Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Іскрик запросив Скорохода на вечерю. Торговець вівцями не залишився ночувати, хоч Іскрик, як гостинний господар, запропонував йому нічліг. Ось тільки Тенар навряд чи сподобалося б те, що на одному з її ліжок спатиме Скороход. І коли той у блакитних сутінках весняного вечора вийшов за село, вона не приховувала радості.

– Сину, завтра, щойно розвидниться, ми вирушаємо в Ре-Альбі, – повідомила Тенар Іскрику. – Ідемо Яструб, Терру і я.

Син спантеличено подивився на матір.

– Як – отак берете і йдете?

– Так само, як і ти, – приходив і йшов, – відказала Тенар. – А зараз, Іскрику, дивись сюди: це скринька твого батька. У ній – сім кістяних монет і боргові марки старого Мостовика. Тільки він жодного разу не сплачував за ними, бо не має коштів. Ці андрадські монети Кремінь уторгував за овечі шкури, які продавав у Вальмуті заїжджому купцеві чотири роки поспіль, ще коли ти був хлопчиком. Ці три хавнорські – від Півня, він купив наше господарство у Високому Ручаї. Я разом з твоїм батьком купувала той маєток, допомагала розчищати і продавати його. Тож я беру ці три монети, вони мої за правом. А решта, і господарство теж – усе твоє. Ти тут хазяїн.

Іскрик – високий, стрункий, молодий – стояв, дивився на скарбону[11]11
  Скарбона – скринька для зберігання коштовностей, грошей.


[Закрыть] і тільки кліпав очима.

– Забирай їх усі. Вони мені ні до чого, – сказав він тихим голосом.

– Мені їх теж не треба. Але дякую тобі за щирість, сину. Залиш собі ці чотири монети, а коли одружишся, подаруй їх дружині від мого імені.

Вона засунула скриньку у сховок за великою тарілкою на найвищій полиці, де її завжди тримав Кремінь.

– Терру, йди збери свої речі, бо ми виходимо дуже рано.

– Коли ви повернетесь? – запитав Іскрик, і тон його голосу нагадав матері того непосидючого хворобливого хлопчика, яким він був колись. Але вона тільки мовила:

– Не знаю, дорогенький. Якщо я буду тобі потрібна, то повернуся.

Тенар заходилася готувати подорожнє взуття і пакунки.

– Іскрику, – гукнула вона, – можеш зробити мені послугу?

Він сидів біля вогнища – непевний, похмурий.

– Яку?

– Навідайся у Вальмут, до сестри. І скажи їй, що я повертаюся на Велику Кручу. Скажи, якщо хоче щось переказати, то нехай не бариться.

Іскрик кивнув. Він поглянув на Геда, який вже спакував свої нехитрі пожитки з акуратністю і швидкістю людини, яка чимало помандрувала, а зараз розставляв посуд, щоб залишити після себе порядок на кухні. Закінчивши з посудом, Гед всівся навпроти Іскрика, просунув нову мотузку в петлю на мішку і затягнув його.

– Для цього є спеціальний морський вузол, – зауважив Іскрик.

Гед мовчки подав йому мішок і дивився, як Іскрик, так само мовчки, показує, як зав'язати вузол.

– Просто сповзає, – сказав він, і Гед кивнув.

* * *

У холодній передранковій імлі вони покинули садибу. Сонце на західному схилі гори Ґонт з'являється пізно, і якийсь час довелося грітися ходьбою. Нарешті його сяйво подолало громаддя вершин і почало світити їм у спини.

Тепер Терру йшла удвічі швидше, ніж минулого літа, та навіть при такій ходьбі на дорогу їм знадобилося два дні.

– А може, спробувати дійти сьогодні до Дібров? – запитала Тенар, коли було вже пополудні. – Там є щось схоже на заїзд. Пригадуєш, Терру, ми там ще випили по чашці молока?

Гед пильно вдивлявся у гірський схил.

– Це місце мені знайоме...

– Чудово, – озвалася Тенар.

