Текст книги "Техану"
Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)
Тенар навіть тоді думала, що мудра жінка, швидше за все, має рацію; але все-таки щось, безперечно, залишалося поза межами її розуміння. Втім, вона й тепер була переконана в цьому.
Спостерігаючи за відьмою і Терру, Тенар сказала собі: ось тітонька Слань поводиться саме так, як велить їй серце, проте серце в неї шалене, дике, підозріливе, та й взагалі вона схожа на хитру ворону, котра вперто скрадається до своєї мети. І ще їй здалося, що Слань опікується Терру не лише з доброї волі: стару принаджують ті страждання, яких зазнала дівчинка, те насильство, той жахливий вогонь...
Утім, наразі ніщо в поведінці Терру не вказувало на те, що тітонька Слань чогось її вчить – хіба що шукати гнізда жайворонків і збирати чорниці; а ще вона навчила дівчинку грати в "котячу колиску"[2]2
"Котяча колиска" – дитяча гра, у якій гравець переплітає між пальця ми обох рук зв'язану кільцем нитку, намагаючись "сплести" візерунок.
[Закрыть]. Скалічена вогнем правиця Терру нагадувала потворний гак – з допомогою понівеченого великого пальця цієї руки дівчинка могла лише хапати щось, наче крабовою клешнею. Але Слань показала малій, як плести "котячу колиску", обходячись чотирма пальцями однієї руки і великим пальцем другої. Терру зосереджено перебирала напнуту між пальцями нитку, бурмочучи почутий від тітоньки Слані чарівний "віршик":
Плутай, шворко, вишні жар!
Шквар дощем і громом вдар!
Гей, драконе, гей!
І тоді між її розчепіреними пальцями утворювалися чотири трикутники, які, втім, легко стягувались у квадрат, щойно смикнеш за кінець нитки...
А ще Тенар думала про те, що то за сила – куди могутніша, ніж звичайні жалощі чи просте почуття обов'язку, – змусила її прикипіти серцем до цієї дитини? Звісно, якби тоді про малу не подбала Тенар, то дівчинка залишилась би в домі Жайвірки. Але Тенар забрала Терру до себе, і відтоді ніколи навіть не замислювалась над тим, чому вона, власне, зважилася на такий крок. За велінням серця? Хтозна... Адже Оґіон теж нічого не спитав у неї про Терру, але зауважив: "Її будуть боятися". А Тенар йому відповіла: "Її вже бояться" – і це була правда. Можливо, й вона сама боялася цієї дівчинки, так само, як боялася жорстокості та насильства? Невже це страх вабив її до Терру?
– Ґоє, – озвалася Терру, сидячи навпочіпки під персиковим деревцем і роздивляючись порепану від спеки землю в тому місці, де вона нещодавно посадила персикову кісточку, – а хто такі дракони?
– Це велетенські могутні істоти, трохи схожі на ящірок, але більші за корабель, вищі, ніж будинок. У них є крила, як у птахів. І вони дихають вогнем.
– А сюди вони прилітають?
– Ні.
Більше Терру не питала нічого.
– Це тітонька Слань розповідала тобі про драконів?
Дівчинка похитала головою:
– Ні, ти.
– Он як! – здивувалася Тенар. А за мить додала: – Той персик, що ти посадила, потрібно поливати – принаймні раз на день, доки не почнуться дощі.
Терру підвелася і бігцем подріботіла до колодязя. Тенар дуже любила дивитися, як мала ходить або бігає, як граціозно ступають по землі її смагляві стрункі ноженята – їх вогонь не зачепив. Невдовзі дівчинка повернулася, тягнучи за собою важкий глек, з яким завжди ходив по воду Оґіон, і, навсібіч розхлюпуючи життєдайну вологу, щедро полила своє майбутнє деревце.
– Отже, ти запам'ятала мою розповідь про ті часи, коли люди та дракони були одним народом... Про те, як люди поселилися тут, на східних островах Земномор'я, а дракони залишились далеко-далеко на заході...
Терру кивнула. Вона, здавалося, зовсім не зважала на те, що їй говорять, та коли Тенар промовила "далеко-далеко на заході", показавши рукою кудись у бік моря, дівчинка раптом підвела очі й поглянула у високе ясне небо, що виднілося над повіткою, за живоплотом із тичкової квасолі.
