Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 67 страниц)

І все так розуміє і знає. Все падає в око, росте разом з думкою та уявою, виходить знов на світ у чині, у слові.

Весна розгорнула все. Поле вкрилося засівом, росою. Йдуть щасливі, короткі дні. Люди і птахи однаково вільні, і не знати, де кінець, а де початок.

А що робить батько? – питає себе Володько. Невже він так і сказав Василеві: «Йди і воюй»? Просто не віриться. Ах, той батько… Як комаха, їй-Богу – колись і тепер.

Зродиться така людина. Цілий вік, день-по-день думає й творить, думає й творить. І ростуть будови, сади, лани пшениці. Родяться нові люди. Чудесне моє, хороше моє життя! Колись виросту і збудую великий храм. Назву його цим самим словом, і хай собі люди проходять повз і любуються задармо. Приємно ж, як всі всміхаються і кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там он під копулою… Ні! То, мої милі, направду гарно!

На Зелені Свята знов приїхав Матвій. Володько прощається з друзями і від'їжджає.

Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лісами, пісками. Батько оповідає про те, що діялось тут за його молодечих літ. Володько бачить, як світяться його очі при згадці тих давніх часів, коли все починало цвісти.

Тилявка видалася Володькові чужою. Стільки переживав, що не було часу згадувати про неї. Ось батько, мати.

– Але ж він виріс, – говорять Насті сусідки. – «Настоящий» панич.

Настя таємничо посміхається. В її сірих глибоких очах виразно світяться іскорки особливої радості. Чому б ні. Чому б її син не міг виглядати як панич. Ось тільки шкода, що він якось церкви цурається. Думала: виросте, навчиться грамоти, піде в неділю до церкви і перед цілим миром так тобі прочитає «Апостола», що й сам дяк ледве чи дорівняється. А от виріс. Ще безвусе, але вигналось вгору… Господоньку, Господоньку! Не спусти його зо свого Божого ока.

Коли Володько йде селом, навіть старі дядьки вітають його з повагою. Видно, в дечому він різниться від решти хлопців. Колишні його товариші й товаришки цураються його, оминають. Та й він зовсім відучився розмовляти з ними. Побачив раз Ганку. Підросла і вирівнялась, але байдуже привітав її і пішов далі. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у поле водить пасти коні, читає різні книжки. Чує в собі якусь порожнечу, непевність. Навіть гордість якась опанувала ним. При зустрічі з людьми тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохіть постава й вираз його набирають штучності…

Він все це розуміє і знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У голові дещо лишилось. Світ також дещо поширшав. Від Дніпра до Амазонки, через всі моря й океани, від Кордильєр до Гімалаїв, обіймає його зір планету і, мабуть, це саме так зненацька змінило в його очах старе своє село, людей, товаришів і навіть батьків. Його взяв хтось і посадив дещо вище від решти тих, що його оточували. І він ще не навчився тримати себе на такому рівні.

І батько в дечому змінився. Він ще більше замкнувся в собі, ще з більшою натугою думки намагається вловити і розгадати непевність часу. В його житті постала також революція. Сини і він. Він ще у кермі – так… Він ще й не думає випускати господарської керми зі своїх рук, але він виразно бачить, що сини його підуть до конечної мети іншими дорогами, як він, його батько, дід. Він бачить це і не перечить. Інакше, мабуть, не можна. Поле те саме. Так само засіяне, так само котяться по нім хвилі, так само ростуть стеблини жита, пшениці, але не ті самі часи і не та сама ціна праці на полі. Он Василь, виріс, окріпнув, розгорнувся в мужчину і подавсь у військо. Матвій ні одним словом не заперечив йому.

– Ну, як ти так думаєш – іди! А після, щоби виправдати перед хазяями такий свій вчинок, твердив:

– А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час і хазяїнові за право своє впімнутись? Земля, думаєте, отак сама у ваші руки прийде? Ще б ні… Он, кажуть, поселенці, що вибрались перед війною до Смоленської, всі чисто до одного повернули. Голі, босі… Кажуть, напали на них кацапи і все чисто розбили… А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собі руки зложимо, чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть інші. – Ти, Даниле, Макаре – сякий-такий, підеш вниз, а зверху сяде завойовник і годі. Кажу!.. Час непевний… Чую, що так є…

Люди одні згоджуються, другі ні. З села ще кількох в «петлюрівці» пішло, але решта ні… Коли би, каже, ще мобілізація яка… А то ж не випадає. Прийди і просися, щоби тебе прийняли. Он Той пішов… А чого? Щоби шинелю нову дістати та й додому втікти. Ні?

