунав ґвалт потривоженого птаства – велетенська зграя пернатих створінь пролітала просто над дахом будинку. Їх було так багато, що, здавалося, наче почалася буря – від швидких пташиних тіней навіть у кімнаті стемніло. Зграя колом облетіла будинок і подалася геть. Тенар так і не зрозуміла, що то були за птахи.

Вранці з Ре-Альбі до хатини чарівника прийшла пастушка, щоби подоїти Оґіонових кіз, з нею навідалися ще якісь люди; всі вони питали, чи не потрібна старому магові їхня допомога. Тітонька Слань, сільська знахарка, обмацавши вільхову палицю і ліщиновий ціпок, що стояли біля одвірка, обережно зазирнула всередину, але увійти не наважилася, бо ж Оґіон загарчав зі свого ложа:

– Скажи їм, хай ідуть собі геть! Нічого не треба! Дайте мені спокій!

Нині він виглядав значно краще. Коли прокинулася маленька Терру, він трохи побалакав із нею – точнісінько так само, як колись із Тенар: дещо стримано, але дуже добрим і тихим голосом. Потім дівчинка побігла гратися на осонні, й Оґіон запитав Тенар:

– Що означає те ім'я, яким ти її називаєш?

Він добре розумів Істинну Мову Створення, але ніколи не знав ані слова по-карґадському.

– "Терру" означає "полум'яна, вогненна", – відповіла Тенар.

– Он як... – промовив Оґіон, і його очі засяяли. Потім він спохмурнів, ніби намагаючись знайти потрібні слова. – Ця дитина... – почав чаклун. – Цієї дівчинки... Її будуть боятися.

– Чому "будуть"? Її вже й зараз бояться, – гірко сказала Тенар.

Чарівник похитав головою.

– Подбай про неї, Тенар, – прошепотів він. – Навчи її всього, що знаєш сама!.. Але не на Роуку. Вони там бояться... Ох, чому я тоді відпустив тебе? Навіщо ти пішла? Щоби привести сюди її? Надто пізно...

– Лежи, лежи спокійно, – лагідно просила його Тенар, тому що Оґіон намагався сказати ще щось, знайти якісь важливі слова, але йому бракувало повітря, він знову почав задихатися. Врешті-решт, судомно сіпнувши головою, він прошепотів:

– Навчи її! – і надовго затих.

Їсти він не хотів і лише час від часу просив напитися води. Близько полудня Оґіона зморив сон, а прокинувшись – уже надвечір, – він сказав:

– Пора, доню, – і сів на своєму ложі.

Тенар, посміхаючись, узяла його за руку.

– Допоможи мені звестися на ноги.

– Ні, ні! Що це ти намислив?

– Так, – твердо сказав старий. – На волю. Я не хочу вмерти у чотирьох стінах.

– Куди ж ти підеш?

– Байдуже куди. Було б добре дістатися до лісової стежки, – відповів Оґіон. – А далі – до того бука, що росте на пагорбі, над галявиною.

Побачивши, що чаклун спромігся самотужки підвестися і таки справді збирається вийти надвір, Тенар кинулася допомагати йому. Разом вони дісталися до дверей, і він, обернувшись на порозі, обвів прощальним поглядом свою вбогу оселю. У темному куті праворуч від дверей тьмяно блищала його висока патериця. Тенар намірилась було взяти її, та Оґіон тільки похитав головою.

– Ні, – сказав він, – не треба. – І огледівся, ніби намагаючись щось пригадати. – Ходімо.

Коли надворі в обличчя йому війнув свіжий західний вітер, старий поглянув на високий небосхил і сказав:

– Добре!

– Дозволь мені покликати когось із села, і ми віднесемо тебе на ношах, – запропонувала Тенар. – Люди залюбки виконають будь-яке твоє прохання.

– Я хочу дійти сам, – промовив чаклун.