На дах повітки вискочила коза і, повернувшись боком, гордовито задерла голову, – либонь, у цю мить вона уявляла себе справжньою гірською козою.
– Знову Стрибуха відв'язалася, – сказала Тенар.
– Кізь-кізь-кізь, Стрибухо! Кізь-кізь, кізонько! – закричала Терру, наслідуючи Колючку, яка зазвичай саме так скликала до себе отару. За мить крізь квасолеві хащі продерлася Колючка і теж почала кричати на вперту козу. Але тварина незворушно стовбичила на даху, анітрохи не зважаючи на крики.
Тенар вирішила не заважати їм бавитися у звичну гру "спіймай Стрибуху" і повз рядок висадженої квасолі рушила до краю Великої Кручі, а відтак пішла уздовж урвища над морським берегом. Оґіонів дім стояв осторонь від села, зате зовсім поруч із краєм Перепадини, де крутий косогір з одного боку збігав на кам'янисті, порослі травою тераси, де паслися кози, а з іншого – стіною нависав над морем. Краєм урвища звивалася вузька стежина, а приблизно за милю від села схили Перепадини ставали положистими й утворювали щось на кшталт козирка із червоного піщанику, що нависав над розбурханим морем.
Тут, на самому краєчку Великої Кручі, не росло нічого, крім лишайників і мохів, лише де-не-де голубіли прим'яті вітром незабудки, схожі на крихітні ґудзички, розсипані поміж дрібної жорстви. А коли стати спиною до моря, обличчям – на північ і схід, то майже одразу за вузькою смугою заболоченої землі круто спиналася у піднебесся поросла лісом гора Ґонт. Велика Круча так далеко виступала над морем, що з її краю можна було розгледіти узбережжя і долини Есарії, які невиразно бовваніли в далекому тумані. А далі на південь і на захід – лише безмежне моря і неозоре небо.
Коли Тенар іще жила в Ре-Альбі, їй подобалося приходити сюди. Оґіон любив ліси. А вона виросла в пустелі, де дерев майже не було – хіба що кволі груші та яблуні, які росли в саду біля Гробниць і які протягом усього довгого літа мусила поливати храмова челядь. Тож і тепер Тенар любила стояти на краю стрімкого урвища, відчуваючи безмежну широчінь відкритого простору, де над твоєю головою немає нічого, крім неозорого неба. Це було чудово!
Замшіле каміння, лишайники, приземкуваті незабудки також подобалися Тенар: то були її давні друзі. Вона сіла на розпечену сонцем брилу за кілька кроків від краю урвища і, як завжди, задивилася у морську далечінь. Вітер пом'якшував спеку, охолоджував розпашіле обличчя й оголені руки.
На обрії, там, де море межує з небом, Тенар побачила блакитні обриси суходолу – то була Оранея, найсхідніший з-поміж Внутрішніх островів.
Вона дивилася туди, на це примарне видіння, доки її увагу не привернув якийсь незвичайний птах, що летів над морем із заходу до острова Ґонт. То була не чайка – надто вже повільно летів птах, і не пелікан, бо здійнявся надто високо над морем. Може, це дикий гусак? Або альбатрос, рідкісний гість, вільний блукач Відкритого моря, випадково залетів на ці острови? Тенар дивилася, як повільно і плавно піднімаються й опускаються широкі крила у спекотному мареві блакитного піднебесся. Тоді раптом підвелася, відбігла від краю урвища і завмерла біля скелі; серце калатало так, наче ось-ось вискочить із грудей, їй стало важко дихати, адже тепер вона вже виразно бачила і гнучке, сталево-чорне тіло, і широкі складчасті крила, і могутні пазуристі лапи, і пасма диму, що вивергалися із страхітливої пащі.
То був дракон! Він летів до острова, просто до Великої Кручі, на якій стояла Тенар. Жінка бачила, як виблискує іржаво-чорна луска, як горять вузькі страшні очі. Червоне полум'я вихопилося з пащі дракона, коли він із шипінням і ревом приземлився на скелястому урвищі над морем.
Його кігті металом заскреготіли по каменю. Лускаті крила, багряні проти гарячого сонця, оглушливо гриміли, доки дракон не заспокоївся і не склав їх за спиною. Тоді, повільно повернувши голову, він поглянув на жінку, котра завмерла за кілька кроків від його гострих, схожих на лезо коси, кігтів.
