Текст книги "Техану"
Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
– Я ж кажу: він був винятковою людиною...
– Адже я сама не захотіла вчитися далі. Я сама пішла від нього. Яка мені користь від його книжок? Що б я з ними робила в себе на хуторі? Я хотіла жити, як усі, мріяла про чоловіка та дітей, хотіла прожити своє власне життя.
Розмовляючи, Тенар продовжувала спритно перебирати очерет.
– І зрештою я зуміла всього цього досягнути, – підсумувала вона.
– Бери стебло правою рукою, а готове лико відкладай лівою, – порадила відьма. – Що ж, люба пані, ніхто не знає своєї долі наперед. Я не раз нарікала на лиху долю через бажання мати свого чоловіка... Хоча вийти заміж я чомусь ніколи не хотіла... Мабуть, це все-таки не для мене!
– Чому ти так вважаєш? – запитала Тенар.
Захоплена зненацька, тітонька Слань відповіла просто:
– А який чоловік захоче побратися з відьмою? – І, якось дивно поворухнувши щелепами, як вівця, що ремиґає жуйку, додала: – І яка відьма погодиться вийти за звичайного чоловіка?
Вони знову замовкли.
– А чим же погані звичайні чоловіки? – обережно запитала Тенар.
І тітонька Слань так само обережно, майже пошепки, відповіла:
– Не знаю, люба. Я часто думала про це. І гадаю, що чоловік заповнює власну оболонку так само, як осердя горіха заповнює шкаралупу. – Відьма склала свої довгі гачкуваті пальці так, наче тримала в них горіх. – Вона міцна і тверда, ота шкаралуща, і вся вона зсередини заповнена ним самим. Її аж розпирає від чоловічої плоті, від отого так званого "чоловічого духу". І більше там немає місця для чогось іншого. Тільки він сам – і більше нічого!
Тенар трохи подумала й нарешті запитала:
– Ну, а якщо це чарівник?..
– Тоді там, всередині шкаралупи, є лише його магічна сила. Розумієш, єство чарівника – це його могутність. Отак воно у чоловіків ведеться. Тож коли його уроча сила вивітрюється, то й сам він зникає разом з нею. Тільки порожня шкаралуща лишається! І більше нічого...
– А що ж ти в такому разі скажеш про жінок?
– Е ні, люба! Про жінок – то зовсім інша бесіда! Хто знає, де починається і де закінчується жінка? От у мене, приміром, є коріння – і воно глибше, ніж надра цього острова. Глибше, ніж море, і древніше навіть від тих островів Земномор'я, які першими постали з морської безодні. Моє коріння ховається у пітьмі. – Закислі очі відьми раптом блиснули дивним вогнем, а її голос забринів, як струна. – Я з'явилася на світ раніше, ніж місяць. Ніхто, ніхто не знає, ніхто не може сказати, що я таке, що таке жінка і в чому її сила, а що таке чарівна могутність жінки – й поготів! Жіноче коріння глибше, ніж коріння дерев, глибше, ніж надра островів, жінка старша від нашого Творця Сеґоя, старша від місяця в небі. Хто наважиться задавати питання Темряві? Кому до снаги дізнатися Істинне ім'я Пітьми?
Стара відьма говорила натхненно, майже співала, забувши про все на світі, натомість Тенар зберігала спокій і надалі незворушно скубла очерет.
– Я запитаю її, – озвалася вона. І розщепила ще одну стеблину. – Я достатньо довго прожила в Темряві...
Час від часу Тенар навідувалася до хати, щоби подивитися, чи не прокинувся Яструб. Ось і тепер вона підвелася і пішла поглянути на нього. А коли повернулася назад, то їй уже зовсім перехотілося продовжувати цю розмову, і Тенар змінила тему:
– Сьогодні вранці я відчула якусь переміну. Так наче свіжий вітер подув... Може, просто погода змінилася? А ти нічого такого не зауважила?
