Текст книги "Волинь"
Автор книги: Улас Самчук
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 59 (всего у книги 67 страниц)
– Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
– Казав же вам, що не можна! – такою ж мішаниною відповідав дозорець. – Не од мене це залежить. Йдіть до слідчого – хай вам дасть дозвіл.
Мати не знала, що далі робити, вона повернулася, розгублено постояла, верхом долоні обтерла очі і відійшла від воріт…
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще ніхто ніколи не бував за гратами, а також ще ніколи нічия мати не мусила переходити такого тяжкого пониження. Але він також починав розуміти добу, у якій народився… Він бачив у камері одинадцятій багато матерів, подібних до його, які мусіли десь там кинути свою дому взагалі, переходити кордони, щоб дійти ось сюди, а далі невідомо куди… А скільки їх таких по всій його замученій землі… Гноблених, морених, гнаних, ображених… І з цього моторошного видива почали виринати одно за одним нові питання: а що, як ми тут ще сліпі, немічні і безпорадні, дарма що пишемо томи книг, кладемо границі і виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не знаємо? Ціле сплетіння моторошних питань… Він ще також далеко не готовий давати на них відповіді, бо це лиш перші натяки сумнівів, перші проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не відповіді. І, можливо, Лазюк мав рацію: не хапайся беззастережно магічних фраз унесених магів словоблуддя про чудодійне спасіння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як і де його знайти?
Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились «передачі», Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима «дефензиви», що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.
Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові.
– Ну, ну, ну… Все добре… Все буде добре, – казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.
– А тебе не б'ють? – було першим питанням.
– Ні-і-і, – відповів він з притиском.
– А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в старостві бачив – Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо… А дома жнива, роботи стільки… Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось – хто їх знає, чого шукали… Перерили, перекидали… Всі твої папірці забрали.
– Я знаю, – казав Володько.
– Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз – шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу… І чого ви шукаєте? У нас нічого нема… Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий – страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотів слухати… Пішов знайти собі біду… Кажуть мені: там, чуєте, б'ють… Там всіх б'ють… А я не сплю і не їм… Били тебе? – І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти…
– Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!
– Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся…
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…
– Тепер, мамо, – казав він, – до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…
Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле… І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права… А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.
Місяці йшли далі… Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами… Кожна його камера – це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села… І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не «вивротовєц»[25]25
Бунтівник (пол.).
[Закрыть], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.
Серпень, вересень, жовтень… Надворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.
Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг вгледіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа, молода жінка.
– Це ти? – здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.
– Пізнав мене? – питала вона з ноткою кокетства. – Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут… Моя тітка має знайомого дозорця… Той дістав мені дозвіл… Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлаті… Володько не знав, що й відповісти, така далебі несподіванка.
– Принесла тобі ось, – і подала йому невеликий пакунок.
– Була ти в Тилявці? – запитав він нарешті і прийняв без подяки пакунок.
– Була. На Чесного хреста.
– Що ж там?
– Нічого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володькові хотілося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.
– Тебе також згадують… Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.
Ці її останні кілька слів хотіли, мабуть, сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном, і Володько це. відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків, і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.
– Ага, – відповів він невиразним звуком. – А як там читальня? – квапився перейти на іншу мову.
– Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергій з Роною. Не розумію того Сергія… А знаєш? – Ганка на мить завагалася… – Наталка не вийшла заміж.
Володько швидко глянув на неї, ніби його вкололи.
– Як то?
– Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворіла… Мала запалення легенів… – і Ганка замовкла.
– Ну, і що? – хотів він довідатися більше, але очі їх зустрілися і настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докір, жаль і щось ще інше, чого б не міг висловити. Після цього Ганка скоро відійшла.
Але залишила по собі враження. Навіть вже в камері Володько все ще бачив її докірливий погляд, а разом чув її голос, повний натяків і тривоги. Як також та вістка про Наталку… Така справді болюча рана в його серці – хотів було і позбутися цього разом зо всім тим, що там було, але один і тільки маленький натяк – і все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у житті і лишається в ньому назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрів Володько помітно змінився. Змінився сам його м'який, довірливий погляд і навіть лагідність усмішки… І вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету – безпосередність і довір'я, особливо те до людини. Починав бачити противенства між думками і ділами, однаково, як там десь високо на горі, так і тут на цьому найглибшому дні. Правдоподібно, людина не хоче або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго і недоброго дуже виразно розмежовані, і треба бути дуже вправним знавцем цієї штуки, щоб ці речі відповідно бачити.
Змінився Володько і зовнішньо, зорово, тілесно. Здавалось, він виріс, змужнів, згрубів, спотужнів… У кутиках його рота залягла твердість. Міг бути різким і міг без на-думи кинутись у бійку і битись до крові за передачу, яку хотіли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили інші, за свій пояс, якого не хотіли йому повернути… При цьому міг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному світі упокорені можуть мало сподіватися від норовистої фортуни, байдуже до яких категорій добра і зла вони б належали.