З-за дому вибігла Терру і, раптово споважнівши, задивилася на Оґіона й Тенар, які неквапно, зупиняючись через кожних п'ять-шість кроків, аби старий міг перевести подих, простували через зарослу густими травами галявину до лісу, що спинався вгору крутим схилом Великої Кручі. Нестерпно пражило сонце, натомість вітер був майже крижаним. Їм знадобилося чимало часу, щоб перейти через галявину. Коли вони нарешті дісталися до високого молодого бука, що ріс на узліссі, за кілька кроків від гірської стежки, Оґіонове обличчя посіріло від утоми, а ноги підгиналися, наче трава під вітром. Чаклун важко опустився просто на землю між міцним корінням дерева і сперся спиною на стовбур. Він доволі довго не міг ані говорити, ані поворухнутися, а його серце гупало так надсадно, що здавалося – груди старого ось-ось розчахнуться від виснажливих глухих ударів. Але зрештою він усміхнувся і прошепотів, звертаючись до Тенар:

– Все гаразд.

Терру весь цей час ішла за ними назирці. Тенар підійшла до дівчинки, погладила її по голові і щось тихо сказала. Тоді повернулася до Оґіона і пояснила:

– Зараз мала принесе ковдру.

– Мені не холодно.

– Зате я змерзла, – посміхаючись, заперечила Тенар.

За мить прибігла дівчинка, несучи під пахвою складену вовняну ковдру. Вона щось пошепки сказала Тенар і подалася геть.

– Колючка дозволила їй подоїти козу. Заодно й подбає про дівчинку, – сказала Тенар Оґіонові. – Тож я можу залишитися тут, із тобою.

– Ти завжди маєш якийсь клопіт і повсякчас піклуєшся про інших, – сказав Оґіон хрипким шепотом – говорити інакше він уже не міг.

– І чомусь завше доводилося давати собі раду зі щонайменше двома гризотами заразом, – погодилась Тенар. – Але тепер я лише тут, а не деінде.

Оґіон кивнув.

Він довго сидів мовчки, спираючись спиною на дерево і заплющивши очі. Дивлячись на його обличчя, Тенар бачила, як воно гасне – так само повільно, як осяяний призахідним сонцем обрій.

Потім Оґіон розплющив очі, вдивляючись у високе небо. Здавалося, він бачить, як там, у залитих золотавим сяйвом, неозорих просторах, відбувається щось надзвичайне. А відтак старий невпевнено, ніби вагаючись, прошепотів:

– Дракон?..

Сонце сховалося за обрій, вітер вщух. Оґіон поглянув на Тенар.

– Все! – збуджено промовив чаклун. – Тепер усе змінилося!.. Все інакше, Тенар! Ти чекай... Чекай тут, бо... – Старий зненацька дрібно затремтів, як гілка дерева на дужому вітрі. Він дивився кудись у далечінь над головою Тенар. Він узяв її за руку; вона нахилилася до нього, і чаклун назвав їй своє Істинне ім'я, щоби після смерті залишитися в пам'яті людей самим собою.

Потім Оґіон стиснув руку Тенар і, заплющивши очі, почав виснажливий двобій зі смертю, намагаючись вдихнути бодай ковток повітря. Невдовзі він затих назавжди і, лежачи на землі, став схожим на один із коренів могутнього бука. В небі зажевріли перші зорі, і їхнє світло сіялося крізь листя і гілля дерев.

Тенар сиділа біля небіжчика, і її зусібіч оточувала густа пітьма. Раптом на галявині тьмяно блиснуло світло ліхтаря. Вона накрила теплою ковдрою й себе, і мерця, але її рука, що міцно стискала його руку, геть задубіла, так ніби вона тримала у ній крижинку. Тенар іще раз торкнулася чолом Оґіонової долоні і важко підвелася на ноги. У неї паморочилася голова, а тіло заніміло і здавалося чужим. Вона рушила назустріч тому, хто йшов через галявину з ліхтарем у руці.

А відтак Оґіонові сусіди до самого ранку сиділи біля небіжчика, і тепер він уже не міг прогнати їх геть від себе.

* * *

Маєток володаря Ре-Альбі височів на голій скелі просто над Перепадиною. Рано-вранці, ще вдосвіта, чарівник, котрий служив у тутешнього шляхтича, зійшов по дорозі, що вела від маєтку через село до будинку Оґіона. Незабаром прибув і ще один чаклун, який дістався сюди з Порт-Ґонта, потемки спинаючись угору крутою стежиною. Ніхто не знав, як вони довідалися про смерть Оґіона, – чи то до них дійшов поголос, чи то чаклуни отримали цю сумну звістку завдяки своїй магічній силі.

