Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Тенар не забула того, про що запитувала у Геда, коли вони лежали біля вогнища під кожухом. Через кілька днів чи місяців – час у цій скутій зимою господі збігав для них дуже приємно і легко – вона знову повернулася до цієї теми.

– Ти так і не розповів мені, – почала вона, – як зміг почути те, про що шепотілися на дорозі ті негідники.

– А я думав, що казав. Я ж зійшов з дороги і причаївся відразу, як почув, що позаду хтось іде.

– Чому?

– Бо був один і знав, що тут бродять якісь ватаги.

– А, ну так... І коли вони тебе минали, Хек саме говорив про Терру?

– По-моєму, він говорив про Дубівці.

– Ну що ж, цілком правдоподібно. Що тут ще скажеш. – Гед знову ліг, розуміючи, що вона йому не довіряє, і зачекав. – 3 чаклунами трапляються такі речі, – додала Тенар.

– Не тільки з чаклунами.

– Можливо.

– Кохана, чи не хочеш ти... зробити так, щоб я став тим, ким був?

– Ні. Зовсім. Навряд чи це було би розумно. Де би ти був зараз, якби надалі залишався магом? – Вони лежали на величезному дубовому ліжку, закутавшись в овечі і пухові ковдри, бо вогнища в кімнаті не було, а мороз цієї ночі подужчав, як завжди після снігопаду. – Та ось що мене цікавить. Чи є ще щось окрім того, що ти називаєш силою? Щось таке, що передує їй? А може, і таке, що сила – лиш один з його виявів? Так, саме так. Оґіон казав колись, що ти, перш ніж отримати бодай якісь знання і чародійські навички, уже тоді був магом. Народжений магом, так він казав. От я собі й подумала: щоб мати силу, потрібно мати вмістилище для неї. Порожнечу, яку необхідно заповнити. І що більша ця порожнеча, то більше сили вона вмістить. І навіть коли сила не з'являлася, зникала чи марнувалася – вона однаково була.

– Ота порожнеча? – перепитав Гед.

– Порожнеча – це якщо одним словом. Та, може, я і помиляюся.

– Може, можливість? – припустив Гед, хитаючи головою. – Щось таке, що може бути... чи стати.

– Гадаю, що там, на тій дорозі, в потрібному місці та у потрібний час ти опинився через те... Ну, тому, що з тобою це буває. Ти не сам туди прийшов. Тебе наче щось вело. Але це була не "сила". Це просто сталося з тобою. Через неї... через порожнечу.

Подумавши хвильку, Гед відповів:

– Ти кажеш майже те, що я ще підлітком почув на Роуку. Нас вчили, що істинна суть магії – робити тільки те, що повинно робитися. А тут ми зайшли трохи далі. Не ти щось робиш, а роблять з тобою...

– Я сама цього до кінця не втямлю. Мені це більше нагадує обставини, що спричиняють правильні вчинки. Хіба не ти прийшов і врятував мені життя? Хіба не ти нахромив на вила Хека? Оце й були вчинки, і не просто вчинки, а саме такі, які мусіли статися.

Гед знову подумав і запитав:

– Тебе часом не цього вчили, коли ти була Жрицею Гробниць?

– Ні, – Тенар легенько потягнулась, дивлячись у темряву. – Арсі стверджували інше: шлях до сили пролягає через жертвоприношення. Коли ти жертвуєш собою та іншими. Така собі оборудка: одне даєш – інше отримуєш. І знаєш, як на мене, тут все чесно. Але моїй душі було тісно: це за те, зуб за зуб, смерть за життя... Над нею ще є свобода. Вона вища за відплату, за спокуту. Свобода – вища за всі оборудки та рівноваги.

– "Доля – це прохід між ними", – тихо мовив Гед.

Цієї ночі Тенар снилося, ніби вона бачить той прохід, про який ідеться у "Створенні Еї". Бачить невеличке віконце, засклене важкою та мутною шибою з нерівними краями, вроблене в західну стіну старенького будинку понад морем. Вікно було зачинене на засув. Тенар хотіла його відчинити, та не могла пригадати потрібного слова чи ключа. То мало бути слово, ключ, якась назва, без яких годі було й думати відчинити те вікно. Вона шукала свою згубу в кімнатах із кам'яними стінами, які все вужчали і тьмяніли, аж поки врешті не отямилась у Гедових обіймах. Він намагався розбудити, заспокоїти її, примовляючи:

– Усе добре, люба моя, все буде добре!

