Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 67 страниц)

І от скажіть мені, товариш командир: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..

Слухаючи таке, командир аж звівся на лікоть.

– Чорт бери, – проговорив він. – То ви вчена людина!.. Цифри, до яких командир ставився з таким пієтизмом, приголомшили його. Володько одразу помітив його перехід з «ти» на «ви». І ще помітив, що він не знає, що йому далі казати, тому звернув на інше.

– Да… Це все глупо. Життя страшно дурна річ. Особливо наше. Воюй, бийся… Ви, молоді, не знатимете такого…

– Дивлячись, які молоді, – каже Володько. – Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Війна. Зміна шести влад. Цар, Керенскій, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики… От вам і не шість, а вісім змін. Хіба це не досить? Ви… Чи знали ви, скажемо, в дев'ять років, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тільки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кісточок. Дитячим нервом і дитячою кісточкою. А це, товаришу, різниця.

Володько чує до цього чужого чоловіка якесь інтригуюче довір'я. Він навіть задоволений, що може довідатись про глибші й таємніші думки цього сирого створіння.

– Також, – добавляє Володько в перерві, поки командир намірявся відповісти, – і щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбільшим дурнем дурнів. Від кількох літ я захотів не вірити. Я навмисне перестав хреститися й молитися. Я навіть слово Бог демонстративно пишу з малої літери. І мені спричиняє приємність. Розумієте? Те саме, як дитина бавиться з вогнем. Але в глибині душі я забобонне боюсь Бога. В часи упадку чи особливо тяжких ментів життя я потайки молюся з глибокою вірою, що Бог вищий від моїх дитячих химер і він з приємністю дарує мені їх. Але це є легке відношення до своєї віри. В будучому… О, товариш командир, я напевно буду не тільки вірити в Бога, але й буду шукати форми для тієї віри….

– Даа! – протягнув командир. – Чорт знає, що з вашого брата за народ вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюціонер. Такі слова, у стільки літ. Скільки вам? Шістнадцять? Не більше. Але ви людина недурна. Ні, ні. Недурна. А яка, по-вашому, зо всіх змінених влад найліпша?.. Моє питання дурне. Знаю… Але все-таки. Надіюся на вашу одвертість…

– Хм, – сказав Володько. – А по-вашому?

– Наша! – зазначив твердо командир. – Наша! Ми, молодий чоловіче, дикі. Так. Але ми за найбільшу правду…

– Ну, а як з вами хтось не погодиться?

– Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон і розправа. Люди, мов з криці. А наші козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось тільки Варшаву… А там… Берлін, Париж… Котовського посадимо у Варшаві. Будьонному – Берлін… А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть… З Москви! Цілою Європою! Розумієш?

Такий розмах імпонує Володькові. Він не бачить командира. На хвильку забувсь його вигляд бронзового монгола.

– Це так, – зазначує Володько. – Тільки чому ж Москва?

– Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього.

Вліво – Азія, вправо – Європа. А в Москві червоний прапор, Інтернаціонал. Кремль – серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв – єднайтеся»!

Всіх країв. Розумієте?..

Володько мовчить. Командир продовжує:

– Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни. Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!

Останні слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає розуміти, що цей прихильник математики не має нічого спільного з математикою. Друге, що помічає Володько, що цей чоловік не є ніяким інтернаціоналістом.

З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.

Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. Уночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоси книжок.

З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.

Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хліб. Увечері знов довга розмова з командиром, вислідом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командирове довір'я і просить, щоби той відпустив його додому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя, стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.

– Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? – думаю. Пак, пак, пак! – чути здалека. Пуля! Стрільнуло мені в голову, і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять, що і як.

Так оповідає Тить. Перед від'їздом командир каже:

– Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.

Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого розряду.

Виїхали раненько. Коні відпочили і підкормилися, тому біжать прудким бігом. Минають села, мигають поля рідного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю.