Не доходячи до повороту, першого місця на цій дорозі, де з високої гори було видно Порт-Ґонт, Гед звернув у ліс, що ріс на крутих узбічних схилах. Темряву між стовбурами і гіллям пронизували скісні червоно-золоті промені західного сонця. Стежки тут не було. Пройшовши цим підйомом десь із половину милі, мандрівники вийшли на невеличку галявину, захищену від вітру деревами і стрімчаками. Звідси можна було бачити вершини гір, що височіли з півночі, а між верхівками високих сосен прозирало ясне західне море. Стояла цілковита тиша, і тільки десь у верховіттях повівав легенький вітерець. Гірський жайворонок затягнув журливу пісню, та й замовк, гайнувши до свого гнізда.

Перекусивши хлібом і сиром, трійко подорожан сиділи і спостерігали, як з моря на землю насувається темрява. Коли стемніло, вони розстелили свої плащі і вляглися: Терру біля Тенар, Тенар – біля Геда. Далеко за північ Тенар прокинулася: десь неподалік кричала самка сови – часто, протяжно, лунко, наче дзвоник. Здалека до неї, неначе відлуння того дзвоника, відповідав самець.

"Я буду бачити зірки, застиглі в морі", – подумала Тенар і знову заснула.

Вона прокинулась на світанку. Гед сидів біля неї, закутавшись у плащ, і крізь просвіт вдивлявся у західну далечінь. Його смагляве обличчя було абсолютно спокійне, втишене, таким вона бачила його багато років тому, на Атуанському узбережжі. Тільки очі дивилися не вниз перед собою, як тоді, а в безкрайній захід. Тенар і собі поглянула туди й побачила, як на заході рожево-золотою загравою займається новий день.

Гед обернувся до Тенар.

– Відколи ми зустрілися з тобою, відтоді я весь час тебе люблю, – зізналася жінка.

– Життєдайниця, – мовив Гед, нахилився до неї і поцілував – у груди, у вуста. Тенар на хвильку затримала його у своїх обіймах. А потім вони розбудили Терру і пішли далі. Коли вони майже зайшли у ліс, Тенар ще раз обернулася до галявини, немовби беручи з неї слово берегти її віру і щастя.

У перший день подорожі їх цікавила не стільки кінцева мета, скільки сама дорога. Сьогодні ж вони вже мали дійти до Ре-Альбі, і тому думки Тенар вже стосувалися здебільшого тітоньки Слані та її хвороби. А може, вона все-таки не помирає?

Та день минав, мета була все ближчою, і думки про Слань, та й взагалі будь-які думки поволі покидали Тенар. Вона втомилася. Її охоплювала відраза від того, що ось вона знову йде цією дорогою – дорогою, яке веде її до чужої смерті. Проминувши Діброви і вузьку ущелину, дорога знову бралася вгору. Коли вони дійшли до останнього довгого підйому, за яким починалася Велика Круча, Тенар уже ледве переставляла ноги, а думки в голові так переплуталися, що й годі розібрати. Варто було уявити якусь річ, як її назва починала вертітися у голові доти, поки не ставала безглуздим набором звуків. Спочатку їй пригадалася шафа для посуду в Оґіоновому домі, а тепер – кістяний дельфінчик, бо вона саме побачила в руках у Терру торбинку з іграшками.

Гед ступав легко, як звиклий до дороги мандрівник. Терру дріботіла поруч – та сама Терру, котра минулого року так знемогла на цьому шляху, що Тенар мусила взяти її на руки. Але тоді вони йшли довше. Та й дівчинка була дуже слабка.

"Літа беруть своє, – думала Тенар. – Я вже застара, щоби так іти. Сиди, бабо, вдома і пильнуй вогонь... Кістяний дельфінчик, кістяний дельфінчик. Кістяний чоловічок і кістяна тваринка. Ось вони йдуть попереду. Вони чекають на неї".

Тенар важко переставляла ноги. Втома сковувала тіло. Вона уже через силу здолала останній відрізок підйому, за яким починалася Велика Круча. Ліворуч виднілися дахи Ре-Альбі, які похило збігали до краю стрімчака. Праворуч звивалася дорога, що вела до посадника Ре-Альбі.

– Сюди, – кивнула Тенар.

– Ні, – сказала дівчинка і показала ліворуч, у бік села.

– Сюди, – повторила Тенар і повернула праворуч.

Гед попрямував за нею.

