Текст книги "Техану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

НЕДУГА

Після літнього сонцестояння вже минуло більше місяця, але вечори ще були довгими, особливо на західному схилі Великої Кручі. Якось Терру повернулася додому дуже пізно: тітонька Слань цілий день блукала з нею серед гір, збираючи цілюще зілля. Дівчинка так стомилася, що навіть їсти не хотіла. Тенар поклала її в ліжко, а сама сіла поруч, наспівуючи колискову. Зморена дитина зазвичай лежала доволі дивно, скорчившись, як заціпеніле звірятко, і сторожко дивилася перед собою, доки не поринала в якусь страшну маячню: то був не сон, а якийсь затуманений, очманілий стан. Тенар, щоправда, з'ясувала, що цих нестямних нападів можна уникнути, якщо відразу сісти поруч із малою, пригорнути її до себе і щось тихенько наспівувати. Спершу жінка мугикала собі під ніс пісні, які вона вивчила, живучи у Дубівцях, а відтак затягувала нескінченні карґадські гімни, що залишились у її пам'яті ще з часів перебування у Гробницях Атуану. Тож Терру засинала під монотонні тужливі голосіння, якими супроводжувались обряди, присвячені Безіменним Силам. Власне, Тенар більше не відчувала в цих ритуальних піснях ніякої магічної сили, але їй подобалося співати рідною мовою, хоч вона, на жаль, не знала тих пісень, що їх співають своїм дітям карґадські матері, яких колись співала і її мати.

Урешті-решт, Терру міцно заснула. Тенар ще якусь мить чекала, щоб переконатися, що мала й справді спить. А тоді м'яко приклала свою вузьку білошкіру долоню до обпаленої вогнем щоки Терру, затуливши страшні грубі шрами. Потворність одразу зникла, і тепер перед очима Тенар було лише спокійне ніжне личко сплячої дитини. Відтак, неохоче відвівши руку від щоки, жінка знову з жахом побачила незагойні рани, і серце її вкотре стислося від болю. То було дуже дивне відчуття: здавалося, що й істина, й омана залежать від єдиного її дотику... Тенар нахилилася, поцілувала дівчинку в чоло, тихенько підвелась і вийшла з дому.

Сонце поринало у призахідне марево. Надворі не було нікого. Яструб, напевне, подався до лісу. Зазвичай він ходив на Оґіонову могилу і годинами просиджував там, у затінку могутнього бука, думаючи про щось своє. Їсти йому не хотілося – Тенар щоразу мусила припрошувати його. Гед уникав людей і понад усе любив самоту. Він повертався додому пізно й одразу лягав спати, а вирушав у свої мандри рано-вранці – бувало, що Тенар і Терру ще спали, коли Гед виходив із хати. Тож увечері жінка залишала йому на столі хліб і м'ясо, щоб удосвіта він міг узяти їжу з собою.

Нараз Тенар побачила Геда, який прямував до будинку, твердо ступаючи по стежині через осяяну вечірнім сонцем галявину. Він ішов, похмурий і впертий, відмежувавшись від цілого світу стіною своєї нестерпної туги.

– Ти будеш біля хати? – гукнула до нього Тенар, стоячи на ґанку. – Терру вже спить, а я хочу трохи пройтися.

– Авжеж, звичайно, можеш іти, – сказав він.

По дорозі Тенар гірко думала про те, наскільки чоловіки байдужі до тих турбот, які керують життям кожної жінки: до того, приміром, що хтось неодмінно має бути неподалік від сплячої дитини; що чиясь свобода зазвичай обертається чиєюсь несвободою – адже для того, щоб зберегти рівновагу, навіть ідучи, доводиться спиратися на одну ногу, доки друга крокує вперед... Утім, поступово її похмурі думки розвіялися – тепер вона просто йшла далі, аж доки не опинилася на краю скелястого урвища над морем. Просто перед її очима у прозорому рожевому мареві тонуло сонце.

Тенар опустилася на коліна й погладила глибоку нерівну подряпину, що тяглася до краю скелі, – то був слід від шпичакуватого хвоста Калесина. Вона знову й знову проводила пальцями уздовж цієї борозенки, замріяно дивлячись у неозору далечінь. Нараз вона несподівано для самої себе промовила вголос ім'я дракона – воно повільно, із сичанням, виповзло з її вуст: "Калес-с-с-син..."