– Правильно. Що то за військо зі збірної голоти… А добровільно ніхто голову не понесе на втрату…

Матвій пильно стежить за подіями. Думка про Василя не виходить у нього з голови. Пішов і чуток ніяких. Бувало, десь там в Саратовській, чи в якій там був, хоч листа пришле… А тепер нічого.

Коли людей яких зустріне, одразу зупинить словом:

– А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати? Вийде з того що?

Дехто знає, чого хоче Матвій, дехто й не знає. Оповідають, що «петлюрівці» відступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лісах розвелися, на обози нападають… Хто його розбере, що й до чого… Отак усе перемішалося…

А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечінь і ширінь, мов на приказ якогось особливого голосу, твориться і росте небувале… Росте новий народ. Прокидається і міняє назву могутня раса – творець великої минувшини, великих імперій.

Матвій не розуміє цього, але він відчуває те своїм здоровим інстинктом. У його потужній постаті зароджуються і набирають сили нові почування, нові життєві закони.

Часом у неділю Володько читає Матвієві вголос історію. Матвій любить слухати цю книгу «про старе». Хто не шанує старого, не здобуде й нового. Це його переконання. Україна в його уяві вже не те щось видумане, химерне. Ні. Україна це він сам – Матвій Довбенко. Цей велетень праці, цей величний господар з твердим чавунним кулаком і метким розумним зором. А Василь, Володько, Хведот – сини його. Катерина й Василина – дочки. Сухенька Настя – мати, що родила, доглядала, піклувалась… Кров, сила її пішла на «їх» – батька і дітей. А всі разом вони – ядро, підстава, початок всього… Від них поженуть здорові паростки на всі боки. Ось «їх» три сини. Ти, сказав голос Матвія, – вояк. Ти вчений. Ти мій спадкоємець – плугатар. Тримайтесь усі цупко чорної скиби землі, на котрій вперше вздріли сонця промінь. Борітесь за неї мечем, пером, плугом, гризіться за неї зубами… Дайте працю їй велику. Змочіть її потом і кров'ю і не забудьте заповітів Бога вашої душі.

Постать Матвія вже не та, що колись. Довгі десятки років змінили її вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кістяк давно порушив свою форму. Голова стяжчала, плечі розступилися і втягнули її вниз. На ній лисина і сріблисті пасма масткого від поту волосся, що відростають донизу і легко кучерявляться.

Але все-таки він незмінне Матвій, незмінно сторож порядку, законів землі і родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:

– Охо-хо-хо! Кажуть – вмирати страшно… А я кажу: хто не боявся жизні, не боїться і смерті.

Та все-таки ціле його єство знутра і зізовні прагнуло тільки жити і навіть жити, як треба, спочатку, по-новому.

Володысо тепер несамостійний. Він у полоні мрій. Кілька книжок, кілька великих планів відмежовують юнака від дійсності. Він не сидить тепер дома. Його стихією поля і ліс. Вкриті пашнями лани видаються йому морем, по котрому бушують хвилі-гори. Він іде на пригірок, стає на отвертому для вітрів місці, розхристує сорочку, збиває кучері й наслухує, як пориви вітру б'ються об його молоді нагі груди, як шарпається на голові волосся. Це море! Он пливуть кораблі – один за другим ідуть безмежним водяним шляхом ті велетні. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросів з нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капітанів, що дивляться ген туди за обрії, де лежать скелясті, утикані патлатими пальмами береги.

Як хотілося б Володькові й собі до них. Кинути все це – землю, плуги, гній. Обнятись би з небезпекою, буревієм. Обпектись би сонцем і вітрами. Здобути силу, славу, гроші. Стати великим морським героєм і наганяти острах ворогам.

Дні бадьорі, ясні, свіжі. Небо фіалково-синє, а по нім ковтуваті білі, мов сніг, хмарки. Жита, пшениці, вівси. Кожна стеблина міцно вчепилась рідної землі, осе її чорну кров і хитається від подуву вітру. Колосся шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвінко підпідьомкають перепелиці.

Серед такого оточення росте і міцніє Володько.

Він не має товаришів і він не потребує їх. Він любить себе і свої мрії. Він навіть гордий собою і часом, коли захоплення життям, молодістю досягає найвищої міри, він починає співати, стрибати. Йому здається, що він найрозумніший з людей і всі його мрії це не мрії, а дійсність недалекого прийдешнього.