І вони пішли полями, порослими травою, обминаючи горіхові насадження. Було тепле надвечір'я раннього літа. У кронах дерев повсюдно лунав пташиний спів – близький, далекий. І хтось ішов дорогою їм назустріч – чоловік, імені якого вона не могла пригадати.

– Ласкаво просимо! – Чоловік спинився і насмішкувато дивився на подорожан.

Вони зупинилися теж.

– Ти ба, які визначні люди зводили вшанувати своєю увагою маєток посадника Ре-Альбі, – промовив він.

Туахо, ось як його звали! Кістяний дельфінчик, кістяна тваринка, кістяна дитинка...

– Мої вітання Архімагові! – чоловік вклонився Гедові, Гед – йому.

– І шановній Тенар Атуанській! – їй він вклонився нижче, ніж Гедові, і Тенар опустилася перед ним навколішки просто на дорогу. Вона схилялася і схилялася, аж поки не торкнулася вустами дорожньої пилюки.

– А тепер повзи, – наказав Туахо.

Тенар підповзла до нього.

– Стій! – наказав він, і вона зупинилась.

– Ти можеш говорити? – запитав Туахо.

Тенар мовчала. Жодне слово не корилося її вустам.

– Так, – звично відповів за неї Гед.

– Де чудовисько?

– Не знаю.

– Я гадав, що відьма приведе з собою подругу. А натомість привела тебе, вельможний Архімаже Яструбе. Яка приємна несподіванка! Єдине, чим я можу прислужитися відьмам і чудовиськам, – це очищати світ від них. Але з тобою, колишнім чоловіком, я можу й поговорити. Ти принаймні дохідливо розмовляєш. І усвідомлюєш, що таке покара. Невже ти гадав, що посадивши на трон свого Короля та навіки знищивши мого повелителя – нашого повелителя, – ти будеш у цілковитій безпеці? Руйнуючи останню надію на вічне життя, ти, мабуть, думав, що чиниш свідомо.

– Ні, – заперечив Гед.

Тенар не бачила чоловіків. Вона бачила тільки бруд перед собою і відчувала присмак пилюки у роті. І чула Гедів голос. А голос той сказав:

– Життя народжується у смерті.

– Лепечи, лепечи, співай свою пісеньку, наставнику з Роуку, учителю! Яка прикрість: великий Архімаг виростає до козопаса, забувши і магію, й усі слова, в яких криється сила! Архімагу, ти можеш прочитати заклинання? Просте малесеньке заклинання, здатне створити бодай крихітну ману? Ні? Жодного слова? Мій повелитель переміг тебе. Тепер ти це розумієш? Ти його не здолав. Його сила живе! Я міг би залишити тебе живим на якусь часину, щоби ти побачив ту силу – мою силу. Ти би побачив старого, якому я не даю померти. І якби мені знадобилося, я міг би скористатися для цього і твоїм життям, і побачити, як твій Король-вискочка сам себе пошиє в дурні, разом зі своїми манірними вельможами та дурнуватими мудрецями, шукаючи жінки! Жінки, яка керуватиме вами! А закон – він тут, і сила тут – тут, у цьому домі. Весь цей рік я збирав до себе всіх, усіх, хто володіє істинною силою. Декого вихопив із самого Роуку, з-під самісінького носа шкільних учителів. І з Хавнору, з-під носа так званого нащадка Мореда, який так прагне, щоби ним керувала жінка. Нашого короля, який настільки посміливішав, що носить, не криючись, справжнє ім'я. Архімагу, тобі відоме моє Ім'я? Ти не пригадуєш, ким я був чотири роки тому, коли ти був ще великим Майстром із Майстрів, а я – нікчемним роукським школярем?

– Тебе звали Ясенцем, – відповів смиренний голос.

– Назви моє Істинне ім'я!

– Я не знаю твого Істинного імені.

– Що? Ти не знаєш мого Істинного імені? Невже ти не можеш дізнатися його? Хіба маги не знають усіх імен?

– Я не маг.

– Овва! Ану, скажи це ще раз!

– Я не маг.

– Мені подобається слухати, як ти це кажеш. Повтори ще раз.

– Я не маг.

– Зате я – маг!

– Так.

– Повтори це!

– Ти – маг.

