Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 67 страниц)

– О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бігати, прийдеш до нас. А як виростеш… Хмм! Отакий великий, як твій батько, отакий дужий будеш… А гарний, гарний! А дівчата бігатимуть за тобою! Ах, Володьку, мій ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?

– Ні, – зовсім тихо, соромливо вимовляє Володько.

– О, ні! О, ні! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! – і цілувала Володька у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володькові соромно і разом так радісно, так приємно, що анітрохи не відчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що хотілось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як відважувався, обіймав Катерину за шию, цілував її, а очі при тому загорялися і були такі сині, як і небо.

На Проводи Настя не пішла мертвих відвідати, не було на кого «отого гниляка» покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна, сумно, здалека видно гору, що на ній могилки, там тепер видимо-невидимо люду, і все то бавиться, веселиться – живі і мертві разом, співають «Христос Воскрес» разом з «чарочкою медовою». Богу дякувати, Зінька навинулась надвечір і все, як там було, оповіла, казала, що цього року люду було, як того маку, і куми, і свати, і сусіди, і навіть Домаха з Півча. Володькова хресна мати була, «їх» шукала, не знайшла і ось передала Володькові дві крашанки та п'ятака. Володько був дуже втішений, що мати хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсім люди забули. Шкода, шкода, що Насті не було на Проводах, велика шкода!

А на Юрія, у вівторок раненько, вернувся Матвій. А що тобі невиспаний, а замучений, а брудний. Зі станції знов тьомбав пішки від півночі, торбу порожню зачовгану викинув надвір – «щоб висмерділась». І чи їв що, чи не їв – одразу спати завалився.

Зрання Василь ходив до церкви і пустив між ріднею чутку, що батько з кацапщини вернувся. І як наїхало гостей…! Єлисей з дядиною, і дід Уліян, і його син Володьків хресний батько Макар, і залужці обоє. А що в такий час не годиться їхати в гості з порожніми руками, то кожне щось привезло. Знайшли і півока горілки, і запіканки, і настоянки. Тітка Зінька і за макітру вареників, і за гладишку сметани не забула.

Розбудили Матвія. Бідака мусів зволікатися, продирати заспані бали, митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, і в хаті, і надворі, всі хочуть на жито… А жита цього року вже он як виросли, скоро в палки будуть вбиватися. «Як на Стрітення, кажуть, півень під порогом нап'ється, то на Юрія віл напасеться». А цього року дійсно на Стрітення не тільки півень, а й віл міг напитися, така була тоді одлига. А тепер ось жито, справді, по коліна. А гарно, а гоже, а зелено… На жито!

Настя і сюди і туди метнулася, не ждала стільки гостей. Зінька з дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожніми руками прибула, велику мисалу холодниці привезла та величезного пшеничного калача… Настя якраз перед тим дещо свіжого сиру віддушила, наробила швидко м'ялохи, десь там ще шматок сала завалялося з торішнього року, розбила з тузйн яєць. Вареники, яєшня, холодниця – ге! Чого ще треба!

Вийшли всі наверх, під ліс, знайшли гарне, зелене місце під дубком, що почав щойно розвиватися. Сонце гріє, сосна пахне, килим зеленого жита стелиться вниз, сад квітучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу і яких тільки барв на всьому, на землі і на небі.

І почали «Христос Воскрес» співати – Господи, як голоси тахнуть в просторі, як м'яко все звучить. А потім до прикуски пили, за кожним разом «Христос Воскрес», ближче і ближче христосувались, так що й Настя розчервонілася, а тітка Зінька так зовсім, як мак, зробилася, шкода, що Катерини нема.

– Ну, а як там у тім Смоленськім? – питає Єлисей.

– Е! Нема чого й казати. Не наша культура, – каже Матвій, і ніхто не знає, що це він за слово таке висловив, один хіба Єлисей може то сказати. А Настя радіє. Казала ж вона – не їдь! Може, тепер дасть спокій з тим.

– То, знаєте, – вів своє Матвій. – Не сподобалось мені там. Ні. Не наша, кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, ліс там заздрощі, та що з лісу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вміють. Вийде ото вам з таким гаком, сохою то звуть, і поре отак, як попало. Сіна там хоч гатку гати, але і тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях, де скошено, цілу зиму…

І народ, кажу вам, невзрачний… (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий, та сірий такий. Самі вам лапті. Я думав, що це у нас біда, та коли я порівняв… Ге! То ми, виходить, багатії проти них. Баба там усім заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в «ізвоз», то на промисли… А баба і ціпом молотить, і оре, і…

– Та невже баба? – перебиває Матвія Корній.