Тенар глянула на схід. Схили гори Ґонт червоніли в променях призахідного сонця. День поволі згасав. Тенар опустила очі, а коли за якийсь час знову подивилася на гору, то Ґонт уже ховався в сірому мареві сутінків. Вона дочекалася вечірньої зорі, що небавом зійшла над імлистим обрієм, а тоді повільно пішла додому.

А втім, чи додому? Хіба це її домівка? Чому вона й досі залишається тут, в Оґіоновій хатині, а не повертається до себе, у Дубівці? Навіщо їй чужі кози та грядки, коли у неї є свій сад і власна отара? "Зачекай", – сказав їй Оґіон перед смертю, і вона послухалася; а тоді прилетів дракон, і їй довелося подбати про Геда. Але тепер він уже майже оклигав, тож, по суті, Тенар зробила те, що мала зробити: поставила на ноги недужого, дала собі раду з Оґіоновим господарством... А відтак вони з Терру можуть повертатися у Дубівці.

Двері хатини, як завжди, були відчинені навстіж. Свіже вечірнє повітря м'яко струменіло всередину світлиці. Яструб сидів потемки на низькому ослоні під стіною. То було його улюблене місце.

Він мигцем глипнув на Тенар і відразу знову втупився в темний куток, праворуч від дверей. Там стояла Оґіонова чарівна патериця – важка дубова палиця з гладеньким руків'ям. А поряд Тенар поставила свій вільховий костур і ліщиновий ціпок Терру.

Зненацька жінка подумала: "А де ж Гедова патериця, яку йому колись подарував Оґіон? І чому я досі не згадувала про неї?"

У хаті було темно і трохи душно. Душу Тенар гнітив якийсь невиразний тягар. Їй так хотілося, щоб Гед якогось дня залишився вдома і поговорив із нею, але зазвичай вона, на жаль, не знаходила потрібних слів.

– Я тут подумала, – нарешті озвалася жінка, поправляючи тарілки в дубовому миснику, – і вирішила: пора мені збиратися назад, у Дубівці.

Гед нічого не відповів. Тенар зненацька відчула страшенну втому, їй хотілося спати, але він і досі продовжував сидіти біля коминка – не могла ж вона роздягатися в нього перед очима! Жінка навіть трохи розсердилася і вже хотіла попросити його на хвилину вийти надвір, коли раптом Гед заговорив – хрипко, нерішуче:

– А книги? Оґіонові книги? Книга Рун і ще дві. Ти забереш їх із собою?

– Я?!

– Ти ж була його останньою ученицею.

Вона підійшла ближче і сіла на триногий дзиґлик навпроти Геда.

– Я трохи вчилася рунічного письма, але вже майже забула оту науку. Оґіон також навчав мене Істинної Мови, якою розмовляють дракони. Але наразі я пам'ятаю лише деякі слова. Я не успадкувала його хисту, не стала чаклункою. Ти ж знаєш, я просто вийшла заміж. А хіба Оґіон залишив би свої премудрі книги якійсь селянці?

Трохи помовчавши, Гед сказав безбарвним голосом:

– Кому ж він їх у такому разі залишив?

– Тобі, ясна річ!

Яструб не відповів.

– Ти був його справжнім учнем, його гордістю і другом. Він ніколи цього не казав, але ці книги, безперечно, повинні належати тобі.

– І що ж мені з ними робити?

Вона пильно поглянула на нього крізь марево сутінків. Гіркота, тривога, незрозуміла лють, що лунали в голосі Геда, роздратували її.

– Ти, Архімаг, питаєш про це у мене? Годі, Геде, не роби з мене дурепу!

Зненацька він зірвався на ноги. Голос його тремтів, як напнута струна.

– Але невже... невже ти не бачиш... що все це в минулому... все!

Тенар не зводила з нього очей, намагаючись розгледіти в пітьмі його обличчя.

– Я більше не маю магічної сили!. Я віддав її... витратив... усе, що мав. Щоб закрити... Так що про магію мені тепер можна забути.

Тенар хотіла йому заперечити, але не змогла.