В полудень відпочинок у Крем'янці. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, і семіт-промовець страшним гаркавим голосом з піною на устах викрикує щось про красну армію. Чути лишень:

– Кгрррасная агрррмія… та… та!..

Він викрикує це безконечне число разів. Його голова, руки і навіть очі роблять розпачливі рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тільки спостерігає його дикі й розпучливі рухи. Він цілком подібний на тих своїх співбратів, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж ні, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклін на себе й на дітей своїх. Але Єгова не допустить до такого кінця. Ні, ні. Того не станеться.

Збоку стоїть двох дядьків. Прижмуривши сірі очі, вони уважно слухають промовця. Після один хльостко спльовує і поважно зазначує:

– Чортів жидюра!

Більш не сказав нічого. Його товариш обернувся і кинув:

– Ходім!..

Обидва пішли вниз. Володько також кидає ринок. Він читає оголошення, що в залі ліцею публічний народний концерт. Простує туди. Старими сходами піднімається на перший поверх.

Усі стіни заліплені плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбільше карикатур.

У залі й по коридорах снуються люди. Поміст затоптано, запльовано. Скрізь валяються окурки. Вряди-годи грає міський оркестр марші, в'язанки народних пісень, «Інтернаціонал». Після кожної точки на сцені з'являється промовець. Знов – Кгррасная агррмія!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публіка слухає. Одні поважно, другі насмішкувато. У багатьох пришпилені на грудях червоні стрічки.

По часі Володько лишає залу. Його кортить оглянути місто. Він іде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вікнах червоні пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молоді жидки.

 
Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф…
 

– виспівують вони.

У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.

Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто підкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу.

Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цікавить нічого. Він думає тільки одно: як би найскорше додому, під свою стріху.

Володько сердиться. Надто різкий контраст: оті там з червоними стрічками і цей гречкосій. Володько починає розуміти, чому-гі виграють, а ці програють. Але все-таки він вдоволений. Кожним днем революції, кожним рухом, кожним словом у його душі росте й міцніє майже новий ще один Володько. Це той, що не тільки любить, не тільки думає, а й гнівається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землі, цвіту і синього неба, твердіє, набирає пружності та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вміє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втіхи тієї землі та її дітей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привіт. Або впасти до її чорного лона і цілувати її, гризти її, сосати живучі соки її…

Але, Боже великий! Ти дав, крім любові – гнів. Планета тремтить перед гнівом твоїм! Ти створив вулкани й буревії. Ти дав сонцю страшні плями, страшніші від огню. Володько вже вступив за межу раю на землі, вкриту тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подія. Родився ще один мужчина, а на його устах, в гостроті синіх очей, на білому рівному чолі ліг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.

Зо всіма тернями, зо всіма каменюками, зо всіми чортами – боротьби.

Матвій не чекав так скоро побачити Володька. Дні і ночі проводить у полі. Усією душею ненавидить «їх». Не бажає «їх» бачити. Він бореться собі далі, мов медвідь, зо всіма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов звір, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає небезпеку.

З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селі в свому обозі, але той, чорти знають, куди потягнувся далі.

Матвій побачив Володька. – Аа! Дивись… Так ти вже?..

– Вже, тату!.. Але… – і пояснює. Чоло Матвія наповзає на очі.

– Так до «предсідателя» їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далі. А де ж Титко?

– Втік, халєра. Тільки припер додому, навіть на двір не заїхав, увігнався дохати, вхопив кислого огірка, лобок хліба і гайда в поле… Хто знає, в яких хащавинах він «возить копи»…

– Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок видався… А?..

– Був у нього, – перебиває Володько, знаючи, що батько має на думці «предсідателя».

– Ну і що?..

– Каже і Богом клянеться: нема нікого. Ціле село в «наряді».

– В «наряді»… По лісах. А половина: вози поломані, коні скалічені. Бачив нашого Шпака? Вічний каліка. А був кінь…

А козаки налягають, щоб везти їх далі. Володько цілий день не їв. Матвій поміркував, натягнув «куцана» та чоботи.

