Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Оце ж і змерз ти, напевне, – похмуро зауважила Тенар.

– Авжеж, не спікся. – Гед випростав руки над полум'ям, немовби йому стало холодно від самої думки про мороз. – У прибудові я знайшов вила. Тоді вони вийшли і обійшли будинок ззаду. Я міг би підійти до головних дверей і попередити тебе, і може, так би й зробив, та в голові мені крутилось зовсім інше: застукати тих негідників на гарячому... Мені здавалося, це був єдиний шанс, єдина можливість... Я думав, будинок буде замкнений і їм доведеться ломитися силою, аби проникнути в нього. Аж раптом я почув, як вони заходять усередину – із тильного боку. Я й собі увійшов за ними в маслоробню. Та тільки я зайшов за ними, як вони вперлись у замкнені двері. – Тут Гед неначе засміявся. – У темряві вони підійшли до мене майже впритул, так близько, що я міг поставити їм підніжки... Один з негідників мав кресало, і щоб побачити, де на дверях замок, він запалив невеличкий трут. А потім вони обігнули будинок спереду. Я чув, як ти зачиняєш віконниці, і зрозумів, що ти знаєш про їхню присутність. Зайди сперечалися, чи вибивати вікно, біля якого ти стояла. Тоді той, що був у шапці, побачив друге вікно – он те... – Гед кивком вказав на кухонне вікно, яке мало з внутрішнього боку глибоке й широке підвіконня. – Він сказав: "Дайте мені камінь, я зараз його висаджу". – Інші скупчилися біля нього, і вже підсаджували його на підвіконня. І тоді я закричав, він зістрибнув на землю, а ще один – оцей – кинувся просто на мене.

– А-а-ах, а-а-ах, – застогнав на долівці поранений, немовби підтверджуючи сказане Гедом.

– Боюся, він помирає.

– Хоч би часом, – буркнула Тенар.

Вона ще не повністю подолала свій дрож, але тепер він був десь глибоко всередині. Зашипів чайник. Тенар заварила чаю, і поки той настоювався, поклала руки на товсті глиняні боки чайника. Тоді налила два кухлі, наповнила й третій, хлюпнула в нього трохи холодної води.

– Ще дуже гарячий, – попередила вона Геда, – ти його поки просто потримай. А я спробую напоїти оцього. – Вона сіла на долівку в узголів'ї пораненого, однією рукою підвела йому голову, другою піднесла до рота кухоль охолодженого чаю. Тепла рідина потекла йому в рот, він ковтнув. – Не помре, – сказала Тенар. – Підлога як лід. Допоможи пересунути його ближче до вогню.

Гед заходився знімати килимок з лавки, яка стояла між комином і сіньми.

– Не бери його, забагато честі буде, – сказала Тенар, принесла з прикомірка поношену повстяну накидку й розстелила її на підлозі – наче постіль. Тоді вони перетягли на повсть безвольне тіло, а краями прикрили його зверху. Розміри червоних плям на пов'язках уже не збільшувались.

Раптом Тенар випросталась – і завмерла нерухомо.

– Терру, – гукнула вона.

Гед роззирнувся, але дівчинки ніде не побачив. Тенар прожогом вибігла з кімнати.

У колишній дитячій, а тепер у кімнаті Терру, було тихо й темно, хоч око вибери. Тенар навпомацки дійшла до ліжка, намацала вкрите ковдрою тепленьке плече дівчинки.

– Терру?

Дихання дівчинки було спокійне і безтурботне. Вона навіть не прокидалась. Тенар відчувала, як від тільця Терру по прохолодній кімнаті хвилями розтікається тепло. Уже виходячи з кімнати, вона мацнула по комоду і відчула холодний метал: то була кочерга, вона поклала її тут, коли зачиняла віконниці на вікнах. Повернувшись на кухню, Тенар переступила через тіло пораненого і повісила кочергу на спеціальний гак біля комина. І встала, втупившись у вогонь.

– Я пальцем об палець не вдарила, – поскаржилась вона. – Що я мала б зробити? Вибігти надвір, відразу ж вибігти, закричати і бігти до Ясновода з Кисличкою. Вони б нічого й не встигли зробити з Терру.

– Зате були б у домі разом з нею, а ти – надворі, зі старими дідом і бабою. Або ж вони просто взяли б її і вшились разом з нею. Ти зробила все, що могла зробити. І все зробила правильно. Наскільки дозволяв час. З дому світилося світло, ти ладна була вискочити з ножем, а тут ще я нагодився – тоді вони вже бачили вила і цього невдаху. І втекли.

– Та й то не всі, – уточнила Тенар.