– Ага! Це навіть краще, ніж я сподівався! Ловив в'юна, а упіймав кита. Ну що ж, ходімо, познайомишся з моїми друзями. Ти можеш іти. А вона нехай повзе.

І так вони рушили шляхом, що вів угору, до маєтку посадника Ре-Альбі: Тенар – повзучи на руках і колінах спершу по дорозі, а потім – мармуровими сходами до дверей і мармуровими плитами передпокою і кімнат.

У будинку було темно. Довкола панував морок, і незабаром темрява почала огортати мозок Тенар: вона дедалі гірше усвідомлювала, що коїться. Зараз вона вже лише розрізняла кілька голосів і змогла розібрати деякі слова. Вона розуміла, що казав Гед, і варто було зазвучати його голосу, як Гедове ім'я витісняло з її голови усі інші думки. Проте він говорив нечасто, лише відповідав на запитання чоловіка на ім'я Туахо. Час від часу той звертався і до неї, називаючи її Сукою.

– Це моя нова собака, – сказав він кільком чоловікам, які сиділи у пітьмі. Горіли свічки, і від цього темрява здавалася ще густішою. – Погляньте, як добре вона вишколена. Ану, перевернися! – І вона переверталася горічерева, а чоловіки реготали:

– Добре научена сучка!

– У неї і щеня є, – сказав Туахо. – Те мале песеня здалося би покарати як належить, бо її так і не досмажили до кінця. Але зі своїм виплодком моя собака принесла чудову пташку. Яструба упіймала! Завтра ми навчимо його літати.

Інші голоси щось бубоніли, але Тенар уже не розуміла слів.

Шию жінки щось боляче стисло, і її знову змусили повзти нескінченними сходами, а потім загнали у якесь приміщення, де смерділо сечею, гнилим м'ясом і ще чимось млосно-солодкуватим. Навколо шемрали дивні голоси. Холодна, ніби камінь, рука ляснула її по голові, і хтось засміявся: "Хе-хе-хе", – наче двері зарипіли на іржавих завісах. Потім її копнули ногою і примусили повзти до передпокою. Вона вже ледве рухалася, тому її ще раз штурхонули у груди і в обличчя. Потім гримнули двері – і довкола запанувала чорна, важка, мертва тиша. І зачувши, що хтось плаче, Тенар подумала, що то дитина, її дитина. Їй дуже хотілося, щоби дитина перестала плакати. А потім усе зникло...

ТЕХАНУ

Дівчинка, повернувши ліворуч, встигла вже трохи пройти по дорозі, перш ніж озирнулася назад і сховалася за квітучим живоплотом.

Чоловік на прізвисько Ясенець (утім, і його Істинне ім'я – Ерісен – не було для неї таємницею) ввижався їй роздвоєною і скорченою темною тінню. Він зв'язав її батька і матір ременем, пропущеним крізь язик Тенар і крізь серце Геда, і повів їх до своєї криївки. Її нудило від смороду його лігва, але все-таки Терру трохи пройшла за ними слідом, щоби подивитися, що він робитиме далі. Ясенець завів своїх бранців усередину і зачинив за ними кам'яні двері. Терру не могла увійти туди.

Тоді вона щодуху кинулася бігти – через поля, повз хату тітоньки Слані, повз Оґіонів будинок і кошару для кіз – просто до стежини, що звивалася над урвищем. Тенар не дозволяла їй приходити сюди. Але зараз Терру мусила порушити заборону. Вона зупинилася на самому краю скелі. Десь далеко внизу шемрала вода, сонце поволі прямувало за обрій. Дівчинка подивилася на захід своїм єдиним оком і прокричала те Ім'я, яке колись уві сні промовляла її матір.

Вона не стала чекати відповіді, а просто рушила назад: спершу пройшла повз будинок Оґіона, щоби подивитися, як підросло її персикове дерево. Старе дерево рясніло маленькими зеленими плодами, але ніде не було видно навіть сліду від молодого паростка. Мабуть, його давно з'їли кози. А може, деревце просто всохло через те, що його не було кому поливати. Терру трохи постояла, дивлячись у землю, на те місце, де ріс молодий персик, а тоді глибоко зітхнула і пішла через поля до хатини тітоньки Слані.