– У нас тут, на Великій Кручі, – сказала тітонька Слань, – гуляє багато вітрів: і добрих, і злих... Одні приносять дощі, інші – гарну погоду, а деякі приносять різні вісті тим, хто здатний їх почути... Одначе той, хто не хоче дослухатися до вітрів, ніколи їх і не почує. А що може знати про вітри таке старе луб'я, як я? Ні магічної науки не знаю, ні книг великих не читала... Усі мої знання – із землі, із темної землі, тієї, що в них під ногами, у всіх цих пихатих вельмож і Великих Магів. Хіба можуть вони з висоти своїх знань зважати на якусь неотесану стару відьму?
"Вона була би грізним ворогом, – подумала Тенар, – але заприязнитися з нею важко".
– Послухай, – сказала вона, знову беручи до рук очеретину, – я виросла серед жінок. Там, у Карґадських краях, далеко на сході, на острові Атуан, мене оточували самі жінки. Мене ще дитиною забрали від батьків і виростили у пустелі, щоби потім наректи Великою Жрицею Гробниць. І то було єдине місце, яке я знала. Храми охороняла жменька воїнів, але їм було заборонено входити на територію, оточену Стіною. А ми не мали права покидати її. Ми виходили за її межі лише гуртом – лише жінки та дівчата в супроводі євнухів, які тримали всіх чоловіків на недосяжній для ока відстані.
– А хто це такі – оті, кого ти щойно згадала?
– Євнухи? – Тенар ненароком вжила карґадське слово. – Вихолощені чоловіки.
Відьма витріщилася на неї, промовила: "Цекб!" – і особливим жестом відігнала від себе зло. Вочевидь, вона була приголомшена почутим.
– Один із них, – продовжувала Тенар, – по суті, замінив мені матір... Але розумієш, тітонько, я жодного разу не бачила справжнього чоловіка, аж доки не стала зовсім дорослою. І все-таки я не розуміла, що таке жінка – саме тому, що жінки були єдиними людьми, яких я знала. Це, мабуть, так само, як і чоловіки, котрі довго не спілкувалися з жінками, – моряки, воїни, а ще маги з острова Роук – хіба вони насправді усвідомлюють, що таке чоловік? Як вони можуть це знати, якщо ніколи навіть не розмовляли з жінкою?
– І що, вони чикрижать їх так само, як баранів та бугаїв? – захоплена своїми думками, запитала Слань. – Просто беруть ніж і...
Зараз відьма могла говорити лише про євнухів. Але Тенар не мала що їй розповісти. По суті, вона ніколи навіть не задумувалася про це. На Атуані було багато євнухів, а один із них, Манан, ніжно любив її, і вона теж його любила. Він загинув, мусив загинути, щоб вона натомість здобула свободу... А потім вона потрапила на острови Архіпелагу, де не було ніяких євнухів, і зовсім забула про те, що вони ще десь існують.
– Мабуть, – сказала вона, намагаючись вдовольнити цікавість співрозмовниці, – вони вибирають маленьких хлопчиків і...
Її голос зненацька урвався. Навіть руки перестали рухатися.
– Так було і з Терру, – сказала вона після тривалої мовчанки. – Ну що таке дитина? Який з неї зиск? От її й використовують. Ґвалтують, каструють, знущаються... У тих краях, де поклоняються Темряві, жриці просто-таки одержимі жагою насильства. Коли я потрапила сюди, то гадала, що вийшла з пітьми на світло. Тут я навчилася розуміти справжні значення слів. У мене був чоловік, я народила дітей, і загалом мені добре велося. У моєму житті не бракувало світла. Але саме серед білого дня з нашою Терру... зробили таке... Там, на галявині, біля річки. Біля тієї самої річки, де колись Оґіон нарік Істинним ім'ям мою доньку. І сонце сяяло... А я й досі все намагаюся збагнути, де мені можна жити. Ти мене розумієш? Розумієш, що я хочу сказати?
– Нічого не вдієш, – зітхнула Слань і, помовчавши, додала: – У світі стільки горя, що його й шукати не треба – саме тебе знайде. – І, побачивши, як тремтять руки Тенар, лагідно нагадала: – Вважай, щоб не порізатися, люба!