Обернувшись, вона легенько штурхонула ногу незнайомця носком свого черевика, немовби то був якийсь предмет, водночас і цікавий, і огидний – як дохла змія. – Це не я, а ти все правильно зробив, – заперечила Тенар.

– Я думаю, він вил тих навіть і не бачив. Бо нісся на них як дурний. Це було як... – він не сказав, на що це було схоже, а натомість припросив: – Пий чай, – і долив собі чаю з чайника, який стояв на цеглинах біля вогню, аби довше зоставатися гарячим. – Смачний чай. Присідай, – припросив він Тенар знову і сів сам.

– Коли я був хлопчиськом, – озвався Гед трохи згодом, – на моє село напали карґи. – Вони були озброєні списами – довжелезними такими, а до ратищ було начеплено пір'я...

Тенар кивнула і сказала:

– Воїни Богобратів.

– А я... я напустив туманних чарів. Щоби збити їх з пантелику. Тільки вони все одно сунули далі, ну, не всі, але сунули. І от один, я бачив сам, теж нахромився на вила – достоту як цей волоцюга. Тільки там вони пройшли навиліт. І трохи нижче пояса.

– Ти бив ребром, – зауважила Тенар.

Гед згодно кивнув.

– То була єдина помилка з твого боку, – сказала Тенар. Їй знову цокотіли зуби, і вона відпила чаю. – Геде, – запитала Тенар, – а що, як вони повернуться?

– Не повернуться.

– Вони можуть підпалити будинок.

– Оцей будинок? – Гедів погляд ковзнув по кам'яних стінах.

– Ну, сінник.

– Вони не повернуться, – вперто повторив Гед.

– Повернуться.

І Тенар, і Гед обережно стискали свої кухлі, гріючи об них руки.

– Терру за весь час пригоди так і не прокинулась.

– І правильно зробила.

– Але ж вона побачить його... отут... уранці.

Вони перезирнулись.

– Якби я вбив його... Якби він був мертвий!.. – розлютовано вигукнув Гед. – Тоді я міг би відтягнути його геть і десь зарити.

– Ну так убий!

Він зі злістю заперечно похитав головою.

– Яка різниця, ми чи інші? – вигукнула Тенар. – Чому, от чому ми не можемо порішити його?!

– Не знаю.

– Доки розвидниться...

– Я заберу його з будинку. На тачках. Старий міг би допомогти мені.

– Йому вже нічого не можна підіймати. Я сама тобі допоможу.

– Хай там як, а я відвезу його в село. Такий-сякий цілитель там знайдеться?

– Ворожка, Плющиха.

Несподівано на Тенар навалилася страшна, нездоланна втома. Їй ледве вистачало сил утримати в руках кухоль.

– Там ще є чай, – проказала вона, ледве ворушачи язиком.

Гед знову налив собі повен кухоль.

Полум'я танцювало в її очах. Його язики плавали, спалахували, тьмяніли, знову яскріли проти чорного від сажі каменю, проти чорного неба, проти блідого неба, вечірніх заток, повітряних і світлових глибин за межами цього світу. Спалахи жовтих, оранжевих, оранжево-червоних, червоних вогняних омахів – слів, які вона не могла промовити вголос.

– Тенар.

– Ми називаємо цю зірку Техану, – сказала вона.

– Тенар, дорогенька. Ходімо. Ходімо зі мною.

Вони були не у вогні. Вони були в темряві – у темному залі. Темний перехід. Вони були там колись, ведучи один одного крізь підземельну пітьму.

– Ось цей шлях, – сказала Тенар.

ЗИМА

Тенар нехотя прокинулася. Через зачинені віконниці вузькими пасмугами просякало слабке сіре світло. Чому зачинені віконниці? Жінка хутко підхопилася і збігла сходами у кухню. Але ні Геда біля вогню, ні пораненого на долівці вже не було. Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Якщо, звісно, не брати до уваги чайник і три чашки на столі.

Терру прокинулася на світанку, і вони поснідали як завжди. Прибрали зі столу.

– Що сталося? – несподівано запитала дівчинка, підіймаючи за краєчок простирадло, що відмокало у ночвах у прикомірку. Вода у ночвах була вкрита червоно-бурими плямами.

– А, це? То в мене почалися місячні, – збрехала Тенар і аж здригнулася при цих словах.

Терру на мить заціпеніла, голова її застигла, ніздрі роздувалися, мов у тваринки, яка зачула чийсь запах. Тоді вкинула білизну назад у ночви і побігла на подвір'я – годувати курчат.