– Ха-ха-ха! – регоче Макар.

– Ну, вже як баба того наробить! – говорить Єлисей.

– А, хай йому частець, щоб я ото і молотила, і орала, і всю чоловічу роботу робила, – заявила Зінька.

– Їв таку землю хотів він мене, людоньки, волокти, – каже Настя.

– Та я б туди ні за які гріхи не пішла б, – озвалась Одарка.

– Е, в таку землю не варто лізти, – додає Єлисей.

– Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. І погуторити з вами, і се і те, лише лінивий дещо. Поспати, поїсти любить… Випити. Ані доріг там, кажу вам, нема, навіть отаких, як ось у нас, а що вже міста – ерам один. Був я в тому Переяславці, де ото пам'ятник проти француза за 1812 рік стоїть, так, кажу вам, що за смітник, що то за гноярня… Приїде вам кацап, стане серед міста, кине сіна коневі, що кінь з'їв то з'їв, а решта так і лишається. І ніхто того ані прибирає, ані підмітає. Отак затоптують в болото і все. А болото, особливо оце весною – страх, кажу вам. Коні по черева грузнуть… Та й усе у них там таке: ночував я у одній хаті, мужик собі нічого, добряга, і «тюрою» мене гостив – їжа така: квас та сила цибулі, аякже, аякже… Так ото ночую у нього втомлений, а тут він усе мені говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть… До півночі не міг заснути. А до того ще й «клопів» у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього ніяк не розкажеш.

– А що це таке ті клопи? – зацікавилась Зінька.

– О! – озвався Єлисей. – Худоба така кацапська…

– Та блощиці. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а кусюче, а смердить… Бачив я і те «імєніє». От вам таке запущене, паскудне, лайдацьке хазяйство. І город бачив, і садок… А хрукта у них кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство просто… Ні! Що й казати!

– Та вже звісно. Де баба хазяйнує, – озвався Корній, який, усі знають, у Зіньки під патинком.

– О! Ти-но глянь на нього, – засміялась Зінька.

– Е, Зінько, що там не кажіть, – чоловік чоловіком.

– Як який! – не здавалась Зінька.

– Що вам, бабам, у нас. От у кацапії так баби на шість ціпів так жито періщать, аж курява йде, – заявив Єлисей, що знає також ті краї.

– От. би і нашим бабам отаке, куме, – додав Корній.

– Я б тобі того намолотила! Я б тобї намолотила, – каже Зінька.

– Зате як ти молотиш язиком – ха-ха-ха! Усі засміялись.

– А ось як прийде війна – і будете молотити, – озвався й Уліян.

– Е, що там війна! Поки війна! Мого на війну не візьмуть. Я своєму сказала: роби що хоч, ріж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не піду. Досить з мене і ось цього, виволік нас на безлюддя, вийду, бувало, і ані душі живої. Три роки проплакала…

– Але ось привикла і не хочеш звідсіль, – каже Матвій. – Кобто чоловік вас слухав – давно світ не був би світом.

– Свята правда, – додав Корній.

Гуторили, але за чарку не забували, і гутірка робилась все голоснішою і голоснішою. А як сонце стало над млином, так усі просто звеселіли. Під дубом стало місця замало, посунулись далі, і вставали, і ходили, і обнімалися, і цілувалися. А Настя так голову стратила, що почала навіть підспівувати та в долоні плескати. А потім удвох з Зінькою за руки побрались і без музики в танець пішли.

– Ех, кума! – говорив Корній. – Перша колись була танцьовниця.

– Була та загула! – озвалась Настя.

Макар і собі вмішався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, і щось там також вигупував, невідомо що, якийсь, мабуть, танець. І навіть Матвій ледве втримувався, і Єлисей та й дід Уліян.

Радісно стало навкруги, а вечір зійшов разом з місяцем, сосни стояли і тінь густу кидали, віяло від млина холодним, а гості вже гуртом виспівували, аж луна ген довкруги котилася, летіла вниз річки, до заставської соснини і там ще раз відбивалася, ніби не хотіла одразу зникнути.

