Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 67 страниц)

Опинилися в мешканні архимандритового келейника. Це блідий, зі синіми на скронях жилками, хлопчина. Він ввічливо привітав гостей, просить сідати й зачекати. «Його преподобіє» зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келійка. Стіни закопчені. Чорний образ Христа в терновому вінку і якогось єпископа, подібного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.

Володько зітхнув. Дядько подивився на нього і моргнув рудуватою бровою. Не журися, мовляв.

По короткому часі двері раптом відчиняються і входить архимандрит. У чорному, високий, стрункий, подібний до Христа, він одразу подобається Володькові. Ясні хоробливо блискучі сині очі. Борідка каштанова клинцем. Такої ж барви довгі коси, розділені посередині виразним проділом. Володько з дядьком підходять під благословення.

– Ну, гості мої? Кажіть, що вас направило до мене, – заговорив архимандрит.

– Ваше високопреподобіє! – зачав дядько. – Оце прийшли ми до вас просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примістити оцього хлопця до школи при семінарії. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому «уєзді», п'ятдесят верстов звідси. Прийшов він таку путь пішки, а школа не приймає його. Має добре «свідєтєльство».

Архимандрит глянув на Володька, підійшов до нього, поклав свою руку йому на голову.

– Ну, – каже він. – Бачу, що він дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з управителем. А ти завтра приходь туди.

Володько ожив. Ці кілька слів вернули йому віру в справедливість. А також він певний, що є радість велика, тим більша і яскравіша, чим темніше її тло і чим тяжчий шлях до неї.

Вийшовши від архимандрита, Володько до цілого світу сміється. Радісно йому. Так багато стало простору і так весело світить велике сонце. Ах, як приємно ступається по такому просторому світі. Йдуть – дядько і він… Як мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумінні слова.

На черговий день Володько вже у школі. Учитель, той самий у галіфе, показав йому його місце. Школярі, що сидять на тій лавиці, не хочуть, щоб Володько коло них сидів, їм і так тісно. Володько притаковився зовсім на краєчку лавиці. Йому все одно. Йому не треба багато місця. От краєчок один і досить. Зате він слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена. Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних політурках. Шкода, що Володько не чув усього спочатку. Ці вже другий тиждень учаться. Але не біда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.

А тим часом оповідається, як слов'яни йшли до варягів, як просили їх: «Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходітє, княжітє і владейте намі». Володько уважно це слухає. В його уяві постають нові образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.

Проходять дні. Володько вчиться. Пізнає, що найкоротше віддалення між двома точками це проста лінія. Довідується про пасати, мусони, бризи. Рюрики. Усе нове, все цікаве. Усе пориває за собою. Ціла Володькова увага там, у книгах. Забув за поле, за свої коні. Лиш час від часу пригадує собі дім і журиться, що то робить хворий батько.

Товариші все ще не приймають його до свого гурту. Нічого. Вони ж ще не знають Володька. Як вони можуть так скоро пізнати його. Почекайте лиш, дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливість врости в оточення, навчитися сміливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти слова, яких є повні уста, але яких не пускають назовні скромність, непевність, сором. А тоді знов розгорнеться Володько, і всі побачите, що ви помилилися.

І так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи. Першим відкриває його вчитель, той самий, що не хотів його прийняти. Після першого запиту на лекції Володько виходить із честю. Другий підкреслює його вагу. Третій зміцнює і закріпляє її. Сусіди – перший Володимир Галабурда, другий Леонід Товстий, що не вимовляє літери р, м'якшають, рохманіють. Вони ще, правда, величні й недосяжні, але погляди їх час від часу спадають із недосяжної висоти і на Володька. Решта товаришів також наближаються до нього міліметровими кроками. А Володько все росте, все ширшає. Ось він вже і ступає сміло. Якоїсь суботи достукується до бібліотеки. Там повно книг, і Володько може їх читати. Просто – бери і читав. Скільки хоч, читай. Майн-Рід, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скільки тих чудернацьких назв. Які дивовижі, які чудесні краї, які люди. Хіба ж можна жити отак і не спробувати зробити мандрівку на місяць, познайомитися з чудесним капітаном Немо, об'їздити з ним усі бігуни попід морями й океанами? А хіба ж не золоті приятелі Том Соєр та Гек Фін? Хіба не розкіш проїхатися з ними по повних водах казкової Міссісіпі, пережити стільки дивовижних пригод, здобути великі скарби? Так! Розкішне, гарно, чудесно! Добре погрузнути в таке життя, жити ним і ще раз жити, гризтися з потворами, поліпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого його дна, захованого там колишніми мандрівниками. Рости, ширшати. Знати всі сміхи, всі болі, всі розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж, за котрими вже не знайшлося б нічого, що притягало б людську цікавість.

