Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 67 страниц)

Дорогою дівки регочуться, жартують, продають москалям зуби і терпкі відповіді за не менш терпкі запити та побажання. Їм, видно, зовсім байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рідню. Володько ж цілу дорогу має поважний і заклопотаний вигляд. Спостерігає, прислухається нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючі хмари, які, на щастя, дійшовши до жолобецького лісу, поволі розправлялися, тихшали і майже зникали. Схід навіть усміхався блакитною плямою, і, здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всіх, хто жахається і тікає від шорсткого обличчя війни.

Дещо змінився настрій дівок, коли над вечір досягли містечка. Вже в Рохманові, що відділяється від містечка ставом, було величезне стовковисько військових та біженецьких підвід. Шлях обернувся на суцільне багно, в якому колеса возів грузли по самі маточини. Деякі підводи позастрягали і не могли рушитись далі. З інших возів відпрягали коней, спрягались по четверо і так рятувалися.

Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.

Все це не могло гарно вплинути на дівчат. Поки перебралися через греблю, почало сутеніти. До того загубили двоє свиней і тягаровий самохід роздушив теля. Перелякалося і вперлось просто під колеса.

На ніч зупинилися на полі за містечком. Поле широке, рівне, як гляне око – заставлене безконечним табором війська і втікачів. Ніде ні одного шматка вільного місця. Люду скрізь, мов комах в комашні. Добре, що принаймні розбились хмари і загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював.

Отаборилися в невеличкому проході між військовим і цивільним таборами. Володько має досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на ніч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборі втікачів розпалюють огні. При найближчому возі мати проказує голосно своїй дитині «Отче наш». Слова виходять у неї з «нашою вимовою». Це, мабуть, «галіціянка». Чоловік розмахує високо над головою сокирою – коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і котять з розсвіченими зірками самоходи.

Володько думає, як і де роздобути нейвеобхідвіше для нічлігу. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. «Боже, які вони дурні», – думає Володько. «Одразу плачуть… А не бійсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити»…

Володько йде між табором, збирає розкидані купки зім'ятої соломи, полінця дров, бляшанки з консервів. Все це зносить до свого табору. Йому зовсім не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з книжок… Може, це вони в якомусь татарському полоні, насильно вирвані з рідних гнізд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився, а вони змушені були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жиє на возах. І тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихід зі становища, давати собі раду.

Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, і всі спатимуть солодким сном на м'якому леговиську під ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок.

Почекайте тільки трохи. Він ось побіжить до он того воза і позичить головешку з огнем. То добрі люди… Просимо, просимо. Візьми собі… Вогню ми, дяка Богові, не купуємо… Божий дар…

Володько несе головешку, іскри навколо, мов золоті бджоли, мотаються і зникають, не долетівши до землі. Дівки бачать, що він працює – почали й собі рухатись. Кожна за бляшаночку і давай корови турбувати. Ті вділили їм, скільки могли, теплого молока. Хліб є, м'ясо є.

Ось Володько вже колінками рачкує, виставив полатану сіданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зі всіх своїх сил дме на жар, приложивши до його зубів пучок соломи. Ось дим пішов і просто клятий до очей преться. Володькові очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки дані, щоб міг він його як слід підтерти. А до того можна міцно шморгнути носом і «бодай ти згоріло» від щирого серця вилаятися.

Огонь радісно бризнув. Володько зривається на ноги і дивиться вниз, мов переможець. Тріски, відламки з возів, якісь, Бознаким викинуті, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненні язики смакували з найбільшою насолодою.

Дівки злазяться зі всіх боків, оточують огонь і гріють ноги. Їх обличчя поволі яснішають. Їли хліб з м'ясом, пили молоко.

Володько не буде отак собі сире молоко пити. Він ось має чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить і молоко пражиться. А хіба йому язик втече, як трохи почекає.

– О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згоріла, сама бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згоріла. Як може чоловік знати, що та бляха з якогось такого заліза, яке (халєра паршива) взяло та й згоріло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь… Ах!..

Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а він уже якось переспить цю ніч і без молока. Кладе солому, сухі тріски… Огонь прорвався знов, і знов весело від нього стало. Молоко шипить собі по землі, яка поволі втягає його в себе.

Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася. Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби…

Але вона не тільки реготала. Ні. Вона взяла свою бляшанку, пішла між корови. Ті, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами і з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечності дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, і по хвилі Володько знов примощував до огню свою порцію. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п'є, то, значить, не п'є… І на цей раз таки перепер. Молоко закипіло, а Христя по-своєму раділа також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий дивачок Володько… Хто знає…

Вечір не забарився довго. Огні у таборі поширились, пояснішали. При сусідньому вогнищі сидить на комердяці сухий довгов'язий дядько, курить люльку і плює в огонь. Володько покинув дівок і підійшов до нього.

– Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед… Наші завтра приїдуть… Нічого з собою не маємо… Чи не сказали б ви мені, дядьку, де тут дрова на вогонь беруть…

Дядько не відповів одразу. Ні. Він перш усього вийняв з рота люльку, сплюнув, приплющивши очі, в огонь, повернув голову до Володька.

– Що? – проговорив уривно. Володько мусів ще раз повторити своє прохання…

– А ти ж відай?..

– З Тилявки?.. Хм… А далеко там війна?..

– По правді сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем ще була?

– Еге? Тьху! – і затягнувся. Володько ніяковіє. Якийсь дивний чоловік… Жінка його, що проказувала «Отче наш», мабуть, спить. Дитина також, мабуть, спить. А він от сидить і журиться, а може, й не журиться, бо ж вираз лип» його не сумний. Віз з будою стоїть. Коло нього пара коней і корова. Під возом цебрик. До полудрабка підвішена дійниця.

– Є у тебе отець? – зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько…

– Є, – коротко відповів Володько.

– На війні?..

– Еее, де там… – заперечив Володько так, ніби йому навіть і в голову не йде, як його «отець» могли на війні бути…

– А брат є?

І чого він хоче? Нащо йому все знати?

– Двох маю…

– На війні?..

– Дома. Старшого, певно, скоро заберуть…

– То ти щасливий. Усі дома… А я от думаю… Сиджу і думаю. От як навкруги багато люду… Все люди, все люди… А я… Мав і я, голубе, трьох синів. Забрали. Сеся, що в буді, невістка з дітинов. Ади, семий рік має… Старшого мого… Десь, кажуть, ніби в полон попав і на Сибір погнали… В Сибір… Менші обидва самі пішли… Хотівєм, єк то кажуть, в люди вівести… Хотівєм, ади, світ показати їм. На гімназію до міста післав. Ет! – і старий махнув рукою… – Училисі. Прийшла війна. Оба, диви, у січові стрільці подалися. І тепер – хіба я знаю?

Володько зовсім не мав бажання слухати історію його роду. Але вираз і мова старого такі щирі, такі прості, що хлопець присів до нього і слухає. Старий розповів про своє життя-буття. Згадував кілька разів слово Україна. Володько слухав, але більше з пошани до нього, як з цікавості. Він потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким поділитися своїми думками. Говорить з ним, мов зі старим. І чомусь пригадав Володько діда Юхима, його пасіху, його господу зі садом і черешнями…

Як то вони сиділи тоді у траві і читали… Ах, як то давно було.

На вогні горять широкі почорнілі дошки з жидівськими написами.

– Ви де набрели тих дров? – питає Володько…

– Тотих?

– Еге?

– Там. Там он окописько… Вояки розбили частокіл… Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пішли й, хай Бог простить, мертвих обікрали… Мертвих не мож поганити… Але – що ж…

– А більше тут ніде не дістану дров? Старий похитав головою. При цьому не відривав погляду з огню, ніби там читав що…

– Я там маю досить. Візьми собі… Візьми, візьми, хлопче!..