– Сиди дома ти. Я ще поїду… Подивлюся на «них»…

Не випрягаючи зі шлей коні, Матвій поїхав далі. Володькові протести зайві. Матвій ще є все-таки Матвій.

Володько лишається дома. Хвилина тиші і спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городі, Катерина, як дівка, співає пісні, жне… Обози переїхали і потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорніють копи. Овес чекає косаря.

Матвій три дні барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до Антоновець і вернеться.

В Антонівцях скинув козаків. По дорозі назад зустріли інші. Всілися і хоч-не-хоч, а до Обич відвезти мусів. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками нова банда:

– Стой! Паварачівай, старік!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..

– Такі ось каналії землю нашу обсіли. Питаю, звідки. С Тамбовскай. Бач. Наперло зо всіх кінців. Гаддя не народ!.. – говорить повільно, але твердо Матвій. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла…

При вечері Матвій весь час сидить мовчки. Володько спостерігає батька і намагається вгадати його думки. І аж в кінці вечері несподівано звертається до сина і заявляє:

– Нічого не пошкодую, щоб ти став грамотним!

І більш нічого. Знов мовчить і знов думає. Але Володько вже розуміє батька. Пощо слова. Думка і чин. Ось дві передумови для людей, що творять будучність. Володько це чудесно розуміє. Це не викрики, це не маячення, це не легковажність. Розум, праця, віра! Слова, які вщерть налиті живою кров'ю, натхнені живою душею.

Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна свобідно вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього місце і бути йому охороною в часі ноні. Душа його спокійна. Вона певна, що минулий день, як і всі попередні, був днем, що творить одну сходину до того незнаного і разом знаного кінця. Вона сходить догори, їй розгортається небо… Вона бачить багато зі своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в хаотичному ладі, подібний на страшну музику. І в нім іде Матвій, такий самий, як і все, що його оточує.

Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжечими батьківськими грабками. Ані його руки, ані плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно, рівно, помах за помахом, згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобіжне до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Ш-ш-іі, Ш-ш-іі. Батько спереду, син за ним. Від покосів пружно відбризкуються коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно і неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Всі, як одна, зриваються і летять туди десь у Мозолянку. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолі піт і йдуть далі. Нема спину. Треба зібрати засіяне зерно, що ось виросло, вкрило собою землю, а тепер проситься до клуні.

Через пару днів приходить Настя з Катериною. В'яжуть і складають у півкопи. Володько возить снопи до клуні. Розпустив довжелезного драбиняка і тягне додому по кілька кіп нараз.

Смажить сонце. На коні падають гедзи. Піт заливає очі. Дорогою сунеться возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний дядько. Сидить на голій дошці, а ноги звісив на стельвагу. За його плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.

– Во! Но! – гукає щохвилі дядько і газдилить пужаля-кою по сухих ребрах конят. Але ті мало звертають уваги на таку поведінку. Сунуться собі помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.

Дядько під'їжджає до Матвієвого хутора. Саме в той мент Володько везе хуру снопів і наміряється в'їхати просто в клуню на тік.

– Стой! – чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, він в'їжджає на тік, бере довгі вила і скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що ті снопи рівняє.

По хвилі входить до клуні большевик.

– Ти что?.. Нє слишал мєня?.. – говорить він.

– А хіба що?.. – відповідає Володько і дивиться всторч тій людині. Дивне сотворіння. Його обличчя нагадує тахлю вікна, до якої роками не торкалась ганчірка господині. Безліч більшого й меншого ластовиння. Бородавки. Вздовж і впоперек, ніби залізнича сітка мапи, поплутані зморшки. Очі, мов розлючені звірки, бігають під настовбурченими, подібними на віники бровами.

– Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж зухвальство.