– Я не можу звільнитися, – плакала вона, пригорнувшись до нього.

Гед заспокійливо пестив її волосся.

– Поглянь, – прошепотів він, коли вони лежали поруч.

Зійшов старий місяць. Попри всю холоднечу, Тенар не зачиняла віконниць, і сніг відбивав біле місячне сяйво просто в кімнату, немов заливаючи молоком увесь простір над ними. Вони лежали, і їм здавалося, що стеля – це просто завіса, завіса між ними і безкінечною, сріблястою і непорушною глибочінню.

* * *

Цьогорічна зима на Ґонті видалася напрочуд сніжною і затяжною. Врожай восени зібрали гарний, не бідували ні люди, ні худоба, і всього клопоту було, що сидіти в теплі та їсти назбиране.

Терру вже знала "Створення Еї" від початку до кінця, а в день Сонцестояння розповідала "Зимовий хорал" і "Подвиги юного Короля". Вона уже вміла пекти хрумкі пиріжки, прясти на прядці й робити мило. Їй уже були відомі назви і властивості усіх рослин, не вкритих снігом, і ще багато всячини про трави та слова, якої Гед набрався за своє коротке учнівство в Оґіона і за довгі роки, проведені у Роукській школі. Але він як міг обминав і Руни, і книги Всевідання, що стояли на кам'яній полиці, і не навчив дівчинку жодного слова із мови Створення.

Якось Гед розговорився з Тенар, і вона розповіла, як вчила Терру слова "тоук", та потім занедбала те навчання, бо щось не виходило, а що саме, вона так і не збагнула.

– Я гадала, причина в тому, що, може, я сама ніколи не розмовляла цією мовою і не використовувала її у чарах. А може, я мала би пізнати її від того, хто розмовляє нею від народження.

– Серед людей не знайдеш жодного такого.

– А тим паче – серед жінок.

– Я мав на увазі, що вона рідна тільки для драконів.

– А звідки вони її знають?

Гед не сподівався такого запитання і відповів нескоро. Мабуть, силився пригадати все, що знав про драконів сам і чув від інших.

– Не знаю, – зізнався він нарешті. – Що ми взагалі можемо сказати про них? Що вони навчають одне одного так само, як і люди, як матір дитину, як старший – молодшого? А можливо, вони, як і тварини, чогось навчаються самі, але більшість знань отримують вже від народження? Ніхто не скаже, так це, чи не так. Та як на мене, то і дракони, і мова їхня – це щось одне. Єдине і неподільне.

– Інших мов вони не знають.

Гед кивнув і пояснив:

– Вони нічого не вчаться, бо їхнє знання – це їхнє буття.

Зайшла Терру. В її обов'язки входило слідкувати, щоб у хаті завжди було достатньо палива. Дівчинка виклала дрова в ящик, що стояв у куті під комином, і пішла за новим оберемком.

– Що вона співає?

– Терру?

– Ну, коли залишається сама.

– Нічого. Вона нічого не співає, бо не вміє.

– Ну, може, це не спів, але я чув: "Далі, ніж західна даль..."

– А, – здогадалася Тенар, – он воно що! А Оґіон не розповідав тобі про Жінку з Кемая?

– Ні, – похитав головою Гед. – Розкажи мені.

Не відриваючись від прядива, Тенар повідала йому Оґіонову історію, і коли вона говорила, прядка то дзижчала, то замовкала. Закінчивши розповідь, Тенар сказала:

– Коли Майстер-Вітровод розповів мені, що спонукало його до пошуків "жінки з Ґонту", я подумала про неї. Але її напевне вже немає серед живих. А хоч би й була, то який Архімаг з рибалки, та ще й із дракона на додачу!

– Але ж Формотворець не казав, що ота жінка з Ґонту буде Архімагом, – зауважив Гед. Він саме вмостився на віконному карнизі, щоби краще бачити при світлі похмурого дня, і штопав потріпані штани. Від Сонцестояння минуло півмісяця, це була найхолодніша пора.

– А що ж тоді він сказав?

– "Жінка з Ґонту". Хіба не так?

– Так, але ж його питали, хто буде наступним Архімагом.

– Питати питали, але відповіді не отримали.

– "Суперечки великих магів не мають меж", – сухувато промовила Тенар.

Гед перекусив нитку, а залишок намотав на палець.