– Це як вилити кухоль води, – сказав Гед. – Вихлюпнути в пісок. Або на суху землю. Але я мусив це зробити. Зрештою, що таке один-єдиний кухоль води в безмежній пустелі? Хіба сама пустеля зникла?.. Послухай! Так колись кликав мене якийсь голос звідти, з-за Стіни, із Потойбіччя: йди сюди, слухай, слухай! І я пішов у ту мертву пустелю – іще зовсім юним. І я зустрів там Її, сам став Нею, побрався з власною Смертю. Але це вона дала мені життя. Воду, життєдайну воду. Я став джерелом живої води, струмком, стрімким потоком... Але там усі джерела пересихають. І все, що в мене зрештою залишилось, – це один-єдиний кухоль води, і я конче мусив вилити її в пісок, на дно Сухої ріки, на вкриті чорною імлою скелі. Пустеля прийняла мою жертву, всотавши живу воду до останньої краплі. І тепер я спустошений. Справу зроблено...

Тенар досить багато знала і від Оґіона, і від самого Геда, аби зрозуміти, про яку пустелю йдеться, і хоча комусь його слова могли здатися низкою туманних і плутаних образів, що приховують суть, але їй було зрозуміло, що це саме та істина, яку він пізнав у Потойбіччі. Проте вона також відчувала, що їй не можна мовчати; потрібно перечити йому, спростовувати все, що б він не сказав, навіть якщо його слова – щира правда.

– Ти ще просто не встиг отямитися, – сказала Тенар. – Повернення від смерті до життя – тривала подорож. І важка, навіть якщо назад летіти верхи на драконі. Щоб повернутись остаточно, потрібен час. Час, мир і спокій. Рани твої тяжкі, але вони загояться!

Гед мовчав. Тенар навіть подумала, що їй вдалося трохи його підбадьорити. Але раптом він запитав:

– Так само, як загоїлися рани цієї дівчинки?

Її наче вдарили гострим ножем, настільки гострим, що вона навіть не відчула, як лезо прохромило тіло.

– Не знаю, – сказав Гед уже знайомим їй безбарвним голосом, – навіщо ти взяла її до себе, знаючи, що вона невиліковна. Розуміючи, яким буде її життя. Напевне, доба лихоліття, яку нам довелось пережити, зачепила і цю бідну дитину. Але, як на мене, ти заопікувалася нею з тієї самої причини, з якої я й сам рушив назустріч своєму ворогові. Просто ти не могла вчинити інакше! А тепер нам треба якось жити далі, незважаючи на те, що перемога у двобої зі злом коштувала нам надто дорого... Нам належить вступити в нові часи: тобі – зі своєю обпаленою вогнем дівчинкою, а мені – зі спустошеною душею...

Тенар обернулася і поглянула на чарівну патерицю Оґіона, що стояла в кутку біля дверей. Важкий дубовий костур здавався геть чорним. Крізь прочинені двері було видно дві зорі, що жевріли в небі. Одну з них, яскраву білу зірку, якою вона й раніше часто милувалася довгими літніми вечорами, на Атуані називали Техану. А от як називається друга зірка, що сяяла поряд із Техану, Тенар не знала. Вона також не знала, як називають Техану тут, на Ґонті, і гадки не мала про її Істинне ім'я. Пам'ятала тільки ту назву, яку чула від матері, – Техану. Техану. Тенар, Тенар...

– Геде, – спитала вона, дивлячись у небо, – хто тебе виховував у дитинстві?

Він підійшов до дверей, став поряд із Тенар і теж втупився у затуманену морську далечінь. Відтак озвався, відповідаючи на запитання жінки:

– Та ніхто особливо не виховував. Мати померла, коли я був іще зовсім малим. Були ще старші брати, але я їх не пам'ятаю. Так що зазвичай про мене дбали мій батько і тітка, материна сестра. Батько ковалював, а тітка була в нас, у Десяти Вільхах, відьмою і знахаркою.

– Як тітонька Слань, – мовила Тенар.

– Ні, моя тітка була трохи молодшою. І мала вроджену магічну силу.

– А як її звали?

Гед помовчав, а тоді повільно промовив:

– Не можу згадати.

Відтак озвався знову:

– Вона відкрила мені Істинні імена яструба, сокола, орла, шуліки, чайки, перепелятника...

– А як у вас називають он ту білу зірку?

– Серце Лебедя, – сказав він, дивлячись у небо. – А у Десяти Вільхах її ще називали Стрілою.

Проте він так і не назвав Істинного імені зорі, як не назвав і тих Імен, яких його навчила тітка, – Істинних імен яструба, сокола, орла, шуліки...