– Навряд, – каже він. – У нас є сільська рада і є її голова. Потребуєте підводу, йдіть до голови, а той буде знати, що робити…

Але «товариш» сердиться. Нечувана річ. Йому відмовляють послуху. Хай він і непоказний. Хай на ньому порвана «гімнастьорка» і розпанахані на всю штани, але ж він зі звіздою на шапці та рушницею за плечима.

– Глупосгі всьо. Паєдєш і канєц! – Заявляє він рішуче й остаточно. Постава і вираз його обличчя вказують, що більше балачки він не бажає і справа полагоджена. Володько швидко зміряв його від голови до порваних чобіт разом із поржавілою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Він не кине на полі снопи і не повезе цього типа нікуди. Мовчки скидає снопи, а доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно і мовчки виїжджає.

– Стой! – гукає «товарищ». – Ти куда? Стой!..

Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебіг з клуні навпростець і схопив коні за віжки. Очі його налилися червоним. З пащеки рвуться страшні триповерхові мати, що торкаються Бога, Христа і «всієї небесної канцелярії».

Володько заціпив зуби, шарпнув віжками і різко сікнув батогом по руках «товарища». Той одразу пустив коні і схватився за рушницю.

– Вб'ю! Двадцять п'ять лет прінудітєльних работ – трам-та-ра-рам!.. – кричить він, та Володько з копита рванувся і пустився через поле тікати. Большевик біжить, клямцає рушницею. «Клямцай, – думає Володько. – Все одно не маєш чим стріляти. А догнати не доженеш». Назустріч біжить Настя. Вона перелякана.

– Стій, дитино! Він тебе заб'є! Стій!..

– Не бійтесь! Не заб'є, – кидає Володько і жене далі. Большевик підбіг трохи і зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там ліс, там хащі. Цих місць ще не здобули «товарищі».

Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст і перечікує. Дивний час. Людина тепер ніщо. Ліс, дерева, небо високе, синє, безхмарне. Все таке, як треба бути, тільки люди пошаліли, змінилися. Володько знає причину цього, але не розуміє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали одні на других за пусті, безвартісні речі. За землю? Ні. Ті, що боролись за землю впертою віковою боротьбою, ті сьогодні гнані і переслідувані. Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно ті, про яких лиш у піснях співають. Раз на століття, на кілька століть ці люди вилазять зі своїх пустинь, степів, пролітають гураганом, поруйнують святині, міста, запліднять проклятим плодом жінок, щоб, вичерпавшись ударним життям, лягти й увійти в чорнозем. І тоді поволі встають та йдуть до праці інші люди. Ці знов зводять святині, ці знов закладають міста, ці знов уговкують і освоюють окаянний плід диких, творять владу і закон.

Краю мій! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Ніколи не був ти упокорений ворогами. Ти був, є і довго ще будеш рабом власної натури, накинутої тобі в сіру давнину не ворогом, а стихією. Будь тверезим і мужнім.

Сонце хилиться до заходу. Срібні листочки молодих осичок тремтять під подувом ледь помітного вітру. Останні промені сонця обціловують зо всіх боків зелень, і всяка барва знаходить відгук їх пестощів.

Приходить Матвій. Відхилив кущі, подивився.

– Ти тут? – запитав він.

– Не хочеться лізти чортові в зуби, – каже Володько. – Перестою тут. Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Ніяк не хотіла бігти.

– І я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався від того шарпатюги.

Володько задоволене посміхається. У Матвія під рукою при поясі сокира.

– Думаю, – каже він, – зрубати кілька деревин на дрова. Тут гарно, – додав і оглянувся навкруги. – Ех, – каже далі. – То колись, бувало… Не знаю, що сталося.:. Чи то старість, чи то світ змінився, але тепер все не так. От квітки. Бувало, в нас там на Запоріжжі в Дермані вийдеш на садок… Квіту того… Безліч. А все такі барвисті!..