Тенар також поглянула на дракона. Тіло чудовиська аж пашіло нестерпним жаром.
Тенар давно знала про те, що не можна дивитися драконові просто в очі, але зараз її це чомусь зовсім не обходило. Дракон дивився на Тенар своїми широко посадженими над вузьким носом жовтими очима, у його ніздрях жевріло полум'я і клубочився дим. Але вона теж не відвернулася, а сміливо зустріла його погляд своїми темними очима.
Ніхто не промовив жодного слова.
Нараз дракон трохи відвернув голову – мабуть, щоби не обпекти її, коли роззявить пащу, – і видихнув разом зі струменем червоного полум'я щось на кшталт громового вигуку "Ха!". А тоді, чомусь геть зіщулившись, промовив майже ніжно, але явно звертаючись не до неї:
– Ахварайхе, Гед.
Його огорнули густі клуби диму, а в пащі раз у раз спалахувало яскраве полум'я. Потім чудовисько опустило голову, і тільки тепер Тенар побачила, що на його спині сидить людина, умостившись біля самої шиї, між могутніми крилами дракона. То був чоловік: він щосили тримався за іржаво-чорну луску, а його голова спиралася на один із велетенських шпичаків, що тяглися вздовж хребта дракона. Тенар здалося, що чоловік спить.
– Ахі ехерайхе, Гед! – сказав дракон трохи голосніше, і Тенар подумала, що він усміхається своєю довгою пащею, показуючи здоровенні жовтуваті зуби з гострими білими кінцями.
Чоловік на спині в дракона навіть не поворухнувся. Відтак крилатий велет знову повернув довгу шию і скоса поглянув на Тенар.
– Собріост! – прошипів дракон.
Це слово Істинної мови Тенар знала. Оґіон називав їй усі слова, які вона хотіла дізнатися. Дракон звелів їй лізти нагору! І Тенар раптом чітко побачила східці, якими можна було піднятися до нього на спину: пазуриста лапа, кривий лікоть, плечовий суглоб, міцні м'язи крила – загалом чотири східці.
– Ха! – і собі крекнула Тенар, намагаючись перевести подих і прогнати клубок, який став їй поперек горла. Потім на мить опустила голову, борючись із млосною кволістю, – ох, як близько були страхітливі кігті, і хижа паща, і видовжене жовте око! – а тоді впевнено вилізла на спину дракона. Тенар торкнулася руки чоловіка, що сидів між крилами, але той навіть не поворухнувся. А втім, він, поза всяким сумнівом, був живим.
– Ну ж бо! – сказала Тенар, нарешті розгледівши його обличчя. – Отямся, Геде! Треба йти...
Він ледве помітно підвів голову. Втім, його розплющені очі, здавалося, й досі нічого не бачать. Тенар довелося обійти Геда, подряпавши ноги об гарячу драконову луску, а відтак вона довго розтискала пальці чоловіка, якими той міцно тримався за шпичакуватий наріст на шиї чудовиська. Жінка дозволила Гедові з тією самою силою вчепитися в її власну руку і завдяки цьому зрештою зуміла переправити його на землю, обережно злазячи вниз чотирма "східцями" неймовірної драконячої "драбини".
Чоловік щосили намагався триматися за неї, але він геть виснажився і за мить важко, наче лантух, упав на кам'янисту землю.
Дракон схилив свою велетенську голову й обнюхав розпластане людське тіло – достеменно так само, як би це зробила будь-яка тварина. Відтак стрепенувся і, відступивши до краю урвища, повагом підняв могутні крила. Повернувшись до Тенар, дракон іще раз поглянув їй просто у вічі і промовив – так, наче зненацька у велетенському горні заревіло полум'я:
– Тлієсе Калесин.
Морський вітер шарпав його напіврозкриті шкірясті крила.
– Тлієсе Тенар, – відповіла йому жінка, і голос її ледь чутно тремтів.
Дракон подивився на захід, у заморську далечінь, а тоді здригнувся усім тілом, заскреготівши залізною лускою, різко розгорнув крила і стрибнув з кручі просто в безодню, де його миттю підхопили свіжі потоки вітру. Кілька разів піднялися й опустилися червоні крила, і Калесин одразу опинився далеко від острова – він упевнено і спокійно полетів на захід.
Тенар дивилася йому вслід, допоки дракон не розчинився у піднебессі. Відтак їй раптом стало холодно, а ще за мить вона сіла на камінь поруч із Гедом і заридала, закривши обличчя руками.