– От спасибі вам! – аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько… Він ще й на старого не виглядає, а вже три сини має… Журиться бідачисько. Видно, добрий «газда» був. Руки і чоло, й очі свідки того… По цілому нашому світі добрі «газди» є… Розумні люди, поважні люди, «з толком», як сказав би його батько. «І з Австрії, а зовсім, як наш», – думав хлопець.

Набрав дилів на оберемок і вийшов. Коло свого вогню застав москалів. Дівки, мов вівці, докупи збилися і зрідка відповідають на вояцькі допити. Володькові це не до вподоби. Краще йшли б собі геть. Не дадуть спати.

Розстеляють солому і всі гурточком лягають. Москалів прогнали таки, і ті пішли геть. Дівки мають для вкривання великі хустки, а Володько не має нічого. Але якось-то до завтра видержить. Розіклав більший огонь, згорнувся калачем, мов пес, і заснув.

Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас і стало зовсім темно. Дров більше не було. По плечах бігають мурашки холоду. Поглянув на дівок, на худобу. Дівки смішно сплять поскручувані майже вдвоє. Встав і подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корів бракує. З його товару немає Рогатої й обох озимків.

– Гей, гей! Дівки! – крикнув він на сплячих. – Вставайте! Вставайте! Товару нема!

– Що? Де? – Дівки зірвалися, мов опарені, на ноги. Кожна кинулась до своїх корів. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Біда та й годі. Ніч, холод, безконечний сплячий, повитий димом і туманом, табір. Від холоду Володько тремтить і цокотить зубами. Дівчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти ніхто не міг. Кому тепер ті корови потрібні.

Володько кидає заспаних, наполоханих дівок і подається між табір. Оглядає скрізь вози, худобу при них… Коло деяких палахкотять великі вогні. На них горять здоровенні комердяки. Люди сплять на возах, під возами, на землі коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрітися і волочеться далі.

Табір тягнеться безконечно. Маленькі проходи, намети, буди, вогні. Поприв'язувана до вбитих у землю палів худоба.

Коні хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По соші все ще тарахкотять обози і далеко висвічують своїм пружним яскравим світлом самоходи.

Мільйони людей спить тут. Вгорі дзвінке, з грубими осінніми зорями, небо. Гуркіт гармат нагадує близькість фронту. Небо там – ніби хрусталева чаша з вином.

Хлопець довго блукав поміж возами, вертівся часто по одних і тих самих місцях, зазирав до кожної корови, але все безуспішно. Часом здавалося, що ось вглядів, що ось виразно бачить Рогату, теличку…

Підходить, ні. Мусів переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарешті втомився. Сон морив його також порядно. Захотів вернутися до свого табору. Але скільки не намагався, не міг його знайти. Йшов навмання. Звертав вправо, вліво, обходив вози. Все даремно. Ні корів, ні своїх людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.

Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку і лягає. Крім нього, тут сплять два чоловіки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на широких дилях, підклавши під голови по куску дерева.

Незчувся, коли й заснув. Спав міцно, розкішне. Ні болів, ні снів, ні тяжких думок. Сам-один серед безлічі чужих людей. Голова лежить на лівій руці. Сяйво вогню ярко освічує його біднувате обличчя. Його скорчені ноги звішуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають дрова, бо поцюканий.

Спав годин дві. Прокинувся. Огонь догоряє. Великі головні жаріють і вкриваються попелом. Чоловіки ще сплять. Туманно. На сході аріє небо – мабуть, світає. Недалеке лежить і, широко роздуваючи ніздрі, чмихає корова. Не співають півні, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат. Безконечний, вкритий туманом, табір.

Здивувався, поки знайшов свій табір зовсім поблизу. Це, зрештою, не диво. Дівчата збилися купкою, і нелегко їх віднайти. Товар розбрився. Володько застав їх, коли всі спали глибоким сном.

Побудив.

– А де ж худоба? – спитав він.

– А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?

– Ну, то шукати треба! – крикнув він. – Сама вона не прийде.

Ті не мали що казати. Пішли шукати. Тепер, по денному світлі, це не так важко робити. Внедовзі, ще здалека, вгледіли свій товар. Пізнали по Рогатій, яка відзначається своєю окрасою.