Революція росте. Смутні вістки долітають із далекої півночі. «Аврора», «Смольний». Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють мужиків.

– Земля і воля! Усе народові!

– Поміщицькі землі без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали? По десять десятин на душу.

Мов буревій летять домагання з душі мужика. Встав, оглянувся, направо й наліво підозріло зирнув: можна! Так. «Слабода»! Скрізь «слабода». Ось ліси віковічні якоїсь княгині, що живе десь у Парижі. Он сіножаті, поля, двір. Підходь сміло, закладай пилку під товстючу сосну, вали її і при до себе.

Маленький чоловічок з «раскосимі очамі» осідлав імперію, пхнув на неї всі підземні сили. Розгойдався мужик, запінився люттю робітник. Солдат повертає цівку рушниці, гарматне гирло в обличчя «родіни». Зіркаті очі, засмальцьовані тупі носи. Стискаються кулаки і кривляться, в лють покусані, сині уста.

А в Києві «дєд Чорномор» зручною рукою кермує нервовою сектою «щирих». Грибами ростуть вони у спілки, союзи, комітети, ради. Зібрання, засідання, палкі слова, патлаті голови, звіти, привіти.

І поплили на села перші «оголошення». Ось і в Дермані на брамах приходської церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому папері й «мовою» промовили:

– Українці! Увага!

– Хто такі українці? Звідки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного «котелка» їли і тепер відділяться. Нє желаєм! Сукини сини, під мужика підшиваються!

– Правильно! Далой!

Володько ходить до школа в товаристві Климового Петра. Обидва однолітки, сусіди, ще малими дітьми разом бавилися.

Володькові кепсько. З дому ніяких вісток, а тут сталася прикрість. Нема білизни, розлітаються чоботи. Дядина вже нарікати пробує.

У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода, мокрий сніг, Володькові чоботя «зовсім добрі», перешиті з Василевих, ганебно зраджують свого володаря.

Ось квапляться хлопці до школи. Володько навмисне підкульгує на праву ногу, бо відчуває, що підстава зовсім від мовляється надалі триматися свого законного місця.

Гарна це година. Володько любив, коли олов'яне небо заложить ціле склепіння, з якого виринають і легко спливають донизу лапаті рушинки. Вільхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На землі росте білий киліім, що ліг геть скрізь – море не море, гора не гора. Он там килим промок, і видається, ніби там розлив хто рідкого олова. Там он зовсім чисто і м'яко. Зайдіть от собі і сядьте отам під вільхою на кіпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються сніжинки сніжинок…

Але Володько з Петром не мають на це зовсім часу. Вони ж квапляться. Западенні перелази… Скачи по них, мов скажений собака.

– Стій, – і Володько лайнувся. Клята підошва, брудна і мерзенна, з погнилими дерев'яними штифтами таки відлетіла. Он лежить, чортова паскуда, і кпиться з Володька. Червоні пальці ноги й собі вигулькнули з розквашеної онучі. Ага. Он якраз верба і під нею зовсім добре можна собі присісти. Володько й сам бачить те місце. Йде, сідає, стягає чобіт, розмотує онучу. Нічого не лишається іншого, як видерти з онучі страпка та добре загнуздати чобота. Що ж іншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна, які погані чоботи носить той Володько. Через них приходиться спізнитися до школи.

І спізнилися. Учитель уже в класі. Он сидить за катедрою. Розстелив свій журнал і перекликає учнів.

– Ааа, моє поважання, панове спізняйки! Ну, ну. Почекайте сідати. Постійте собі он там.

Хлопці стоять, усміхаються. Володьків чобіт бажав би десь провалитися краще крізь землю, ніж тут на очах усього класу стирчати.

