Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 67 страниц)

Але Комаров уже не боїться. Він лежить горілиць у залубнях, ворушить губами, повільним рухом язика випихає з рота кров. Він силиться щось промовити.

– Та-ва-рі-щі! – зовсім тихо виривається з його кривавих уст. – Та-ва-ри-щі!.. Атвє-зі-тє меня к Гна-тю-ку!..

Мур дядьків миттю холоне і німіє. Вираз облич міняється…

– Вмирає! – хтось, майже пошепки, промовив…

– Може б, кликнути попа?.. – додав другий.

– Куди там… Цей в Бога не вірив. Каманіст же… Не знаєш?

– А все-таки, хто знає… Може б, його й… – слова останнього дядька не вийшли назовні. Комаров якось особливо захарчав…

– Ей! Хто там привіз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, він просив… – голосно і зненацька гукнув один дядько і тикнув пальцем на Комарова.

– Проступіться! – поганяючи коні, заговорив Грицько. Всі, без одного слова, розступилися. Обережно рушили коні, сани поповзли по мокрій голольодиці дороги. За ними пішли дядьки…

– А… знаєте… Воно, як сказати правду… Хто його розбере… Може, він і не був такий…

– Який?

– Ну… Отакий… Хто там бачив, чи він ті самі гроші того…

Дядьки виразно розчулились. Вечір все сміліше огортає землю. Над хрестом приходської церкви сторчить серп молодика…

Всі дні триває одлига. Небо обложило. Дме вітер заходу. Верхами садів котять хвиля за хвилею вогкі подихи далеких морів.

Комаров сконав. Знайшлися теслі, що збили йому домовину зі соснових півторачок. Два дні простояла вона у «корпусі». Сходилися дядьки, гуторили так і так, міркували. Нарешті прибула жінка покійника і забрала його. Не в щасливий, мабуть, час прийшов він до цього дивного села.

Ще через пару днів, у суботу надвечір, з північного сходу, там, де за пригірками та лісами села Лебеді та Гільче, почулися перші потужні вибухи гармат. Люди виходять з хат.

– Бууувв-шшш! Фі-іі! Пааах!..

Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила і відбилася від семінарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повітрі свистить стрільне. Чути, що неухильні його дорога та мета.

З Іванової пасіки біжить Трохим. Він без шапки. Вітер патлає його волосся.

– Б'ють! – гукає він, не дивлячись на те, що всі бачать і чують, як у лузі та під семінарською горою лускають усе нові і нові стрільна.

Метушня. Люди з долини біжать на гору. З гори в долину.

– Це вони в семінарію б'ють. Ні. В корпус. Е, ні. В монастир. Кажуть, дзвіницю зсадити хочуть…

– Та нащо?

– Нащо? Щоби показати. Ясно… Он завтра в село прийдуть і каменя на камені не лишать.

А стрільна все виють над Дерманем. Рвуться і рвуться. Володько з Петром з цікавості біжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стріляють. Коли в повітрі засвистить, хлопці зупиняються, напнято вслухуються в посвист і вгадують, куди паде.

– В лішник, в лішник! – викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в лішнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з демонічним рокотом бризнуло стрільне. Хлопці самохіть дали сторчака і припали до пня коронатого дуба. Черешні, клени, берези шарпнулися назад, ніби дістали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрільно, наполовину вилетіла в повітря.

Хлопці бачать, що це не жарт. З гори через городи біжать парубки. Вони шукають кращого місця для сховки. Володько і Петро зриваються і женуться до монастиря.

Там повно народу. Вже вислано до Гільча післанців з білим «хлагом». Через деякий час стрілянина вмовкла. Коло семінарії в саду лишилися дві лійки від зриву стрілен і вікна другого поверху висипалися.

Рейвах, розгубленість. Молодих нікого не видно. Самі старі і жінки. Люди йдуть на вечірню. На обличчях острах і непевність.

Володько і Петро знаходять своїх товаришів. Ці не виявляють ані найменшого страху. Вони навіть вдоволені, що от нарешті прийдуть в село справжні українські вояки. Бачили салдат-москалів, бачили большевиків, бачили німців, а українського війська до цього часу не бачили, хіба тих полонених… Але полонений ніколи не дає повного образу вояка…

Тому хлопці тішаться, що прийдуть «петлюрівці». Хтось розніс чутку, що вони приймають до себе молодих хлопців, і поміж учнями з'явилося одразу кількох, що виявили бажання «повоювати».