Матвій не має багато слів, щоб висловити всі свої почування, але Володько стократ більше розуміє його, як виявляють ті слова.

– Шкода, що мене не вчили, – продовжує Матвій. – А то – сів би і все списав би. Все чисто. Як було, як є і як буде…

– Як буде?..

– Ну. Певно. Хіба тобі дивно? Не казав я, що буде війна? І тепер кажу: нема лиха без добра. За цей час, від початку війни до наших днів ми всі переломилися. Так. Ми, мужики, цілий наш народ. І хай там діється, що хоче, але те, що родилось у нашій душі, і те, що росте у ній, не загине і не вмре. Виросте і дасть великий плід. Край наш, Україна буде. Це вже я бачу… А ти – мій син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного житнього хліба, який і сам їв, ти йди далі… Може, станеш доктором. Може, будеш редактором яким… Може, будеш більше, ніж я, знати. Може, учителем… Нічого тобі не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душі і ти сам вибереш собі роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощів і заздрості. А ще одно: як могтимеш, візьми колись шмат паперу і все, що чув, що бачив, спиши. Хай знають ті, що прийдуть колись, які люди жили на цій землі, що думали вони, що пережили, які війни, свари були… Кожний день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина…

Говорячи це, Матвій присів на пеньочку. На чолі його дрібненькі крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає він піт і думає. В міжчасі Володько вставляє своє:

– Я, тату, думав над цим…

– Так?

– Думав, – продовжує Володько. – Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана і як свому… А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити… Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Сьогодні, там… Я, знаєте, хотів кинутися на того хама і роздерти його на кусся. Отак просто роздерти і все… Лють мене їсть…

Матвій думає.

– Аби тільки, – каже, – всі до цієї думки дійшли. Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять вужі – нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..

А по хвильці додає:

– Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.

Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба…

– Ну, зріжемо цього.

Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.

Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають «товариші» і вибирають все нові та нові «самообложенія». Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть «в наряд». Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села – сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій – нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.

Але входить товариш комісар. Рудий, сірі очі, плитке чоло, вуха віхтями. П'ять літ у Сибірі на каторзі за червоний жовтень страждав, від перших днів революції на всіх фронтах диявольську контрреволюцію громить.

Вилазить на стілець:

– Товариші селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слів, за якими нема нічого, крім брехні… Але, товариші! Всі, хто не прийшов до вас, кожний тільки брав. Кожний тільки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцією село. Нікого не обходить те, хто тут жиє і чи має він що їсти і в що вдягнутися… Ніхто також не завдає собі праці подумати над тим, що селянинові ніхто не дає ані одної соломинки даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох рук…

– Правильно! – перебиває хтось. Настрій слухачів прояснюється.

– Так, – продовжує товариш. – Я сам син бідного селянина, який родився і вмер на ріллі у праці, у ярмі. До мозку костей знаю, що значить вперта день-денна в поті, бруді, в голоді каторжна праця, наслідки якої: болі, болі і тільки болі. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Ніхто, Бо ми діти праці, діти землі, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень і ніч тягне цілу фабрику, не сміємо зупинитися, випростатися, відпочинути.

– Правильно говорить, – чути з юрби. Настрій ще більше теплішає.

– Але, товариші селяни! Кожний з вас хоч і здалека бачив і інше життя. Он у селі стоять палати. До них належить за селом кілька тисяч десятин доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сіяли, а збирали більше, як ви всі, що тут зібралися. І ви бачили їх життя. Бачили, роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони, як пиячили. Все це ви бачили і нікому з вас не прийшло на думку: а за що то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони оті великі маєтності, оті добра, оті четверні? Не приходило це на думку, бо всі думали, що так треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так воно не мусить бути. Всі мусять знати, що земля і все, що на ній є, не належить одній людині – панові, попові, цареві. Ні! Сто разів ні! Все це належить усім людям, що живуть із праці рук своїх; належить порівну, однаково, без всяких винагород і викупів! Так воно мусить бути.