А Василь, Володько і Хведот також тут. Василь випив кілька чарок і «вичворяє комедії». Він не має товариства, бігає по лісі, кружляє довкруги сосон, викрикує окремі незрозумілі слова, перекидається через голову. Хведот, хоча випив лише молока, зовсім перейнявся загальним настроєм, бігає за Василем, качається по траві, верещить. Усе, що зробить Василь, він негайно наслідує: «І я! І я! І я такоз!» – кричить він і від захоплення не має сили докінчити слово. Підбігає до Володька, смикає того за рукав і кличе: «Ходи! Воводьку! Ходи!»

А Володько лише лежав спокійно на зеленій, м'якій траві, опершись на лікоть, і зо всього посміхався. Йому смішно і приємно, його пестить свіжість весни, що вило-нюється з нагрітого лісу, де кожне дерево пускає соки, набирає зелені і випромінює запахи. І Володько п'яний від тієї великої сили життя, він любується своєю матір'ю, що он так весело співає, та притупує, та плеще в долоні, і своїм батьком, що зовсім змінився, розійшовся, згубив он шапку і все намагається оповідати, що то він бачив у тій кацапщині…

І Володькові зробилось радісно, він зрозумів, що життя може бути різним. І сірим, і нудним, і повним турбот, і разом барвистим, радісним і приємним. Давно вже не вичував Володько стільки сили, як саме тепер, йому хотілося вже зірватися на свої ноги і бігти. Але ноги поки що не хотіли його слухати і казали чекати.

Геть за місяця верталися гості на подвір'я, а після довго ще цілувалися та прощалися, та запрошували «до нас», та дякували, аж поки віз за возом поволі викотились на м'яку дорогу і зникли в темноті. Хутір зістався на своєму місці самий, і, як завжди, його обливав місяць своїм сяйвом, довкруги крякотали жаб'ячі хори, повівав інколи вітрець, на траву падала роса.

Після того Володько став почувати себе зовсім добре, може сам рухатись, не просити матері, щоб його перенесла. Він ще, лравда, не може ходити, але він може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько зробив йому пару милиць і він учиться ними користатися. І для нього почалося життя, радісно стало навкруги, здається, що він наново на світ народився. Шкода лише, що харчі такі мізерні, а йому тепер дуже хочеться їсти.

І обійшлося без лікаря, що дуже всіх тішить. Батько, правда, розуміє, що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо сидить його та сама «сила Божа», що змушує його в неї вірити.

Цілими днями пересиджує тепер хлопець на дворі, сильно загорів, попікся. Особливо попікся він «на Миколи», в Гільчі, на одпусті, куди він їздив разом з батьками і що спричинило йому багато втіхи.

На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селі Гільчі великий одпуст. Там є невеликий пригірок, що з-під нього витікає струмок води і творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись іконка Матері Божої, а тому ту воду вважають цілющою і над нею збудували невелику капличку. Тисячі люду, з далеких і близьких околиць, щороку дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись, зустрітись зі знайомими, залицятись. На селі в цей самий день ставляться буди, каруселе, книжечки. І гамір великий стоїть в той час над селом, тисячі підвід заповняють усі дороги, всі площі, усі подвір'я.

Матвій рідко коли відвідував такі відпусти, не було то в його вдачі, але цього року щось напало на нього і він несподівано рішив поїхати зо своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось шість чи сім верстов звідсіль. Ціла родина була захоплена цією думкою, вже звечора почалися приготування, кожне має якісь наміри і побажання, Настя висповідатись і причаститися, Василь купити нову сопілку (останнім часом він почав цим цікавитись), Хведот не мав ніяких особливих бажань, крім булки і цукерків, Матвій щось мав, але про це ніхто не міг довідатись.

Найбільше захоплювався цією поїздкою Володько. Він не мав ніяких особливих бажань, не думав нічого особливого купувати, хоча він має у своїй схованці цілі сім копійок, але він взагалі любить їхати, бачити нові місця, бувати між людьми. Він уже бував у Гільчі, але то було давно, він ще був зовсім малим і з того мало що залишилося в пам'яті. Пам'ятає все-таки, що треба їхати здовж лугу, після через село Лебеді, далі піднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, після через поле, здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарні чеські садиби, якийсь високий димар стирчить на обрію.

