Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 67 страниц)

– Ну, як там Володькове око? – питає Матвій. О, хто тепер про такі дрібниці, як те око, думає.

– Та нічого. Вже либає, – каже Настя.

Матвій перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це йому дещо полегшу дає.

А другого райку знов до села палкує. Погода зовсім розсльотилася. Грязюка, що в постолах не вилізеш, а тут того чобота шкода. І так на всяку всячину того гроша потрібно.

Біля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все нема. Аж пополудні прийшла вість, що «вже є». Народ заворушився. Ніщо їх тепер не стримає, всі ставлять справу руба, і ані ті, ані тамті не поступаються. Хоч ти їм кіл на голові теши. До пана пішли вже від «панських» і від «казьонців». Від цих перших – Матвій, від других Горбаєць Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидіти, бо пан щойно «приїхали» і «відпочивають». По годинах чекання, вийшов нарешті і пан – живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очі геть залило каї шучками, і він ними либає, мов жаба.

Не почав одразу про купівлю, а з іншого. Він же добі знає дядька Матвія, не раз проїжджав повз його хутір.

– Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюдді? – птає. – Чи не страшно?

– Е, пане. У нас ніколи скучати. А страшно лиш тоді, нема чого в рот уложити…

Гуторили і гуторили і нарешті й до «землі» добралися.

– Ну, як там нащот того Застав'я? – почав Матвій. Пан напівсмішки, напів з жалем почав, що нема о рішення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни… Все там, бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я сам весь дурний з того.

– От тобі й на! І як його з цим до людей звертатися?

– Ну, та що робити? – каже пан.

– Та воно звісно… Княгиня… В Парижі, – каже Горбаєць.

– А люди так уже збулися. Дехто за безцін, – додав| Матвій.

Панок хотів ще погомоніти, але дядькам ніколи. Натягнули шапки і йдуть. Перед відходом Матвій ще раз запитав:

– Значить, поки що ніякої надії?

– Значить, ніякої! – каже пан.

– Так бувайте здорові!

Матвій ніс тягар, ніби на нього сто пудів наложили. Аж угинався. Перед обличчя люду сором стати. Матвій виліз з панських покоїв першим, Горбаєць за ним. і першим його словом до людей було:

– Ідіть ви, люди добрі, додому, ніякої тут у чорта купівлі. Усе то було… – додав негарну лайку.

Люди витріщали очі, дух їм заперло, коротку хвилю все заніміло. А як отямились, як усе загуло, загомоніло: – Та як? Як то? Що ви, Матвій, добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!

– Та що ж там той пан казав?

– Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.

– От тобі й маєш! От тобі й накупили! А стільки шелесту! Отак воно завжди – з великої хмари та малий дощ. Отак воно…

А дощ мрячів, а грязюка по коліна, осінній день догоряв швидко, пітьма тяжкою дергою лягала на землю.

Купіть мені букваря

– Воно то, Господоньку, як подумаєш… Хто його знає. Може воно для нас і краще, – говорила ввечері Настя, коли Матвій розповів їй, що сталося з купівлею. – То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б ми стільки… От ті бідні дітиська, що вони у нас бачать і знають. Навіть наїстися як слід немає. Шкода лишень – ті люди отак за безцін худобу позбували. Хто тільки з того мужичиська не наглумиться.

Матвій мовчить, і його злість бере. Отак за гарма-дарма стратив кілька робочих днів, а тут навколо стільки того набралося – і корчунок, і зябля.

Володько поправляється, око починає дивитися і сливе не потрібно його зав'язувати, у хаті здіймає обв'язку зовсім. Василь, через погоду, трапляється, по кілька днів не приходить додому і ночує в селі у свояків. Щенюка мусить Володько доглядати самий, він швидко росте і хтозна чи вдасться довго продержати його в схованці. Ось тільки підросте, щоб брехав, і тоді мама напевно погодяться. Вони тільки проти зайвого на подвір'ї дармоїда. А їсть він не одні помийки з борошна, а й кусники розмоченого хліба і навіть шматки картоплі.