Тенар почувалася недобре – нило усе тіло. Досі було холодно, і вона намагалася не виходити надвір. Якби її воля, вона б і Терру не пускала, та коли після довгих вітряних днів блиснуло сонце, дівчинці було несила сидіти в чотирьох стінах.

– Ну, тоді піди до Кислички у сад, – порадила Тенар.

Терру побігла, нічого не відказавши.

Обпалена і спотворена частина її обличчя затверділа від пошкоджених м'язів і шкарубких шрамів. І що давнішими ставали ті шрами, то набирали дедалі химернішого вигляду. Тенар, звикнувши до каліцтва Терру, добре помічала ці зміни. Коли Терру лякалася, обпечена і потемніла сторона "закривалася", стягалася докупи і твердла. Коли ж дівчинка збуджувалася чи зосереджувалась, тоді здавалося, що вона бачить навіть невидющим оком, її шрами червоніли і ставали гарячими на дотик. Зараз, коли Терру була надворі, у неї був якийсь дивний вигляд – немовби то було обличчя не людини, а якоїсь химерної тваринки, безмовної і боязкої, з ороговілою шкірою і одним ясним оком.

Зрозуміла Тенар і ще дещо. Варто було вперше збрехати дівчинці – і вона вперше її не послухалась. Уперше, але, напевно, не востаннє.

Стомлено зітхнувши, жінка присіла біля вогнища.

Хтось тихенько постукав у двері. На ґанку стояли Ясновод і Гед... Ні, вона повинна називати його Яструбом. Старому Ясноводу дуже кортіло повідомити про щось надзвичайно важливе, а Гед був похмурий, мовчазний, й у своєму чорному пастушому кожусі видавався напрочуд огрядним.

– Заходьте, – запросила Тенар, – чаю вип'єте. Що нового?

– Вони намагалися чкурнути звідси, дійти до Вальмута, та з'явилися люди з Кахеданана, королівські судові виконавці, і їх знайшли у Сливковій прибудові, – проголосив Ясновод, потрясаючи кулаком.

– А він утік? – Тенар поймав жах.

– Це була інша парочка, – сказав Гед. – Нашого там не було.

– Знаєш, на Круглому пагорбі, там, де старі різниці, знайшли тіло, потовчене так, що живого місця на ньому не було. Тоді десятьдванадцять чоловік, назвавшись королівськими виконавцями, кинулися навздогін за тими ланцями. Уночі прочесали всі села, а вранці, на світанку, їх знайшли. Вони переховувалися у Сливки, у прибудові. Аж закоцюбли там від холоду.

– То він умер чи ні? – запитала Тенар, яка вже нічого не могла утямити.

Гед саме скинув свій важенний кожух і примостився біля дверей на плетеному стільці і знімав шкіряні гетри.

– Живий, – відказав він тихо. – Я віддав його Плющисі. Узяв рано-вранці тачки для усякого непотребу – і відвіз. На дорозі ще затемна було повно люду – усі полювали за нашою трійцею. Там, на горбах, вони вбили жінку.

– Яку жінку? – прошепотіла Тенар.

Вона втупила у Геда питальний погляд, а той непомітно кивнув.

Тим часом Ясновод почав голосно розповідати:

– Там, нагорі, я розмовляв з деким, і мені сказали, що всього їх було четверо, вони волочилися коло Кахеданана, а жінка ходила по селах жебрати. На ній місця живого не було від побоїв, опіків і синців. Отак її посилали по селах, оті волоцюги, жебрати, а потім вона поверталася до них, та ще й казали – як повернеться з порожніми руками, її битимуть ще лютіше, а люди питали: чому не тікаєш? Та хоч би і втекла, вони б однаково її знайшли, тому так і поневірялася із ними. Але вони вже перегнули палицю і забили її до смерті, а зробивши свою справу, віднесли труп на старі різниці. Там ще й досі смердить, мабуть, думали, що заховають, – і кінці у воду. А тоді накивали п'ятами... Ґоє, чого ж ти сьогодні не кричала і не кликала нас на допомогу? Яструб казав, що вони нишпорили під самісіньким будинком, коли він їх надибав. Я би почув, ну а якби не я, то вже Кисличка напевне, у неї слух гостріший, ніж у мене. Ти їй уже розповідала?

Тенар заперечно похитала головою.

– Тоді я піду розповім старій, – заметушився Ясновод, утішаючись можливістю першим донести новину, і почовгав через двір. Дійшовши до середини подвір'я, озирнувся. – Ніколи б і не подумав, що ти такий вправний з вилами! – крикнув він Гедові, ляснув себе по стегну, розсміявся і пішов далі.