– Те, що я говорив тобі... там, біля каміна... це все неправильно, – м'яко сказав Гед. – Я взагалі не мав би про таке говорити. Пробач мені...

– Якщо ти нічого не говоритимеш, то що залишиться робити мені? Хіба що піти звідси. Чому ти завжди думаєш тільки про себе? – роздратовано промовила Тенар, а тоді обернулася до нього і попросила: – Вийди на хвилину, будь ласка. Я хочу роздягнутися і лягти спати.

Розгублений Гед, пробурмотівши якісь вибачення, вийшов надвір, а вона, роздягаючись на ходу, швиденько пірнула в ліжко, притулившись щокою до теплого шовковистого плеча Терру.

"Розуміючи, яким буде її життя..."

Її гнів і вперте заперечення очевидного, небажання погодитися зі слушними доказами Геда – все це було наслідком розчарування, якого вона зазнала. Незважаючи на те, що Жайвірка не раз запевняла її, що тепер, мовляв, уже нічого не вдієш, проте було видно, що в глибині душі вона все-таки надіється: Тенар зуміє загоїти страшні опіки. Зрештою, й сама Тенар завжди говорила, що таке навіть Оґіону не під силу, а натомість потай вірила в те, що Терру зможе вилікувати Гед. Просто покладе руку на страшні шрами – і все відразу минеться: шкіра стане гладенькою, в незрячому оці зажевріє світло, скорчена обпалена рука оживе, і життя дитини зміниться на краще.

"Розуміючи, яким буде її життя... "

Огида, плювки через ліве плече, жах, змішаний із цікавістю, єлейні жалощі та відверті погрози, адже, як відомо, біда біду тягне... І жоден чоловік ніколи не пригорне її до своїх грудей. Ніколи й ніхто, крім Тенар. Так, звісно, Гед має рацію, в такому разі дівчинці краще було б померти. Їм тоді слід було відпустити душу малої на волю і не втручатися в природний перебіг подій – і їй самій, і Жайвірці, і Плющисі – старим бабам, чия м'якосерда чутливість обернулася жорстокістю. Гед має рацію, він знову не помилився. Але тоді виходить, що ті негідники, які задля власної втіхи жорстоко збиткувалися з беззахисної дитини, діяли правильно, коли, тяжко побивши дівчинку, кинули її просто у вогонь? Та, мабуть, зло ще не повністю зжерло їхні душі, бо вони не довели свою чорну справу до кінця – у змордованому дитячому тільці жевріла іскорка життя. Вони помилилися. І вона, Тенар, також помилялася завжди і в усьому. Дитиною її поглинули сили Темряви: вона служила їм, була їхньою Єдиною Жрицею. Невже, покинувши Атуан, вивчивши чужу мову і ставши дружиною та матір'ю – по суті, просто почавши жити власним життям, – вона сподівалася стати кимось іншим? Перестати бути Їхньою рабинею, Їхньою поживою, Їхньою річчю? Її понівечена душа принаджувала до себе таких самих калік, вони ставали частиною її власного горя, її власної біди. Частиною того зла, яке скалічило її долю...

У Терру було м'яке, тепле, запашне волосся. Пригорнувшись до Тенар, вона мирно спала. Хіба вона може заподіяти комусь зло? Так, її життя скалічене і виправити вже нічого не можна, але душа дівчинки чиста і світла. Ні, Терру ще не втрачена для життя! Тенар лежала непорушно, сподіваючись, що їй знову насниться той світлий сон: потоки осяйного повітря, у якому бринить відлуння імен дракона і тієї зорі – Серце Лебедя, Стріла, Техану.

* * *

Густим гребенем з грубого дроту вона вичісувала м'яке підшерстя чорної кози – Тенар збиралася прясти, щоби потім виткати ту знамениту, міцну і теплу тканину, якою з давніх-давен славиться Ґонт. Стару чорну козу чесали вже безліч разів, їй це подобалося, тож вона охоче підставляла під гребінь то один, то другий бік. Сіро-чорні жмутики шерсті поступово збилися у м'яку кошлату хмарку, яку Тенар зрештою запхала у плетену торбу; відтак жінка дбайливо висмикнула колючку, що зав'язла у довгому козячому вусі, а тоді лагідно поплескала худобину по зашийку.

– Ме-е-е! – мекнула коза й підтюпцем подалася геть.