Продали також Маньку Куцохвосту, і Володько пасе тільки Рябу та теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки, як не кажіть, а дві хвостяки куди легше пасти, ніж три. А пішла Манька, як кажуть, на люди, вісім років прожила вона у Матвія, привела вісім бичків і ні одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, під шкіркою саме масло. Купили її за тридцять вісім карбованців, ще молодою, а продали за п'ятдесят. Та хіба можна було її зрівняти тоді і тепер. Тепер це корова, а тоді кусень сухореброго нещастя.

Під кінець жовтня починає примерзати, і Володько може пасти на житах. Пашні гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди ніде ні на піпетку, по городах навіть капусти впоряні – розкошуй! Але Володько добре батькову науку тямить і стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за Манькою, все реве, а де тільки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить, задере хвоста і драла. Володько не раз за сім дурних наганяється, ніг не чує, а що наплачеться. Корова біжить, а він за нею.

– На-на-на, Рябенька, – просить він її спочатку, але куди там «рябенька». Вона і не думає слухати когось там далеко ззаду. Тоді Володько підносить і собі голос:

– А куди ти біжиш, щоб тобі повилазило?! А здохла б ти! – Та й це не багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.

Не легка, далебі, праця пасти таку навіжену скотину, тяжко цілий той божий день за нею волочитися. Хоча Володькові іноді цікаво буває, особливо коли дещо від хати віддалиться та залишиться на такій самоті, що тільки він, та корова, та теличка, обрії, та небо. І десь-не-десь якась ворона пролетить… Починає задумуватись, забуває, де він знаходиться і що робить. Іноді йому здається, що він зовсім не пасе Рябу, а блукає в чарівному царстві, мов той Іван Царевич, що свою царівну, за горами та за лісами, у три-дев'ятому царстві й государстві у полоні у Кощея Безсмертного, шукає. Ліс, долина, яр, так звані Вали, де, кажуть, був колись замок, чи фортеця, чи щось таке…

А недавно цікаво було: пішов він з мамою «на Лебедське» опеньки збирати, і зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли на горбок і перед ними на північ простяглася широка рівнина. Володько бував тут уперше. Здаля чи то межа, чи то доріжка, низка дерев широких на тлі холодного неба, забудівлі, огорожа.

– Що там, мамо? – запитав Володько.

– А, то Клони, – байдуже пояснює мати.

А! Він уже знає. Там же мешкає дід Юхим, перший Матвіїв тесть, Василів і Катеринин дід, що у нього син Клим «з ума зійшов», що має ту велику пасіку і «щось там до бджіл» знає, і де живе тевер старша Катерина. Скільки про нього наслухався Володько у млині, що то чарівник, характерник, що до нього самі бджоли летять, що має він таку дубельтівку, на яку сама звірина біжить, що якогось там колись пана Борщовецького за ніс водив… Так от де вія живе? Володько тут ще не бував, бо мама не хочуть сюди ходити, щось вони на того діда гніваються, але Володькові страх як кортить побувати там і пізнати того діда ближче. Він бачив його кілька разів, але то було все-таки не те. Десь біля церкви, між людьми, завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та розпитати, як то він ті чари робить, та хто то його тому навчив.

А місце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влітку, як усе цвіте та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленіють рунні жита, небо десь отуди за той темний ліс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою і величчю і, здається, пісню при тому співає і горить, як велика пожежа огнем незгоряємим.

І страшно іноді тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть під самий Клопітський ліс. Що він тут находився та настраждався. Ліс. Порожнеча. Безлюддя. Сам-самісінький. А корова клятуща ніяк не хоче додому вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з тим раду і притьомбав додому геть о смерку, приволік ту коровиську і теличку якось віднайшов.

Притягнувся додому, ніг не чує, весь замазаний, і боїться, що дістанеться йому за таке спізнення. А що він тут винен? Та хіба «вони» його зрозуміють?

– Де то ти так довго барився? – питає батько. Захлинаючись, Володько, п'яте через десяте, оповідає, що то за страшне те коровисько і скільки то воно його попомучить…

– Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пішла тебе шукати, але нічого. Зараз вернеться.