У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули і залишили зовсім без догляду. Злодіїв тут, як світ-світом, ніхто не чув, а тому нема чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди буває на Миколи, дуже свіжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене і на всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем і виблискує промінням сонця. Лугом здовж річки лежить легкий туман, що якраз дуже подобається Володькові, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить пахощами, щоб легше дихалось. А скільки квітів всіляких – і білих, і синіх, і жовтих – ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малі бузові дзвіночки, жовті кульбаби, пурпурово-червоні дикі гвоздички, на кущах білі парасольки-повійки… І народу стільки здовж дороги і здовж річки стежкою, і по тамтому боці попід заставською сосниною – їдуть і йдуть, молодь і старші, і всі святочно, барвисто, легко одягнуті, дівчата цілими гуртами, як мак, як гурт айстр, йдуть і все йдуть, часом босі, черевики чисті несуть у руках, спідниці часто спереду підіткнуті, міцні, загорілі литки ніг швидко мигають, босі ноги ступають по м'якій, вогкій, холоднуватій стежці.

За дівчатами так само гуртами йдуть парубки. Ці не босі, на кожному чоботи з високими халявами, що виблискують на сонці. На кожному сорочка біла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском підперезана, на голові у кожного кучер з лівого боку, а на кучері кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним тримається сливе на потилиці.

І дівчата, і хлопці не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У дійсності вони чують себе і душею, і серцем, вони одна цілість, особливо коли котрась чи котрийсь має отам в тому гурті когось, до кого тьохкає серце. Дівчата лише нижуться, щось одна одній пошіптують, іноді вирветься стиснутий сміх, іноді якесь слово паде. А хлопці йдуть, як і личить чоловічій статі – спокійно та поважно, але кожного очі стрижуть за тими литками, за тими розкучерявілими голівками, інколи котрийсь дотеп пустить, що Уляна, мовляв, ступає, ніби просо товче, або що у Маланки надто все гойдається, але то тільки так собі, у дійсності кожному з них так би й хотілося догнати отой стан і обвинути його міцною рукою, щоб чути ближче побіля себе… Так тії стрічки надто розхвилювалися в повітрі і кожна з них манить за собою.

У Гільчі нема де стати, все скрізь заповнене. Матвієві вдається зупинитися біля одного подвір'я, при плоті, але зовсім на сонці. Довкола повно підвід, повно людей. Усі кудись ідуть, квапляться, вітаються… Володькові лишається не зовсім заздростне завдання. Усі йдуть хто куди, навіть беруть з собою Хведота, а він мусить сидіти на возі і чекати, і він чекає. Сонце піднялося понад стріхами хат і пражить просто на віз. Під хатою розцвітає Сузок, півонії, жовті лілеї і ще квіти, двері замкнені на колодочку, вікна зачинені, всі, видно, пішли на одпуст. Сусідні вози стоять переважно самі, без людей, коні щось там шпортаються мордами в сухому сіні в опалках, на них падає овіддя, вони оганяються довгими хвостами. Інколи котрась неспокійна коняка зовсім «розбереться», скине з себе і оброть, і нашилник, і снажиться дістатися до своєї сусідки, щоб скубнути чужого, солодшого сіна, або гризнути з ласки за шию.

Приходять і відходять люди, щось приносять, щось відносять. Появляються діти із свистунами, дудками, сопілками, гармоньками, все то пищить, свистить, трубить… Там далі на дорозі вздовж видно чергу лірників з лірами, що сидять просто в поросі і викрикують різних пісень. Туди і сюди проїжджають підводи, інколи брички, запряжені гарними кіньми, збиваються хмари куряви, що зовсім закриває лірників, але то їм, мабуть, не заважає. Вони далі грають і далі співають. Ось знов молодий, кучерявий, у червоній сорочці, парубок з великою сулією, наповненою чимсь рожевим. Він весь час щось викрикує, а коли підходить ближче, Володько розбирає і слова, хоча вони не нашою мовою говорені.