– На Роуку я трохи навчився гратися словами, – погодився він. – Але тут, здається, справа не в цьому. Не може "жінка з Ґонту" бути Архімагом. Взагалі жодна жінка не може бути ним. Це би суперечило її жіночій суті. Маги Роуку – чоловіки, і їхня сила – сила чоловіча, їхнє знання – знання чоловіче. І рід чоловічий, і магія тримаються на одному камені. Сила належить чоловікам. Якби сила була в жінок, то ким би тоді були чоловіки? Жінками, нездатними народжувати дітей? І ким би були жінки? Чоловіками, які народжують дітей?

– Атож! – кивнула Тенар. І за якийсь час не без лукавства додала: – А як же тоді королеви? Хіба вони не жінки, наділені силою?

– Королеви – це ті самі королі, тільки жіночої статі. – Тенар порснула. – Я хотів сказати, що вони беруть силу в чоловіків. Ті дозволяють їм користуватися своєю силою. Але то не жіноча сила, розумієш? І королева сильна не завдяки своїй жіночій суті, а всупереч їй.

Тенар кивнула. Відхилившись від прядки, вона потягнулася і

запитала:

– А що ж тоді жіноча сила?

– Цього ми, побоююсь, не знаємо.

– Ну, а жінка як жінка – хоч десь, бодай від когось вона може сподіватися на послух? Від дітей, наприклад. Хоч якийсь час...

– Може, так, у себе вдома.

Тенар окинула поглядом кухню.

– Де всі двері зачинені, – зауважила вона. – На засуви.

– Бо ви чогось таки вартуєте.

– О, так. Ми ж безцінні. А разом з тим і безпорадні... Ніколи не забуду, як я це зрозуміла! Мені погрожувала Косіль – мені, Єдиній Жриці Гробниць. І ось тоді я відчула свою безпорадність. Мене поймав жах. А вона черпала свою міць від Богокороля, який був чоловіком. О, як я злостилася від цього! І як я боялася!.. Одного разу я розмовляла про це з Жайвіркою. І вона запитала: "Чому чоловіки бояться жінок?"

– Якщо ваша сила – це просто слабкість інших, то ваше життя – це суцільний страх, – зауважив Гед.

– Так, але, здається, й жінки самі бояться своєї сили, бояться себе самих.

– А їх колись учили покладатися на самих себе? – запитав Гед, і коли він це сказав, знову зайшла Терру. Його очі зустрілися з очима Тенар.

– Ні, – похитала головою Тенар. – Довіри нас не вчать. – Вона подивилась, як дівчинка складає дрова у ящик. – Якби ж то сила була у довірі. Мені подобається це слово. Якби не зводилося усе до ієрархій – хтось вищий, хтось нижчий, – королі, володарі, чаклуни... Яке воно все зайве, непотрібне... Для справжньої сили, істинної свободи, потрібні не примус, а довіра.

– Як між дітьми та батьками, – озвався Гед.

Вони обидвоє замовкли.

– А зараз, – першим порушив тишу Гед, – уже навіть довіра не та. Чоловіки на Роуку ще покладаються на себе і на інших. Їхня сила чиста, не вражена ніяким тліном, і вони мають цю чистоту за мудрість. Їм і на думку не спаде повернути її на зло.

Тенар підвела очі на Геда. Він ще ніколи не говорив так про Роук – як цілковито сторонній спостерігач, абсолютно до нього не причетний.

– То, може, їм потрібна жінка, котра могла б наставити їх на цей шлях, – сказав він і розсміявся.

Тенар знову запустила прядку.

– І все ж я не збагну, чому жінка може бути королевою, а Архімагом – ні?

Терру уважно слухала.

– "Гарячий сніг, суха вода", – відповів Гед ґонтійською приказкою. – Сила королів – це сила інших. Сила мага – його власна, він сам і є цією силою.

– До того ж, чоловічою. Ми ж навіть не знаємо, що таке жіноча сила. Гаразд. Розумію. І все одно, чому ж вони не можуть знайти Архімага – чоловіка-Архімага?

Гед вивчав на споді штанів шов, що розійшовся.

– Гаразд, – сказав він, – якщо Формотворець не відповів на їхнє запитання, то він відповів на запитання, якого вони йому не ставили. Можливо, їм потрібно знайти його.

– Це така головоломка? – поцікавилась Терру.

– Так, – відказала Тенар. – Але самої головоломки ми не знаємо, зате маємо її розв'язок. А він такий: жінка з Ґонту.