– Але що ж мені тепер робити? – тихо промовила жінка.
Одначе плакала вона недовго і невдовзі, втерши очі рукавом, відкинула волосся назад і перевернула Геда, що покоївся поруч, обличчям догори. Тепер непритомний чоловік простягся на цих голих скелях так спокійно і природно, що здавалося, ніби він лежатиме там вічно.
Самотужки вона не зможе дотягти Геда додому. Їй потрібна допомога, а отже, доведеться на якийсь час залишити його одного. Тенар здавалося, що він лежить надто близько до краю урвища і якщо спробує підвестися, то цілком може впасти вниз. Як же їй його пересунути? Адже він навіть голови не підвів, коли вона спробувала до нього заговорити. Тоді Тенар підхопила Геда під пахви та спробувала відтягти подалі від краю – і, на превеликий подив, їй це вдалось! Тіло виявилося напрочуд легким, незважаючи на те, що маг лежав, наче мертвий. Зібравшись на силі, жінка відтягла Геда на сім чи вісім кроків від краю урвища і вклала на крихітному, порослому травою клаптику землі. Тут вона і залишила його. Бігти Тенар не могла: у неї досі тремтіли ноги, та й дихати було важко. Вона намагалася йти якомога швидше і, наблизившись до Оґіонового будинку, почала кликати тітоньку Слань, Терру і пастушку Колючку.
Дівчинка першою вибігла їй назустріч і, як завжди, слухняно зупинилася.
– Терру, біжи в село і попроси когось прийти сюди... Байдуже кого, аби тільки силу мав... Там, біля урвища, – поранена людина!
Але мала й далі стояла як укопана. Вона ще ніколи не ходила в село сама. І тепер у її душі боролися звичний послух і страх. Помітивши це, Тенар спитала:
– А тітоньки Слані тут нема? І де Колючка? Втрьох ми б і самі змогли його донести. Швидше, швидше, Терру, поклич їх сюди! —
Їй здавалося, що коли Гед і далі безпорадно лежатиме на краю урвища, то неодмінно помре. Помре, впаде у безодню або його заберуть дракони... А вона просто не встигне вчасно повернутися. Тому не можна зволікати! Її покійний чоловік помер, коли поруч не було нікого, – пастух випадково знайшов його біля хвіртки. Оґіон теж помер, і вона не зуміла, не змогла врятувати його. Ось і Гед повернувся додому помирати, і, по суті, це був кінець, тепер і їй було нічого робити в цьому світі... Та все ж вона не сидітиме, склавши руки!
– Не барися, Терру! Знайди кого-небудь!
Похитуючись, вона й сама було побрела до села, аж раптом побачила, що через пасовище, спираючись на грубий глодовий костур, до неї поспішає Слань.
– Ти кликала мене, люба?
Тенар одразу ж відлягло від серця. Вона знову могла нормально дихати і думати. Тітонька Слань не стала марнувати час на розпит, а почувши, що треба перенести пораненого, прихопила міцну плетену рогожу, що висіла на плоті, і поквапилася до урвища. Разом із Тенар вони поклали чоловіка на цю рогожу і вже потягли його до будинку, коли їм на допомогу приспіла Колючка, а за нею – Терру і коза Стрибуха. Колючка була молодою і дужою, тож тепер вони змогли підняти рогожу за чотири кінці і швидко занесли Геда до хати.
Тенар і Терру спали разом – у ванькирі біля західної стіни. Навпроти було Оґіонове ложе, застелене щільним лляним простирадлом. На нього вони й поклали пораненого. Тенар накрила його ковдрою, натомість тітонька Слань пошепки мимрила якісь закляття, а Колючка й Терру просто стояли і дивилися.
– Ну, а тепер дайте йому відпочити, – сказала Тенар і випровадила всіх на ґанок.
– А хто це? – запитала Колючка.
– І що він робив біля урвища? – поцікавилась тітонька Слань.
– Ти знаєш його. Колись він був учнем Оґіона... тобто Айґаля.
Відьма похитала головою.
– То був хлопець з Десяти Вільх, люба, – заперечила вона. – Потім він став Архімагом на острові Роук.
Тенар ствердно кивнула.
– Ні, люба, це не він, – вела далі Слань. – Він лише схожий на Архімага. Але це не він. Цей чоловік – зовсім не маг. Навіть не ворожбит...