Майже ціла ніч у непевності й журботі. Як розвиднілось, до монастиря пішло все, що не хотіло ховатися в Бущенщині.

Рано до села, вулицею від «Лисів», увійшов перший січовий полк. Молоді, веселі, у сірих чемерках, хлопці. На головах кашкети з тризубами. Спереду везуть кулемети.

При вході в село поставили заставу. Коло монастиря на перехресті вулиць кілька «максимів» з приготовленими стрічками. Але дуже суворого вигляду в цих вояків не помітно. Проходять святочно одягнуті, дівчата сміються, жартують…

– Ей, дівчата! А куди?.. – питає молоденький січовик…

– А до церкви. Ходіть і ви з нами.

– А воювати нас не будете?..

– Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дівчат?

– А де то ваші хлопці?..

– Наші хлопці такі, як і ви… В лісі…

– Ну… Попадуться вони в наші руки…

І дівчата пішли. Володько і гурток його приятелів підходять до вояків. Пом'явшись, Володько несміло виявляє бажання вступити до «петлюрівців».

Ті регочуть.

– А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. – питають…

– Воювать… Воювати будемо! – горда відповідь.

– Кого?

– Та всіх, хто проти України…

– От так-так! А де ж ви були, коли ваші он на Здолбунів ішли?..

Хлопці вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволені. Володько знаходить одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманців. Таке чудове село, а таке несвідоме…

Після церкви проглосили велику «сходку» в залі семінарії. Покликали старостів обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усі господарі.

Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий і рухливий вояк. На обличчі великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галіфе. На ногах жовті елегантні чоботи.

При його появі в залі народ розступається на дві лави. Посередині лишається порожнє місце. Не входячи на підвищення, полковник починає з місця енергійним, різким тоном свою промову:

– Селяни! Не бачу між вами ні одного молодого обличчя. Це добре. Добрі з ваших синків герої. Заварили, мовляв, каші, а ви, батьки, розхльобуйте. Дуже мені прикро, що я, полковник українського війська, мушу знімати свій полк із фронту проти москалів і обертати його проти своїх збунтованих, збаламучених несумлінними агітаторами селян… Бо чи ви знаєте, проти кого ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили і ллєте ви воду? Ні. Напевно не знаєте. Ви не знаєте, що пішли ви зі зброєю в руках проти свого ж війська, в якому служать такі ж саме українські селюхи, як і ви… Ви не знаєте і ваші проводирі вам напевно цього не сказали, що те військо, проти якого ви виступили, боронить вас, ваших дітей і ваш добробут перед большевиками, московськими бандами, які напирають на нас із Московщини і які хочуть знищити вас, як господарів… Вони хочуть заперти вас усіх до комуни, забрати од вас усе і зробити з вас слухняних рабів своїх, наймитів, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комуністи розпускають скрізь своїх агітаторів, які бунтують народ проти нас… Але ми докажемо, що маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська влада по головці вас не погладить. Вона покарає вас і то покарає суворо. Ми вимагаємо від вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в наші руки всіх своїх головарів, яких список ми маємо зі собою. Інакше ми знайдемо спосіб, як віддячитись вам за наші сьогоднішні у вас відвідини. Я не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вічними невольниками чужих влад, які розмовлятимуть з вами іншою мовою, Я маю великі повновласті і можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться камінь на камені. І це собі зарубайте на носі. Всі ті люди, що списані на ось цьому папері, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! – скомандував полковник.

Від такої мови селяни споважніли. На кожному обличчі з'явився острах. Обидва старости, ці вічні мученики революції, без єдиного слова спротиву виступили наперед перед очі сердитого полковника. Очі їх широко відчинені, чола напружені думкою. Полковник-енергійно підступив до них і рвучко запитав:

– Видасте нам оцих харцизяк?

– Господин… Ваше високоблагородіє! – заговорили обидва старости нараз. Вони не знають, як їм говорити. «По-мужицькому» ніяково, а по-русски зле. Пан же перед ними і то справжній, бо сердитий.