Володько далі хлипає, витирає рукавом очі і помічає, що його хворе око зовсім добре дивиться і все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи підбадьорило, відхлипався, щось там, сього-того, лемезнув і поліз на піч, щоб бодай трохи погрітися. У запічку спить спокійно Хведот.

– От, щасливий, – думає Володько. – Йому не треба ані Рябу пасти, ані кудись по ночах лазити.

І відогрівшись, він починає обдумувати минулий день. І той нововідкритий ліс страшний, і хутір Юхимів, і багато іншого. Боже, як добре, що він тепер не там, а тут. Там лиш вітер шугає, та вовки виють, та хрюкають дяки. Ух! І він згортається калачем, щасливий, повний далеких страхів у теплій безпеці… На нього нападає і морить такий твердий сон, що коли б тут стріляв з гармати, ніколи б його не розбудив. Так сонного і зняла його з печі мати, положила на піл, з сонного стягнула «штаниська», прикрила якоюсь гунькою й перехрестила…

– Отой смаркач! – було її останньою ласкою, а Володько спить, зрідка, глибоко схлипує…

Пізніше дуже кортіло Володькові розпитати когось про той ліс, але мати, звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько – той такий вічно зайнятий, що питати його Володько не відважиться. Батько все в дорозі та в дорозі, то знов щось там в клуні, то в хліві, то на полі. Возить, молотить, ріже, коле. Господи! І коли вони будуть мати час, думає Володько, і як було б добре, коли б і він міг щось помогти батькові. Одного вечора Володько почув одним ухом, що у банку обіцяли двісті карбованців позичити. Володьяо не знає ще, які то великі гроші, але він так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли, Володько не все як слід зрозумів, хоча дуже натягав уха. Справи батьків його дуже цікавлять, лише він ніяк не може збагнути, чого це вони так часто сперечаються і чого ті тато завжди так працюють, ніколи не мають часу, ніколи з ним не поговорять.

Мабуть, усе це тому, що він «ще малий», що не вміє ані читати, ні писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, він уже «ученик», сам ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея… І як там мусить, у тій школі, бути цікаво. Будинки з такими вікниськами, як наші двері, на два поверхи. Багато учнів, уже великих, що так гарно співають у церкві і що всі однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли він вертався з мамою з могилок, вони проходили біля тієї школи. Усі вікна відчинені, зо всіх боків чути музику, спів, аж луна розходиться по високих залах. А учні ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вікон другого поверху, сонце геть усе заливає білим світло» і сліпить очі.

«Ах, Боже!» – виривається у Володька, – як то мусить бути все цікаво. Він може на те хіба здалека дивитися, іноді, як пасе на Валах, бачить: в синяві маячить монастирська! дзвіниця, гора, що на ній могилки, каплиця, що на могилках, а іноді, коли ясна погода, видно навіть золочений хрест приходської церкви, що стоїть дещо в долині, в садах.

І скільки вони так напевно знають, чого доброго, більше, ніж «самі тато». І Володько божиться, що як тільки виросте, піде одразу до учительської семінарії і буде вчитися, і будете грати на скрипці, і буде співати, і носити такі самі гарні одяги, і блискучі ваксовані чоботи… І шапку зі звіздою.

Але поки що йому треба навчитися букв. Він же ще нічого не знає, дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Він міг би його вже давно навчити, та не хоче. Просив його не раз, а він усе тільки: «А! Відчепись!» – і не хоче. Має стільки тих «титрадів», та пер, та «карандашів». І стільки книжок з малюнками гарними, і нічого не дасть, нічого не покаже, такий він вредний, той Василисько, і недаремно мама його не люблять.

– Ти, – каже, – мені подереш, а учитель скаже, що то я зробив.

– Я не подеру – не бійся, – каже Володько.

– Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розуміти? То по-руски.

А! По-руски! Це трохи погано. Мови тієї вій дійсно ще не знає, але ж він навчиться. Там такі казки гарні, що варто хоч якої мови навчитися, щоб їх читати, а воно й так кожний мужик тієї мови навчитися мусить, якщо хоче «чимсь бути». Як не будеш знати тієї мови, нічим не будеш, хіба мужиком, хоч би ти який був розумний.