Колючка з цікавістю позирала то на Тенар, то на Слань. Вона мало що розуміла з того, про що вони говорять, але їй взагалі подобалося слухати, як люди розмовляють між собою.
– Але ж я впізнала його, тітонько Слань! Це Яструб, – Промовлене нею давнє, звичне ім'я Геда раптом розбудило в душі Тенар колишню ніжність, і вона вперше справді зрозуміла, відчула, що це Гед, що всі ті довгі роки, які минули з дня їхньої першої зустрічі, не змогли знищити тісного зв'язку між ним і нею. Тоді вона побачила світло у глибокому підземеллі, зорі серед темної ночі, і його обличчя, озорене цим сяйвом... – Я знаю його, тітонько Слань, – Тенар усміхнулася. – Він був першим чоловіком, якого я побачила у своєму житті.
Слань щось пробурчала – було видно, що вона вагається. Їй не хотілося перечити "пані Ґої", але слова Тенар здавалися відьмі вкрай непереконливими.
– Бувають різні ошуканства, перетворення, подоби... – пробурчала вона. – Краще будь обережна з ним, люба. Як він потрапив туди, на самісінький край урвища? Начебто ніхто не бачив, як він ішов через село...
– А хіба ніхто... ніхто не бачив?..
Вони разом витріщилися на Тенар. Вона спробувала було сказати "того дракона" – і не змогла. Її вуста і язик не слухалися, слово "дракон" не вимовлялося. Натомість склалося інше слово, яке змусило Тенар видихнути:
– ...Калесина...
Терру пильно дивилася на неї. Здавалося, від дівчинки аж пашить гарячим теплом, так наче її спопеляє гарячка.
– Штукарство! – сказала тітонька Слань. – Тепер, коли наш старий маг помер, сюди неодмінно збіжаться всілякі штукарі та шахраї.
– Удвох із Яструбом ми на маленькому човнику припливли з Атуану на Хавнор, а потім – на Ґонт, – не здавалась Тенар. – Ти ж бачила його, коли він привіз мене сюди. Тоді він іще не був Архімагом, але виглядав так само, як зараз. Хіба у когось іще є такі шрами?
Стара відьма ображено замовкла. Тоді поглянула на Терру.
– Ні, – сказала вона, – от тільки...
– Невже ти думаєш, що я б його не впізнала?
Тітонька Слань скривилася і, опустивши очі, навіщось потерла пальцем об палець.
– У цьому світі багато зла, пані, – нарешті сказала вона. – Є такі створіння, які здатні відібрати у людини її тіло, її подобу... навіть її душу...
– Ти гадаєш, що це перевертень?
Тітонька Слань аж зіщулилась від того, що страшне слово було промовлене вголос, і ствердно кивнула:
– Та ж недарма кажуть, що колись маг Яструб уже навідувався сюди – то було давно, ще до того, як він привіз тебе, – і його переслідувала чорна потвора, жахливе породження Темряви. Може, та Тінь і досі ходить за ним...
– Той дракон, що приніс Яструба сюди, – сказала Тенар, – називав його Істинним іменем. І я теж знаю це Ім'я! – У її голосі задзвенів гнів на підозріливу відьму, яка нізащо не хотіла їй вірити.
Тітонька Слань замовкла. І це її мовчання було куди промовистішим, ніж будь-які слова.
– Можливо, що Тінь, яка ходить за ним, – це Тінь його смерті. Можливо, зараз він просто вмирає! Не знаю. Якби Оґіон...
Згадавши Оґіона, Тенар заплакала: Гед запізнився, дракон приніс його надто пізно. Проковтнувши гіркий клубок в горлі, вона підійшла до коминка і заходилася розпалювати вогнище. Тоді простягнула Терру порожній чайник, і при цьому легко провела рукою по її обличчю. Страшні шрами були гарячими на дотик, але гарячки дівчинка не мала. Відтак Тенар заспокоїлася і повернулася до хатніх справ. Адже коли в одному домі збираються відьма, вдова, нещасна дитина і недоумкувата пастушка, то комусь із них однаково доведеться робити те, що належить робити, дбаючи про хліб насущний! І годі лякати дитину риданнями! Якщо той дракон вже полетів, то чого ще їй чекати, крім смерті?