* * *
Увечері того ж дня прокинувся Гед. Тітонька Слань таки й справді зналася на знахарстві, і навіть зуміла влити пораненому в рот кілька ложок м'ясного росолу.
– Давно нічого не їв, – пояснила вона, – і аж висох від спраги. – Уважно оглянувши Геда, Слань додала: – Як на мене, він надто далеко зайшов. Після таких мандрів вони навіть пити не можуть, хоча вода – це єдине, що їм конче потрібно. Я знала одного чарівника, дебелого і дужого чоловіка, то він після цього взяв та й помер. За кілька днів перетворився на тінь...
Проте завдяки її невтомному піклуванню хворий все-таки потроху пив міцний росіл, присмачений цілющими травами.
– Ну тепер ми побачимо! – сказала відьма. – Хоча, здається, ми вже запізнилися. Він тане просто на очах. – Вона говорила про це спокійно, без жалю. Незнайомець був їй байдужий; просто ще одна смерть – звична справа. Можливо, вона поховає хоча б цього Мага. Бо ж Оґіона, бач, не дозволили...
Наступного дня Гед прокинувся, коли Тенар обмивала його зранені руки. Він, мабуть, надто довго подорожував верхи на драконі, міцно тримаючись за його металеву луску: на долонях і пальцях живого місця не було від саден і порізів. Навіть уві сні Гед судомно стискав кулаки, хапаючи невидимого дракона. Тож Тенар довелося силоміць розтиснути йому пальці, щоби змастити рани цілющою маззю. Але Гед відразу скрикнув і спробував схопитися за щось руками. Потім очі його зненацька розплющилися. Тенар тихенько озвалася до нього, і Гед сумовито поглянув на неї.
– Тенар... – сказав він, упізнавши жінку, проте не виказуючи жодних почуттів. Але те, що він упізнав її, подарувало Тенар незрівнянну радість – вона наче побачила дивовижну квітку, вдихнула її приємні пахощі: все-таки ще є на світі бодай одна людина, яка знає її Істинне ім'я, і цією людиною був Гед.
Вона нахилилася і поцілувала його в щоку.
– Лежи спокійно, – попросила Тенар. – Дай мені закінчити.
Він послухався її і знов поринув у сон, але тепер його руки вже трохи розслабилися, і вона змогла намастити їх маззю.
Пізніше, вже вночі, засинаючи поряд із Терру, Тенар подумала: "Але ж досі я ще ніколи його не цілувала!" І ця думка просто-таки приголомшила її. Спочатку вона навіть не повірила собі. Невже за всі ці роки?.. Ні, не в Гробницях, а згодом, коли вони разом брели через гори... Потім на "Світозорі" пливли на Хавнор... І пізніше, коли він привіз її сюди, на Ґонт?..
Ні, адже й Оґіон ніколи не цілував її, як і вона – його. Він дуже любив її, називав донькою, але, здається, намагався навіть не доторкатися до неї – та й вона особливо не переймалася цим, звикнувши до самотності ще тоді, коли виконувала роль священної і недоторканої Єдиної Жриці. Щоправда, вона іноді могла на мить притулитися чолом або щокою до Оґіонової руки, а він сам міг погладити її по голові – легко, майже нечутно торкнутися її волосся.
А Гед собі не дозволяв навіть цього.
"Невже я ніколи про це не замислювалася?" – запитувала вона себе.
Їй довго не вдавалося заснути. Але й уві сні чийсь голос все кликав її: "Тенар! Тенар!", а вона відповідала криком чайки, що летіла над океаном у потоках сонячного світла.
* * *
Тітонька Слань помилилася: Яструб спромігся вижити. За кілька днів стара вирішила, що він дивом урятувався від смерті, і почала ще завзятіше, ніж до того, годувати його юшкою з козлятини, різних корінців і цілющого зілля. Вона обережно підтримувала хворого за плечі, ложка за ложкою вливаючи в нього життя, і щось постійно бурчала. Хоча й сам він упізнав її і називав, як і всі інші, тітонькою Сланню, та й вона, ніде правди діти, бачила, що це таки той, кого кликали Яструбом, проте відьма трималася насторожено. Не подобався він їй, та й квит! "Все в ньому не так, як має бути", – казала вона. Тенар завжди довіряла відьминому здоровому глузду, тож такі підозри вельми бентежили її, адже у своїй душі вона не мала й крихти сумніву, а лише радість від того, що Гед повернувся, що він хоч і поволі, але повертається до життя.