– Їх тут багато, – відповіла Терру, трохи поміркувавши. Явно вдоволена своєю відповіддю, вона вибігла за черговою партією палива.

Гед подивився їй услід.

– Тепер усе інакше, – промовив він. – Усе... Тенар, інколи я думаю... я запитую себе: а що, як царювання Лебанена – це тільки початок? Отой прохід... а він – воротар. Щоб ніхто не прослизав крізь нього.

– Він такий юний, – сказала Тенар з ніжністю в голосі.

– Стільки ж було й Мореду, коли він зійшовся у двобої з Чорними Кораблями. Чи мені, коли я... – він замовк, поглянув у вікно на безлисті дерева, на сірі, скуті морозом поля. – Або тобі, Тенар, в отому осерді мороку... Що таке юність чи вік? Я не знаю. Іноді мені здається, що я прожив уже тисячі років. А інколи здається, що життя моє – наче політ ластівки, що промайнула на мить через тріщину в стіні. Що я не раз помирав і відроджувався до життя – і в Потойбіччі, і тут, де світить сонце. Усе повертається до початку, і ми повертаємось навічно до свого джерела, і це джерело не має ні кінця, ні краю. "Світ з нічого виникає..." Я думав над цим, коли був там, у горах із козами, і день тягнувся цілу вічність, і час завмер, коли приходив вечір, а потім знову ранок... Я навчився мудрості у кіз. І подумав: "За чим я так побиваюсь? Якого чоловіка я оплакую? Архімага Геда? Чому козопасові Яструбу так гірко та соромно за нього? Що я вчинив такого, чого повинен соромитися?

– Нічого, – запевнила його Тенар. – Ти ніколи нічого такого не чинив!

– О, так, – погодився Гед. – Уся чоловіча велич замішана на соромі, живиться ним. Відтак козопас Яструб побивався за Архімагом Гедом. І ще пильнував кіз, як пильнував хлопчиськом.

Тенар, слухаючи його, усміхнулась.

– Слань казала, що тобі було років п'ятнадцять, – трохи ніяковіючи, зізналася вона.

– І вона була недалека від істини. Оґіон нарік мене восени, а влітку наступного року я вже відплив на Роук... Ким був той хлопчисько? Порожнечею... Свободою.

– Геде, а ким є Терру?

Гед змовк, і Тенар уже подумала, що він і не збирається відповідати, аж раптом Гед озвався:

– Скажімо краще так: у чому її свобода?

– Але ж наша свобода – це ми?

– Думаю, так.

– Ти зі своєю силою здавався зразком вільної людини. Але яким коштом? Що робило тебе вільним? А я... Мене ліпили, ліпили, наче якусь глину, так, як хотілося служницям Давніх Сил, або чоловікам, які керували службами, обрядами, місцями. Кому це було потрібно, я вже й не знаю. Потім я вирвалась на волю, пішовши з тобою, а тоді – залишившись із Оґіоном. Але ж це була не моя свобода. Вона просто давала мені можливість вибору, і я зробила свій вибір. Я пішла тим шляхом, на якому тебе ліплять як глину, підганяючи під господарство, під господаря, під своїх дітей. Я власноруч зліпила з себе посудину. Мені відомі її обриси, але не глина. Життя крутило мене в танці. Я знаю, що таке танці. Але не знаю, ким є ця танцівниця.

– А вона, – сказав після тривалої паузи Гед, – якщо їй судилось коли-небудь танцювати...

– Її боятимуться, – прошепотіла Тенар.

А потім у кухню зайшла дівчинка, і розмова перекинулась на хлібне тісто, яке підходило в пічному закуті. Вони частенько просиджували добру половину короткого дня за такими розмовами, негучними і довгими, перестрибуючи з п'ятого на десяте, ходячи коло та навколо, складаючи та зшиваючи докупи свої життя словами, в яких були роки, вчинки і думки з різних життів. А потім знову мовчки поверталися до роботи, і кожен мріяв про своє, а дівчинка безмовно сиділа разом з ними. Так минула зима, потім прийшла пора окоту, додавши клопоту та важкої праці. Дні ставали довшими і світлішими, і коли пригріло сонце, то з далеких островів Південних широт, де в сузір'ї Скінчення сяє зірка Гобардон, прилетіли ластівки, провіщаючи своїм щебетанням початок нової ери.