– Ну, на місце, – сказав учитель. Гаразд. Хлопці з приємністю сідають на свої місця. Після лекцій співанка. Семінарія готує виставу «Наталку Полтавку». Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор і думає виступати також. Володько всіми силами намагався попасти в хор і попав. Ось він уже в хорі, співає зовсім молодечим тенорком. Сьогодні він все ховається за спини своїх товаришів.

– Довбенко. Стань спереду!

Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсім мало спричиняє приємності. Клятущий, щоби він згорів, чобіт увесь час розповзається, не дивлячись на ніякі спини. Стоїть Довбенко і співає: «Стоїть гора високая». Сумний і одночасно веселий мотив. Гора, гай. Річка сріблиста і верби напевно такі, як там у Лебедщині, що позвішували довге віття до самої води. «До тебе, люба річенько, ще вернеться весна. А молодість не вернеться»… Так. Неухильна правда. Радісно і приємно бути молодим, здоровим. Що значить яка-небудь маленька прикрість, – коли роздумати як слід, то це щось зовсім непомітне. Гурток співаків, дзвінкі, сильні голоси, і між ними Володько зі своїм також дзвінким голосом. І радісно йому так жити з малими прикростями і з великими приємностями.

Дома того самого дня Володькова прикрість щасливо кінчається. Дядько сам оглянув чобіт.

– Ого… Арди ма, хіджі ма… Він, видно, хоче кепести чікірган. Майн лібер Гот. Нема іншої ради, як викинути його на вишки, і хай там спочиває. А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там разив?.. Нічого, Владимир Матвійович. Ми тобі зараз чобіток анті-пікіс винайдем.

Пішов до комори, пошпортався деякий час там і виніс чобіток анті-пікіс.

– Дивись, яке бульдо. З-під самого Луцька привіз, як їздив до окопів. До нього, мабуть, і пара була, та десь стратилась. Якийсь покійник австріяка в ньому землю нашу топтав… А дивись, яка підошва… Як сталь. І цвяхи ще всі. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш і будеш франт Іванович.

Другого ранку Володько дійсно франт Іванович. Офіцерський бахматий мундир. Посріблені гудзики. Спряжені ходаки – правий тупоносий – дебелий, лівий гостроносий – делікатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на «спектаклі» гульнути. «Наталка Полтавка». Що можна до цих слів додати. Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скільки турбот, біганини, сміху й смутку наробило це ім'я.

Семінарія гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть співаки. У головній залі будують поміст, лаштунки, вішають завісу. Здоровенне полотнисько. На нім луг, левада, річка з лілеями і похилі високі верби. Далі копиця сіна, молодиця з граблями на плечах. А ще далі хатина зі соняшниками, рожами, плотом і горщиками на кілках. Стовп синього диму зводиться з комина хатини і сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по блакиті хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканців. Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.

Володько все більше і більше відкриває оті широкі лани, оті левади, оті особливі хмари. Починає навіть розуміти матнисті штани, кресаті брилі, косники в білих вишитих сорочках. Ні в Дермані, ні в Тилявці, ані ніде в околицях так не ходять, але це нічого не значить, що й там, на справжній Україні, де козаки, Січ, де Дніпро з плавнями і порогами, так не ходять. Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслідувати її. Він з приємністю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землі. І також приємно йому, що вибрали його до хору. І тут він не останній! І тут він братиме чинну участь у такому гарному ділі, як вистава української комедії. Вийде на поміст, буде звідтіль дивитися на всіх людей, співатиме, подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить і іншим, тим, що ніколи такої штуки не бачили, розкаже.

В суботу «генеральна репетиція». Зала вже повна. Чекання. Річка, верби, хата зі соняшниками підносяться і никнуть підстелем. Виринає гай, криниця. І верби знов з'являються, а під ними дівчина з відрами. Наталка. Байдуже, що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевільна думка сумніву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка. Байдуже, що голос її не зовсім дівочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не треба, не почує. Вона співає так жалісно, що серце мліє. Навіть чути, як вітри віють і дерева гнуться.

Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. І фрак його такої самої барви. На голові дивацький капелюх. Штани картаті, з червоною хустиною, що теліпається зі заду в розрізі фраку. «Ловко», теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо сміху можна. Сам дідько не видумав би кращої дивовижі. І палиця геть-чисто – «рихтик» до всього лицює. Навіть табачниці не забули дати йому, бо хіба без табачниці міг би обійтися такий чепурний панок.

А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжній дядько Гапон, коли вертається з «трахтиру» до своєї куми Килини Підпідьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве «ой під вишнею». Возний табаку нюхає та слухає і сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замість неї оцього навіженого принесло.

І Терпелиха-тітка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу, він. І плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий… ех!..

Петро зі щоками, мов огонь. Шапка смушева і вусики, мов у Князькового сина, отого відомого, що всім дерманським «франтам» шиє найкращі галіфе і френчі.

Це ж театр. Це ж той поміст, на якому ще і ще раз виступають дивовижні люди далекої Полтавщини. Виступають і обдурять невинно-чудесними своїми скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкість на очах і справді щирий сміх. Після йдемо далі у світ, а вогкість очей, сміх і навіть запах картини несемо зі собою. О, напевно радісно буде згадати ті постаті в дні, коли прийдеться робити звіт прожитого.

Володько вже не потребував би більше дивитися. І так затямив кожне слово. Але все-таки пішов і другого дня. З приємністю пішов. Причепурився, як міг. Ваксував свої чоботи до блиску. Він же виступає на сцені. Про це знають усі, і всі знайомі будуть на нього дивитися із зали.

Зала убрана. На стінах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз жовто-сині прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому куті притаковився. Він ще раз, поки не покличуть його співати, переживає трагедію Полтавки. Зала набита. Пані наїхали зо всіх околиць. З Мизоча, з Верхова, з Гільча. Білі такі, прозорі. Цвітуть по залі, мов лілеї, особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора, плющових стільцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в своєму куті. Спинається на пальці, щоб якось і собі кинути погляд на сцену. Ось близиться до кінця. Завіса падає. Зала зривається і клекотять оплески. Затремтіли спітнілі стіни. Володько бочком протискається до переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх галіфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористів.

Готові. Хор стоїть непорушне і чекає, поки підніметься завіса. Володькове серце чітко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, і завіса полопотіла догори. Володько не бачить ні залі, ні людей у ній. Він дивиться просто в рот Карпові Пилиповичу, який відчайдушне розмахує руками. Пісня виходить значно гірше, ніж було на співанках, але по скінченні чорне провалля спереду вибухає такою тріскотнею, що Карпо Пилипович, нашвидко відкланявшись, завдає тон на другу пісню. Це вже ліпше. Володько починає відчувати себе. Щось два рази поворушив навіть головою. Помітив також, що в чорній прірві перед ним повно облич.

Кінець. Гураган оплесків. Завіса рішуче відтяла з-перед очей залу. Хористи виходять. Вони можуть собі йти додому, щоб не заважали публіці при танцях. Жорстока несправедливість. Вони навіть не мають права подивитися, як танцюють.

На залі гримнула оркестра. В'язанка пісень Давидовського надає всім крила, підносить. Публіка виходить і розливається по «фойє» та коридорах.

Тут знов щастя всміхається Володькові.

– Гей, там, хлопці! – гукнув Карпо Пилипович. – Стільці зносити!

Чудесно. Хлопці кидаються зносити стільці. Вони ще не зовсім зайві, а там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замітаються в юрбі, і хто там на них буде звертати увагу. Володько щасливий неймовірно. Власними руками торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевільна насолода носити ці стільці. Бігає, гримотить кованим чоботом і, видається, ніби на одній нозі гицає.

І ось зала чиста. Одні, Шевченко, Франко і черга дрібніших панують по стінах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, ніби продивити його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усіх дивиться. Жовто-сині прапорчики, мов екзотичні метелики, почіплялися кутиків їх рямців. А посередині великої стіни владною і певною мовою твердить плакат: «Встане Україна і розвіє тьму неволі».