Навколо тихо. Села, поля, ліси живуть звичайним життям. Війни не стало. Зникли москалі, їх мова, їх лайка. По полях чути пісні дівчат. У неділю в селі грають музики. Там витанцьовують парубки свої танці, залицяються. Ніхто їх не турбує. Не чути більше, щоби гнали когось «на стійку». Всі дома, всі досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межі. У лісі таксують дубину, валять її з пнів і розтягають по селах. Платять гривнями, женуть самогон, кохаються, вінчаються, закладають нові хати…

Кожний цей день – день української державності. Володько розуміє це також. Матвій продав овес, взяв дві^ тисячки гривень і вирішив накупити дубини. Прийде з війська Василь, ожениться і хату треба нову…

Ідучи з батьком до лісу, Володько бачить, як усі села, всі люди – старі й малі взялися за працю. У лісі повно людей. Відкраяли ділянку, валять товстючі дуби, обтинають, тешуть на підвали, на шпали, на клепки. Канцелярія працює безупинно. Побережники ходять зі своїми сурмами. Мабуть, багато віків не чувся цей народ її господарем. Все відчуло нараз, як спали з рук пута. Всім захотілося валити дубину, тягти додому, будувати нові, високі, світлі хати. Всім хочеться жити, жити, жити…

Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..

Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.

Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні – прийдуть інші. Чи ж не все одно?

У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.

Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:

– А куди ви їдете?..

– В гості, молодий козаче…

Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.

Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку…

– На коня! – скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.

– Шикуйсь! Кроком руууш!..

Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»

На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.

Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.

Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.

Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.

І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.

– Діти мої! – лагідно говорить він. – Перетерпіть. Все для України!..

Діти втихають, займають клуню. Там темно.

– Ей, ти, Сорока? Де ти є?..

– Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!

– Дурдело?

– Га!..

– Де тебе дідько носить?..

– Тихо!.. Перший курінь, займай крайній засторонок… Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері…

Володько вештається і сміється…

– Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?

– А маєте «патрони» – скажу… – заявляє Володько…

– А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..

– Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.

– Ого. Це здорово… Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо…

Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв…

У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молошну кашу. Матвій розважає з полковником…

– То, знаєте, добра з того не буде… Мій старший син також десь воює… Але… не видержимо… Нє… нє… – і Матвій хитає головою…

– А чому, ви думаєте, не видержимо? – питає полковник.

– Звісно. Коли не всенький народ в одно… Як можна видержати… Народ наш – один в ліс, а другий в поле… Тяжко… Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає… Мій отой-о, – і показав на Володька. – Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця… От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю…

– Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало…

– Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я… і я, і Грицько, і Данило – всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне… Але всі ми такі… Прийде, кажуть вам, час і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини… От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій… Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше… Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа… Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..

– А ваш син де служить? – питає полковник.

– Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє…

– А цей?..

– Цей ніби того… На школу його подав…

– О, це добре зробили!.. – підкинув один із курінних, що уважно слухають.

– Народний учитель буде, – додає священик.

– Так, батюшка! I таких тра чимало… А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пішли. Голова важніше рук.

Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.

– Просимо! – встав і ніяково сказав Матвій. – Бачте! Що маємо – тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли… От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю… Не пив «казьонки», не п'ю і цього, пробачте, хузу. Характер не такий…

– Нічого, нічого, пане хазяїне! – каже полковник. – І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату…

– Ей, бідна вона, бідна… Коби ще не війна… Я міркував багато, та вийшло мало… Була сила, було хотіння… Тепер от старію…

Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покутті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися…

– А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. – звернувся полковник до Насті…

– Аа!. – махнула та рукою. – На мене, якусь там бабу, не зважайте… Я буду на стіл подавати…

– Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте… Ми маємо джуру. Сідайте з нами!..

В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і виняв консерви, сир, ковбасу.

– Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті… Ми маємо також!.. – заговорив один із курінних.

– Матінко. То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди… Я вам присмажу… – каже Настя.

– Ха-ха-ха!.. – сипнули всі реготом… Настя засоромилась і не знає, що їй робити.

– Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. – пояснює полковник…

– То, бачте… – встріває Матвій – у нас же, знаєте… Було так: що вояк, то й москаль…

– Ну, а як же? – дивується Настя.

Настя підсмажила ковбасу, сало. Розрізали консерви… Всі їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, і собі до розмови вмішався. Утворився дивний, небувалий настрій.