ХАЗЯЇН

Коли повернуло на весну, в морі, наче ластівки в небі, запанували кораблі. У Вальмуті тільки й мови було про те, що морським піратам непереливки від королівських кораблів. Бо ті, у кого ще вчора кури грошей не клювали, сьогодні залишалися злидарями: у піратів конфісковували і кораблі, і майно – геть усе. Відлуння цих розмов доходило й до сіл. Сам повелитель Хено спорядив три найкращі, найшвидші кораблі під командуванням старого морського вовка і ворожбита на прізвисько Мічений. Це ім'я сповнювало жахом усіх купців від Солеї до Андрадеса. Кораблі Хено мали вийти за Оранею, із засідки вчинити напад на королівські кораблі і пустити їх на дно. Та сталося так, що не вони, а королівський корабель увійшов у Вальмутську гавань, везучи на борту Міченого в кайданах і маючи наказ доставити повелителя Хено в Порт-Ґонт, де його судитимуть як пірата і вбивцю. Хено забарикадувався у своєму кам'яному маєтку, що стояв між пагорбами за Вальмутом. Була вже тепла весняна пора, будинок не опалювався, і цим скористались п'ятеро чи шестеро королівських воїнів. Вони через комин проникли в маєток, і невдовзі Хено в супроводі цілого загону провели вулицями Вальмута та передали до рук правосуддя.

Коли ця звістка досягла Гедових вух, він з любов'ю та гордістю в голосі сказав:

– За що б не взявся наш король, він все робитиме на совість.

Незадовго північним шляхом, що вів у Порт-Ґонт, пройшов і Хек. Його рани загоїлись, і тепер на нього чекав суд королівських виконавців. Коли всіх було засуджено до галер, звістка про вирок неабияк утішила вуха мешканців Серединного Долу. Вони вітали один одного з цією новиною, і Тенар з Терру приймали найщиріші привітання.

Прибували нові кораблі, а з ними – нові королівські посланці. Далеко не всі з них викликали захват міщан і поселенців суворого Ґонту. Були тут законники, які мали перевіряти роботу суддів і стражів порядку, прислухаючись до скарг простолюду, були оцінники і збирачі податків. До місцевої знаті прибували королівські вельможі з пропозицією присягнути на вірність Хавнорській короні. Острів заполонили чарівники, котрих, утім, мало хвилювало те, що коїться, і ще менше тягнуло на розмови з мешканцями Ґонту.

– Здається, вони таки шукають нового Архімага, – сказала Тенар.

– Або зловмисників-чародіїв, – додав Гед. – Із ними досі ще не все гаразд.

Тенар ледь не сказала: "Тоді хай пошукають у посадника Ре-Альбі", але щось змусило її мовчати. "Що ж я хотіла сказати? – думала вона. – Чи говорила я колись Гедові про... Про що? Я стаю забудькуватою. І що ж я хотіла йому сказати? Ага, пригадала! Потрібно полагодити хвіртку, що веде на нижнє пасовище. Поки ще корів не виганяли".

Її думкам завжди було тісно від нескінченних господарських клопотів. "Ти ніколи не думаєш про щось одне", – казав їй Оґіон. Навіть коли Гед почав допомагати їй по господарству, у Тенар не поменшало турбот. Чоловік допомагав їй в усіх домашніх справах – цього Кремінь ніколи не робив. Роботи не бракувало, і часу на розмови зоставалося обмаль. Увечері вони вечеряли за одним столом, лягали в одне ліжко і засинали, а вранці, прокинувшись з першими променями сонця, знову поверталися до роботи, і життя минало у круговерті, неначе колесо водяного млина, що зачерпує повні лопаті і знову спорожняє їх, але замість прозорої води в них були прожиті дні.

– Мамо, привіт.

Біля хвіртки стояв стрункий юнак. Тенар спочатку здалося, що це найстарший син Жайвірки.

– Що тебе сюди принесло, хлопче? – запитала вона.

Знову поглянула на нього, відвівши погляд від курей та гусей, придивилася і скрикнула:

– Іскрику!

Розганяючи птицю, вона кинулася до юнака.

– Ну, ну, – озвався той, – полегше, полегше.

Він дозволив Тенар обняти себе і доторкнутися до обличчя. Зайшовши на кухню, він одразу ж умостився за столом.

– Ти їсти будеш?

– Та можна...

Тенар взялася порядкувати біля вогню.