– То пожалуста. Очінь радо і даже з приятністю видали б ми вам отих сволочів… Але змилуйтесь. Вони ще перед кількома днями втікли. Одного, дякувати Богові, підстрелили, а решта повіялись… А куди – хто його знає… Ось людей спитайте!..

– Правда, правда… Правильно! – загула сотня голосів.

Полковник не здається, хоча бачить, що мова і вираз їх облич щирі. Вони знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду безпосередньо відчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жінка та діти, прогуде ота пекельна страшна видумка.

Нарешті полковник зменшує свої вимоги. Він заявляє, що в скорім часі селяни помітять самі свою помилку. Він не буде нищити села, але вимагає якоїсь нагороди за втрати, спричинені цими подіями. До другого ранку до монастиря мусять знести таку-то й таку кількість сіна, вівса та інших необхідних для війська продуктів.

Селянам нема іншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому скотилося. Могло бути значно гірше… Багато поміг випадок Грицька коло млина на Мостах і та кулька, що одним доторком перетяла биття серця, зараженого страшним трунком зловинної ідеї…

За пару день зі школи зник один з Володькових приятелів. Кажуть, він «подався в петлюрівці». Також кількох парубків зі села пішли до Здолбунова і там зголосилися до війська.

Х

Семінарія готується до великого свята. День-денно після лекцій вправляє хор. Прибирається зала. На стінах з'являються плакати: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь», «Встане Україна і розвіє тьму неволі», «Обніміться, брати мої! Молю вас, благаю!..»

Мають жовто-сині прапори. Нарешті з'являється на сцені бюст. Це він. Це той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена… Повстала в огні і муках. Найяскравіша Правда Правд… Великий Творче неба і землі? Зниспошли свою ласку на народ сей і дай очам його узріти Правду від духа Твого ізшедшу. Ти благословив кріпачку матір, що завагітніла і дала співця правди і волі, благослови і той чин, що виріс зі слова любові, слова страждання, слова, вирваного з мільйонів душ… Боже Великий! Ти хотів, щоб малий пастушок ягнят підслухав мову кожної билинки степу, кожної пташини гаю, кожної сироти, кожної матері – всіх, хто був, хто є і хто буде на цій нашій землі… Благослови ж, о Боже, дні сії і сії ночі, в які над всесвітом зводиться нова зоря, що єдина освітить темноту неволі… Ти хотів, щоб син темноти і неволі встав, розторощив трон, порвав порфіру і на сторожі отих рабів німих поставив своє: слово – правду, слово – волю, слово – любов. Хай тричі буде благословенний той день, коли родилось те слово.

І ще раз благаю тебе. Творче Всесвіту, відкрий вуха всім живим тепер і тим, що будуть після, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир, пошли їм свободу і те, що дає право на неї – розум, силу і хоробрість.

Та буде святе ім'я Твоє во віки вічні!..

Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Ні. Але душа його повна молитви, повна прагнення великого. Він не згадує слова Бог. Нащо? Хіба не приємніше заціпити уста, зуби, заплющити очі, забути всі слова і тільки всупереч усьому і всім відчути найбільше зближення з Найвищою Силою. І тоді не страшне безвір'я. І тоді навіть не страшне все те, що твориться там, за муром зали в селах, містах, степах широкої його батьківщини. Він добре знає цей мент і має готове для нього ім'я. Не лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кінця, смерті, забуття…

Он вийшов на сцену хор. Мають барви, ті самі барви, яких повно серед ланів, гаїв, степів. Ті самі радісні барви. Бризнули голоси. Такі голоси родяться тільки в одному місці на землі: там, де небо і земля широкі без меж… Вінок дівчат дзвінких, мов струни… Які щасливі мужі тієї землі, на якій виросли ті пишні квіти. Які радісні діти будуть сходити по сходах вічності зі самого низу до самого верху, їм вічність, їм слава, їм будуччина…

З глибини грудей, з плоті і крові виривається кантата:

«Б'юууть порооги!.. Місяць схооодить!..»

Ціла зала повна, повна людей, зникає… Нема вже нічого в очах, тільки Дніпро, тільки пброги, тільки величний, жорстокої барви місяць маєстатно встає з-за чорного муру дубового лісу, підноситься вверх і зупиняється над самою серединою могутнього Дніпра.