Голос промовця підноситься, набирає звучності, сили, переконання. Селяни слухають. Очі їх поволі загоряються. Промовець згадує партію комуністів-большевиків, що підняли священний червоний прапор боротьби за волю та землю. Згадує світову буржуазію, що йде на допомогу Денікінам, Петлюрам, Пілсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У рожевих барвах малює привабливі картини прийдешнього, коли то могутня селянсько-робітнича червона армія переможе всіх своїх ворогів.

Тоді настане час відпочинку працюючих, час, коли за людей будуть працювати машини, коли всі будуть рівні, щасливі і свобідні. А це настане. Це не слова, а дійсність. Це мусить статись, бо цього бажає собі сто п'ятдесята мільйонів працюючого народу. Але для цього треба останніми силами підтримати славетну червону армію, армію героїв боротьби і праці.

Так. Селянський люд знає, що буде далі. Їх обличчя, їх очі холонуть, мов метал. На їх устах знов сходить ознака люті. Чотири роки кров лив. По Карпатах, під Варшавою, у пінських багнюках. А тепер приходить ось тобі отакий і рве – брехнею, підступом, силою, – останнє від уст своїх рве.

Іди, Арйоне, додому. Війна не з'їла ще одної твоєї красулі. Одв'язуй її від жолоба і як офіру віддай добровільно. Бо, бач, герої праці й боротьби, що ордою з кацапії насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив, піт лив, орав і сіяв гречку, ти дай і ще раз дай… Себе, жінку і дітей. Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку, комуну…

Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. «Председатель» списки зробив. Десять ялівок, п'ятдесят пудів хліба «добровільно» за гарні слова, як тьху, пішло.

На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село підуть і обберуть, мов липку обдеруть гречкосія.

Їде Володько, перегортаються рідні поля, он село – одно, друге і вітряки, і обрій сивий, звідки вилазить кілька брудних хмарин. Стерні наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилі, посивілі полукіпки. Недоораний загін і забута борона, на якій ворона голосно харчить, ніби лається.

І чує Володько виразно, що земля почала відступ. Вона ніби охолола. На ній, мов на мерцеві, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух здійнявся і хтозна-куди відлетів.

Ні, не буде вже більше тих завзятих коханців землі. Ні, не буде весни, ріллі, великого неба і сонця для орача, що піт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно і віддасть земляній груді на пожертя. Ні, не буде більше таких. Ті, що були, ображені, побиті, обдурені. І та образа передасться вперед на всі покоління, і кожне з них із приємною жагою бразне плуг, і скаже: «Ганьба моїх батьків – моя ганьба! Я і син мій, і мій онук хай росте, як хижак, у лісі, в лузі, в землі під скибою, і хай день і ніч рахує від початку, бо наш час піде від того дня вперед, від котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!»

Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя – в Тебе, в Батьківщину, в Працю.

Ідуть дні. Літо хилиться до спаду. Величне літо, яке було один раз на триста літ. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того літа, той скаже: так! Істинно велике було. Бо того літа народилися нові люди, мільйони нових людей і між ними Володько Довбенко. І він гордий з цього. Бо земля, від котрої він узяв силу свою, барву крові й огонь серця, нарешті, дістала – одних, що пішли і впали, других – що родилися і живуть, їх очі бачать і вуха чують… їх молоді барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в ім'я Бога, честі і слави землі своєї…

Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами. – Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! – Через заціплені зуби промовляє Матвій. Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, і. тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.

– Підеш, підеш! – крізь зуби говорить Матвій. – Мусиш!.. Вьйо!

Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.

– А тепер впряжем до неї Шпачку, – зазначує Матвій. – Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити…

В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.

– Стой! Вон пашет челавєк!

Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.

– Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

– Стій! – крикнув Матвій. – Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.

– А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.

– Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім…

Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.