– Ти зараз на якому кораблі? Все ще на "Чайці"?

– Ні, мій корабель розбився.

Тенар аж руками сплеснула.

– Буря?

– Ні, – він сумно усміхнувся. – Команду розігнали. А судном заволоділи люди короля.

– Але ти... Ти ж не ходив на піратському кораблі...

– Ні.

– Тоді чому ж?..

– Сказали, що в капітана на борту є товари, які їм потрібні, – неохоче пояснив Іскрик.

Він був такий же стрункий, як і раніше, але змужнів на виду. Темно-бронзова засмага, довге пряме волосся, видовжене обличчя, як у Кременя, тільки вужче і гостріше.

– Де тато? – запитав Іскрик.

Тенар застигла нерухомо.

– Ти не заходив до сестри?

– Ні, – відповів він байдужо.

– Кремінь помер три роки тому, – сказала Тенар. – Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.

Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.

Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.

– Відколи ж ти не їв?

Іскрик тільки знизав плечима.

Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.

Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.

– І хто тут тепер порядкує на господарстві? – поцікавився він.

– Сину, а тобі що до того? – запитала Тенар, лагідно, але сухо.

– Бо воно моє, – відповів він таким самим тоном.

За хвилинку Тенар підвелася і прибрала за ним посуд.

– Авжеж, твоє.

– Ні, звичайно, тобі не конче йти звідси, – сказав він, мабуть, намагаючись пожартувати. Проте дотеп вийшов дуже незграбний. – Старий Ясновод ще тут?

– Усі ще тут. І чоловік, якого звати Яструбом, і дівчинка, яку я прийняла. Тут. У домі. А ти спатимеш у кімнаті на горищі. Я принесу драбину. То як, залишишся?

– Та можна...

Достоту так двадцять років тому відповідав на її запитання Кремінь. Ніколи не скаже ні "так", ні "ні", неначе вона не мала жодного права взагалі про щось його запитувати. Його свобода ґрунтувалась на її невіданні. "Вбога, благенька свобода", – подумала Тенар.

– Бідний хлопчику, – промовила вона. – Команду твою розігнали, батько помер, а в домі повно незнайомців – і про все це ти дізнаєшся за один день. Тобі знадобиться якийсь час, щоби до цього звикнути. Вибач мені, сину. Але я рада твоєму приїзду. Я часто згадувала тебе – в морі, в бурю, взимку.

Іскрик мовчав. Він не вмів ні давати, ні приймати. Хлопець відсунув стілець і вже підводився з-за столу, коли зайшла Терру. Заклякнувши на місці, він втупився у дівчинку.

– Що це з нею? – запитав він у матері.

– Колись вона обпеклась. Терру, ось мій син, про якого я тобі розповідала – моряк Іскрик. Іскрику, Терру – твоя сестра.

– Сестра?!

– Названа сестра.

– Сестра! – знову вигукнув він і, обвівши поглядом кухню, немов шукаючи в когось підтримки, пильно поглянув матері в очі.

Тенар поглянула на Іскрика.

Виходячи, він обійшов нерухомо застиглу Терру. За ним гучно ляснули двері.

Тенар подивилася на Терру – і не змогла вимовити жодного слова.

– Не плач, – сказала дівчинка. Сама вона не плакала. Підійшовши до Тенар, Терру взяла її руку. – Він скривдив тебе?

– О, Терру! Дай-но я обійму тебе! – Тенар сіла за стіл, узявши Терру на руки і пригорнувши до себе.

Дівчинка вже виросла з тих літ, коли сидять на руках. Терру, незвикла до такого поводження, зніяковіла в цих обіймах. Тенар тримала дівчинку і ридала, а Терру притулила своє пошрамоване обличчя до обличчя Тенар, і воно стало мокре від її сліз.

* * *

Уже посутеніло, коли Іскрик і Гед закінчили огляд господарства. Судячи з усього, Ясновод устиг ознайомити законного спадкоємця зі станом справ на хуторі. А Гед, схоже, намагався уявити свою подальшу долю. Слів за вечерею було сказано дуже мало, та й ті підбиралися дуже старанно. Іскрик не виявляв невдоволення тим, що йому не постелили в його кімнаті, а видерся драбиною на горище і вочевидь був задоволений постіллю, яку приготувала йому мати, бо не злазив відтіля до пізнього ранку наступного дня.