ОДУЖАННЯ
Гед лежав непорушно, як небіжчик, – життя ледве жевріло у його тілі. Де ж він блукав? Яких випробувань довелось йому зазнати? Увечері, при світлі вогнища, Тенар зняла з Геда брудний і поношений, просяклий потом одяг, потім обмила пораненого і поклала його на чисте лляне простирадло, накривши теплою вовняною ковдрою. Він зроду був невисоким і доволі тендітним на вигляд, а проте завжди випромінював невичерпну життєву силу. Тепер же Гед настільки схуд, що, здавалося, вся його снага зненацька вивітрилася – він був тільки блідою тінню себе самого. Навіть шрами, які зміїлися через його ліве плече і ліву щоку від скроні до підборіддя, тепер ніби зменшилися, змарніли, вкрилися поволокою часу. А ще він зовсім посивів...
"Я страшенно втомилася від смертей і від жалоби! – подумала Тенар. – Мені вже набрид цей вічний похорон, набридла гіркота втрат. Але його мені, мабуть, ховати не доведеться! Хіба для цього він летів сюди верхи на драконі?"
"А я ж колись хотіла його вбити, – пригадала вона. – А тепер присилую жити!" І вона поглянула на нього з викликом, а не з жалем. – "То хто ж кого врятував тоді, в Лабіринті, Геде?"
Він спав і нічого не чув. А Тенар надзвичайно втомилася. Вона вмилася теплою водою і лягла поряд із Терру, котра скрутилася під ковдрою тихим теплим клубочком. Тенар відразу заснула, й уві сні раптом перенеслася у безмежний повітряний простір, оповитий золотавим маревом. Вона летіла. І кликала: "Калесине!" І чийсь голос летів їй назустріч крізь потоки світла.
Коли вона прокинулася, в полях і під стріхою вже щебетали птахи. Вона підвелась і крізь каламутне скло у низенькому віконці побачила вранішнє світло. Терру й досі спала. Тенар сиділа поруч із нею, дивлячись у вікно і згадуючи свою доньку Яблуньку – якою вона була в дитинстві. То були доволі невиразні, уривчасті спогади: крихітне тільце, сміхотливі рожеві щічки, легкі кучерики... А її меншого сина жартома прозвали Іскриком – адже іскру його життя викресав саме Кремінь. Мати не знала синового Істинного імені. Змалку Іскрик був дуже кволим і хворобливим – на відміну від своєї сестри, яка завжди була здоровою і жвавою дитиною. Він народився передчасно, зовсім крихітним, а ще через два місяці мало не помер від дихавиці, тож протягом перших двох років їй здавалося, що вона доглядає ледве живого горобчика. І квола іскорка не згасла, дитина видужала. Підростаючи, Іскрик ставав дедалі міцнішим і жилавішим; то був геть невгамовний і метушливий хлопчисько. Користі з нього на хуторі було мало: йому не вистачало терпцю ні до худоби, ні до людей; навіть розмовляв він лише тоді, коли в цьому виникала доконечна потреба, але Іскрикові ніколи не кортіло поговорити просто так, задля власної втіхи чи обміну знаннями.
Якось до них навідався Оґіон: Яблуньці тоді було тринадцять, а Іскрикові – одинадцять. Власне, саме тоді, на березі річки Кахеди, Оґіон нарік її доньку Істинним ім'ям. Напівжінка-напівдитина, вона була дуже гарною, коли босоніж ступала по зеленавій воді. Чарівник назвав її Хайогою. Він тоді прожив у Дубівцях ще кілька днів і якось поцікавився в Іскрика, чи не хотів би той податися У мандри разом із ним. Але хлопчик лише похитав головою. "А чим би ти зайнявся, якби мав можливість?" – запитав його Оґіон, і малий сказав йому те, що досі не наважувався сказати ні батькові, ні матері: "Пішов би в море". Отож, через три роки, коли чаклун Бучок нарік хлопця Істинним ім'ям, син Тенар найнявся моряком на торгове судно, що ходило з Вальмута до Оранеї і Північного Хавнору Час від часу Іскрик навідувався у Дубівці, але надовго там ніколи не затримувався, хоча після батькової смерті саме йому належало успадкувати садибу. Білошкірий, як Тенар, Іскрик виріс високим, жилавим і довгобразим, як Кремінь. Він так і не назвав батькам свою Істинного імені. Тенар не бачила сина ось уже третій рік. Можливо, він уже знає про смерть батька, а може, й ні. Хтозна, може й самого Іскрика вже немає серед живих – загинув, потонув... Але Тенар намагалася не думати про це. Її син повинен пронести іскорку свого життя через усі моря і крізь будь-які шторми.