 
«Квас малиновий,
Сєм раз надіваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попіваєт,
Тот сто лєт пожіваєт…»
 

– виговорює парубок і іноді хтось зупиняє, наливається склянка рожевої рідини, і Володько здалека вичуває розкіш такої насолоди…

Бо сонце порядно його підогріває, уста його сохнуть, йому дійсно хотілося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нічого нема. Так само йому дуже хотілося б піти в оту юрбу, помежи тими возами, подивитися на тих лірників, заглянути туди, де то здалека чути награвання каруселі, де то ті буди стоять, де стільки гамору і крику. Але він не може і він ніяк не думає перечити цьому. Він і так повний щастя, йому і так гарно…

Десь біля полудня він пережив одно видовисько. Несподівано зі замкненої хати, що напроти, почав з вікон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вікна і почали щось там гасити. По короткому часі дійсно все вгасили, але Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до великого нещастя не дійшло. Люди, мовляв, пішли до церкви, але залишили під образами лампадку. І хтозна яким робом загорілись від лампадки паперові рушники на образах. З образів, мовляв, самі вуглики зістались. І коли вернулись господарі, застали в хаті лише сажу і сморід.

І десь геть пополудні нарешті прийшли і Володькові батьки. Спочатку батько й мати з Хведотом, пізніше приволікся і Василь. Багато розмов, бачилися з рідними, запрошувано їх у гості, була і Катерина клопітська, і багато, багато свояків. Володько дістав гостинця – маленьку гармоньку з одним рядом голосників, а Хведот глиняного півника-свистунця з позолоченою голівкою. Володько пробував щось грати, але нічого путнього не виходило, а Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусіла йому казати:

– Та у вухах лящить! Не свисти!

А тоді Хведот свистав ще дужче…

Усі разом поїли, напилися води і рушили додому. Ледве виплутались з тієї колотнечі возів та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози і йшли гурти молоді. Але хлопці вже йшли разом з дівчатами, переважно парами, деякі обнявшись. Дівчата вже не несли своїх черевиків на руках, у кожної з них пакунок, то серце з тіста, здоблене зелено-червоною плетінкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб – разок намиста, стрічки, хрестики… Парубки лиш іноді мали якусь там гармонію чи щось такого… А сонце вже над Лебедями, і коли дійшли до Матвійового хутора, воно почало сідати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на обрії…

Володька зовсім спекло, цілу ніч не міг заснути, ним інколи тіпало, мов ганчіркою. Але минуло. По кількох днях на обличчі почала лупитись шкіра. Йому зовсім покращало, він міг уже ходити на своїх милицях, і коли на таке дивилась мати, вона одночасно і сміялась, і плакала…

– Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя дибала, краще вже пішли мені смерть, – молилась вона з повноти свого великого серця.

Велике літо

Хутір. Нічого кращого немає на землі від цього місця. Той луг широкий та зелений, з округлими копицями сріблистої верби, з гаями молодих, струнких вільх, з кущами диких поричок, ожин та повійки. Те стависько з тими темними стінами густо-зеленого шелестячого очерету і та річка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змією здовжлугом, вкритим густими і високими осоковитими травами. І квіти квітнуть, і птахи співають…

А з обох боків долини ліс валом темним стоїть, особливо вечорами та ночами, ніби зачарований, і несеться з нього, особливо з того, що по лівому схилі, спів соловейка – розкішний, сильний, барвистий, луннодзвінкий… Йдеш недільним полуднем вверх широкою, порослою подорожниками й шпоришем, стежкою, зліва й справа жито хвилює, вибиває ніжний колос, пахне іноді квітом, іноді говорить до тебе співом великим. Далі вище починається ліс. Спочатку там то там сосна-самітко стоїть і, здається, дивується, що так далеко наперед вибігла і така округла, ніби пані в пишній робі, що вибралась на танець. Під соснами трава тверда, хов-зька, всипана минулорічними, розчепіреними шишками. Там то там ростуть жовтаві маслюки з липкими голівками, іноді біля старого пня купка суничника з зеленими ще ягідками, десь-не-десь піднімається самітнє стебло лісових дзвіночків, десь на більшій полянці густо й щиро, мов розтанцьовані дівчата, біліють ромашки.

У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сірі, блискучі, не шкідливі вужики – вбогі, покарані Богом сотворіння, що лежать десь на гарячій стежині спіралькою, або мінливо просмикуються поміж густим суничником, тікаючи від неприємного зору отого високого, двоногого сотворіння, що не лише само не мусить по землі повзати, але й карає смертю тих, що до того приречені.