Сполохані її появою, обурено залопотіли крильми напівсонні кури. У хижці було, як завжди, темно і млосно від безлічі різних запахів та ароматів.

– Тітонько Слань? – покликала дівчинка.

– Хто там?

Стара відьма лежала в ліжку, сховавшись під ковдрою, і тремтіла від жаху, марно намагаючись оточити себе магічною стіною, щоб до неї ніхто не зміг дістатися. Але Слань уже не могла спромогтися на такі чари – в неї майже не залишилося урочої сили.

– Хто там? Хто там прийшов? А, це ти, моя люба... Мила моя дівчинко, крихітко моя обпечена, красунечко... А що ти тут робиш сама? Де Тенар, де твоя матір? Вона теж тут? Не підходь, не підходь, дитинко! На мені лежить прокляття... Він прокляв мене, доню! Не підходь!..

Тітонька Слань плакала. Дівчинка взяла її за руку.

– Ти геть холодна, – сказала вона.

– А ти гориш вогнем, дитино, твоя рука аж пече. Ой, не дивись на мене! Він зробив так, що плоть моя гниє... Це нестерпно, але він не дає мені вмерти – каже, що спочатку я маю привести до нього тебе. Я намагалася вкоротити собі віку, я прагнула смерті, але він тримає моє життя у своїх руках і, всупереч моїй волі, не дозволяє мені померти! Ох, дайте мені померти!

– Тобі зовсім не конче вмирати, – спохмурнівши, промовила дівчинка.

– Дитинко, – прошепотіла стара, – люба моя... назви мене моїм Ім'ям.

– Хатха, – сказала дівчинка.

– Ах! Я так і знала... Звільни мене, доню, будь ласка!

– Треба зачекати, – сказала дівчинка. – Доки вони не прийдуть.

Тепер тітонька Слань уже трохи заспокоїлася.

– Хто це "вони", хто "вони", люба? – прошепотіла вона.

– Мій народ.

Довгі холодні пальці тітоньки Слані лежали у теплій долоні дівчинки. Терру міцно тримала їх. Надворі тепер було так само темно, як і всередині хати. Хатха, яку інші люди звали "тітонькою Сланню", заснула. А невдовзі задрімала й дівчинка, котра сиділа на долівці біля її ліжка.

* * *

Кати прийшли удосвіта. ВІН гаркнув:

– Ану, вставай! Годі вже куняти!

Вона порачкувала до нього. ВІН засміявся, примовляючи:

– Вставай! Вставай! Ти – сука розумна, можеш і на задніх лапах ходити! Ось так. Людиною прикидаєшся? Що ж, а тепер ходімо! – ретязь і досі був у неї на шиї, і ВІН смикнув за нього. Вона слухняно рушила за ним слідом.

– Гей, ану веди її сам, – сказав ВІН, і тепер поряд опинився інший, той, кого вона любила, але тепер не могла згадати його імені. Він повів її далі.

Разом вони вийшли з темного дому. Кам'яні двері відчинилися і випустили їх, а тоді знову зімкнулися за їхніми спинами. ВІН невідступно йшов назирці за нею і за тим, хто тримав повідець. Решта чоловіків трохи відстали – їх було троє чи четверо.

Поля були сірими від роси. Чорні обриси гори вимальовувалися проти блідого неба. У садах і на живоплотах дедалі голосніше починали співати птахи. Вони дійшли, здавалося, до самого краю світу і пішли далі, аж доки не дісталися до такого місця, де земля перетворилася на голий камінь, а край урвища став дуже вузьким. Через усю скелю тяглася довга вузька подряпина, і вона поглянула на неї.

– Нехай цей Яструб зіштовхне її, – сказав ВІН. – А тоді вже і сам хай летить, коли зможе.

І зняв ретязь із її шиї.

– Іди і стань на краю, – звелів ВІН.

Вона підійшла і зупинилася над урвищем. Внизу було море, і більше нічого. Над морем – лише небо, лише повітря.

– Ну, а тепер Яструб її підштовхне, – сказав ВІН. – Але спочатку спитаємо: може, вона захоче що-небудь сказати? У неї ж так багато мудрих думок! Хіба ви нічого не хочете нам сказати, пані Тенар?

Говорити вона не могла, але показала рукою на небо над морем.