Неухильною лавою котять води. Тисячі самоцвітів знизу і згори сполучують низинь і вишінь, між котрими гнучко рине велична ріка… Он камені на дорозі. Скелі. Ріка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає на тисячу скалок місяць, зорі і з лютим ревом плигає у пінну безодню…

І хочеться далі дивитися великим оком душі, і хочеться бачити: свобода, гідність, честь. Бо так наказує закон землі. Так наказує кожна мить великого часу і простору всіх вимірів. Так у тому синові кріпачки, бюст котрого стоїть, умаяний прапорами того народу і тієї держави, про які снився йому чарівний сон. І який короткий час від сну до дійсності. Там, у цій ночі, на полях боїв рев гармат говорить: «Встаньте! Кайдани порвіте!» Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великій родині, безліч душ згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумілу людину, що віщувала ці страшні й незабутні дні.

Концерт кінчається. Володько встає зі свого місця, весь споєний образами, думами. До нього підходить його брат Хведот, і Володько не втримується. Кидається до брата, тісно обнімає його і на очах безлічі товаришів і незнайомих людей міцно цілує. Який немужицький прояв захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так сильно заволодів Бог любові, віри і прагнення.

– Буде Україна! Буде, буде! – виривається з його уст. Виривається голосно і так певно, що Хведот і вся решта товаришів не втримуються і починають гукати:

– Слава Україні! Слава, слава, слава!..

Це підхоплюють інші і сотні голосів одним звуком вигукують славу.

Зі середини натовпу вириваються слова гімну, всі підхоплюють, зупиняються, і звуки пісні народу стихійно заливають залу. Всі стоять, співають. Щоки червоні. Горіючі очі. Вираз натхненний. Співають старі, малі. Співають навіть ті, які ще недавно глумилися з мови, прагнень свого власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще старий «сюртук» бувшої імперії. Той сюртук прилип до кожного сантиметру його тіла. Він зрісся з ним в одно, але все-таки і Ферапонт стоїть струнко і співає. Бо ж як не співати? Сила відродження страшна, неухильна. Нема їй спротиву і нема їй кайданів.

За пару днів Василь іде до Острога навідати Пархвена, який все ще лежить у лічниці. Володько й собі бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються. День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрізь сніг. Дорога санна, але попсута близькою весною.

Володько не був ще в Острозі від того часу, коли малим хлопцем їздив туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення і ті переживання, які викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подія. Як далеко пішов він наперед тепер! Місто для нього не має вже такого значення, як тоді. Пригадує ту жидівку, що воювала з батьком за півня, пригадує пана на велосипеді, москалів, що спокійно маше-рували на подвір'ї казарми, панночок, вітрини.

Зовсім не те тепер. Перше, що кинулось, це полк війська, що вступав у місто. Василь зумів з'їхати на сторону і перечекати, поки пройде військо. Володько не може сидіти, захопившись тим полком. Звідки взявся він. І наплічники, і патронташі, і лопатки – все, честь честю, справжнє військо, якого вже давно не бачив Володько від початку війни. Їдуть та йдуть вояки лавами, бадьорі, червонощокі, веселі. На вовняних шапках жовто-сині значки з тризубом.

– Звідки йдете? – питає Василь вояків.

– З фронту. На відпочинок.

Дивно. Зовсім не видно на них слідів фронту. Такі радісні, такі голосні. Володько не сидить. Нема сили сидіти. Він же власними очима бачить військо України, своєї держави, своєї великої батьківщини. Володько встає і зовсім близько підходить до лав війська. І, побачивши його кінець, кидає Василя зі саньми й іде побіч машеруючих лав у напрямку міста. Там, коло казарм, назустріч полкові виходить військова оркестра. Блищать на сонці мідяні труби. Спереду чути команду:

– Струнко!.. Рушниці на плече!..

По лавах пробігає вогонь. Всі випростовуються. Рушниці з понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною військо. Оркестра вдарила марш. Серце Володька затріпотіло і він виразно відчув дуже приємний біль у нім. На очі зійшли сльози радості.

Коло оркестри завважив начальство і багато людей, здебільша молоді. По одягах Володько пізнає учнів і учениць міських гімназій. У кожного пришпилена жовто-синя стрічка.

Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молоді козаки вибивають крок. Рушниці на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний командує:

– Вправоо д'вись!