Гед звільнив ноги із важких гетрів, скинув брудні черевики, поставив їх на ґанок і в самих шкарпетках підійшов до вогню. Штани, куртка, вовняна сорочка – чисто тобі ґонтійський пастух з хитрим обличчям, яструбиним носом і чорними очима.

– Тут скоро будуть люди, – сказав він. – Вони розповідатимуть тобі про свої пригоди, а тобі доведеться пояснити, що відбулося тут. Тих двох харцизяк замкнули в порожній пивниці, поставили варту... Там іще якісь хлопчаки крутяться, щоб подивитися на в'язнів бодай у шпарину... – Гед позіхнув, струснув плечима та руками, знімаючи напруження, і поглядом попросив дозволу присісти біля вогню.

Жінка не заперечувала.

– Ти, мабуть, уже й на ногах не тримаєшся, – прошепотіла Тенар.

– Ні, вночі я трохи поспав. – Він знову позіхнув і собі поглянув на Тенар: а ти, мовляв, як?

– То була мати Терру? – запитала пошепки.

Гед кивнув. Він сидів, трохи похилившись уперед, руками впершись у коліна, як полюбляв колись сидіти Кремінь, і дивився у вікно. Вони були дуже схожі – і абсолютно не схожі, такі різні, як закопаний камінь і ширяючий птах. У Тенар нило серце, ломило кістки, а в голові проносилися лихі передчуття, зажура, ожилий страх.

– Наш знайомець у ворожки, – сказав Гед. – Ми його зв'язали про всяк випадок, ану як оживе. У його ранах повно павутиння та кровоспинних чар. Плющиха казала, що не помре, до шибениці точно доживе.

– До шибениці, – повторила Тенар.

– Ну, то вже Королівський Суд вирішить, він саме зараз засідає. Його повішають або пошлють на каторжні роботи.

Тенар похитала головою і нахмурилася.

– Тенар, він мусить відповісти за те, що накоїв, – сказав лагідно Гед, не зводячи з неї очей.

– Так.

– І тих потрібно покарати, – продовжував він, не відриваючи погляду.

– "Покарати"! І він так говорив. Покарати дівчинку. Вона зловісна. Її необхідно покарати. Покарати мене, за те що прихистила її. За те, що... – слова застрягали їй в горлі. – Я не хочу, щоби когось за щось карали! Цього не мало статися. Краще б ти його вбив!

– Я зробив усе, що міг, – заперечив Гед.

Після тривалої паузи Тенар нервово розсміялась і мовила:

– Так, звичайно, зробив.

– Подумай, як просто могло б усе бути, – сказав Гед, знову зазираючи у її очі-вуглинки, – коли я був чаклуном. Я би просто наслав на них боронні чари, ще там, на дорозі, і вони б нічого не знали. Я міг би просто погнати їх дорогою до Вальмута, немов отару овець. Або вже тут, цієї ночі, подумай тільки, які я феєрверки міг запускати! І вони нізащо б не дізналися, хто це їх так...

– Вони й досі не знають, – додала Тенар.

У Гедових очах промелькнув ледь помітний тріумф.

– Так, – погодився він, – і справді не знають.

– Вправний із вилами, – пробурмотіла жінка.

Гед смачно позіхнув.

– Чом би тобі не відпочити, не відіспатися? Друга кімната під залою. Чи, може, тобі нудно без компанії? Я бачу, до нас ідуть Жайвірка з Маргариткою, а з ними дітлахи.

Зачувши голоси, Тенар підвелася і визирнула у вікно.

– Мабуть, так і зроблю, – погодився Гед і пішов нагору.

* * *

Спершу Жайвірка з чоловіком, потім дружина коваля Маргаритка, тоді ще хтось – як і попереджав Гед, цілісінький день не було проходу від охочих обговорити останні події. Тенар зауважила, що це товариство трохи-потрохи розважило її – забулися жахіття пережитої ночі, що не полишали її, аж поки жінка не почала дивитися на нещодавні пригоди як на щось давнє, таке, що минуло безслідно. Ось цьому, міркувала Тенар, доведеться вчитися й Терру, тільки тут йтиметься не про одну ніч, а про все її життя.

– Я злощуся на себе найбільше за те, – сказала Тенар Жайвірці, коли всі пішли, залишивши їх на самоті, – що поводилася, як дурепа.

– Казала ж я тобі – тримай дім на замку.

– Хіба? Можливо...

– Ото ж бо й воно. Вже хто-хто, а я це знаю, – продовжувала Жайвірка.