Місяці йшли далі: листопад… грудень. Різдво. Новий Рік. Січень… Лютий…
XI
У Матвійовій хаті вже давно не було так тісно. Вечір. Над столом висить восьминомерна нафтова лампа. У плиті топиться. На лаві сидять Стратон, Іван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє… Всі вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Він роздягнутий до сорочки, комір розщеплений, обличчя виголене, вимите, свіже. Волосся дбайливо зачесане і розділене зліва проділом. Перед ним тарілка яєшні. Їсть виделкою і розмовляє з сусідами.
Матвій сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу і слухає оповідання сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вікном виє метелиця і раз у раз сипле у шиби снігом. Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші… Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.
– То він, їй-бо, у тій казелюпі поправився, – казав Іван Кушка, вітаючись з Володьком.
– То, може б, і вас, куме, туди післати, – відповідав на це Стратон. На це, як велить звичай, всі відповіли дружнім сміхом…
Володькові було приємно бути зиов між цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмінністю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в далекі правіки минулого і що їх думав було залишив назавжди і більше ніколи до них і не вернеться. Він ще ось не може як слід прийти до себе… Сталось щось несподіване. Ще цього самого ранку – гамір, метушня, тіснота, сморід, грати, а це ось знов запах махорки і тепло родинної берлоги… Рано, о дев'ятій годині, його викликали до канцелярії «з речами», боявся, що це може бути вивіз до іншої тюрми, а тут несподівано сказали, що він може йти на всі боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бігав по місту, щоб знайти яку підводу, а тепер ось знов дома… Перед ним ті ось дядьки. Говорять, як і завжди, про «порядки в світі», про Польщу, що, на їх думку, «не вдержиться довго», про «совєтів», які, кажуть, «змінилися», про ціну жита, про вивіз гною на придатки… Стратон так само, як і колись, оповідає про Антихриста-Троцького, безупину курить ті свої товстючі цигарки з бакуну і газетного паперу, від чого кінці його пальців і заріст під носом набрали кольору рудої глини. Іван Кушка купує знов землю і на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, під саму границю. Його численна родина так збільшилась, що змушений шукати також і більшого місця. Кузьма потовстів, збагатів, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сім'ї лишень дві дочки і цього йому досить. Хома Ет-тоє помітно постарів, його і так шпаковата борода побіліла зовсім, його старший син коваль давно відділився, перебрався на хутір, а живе він тепер з молодшим німим Романом і наймолодшим Олексою.
Усі ті дядьки, що з ними свого часу мав стільки клопоту Матвій, вже давно тут обулися, вросли в нове місце і дуже його полюбили. Одначе, як і спочатку, тримаються від села здаля, їх мало обходять справи села, вони собі самі по собі… І дивуються, що отой Володько весь час тільки там й чапить. І що йому до села? Щоб тільки дражнити поліцію?
Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті «сільські справи» не лишень сільські справи, а також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.
І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:
– Що? Ти хочеш йти? А куди?
– Вийду в село, – буркнув Володько.
– Але ж там мете… Світу не видно.
– Кому треба – видно, – відповів спокійно він.
Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов – відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю, заставленою купками солом'яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів. Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом… Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, «добривечір», копка, біла під ногами рівнина.
А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті всередині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут, властиво, діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома – просив би когось, щоб його покликали.
Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно, нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами, і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.
– Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! – викрикнув, звичайно неголосний, Сергій.
– Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! – енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку. – Що нового?
– Що нового! – озвався бурхливо Кіндрат. – Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув – тепер рішай. У нас війна.
– Що за війна? – сміявся Володько.
– Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи… – звернувся Кіндрат до Сергія.
– Е-е-е! – досадно говорив Сергій, і його верхня, із заростом губа помітно здригалася. – Йона ти знаєш… Ходив, ходив аж доходився. Тепер він тут пан, Троцький… Як тільки ти відійшов – почав збирати та намовляти… І на тебе вказував… Диви он, мовляв… Ге! І багато пішло за ним… І Ілько вже там, і Никон там, і Демид хитається… Побрався з Ганкою, а вона тепер Кляра Цеткін, обробляє жінок… Хочуть перебрати кооперативу… Стара управа… Ти ж знаєш: Рона – голова, Ілько – секретар, я – бухгалтер, Кіндрат, Антін і Симон – члени… Але ж Симон – зайво казати… П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства «мокрого клубу». А я оце був у Крем'янці і мені там сказали: як тільки переберуть камоністи – кінець нашій лавочці… Тепер до нас перевели «постерунок», у дяковій хаті сім поліцаїв, по селі бешкети… На Різдво Йон зробив дебош y церкві – зібрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах… Люди мало його не розірвали. Тепер вони збирають підписи, щоб зібрати надзвичайні збори, і завтра це має статися… Я, Антін і Кіндрат вирішили воювати. До останнього. Проти Йона… А тепер нам цікаво, що на це ти…
Всі три дивились на Володька.