Ні, ні! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Він мусить сам якось ті букви пізнати. Ось кінчається осінь, пічнеться зима… А він же ж і не такий вже й малий. І знає він вже кілька букв. Знає, наприклад, А – таке, як кроківка, знає О – як око, як круглий бублик, знає Ж, як жук лапате і кричить, як жук – жжж! І знає він ті букви тому, що їх знає його мама. Більше, на жаль, мама не знає, бо дід, мамин батько, казав колись:

– А, школа! Ми ось не вчилися, а їмо хліб, не треба і вам того. Школа хліба не дасть, а попадею також не будеш. Дівка аби шити, варити та прати вміла… Хлопці – хай. Піде «в москалі», то хоч «письмо» напише…

Але Володько мусить знати багато більше букв, усі букви, мусить всі казки прочитати, книги великі, як та Біблія, читати. Йому лиш треба букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю – будуть казати: «Де візьму, в повітри лихої, на все тих грошей? Мені он на сіль, на «керосину», на мило треба…» Але все то не може вплинути на Володька. Він мусить мати букваря, і годі!

Володько має дуже великий з цим клопіт: День і ніч журиться, пасе Рябу і журиться. Усе йому той буквар в голові. А Василь також… Мусить він його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що? Ще, чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати, щоб Володько віддав отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минулої Покрови в Мизочі за три копійки купили, яким він усе струже. Це було б те найгірше. Ножика віддати? Ні. Чим буде стругати? Він готовий віддати Василеві навіть ті дві копійки, що йому на Великдень дали тітка Зінька… І навіть свій склад забавок, а там же стільки добра всілякого – і паличок з кривульками, і коліщат з соснової кори, і горщиків з гончарської глини, і мушлів усіляких, і пуделок від пасти й сірників, і срібних папірців з цукорок, назбираних біля монастиря, і безліч, безліч іншого. Усе це готовий Володько віддати тому Василеві, але ножика? Ні.

О, як гарно, коли людина вміє читати! Он батько… У неділю чи свято, коли він лишається дома і не йде до церкви, через сльоту чи там через щось інше, він бере свою стару, замацану і обтріпану Євангелію, що в шкіряній оправі, яку він, кажуть, дістав ще у школі, при іспитах за те, що добре вчився, накидає на плечі свою свиту, стає розкроч і читає вголос, виразно, протяжно, як піп у церкві:

– Во время оооно! І приїде Ісус з Назарета в Галилеееею! Чи щось інше таке, а Володько з великою побожністю сидить на печі, дивиться на образ Бога на покуті і слухає усім і своїм єством. Шкода, що він так мало того розуміє, там мусить бути щось дуже цікаве в тій святій книзі, коли її так скрізь, і в церкві, і дома, читають. І як Володько навчиться сам читати, тоді і він візьме ту книгу і буде так само, як батько, читати…

А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, і він сам покликав на піч Володька ввечері.

– Ходи-но – прочитаю казку.

І Василь почав читати. Що то було за диво! Володькові геть-чисто дух забило. І підводне царство, і дід страшний із зеленою бородою та огненними очима, і красуня зачарована. Тут уже куди більше, ніж той хутір, чи ті Клопи з тим дідом Юхимом. Володько слухав і ні разу не змигнув, ні одного слова не пропустив. А коли ліг спати – одразу все то знов з'явилося перед очима, мов живе, і Володько аж викрикував уві сні, що мати мусіла привстати і перехрестити його.

Дійсно, величний і хороший той світ! І безліч в ньому незнаного та чарівного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.

Але як? Але хто вчитиме?

Нагода допомогла йому. Одного разу, по школі, коли і Володько вже пригнав свою рябу (було це перед самим снігом), Василь покликав його до клуні.

– Знаєш що? – почав він таємничим шепотом. – Наш собака… (Володько дивується «наш», то все було «мій») уже так виріс, що далі ховати його годі. Знаєш, що я думаю?

– Ну?

– Знаєш, що мати (Василь ніколи не каже «мама») не люблять собак, але ти візьми щенюка, принеси до хати, покажи його матері і гарно попроси… Покажи, який він лихий, покажи, що у нього зовсім чорне піднебіння, що як виросте, з нього буде добрий собака. А я тобі щось за те зроблю, – закінчив Василь.