– Розумієш, не в замках справа. Коли вони були вже біля будинку, я ж могла побігти, привести Кисличку з Ясноводом, а може б і Терру забрала. Чи добігла би до повітки і сама взялася за вила. Був і секатор для яблунь. Він довгий, ліктів сім, і гострий, неначе бритва. Який він був у Кременя, такий і в мене. Чому я так не чинила? Чому я не зробила бодай щось? Чому я просто замкнулася і не змогла придумати нічого кращого? Якби не він... якби не нагодився Яструб... Я ж власноруч замкнула у мишоловці і Терру, і себе. Та врешті-решт я спромоглася підбігти до дверей з ножем і заверещала на них. Я майже збожеволіла. Та це їх зовсім не злякало.

– Не знаю, – стенала плечима Жайвірка. – Це було по-дурному, хоча... Що ти ще могла зробити, окрім як зачинити двері? Наш дім – наша фортеця.

Вони обвели поглядом кам'яні стіни, кам'яні долівки, кам'яний комин, залите сонцем кухонне вікно садиби Дубівці, дому Кременя.

– Ця дівка, ну, та жінка, яку вони вбили, – промовила Жайвірка, з розумінням дивлячись на подругу. – Це та сама?

Тенар кивнула.

– Один із тих покидьків казав, що вона була вагітна. На четвертому чи п'ятому місяці.

Обидві якийсь час мовчали.

– Мишоловка, – повторила Тенар.

Жайвірка сиділа, тримаючи руки на колінах. Спина пряма, обличчя напружене.

– Страх, – промовила вона. – Чого ми так боїмося? Чому ми дозволяємо їм зрозуміти, що боїмося? А чого бояться вони? – Вона піднесла до очей панчоху, яку саме церувала[9]9
  Церувати – штопати (розм.).


[Закрыть], покрутила її в руках і знову замовкла. – І чому вони бояться нас?

Тенар мовчки пряла.

До кімнати забігла Терру.

– Ось де моя пташечка! – защебетала до дівчинки Жайвірка. – Ану, ходи-но обійми тітоньку, моя лялечко!

Терру похапцем обійняла Жайвірку.

– Хто ті люди, яких сьогодні упіймали? – запитала вона хрипким безбарвним голосом, переводячи погляд із Жайвірки на Тенар.

Тенар зупинила прядку.

– Один був Спритник, – промовила вона повільно. – А другий – такий собі Чубар. А той, кого поранили, звався Хек. – Тенар не зводила очей з обличчя дівчинки. Бачила, як червоніє, наливається вогнем шрам на спотвореному обличчі. – Ну, а жінка, яку вони вбили, гадаю, звалася Сенні.

– Сеніні, – прошепотіла мала.

Тенар кивнула.

– Вони убили її на смерть?

Жінка кивнула.

– Пуголовок казав, що вони приходили сюди.

Тенар знову ствердно кивнула.

Дівчинка обвела поглядом кімнату, достоту так, як перед тим її оглядали Тенар і Жайвірка. Її ковзаючий по стінах погляд був сповнений болем і осудом.

– Ви їх уб'єте?

– Їх можуть засудити до шибениці.

– Тобто на смерть?

– На смерть.

Терру якось байдужно кивнула і вийшла на подвір'я, до "жайворенят", котрі гралися біля колодязя.

І Тенар, і Жайвірка – обидві мовчки повернулися до роботи. Мовчки сиділи біля вогнища – пряли і церували.

Нарешті після довгої паузи озвалася Жайвірка:

– А що сталося з тим чолов'ягою, з пастухом, який ішов за ними назирці? Яструб, ти казала, його звати?

– Він спить отам, – Тенар кивнула в бік задньої частини будинку.

– Ага, – промовила Жайвірка.

Дзижчала прядка.

– Ти не подумай, я давно його знаю.

– Ага. Ще коли була там, в Ре-Альбі?

Тенар кивнула. Прядка продовжувала дзижчати.

– Піти за тією трійцею, зчепитися з ними в темряві, маючи тільки вила, – знаєш, на таке не кожен відважився б. Він вже не молодик, еге ж?

– Ні, – відповіла Тенар, а трохи помовчавши, додала: – Він хворів якийсь час, а потім шукав роботу. Тож я відіслала його до Ясновода, нехай, думаю, візьме його. Але старий досі впевнений, що дасть усьому раду сам, та й відіслав Яструба до Джерел, на літні пасовища. Вчора він саме повертався звідти.

– Він, певно, сподівається, що ти залишиш його тут?

– Якщо він захоче, – кивнула Тенар.