Тенар встала, вдягнулась. Незважаючи на ранок, було вже зовсім тепло, тож вона вирішила не розпалювати вогнище. Вона сіла на порозі й випила кухоль молока, стежачи за тінню гори Ґонт, що тяглася углиб острова. Дув легенький вітерець, і в ньому відчувалися теплі пахощі літа, дивовижні аромати лугових трав. Усе навколо випромінювало якусь незбагненну тиху радість.
"Усе змінилося!" – шепотів Оґіон перед смертю, але в його голосі теж відчувалася радість. Тоді він подарував їй безцінну річ – своє Істинне ім'я, так наче віддав його на віки вічні.
– Айґаль! – тихо промовила Тенар. Він не відповів, натомість з кошари озвалися кози, які чекали, коли Колючка прийде їх доїти. "Ме-е-е!.. Ме-е-е!.." – долинало з-за живоплоту.
Кремінь, її покійний чоловік, любив казати: "Повір козі, якщо хочеш все зіпсувати". Він, хоч і сам колись пастушив, кіз терпіти не міг. А от Яструб у дитинстві якраз і був козопасом – тут, на Ґонті, по той бік гори.
Тенар зайшла до хати і побачила, що Терру вже прокинулась і стоїть біля Гедового ліжка, пильно дивлячись на сплячого чоловіка. Вона пригорнула малу до себе, і дівчинка, котра зазвичай ніяк не зважала на жодні прояви ніжності, цього разу, навпаки, навіть трохи притулилася до Тенар.
А Гед і далі спав непросипущим сном вкрай виснаженої людини. На його лівій щоці виразно виднілися чотири страшні білі шрами.
– Це від вогню? – пошепки запитала Терру.
Тенар відповіла не одразу. Вона й сама достеменно не знала, що то були за шрами. Колись вона запитувала його про це – давно, ще в Карбованій Залі Гробниць на острові Атуан. "Це, мабуть, дракон?" – насмішкувато спитала вона тоді. А Гед відповів їй цілком серйозно: "Ні, не дракон. То був один із поплічників Безіменних. Втім, зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я..." Оце, власне, і все, що Тенар знала. Проте вона добре розуміла, що для Терру означає слово "вогонь".
– Так, – сказала жінка.
Терру продовжувала дивитися на Геда. Вона нахилила голівку так, щоб її єдине зряче око дивилося просто на нього, і через це стала схожою на крихітну наїжачену пташку – горобчика або зяблика.
– Ходімо, моя пташко, зі мною! Йому зараз конче потрібно добре виспатися, а тобі пора з'їсти персик. Цікаво, що у нас там сьогодні достигло?
Терру притьмом помчала дивитись на дерево, а Тенар рушила за нею.
Ласуючи персиком, дівчинка пильно розглядала те місце, де вчора посадила кісточку. Вона явно була розчарована тим, що там досі нічого не виросло, але вголос нічого не сказала.
– Не забувай поливати його, – нагадала Тенар.
Після сніданку прийшла тітонька Слань. Вона чудово плела кошики з очерету, що ріс на болоті біля Великої Кручі, і Тенар якось попросила відьму, щоб та і її навчила цього ремесла. Ще живучи на Атуані, Тенар полюбила вчитися. А опинившись на чужому для неї острові Ґонті, вона відкрила для себе те, що люди страшенно полюбляють учити інших. Відтак Тенар звикла вдячно приймати будь-які знання та настанови, і, можливо, що саме завдяки цьому тутешні мешканці швидко забули про її чужинське походження.
Колись свої знання їй передав Оґіон, потім – Кремінь. Вона щиро вірила в те, що можна навчатися протягом усього життя. Їй і досі здавалося, що в світі є ще багато цікавого і пізнавального.
Очерет вони замочили заздалегідь, а сьогодні збиралися розщеплювати його: то була справа хоч і марудна, проте не складна – не заважала ні думати, ні бесідувати.
– Тітонько, – спитала Тенар, сидячи на ґанку перед ночвами із очеретом і купою розщеплених стебел на рогожі, – а як ти визначаєш, має людина чарівну силу чи не має?