По вечері молитва. Священик прочитав уголос кілька молитов і почали ладитися спати.

У хаті мало місця. Нема де всім подітись. Матвій поліз на горище. Полковника зо священиком примістили на полу. Курінних поклали на розстеленій по долівці соломі. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клуні теж ніде приткнутися. Решта – хто де міг…

Настала ніч. Хмари дещо розійшлися. Виглянув щербатий місяць. В його сяйві стоїть село, біліють хати, хвилюються пашні. На Матвієвому хуторі тихо, тільки коло військової кухні на подвір'ї сюди й туди походжає вартовик.

На другий день полк відходить далі. Перед відходом закупили у Матвія двадцять пудів картоплі. Курінний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за ціну. Матвій ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага…

– О, ти умная голова, народний учитель, – говорив курінний. – З тебе буде господар не гірший від батька. Полковник стоїть і сміється.

– І гаразд, – каже він, – Кожний має свого пильнувати.

Добре, молодий козаче!..

Матвій вернувся з села, запряг коні і відвіз картоплю до сусіднього села Башковець.

Зараз по відході Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Ці зовсім не подібні на попередніх. Начальник гарматників в'їхав на подвір'я, не сказав нікому ні слова й одразу подався до клуні.

– Хлопці! – скомандував він там. – Машину винесіть на двір і заметіть. Сюди влізе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!

Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подібне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо місце, де вона росла, відбиває від решти лиця, ніби вибілене крейдою.

Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вівса. Це рештки непроданого з весни.

Начальник глянув на Володька ніби з вежі і затрубив:

– Ну й гаразд. Значить! овес на місці маємо. І після цього не було гутірки. Півтузіна широкоплечих гарматників легко схопили і винесли молотилку. Гармати виставили на полі сусіда, а коні завели до клуні. Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чіпали вівса. По часі начальник гарматників звертається до Володька:

– Гей, батьків сину! А де ж твій старий?..

– Батько?..

– Само собою.

– Поїхали зі Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться…

– А мати?..

– На полі…

– То, значить, ти тут цар і Бог. Не продаси ти нам того самого вівса?..

– Коли б приїхали батько… Вони…

– Батько, батько… А ти ж що? Не хазяїн?.. А коні наші також не виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається…

– Досить ломатись. Давай і все. Ціну дістанеш. А то прийдуть большевики і по вівсі тільки місце лишиться. Ті з тобою не стануть лимонничать… Хлопці! За вівсом! Постачання! Сім копанок чортів, бісові діти!

Від батареї прибіг начальник постачання.

– Бачиш, – каже полковник. – Ось тобі й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури… Сам припильную…

Володько, хоч-не-хоч, відкрив овес. З'явилася вага, міхи. Почали насипати. Але Володько помітив, що в деякі міхи вложили торбинки. Двоє тримають міх, один сипле.

Після тримає один, а один. виймає з міха повну торбину і тікає.

– Козаки! Так ви зветесь українські козаки?.. Красти овес?

– Мовчи ти, гусячий пуп!

– Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нічого…

– Іш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через коліно та всипав?..

– Що за крик? – затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так і так…

– Хто? Сто копанок дияволів… Хто краде. Завернуть усіх!.. А ти чого лаятись?.. Його добро і він має право на нього. Поняв?..

– Так є, пане полковнику! – витягнувся гарматник.

– Ну, але нема часу. Коні їсти хочуть, та й ми ніякого люципера не жерли… Ти, молодий громобій, не журись. Дістанеш заплату…

Овес розважили, записали, гроші заплатили. В кожного коня на голові торбина. Приїжджає Матвій. Глянув. Гостей повно. Коло кіпця над льохом багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бігає.

Матвій розпрягає коні. Володько помагає. Матвій не зовсім вдоволений. Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на місці. Вмоцована, а тепер виважили і чортизна-що…

Десь навинувсь полковник…

– Це ви, старий, тут хазяїн будете?

– Я.

– Не гнівайтесь. Бачте, війна… В селі повно козаків.

– Війна то війна, – сказав Матвій. – Знаємо вже її. Надивилися.

– Але такої, як це, не бачили…

– Хвала Богу, й таку побачили. Може, інші багато даватимуть, щоб таку побачити…

– Правда, діду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звідти з того горбика вогонь. Дочуваємось, що огудою поза селом коло Титильковець большевики…

– Ее!.. То ви вже ліпше трохи від'їдьте далі. Бо ще коли тільки ви оті штуки маєте – добре… Але може так бути, що й тамті мають… Вам нічо… А мені все з коренем видовбуть…

В той час розгонно в'їхав на подвір'я якийсь вершник…

Матвій перший його побачив і пізнав.