* * *

У Дубівці з села завітало ще одне товариство, охоче послухати оповідки Ґої і розповісти про свою участь у великій гонитві за убивцями, а ще – побачити на власні очі ті вила і порівняти їхні зубці з трьома кривавими плямами на пов'язці Хека, щоби знову мати тему для розмов. Тенар полегшено зітхнула, а коли настав вечір, вона покликала Терру додому і зачинила двері.

Уже піднявши руку до засувки, жінка примусила себе забрати її назад, зусиллям волі відвернулась від дверей, залишивши їх незамкненими.

– Яструб у твоїй кімнаті, – повідомила Терру, повернувшись з пивниці, куди ходила за яйцями.

– Я й сама хотіла сказати тобі, що він там... Вибач.

– Я ж його знаю, – сказала Терру, вмиваючись. І коли зайшов Гед – осоловілий і скуйовджений, – вона підійшла до нього, простягнувши рученята.

– Терру, – Гед узяв дівчинку на руки і пригорнув. На мить вона притулилася до нього, тоді відсторонилась.

– Я знаю початок "Створення", – гордо повідомила Терру.

– То, може, заспіваєш мені? – запитавши поглядом у Тенар дозволу, Гед опустився на своє місце біля вогнища.

– Я можу тільки розказати.

Гед кивнув і, зосередившись, приготувався слухати. Дівчинка почала:

 
Світ з нічого виникає,
Де кінець – там і початок,
Хто це знає?
Доля – це прохід між ними,
Що веде у путь останню.
Першим звідти повернувся
Воротар Сеґой...
 

Голос дівчинки нагадував шкрябання дротяної щітки, шарудіння сухого листя, сичання палаючого вогню. Вона прочитала останній рядок першої строфи: "З піни Ея вознеслася..."

Гед кивнув.

– Добре, – похвалив він.

– Учора перед сном, – сказала Тенар. – Вона вивчила її вчора перед сном. А видається, що це було рік тому.

– Я можу вивчити ще, – сказала Терру.

– І вивчиш, – підбадьорив Гед.

– А тепер, будь ласка, дочисть гарбуз, – попросила Тенар, і Терру слухняно повернулася до роботи.

– А мені що робити? – запитав Гед.

Тенар поглянула на нього.

– Налий в чайник води і підігрій.

Гед кивнув і, взявши чайник, пішов до помпи.

Вони приготували вечерю, поїли і прибрали зі столу.

– А розкажи-но "Створення", доки знаєш, – попросив Гед Терру вже біля вогню, – а потім ми самі продовжимо.

І дівчинка розповіла другу строфу – вперше з ним, вдруге – з Тенар, і втретє – сама.

– А тепер – спати, – скомандувала Тенар.

– Ти ще не розповіла Яструбові про Короля.

– Ти йому сама розкажеш, – мовила Тенар, здивована хитрістю Терру, яка хотіла протягнути час.

Дівчинка обернулася до Геда. Її обличчя, і пошрамоване, і неушкоджене, видюще та невидюще, зосередилося і почервоніло.

– Король приплив на кораблі. У нього був меч. Він подарував мені кістяного дельфінчика. Його корабель летів хвилями, але я була хвора, бо до мене доторкнувся Спритник. Але потім до мене доторкнувся Король – і того сліду як не бувало. – Вона показала свою тоненьку ручку. Тенар і собі подивилась на руку. Вона вже й забула про слід від дотику.

– Я хочу колись поплисти туди, де живе Король, – сказала Терру Гедові. Той кивнув. – І я це зроблю, – додала дівчинка. – Ти знайомий із ним?

– Так. Я його знаю. Я довго з ним мандрував.

– Куди?

– Туди, де не сходить сонце і не гаснуть зорі. А потім – назад звідти.

– Ти летів?

Гед скрушно похитав головою.

– Я можу тільки ходити по землі, – пояснив він.

Дівчинка на мить задумалася, потім побажала солодких снів і пішла до своєї кімнати. Тенар пішла за нею. Але сьогодні Терру не хотіла, щоб їй співали на ніч колискову.

– Я можу співати в темряві "Створення", – заявила вона. – Обидва куплети.

Повернувшись на кухню, Тенар вмостилася біля вогнища навпроти Геда.

– Як вона змінюється! – сказала жінка. – Я не встигаю за Терру. Я вже застара, щоби займатись вихованням дітей. А вона... Вона слухається мене, але тільки тому, що хоче цього.

– Це – єдине виправдання послухові, – зауважив Гед.