У Ре-Альбі не було свого чаклуна чи ворожбита – адже поряд жив сам Оґіон, а ще людям допомагала місцева знахарка, тітонька Слань: вона могла відшукати загублену річ, вилікувати від хвороби, вправити вивихнутий суглоб – словом, займалася дріб'язком, задля якого ніхто не став би турбувати старого мага. Тітонька Слань мала вельми сувору вдачу, жила самотньо, навіть не думаючи про заміжжя, а ще, схоже, ніколи не милася. Її сиве волосся було заплетене у безліч кумедних кісок та вузликів-оберегів, а повіки почервоніли від диму чарівного зілля, яке вона постійно палила у своїй господі. Це вона першою прийшла тоді з ліхтарем через галявину, а потому разом із Тенар та іншими селянами цілу ніч просиділа біля тіла покійного Оґіона. Саме вона запалила воскову свічечку під скляним ковпаком і розігріла запашну олію на глиняному тарелі; крім того, вона промовила всі ті слова, які належить говорити у подібних випадках, і взагалі зробила все, що слід було зробити. Перед тим, як обмити тіло, вона лише швидко глипнула на Тенар, немов питаючи в неї дозволу, й одразу взялася до справи, яка вже давно стала для неї звичною. Адже сільські відьми зазвичай не лише готують небіжчиків до похорону, а й нерідко самі їх ховають.

Коли ж до лісу прийшов чаклун із маєтку володаря Ре-Альбі – високий молодий чоловік із сосновою патерицею, оздобленою срібним навершям, а потім до нього приєднався другий маг, із Порт-Ґонта (то був огрядний чолов'яга середнього віку із короткою тисовою патерицею), то тітонька Слань навіть не підвела своїх налитих кров'ю очей і надалі продовжувала щось зосереджено нашіптувати, дотримуючись старовинних жалобних звичаїв.

Коли ж вона нарешті поклала тіло так, як йому належить лежати в могилі – на лівому боці, підібгавши коліна, – то насамкінець поклала у його розкриту ліву долоню крихітний оберіг, ретельно загорнутий у клапоть м'якої козячої шкури і перев'язаний барвистою шворочкою. Але чаклун із Ре-Альбі кінчиком своєї патериці недбало відкинув вузлик убік.

– Могилу вже викопали? – запитав чарівник із Ґонту.

– Так, – відповів йому чаклун із Ре-Альбі. – Його поховають на родинному цвинтарі мого повелителя, – і він показав у бік маєтку.

– Зрозуміло, – сказав гість із Ґонту. – А я сподівався, що Великого Мага з усіма почестями поховають у центрі нашого міста, яке він колись врятував від землетрусу.

– Мій господар вважає, що саме йому повинна належати честь подбати про похорон великого Оґіона, – твердо відповів чаклун із Ре-Альбі.

– Але тоді виходить... – почав було огрядний маг і замовк, не бажаючи сперечатися, але й не сприймаючи загонистого тону молодого чаклуна. Потім поглянув на небіжчика. – Доведеться поховати його безіменним, – сказав він із гіркотою і жалем. – Я йшов усю ніч, і все-таки спізнився. А відтак наша непоправна втрата стала ще тяжчою!

Молодий чаклун мовчав.

– Його Істинне ім'я – Айґаль, – озвалася Тенар. – І він хотів, щоб його поховали саме тут, де зараз лежить тіло.

Обидва чаклуни одностайно витріщилися на неї. Молодик, уздрівши перед собою нічим непримітну літню селянку, мовчки відвернувся. Натомість той, що прийшов з порту, довго не зводив з неї очей, а тоді спитав:

– Хто ти?

– Мене кличуть Ґоєю, я вдова Кременя, що жив у Дубівцях, – відповіла вона. – Але, гадаю, ви й самі мали б здогадатися, хто я насправді. Мені зовсім не конче сповідатися перед вами.

Почувши це, чаклун із Ре-Альбі кинув на неї погордливий погляд.

– Агов, жінко, припни-но язика! Як ти смієш пащекувати до людей, котрі володіють магічною силою?