Володько враз споважнів. Одна думка шибнула в його голові.

– А що ж ти мені зробиш? – питає він.

– Ну… Що хоч, – каже Василь.

– А будеш мене вчити азбуки? – вивалив Володько.

– О, буду! – радіє Василь, що той так мало вимагає.

– А будеш показувати мені книжки з малюнками? – вимагає той далі.

– Ну, буду… Але ти не дери їх. То «казьонні». Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?

– Хм… Що ж я, мала дитина, чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?

– Ось, як тільки на Різдво розпустять…

– О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.

Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.

– Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.

– О! Я! Я! – захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.

І зобов'язання готові.

Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.

– О! Сцо ти плиніс? Сцо то? Собака? – гомонить малий. А мати одразу:

– Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.

– Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте… – і тиче щенюка матері.

– Геть з ним. Таке паскудство!

– А яке у нього піднебіння, – хвалиться Володько. – Чорне. Як сажа. Лихий буде.

Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.

– Такий собака, – гуторить мати, – ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг, і того не буде.

– Він, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.

– То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати…

– Дві-три картоплини і він наїсться, – втручається збоку Василь.

– Як угодую картоплею веприка – попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.

– Ні, мамо… Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу, – і Володько підніс песика до самого столу.

– Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади, – промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.

– Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу, – гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.

– Ми, – каже Василь, – зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.

– Та… Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться, – додав до всього батько, і цим справа закінчилась.

Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли то «наші» поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок, і Матвій іде. Мусить конче продати свої карі «жеребці», а купити якісь «гардиги», аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги – страх не любив заборження.

Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба – їде. Любила ярмарки. Любила вештатись поміж людьми, приглядатись, що там і по чому, обмацати гарні речі, яких вона ніколи не купить, бо немає за віщо, щось несподіване і непотрібне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дітей, за яку їй конче мусіло від батька дістатись, бо ж батько страх не любить, коли вона ті гроші на будь-що розтринькує. А мати тоді мовчить, нічого не каже, знає й сама, що негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тією розмальованою дерев'яною грушкою, що відчиняється і що в ній можна тримати перець чи щось інше… і солодощі любила. Ходить, ходить і не витерпить: візьме та й купить отих найдешевших, барвлених, склянистих. І сама поласує і дітям привезе. А ті вже дуже вдячні їй…

Батько тому не дуже охоче брав її до міста, але все-таки брав. У таких випадках батько ставав лагіднішим і з ним можна було говорити…

І цього разу мати вже готується, хоча надворі холодно і непогідне. І враз до неї пристав, як смола, Володько:

– Мамо! – починає він.

– А чого тобі?

– А купіть мені букваря.

– От тобі й на! А де ж я грошей на все візьму? Володько шморгає носом і каже:

– Я дам вам ті дві копійки, що мені тітка Зінька дали, а решту на Різдво заколядую…

– Ах, ти мороко лиха, – каже мати. І Володько шмигнув у запічок по ті свої копійки, вмить їх находить і несе.

– Нате, мамо… А купите? – і аж сльози бринять в його очах.

Мати зворушена, але виду не показує.

– Ну, куплю вже, куплю. Бери ті свої копійки і йди геть. Та он носа підотри! Замороко ти лиха!

– Мамо! – звертається знов Володько.

– Ну? Ще що там?

– Купіть ще мені… «кітрадь», і «карандаша», і грифльову табличку… Купіть, мамо! Я дуже вас прошу!

У матері забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такі речі купували. Піде он до школи і там дадуть.

– Ах, морочиш! – і не сказавши більше нічого, пішла, бо он батько вже на возі, а він чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.

Ну, й довгий же видався день сьогодні. Такого дня Володько ще на своєму житті не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень почав падати сніг. Перший сніг. Лапатий, густий, вогкуватий – вергає і вергає з низького, сірого неба.