Корови спокійно паслися по другій стороні соші. Цікаво, як вони перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.

Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його до власних вимог, поки над'їдуть підводи. Треба кормити худобу, варити сніданок, обід. Шукають пасовиська і знаходять його на лугах за Шумськом. Двоє дівчат j женуть пасти худобу, решта варить обід. Володько, як господар, має піклуватися вогнем. Мусить придбати дров.

І він сумлінно виконує свої обов'язки. Головне, що його дратує і сердить, – поводження дівок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома і зуби скалять і гиржать, мов лошиці, на цілеї поле, що аж під Жолобецький ліс чути. А тут ось кілька годин прикрішого життя, і зараз – плач, сморкания, нарікання.

З'явилися знов москалі, жартують, як завжди. Дівки надуті, і їм тепер не до жартів. Але ті товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табір, зауважив примітки, по яких має вертатися назад. За табором долина і жидівське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повиривані. Сторчать одні кам'яні плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з відчиненим вікном. У вікні голова довгобородого, зовсім білого, жида. На голові у нього ярмулка і чорна маленька коробочка. На плечі накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко годинника, хитається.

Після гамору і метушні табору, цей кут з мертвими і старим дивним жидом видається Володькові якимсь надзвичайним і загадковим. Кам'яні гладенькі плити, дивні написе, яких нізащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут хіба Хаїм Цаль, поважний громадянин містечка Шумська, склав свої метушливі кості. Як дивно… Як дійсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсім інакше, як було колись.

І мимохіть пригадав минулу ніч, блукання між возами й огнями, старого «галіціяна», що плював у вогонь. Згадав ще раз діда Юхима. От цікаво, чи живе він ще… Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щеміли утомою слабі ноги. Пригадує виразно, як дід казав про війну. Невже він знав, що буде війна? А батькові сни.

Але чому він, малий Володько, має все згадувати, помічати кожну дрібницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати події, дні, настрій їх? Тут ось тисячі тисяч народу. Чи задумується ще хтось, крім нього, над цим? Зі всіх йому знайомих, крім батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно, ніхто! Як його бути байдужим, боятися і бігти, упасти і плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вівця до череди. Ні ж… Через голову лізе думка, що піднімає, мов вага, усе, що ловлять зором очі, і важить, цінить. Очі горять не даремно і не даремно бачать дороге чарівне світло і барви його усі, що розлиті скрізь, куди не ступить нога.

І чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки незвичайне, щось дійсно велике. Він родився в такому-то році в глухому закуті світу і, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокійної річки. І ні. Сталося так, що він побачить дію, яка твориться раз на віки, яка перетне старий світ і відхилить завісу в новий. І невже Володько має увійти туди першим – ні, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться і виростуть нові люди, але не будуть бачити вони ні отих москалів, ні отих коней, ні галіціянів в капелюхах з люльками, ні таборів… І будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились і вмирали. «І все, що бачив ти, запиши», – казав дід Юхим, – «а ті будуть вечорами читати і жахатимуться і думатимуть». Зле було, але сяйво вогнів і перегуки гирл гарматних і ворох обня, якої світ не бачив – це ж не дійсність. Це ж, чоловіче, казка. А що є більш привабливого від казки?

А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цілою істотою її змісту і переболів кожне її слово, писане вогнем і кров'ю. Не раз, бувало, ходив на місце бойовища. (На Валах у Дермані). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постаті, які десь далеко, далеко в мороці минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив кості, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навідмах тяла… Хтось і по ній галазднув шаблюкою, впала до землі й увійшла в неї, тільки кістка лишилась валятися. Знаходив і речі. На «придатку» в Тилявці виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загін витяв упень ляхів. Шабля груба, гнута, тяжка.