– Стривай, стривай, – спробував угамувати його запал другий чаклун, який і досі пильно дивився на Тенар. – Ти ж була... Здається, ти колись була його ученицею?

– І другом, – відрубала Тенар. Сказавши це, вона рвучко відвернулася і замовкла: вимовляючи слово "друг", вона раптом почула гнів у власному голосі. Відтак вона поглянула на свого старого друга, що лежав на землі, готовий упокоїтися в ній назавжди, бездиханний і непорушний. А ці люди стовбичили навколо, живі, сповнені сил, і вони не випромінювали ані крихти дружнього співчуття – лише заздрість, зловтіху і зневагу до суперника.

– Пробачте мені, – сказала вона. – Надто довго тягнеться ніч. Я була біля нього, коли він умирав.

– Але це ще не... – почав було молодий чаклун, однак його зненацька перебила тітонька Слань, завзято кинувшись на захист Тенар:

– Так, була! Була! Нікого не було, крім неї. Він сам послав за нею. Молодий Скороход, який вівцями торгує, переказав їй, щоб вона прийшла. А старий все чекав на неї, не хотів умирати, доки її не побачить. Саме вона була з ним поруч, а тому їй і вирішувати, де його належить поховати! Ось так!

– І він... – сказав старший чаклун, – і він назвав тобі...

– Назвав своє Істинне ім'я, – Тенар поглянула на них: обличчя старшого чоловіка випромінювало недовіру, а молодикові, здається, було до всього байдужісінько. Розмова з чаклунами раптом знову почала її дратувати. – Я вже один раз промовила це ім'я вголос. Хіба я мушу його повторювати?

Вона жахнулася, зрозумівши з виразу їхніх облич, що маги й справді не розчули Істинного імені Оґіона – вони тоді просто не звернули на неї уваги.

– О! – вигукнула Тенар. – Що за лихі часи настали: навіть таке Ім'я залишається непочутим і, промовлене в тиші, звучить не голосніше, ніж камінець, що впав на землю! Невже уміння слухати інших – не велике мистецтво? Що ж, слухайте знову: його Ім'я – Айґаль. І після смерті – теж Айґаль. І в піснях, які складатимуть про нього, його називатимуть Айґалем з острова Ґонт. Якщо, звісно, в сучасному світі ще не перевелися ті, хто може складати справжні пісні. Він був дуже мовчазною людиною. А тепер замовк назавжди. І, може, жодних пісень більше не буде, сама лише тиша. Не знаю. Я страшенно втомилася. Я втратила батька і дорогого друга...

Її голос зрадливо затремтів, горло стисли ридання. Тенар відвернулася і хотіла піти геть. Але раптом помітила посеред стежки той крихітний вузлик-оберіг, який приготувала для небіжчика тітонька Слань. Вона підняла його з землі, стала навколішки біля покійника, поцілувала відкриту долоню його лівої руки і поклала туди амулет. Тоді, не підводячись з колін, ще раз поглянула на двох чоловіків, що стояли поряд, і тихо промовила:

– Ви подбаєте про те, щоб могилу йому викопали тут, де він хотів?

Першим кивнув старший, за ним – молодий.

Жінка звелася на ноги, обтрусила спідницю і пішла геть, через галявину, осяяну яскравим промінням вранішнього сонця.

КАЛЕСИН

Чекай, – сказав їй Оґіон, який тепер став Айґалем, за мить до того, як вітер смерті вирвав його із життя. – Все! Тепер усе змінилося!.. – прошепотів він, а тоді додав: – Ти чекай, Тенар..." Але так і не сказав, на що саме їй належить чекати. Може, на ті переміни, які він бачив у своїх передсмертних маревах? Але що то за переміни? А може, він мав на увазі власну смерть і те, що має статися після того, як його життя добіжить кінця? Утім, голос старого мага лунав піднесено і майже радісно – він наче прирікав її на це чекання.

"А хіба могло бути інакше? – сказала вона собі, підмітаючи долівку в Оґіоновому будинку. – Хіба в моєму житті було іще щось, окрім чекання?" – А потім, ніби розмовляючи із незабутнім Оґіоном, спитала вголос:

– Я повинна чекати тут, у твоїй господі?