Всі очі звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко і вітає піднесенням долоні на рівні правого плеча. Молодь скидає кашкети і дружнє «слава» змагається з маршем оркестри.

Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих козаків.

В одного видно гармонію. На самому кінці іде кількох кіннотників на гарних гнідих конях…

Коли скінчився похід, Володько підійшов до Василя, що поволі їхав позаду війська разом з безліччю інших підвод.

– Ну, що, Василю? – питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з «петлюрівських козаків».

Василь не відповідає нічого, але з усмішки, що сяє на його обличчі, виразно променить радість. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття. Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь геній захотів, щоб він став, і він став.

Ще більше несподіванок чекало їх у самому місті. На всіх будинках, на всіх крамницях жовто-блакитні прапори. На хідниках повно народу, бо неділя. Видно гімназистів, що чіпляють всім якісь карточки і за те їм кидають до скарбонки гроші.

Володько й собі пішов на хідник, щоб і йому причепили карточку. Але вигляд Володька зовсім не нагадує грошовиту людину, тому його обминають. Тоді він підійшов до одної пари.

– Дайте і мені карточку, – сказав він і вкинув до скарбонки п'ять гривень…

Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила ніжними білими руками Володькові значок. Володько зовсім вдоволений, бо, крім цього, панночка обдарувала його дуже милою усмішкою і не менш милим «дякую».

Володько читає напис карточки: «На Просвіту». Чудесно. Він, значить, дав щось також на Просвіту. Шкода тільки, що так мало. Згадав, що ще є й Василь. Той їде поволі обережно правою стороною вулиці, бо скрізь повно підвод. Володько підбігає до нього.

– Василю! Маєш пару карбованців? – гукає.

– На що?..

– На Просвіту. Дивись, он там збирають.

– Не можу стати, щоб видобути з кишені пуляреса. Бач, віжки в руках.

– Давай сюди віжки…

Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївські карбованці. Шкода тільки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такі приємні. Он інша парочка. Підбіг і втиснув у скарбонку гроші. Вона вже повна.

Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова… Все рідне, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна?

Під'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом «Повітова лікарня». Заїхали на подвір'я. Лишили коні і пішли всередину. Одягнена в біле сестра вводить їх до «палати». Повно ліжок. Хоч світить ясно сонце і відчинені у вікнах кватирки, повітря в кімнаті тяжке. На ліжках тяжко ранені, покалічені.

Он і Пархвенове ліжко. Жовтий, мов віск, лежить горілиць. Він уже поправляється. Порозмовляли, оповіли новини зі села, про повстання й інше. Довідалися, що он на тих двох ліжках гояться два тяжко ранені большевики. їх гоять, а після мають розстріляти, бо то якісь важні злочинці.

Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби після розстріляти. Хіба ж їм не все одно вмирати?

– Ні, – сказав Василь, – їх поставлять перед суд. Вони десь. там ніби зірвали залізничний міст, щоб затримати український панцерник, що спішив на фронт під Хвастів. Один із них жид. Громада жидів Острога хоче його визволити, але лічницю день і ніч береже міліція. Поранили їх, коли ті хотіли тікати. Одному куля пройшла через живіт, другому через праву лопатку.

Володька ця історія цікавить. Він навмисне намагається стати, як може, ближче коло ліжок тих злочинців. Вони обидва лежать навзнак. Жовті, висохлі. Уста спраглі. Жид весь чорний, давно голений, з твердою відрослою бородою.

Володько дивиться на нього і думає:

– Ну й чому жидові втручатися в наші справи? Яке він має на це право? Бозна-звідки прийшов на наші землі, може жити і торгувати… Так ні… Йому того мало. Він ще задумав шкодити молодій державі… Йому хотілося б, щоби народ цей ніс вічно ярмо неволі…

Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому холоднішає. Володько щільніше захристує свій одяг. Але він чує, що в голові стає неясно. У очах ніби туман. По цілому тілі, здається, хтось ллє холодну воду. На обличчі з'являється блідість так, що навіть Василь помічає.

– Що тобі, Володьку?.. – питає він.