– Яз вами, – промовив він. – Ясно. Я «туди» йти – йшов, але не дійшов і добре, що не дійшов, а за науку заплатив, бо бачив на власні очі людей з того ославленого раю… Тисячами тікають… А тут ми мали б самі лізти в його лабети. Хлопці! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись… До останнього! Або ми, або він.
На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок…
– Ти, Володьку, викликав того вовка – ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викришив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми лєнінами… А він до мене з матюком… О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось. – І Ангін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
– Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука, – докинув Кіндрат.
– Ну, що ж… У нього зуби – у мене зуби. Будемо гризтись, – розвів незграбно руками Антін.
– А знаєте… Я чув, – заговорив Кіндрат, – Йон хоче відкрити свою «лавку». На місці козака… У Григорковій хаті…
– Та бре… – озвався Антін.
– Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак зв'язався з комендантом…
– 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув, – сказав Володько. – Але ж то буде коломийка, І козак… А в нього все ще купують? – питав Володько.
– Як не будуть купувати, – озвався Сергій… – Тож наш «прикажчик» там днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом… Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить… То ж його Бухлов… Інтелігентний человек… Щоб він здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці… А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.
– Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з «ними». І все за Мокрину. Доносить їм ва мене…
Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку…
– А, – казав Сергій, – тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить, і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо – все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут діється, але добре, що він стявся з Йоном…
Володько вислухав цілий довгий звіт про ці справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, відчуває і свою вину, а головне – повна несвідомість людини у всіх її промірах. Вкинуто бацилу «класової боротьби» туди, де не існувало ніяких класів, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мікробів тифу в примітивно-здоровому організмі недорозвиненого інтелектуально людського єства. Розуміється, що це пов'язане і з національною амбіцією цих людей. Вони тут «під Польщею», а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш «трудящі», «робітники і селяни», то, можливо, ще краще, дарма що і тут ніяких інших класів, за винятком до кінця зпролетаризованого колишнього поміщика Рони, вони не бачать… Але вів лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем істота, і ніякої небезпеки для «трудящого народу» вона не може творити. Чому ж тоді боротьба з «поміщиками й буржуазією»? На це питання ніхто не збирається відповідати, бо його давно вияснив Карло Маркс і Володимир Лєнін. Тому навіщо про це думати.
– А слухай… Що з Наталкою? – обережно запитав Володько.
– Хворіє. Тяжко… Сухоти чи що… Не виходить ніде. Зараз, як ти відійшов – лягла. Кажуть, дуже простудилася… Десь там на полях ходила… Була, мов непритомна. Мокрина відвідує її. Я казав Ількові: не силуй її. Не хоче, то не хоче Але Ілько, як Ілько, розуму в нього, як у доброго козла… Боїться, що заміж не вийде і зістанеться йому на шиї. Хіба ж Наталка з таких, що сидітиме комусь на шиї… Ілько страх проти тебе… То, каже, він все наробив… Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довідається… Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти «з ними» – все добре… Hе з ними – біда. З тебе зроблять сміття. Це їх етика – також «для добра людства».
Володько мовчав. Згори, з піддашшя, особливо коли повівав вітер, сипало дрібним снігом, але холодно не було, а було тихо і навіть затишно, лишень ті неспокійні думки і ті болючі відчування.
– Наталка ані тепер не виходить? – запитав Володько.
– Ні.
– Лежить?
– І лежить і не лежить… Ти б її тепер не впізнав. Один кістяк. Я оце було до неї зайшов… Вона запитала: думаєш, він мене ще буде любити? Я кажу: хіба я знаю. Зовсім занепала Зовсім. Каже: я хочу вмерти. Попівська Ольга також вмирає І взагалі, у Левинських, – продовжував Сергій, – тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдій. У хаті двоє вмираючих і обоє на сухоти. Гліба інспектор хоче перенести на інше місце… Роман пиячить… Олег залишив гімназію й перейшов, до духовної семінарії, щоб уникнути побору… Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже підупала.
Володько, розуміється, мав про що думати… Йшов поволі додому, темна ніч, засипана снігом дорога, шумів вітер… І всі ці клопоти, що зібралися нараз, ніби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт…
А де ті гроші взяти… Нема ось за що сестрі чобіт купити, на сіль, на сірники, на нафту не хватає… А тут ще один суд над головою. Не сьогодні-завтра викличуть на суд за ті золоті монети, що їх відобрали на границі… І мало – відобрали, прийде нова кара… Добре, що бодай слідство припинили… Невідомо як надовго, але поки що видається все гаразд.