І це було так давно. Тільки книги одні згадують ті часи і барвно про них розповідають. А більш нічого. А це ж ось перед очима. Це не оповідання, не сон. Це дійсність. Бачив, як рускі лізлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж білі кості. Бралм Австрію, Львів, Перемишль, під Краків сягнули. Перемагали і зникали…

Здорові, вибрані були люди. Співали весь час, танцювали. І там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лісах. Ех, і полки ж були. Сибіряки, «стрілкових полків», латиші, китайці, черкеські полки, кубанські сотні, донці.

Можна все зрозуміти. Можна зрозуміти, чому китаєць носить косу, але зрозуміти цей шматочок часу… О, це не тепер буде зрозумілим.

Володько все це не зовсім так розуміє, але приблизно так. В його голові колотиться туманна дума, повна гострих протиріч. Чув, що губить «отечество». Його ім'я відходить від нього, стає іноді чужим, туманіє. Переставав вірити в непереможність «рускаво оружія». Свята Русь, що в «красє царственной по ліцу землі пораскінулась», тратить привабу і він все менше і менше боліє її поразкою. До отих «галіціянів – австріяків» чує більше притягливої сили, ніж до кацапів, татарів, гирян, калмиків, які все ж таки були «рускіми».

Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловіче, і йди далі…

Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканні знаходить якісь комердяки і пре їх до табору.

Табір димить, готується обідати. Коло свого огнища не застає всіх. Катерина пішла до містечка купувати хліб і мотуззя, щоб на другу ніч було чим поприв'язувати товар.

Позатим нічого не робиться, щоб якось ліпше улаштуватись на наступну ніч. Усі чекають на свої родини, які мають от-от над'їхати. Цілу ніч кипів бій, і австріяки, напевно, попруть руских.

Незабаром вернулася Катерина, пригнали з паші товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому відрі піниться і парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки.

Сідають всі підковою на сирій землі й сьорбають ложками з одної величезної миси рідку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкірять, як звичайно, зубів. Навіть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому ніяких чуток. Може, вже в полоні. Може, не тією дорогою поїхали. Може, туди на ліси, на Дермань до своїх подалися, а їх усіх отут між оцими людьми на поневіряння лишили. Така дума, такі здогади турбують і непокоять дівок, і вони впадають у чорну безодню безпорадності та зневіри.

Володько знов-таки не поділяє їх горя. Але на всякий випадок вислали за містечко до села дві дівки, щоб пильнували і, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табір з худобою.

Швидко минає повний метушні день. Сонце заходить червоно. Вернулися дівки, але самі. У таборі палахкотить огонь. Дівки принишкли. Коло них знов в'ються москалі, напрошуються ночувати. Дівки відгризаються, але в їх мові не чути рішучості. Це чомусь непокоїть Володька.

Він цілий день працював. Стягав і тесав кілля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А ті дівчиська, мов подуріли. Понадувались, мов печериці.

Цю ніч табір їх має зовсім пристойний вигляд. Корови поприв'язувані, свині загнані до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дівчата лягли всі гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лізли між них москалі. Ці кружляють навколо, мов голодні вовки. Один солдатик Христом-Богом благає:

– Дурні дівки… Я ж вам нічого не зроблю. Што ж, навіть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, півпуда гречаних круп принесу… Направду принесу…

– Йдіть ви собі, москалю, звідки прийшли, – відгризаються дівки, а самі стискаються, мов вівці, одна до другої. Володькові тісно, але натомлений і невиспаний минулої ночі, він скоро віддається на ласку і неласку тяжкого сну.

Прокинувся. Підняв голову. Зоряне небо, осіння роса, догоріле й тільки злегка жаріюче вогнище. Земля вогка. По спині пронизливо перебігає холод. Шкіра їжиться. Встав, щоб підкинути дров на вогонь.

Холодно, вогонь згасає. Дров не хотілося підкидати. Рішив піти собі геть. І Володько пішов по таборі шукати ліпшого місця.

Довго стоконяється між возами. Горять огні, скрізь повно сплячих людей. По годинній блуканині знайшов пригоже місце. Великий огонь. З обох боків сплять люди. Посередині диль з якогось будинка. Розкішне розлігся на нім і думав заснути.

Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом – спина страждає. Задом – груди і живіт скаржаться. Не забув і про дому. От уже друга ніч в оцій комашні, а що там? Щоб часом дійсно не стратились вони і не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дівками.

І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заєць, і пішов геть. До Свого табору прибув пізно.

Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:

– Ааа! Володько! І де ти пропадав?..

Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дівок можна і не звертати уваги.

Шалихвіст Христя, що подібна на вітер і разом на захід сонця перед бурею, взялась термосити ним, але ніщо не поможе їй. Він тепер і не думає постачати їм дрова. Хай самі собі йдуть шукати, коли такі розумні. Він іде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружні дівчатиська, що їм заманеться.

І це не погроза. Зовсім ні. Володько обертається і відходить.

– О-о-о! Дивіться, дивіться… Здурів хлопчисько, – затеренділа Катерина. – Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов іскра бочку пороху.

– Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни…

– Тю-тю-тю! Здурів! З ума з'їхав…

Але Володько вже не слухає. Він швидко відходить в напрямку містечка й іде просто на кузню, що стоїть біля соші. Нічого ще не їв. Не взяв зі собою ні хліба, ні грошей. Твердо порішив іти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько.

Ось він уже коло кузні. Довга шопа технічної майстерні. Дзвенить залізо, гупають нараз кілька молотів, сичить і плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхівці.

Але що це? Ні, це ж неможливо… Зупинився і дивиться. Так! Так. Це ж батько. І як дивно. Між вершниками, на осідланій мішком череватій каштани! чвалає батько. Довгі ноги бомбають і мало не торкаються землі. Дебела постать, на голові знайомий, засмальцьований від поту кашкет темно-зеленої барви.

«Татусю!» – викрикнув хлопець у думці. «Дорогі тату!»

– Татууу! – гукає він уголос.

Матвіж оглядається, але не помічає одразу Володька. Тут пря кузні стільки того народу.

– Я тут, тату! – вигукує він ще раз.

Матвій зобачив його і під'їхав. Кобила впотіла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав.

– Де дівчата з худобою? – було першим запитом батька.

– Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де наші всі?

– Нічого, нічого! Володьку; – викрикує Матвій. – Все добре! Ми ще всі дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австріяків відбито… Тепер додому з худобою!

Матвій ніби хлопчик радіє. Ця радість передалася й на Володька.

– Додому! – крикнув він. – Чого ж тут капіти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть і далі дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово… Володько радіє, мало не підскакує. Біжить коло кобили і все розпитує батька, ніби він бозна-коли з дому.

Виявляється – цілу ніч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але річка Іква не пустила австріяку. Рускі окопуються.

Володько готовий навіть і з дівками помиритися. Але вони тепер зовсім йому непотрібні. Ось він разом з батьком. Разом і до табору прибули на превелике здивування дівок.

– Оооо! – загули всі разом. – Дядько Матвій! Боже! Очі, дивись, горять. Де вся та надутість, заплаканість. Дядько Матвій з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебій, що й відповідати не встигнеш. А Матвій не той, що завжди. Ні суворих очей, ні брів насуплених. Теплий і привітний, мов пшеничний пиріг. Коли ще вістку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завіскали, мов без ума. Ті, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетіли.

Матвій закомандував худобу зганяти і в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогні варилася каша…

– Чому дівчатам не даси м'яса? – запитав Володька батько. – Що ти, найголоднішяй, чи що?

– А він тут не хотів їсти!.. – зауважила котрась.

– А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна… Де взявся в батька такий лагідний голос? Диво дявие. А на дівок глянув Володько докірливо. В очах його вогко. – Ех, – вирвалося в нього. – Що тут казати?..

І більше не сказав нічого. Дівки вдячні йому. Дивний такий. Інший, напевно, он як усе розплескав би.

Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бічними дорогами. Володько чув велику втому й батько кілька разів давав йому каштанку.

– Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма', не спав.

Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під'їхав до нього.

– Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.

– Но, но… Їдь, їдь…

Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама і діти.