– Щось зле… Трясця трясе…

– Йди сюди… Сідай осьде…

Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги і вдарив по конях. Він боїться за Володька. Він сам не раз бачив і пережив різні хвороби. Тиф. Страшне слово. На ньому дуже виразно помітно тиф…

Як доїхали додому, як злазили зі саней, все це Володько ледь пригадує. Йому постелили на печі на гарячому черіні. На чоло виступив піт, але пропасниця не вгавала. Почали лізти на думку різні нісенітниці. Якесь чорне пооране зі широкою борозною поле. Він іде ним, стрибає зо скиби на скибу… Перед ним, над ним, за ним безліч чорного галач-чя. Чорні птахи літають, кричать, торкають його крилами, застеляють від зору небо і сонце. Йому здається, що він не дійде до кінця того поля, що впаде. Але він мусить дійти. Мусить! Він знає, що як не видержить, як тільки спіткнеться, як тільки впаде чи присяде, на нього накинеться і заклює все те хиже галаччя. Тому він мусить йти…

Далі він бачить стару свою хату в Лебедщині. Виразно пізнає лаву, стіл, образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покутті і бачить ледь помітне червоне світло перед ним. У хаті і не світло, і не тьма. Жовто так, ніби всі вікна зі жовтого шкла і через них переходить світло сонця. Він ще зовсім малий, ходить сам один по хаті і чогось шукає. Ходить навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальців кожний предмет, мов сліпець, і йому здається, що в цій хаті він забув чи загубив щось неймовірно дороге. Здається, що він мусить те знайти і винести на денне світло.

У голові шумить. Поволі вриваються останні ниточки свідомості, і він грузне в безконечну безодню темноти.

Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очі, це яскравість соняшного проміння, що товстим стовпом вривається до кімнати. Відкриваючи більше очі, він ніби жахається. Здається, що то далі тягнеться непритомність і кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька. Велике, порізане зморшками, заросле бородою.

– Ну? Ну, як же тобі? – чує батьків голос.

Володькове обличчя стягається… Вся його сила збігається до уст, які хочуть виявити хоч яку-небудь усмішку. Бо через сон, слабість і світло сонця бачити батька і є йому дуже приємно. Здається, що він десь довго блукав серед буревіїв та революцій, попав на якийсь новий тихий світ, де затишно і так байдуже. Сонце і більше нічого. І ще, правда, батько… Любий мій, коханий батько!..

Володька оточили всі присутні. Матвій почув лиху вістку і прибув. Застав Володька вже після кризи, яка пройшла щасливо. Сім днів лежав у непритомності. Тепер опритомнів і відчув голод. Йому дали пареного молока. Випив трошки і дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже він може поворушити язиком, пальцями рук і ніг. Смак молока видався дуже гірким. Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе такого йому не дають.

За вікном уже весна. На річках рухнув лід. На полях зникає сніг. Сонце ллє і ллє гарячі промені на землю, заливає ними кожну травинку, билинку, камінь. Оживає природа, бринить, барвіє.

Матвій приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що зникне останній сніг і не буде можна їхати. Оповідає, що і в Тилявці люди на тиф нездужають. Довідується, що в Дермані за цей час багато похворіло. Багато людей померло. Матвій хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до війська. Це дуже всіх здивувало. Як же так? Нема ніякої мобілізації, і порядний господар висилає свого найстаршого сина до війська. Хай там вовтузяться всякі волоцюги. А хазяїнові не місце там…

На це Матвій:

– Воно, я поміркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої, мало за землю битися…. Тепер, знаєте, наперед ту землю відвоювати треба. І я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тільки не заманеться. А господар її, наш мужик сидить зложивши руки і чекає. Думає собі, хай, мовляв, б'ються, а я перечекаю. Ні. Тепірка не те. Тепірка не перечекаєш… Тепірка хто кров проллє, того земля… Я цілий свій вік лив за неї піт свій, а тепер сина післав, хай кров проллє, як треба буде. Не чийого сина, а свого-таки…

– Так Василь у війську знов? – не витерпів і через силу радісно питає Володько.