– Те, що приховує глибина, знає лише той, хто глибоко бачить, – споважнівши, глибокодумно промовила Слань. А тоді розповіла історію про мурашку, яка знайшла в палаці на підлозі волосину, принесла її "додому", а вночі все мурашине підземелля засяяло так, наче туди впала зірка, – адже та волосинка була з голови великого мага Броста. Але тільки мудреці могли побачити те сяйво в мурашнику. А звичайні люди взагалі нічого не помітили...
– Отже, їм просто бракувало знань. Треба вчитися! – зауважила Тенар.
– Хтозна, хтозна... Можливо, треба, а можливо, й ні, – тітонька Слань іноді любила напустити туману. – Деякі люди народжуються з цим даром. Навіть якщо ти нічого не знаєш про свій талант, він однаково залишається з тобою. І колись неодмінно засяє, як ота волосина, що потрапила в мурашник.
– Твоя правда, мені теж доводилося таке бачити, – кивнула Тенар. – А як ти знаєш, що людина не має нічого спільного з магією?
– Так це ж одразу видно! – вигукнула тітонька Слань. – Звичайні люди зовсім інакше виглядають. Нема в них чарівної сили, та й квит! Ось поглянь. Якщо в мене є очі, то я можу побачити, що й у тебе вони також є, еге ж? А якби ти була сліпою, то я б і це теж побачила. Або якщо в тебе, приміром, лише одне око видюще, як-от у нашої малої, або, скажімо, троє очей – це ж було б одразу помітно, хіба ні? Але якби я була сліпою, то не змогла б дізнатися, видюща ти чи ні, – хіба що ти сама б мені про це сказала! Та, на щастя, очі в мене є! І я знаю, що в мене чудовий зір. Третє око! – Вона торкнулася свого чола і засміялася – гучним сухим квоктанням, наче курка, яка щойно знесла яйце. Слань раділа, бо зуміла знайти потрібні слова і сказала саме те, що хотіла сказати. Якоюсь мірою її доволі плутана й недорікувата манера спілкуватися була пов'язана з невмінням висловлювати свої думки. Зрештою, ніхто й не вимагав від неї послідовності в мисленні. Так само ніхто ніколи не дослухався до її балачок. Вона була відьмою і тому всі сподівалися від неї саме цього незрозумілого та плутаного (а отже – загадкового і чарівного) белькотіння. Ясність думки в її ремеслі була зайвою.
– Розумію, – сказала Тенар. – Тоді... навіть не знаю, чи захочеш ти відповідати на це запитання... Скажи, ось коли ти дивишся на людину своїм "третім оком", тобто бачиш її магічним зором, чи відразу ти розумієш, якою силою вона володіє?
– Це вже більше від знання залежить, – пояснила Слань. – Побачити людину – це все одно, що сказати: "Я її побачив". Але побачити і пізнати – не одне й те саме. Скажімо, я наразі бачу тебе, бачу цей очерет, бачу цю гору. А от із людьми потрібне знання. Я, приміром, знаю, що маєш ти і чого не має наша дурненька Колючка. Знаю, що є в нашій любій дівчинці і чого нема в тому чоловікові... який лежить у хаті. Я знаю... – Але далі їй забракло прикладів, тому Слань лише щось промимрила і сплюнула. – Словом, будь-яка відьма, якщо вона чогось варта, впізнає іншу відьму! – вигукнула вона спересердя.
– Отже, будь-яка чарівниця одразу тебе впізнає і зрозуміє, що в тобі є магічна сила, що ти відьма?...
Тітонька Слань нараз якось дивно посміхнулася – і, єхидно скривившись, витріщилася просто на Тенар.
– Люба моя, – прошамкала вона беззубим ротом, – ти, мабуть, хотіла сказати "чарівник", а не "чарівниця"? Хіба можуть прості відьми зрівнятися з чоловіками-магами?
– Але ж Оґіон...
– Пан Оґіон був винятковою людиною, – повагом промовила Слань.
На якийсь час вони замовкли, зосередившись на розщепленні очерету.
– Вважай, щоб не порізатися, – попередила стара.
– Але ж Оґіон учив мене! Його не бентежило те, що я дівчина. Він ставився до мене, як до справжнього учня, – як до Яструба. Він учив мене мови Створення. І розповідав мені про все, що мене цікавило...