– Коли він знову стане самим собою, тоді ти побачиш! – сказала вона тітоньці Слані.
– Самим собою! Ще б пак! – зневажливо озивалася відьма, показуючи Тенар, як легко ламається в пальцях порожня горіхова шкаралупа.
Через деякий час Гед уперше запитав про Оґіона. Тенар з острахом чекала цього запитання. Їй уже майже вдалося переконати себе, що Гед взагалі не запитає її про це, що він сам дізнається про смерть свого вчителя – так само, як дізнались про неї чарівники з Ґонту і Ре-Альбі. Але на четвертий ранок, прокинувшись, щойно Тенар підійшла до нього, Гед поглянув на неї і сказав:
– Адже це будинок Оґіона.
– Так, це Айґалева хатина, – відповіла вона, намагаючись здаватися безтурботною. Їй і досі було важко вимовляти вголос Істинне ім'я Великого Мага. Вона не знала, чи відоме воно Гедові. Але, швидше за все, він знав його.
Якусь мить Гед мовчав, а тоді озвався глухим безбарвним голосом:
– Отже, він помер.
– Так, десять днів тому.
Він лежав і дивився в одну точку, наче про щось міркуючи.
– Коли ж я сюди потрапив?
– Чотири дні минуло.
– У тих горах більше нікого не було, – важко промовив він, а тоді заплющив очі і глибоко зітхнув.
Сили поволі поверталися до нього, але тривога в очах не зникала; важкі зітхання, зціплені кулаки – Тенар уже майже звикла до цього. Так, сили поверталися до нього – але не душевний спокій.
Якось він сидів на порозі хатини, гріючись на осонні. Поки що він міг дійти лише від ліжка до ґанку. Сидячи на порозі, він милувався сонячним днем, а Тенар, яка полола на городі бур'яни, поглянула на Геда новими очима. Він і досі скидався на гостя з того світу. В його очах не було колишнього вогню. І все ж таки цей схожий на тінь, наче обвуглений чоловік був тим Гедом, обличчя якого вона вперше побачила у сяйві його власної чарівної сили, – вольове обличчя з яструбиним носом і тонким ротом. Він і зараз був таким, як завжди: вродливим і гордим.
Тенар підійшла до нього ближче.
– Сонячне тепло – це якраз те, що тобі потрібно, – сказала вона, і він ствердно кивнув, не озвавшись ані словом.
Він чомусь був таким мовчазним з нею, що Тенар навіть подумала, чи не вона, бува, є причиною його тривоги. Може, він просто не звик бачити її тут і почувається ні в сих ні в тих. Зрештою, тепер Гед став Архімагом Земномор'я, а вона весь час про це забувала. І вже двадцять п'ять років збігло відтоді, як вони удвох брели через гори Атуану і пливли на "Світозорі" через Східне море.
– А де зараз "Світозор"? – запитала вона й одразу схаменулася: "Яка ж я дурна! Стільки літ минуло, він тепер Архімаг, навіщо йому той човник?"
– На Селідорі, – відповів Гед, і його обличчя знову затуманилося якимсь незбагненним смутком і стражданням.
"Давним-давно, вже цілу вічність тому, і так далеко, як звідси до Селідору..."
– Це найвіддаленіший з-поміж островів Земномор'я? – навіщось перепитала Тенар.
– Так, найвіддаленіший – на заході, – відгукнувся він.
* * *
Після вечері, коли Терру побігла надвір бавитися, вони залишилися сидіти за столом.
– Отже, це з Селідору ти прилетів сюди верхи на Калесині?
Почувши ім'я дракона, Гед зосереджено поглянув на Тенар, тоді кивнув і уточнив:
– Із Селідору ми спершу прилетіли на Роук. А вже тоді рушили на Ґонт.