Тенар вийшла з кошари і, поминувши хату, зійшла на ґанок, звідки можна було побачити Терру, що гралася на галявині.

Тітонька Слань навчила дівчинку плести кошики з трави, і, незважаючи на те, що працювати скаліченою рукою було нелегко, Терру швидко захопилася цим нехитрим ремеслом. От і зараз вона сиділа посеред галявини, тримаючи на колінах початий кошик, одначе її увага була прикута до Яструба.

Він стояв доволі далеко від неї, біля краю урвища, повернувшись спиною до всіх і гадки не маючи, що хтось за ним пильнує. Власне, він сам уважно стежив за птахом – молодим боривітром, який, ширяючи над самою землею, полював на дрібних гризунів, що ховалися у траві. Зненацька Гед повільно підвів праву руку, затримав її на рівні плеча і нібито щось сказав, хоча вітер відносив його слова вбік. Боривітер шарпнувся, пронизливо скрикнув, шугонув угору і швидко полетів до лісу на схилі гори.

Гед опустив руку й завмер, дивлячись услід птахові. Дівчинка і жінка теж затамували подих. І тільки птах летів далі – вільний, наче вітер.

* * *

"Якось він прилетів до мене в подобі сокола-сапсана, – розповідав їй Оґіон одного зимового вечора, коли вони сиділи біля коминка й розмовляли про Великі закляття, про перетворення і про мага Борджера, який перетворився на ведмедя. – Він примчав із північного заходу й одразу сів до мене на зап'ясток. Я заніс його до хати і посадив отут, біля вогню. Говорити він не міг. Оскільки я впізнав його, то зміг допомогти йому скинути подобу сокола і знову стати людиною. Але в ньому завжди було щось яструбине. Навіть у їхньому селі його змалечку називали Яструбом, тому що соколи і шуліки слухняно зліталися на його поклик. Та й хто ми взагалі такі? Що означає – бути людиною? Задовго до того, як Гед отримав своє Істинне ім'я і магічні знання, справжній яструб уже співіснував у ньому з людиною і великим магом. Він уже тоді був тим, ким є тепер, тим, кого ми навіть назвати нездатні..."

І Тенар, слухаючи Оґіона, не зводила очей із полум'я і бачила того яструба – того чоловіка, на поклик якого злітаються вільні птахи. Підлітають, б'ють дужими крильми, сідають йому на руку, стискаючи зап'ясток гострими кігтями... У цю мить вона й себе уявляла таким диким і вільним птахом.

МИШІ

Якось опівдні до Оґіонової хатини навідався Скороход – той самий скотар-перекупник, що колись приніс їй звістку від старого мага.

– Ти часом кіз продавати не збираєшся? Адже Оґіон помер.

– Можливо, й продаватиму, – спокійно відповіла Тенар. Вона, до речі, вже думала про те, як їм прожити, якщо вони з дівчинкою залишаться в Ре-Альбі. Як і решта чарівників на Ґонті, Оґіон отримував усе, що потрібно для життя, від селян, яким він вірою і правдою служив до самої смерті. Досить було тільки сказати, і вдячні люди принесли б йому все, що заманеться, адже мати справу з великим магом завжди вигідно. Втім, Оґіон ніколи нічого не просив. Ба навіть навпаки, він сам нерідко віддавав людям те, що вважав зайвим чи непотрібним. "Що мені з цим робити?" – нерідко дивувався він, стоячи над залишеним біля порога кошиком із дурними писклявими курчатами, або над сувоєм полотна, або над череп'яною ринкою із січеними буряками.

Тенар уже давно залишила свою господу в Серединному Долі, але тоді вона не думала, що їй доведеться затриматися в домі Оґіона надовго. Жінка навіть не брала з собою грошей, хоча після смерті чоловіка успадкувала його заощадження – кілька монет зі слонової кості. Втім, за такі гроші в селі можна було хіба що купити земельну ділянку чи будинок, або ж укласти торгову угоду з якимсь із ґонтських купців, що продають хутро пелаві та шовки з Лорбанері багатим селянам та дрібним вельможам. Кременів маєток у Дубівцях забезпечував їх із Терру всім необхідним – їжею й одягом. Натомість шість кіз і город Оґіона з практичного погляду були не надто корисним надбанням. Наразі вони жили завдяки старим припасам, що залишилися в коморі покійного мага; крім того, вряди-годи до господи навідувалися зі скромними подарунками тутешні селяни, які берегли вдячну пам'ять про Оґіона, а ще про них із Терру постійно піклувалася тітонька Слань.