– А коли їй засяде в голові не слухатися мене, то що я зможу вчинити? Є в ній щось дике, неприборкане. Часом це моя Терру, а часом щось таке, до чого годі догукатись. Я питала Плющиху, чи не хотіла б вона вчити її наукам. Мені так порадив Бучок. "Чому ж ні?" – питаю. А та каже: "Я боюсь її!" Але ж ти її не боїшся. І вона тебе теж. Ти і Лебанен – ви єдині чоловіки, котрим вона дозволяла до себе доторкнутися. Я ж дозволила отому... тому Спритнику... Не можу про це навіть говорити. О, як я втомилася!

Гед підклав хмиз у багаття, аби воно горіло тихіше та повільніше, і вони удвох дивилися, як злітали і стрибали його язики.

– Геде, – озвалась Тенар, – я хочу, щоб ти залишився тут. Якщо ти не проти. – Гед не відповідав. – Може, ти збираєшся на Хавнор...

– Ні, ні. Я нікуди не збираюсь. Я підшуковую роботу.

– Ну, роботи тут не бракує. Ясновод, щоправда, так не думає, але йому з його подагрою хіба тільки у саду поратися. Відколи я повернулася сюди, то не даю собі ради. Думала сказати старому телепню, що він втнув дурницю, відіславши тебе в гори, та що б це змінило? Він мене просто не почує.

– Гори пішли мені на користь, – зауважив Гед. – Мені потрібно було чимало часу, і там він у мене був.

– Ти пас овець?

– Кіз. Там, де найвищі пасовиська. У Дрібнозуба був хлопчик-пастух, і коли він захворів, то замість нього взяли мене. Наступного ж дня. Кіз тримають на висоті аж до морозів, щоб у них наростав густий підшерсток. А останнього місяця у горах я взагалі блаженствував. Дрібнозуб передав мені кожух, дещо з припасів і попросив, щоб я тримав стадо якнайвище та якнайдовше не зганяв його в долину. Я так і зробив. Там, у горах, було гарно.

– Ніхто не заважав, – сказала Тенар. Гед кивнув і ледь помітно усміхнувся. – Ти все життя прожив один.

– Так, один.

Тенар мовчала. Гед дивився на неї.

– Я б охоче працював у тебе, – мовив він.

– Ну що ж, тоді домовилися, – сказала Тенар. І незабаром додала: – Принаймні, на зиму – точно.

Цієї ночі мороз подужчав. Довкола запанувала тиша, яку порушувало тільки шамотіння вогню. Ця тиша неначе сиділа поміж ними. Тенар звела голову, глянула на Геда.

– Геде, – запитала вона, – у яке ліжко мені лягати – в дитяче чи твоє?

Чоловік глибоко вдихнув і тихо відповів:

– Якщо хочеш, лягай у моє.

– Хочу.

І знову тиша огорнула їх. Тенар бачила, як Гед силкувався струсити з себе мовчанку.

– Якщо ти терпітимеш мене, – додав він.

– Я й так терпіла тебе двадцять п'ять років, – відповіла Тенар. Знову глянула на нього і засміялася. – Ходімо... ходімо, мій любий... Краще пізно, ніж ніколи! Я всього лише стара баба... Нічого не минає даремно, ніщо ніколи не минає. Цього я від тебе навчилася, – вона підвелась, підвівся і він, вона простягла свої руки, а він – свої. Гед і Тенар наближалися одне до одного, допоки не з'єдналися в обіймах. Вони обнімали одне одного так пристрасно, так палко, що їх уже ніщо на світі не цікавило, крім них самих. Хто в якому ліжку збирався спати – яке це мало значення! Вони лежали на кам'яній долівці біля вогнища, і там Тенар навчила Геда того, чаго б його не навчив і наймудріший чоловік.

Гед роздмухав вогнище і приніс килимок. Цього разу Тенар не заперечувала. А за ковдри їм правили її плащ і його овечий кожух.

Коли вони прокинулися, уже займався світанок. Слабке сріблисте світло падало на чорне гілля дубів, що росли за вікном. Тенар потягнулась, прагнучи відчути всім своїм тілом Гедове тепло. Полежавши трохи, вона неголосно мовила:

– Він лежав отут. Хек. Просто там, де ми... – Гед заворушився, намагаючись щось заперечити. – Тепер ти справді чоловік, – продовжувала Тенар. – Зрешетив іншого чолов'ягу – раз. Не побоявся лягти з жінкою – два. Ось так, по-моєму, і має бути.

– Тш-ш-ш! – прошепотів він, повернувся до неї і поклав голову на її плече. – Помовчи.

– Не помовчу. Геде, бідний чоловіче! У моєму серці – ніякого жалю, тільки жага справедливості. Любов – це й усе, що є у мені привабливого. Геде, не бійся мене! Коли я вперше тебе побачила, ти був чоловіком! Знаєш, що робить чоловіка чоловіком? Не зброя, жінка, магія чи якась інша сила, а тільки він сам.