"Так", – усміхаючись, відповів їй Айґаль Мовчазний.

Зрештою Тенар прибрала в будинку, вичистила вогнище і провітрила постіль. Винесла на смітник піввідра череп'я і діряву сковорідку – увесь цей мотлох був німим свідком того, яким тяжким був минулий рік для старого, хворого мага. Оґіон жив так само просто, як звичайні селяни, але якби його зір був ясним, а могутність у розквіті, він би неодмінно полагодив і щербату миску, і понівечену пательню. Тенар було боляче бачити ці ознаки його слабкості, і вона гірко шкодувала про те, що в скрутну хвилину її не було поряд із Оґіоном. "Я би залюбки подбала про тебе", – сказала вона тому Оґіонові, якого пам'ятала, але він не відповів. Старий нізащо не захотів би когось обтяжувати – він занадто звик до самотності і самодостатності. Хтозна, можливо, і до неї він би пробурчав: "Тобі що, нема чим більше зайнятися?" Цього Тенар не знала. Зате вона була переконана в іншому – тепер їй слід залишатися в Оґіоновій хатині.

Кисличка та її чоловік Ясновод, які прожили у Дубівцях навіть довше, ніж вона сама, доглянуть за вівцями та садом; а інші орендарі, Сутяга і Чиж, вчасно зберуть урожай з поля. Ну, а решта маєтку й сама про себе подбає. Скажімо, малину обірвуть сусідські дітлахи – з цим доведеться змиритися, хоча Тенар і сама любила поласувати ягідками. Тут, на Великій Кручі, де завжди дули сильні морські вітри, було надто холодно для малини. І все ж на персиковому деревці, яке Оґіон посадив у захищеному від вітрів закуті, біля південної стіни хатини, дозрівали вісімнадцять персиків. Із самого початку Терру стежила за ними, як кицька за мишею. І зрештою оголосила своїм хрипким тихим голоском:

– Два персики вже зовсім жовті. І в них червоні щічки...

– Чудово, – сказала Тенар, і вони разом із Терру зірвали два перших стиглих плоди і зі смаком з'їли їх просто піддеревом, облизуючи липкі від солодкого соку пальці.

– Можна я її посаджу? – спитала Терру, розглядаючи зморшкувату тверду поверхню персикової кісточки.

– Авжеж. Ось гарна місцина, біля старого дерева. Тільки не сади надто близько, щоб обом деревцям не забракло місця для коріння.

Дівчинка вибрала місце, викопала крихітну ямку, поклала туди кісточку і засипала землею. Тенар стежила за нею. За ті кільканадцять днів, які вони прожили тут, Терру дуже змінилася. Вона й досі майже не розмовляла, не виявляючи ані гніву, ані радості; проте відтоді, як вони оселилися в Оґіоновій хатині, її хвороблива напруженість і боязкість поволі почали зникати. Ось, приміром, щойно їй закортіло з'їсти персик. І навіть спало на думку посадити кісточку, аби персиків у цьому світі побільшало. Живучи у Дубівцях, вона не боялася тільки Тенар і Жайвірки; натомість тут дівчинка відразу заприязнилася із Колючкою, двадцятирічною пастушкою з Ре-Альбі, лагідною, хоч і не надто кмітливою дівулею велетенського зросту, котра поводилася з малою майже так само, як з одною зі своїх кіз, а чи радше – як із хворим, безпомічним козенятком. Але Терру подобалося таке ставлення. Як подобалася їй і тітонька Слань – дівчинці було геть байдуже, чим тхнуло від старої відьми.

Коли двадцять п'ять років тому Тенар вперше потрапила в Ре-Альбі, тітонька Слань була ще зовсім молоденькою. Вона запобігливо кланялась і посміхалася "ясній панні", учениці й названій доньці Оґіона, ніколи не зверталася до неї першою і поводилася підкреслено шанобливо. Тенар одразу відчула, що за машкарою цієї показної поштивості криються заздрість, неприязнь і недовіра, з якими вона надто добре запізналася ще тоді, коли була Єдиною Верховною Жрицею Гробниць Атуану. Її підлеглі вважали себе пересічними людьми, натомість до неї ставилися як до надзвичайної особистості. І так було завжди: жриця Гробниць, названа донька Великого Мага, Тенар повсякчас стояла осторонь від інших жінок, ніби вивищуючись над ними. Цей привілей, розділяючи із нею свою могутність, надавали їй чоловіки. Натомість жінки дивилися на неї коли поштиво, коли заздрісно, а часом – і з кумедним зніяковінням.