Володькові така погода подобається. Він на пригірку біля лісу… Довкола ні душі живої. Тихо так, що чути, як шерехтять сніжинки. Там дещо далі знаний яр, «рівчак», як його чомусь звуть, там непорушне стоять і ніби засипають старі, гіллясті дуби та сосни, побиті громами, очухрані вітрами. Вигукнеш і звук всякає, ніби у вату. Паша все грубшою і грубшою дергою снігу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя, його обліплює снігом, йому від того приємно, він вслухається в далеке і близьке довкілля. Тиша велика і тільки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя, долітає звук дзвону, що поволі то збільшується, то завмирає зовсім.

– Ну, – поворушився, ніби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама поїхали на ярмарок і що, дуже можливо, він матиме букваря. Додому! Скорше додому! Досить! Худоба і так не може більше пастися. До побачення, дорогі поля, луги, яри і ліси! До побачення! Досить по них находився, та намерзся, та набідкався. Тепер додому!

І він жене перед собою Рябу і теличку… Ідуть поволі, по снігу, їх ратиці поскрипують, Володько за ними борхається і навмисне човгає великими, старими, матірними чобітьми, бо йому подобається робити і залишити за собою сліди, довгі, наче від саней.

Василь прийшов зі школи. Він би то і не прийшов, у Дермані йому куди приємніше, але він знає, що Володько самий дома і мусить йому помагати. Він весь захоплений першим снігом, має що оповідати, як то вони із залужцями воювались світовими кулями, загнали залужців аж до Нечипорового млина, а після на Монастирищі з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу здоровенну зліпили, що її геть аж до чеського млина видно. «До самої весни стоятиме», – хвалиться Василь.

Володька всі ці справи, розуміється, дуже цікавлять, він би й сам не від того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умі інше:

– І коли вже ті тато приїдуть, – виривається в нього вголос, може, вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрі постоли, розвішав на плиті наквашені, брудні онучі, а сам сів на примурку, звісив ноги над плитою і вголос, однотонно, по-школярському, виводить:

 
Зіма крєстянін торжествуя
На дровнях обновляет путь
Його лошадка снєг почуя
Плєтьотся рисю как-нібудь.
 

Володько слухає і ніяк не второпає, що той Василь там меле. «На дровнях обновляет путь»? Гм!.. і коли вже ті тато вернуться?

 
В саласкі жучку посадів
Сібя в коня преобразів…
 

– начитує далі Василь, а Володько нараз регоче.

– Чого, дурний, регочеш? – ображається Василь.

– А що ж ти там лепечеш – в саласкі? Жучку посадів? Ха-ха-ха!

– А ти-но не дуже смійся. Є то «стіхотвореніє» Пушкіна. Чи знаєш, хто був Пушкін?

– Ні.

– Вєлікій рускій поет, – пояснює по-шкільному Василь. Але і цього Володько не розуміє. Може, то такий великий дід Рачинець, що «саласкі посадів», і йому чогось це видається великою люлькою зі смердючим тютюном.

 
Йому і больно і смішно
А мать грозіт йому вокно.
 

– Василю! Онучі! – викрикує Володько. Василь миттю зіскакує, просто на плиту, на онучі і, попікши ноги, стрибає на землю, скидає онучі, що почали тліти, і топче по них босими ногами. Володько схопив кварту і линув під ноги Василеві води.

– От тобі «больно і смішно», – каже Володько. А після хлопці мусіли смоляків та корчаків наносити, та два великих баняки картоплі намити, та під коровами, під кіньми та під свиньми підстелити, та капусти з льоху принести, та води з криничини наносити, та курей на сідало загнати, та січки нарізати. Коні ж батько нові з ярмарку приженуть, Василь дуже цікавиться, що то буде, він дуже любить коней, мало не плакав, коли тамті вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав великий, рудий півень. Василь навчив його битись і тепер він ходу нікому не дає, а Хведотові то просто хоч з хати не виходь…

А як тільки почало смеркати, Володько не всидить в хаті.

Все надвір та надвір вибігає, часом геть далеко за хутір на дорогу до самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго стовбичив і все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть. Іншим разом вже давно бували дома, – а це ось як на зло. Навкруги тиша велика і чути лише, як кляпотить здалека млин.