– Ого! – вирвалось у нього. – Так це ти?..

– Василь! – викрикнув Володько і кинувся до Василя. Той сплигнув з сідла.

– Син мій! – Звертається Матвій до полковника і усміхнувся матвіївською усмішкою.

– Дай Боже, батьку! Як живем? – і обнялися. Після обнялися з Володьком, який одразу переняв від Василя коня. Прибігли Настя, Катерина. Хведот у полі з коровами. Василинка біжить із городу, аж спотикається.

– А у вас досить гостей! – завважив Василь. – А я думав своїх сюди завести…

– А ви, пане, якого полку? – запитав полковник.

– Наливайківського. Полк мій у поході. А ви?..

Полковник сказав.

– Ну, вояку, – ходи! – каже Матвій. – Стара! Готуй там що…

Матвій навіть заметушився. Скоро впорав свої коні. Володько розсідлав Василевого каштана. Вгонився бідняка. Мокрий. Скрутив зі соломи віхоть і витер мокрого коня. Після поставив, щоби прохолов. Не можна гарячому коневі одразу овес давати. Схватиться.

В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часі курка смажиться. Василь скидає пояс зі шаблею та револьвером, верхню блюзу і миється. Матвій дивачно тупцяє. Він хотів би якось виявити свою радість. Піднімає Василеву зброю й оглядає…

– А Володько також збирає оце, – і тикнув зброєю перед себе. – Не носив цього ані я, ані батько мій.

– А ми ось, батьку, носимо і дітям заповімо, щоби носили, – миючись, каже Василь.

У хаті топиться. На дворі повно гарматників. Полковник заборонив їм заходити до хати і сам відійшов – видно, щоб не перешкоджати родинній радості. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто він йому сподобався, і вже наперед пообіцяв собі проїхатися на нім верхи. Ось тільки відпічне та наїсться.

Василь умився, почистився і, поки готується страва, вийшов з батьком надвір.

Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий, високий. Здається, погрубшав, сильно загорів. Зовсім не подібний на того тендітного Василя, якого знав колись.

Матвій видається коло нього малим. Старість. Але зате як він радіє. Стороннє око не запримітило б цього, але Володько знає свого батька до найменших дрібниць. Він знає, коли той неспокійно тупцяє, посміхається в ус, погладжує двома – великим і середнім – пальцями свою бороду, значить, йому приємно.

– От приїхали, мене не було дома, закупили овес, і собі нічого не зосталося, – не забув поскаржитись Матвій.

– Нічого, батьку!.. (Звідки Василь навчився отого батьку? – думає Володько). Хай купують. Прийдуть большевики – заберуть. Ті не купують. Твайо-майо… Ви ще їх не знаєте.

– А прийдуть?..

– Пруть здорово – значить, прийдуть. Наша армія не справиться, їх більше…

– А що ж буде?..

– Відступимо. Підемо на Поділля…

Матвій хитає головою. Це йому не смакує. Підходить полковник гарматників.

– Ну, що, діду? Тішитесь?

– Тішуся… Ось як прийдуть ті самі большевики… Буде не до втіхи…

– А сюди їх, діду, треба. Волинь ваша «підкачала». Ось пустимо сюди большовичків, а тоді і згадаєте нас… Так, так… А то отам у лісах коло Кунева на наші обози «нальоти» робили.

– Тим, що робили, гірше не буде… А от нам… – каже Матвій.

– Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нічого, – вмішався Василь, – Одвоюєм Україну, і все. Так чи так, а одвоюєм… Без жертви й таргана не вб'єш. А не одвоюєм ми – наші діти одвоюють. Мусить так бути…

Пішли в садок. Щепи значно підросли. Цвіте й одцвітає мак. Соняшники повиганялися вище людського зросту і кивають ще нерозцвілими головами. Натина буряків і листя кукурудзи виблискують на сонці. Немов зелені вужі з полум'яними квітами розповзається бадилля гарбуза. З квітки на квітку перелітає товстий джміль.

Чоловіки не завважують того. Василь оповідає про Жмеринку. Бої там великі були. Сам мало до большевиків не попав. На завтра сподівається свій полк в свому селі побачити…

З порога гукає Настя:

– А ходіть но, люди!.. Клич, старий!..