Скільки днів вони були в дорозі? Десять, двадцять? Про це вона й гадки не мала. Колись у Хавнорі вона бачила величезні карти, але ніхто ніколи не пояснював їй, що на них написано й зображено. Далеко, як звідси до Селідору... І як визначити швидкість польоту дракона?
– Геде, – сказала Тенар, називаючи його Істинним ім'ям. – Я знаю, що тобі довелося зазнати багатьох страждань. Якщо не хочеш, не можеш чи не маєш права розповідати про це, то... Але якби я бодай хоч щось знала, то могла б допомогти тобі. Втім, незабаром за тобою, мабуть, приїдуть з Роуку, або й дракона пришлють! І тоді ми вже ніколи не поговоримо як слід...
Вона говорила, болісно відчуваючи нещирість власного тону і слів.
Гед сидів, втупивши очі в стіл, – похмурий, стомлений, як селянин, що цілий день працював у полі, а коли повернувся додому – наразився на сварку.
– Гадаю, гостей із Роуку поки що можна не чекати, – сказав він через силу і за мить додав: – Не квап мене. Потрібен час.
Тенар вирішила, що тепер він вже ніколи з нею не говоритиме.
– Так, звичайно. Пробач мені, – скоромовкою сказала вона і підвелася, щоби прибрати зі столу.
* * *
З Роуку за Гедом так ніхто і не прибув. День минав за днем, а чаклунська братія, здавалося, зовсім не переймалася долею свого Архімага. "Дивна річ, – думала Тенар. – Може, Гед сам заборонив посилати за ним гінців, або сховався тут від усіх, скориставшись своїми чарами, щоб ніхто не здогадався, хто він такий і звідки... Бо ж навіть селяни теж майже на звертають на нього уваги!"
Набагато менше дивувало Тенар те, що на Оґіоновому обійсті досі не було посланців від володаря Ре-Альбі. Втім, взаємини тутешніх вельмож із Оґіоном ніколи не були надто приязними. Ходили чутки, що жіноцтво з їхнього роду знається з темними силами. Кажуть, донька одного з правителів Ре-Альбі вийшла заміж за якогось страшного і могутнього чаклуна з північних островів, який живцем поховав її під якимсь чарівним каменем. Інша жінка з цього роду довго заклинала своє ще ненароджене дитя, щоби зробити з нього могутнього мага, і внаслідок отих чарів немовля з'явилося на світ, уміючи говорити, але в його тілі не було жодної кістки. "Наче порожній шкіряний мішок! – пошепки розповідала сільська повитуха. – Мішок з очима і людським голосом. А до цицьки навіть не бралося, тільки щось верзло не по-нашому, а тоді й сконало..." Як би там не було, а тільки володарі Ре-Альбі завжди трималися відчужено. А тепер, як казала тітонька Слань, "панський дім залишився без панії": там жили тільки старий посадник, його внук та ще молодий чарівник на ім'я Ясенець, якого запросили до маєтку після закінчення Роукської школи.
Відтоді як Оґіона разом з оберегом тітоньки Слані поховали під буком біля гірської стежки, Тенар жодного разу не бачила Ясенця. Вона дивувалася: невже він не знає про те, що Архімаг Земномор'я живе в сусідньому селі? А якщо знає, то чому тримається осторонь? Та й чаклун із Порт-Ґонту після похорону Оґіона теж більше сюди не навідувався. Навіть якщо він іще не знає, що Гед тут, то вже напевне повинен знати, хто така вона, Ясна Панна, володарка каблучки Ерет-Акбе, котра відновила цілісність Руни Миру... "Е, стара, скільки вже років збігло відтоді? – сказала собі Тенар. – А ти й досі кирпу гнеш!"