Але, хлопці, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона увійшла, розмістилася. Раз, два, і бризнув вальс. Залу заливають, заповнюють… Навколо мигають серпанок, плечі, коси. Володько тиснеться в кут. Коли б тільки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, він, напевне, не захоче зрозуміти Володька і лишити його в спокою. А тут за спинами людей він зовсім непомітний і нічого такого кепського не станеться, як він і собі послухає вальса та полюбується, як оті шалені люди крутяться. А тут йому зовсім вигідно. Він і не думає лізти на презент, отуди до переду. Хто хоче, то і звідсіль все побачить. Само собою…

А зала живе. Музики розгойдують «Дунайські хвилі». Ходором пливуть пари. Приємно, радісно. Володько бачить це уперше у своєму житті. Гордий, що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої музикою, зали. І хоч він тут не яка важна персона, одначе неважно йому грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пізнати розмах життя, щоби після роздумати над ним, розповісти матері, своїм товаришам з Тилявки, розбудити й у них бажання підніматися знизу до верхів, де так радісно, просторо й ясно.

І мимохіть згадав хатину свою, матір, батька. Забули його, не їдуть. А хто його знає, чому не ідуть. Бачить виразно батька, як той лежить, вкритий старим кожухом, і дивиться у стелю. В очах докір. Це Володькові. Це він, невдячний син, кинув одинокого і недужого батька, а сам отут розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто порається з худобою… Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.

Ах, той розпорядник. Таки помітив. І хочеться йому по всіх закутках лазити та турбувати чесних глядачів, які чейже ніякої не роблять шкоди.

– Додому, додому, хлопці! Спать пора!..

Теж опікун який найшовся. Хоч-не-хоч, а відходити таки треба. Онде і Карпо Пилипович такою тобі іжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до руки якась брюнетка. Копиця чорнізного волосся, горіючий червоний бант на ньому. Він прилип до неї, блискучі зуби, сміх. Він, видно, зовсім забув за свої іменники та прикметники…

Володька і спілку далекого кута попрохали опустити залу. Надворі падає густий лапатий сніг. Багато саней, повкривані дергами коні. Через широкі вікна рветься назовні яскраве світло з не менш яскравими тонами оркестри. Під вікнами купи воячні «нижчих чинів», що кількома поверхами стоять, шкірять зуби і лаються. На них вергає густо освічений сніг, що поволі розтає.

Неба зовсім нема. Зникло в безмежному сіро-чорному просторі. Тепло і радість поволі залишають тіло, яке грузне в холодну зледенілу ніч.

Революційна ніч, напружена ніч. Ген там навколо в цьому снігу і мороці живуть революційні люди. Вони зазначують своє існування стрілами, які чути зо всіх боків, бо ж кожний, хто приходить з війни, приносить із собою «вінтовку». Стріляють, куди попало. Навіть ніч не робить їм спину.

На «Горбаях» чути спів. Розпучливий голос виспівує «Коробочку». Чути п'яний, хворий світ. Чути, як гуде той голос надмірним болем, ніби це голос раненого звіра. Навіть вільхи на лузі стоять напружено й жахаються. На повіки очей падають сніжинки, розтають і лишаються з них малюсінькі краплини води. На щоках збігають холодні потічки. Хлопці йдуть мовчки, швидко під гору. Володькові чоботи кляпають на ногах. Це є «Ляшове займисько». Того самого Ляша, що повісився і що часто переходить дорогу, коли хтось іде сюдою вночі. Але нема часу думати про Ляша. В голові безліч інших думок.

Хлопці вибігають на гору. Ось і садиба дядька. У вікні «великої хати» видно світло. Так пізно світло, думає Володька. Приходить до хати. В кухні обтрусив із себе сніг. Він вже знає, чому так пізно світиться. Он мама сидять на тапчані під гарячим бугаєм[14]14
  Груба-піч.


[Закрыть]. Ноги підгорнули під себе, а великі їх чоботи недбало стоять коло тапчана.

– Ах, ти мій шмаркачу, – першою заговорила мати. – А де то ти по ночах лазиш? То ти так вчишся?

– Ви приїхали? – не то здивувався, не то особливо зрадів Володько. Підійшов і поцілував у руку.

– То він, чуєте, кумо, на «приставленії» був. У семинарії в нас усе приставлєнія йдуть, – пояснює з печі дядина Одарка.

– А тато де? – питає хлопець.

– Не може він. Мало зводиться. Щось йому в боку… Певно, то граната наробила. Совається в постелі…

– А ви самі приїхали?

– Хто ж мав приїхати.