– Еге ж! – коротко відповів Матвій. – А Хведота заберу. Он весна йде… Може, хоч бороною поволочить трохи. Посіяти сам ще потраплю…

Володько чує безсилість. Він не може втримати сліз своїх. Може, то слабість, може, щастя велике. Він ще і ще раз переконується, що отой суворий, простий, з розумними очима дід, то його власний батько. Йому приємно від цього, бо бути сином такого батька це найбільше щастя на землі. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголені його нерви так само, як і колись в дитинстві, гостро сприймають кожний звук, кожну барву… До голови приходять возвишені думки, які немов відкривають перед ним нові, невидимі до цього часу, простори. І от тепер, бачачи перед собою рідного батька, чуючи його мову, йому хочеться зірватися з постелі, обняти батька і цілувати його тверді мозолисті руки, його широке чоло, його благородні, зі щирим, одвертим поглядом, очі.

Він помітив; що батько не тільки працює, але й думає. Він не виявляє своїх дум назовні. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли приглянутись, то він цупко тримає життєве стерно у своїх міцних п'ястуках і пильно стежить, щоб ні одна хвилина його життя не лишилася неопліднена творчою думкою.

Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих кілька днів, які тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього він бачить батька лише пару разів на день. Все він десь ходить, їздить, говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батькові, щоб він лишився коло нього…

Приїхав із Залужжя Хведот. Він вдоволений, що їде додому. Наука не цікавить його. Його більше тягне до господарства. А Матвій каже:

– То, знаєте; кому що… Кому кадило, а кому ціп. Кожна людина має те робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся… Мої сини мусять самі собі вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго, поки буде на це потреба. Далі хай самі борються.

Вечором сходяться до Єлисея люди…

– Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..

– У нас тихо. Он тільки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.

Довго гуторять, міркують. На весну мають ділити панські землі. Матвій заявив, що він у тім «неконтентний». Хай, хто хоче, бере, а він на дароване не ласує. Він на свому прожив, дітей своїм хлібом вигодував, хотілося б на свому і кості зложити.

Матвій з Хведотом від'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно поправляється. Дуже тяжко діткнула його вістка, що померла тітчина Катерина. Ще недавно була здорова. Матвій був у тітки, відвідував, забрав Хведота. Все було як слід… А минуло півтора тижня, Катерина лягла і по кількох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока дівчина, яку знав ще в Лебедщині. Чого побоювалась Настя, те і не минуло. Не мала вона щастя замужем. Чоловік не шанував її. Родилась дочка, а він хотів сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь. Скільки пісень виспівала вона. Скільки не доспала ночей. Скільки вилилося з її синіх очей гарячих дівочих сліз. Всьому тепер кінець. Володько нездужав навіть піти на похорон…

Але весна сильніша від смерті. Коли зміг зводитися на ноги, навколо було повно тепла, сонця, квітів. Виходив поволі на садок, в лішник. Після хвороби життя здається обновленим і яскравішим. На грядках витикається городина. У квітнику пнуться догори турецький часник, півонія, зірка, м'ята. По садах вештаються кури і розгрібають усе, що, на їх думку, гідне уваги… Бундючні півні вискакують на вищі місця і звідтіль урочисто передають один другому своє захоплення весною і життям.

Он у бгіжі молода черемуха, її галузки обсіли липкі зелені метелики всуміш із мережками чарівної тонкої роботи, що їх за два-три дні сонце зробить справжніми китягами цвіту. І бузина не дармує. Вовчі ягоди також здобляться. Ліщина молодече і наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленів – мов ватага парубків… Здається, от-от гримнуть пісню. Берізки моторні, усміхнені радіють цілим своїм єством… Хіба що ота прамати їх, її величність береза, дещо сумніше дивиться на світ Божий, і не диво. Багато років зустрічала вона таку весну. Кора її постарілася й порепалась. Коси відросли і звісились додолу. Чешуть їх хіба вітри… Стовбур її поверчений і протиканий цівками. Люди точать її солодку кров і нема їм спину…

Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчості весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба зложила його, мов складаний ножик, і вложила до кишені на відпочинок. Тепер ось видряпався на світ Божий і знайшов його, як завжди, невблаганно хорошим. І хоч ноги його ще слабі, хоч руки тонкі і білі, мов із земного воску, хоч очі вгрузли під чоло і звідтіль починають наново синіти, та проте ціла його істота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бігати, знов хвилюватися. Нерви його оголені і надмірно вразливі. Душа неспокійна, голодна, Вона виразно бачить далекі, незбагнуті світи і прагне пустити туди срібнокрилі вітрильники, щоб відкривати, пізнавати і ставити на них свій яскравий соняшний прапор перемоги.