Злізши, він зажадав сніданку і чекав, поки його обслужать. Його батькові завжди догоджали – мати, дружина, дочка. Невже ж він був гіршим чоловіком, ніж батько? Чи не на це хотіла йому вказати Тенар? Вона подала синові сніданок, прибрала посуд після нього і повернулася в сад, де разом з Терру і Кисличкою обкурювала гусінь, якої розплодилося стільки, що могла понищити усі плодові зав'язі.

Іскрик приєднався до Ясновода і Сутяги. І весь свій час, день за днем, проводив здебільшого з ними. Важку роботу, де потрібна була сила м'язів, і складну, коли доходило до жнив, і біля овець – усе це робили Гед, Кисличка і Тенар, тоді як двійко старих, які прожили тут усе своє життя і працювали ще на батька, водили Іскрика садибою, все розказували і показували. Вони щиро вірили, що й дотепер усе господарство тримається на них, і переконували у цьому хлопця.

Тепер, повертаючись додому, почувалася незатишно. Тільки надворі, за господарськими клопотами, вона забувала про гнів, гнів і сором, які з'явилися з приходом Іскрика.

– Моя черга, – гірко скаржилась вона Гедові, коли вони лежали в ліжку, а зірки розсіювали морок довкола них. – Тепер моя черга втрачати те, чим я найбільше пишалася.

– І що ж ти втратила?

– Свого сина. Сина, якого я не виховала чоловіком. Втратила. Він уже не мій, – вона закусила губу, вдивляючись у темряву пересохлими очима.

Гед не сперечався з нею, не втішав її горе, а тільки запитав:

– Ти гадаєш, він залишиться тут?

– Так. Його лякає навіть думка про море. Син не сказав мені правди, або сказав тільки частину правди. Він був другим помічником капітана. Підозрюю, що їхній корабель перевозив награбоване. Піратські попихачі. Але не в цьому річ. Усі ґонтійські моряки наполовину пірати. Та він бреше. Бреше. А ще – ревнує до тебе. Безчесний, заздрісний чоловічок.

– Я думаю, він просто переляканий, – заперечив Гед. – Але не злостивий. Зрештою, це його господарство.

– Ну, то нехай вдавиться! Хай йому буде з нього стільки зиску, скільки...

– Ні, люба, – втрутився Гед, спиняючи її словами і руками, – помовчи, не промовляй лихих слів! – Він благав так пристрасно і наполегливо, що її гнів вмить обернувся на любов, з якої він і починався. Тенар розплакалась.

– Я й гадки не мала проклинати його чи господарство! Пробач, я не хотіла! Просто мені так прикро, так соромно за нього! Мені так шкода, Геде!

– Ні, ні, ні. Кохана, мені байдуже, що думає про мене хлопець. Але він такий грубий із тобою!

– І з Терру. Він поводиться з нею, як... Він сказав... він сказав мені: "Що вона собі зробила, що має такий вигляд?" Що вона зробила!..

Гед погладив її по волоссю, як нерідко робив це, – ніжно, лагідно. Ця ласка завжди навівала на неї сон, даруючи заспокійливе відчуття любові.

– Я міг би піти звідси і знову пасти кіз, – сказав він нарешті. – Тобі би тоді було тут легше. От тільки з роботою...

– Краще я піду з тобою.

Він перебирав руками її волосся і, здавалося, щось обдумував.

– Про мене, хай буде так, – сказав він. – Там, понад Ліссу, живе ще двійко чабанських родин. Але потім буде зима.

– Може, якийсь господар візьме нас до себе. Я вмію працювати... за вівцями ходжу... тобі невдивовижу кози... і ти все так швидко робиш...

– А надто вилами, – сказав він собі під ніс, і Тенар тихо всміхнулася.

Наступного ранку Іскрик піднявся рано і поснідав разом з усіма, бо йшов із Сутягою на риболовлю. Ставши з-за столу, він, уже не так грубо, як зазвичай, сказав:

– На вечерю я принесу купу риби.

Напередодні Тенар вирішила, що триматиметься з ним інакше.

– Зачекай, – спинила вона сина. – Іскрику, ти можеш прибрати після себе? Поклади тарілки в миску і залий їх водою. А після вечері їх помиють разом з іншим посудом.

Він глипнув на неї і сказав:

– Це жіноча робота, – і вдягнув шапку.

– Так роблять усі, хто їсть у цій кухні.

– Тільки не я, – відказав Іскрик спокійно і вийшов надвір.

Тенар вибігла за ним.