А втім, тепер у неї не залишилося майже нічого спільного з тією Тенар, котра завжди трималася осібно від усіх; вона давно зачинила двері у ту гнітючу пору свого життя; втекла від Безіменних Сил Пітьми, що владарювали у пустельних Гробницях Атуану, а згодом відмовилася і від тієї могутності, яку могла здобути, пізнаючи Істину під проводом її названого батька й учителя Оґіона. Тенар обрала інший шлях; вона воліла повернутися у світ жінок, щоби стати однією з них, такою, як вони: дружиною, матір'ю, господинею, простою трудівницею, – і покладатися лише на ті сили, якими від народження володіє кожна жінка, і відчувати лише ту скромну шану, з якою люди споконвіку ставляться до жінки-матері.

Відтак, щасливо побравшись із Кременем й оселившись у Серединному Долі, Ґоя зрештою зуміла заприязнитися з тамтешнім жіноцтвом; так, звісно, вона залишилася "чужинкою", вона мала білу шкіру та й балакала якось дивно, зате виявилася чудовою господинею і неперевершеною пряхою, виростила здорових і ґречних дітей, і господарство її процвітало – ніде правди діти, з будь-якого погляду Ґоя була достойною жінкою. Чоловіки також сприймали її як дружину Кременя, котра робить те, що належить робити кожній жінці: ліжко, діти, кухня, прибирання, кужіль, шитво... Словом, славна жіночка! Їм вона подобалася. "Що не кажи, – тихцем пліткували селяни, – а цьому Кременю таки неабияк поталанило... А цікаво, чи шкіра у неї скрізь така біла, як на личку?" – вони витріщалися на неї своїми хтивими очима, допоки не минула її молодість. А тоді просто перестали її помічати.

Проте тут, у Ре-Альбі, все раптом знову змінилося. Після спільної нічної варти біля тіла покійного Оґіона тітонька Слань ясно дала зрозуміти, що вельми шанує Тенар, а відтак ладна стати для неї подругою, послідовницею, служницею – якщо на те буде воля названої доньки і учениці Великого Мага. Натомість сама Тенар й досі вагалася, чи варто їй водити компанію зі старою відьмою – адже тітонька Слань була надто непередбачуваною, темною і ненадійною, мала потайну і водночас надміру запальну душу, а крім того, вирізнялася лукавством і... неохайністю. Але зате вона одразу порозумілася з Терру. Хтозна, можливо, саме завдяки хитрій відьмі дівчинка змінилася на краще. І хоча мала ставилася до старої нечупари так само, як і до всіх інших, – тобто залишалася млявою, мовчазною і слухняною, ніби лялька чи якась інша нежива річ, проте тітонька Слань повсякчас крутилася біля Терру, задобрюючи її дрібними подарунками, ласощами та забавками. Бувало, цілий день тільки й чути улесливе примовляння старої: "А ходи-но зі мною, люба! Ходімо, тітонька Слань щось тобі покаже..."

Її ніс нависав над беззубим запалим ротом; на щоці була бородавка з вишневу кісточку завбільшки, а колись чорне, як вороняче крило, волосся тепер помітно посивіло і рясніло незліченними, неймовірно переплутаними між собою магічними пасмами, вузликами і кісками. Крім того, тітоньку Слань завжди огортав міцний, складний і насичений запах – його можна було порівняти хіба що зі смородом, який зазвичай шириться від лисячої нори. "Ходи-но зі мною до лісу, люба! – так у казках улещували дітей усі відьми. – Там я покажу тобі щось дуже гарне!" А потім відьма, ясна річ, засмажувала маля в печі та з'їдала, або ж кидала дитину в криницю, з якої бідолашне нізащо не могло вибратися, марно благаючи на допомогу. Або, приміром, обплітала якусь дівчинку сонними чарами і на сто років замикала всередині скелі, а тоді приходив чарівний Принц і, цілунком розбудивши зачаровану діву, справедливо карав злу відьму...