Так прикро. Забув і за чоботи.

– Що ж є татові?

– Перед Дмитром, – продовжує мати, – якось звівся. У клуні стріп вітром знесло і лиха година надала йому полізти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як зліз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобі, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!.. І зуби заціпить… Господи, Боже мій!

Володько стоїть, ніби кам'яний. Ніхто не скаже, що то не батьків син, хоч і подібний на матір. Ні один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить він батька з заціпленими устами і чує виразно його охи.

– Ну, а хто ж на господарстві?

– Взяли якогось галиціяна з плєнних вуйка Павла. І Хведот і Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворі. Святе письмо читає, на картах ворожить і все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подібний на кров. Криваві ріки, каже, потечуть. До чого він ото торочить, один Бог знає. Кажуть, він з ума зійшов. Але чоловік трезвий і грамоту знає, і робить потрохи на харчі, як то кажуть. Привезла он тобі шкорбуни. Сама у Зінька замовила. Наказувала: не зробіть, чуєте, малих. Хай Ліпше більщі. Чи то онучу добру взуєш, чи що… Завжди чобіт не має бути, як то в жижликів міських… Ніби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.

– Але ж, мамо!.. Вони величезні!

– Нічого. Зате взуєш онучу суконну… Не бійсь, не померзнуть ноги.

Далі Настя оповідає, що до них знов якийсь обоз приволікся і став у селі. Всі москалі збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе, геть-чисто все: коні, вози, ну геть усе, як було, а самі, хто знає куди, розходяться. Найгірше оті коні… Господи! Що та бідна худібка такого зробила… Вигнали їх на поля, ніби собак. Ідіть собі… А худоба гарна. Приходить москаль до нашого: купі, дед, лошадь. А скілько? Еет, каже. Дай бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотів даром. За кару кобилу двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шістдесят карбованців заплатив. А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але поправились. Ось і сюди ними присунулась. Цілий день плужилась. Все хода, все хода. Вечір застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало не на північ. Ох, біда… Отак, люди мої… То се, то те і ніяк не можна було зрахатись. Думаємо: Матінко Божа. Та воно ж там і без сорочки, і без чобота. І хто знає, хто йому їсти дасть…

– Ну, коли вже він у нас, – вставив дядько, – то біда невелика. Ми так і гадали, що там у вас не все в лад іде.

Володько слухає матір, взуває свої нові чоботиська і шкорбає по хаті. Радий і сумний. Якось би хотілося не так. Хотілося б по-людськи. Хотілося б на себе щось кращого надягнути, як у інших хлопців, які мають усе на себе приміряне, все акурат.

Довго ще гуторять, міркують і кладуться. Володько лягає на лаві під вікном, бо на його тапчані лягає мати. Укривається він маминою бекешкою, бо під вікном студить.

Лягаючи, мати довго молиться Богу. Після ще довго в темноті розпитує сина, що та як… Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цікавиться.

– Лежить ото… Щось набреде на думку і запитає: ну, а як то там наш «скубент»? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожників прислухайся. Ото на днях вернувся Корній Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшні, встав і навіть лоба не перехрестив. А Хома встав і каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не бачиш он образа, ікони святої? «Плюю я на вашу ікону». Так, чуєш, дитино, і сказав. Уляна як почула, то їй, сердешній, руки й ноги потерпли і язик занімів. Хома за поліно і поліном, і поліном… Та по Корнієві, та по Корнієві. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: і постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. І до чого воно отак дійде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти господарський син. А господарський син проти Бога і батька не піде. Ооо, то ні. То вже я вірю, що ні. Який-небудь хлюст хіба… Виродок, хорони, Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповіді Божі не забув? Га?

– Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався дядько. Він, видно, також не спав і все слухав.

– То, різун їх матері, й у нас страшне твориться. Каміняків матрос у шапці до церкви заходить. Од свічки цигарку прикурює, і що хоч йому роби. Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка неміч пурисом стала, і не підступай. Хто йому тепер рівня. А онде дивіться, що з двором зробили. Правда, не люди самі почали то. Почали москалі, але ж на якого чорта все бити, нищити. Двір є двір. Понятно. Що народові землі тра, також понятно. Але, різун їх матері; нащо його той лемент робити. Пішли, розтрощили. Ет, плюнути хочеться і тільки.