* * *

– Є у мене тут одна кізка. Така біленька з жовтими плямами, їй щойно рік минув. Гадаю, добре доїтиметься, – сказала Тенар Скороходові.

– Я взагалі-то сподівався купити всіх кіз, – відповів той. – Якщо ти погодишся, звісно. Їх же й так лише п'ять чи шість, правда?

– Шість. Вони зараз на верхньому пасовищі. Можеш поглянути, якщо хочеш...

– Авжеж, погляну, – сказав чоловік, але, схоже, поки що не збирався нікуди йти. Тенар і собі нічим не виказувала нетерпіння. – А ти бачила, який корабель у нашу гавань приплив? – раптом запитав Скороход.

З Оґіонової хати можна було бачити лише скелі на північно-західному березі затоки; зате з самого села Ре-Альбі було добре видно і круту звивисту дорогу до Порт-Ґонту, і гавань з доками та причалами, і почасти навіть місто. Дивитися на те, що відбувається в порту, було улюбленою розвагою селян. На просторій лаві за кузнею майже завжди сиділо кілька старих дідуганів – звідти гавань було видно найкраще; і хоча зазвичай жоден із цих старих ніколи в житті не бував у самому порту, проте вони зацікавлено стежили за всіма кораблями, що снували осяйним плесом Ґонтської затоки, – так, наче дивилися виставу, зумисне створену для того, щоб розважити їх на схилі віку.

– Ковалів син каже, що корабель той із самого Хавнору. Він учора у порт ходив – залізо купувати. Повернувся, коли вже стемніло. І розповів, що той великий корабель прибув із самої столиці Земномор'я, – додав Скороход.

Цілком імовірно, що він завів про це мову тільки для того, щоб завадити Тенар обміркувати, скільки можуть коштувати Оґіонові кози. А втім, хитруваті очиці Скорохода наразі випромінювали невинність. Однак усе це було досить дивно: адже столиця Земномор'я майже не торгувала з Ґонтом, бідним і далеким островом, що славився лише своїми чарівниками, піратами та козячою шерстю. Так чи інакше, але щось у словах Скорохода про "великий корабель" стривожило Тенар. Але поки що вона не знала, що саме її непокоїть.

– А ще той ковальчук чув від людей, що у Хавнорі нібито вже владарює істинний Король, – сказав баришник, скоса позираючи на Тенар.

– Це було би дуже добре! – зауважила Тенар.

Скороход ствердно кивнув:

– Тепер принаймні карґадські харцизяки на нас не нападатимуть!

Тенар, хоч і була родом з Карґадських островів, закивала у відповідь.

– Але, мабуть, у порту це сподобається не всім... – Скороход мав на увазі ґонтійських піратів, які панували у північно-східних морях. Їхня сваволя протягом останніх років призвела до того, що давні торгові зв'язки Ґонту із центральними островами Архіпелагу дуже занепали. Це не було вигідно нікому, крім піратів, а проте більшість ґонтійців однаково вважали цих морських розбишак героями. Власне кажучи, син Тенар теж став матросом на піратському кораблі. І це, мабуть, було навіть безпечніше, ніж служити на звичайному торговому судні. Недарма ж кажуть, що краще бути акулою, ніж оселедцем.

– Ну, невдоволені завжди знайдуться, – відповіла Тенар, звично підтримуючи розмову, яка вже потроху почала їй набридати. Зрештою, втративши терпець, вона підвелась: – Ходімо, покажу тобі кіз. Щоправда, я все-таки не знаю, чи будемо ми їх продавати...

Вона провела торговця на пасовище і повернулася до хати. Їй не подобався цей чоловік. Так, звісно, не його вина в тому, що колись він приніс їй кепську звістку... А все ж таки його хитрі очиці так і бігають, так і бігають! Ні, не продасть вона йому Оґіонових кіз! Навіть капосну Стрибуху не продасть.