"Ходи-но зі мною, дитинко!" – казала тітонька Слань і вела Терру в поля, щоби показати їй гніздо жайворонка, сплетене із зелених трав, або брала малу з собою на болота – збирати білу святенницю, дику м'яту та чорниці. Старій відьмі зовсім не треба було ані пхати дитину в піч, ані перетворювати її на потвору, ані замикати всередині чого-небудь: все це Терру вже пережила.

Слань дуже добре ставилася до Терру, але все-таки то була якась улеслива, запобіглива доброта. Вона завжди озивалася до дівчинки першою, завжди їй щось пропонувала... Тенар не знала, що саме Слань розповідає Терру, чого її навчає, а тому й вагалася, чи варто дозволяти старій відьмі морочити дитині голову. "Слабкий, як жіночі чари, страшний, як жіночі чари", – вона чула цю приказку безліч разів. І справді, не раз переконувалася в тому, що магія, до якої вдавалися такі відьми, як тітонька Слань або Плющиха, хоч і не потребує великої чарівної сили, проте нерідко може накоїти неабиякого лиха – чи то зловмисно, чи то просто з дурного розуму. Сільські відьми, звісно, знали доволі багато заклять та замовлянь, деякі навіть чули про Великі Подвиги, проте ніхто з них не мав жодного уявлення про Високі Мистецтва чи бодай про основи Великої Магії. Взагалі, такі речі були не для жінок. Магія завжди вважалася суто чоловічою справою, чоловічим ремеслом; навіть сама магічна наука була створена чоловіками. Ніколи не існувало жодної жінки-мага. Втім, деякі самозванки величали себе чаклунками та чарівницями, проте їхня уроча сила залишалася стихійною, некерованою, напівдикою – то була сила без знань і без мудрості, вона несла у світ лише небезпечне сум'яття і розбрат.

Здебільшого сільська відьма, як-от, приміром, тітонька Слань, жила з того, що знала кілька слів Істинної Мови, отримавши безцінний дар від когось із родини або купивши цю крихту істини у вчених магів. Усі ці ворожки та знахарки добре давали собі раду з простими чарами, які дозволяють знайти загублену річ або допомагають полагодити зіпсоване, вони також пам'ятали силу-силенну хоч і геть безглуздих, проте дуже таємничих звичаїв і ритуалів. Крім того, завдяки своєму багатому життєвому досвіду ці кмітливі жінки вміли прийняти пологи, вправити суглоб, загоїти рану, чудово розумілися на хворобах птиці та худоби, знали майже все про цілющі зілля та трави. А їхня ворожба значною мірою ґрунтувалася на забобонах і марновірстві, причому вона неабияк залежала від того, наскільки великим чи мізерним був у цих жінок отой природжений дар, який дає змогу лікувати, заклинати, змінювати подобу людей і предметів. І це химерне поєднання чеснот і ґанджів, істини й омани живило коріння як добрих, так і дуже лихих плодів. Деякі відьми, приміром, мали надто прикрий, жовчний норов і залюбки шкодили іншим людям, іноді навіть самі не знаючи, навіщо їм це потрібно. Зазвичай вони промишляли тим, що приймали пологи, лікували від різної немочі, готували приворотне зілля і складали закляття, які допомагали жінкам розродитися та повертали чоловікам втрачену хіть, – загалом то були доволі безсоромні оборудки. Але наймудріші з-поміж відьом, навіть не володіючи Високою Істиною, застосовували свій дар лише в ім'я добра, хоча й не могли пояснити – а це до снаги навіть найменшим учням Роукської школи, – чому вони так чинять, і натомість плели різні дурниці про Рівновагу та Великий Шлях, аби хоч якось виправдати власні вчинки і прагнення. "Я слухаюся свого серця, – зізналася їй одна з таких відьом, коли Тенар іще була Оґіоновою ученицею і жила в його домі. – Звісно, Оґіон – Великий Маг. Навчатись у нього – надзвичайна честь. Але будь обережною, дитино, особливо якщо те, чого він тебе навчає, суперечить голосу твого серця".