Коли увійшли до хати, на столі вже стояло повно страв. Покликали і полковника гарматників. Всі їдять, розмовляють. Бої, комуністи, москалі. Матвій висловлює свої здогади. Полковник лає Волинь. Василь боронить і не боронить. Володько то сям, то там і свого шага до загальної гутірки докине.

На другий день до Тилявки вступив Наливайківський полк. До Матвія на подвір'я в'їхало дві тачанки з кулеметами і кількох вершників. Василь буйно зустрів товаришів походу.

– Гей, панове. Злазьте всі. Ось знайомтесь. Це мій батько, це мати, це ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до Гнидки… Він напевно має… Ось тобі!.. – і вийняв з пуляреса стопку гривень.

Володько побіг до Гнидки, що гнав найліпший самогон. Настя тільки знай своє… Печи, вари… Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то прийшли інші. До всього насходилося сусідів. Дехто приніс зі собою півока[16]16
  Пляшка горілки.


[Закрыть]. Засіли, обійшло по чарці. Матвій довго змагався, але не видержав.

– Ех… Знаю, що завтра відлежу, та була-не-була… Раз так. Хто знає, чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, діти мої!.. – і випив.

 
Гей, у лузі червона калина похилилася…
Чогось наша славна Україна зажурилася…
 

Затягнув соковитим баритоном Василь…

 
А ми тую червону калину підіймемо!
А ми нашу славну Україну
гей, гей!.. розвеселимо!..
 

Дружно підхопили козаки. Пісня рвонулася, затопила хату, пробилась крізь вікна та двері надвір. Матвій чогось зажурився. Селяни, видно, хотіли б і собі піддержати співаків, але пісня для них нова. От коли б так ще «У Києві на риночку». Але і це гарна пісня.

– Так, люди добрі, – почав зворушений Матвій, коли скінчилась пісня. – Не тямущий я, простий мужик… Не вмію гладко говорити… Ніхто мене не вчив розуму. Одна земля наша годувала і вчила мене. І робив я, що міг. Багато ні, але без праці також не сидів. Свою дорогу чесно йшов, душею не кривив. І ви, мої діти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не пропив я, не згайнував, не затратив марно ані одного зернятка. Все думав: виростуть вони – хай мають. Бог благословив мене – хай і їх не лишить своєї милосердної опіки. Але перш за все потрібна їм моя опіка, як батька… Отак і робив… А ви… Перед вами новий світ розгортається. Але де б ви не були, що б не робили, повинні тямити, що тільки власною працею власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на війні, чи в школі, чи на ріллі… Україна наша, діти мої, потребує чесних людей, розумних людей і працьовитих людей.

При цьому він знявся на цілий свій зріст, випроставсь, підвів сиву голову. Його дебела, костиста, з чіткими пругами жил, права рука знялася над столом. Він подібний на патріарха, на пророка. Очі його вогкі і натхненні.

Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує, зривається на ноги, хватає руку Матвія і говорить:

– Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливіші ваші сини, що мають такого батька. Ї що б з нами не було!.. Чи переможемо ми, чи ляжем трупом до одного, як лягали колись наші славні козаки запорожці, не журіться і не плачте. Ми є діти землі – нашої землі! Ляже сотня до грудей її, тисяча на тому місці повстане!.. А Україна жити буде!..

– Славааа! – вигукнули враз козаки. – Слава Україні!..

– Так, так! – якось сумно хитнув головою Матвій…

Всі почали голосно нараз гомоніти. У хаті утворився веселий піднесений настрій. Враз почулося, ніби гримить.

– Ого! – завважив котрийсь… – Б'ють!

Всі притихли. Дехто зірвався і побіг надвір. По хвилі вийшли майже всі… Зі сторони Крем'янця раз за разом чути гарматні сальви.

Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..

– Десь так на «Трьох Кінцях», або в «казьонному» лісі, – завважує Матвій.

Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.

– Ее, панове-товариство! – звертається один з козаків до всіх. – Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.

Всі пішли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибіг козак і гукнув:

– Ви-и-марш!..

Всі зірвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвій, Настя і ціла родина зовсім не чекали такого кінця цій гостині. Козаки квапляться. Вбираються, сідлають коні. Володько побіг приготовити Василевого коня. На серці у нього щось тисне… Невже Василь поїде? Просто в бій. Може, виїде за село і під кулі. Під горло тиснуться тверді валки. На очі, всупереч хотінню, напливає щось мокрого.