* * *

Коли баришник, піймавши облизня, пішов геть, Тенар зненацька відчула невиразну тривогу. Вона сказала: "Не знаю, чи будемо ми їх продавати" – і це було доволі по-дурному. Тенар сказала "ми", а не "я", хоча Скороход навіть не згадував про Яструба. Але ж купець, торгуючись із жінкою, просто-таки зобов'язаний звернутися до когось із чоловіків, що живуть у домі, особливо, якщо жінка не пристає на запропоновані умови. Вона не знала, що думають про Яструба в селі. Звісно, жителі Ре-Альбі поважали і навіть трохи боялися мовчазного, відлюдькуватого Оґіона, який протягом тривалого часу був тут єдиним магом. Можливо, вони також пишалися Яструбом – чи радше його званням Архімага Земномор'я. Вони знали, що колись він тут жив, а потім подався в далекі краї і здійснив чимало різних подвигів. Наприклад, перехитрив дракона, коли був магом Дев'яноста островів; привіз у Хавнор каблучку Ерет-Акбе і так далі. Але його самого, як людину і чарівника, вони не знали, та й він їх не знав. Відколи Яструб повернувся сюди, він жодного разу не навідався до села – пропадав у лісі, серед безлюдних гір. Досі вона про це не думала, але було цілком очевидно, що він уникає села так само вперто, як і маленьку Терру.

Либонь, якісь чутки про нього все-таки ходили. Адже в Ре-Альбі живуть звичайні люди, які ніколи не проти потеревенити. Хоча здебільшого магія і самі чарівники не дуже цікавили тутешніх селян – все це було занадто складним для їхнього розуміння. Адже чаклуни живуть зовсім інакше, ніж прості смертні. "Дай йому спокій, – якось почула Тенар уривок розмови селян із Серединного Долу, які балакали чи то про якогось зайшлого знахаря, чи то про їхнього місцевого мага Бучка. – Так має бути. У нього своя стежка, а в нас – своя".

А стосовно того, що вона досі живе тут і доглядає за хворим Яструбом, то це також не їхній клопіт. Вони б знову, мабуть, сказали: "Так має бути". Тенар бувала в селі нечасто, і люди ставилися до неї доволі приязно. Колись вона навіть жила в Ре-Альбі, у хатині старого Вітряка, до того ж вважалася названою донькою Оґіона, котрий перед смертю послав саме за нею. Щоправда, потім вона прийшла сюди з дівчинкою, на яку страшно було й поглянути, і всі відразу почали обминати Оґіонове обійстя десятою дорогою. Та й, зрештою, хіба може таке статися з простою жінкою? Спочатку в одного мага вчиться, потім другого на ноги ставить... Щось тут не так – вочевидь, не обійшлося без чарів! До того ж вона ще й чужинка... Втім, з іншого боку, Ґоя була дружиною багатого ґазди з Серединного Долу. І хоча Кремінь уже помер, а вона овдовіла, та хіба збагнеш, що в отих відьом на думці? Мабуть, так має бути, і краще її не чіпати...

Тенар зустріла колишнього Архімага Земномор'я біля паркану, яким був огороджений сад, і повідомила йому:

– Кажуть, у порт прибув корабель із Хавнору.

Гед зупинився. Здавалося, його на мить пересмикнуло, але потім він опанував себе, намагаючись приховати, що першим його наміром було бажання негайно втекти, сховатися, причаїтися в траві – як миша від яструба.

– Геде, – злякалася Тенар, – що з тобою? Я нічого не розумію!

– Я не можу... – прошепотів він. – Не можу зустрічатися з ними.

– Із ким?

– З людьми, яких прислав Король.

Його смагляве обличчя сполотніло, як і тоді, коли дракон Калесин приніс його на Велику Кручу. Гед здавався таким нажаханим і беззахисним, що Тенар не могла вчинити інакше: треба було якось заспокоїти його.

– А тобі й не конче з ними зустрічатися. А якщо хтось сюди навідається, то я відразу прожену їх. Ходімо краще до хати. Ти ж нині ще нічого не їв.

– Сюди хтось приходив? – спитав він.

– То Скороход, до наших кіз прицінювався. Ну, то ходімо вже!

Гед поспіхом рушив за Тенар, і вона відразу зачинила двері зсередини.

– Не бійся, Геде, ніхто не заподіє тобі лиха.

Він сів на лаву біля столу і похмуро похитав головою:

– Їм це не потрібно, ні.

– А вони знають, що ти тут?

– Не знаю.

– Чого ж ти тоді боїшся? – вона запитувала спокійно і твердо, не втрачаючи самовладання.

Він затулив обличчя руками, потім, дивлячись на підлогу, потер скроні і чоло, наче згадуючи про щось.