– Яструб миє, а ти не можеш? – запитала вона, ступивши на ґанок.

Іскрик мовчки кивнув і пішов через двір.

– Надто пізно, – промовила Тенар, повертаючись на кухню. – Утратила, ой утратила. – Вона відчувала, як сухі зморшки стягують їй шкіру обличчя – біля рота, між очима. – Скільки камінь не поливай, він не ростиме.

– Виховання треба починати, коли діти юні та гнучкі, – мовив Гед. – Як от, скажімо, я.

Проте на це вона вже не могла сміятися.

Весь день вони працювали, а повертаючись додому, побачили біля хвіртки Іскрика і ще якогось чоловіка. Ті розмовляли.

– Цей чоловік з Ре-Альбі, чи не так? – запитав Гед, який ніколи не скаржився на зір.

– Ходімо, Терру, – гукнула Тенар до дівчинки, яка раптово зупинилась. – Який чоловік? – Тенар була короткозора і тепер пильно вдивлялася у двір. – А, це ж цей, ну, як його?... Торговець вівцями. Скороход. Чого він знову прилетів, наче стерв'ятник на падло?

Цілий день вона була в кепському настрої, тому Гед і Терру завбачливо промовчали у відповідь.

Тенар наблизилася до чоловіка біля хвіртки.

– Скороходе, ти знову шукаєш ягничок на розплід? Ти спізнився на рік, але в кошарі є кілька цьогорічних.

– Хазяїн мені вже сказав, – озвався Скороход.

– Авжеж, хазяїн, – ущипливо згодилася Тенар, і від цих слів Іскрик аж потемнішав з вигляду. – Ну що ж, не заважатиму тобі розмовляти з хазяїном, – сказала Тенар і розвернулась, наміряючись піти.

– Тенар, я повинен тобі щось сказати, – зупинив її Скороход. – Стара відьма тітонька Слань дуже слабує. Я бачив її, коли збирався у Серединний Діл, і вона просила переказати тобі дещо. "Перекажи, – каже, – пані Ґої, що я би хотіла побачити її перед смертю. Якщо зможе, нехай прийде".

"Ах ти ж стерв'ятнику, пожираче падла!" – подумала Тенар, люто зиркнувши на лиховісника.

– Слань хвора?

– При смерті, – сказав Скороход, і якась подоба усмішка ковзнула по його лиці, але то була радше усмішка співчуття. – Захворіла взимку, злягла, а тепер просить переказати, що перед смертю дуже хоче побачити тебе.

– Дякую за звістку, – спокійно відповіла Тенар і попрямувала у будинок, а Скороход з Іскриком подалися до кошар.

– Мені потрібно йти, – повідомила Тенар Геда й Терру, готуючи вечерю.

– Неодмінно, – кивнув Гед. – Але якщо ти не заперечуєш, ми підемо утрьох.

– І ти? – уперше за весь день хмара зійшла з її обличчя, воно проясніло. – О! – видихнула Тенар. – Добре, як добре... Просити я не хотіла, гадала, може... Терру, а ти би хотіла повернутися зі мною на якийсь час до Оґіонового будиночка?

Терру замовкла, про щось замислившись.

– Я би побачила свій персик, – нарешті озвалася вона.

– Авжеж, і Колючку, і Стрибуху, і тітоньку Слань... Бідна Слань! О, я хотіла, я так хотіла повернутися туди. Але мені здавалося, що це буде дурощами з мого боку. Треба було займатися господарством... ну і таке інше...

Тенар передчувала, що була якась інша причина не повертатися назад. Ця причина весь час вислизала від неї, наче тінь, наче слово, що крутиться на кінчику язика.

– Цікаво, чи хтось доглядає Слань, чи посилали до неї цілителя? Вона ж бо єдина цілителька на всю округу, але в Порт-Ґонті вже напевне знайшовся би хтось, здатний допомогти їй. О бідна Слань! Я мушу йти... Сьогодні вже пізно, але завтра, на світанку. А хазяїн вже хай сам клопочеться зі сніданком!

– Навчиться, – протягнув Гед.

– Ні, не навчиться. Радше знайде собі дурну бабу, яка йому готуватиме. Ах! – вона обвела кухню поглядом, її обличчя було веселим і водночас злим. – Як не хочеться мені залишати для неї цей стіл, з якого я прибирала двадцять років! Сподіваюсь, вона оцінить мою старанність.