А втім, хіба ці чарівники, ці самодостатні чоловіки, повинні звертати на неї увагу? Вони – могутні люди. І звикли мати справу із силою. А яка в неї зараз сила? Та й чи мала вона її взагалі? Коли Тенар була жрицею Гробниць, то її наповнювали своєю могутністю Безіменні Сили Пітьми, вона просто була їхнім знаряддям... Згодом могутній маг навчав її Великої Істини, але вона сама відмовилася від його знань. Тоді Тенар зробила свій вибір і здобула справжню жіночу могутність, однак і це залишилося в минулому: свої обов'язки дружини і матері вона виконала, і тепер у неї не лишилося нічого, вартого чужої уваги.
Але ж дракон першим обізвався до неї! "Я Калесин", – сказав він, а вона відповіла: "А я Тенар".
"Хто такий Повелитель драконів?" – запитала вона Геда ще там, у Лабіринті, у володіннях Пітьми; і він відповів їй просто й чесно: "Це той, із ким розмовляють дракони".
Отже, вона – та, з ким дракони уже говорили... Тож чи не було це тим новим відчуттям, що, наче зернятко світла, проросло в ній наступного ранку після зустрічі з Калесином?
Через кілька днів після тієї розмови за столом вона полола бур'яни, що тяглися обабіч стежки, яка вела в сад і на город. Раптом з-за кошари вийшов Гед і, рухаючись назустріч Тенар, теж узявся висмикувати пирій і молодий осот. Пропрацювавши трохи, він сів на землю і похмуро поглянув на свої долоні.
– Дай їм спершу добре загоїтися, – лагідно сказала Тенар.
Він ствердно кивнув.
На високих пагонах тичкової квасолі солодко пахнув рясний цвіт. Гед сидів, склавши тонкі руки на колінах, і дивився, як квітучі стебла сплітаються з тими, на яких уже висять молоді стручки. А Тенар раптом тихо сказала:
– Перед смертю Айґаль промовив: "Тепер усе інакше..." І хоча я й досі тужу за ним, але щось не дає моїй тузі стати нестерпною. Наче має народитися щось добре, наче щось прекрасне нарешті здобуло свободу. І ще, уві сні і потім, щойно прокинувшись, я вже знала: щось у світі таки й справді змінилося!
– Так, – кивнув Гед. – Одне зло вдалося знешкодити. А ще... – Він заговорив знову після тривалої мовчанки. Його очі дивились кудись убік, зате голос уперше звучав саме так, як їй запам'яталося, – тихо, спокійно, із легким ґонтійським акцентом. – Тенар, пригадуєш, як ми вперше прибули у Хавнор?
"Хіба можна таке забути?" – відгукнулося її серце, але вголос Тенар нічого не сказала, побоюючись перебити Геда.
– "Світозор" увійшов у гавань, і ми пристали до берега, а тоді рушили вгору мармуровими сходами. А навколо вирував людський натовп... І ти підняла руку, щоб усі бачили Каблучку...
– Авжеж, а другою рукою трималася за тебе: мене страшенно налякали всі ці незліченні обличчя, голоси, барви, вежі, прапори, блиск золота і срібла, гучна музика – а ти був єдиною людиною, яку я знала... Єдиним у цілому світі.
– Королівські слуги провели нас крізь юрму до Вежі Ерет-Акбе. І ми удвох крутими сходами піднялися нагору. Пам'ятаєш?
Тенар кивнула. І сперлася долонями на пухку землю.
– Я ледве відчинив важкі двері. І ми ввійшли всередину. Пам'ятаєш?
Він питав так, наче сам хотів пересвідчитися, що це й справді було в його минулому житті.
– То була величезна висока зала, яка трохи нагадувала Тронну Залу на Атуані, де мене колись поглинули Сили Темряви, – сказала Тенар. – Через високі стрілчасті вікна всередину лилося світло. Сонячні промені перетиналися, наче леза мечів.
– А трон? – спитав Гед.
– Трон? Так, звичайно! Весь червоний, із позолотою. Але теж порожній. Так само, як і той трон у моєму Храмі на острові Атуан.
– Тепер трон у Хавнорі вже здобув володаря, – запевнив Гед. І поглянув на неї. Його обличчя залишалося напруженим і замисленим, так ніби він, розповідаючи про радісну подію, сам радіти не міг. – У Хавнорі, у центрі світу, тепер є справжній Король. Пророцтво здійснилося, і сталося те, що мало статися. Втрачена Руна возз'єдналася, і світ теж став цілісним. А він...