– Подумаєш, альбатрос, – сказав ВІН.

Вона голосно розсміялася.

З моря світла, звідти, звідки починається небо, вилетів дракон, і за його гнучким лускатим тілом стелилось полум'я! І тоді Тенар нарешті заговорила.

– Калесин! – крикнула вона і, схопивши Геда за руку, відштовхнула його назад, до скелі, тому що ревище вогню пронеслося просто над їхніми головами. Забряжчала залізна луска, зашипів вітер у широких крилах, а страхітливі кігті залізними серпами заскреготіли об камінь...

* * *

З моря дув вітер. Кущик чортополоху, що пробився крізь тріщину у скелі біля руки Тенар, жваво погойдувався під поривами вітру.

Гед був біля неї. Вони лежали на камінні, тісно притулившись одне до одного. За їхніми спинами внизу шемрало море, а перед ними стояв дракон. Він трохи скоса дивився на них своїм довгастим жовтим оком.

Хрипким голосом Гед раптом сказав тією мовою, якою говорять усі дракони, і Тенар теж розуміла його: "Ми дякуємо тобі, о Найдревніший".

Поглянувши на Тенар, Калесин звернувся до неї – загудів, наче по великій металевій тарілці вдарили молотом:

– Аро Техану?

– Дівчинка моя, – стрепенулася Тенар. – Терру! – і зірвалася на ноги, аби бігти, аби шукати свою бідну крихітку. І побачила, як та мчить над самісіньким краєм урвища, поспішаючи назустріч драконові.

– Терру, не біжи! Обережно! – крикнула жінка, але мала вже побачила їх і чимдуж побігла просто в обійми Тенар.

Дракон повернув свою величезну, іржаво-руду голову. У його широких, наче гарматні жерла, ніздрях жевріло яскраве гаряче полум'я; час від часу звідти виривалися клуби диму.

– Техану, – сказав дракон.

Дівчинка повернулася і поглянула на нього.

– Калесин, – промовила вона.

Тоді Гед, що й досі стояв перед драконом навколішки, підвівся і, щоб утриматись на тремтячих ногах, схопив за руку Тенар.

– Тепер я знаю, хто покликав тебе, о Найдревніший! – усміхнувся він.

– Я покликала, – мовила дівчинка. – Я не знала, як іще вам можна допомогти, Сеґою!

Вона не зводила з дракона очей і говорила Мовою Створення, легко вимовляючи кожне слово.

– Ти добре вчинила, доню, – сказав дракон. – Я так довго тебе шукав.

– А тепер ми полетимо туди? – запитала дівчинка. – Туди, де живе наш народ? Де дмуть інші вітри?

– А ти хочеш усе це покинути?

– Ні, – сказала дівчинка. – А хіба вони не можуть полетіти з нами?

– Ні, не можуть. Їхнє життя – тут.

– Тоді я залишуся з ними, – відповіла дівчинка, зітхнувши.

Калесин відвернувся, щоби вивергнути зі своєї пащі вогненний подих – чи то втіхи, чи то глузування, чи то гніву: "Хах!" Потім, знову поглянувши на дівчинку, сказав:

– Це добре. У тебе тут багато роботи.

– Я знаю, – відповіла дівчинка.

– Я прилечу за тобою, – сказав їй Калесин. – Коли прийде час. – І обернувся до Геда з Тенар. – Я віддаю вам своє дитя так само, як ви віддасте мені своє.

– Коли прийде час, – відповіла Тенар.

Калесин похитав головою і всміхнувся кутиком довгого рота, всіяного велетенськими, схожими на гострі двосічні мечі, зубами.

Гед, Тенар і Терру відійшли якомога далі, доки дракон обережно розвертав над урвищем своє важке лускате тіло і лаштувався до польоту. Але зрештою він завмер, напружився, наче кіт перед стрибком, і зграбно плигнув зі скелі. Його жилкуваті крила червоно спалахнули проти світла ранкової зорі, шпичакуватий хвіст шмагонув каміння, дракон злетів і зник – наче чайка над морем, наче ластівка в небі, наче думка...

А там, де він щойно стояв, лежало лише обвуглене ганчір'я, скривавлені шматки м'яса та понівечені людські маслаки.