А далі, вище починається мішаний ліс, – густішає і густішає – і дуби, і липи, і явори, і ясени, і берези. Чорний ліс, похмурий ліс. Скільки тут тіні і свіжості – сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все тут пахне водою, ніби губка насичена, і густі тумани підносяться і звиваються звоями над коронами дерев. А скільки під ногами гриба всілякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по білих, твердих хрящах-гірчаках, по рожевих і синіх сироїжках, по червоних білокраплистих мухоморах. А скільки тут шуму всілякого, птахи літають поміж гілляччям, шмигають дикі голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу, десь дзвінко і лунко кряче крук… Рано чи пізно завжди почуваєш тут ту стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка тінь з гіллі на гіллю. Білочка. Вона, бідачисько, задивилася, забулася, перейнялася тим і хоче швидше зникнути. Навіщо, щоб її зайво бачили…

А ще далі, отуди в долину, що межує з лебедськими володіннями, місцями галявини з травою високою, і квітами, і суничником… і чагарники молодих дерев – грабини, дубини, ясенини… Тут і пташки інші, не круки і не голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке інше дрібне і крикливе сотворіння.

Володько часто, як немає чого робити, штикільгає сюди, здебільшого самий, Хведотові було б тепер з ним скучно, та й не хоче він мати з собою тієї замороки. Сяде десь у траві – коники-стрибунці бризкають довкола, дзижчать мухи, поволі побринькує череватий джміль. Дивні думки тиснуться в дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радісно, так шириться маленька душа, стільки родиться щастя. Ні, він ніколи, ніколи не перестане любити життя. Болюче, розкішне, соковите!

Думи несуться і несуться, сили наповняють зів'яле тіло, гомін дерев входить в душу…

– Той наш мрійник задріпаний! – казала про нього мати, коли вертався додому, весь загорілий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очі її світилися вдоволенням. Володько лиш непомітно шморгав носом і брався за якусь їжу. їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.

І знов свята надійшли. На цей раз Зелені, які тут звуть Трійцею. Цього року припали вони на неділю двадцять шостого травня старого стилю. Перед тим цілий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися і д'обідові зовсім вибралось на добре. Приїхав на хутір дядька Єлисея Василь. Було багато радості і Володькові, і Хведотові, бо привіз він повний віз клечання, яке мають позатикати скрізь у землю на подвір'ї. Потім Володько поїхав з Василем на Запоріжжя, їдучи селом, скрізь помічався вже святочний настрій. Втикалось клечання, верталися з полів люди, біля монастиря розташовувались на завтра буди, де продаватимуть всяку-всячину. На Запорожжі Володько зустрівся зі своїми приятелями Мефодом та Архипом, але тепер він з ними не товариш. Він все ще на милицях і їм це дуже дивно. Постояли, поговорили і розійшлися. А надвечір приїхав батько і забрав Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав ціле подвір'я замаяним. Матвій привіз ще кленового та липового гілляччя і все то також позатикали в землю. На дворі постав гай, і шкода лише, що Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати птахів і викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав поміж тими деревцями, мов навіжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусіла на нього крикнути, хоча вона тепер не має ані хвилинки часу. Завтра ж велике свято…

А як став вечір, не хотілося зовсім йти до хати. Небо після дощу випогодилось, стало таким чистим і таким синім. Золоті зорини появилися на висоті. Так би тут і заснув десь на траві, але треба йти до хати. Ось вийшла мати і гукає за ним. Уже і батько он пішов з хліва до хати, он і Василь докінчив чищення своїх чобіт і поніс їх до сіней, мати вирвалась ще раз, ціла підтикана, схопила якогось цебра і понесла його до свининця. По хвилині там закувікали свині, але дуже скоро знов утихомирились, і ось мати знов вертається назад:

– Коли то ти підеш до хати? – каже вона.

– Я, мамо, не хочу до хати, – говорить Володько.

– А що ж ти, тут ночувати будеш?

– Ні. Я трохи лиш посидю, – каже він.

– Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечері був гарний настрій, вечеряли крупник зі старим салом, зовсім не святочна вечеря, але всі до цього вже звикли. Після вечері Володько відважився промовити до батька.

– Тату? Ви хочете продати наш хутір? – запитав несподівано.

– Ну, ще ні… А тобі що?

– Я так собі. Гарно тут у нас…

– Хм… Гарно, – буркнув батько.

– Садок такий гарний, – веде своє Володько… Батько на хвилинку вмовкає, хитає головою. «Бач – паршук»! – думає він. А вголос додає:

– Ну, знаєш… Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як треба, кидай усе і шукай не гарного, а потрібного. Хліба треба, хлопче! От що. Бачиш, як мало маємо поля під скибу? Виростеш – побачиш. У Сибір заманеться, там простору безліч… У нас тут на Волині тіснувато.