А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було зроблено… Що буде з ним. Воно зовсім хворе. Воно в гарячці лихоліття, і треба негайно щось робити.
Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на відлигу. Матвійове подвір'я завалене заметами. Володько одразу взявся прочищати сніг, кормити коней, худобу… Матвій знов мав діло зі своєю спиною, а тому мусів зрання полежати. Настя зробила сніданок і покликала Володька.
Снідали самі чоловіки – батько й сини. Мати поралась біля печі, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бідкатися за Володька… Знов з тим селом… Мало йому старої біди, то шукає ще нової… Володько відповідав рішуче й остаточно:
– Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
– Господи… Хоч, щоб знов замкнули.
– Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
– То є, як було і зо мною. Я вивів людей з Дерманя… Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарі, а тоді мало мене не загризли. Коли б був піддався – затоптали б. Такі ми люди.
Володькові ця батькова мова не дуже подобалась, сподівався іншого. Він знає, що старому та його мандрівка дуже не була до серця, він сердився, ні разу не відвідав у тюрмі… Старий як сердився, то сердився, але тепер це, здається, минуло.
Володько розповів про кооператив.
– Я то вже чув, – сказав старий. – Того чортового комунізму не допустіть. Я вже раз бачив його… В революцію. Досить.
Володько не гаяв часу, настрій йому сприяв, надворі розпогодилось, потепліло, світило сонце, сліпуче блищало біле рівне снігове поле. Він одразу вибрався, просто через поля, сади і долину до Рони. Було біля години десятої, але Рону застав ще у постелі. Він читав щось з Купріна… У кімнаті, як звичайно, «ліричний непорядок», а до того сьогодні додавався ще й «собачий холод». У сінях розчухраний Марко возився зі самоваром.
– Володько? – викрикнув Андрій Андрійович, коли Марко доповів про його прибуття. – У-у! Прошу! Розуміється!
Володьків вхід нагадував вихід на сцену якогось артиста Рона був дійсно несподівано заскочений, не міг заховати свого вдоволення, просто як був у нижній білизні, зірвався з постелі і почав швидко натягати зім'яті, доброї темно-синьої матерії штани.
– Марку! Швидше самовара! У мене тут… чортячий холод… Немає дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажіть, кажіть, кажіть. І дуже добре, що вас там на тій границі… Що? Недобре? Посидів трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безліч. Жах. Сьогодні у нас загальні збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при житті… То ж туди пішли всі мої… Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй! Тобто, за Йоном – я буржуй… Ну? Що ви? Кажіть. Ви, напевно, за Йоном!
Володько спокійно посміхнувся.
– Ні, Андрію Андрійовичу, – відповів він.
– З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона… Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг… Приватники нас б'ють і в хвіст і в гриву… А він тут з тим комунізмом… То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку… – Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався… – Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку…
– Дякую. Я вже поснідав.
– Е! Вип'єте! Це вже обід. Не роздягайтесь – замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав… Хай хоч хтось працює. Я… Ет… Який я, скажіть, господар.
Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики – ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було – не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.
Марко приніс на дерев'яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою… (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.
– Я знаю Йона, – казав він. – Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації… Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас… По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві… Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені… Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.
– Можливо, можливо, – байдуже казав Рона, – але у нас тут… Тож кооператив народові… Це його хліб… Коли я відійду… Що це їм дасть?
Володько делікатно перебив:
– Дозвольте, Андрію Андрійовичу… Хочу звернути вашу увагу на одну справу… Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком. – Володько на хвилинку замовк… – І ще більше… Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.
– Не вірю, – рішуче відповів Рона. – Не може бути… Що Бухлов сволота – так, але що аж така сволота – не вірю.
– Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?
– Бо мало купують. Всі ідуть до міста.
– А чому козак не має недобору?
– Бо він, по-перше сам… По-друге – наш народ ще не звик до кооперації. Це… Зрештою, ви це добре знаєте… – казав Рона.
– За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла… І були зиски.
– Розуміється… Були зиски… Бо були люди… Зацікавлення… Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно… Кооператив це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами… У м'ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали… До того ж він не економіст… Він тільки цю справу любить і в неї вірить… Хоча самої віри для цього мало.
Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова… Яка кінчається ген по обіді…
– Ах, Володимире Матвійовичу, – казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом, – село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю… А треба б трохи і неба…
Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій «рощот» за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків… Було і пару старших хазяїв – Терешко Соловей і Гнат Чорноокий… Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову… Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав Сергій, «є дурний дядько».