А як зовсім стемніло, Володько пішов до хати, став у вікні на лаві і дивиться, вдивляється і ані на хвилинку не відійде, та все вслухається, та нидіє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вікном і іноді йому ввижається, що там щось ворушиться.

– Приїхали! – і запирав дух.

– Ні! – віддихав. Ще ні, то йому лиш показалося. І знов стоїть, і знов чекає, і знов вслухається. І час тягнеться безконечно.

Аж то, по довшому часі, на дворі, здається, дійсно щось заворушилося чорне на білому. Володько знов німіє.

– Тррр! – чує враз батьків голос.

– Василю! Приїхали! – верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув і прожогом у двері.

– О! О! Самашедчий! – свариться Василь, що має недобрий настрій.

У дверях Володько напотикається на окутану, засніжену, замерзлу матір. У обох руках і під пахвами у неї повно клунків.

– Купили мені букваря? – з місця викрикує Володько. А очі горять, а щоки палають, а в душі повно страху: а що, як не купили?

– Дай мені чистий спокій, дитино, – говорить повільно мати. – Ось руки геть-чисто пограбіли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цілу дорогу хода сунулись…

Василь одразу пішов подивитися на «нові» коні, а Володько лиш викрикує:

– А купили мені букваря? – і вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всілякі дарунки. А що як не купили?

– Купили! – враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому папері, і книжечка, і дощечка, і зшиток, і олівець, і навіть грифель, про якого Володько й не згадував.

О, Боже! Яка радість! Володько хапає свої скарби, зовсім забуває подякувати, біжить до столу, до лампи.

– Але ж поволі, ще розіб'єш, – говорить мати.

– Не розіб'ю! Не бійтесь!

– Там он і медівника привезла, – каже мати і гріє свої закляклі пальці.

А, що там медівник! На медівник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олівця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. «Гарний!» – було його висновком. І «укладки» гарні, і «цяцьки». І дощечка гарна. Чисті, білі рямці і грифель чудовий, золотим папірцем обгорнутий. А який олівець. Пробує ще раз язиком, хоча він ще не заструганий – простий? Чорнильний? Простий. І добре. Йому зовсім непотрібний той чорнильний… (хоча він мріяв якраз про чорнильного). А яка «кітрадь» чудова і щось там на ній написано і якийсь образок на окладинці, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пізніше він довідався, що то і був той самий «вєлікій рускій поет Пушкін»…

– Там же нічого не видно, дитино.

– Видно, не бійтесь! – не перебивайте, мовляв. За той час батько й Василь упорались із кіньми, Василеві вони зовсім не сподобались, настрій у нього зовсім поганий.

Увійшли до хати.

– А як не можна було інших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованців стаєнні купиш? – говорить із серцем батько. Йому й самому ті коні «не по нутру».

– То й не треба було ніяких. А ці вам поздихають і будете мати. На люди стид показатись…

– Не бійся, не поздихають. А тамті, як купив, були кращі? Побачиш, які з них ще коники вийдуть.

Вечеряли мовчки. Василь «дметься» далі. Батько також не в дусі. Він і сам сумнівається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрі, але що зробити. Матвій майстер до коней, він хоч яку шкуру вбере в м'ясо.

А Володько до того не втручається. Щоб звільнити стіл, він зібрав свої скарби на оберемок і поліз на піч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Він також ще не вечеряв, але їсти йому ніяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить.

– Іди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!

Володько вдесяте перегорнув свого букваря і хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти.

По вечері, хоч і пізно вже, не пішли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, ніби ще раз переконатися, чи ті шкапи чогось ще варті. А Василь спересердя не хотів навіть дивитись. Він поліз на піч до Володька і почав одразу того байдуже вчити.

– Яка це буква? – сердито, незучаснено питає Василь. Володько у клопоті, він зовсім не знає, яка це буква і чого той Василь сердиться.

– Дурень ти! То Б.

– То Б, – погоджується безперечно Володько.

– А ця?

– ?

– То В. Володько повторяє.

– А ця? – показує знов на Б.

– То Б, – бездадуми каже Володько.

– А ця?

– Аа! То я вже давно знаю «Ааа!» – викрикує Володько, зрадівши, що бодай одну знає.

І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.