– Я був... – почав він, – я не...

І замовк. Вона сама припинила цю важку розмову.

– Ну гаразд, добре, добре, – Тенар не наважувалася навіть доторкнутися до нього, щоб, бува, не принизити його своїми жалощами. І через це була лиха і на нього, і на тих, хто завдав йому такої тяжкої душевної рани. – Нікого не повинно обходити, де і як ти тепер живеш, чим займаєшся і чого цураєшся! Якщо спробують пхати носа в чужі справи, то з носом і залишаться! – так любила казати Жайвірка. Тенар раптом страшенно закортіло побачити її, таку просту, розсудливу й упевнену в собі. – Хтозна, може, той корабель не має до тебе жодного стосунку. Може, вони просто чигають на піратів – їх тут без ліку. Було б добре, якби Король нарешті взявся за цих харцизяк... Слухай, я в Оґіоновій коморі знайшла дві пляшки вина – цікаво, як довго він їх там тримав? Гадаю, нам обом зараз би не зашкодило випити по келишку. А ось і хліб з сиром. Малу я вже нагодувала – вони з Колючкою подалися жаб ловити. Тож на вечерю, можливо, будуть жаб'ячі стегенця. А наразі перекуси тим, що є. І вина випий. Цікаво, звідки воно в Оґіона і скільки йому років?

Тенар, не вгаваючи, правила звичайнісінькі жіночі теревені, аби лишень відірвати Геда від його похмурих роздумів. І він зрештою зумів опанувати себе і почав їсти, запиваючи їжу старим, не надто міцним червоним вином.

– Мені, мабуть, все-таки краще піти звідси, Тенар, – сказав він. – Потрібен час, щоб навчитися бути таким, яким я став тепер.

– І куди ж ти підеш?

– На верховину, в гори.

– Будеш блукати... як Оґіон? – Вона поглянула на нього і згадала, як колись ішла поряд із ним дорогами Атуану і насміхалася: "І часто чаклунам доводиться жебрати?" А він тоді відповів: "Так, але ми рідко залишаємося в боргу..." Помовчавши, вона обережно запитала:

– А ти не міг би якийсь час просто погоду заклинати чи загублені речі розшукувати? – і знову по самі вінця наповнила його склянку вином.

Гед заперечно похитав головою. Випив вино і мовчки втупився в стіну.

– Ні, – промовив він, – Тепер я не можу навіть цього.

Тенар не повірила. Їй хотілось обурено крикнути йому у вічі: "Як ти можеш таке казати? Невже ти забув усе, чого навчився в Оґіона і на острові Мудреців, усе, що пізнав під час своїх мандрів! Не міг же ти забути всі ті Імена, те мистецтво, яке ти опанував. Ти стільки всього знав! Ти стільки міг! Ти був таким могутнім!" Але вона стрималась і не сказала нічого, тільки прошепотіла:

– Не розумію. Як це могло статися?..

– З кухля просто вилили воду, – сказав Гед і нахилив склянку з вином, наче хотів показати їй, як це робиться. А тоді додав: – Я лише не розумію, навіщо він виніс мене звідти. Доброта юних нерідко призводить до жорстокості... Але тепер я мушу змиритися з цим – доки не зможу повернутися назад.

Вона не зрозуміла до пуття, що він хотів сказати, але виразно відчула в його словах щось на кшталт кволого ремствування, і це прикро вразило її.

– Сюди тебе приніс Калесин! – сухо нагадала Тенар.

У будинку було майже темно, надвечірнє світло сочилося лише крізь крихітне віконце у західній стіні. Тенар не могла розібрати виразу його обличчя. Нараз Гед підняв свою склянку, похмуро усміхнувся і випив до дна.

– Це чудове вино, – похвалив він. – Мабуть, Оґіонові подарував його якийсь багатий купець або знаменитий пірат. Ніколи не пив нічого подібного. Навіть у Хавнорі, – він крутив у руках невеличкий келишок, розглядаючи його. – Я назвуся іншим іменем і подамся через гору до Армута, у східні ліси, де я народився. Там якраз косовиця починається, тож знайти роботу буде неважко.

Тенар не знала, що йому відповісти. Який з нього косар? Щоб найняти його – тендітного і кволого – на таку роботу, треба бути або дуже жалісливим, або, навпаки, жорстоким бузувіром...