– Спи вже, старий, – завважує з печі дядина. – Кума також за день намерзлися і хочуть задрімати.

– Ох, Боже, Боже! – зітхає Настя. Вона ніжиться і горнеться до теплого бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кількома справами. І хворий батько, і прохання матері… Болюче і зрозуміле прохання. Але що ж він винен. Віра тікає з душі. Нема сили втримати її. Вірити – не знати, знати не вірити. Він же й не знає, і не вірить. Прикра пустельна середина. Він прагне знати все до безмежності, а дійде до кінця пізнання, далі знов буде вірити.

То знов у очах мигає освічена зала. Рояться людські постаті. Спів, музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них і ніяково стає.

Ніч уже давно панує. Шумить вітер. По бляшаній стрісі хати стукотить гіллям розлогий горіх. За вікном вибріхує сусідський Боско свої невибагливі розмови з ворохобною ніччю революції.

Цієї самої ночі пограбували монастир. Відчинили всі льохи, вигнали з келій послушників. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'яні большевики. Наджорився один з другим ханжі, самогону, зібрались бандою і хотіли на «приставлєніє» влізти. Семінаристи виперли. Так вони до монастиря. Сушенину, сливи, пшона – все, як є, під ноги. А після у приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Дві години босого на снігу потримали і дарма.

– І де вони в чортяки набралися, оті большевики? Яка халєра породила їх на світ?

– Каторжани! Не знаєте. Всі каторги повідчиняли. Он зі Сибіру, кажуть, сто тисяч їх суне.

– Каторжан?

– А що ж. І спину їм нема, бо ж їм все ніпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб і шлюс.

– А де ж власть? – грізно питає котрийсь. – Он у Довгощика також були, п'ять тисяч стягнули і молодицю споганили. Олійникові записку підкинули: таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем і баста. На Горбаях цілу ніч свиню смалили і стріляли в небо.

– Какая теперь вдасть! Вон у Києві Центральна Рада, кажуть, войсько собірає. А какой сознатільний чоловєк пойдьот сьогодні воювать. За кого, спрашується?…

– Чому ні. Пішов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не піде.

Народ. Затиснуті, спраглі уста, напружене кантате чоло. Очі впоєні в каламутну далечінь, ніби очі божевільного, що зненацька наткнувся на неймовірно яскраву ціль. Але як пізнати її? На очах сіра шкаралуща. На душі вируючий накип їді, що збирався там впродовж століть. Стрясає дико і нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавілу думку.

Одного дня оголошують, що на Шинківцях будуть роздавати тараню. Десь там залежалося багато тарані й її порішили роздати народові. Кажуть, буде велика зборня.

Йдуть усі чоловіки. Цікаво. Володько також не промине такого видовиська.

Пішов. Перейшов через двірський сад. Сила народного буревію залишила тут виразні сліди. Пошарпані будинки, повиривані вікна позіхають у простір. По алеях розсипані папірці. Володько підіймає один такий папірець. Писано латинкою. Сховав до кишені. Пригодиться. Дома розбере, що там написано.

На Шинківцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли і критий смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовгані мідяні клямки, витоптані пороги, забруджений поміст. Махорчаний дим розводить у просторі фанаберні викрутаси.

Здається, сто тисяч дядьків прибуло за таранею, їх жінки, їх діти. Цілі покоління скупчилися ось тут. На них шинелі, фуражки, папахи. На плечах не позаростали, не злилися зі загальною сіриною сліди від погонів. На обличчях загар окопів, у очах вибушні вогники.

Не за таранею прийшли вони зо всіх своїх «кутків» сюди. Порядний мужик за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зібралися, щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гурті виразніше чути силу свою.

– Власть. Давай тверду власть! – гукають вони. Он по селу гасає п'яний москаль і топчеться, по чому попало… Он ступають страшні матроси, які не забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердінь непіддайності мужика.

Той он оповідає, щотакий-то кум і сусід Тодосько за яблока дві тисячки лупнув. Уночі прийшло до нього п'ятьох з «ружжами». «Руки вверх! Дайош генгі!» Тодосько вийняв тисячки і віддав. Жизня кожному за гроші дорожча. За неї віддаси все.