Вони лежали, огорнуті теплом і приємною тишею.

– Розкажи мені що-небудь.

Гед щось мляво промимрив через сон.

– Як ти зміг розчути, що вони розмовляли? Ну, Хек, Спритник і той третій? Як сталося, що ти опинився тут саме тоді, коли це було вкрай потрібно?

Гед підвівся на ліктях, щоб розгледіти жінку. Його обличчя було сповнене ніжністю, напрочуд спокійне, відкрите і вразливе, тому Тенар не змогла утриматись від спокуси поцілувати його. Вони міцно обнялися, а потім уже розмовляли без слів.

* * *

Залишалося лише залагодити деякі формальності. Як найстарша на хуторі, Тенар мала сказати Ясноводові та іншим робітникам, що місце "старого хазяїна" займає найнятий робітник. Зробила це вона швидко й особливо не вагаючись. Робітники їй жодним словом не заперечили, та й шкоди їм від того не було. Подальші перспективи господарства були вельми примарні через відсутність спадкоємця чи правонаступника чоловічої статі. Успадкувати садибу мав син Кременя, який зараз нипав десь у морях, і вдова просто порядкувала тут до його повернення. У випадку її смерті цим би зайнявся Ясновод. А якби Іскрик так і не успадкував батькового господарства, ним заволодів би далекий родич Кременя з Кахеданана. Дві родини, які не мали своєї землі, а працювали й жили тут, займаючись господарством, могли не боятися, що новий господар прожене їх, ким би не був обранець чи навіть новий чоловік Тенар. Проте вдова побоювалася, що вони можуть обуритися такою невірністю до пам'яті Кременя, котрого, зрештою, вони знали навіть довше, ніж вона. Тож Тенар аж гора впала з плечей, коли вона збагнула, що ніхто жодним словом її не засуджує. Яструб завоював прихильність людей одним ударом вил. Та й що поганого в тому, що жінка приводить у дім чоловіка, котрий зможе її захистити? Ну, а якби вона потягла його в ліжко, то що ж, удовині апетити всім відомі. Бо ж хай там як, вона була іноземкою.

Назагал, селяни були майже такої ж думки. Трохи потеревенили, похихотіли – та й по всьому. Здається, залишатися в очах оточуючих поважною панією було легше, ніж гадала тітонька Слань. А може, просто старі речі дешево ціняться. Ніхто її не засуджував, але саме тому Тенар почувалася спаплюженою і приниженою. Нехай би вже краще огудили. І тільки Жайвірка не турбувала її сумління, не лізла в душу, не запитувала і не радила. Для неї не існувало понять "чоловік", "жінка", "вдова" і "чужоземка", вона просто дивилась на Геда і Тенар – щиро, зацікавлено, радо, навіть трохи заздрила їм.

Жайвірка не сприймала Геда крізь призму таких слів, як "пастух", "наймит", "вдовиний райця[10]10
  Райця – відрадник.


[Закрыть]", а бачила його таким, який він є, і це дозволяло їй помітити чимало незвичного. Він тримався значно гідніше і водночас простіше, ніж усі знайомі їй чоловіки, та й це ще було не все. Відчувалася у ньому якась величина, ні, не зріст, звичайно, не плечистість, а велич розуму та душі.

– Щось не дуже схоже, щоб він усе своє життя пас кіз, – сказала якось Жайвірка до Плющихи. – Про світ йому відомо більше, ніж про ведення господарства.

– Я гадаю, що він – чаклун, якого прокляли чи позбавили сили, – відповіла відьма. – Таке трапляється.

– Ага, – підтвердила Жайвірка.

Слово "Архімаг" було надто величним і пишномовним, її уява співвідносила його з далекими краями і палацами, але аж ніяк – із чорнооким сивим чоловіком. Та Жайвірка ніколи й не намагалась їх пов'язати. Зв'язавши їх воєдино, вона назавжди б утратила безпосередність у спілкуванні з Гедом. Згадуючи проте, що він колись міг бути магом, вона ніяковіла, та варто було їй зараз знову побачити Геда, і колишня невимушеність одразу ж повернулася до неї. Він саме сидів на одній зі старих яблунь у саду і відпилював відмерле галуззя. Забачивши Жайвірку, чоловік радісно їй щось прокричав. "Ну викапаний тобі Яструб, – подумала Жайвірка, – диви, як умостився на гілці!" – Вона помахала йому рукою у відповідь, усміхнулася і пішла далі.