– То наша, тату, земля Волинь зветься? – питає Володько.

– Еге ж! Волинська губерня. Губернський город – Житомир. До школи от підеш – довідаєшся.

– А Хведот також піде до школи? – питає далі Володько.

– Певно! Усі! Всі вчитись мусите. Учення світло – невчення тьма…

Поговорили так, поговорили, Матвієві, видно, і самому вгод отак погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає.

Росистий, свіжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зійшло бистро, яскраво, тріпотливо, мов живе. Якісь, видно, святобливі руки урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля і всі люди на ній бачили, що це сонце святочне.

Володько прокинувся свіжим і здоровим, і не хотів уставати, але пригадав, що це за день сьогодні, і зірвався одразу. На дворі довгі тіні від хати, від молодої грушечки за причілком, від клечання, що, мов гай, стоїть на подвір'ї. За плотом вигналось кілька стрілок мальви, і на них з'явилися лапаті, різної барви – бузові, червонаві, рожеві квіти. Драбиняк стоїть по лютрини вимощений свіжою горохвянкою і застелений новим, пасистим килимком. Батько вивів за гриву свої «стаєнні» і запріг їх. Конята, хоч малі, але круглі і жваві і Василь зовсім не має потреби на них нарікати. Матвій он знов подумує, як би то їх вигідно продати і купити щось на викорм.

Ідеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно широке стависько, що над ним звиваються білі птахи, які весь час то зносяться догори, то знов падають і блискають на сонці крилами.

Біля обох церков – монастирської і приходської, повно люду і підвід. Здовж під монастирським муром постали намети зі стоянами, під ними виблискують низки хрестиків, та намиста, та образків, і хоча ще рано, там вже товчуться юрбами хлопці та дівчата. Нелегко знайти місце для коней, але Матвієві пощастило, стиснувся поміж підвід зараз тут же під муром в тіні розложистого, величезного ясена. Одразу всі йдуть до церкви – батько й мати «до прихода», і беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, ніхто його не питає, бо все одно не буде він сидіти на місці, а перейде разів двадцять від монастиря до прихода дорогою і стежкою, де повно таких же, як і він, богомольців.

А Володько, як звичайно, мусить сидіти на возі, тепер він може вже і злізти і дещо відійти, але недалеко, і більше побачити. Цього року Трійця дерманська дуже вдалася, люду сливе, як і в Гільчі, хоча тут і нема цілющої води, та сама каруселя, що і в Гільчі, отам далі на майдані під «трахтиром» крутиться і крутиться.

Після церкви відвідали Володька різні свояки, а між ними залузька Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного тіста. Хотіла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: «А! Куди там з ним! Ще полетить». А Хведот знов дістав глиняного півня, що свистить, і знов свище ним без милосердя так, що всі люди на нього оглядаються, хоча тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що викрикують.

Після всі поїхали на Запоріжжя до дядька Єлисея. Є то місце, звідки походить весь рід Довбенків, там родились і там умирали їх діди і прадіди. Тяжко сказати, чому це місце так зветься, кажуть, нібито давно колись тут оселився козак з Запоріжжя, що від нього і пішов цей рід, але і самим своїм виглядом цей куток нагадує оту Січ Запорозьку, що про неї іноді Єлисей читає в своїх книгах. З трьох боків – полудневого, східного і північного, замкнено воно, ніби кліщами, яром глибоким і тільки із заходу має сполучення з рівниною. А яр, особливо той південний, весь зарослий деревом усіляким – дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрімке, та росле, та густе. Схили яру вкриті овочевими садами та гаями, що їх тут звуть «літниками», бо росте в них переважно ліщина вперемішку з кущами грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини і диких черешень. Північний схил яру голий, весь покопирсаний кар'єрами та завалений стосами білого каміння і зарвами жовтого піску. У гаях та садах плоти та перелази, та копанки внизу, та кілька криничин з коритами, черпаками й вербами, і там завжди гамірно, голоси дзвенять лунко, сміхи дівочі, брязкіт відер, ляскіт прачів… А ранками та вечорами весінньою порою, аж поки не висиплеться ячмінь, безліч соловейків засипає цілу долину своїм дзвінким переливом, і особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боці яру.