Гед замовк і, опустивши погляд, зціпив кулаки.
– Він виніс мене із потойбічного світу і повернув до життя. Арен з Енладу. Лебанен, якого нащадки неодмінно величатимуть у численних піснях. Його Істинне ім'я – Лебанен, і це він Король Земномор'я.
– Отже, – запитала вона, стаючи навколішки і зазираючи йому в обличчя, – це він приніс у наш світ радість і відчуття світла?
Гед не відповів.
"Отже, тепер у Хавнорі є Король", – подумала Тенар і вигукнула: – Справжній Король у Хавнорі! – А тоді додала, вже трохи тихше: – Я така рада, що ти зумів це зробити, любий друже!
Гед легким нетерплячим жестом спробував зупинити її, а тоді раптом відвернувся, затуливши долонею обличчя. Вона не могла дивитись, як він плаче, і з подвійним завзяттям взялася до праці: висмикнула один бур'янець, другий...
– Ґоє! – голосочок Терру долинав з-за кошари.
Тенар озирнулася. Дитина дивилася просто на неї. "Може, я маю сказати їй, що у Хавнорі тепер є справжній Король?" – майнула думка. Жінка підвелась і пішла до кошари, щоб Терру марно не надсаджувала своє спалене вогнем горло. Коли непритомна дівчинка лежала біля палаючого багаття, то буцімто надихалася вогню, "Її голос згорів", – пояснив Тенар чаклун Бучок, який допомагав їй лікувати Терру.
– Я весь час пильнувала за Стрибухою, – прошепотіла мала, – а вона все одно кудись дременула. І я ніяк не можу її знайти.
То була, либонь, найдовша фраза, яку вона промовила за все своє життя. Дівчинка мало не плакала від утоми і переживань. "Ну от, зараз ми всі тут плакати почнемо, – подумала Тенар. – Годі вже!"
– Яструбе! – покликала вона чаклуна. – У нас тут коза пропала.
Він одразу підвівся і швидко підійшов до них.
– А біля водопою дивилися? – спитав Гед, дивлячись на Терру так, ніби не помічав ні її страшних шрамів, ні її самої. – А ще вона могла прибитися до сільської череди.
Терру щодуху помчала до водопою.
– Це твоя донька? – запитав Гед у Тенар.
– Ні, не донька і не онука. Вона моє дитя, – сказала Тенар.
Навіщо ж вона знову дражнить його, кепкує з нього? Він швидко відійшов убік, і Стрибуха, жвава біло-брунатна коза, вихором кинулася повз нього у ворота. За нею, захекавшись, бігла Терру.
– Стій! – раптом гукнув Гед і одним стрибком заступив козі дорогу, спрямовуючи її просто до рук Тенар.
Жінка вхопила Стрибуху за шию, і коза відразу завмерла, як укопана, позираючи одним жовтим оком на Тенар, а другим – на грядки з молодою цибулькою.
– Ану, пішла! – крикнула Тенар, випихаючи її за ворота на кам'янисте пасовище, де, власне, й належало перебувати бешкетній козі.
Гед сів на землю там, де стояв; він, здавалося, захекався не менше, ніж Терру. Так чи інакше, почувався він кепсько, хоча сліз на обличчі вже не було. Повір козі, якщо хочеш все зіпсувати.
– Колючка не повинна доручати тобі пильнувати Стрибуху, – сказала Тенар, звертаючись до Терру. – Цієї погані ніхто не впильнує! Якщо Стрибуха знову кудись втече, ти просто скажи про це Колючці і не хвилюйся. Добре?
Терру кивнула, а сама не зводила погляду з Геда. Зазвичай вона рідко дивилася на людей. А от цей чоловік чимось привернув її увагу, мала дивилася й дивилася на нього, наїжачившись і нахиливши голову, немов крихітний горобчик. І Тенар навіть гадки не мала, що б це могло означати...