– Ходімо звідси, – сказав Гед.

Але жінка і дівчинка ніяк не могли відвести очей від страшних плям на камінні.

– Це все кам'яні люди, – нарешті сказала Терру. А тоді відвернулася і першою пішла геть. Вона йшла вузькою стежиною попереду чоловіка та жінки.

– Це її рідна мова, – промовив Гед. – Мова її матері.

– Техану, – сказала Тенар. – Її Ім'я – Техану.

– Його дав їй той, хто дарує Імена.

– Вона була Техану від самого початку! Завжди, завжди була Техану!

– Ходімо швидше! – гукнула дівчинка, озираючись. – Тітонька Слань хвора.

* * *

Вони встигли витягти тітоньку Слань на свіже повітря, промити її рани і спалити зігнилі простирадла, доки Терру бігала за чистою білизною до Оґіонової хати. Повертаючись назад, дівчинка привела з собою й Колючку. Пастушка допомогла їм зручно влаштувати тітоньку Слань у ліжку і погодувала її курчат. Потім Колючка пішла, пообіцявши принести їм чогось попоїсти.

– Хтось мусить піти у порт, – сказав Гед, – щоби покликати тамтешнього чаклуна. Нехай він подбає про тітоньку Слань: її можна зцілити. І ще треба навідатися у маєток посадника. Тепер його старий господар помре. А його внук, навпаки, житиме. Але той будинок потрібно очистити...

Гед сидів на порозі хатини, прихиливши голову до одвірка, і, заплющивши очі, грівся на сонці.

Тенар довго мила руки, обличчя, плечі у мідниці[12]12
  Мідниця – мідний таз.


[Закрыть] з чистою водою, яку вона щойно набрала з криниці. Умившись, вона озирнулася. Вкрай виснажений Гед так і заснув біля одвірка, повернувши обличчя назустріч сонячним променям. Вона сіла поруч із ним і поклала голову йому на плече. "Невже ми врятовані? – думала вона. – І як же нам пощастило вижити?"

Вона поглянула вниз: Гедова рука розслаблено повернулася долонею догори і лежала на землі. Вона згадала чортополох, що погойдувався на вітрі, і пазуристу лапу золотаво-червоного дракона. Тенар вже майже задрімала, коли поруч із нею вмостилася дівчинка.

– Техану, – прошепотіла жінка.

– А моє маленьке деревце загинуло, – повідомила дівчинка.

Стомлений і сонний мозок Тенар не одразу усвідомив, що саме сталося, але за якусь мить жінка прокинулася достатньо для того, щоб запитати:

– А на старому дереві є персики?

Вони розмовляли дуже тихо, щоби не розбудити сплячого Геда.

– Тільки дуже дрібні, зелені.

– Вони достигнуть – після Довгого Танцю. Ще трошки почекати...

– А тоді можна буде посадити ще одну кісточку?

– Скільки захочеш. А в будинку все гаразд?

– Там дуже порожньо.

– Ну що, залишимося жити в Оґіоновій хаті? – Тенар пригорнула дівчинку до себе. – Я маю гроші, – сказала вона. – Вистачить, щоб купити у Болотяника кіз і зимове пасовище, якщо він ще не передумав його продавати. Гед знає, де і як треба пасти кіз улітку... Цікаво, а шерсть, яку ми тоді начесали, збереглася? – І вона раптом згадала: "Ми ж забули Книги! Оґіонові Книги! Над коминком, на полиці... Ми залишили їх Іскрикові у Дубівцях, а він, бідолаха, навіть слова не зможе в них прочитати!"

Та це вже не мало значення. Тепер є безліч інших речей, які їм доведеться опанувати. Згодом вона пошле когось забрати ті книги, якщо вони знадобляться Гедові. Або й сама сходить туди, в долину – пізніше, восени, – побачить сина, навідається до Жайвірки, кілька днів поживе в Яблуньки. А зараз їм треба подбати про Оґіонів сад і город, якщо вони цьогоріч хочуть мати свої овочі. Тенар згадала живопліт із тичкової квасолі та пахощі квітучого саду. І ще – крихітне віконце у західній стіні будинку.

– Гадаю, ми зможемо тут жити, – твердо сказала вона.