Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 67 страниц)

Ось ми підходимо до нашого села. Скільки я вже до нього підходив і з яких тільки боків. Скільки разів ставав на цьому місці й чого тільки не передумав. Мене мучили тут думки, росли й зріли слова. Знав, що треба сказати… Скільки тих слів приходило, таких якраз яскравих, сильних, твердих… Але не мав місця, звідки б міг їх сказати. Треба було шукати місця. Широкого, високого. Може, треба йти в світ і там його знайти. Бо хотілось сказати, щоб чули мене й ви, і інші, і сьогодні, і завтра, і за сто літ… От що хотілось мені, дорогі товариші!

Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слів. Він навіть зупинився серед дороги, серед чорної ночі. Хлопці зупинились також і слухали його. Він стояв чорний, у мороці ночі, і з уст вилітали слова. І кожне було, мов іскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, ніби гарячий Дріт.

– Ах, як би карав я їх, коли б міг! – говорив він по часі. Затинав зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, і тільки якась залізна перешкода хоронила їх від його кари і гніву. – Як би виполов з рідного грунту. Ні одного корінця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова – моя мова! І хто цього не знає – не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матері – худоба. Хто йде продавати нас – проклятий, нікчемний. Хай наша земля не прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопці! І хочу, щоби ви це затямили. Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє… Хочу, щоб вірили мені й щоб мені допомагали. Я не янгол. Я грішна людина, але разом з великими гріхами хай зробимо ми хоч одне велике діло Боже. Це буде добре!

Володько закінчив. Минули хутір Івана Бога й спускалися вниз. Було вже досить пізно. Село вже майже скрізь спало. Тільки в деяких місцях миготіло кволе світло. По долині, що йде з напрямку Башковець, чути якісь крики, тупіт. Так, ніби там біжать люди.

Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупіт замовкли, й парубки спокійно пішли далі.

– Ну, так що? Хто куди? – сказав Ілько. Його хата на цьому боці, й він хотів йти одразу спати.

– Зоставайся. Ми підем кожний своєю дорогою, – казав Кіндрат. Ілько зостався, а решта парубків пішли далі. У Кіндратовій хаті світилося, і чути там гармидер.

– Зайдім, – сказав він. – Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже, як там було.

Завернули з вулиці й зайшли до хати. Тут було повно парубків. Антін, Демид, Йон, якого вчора не було на весіллі, Михалко й багато інших. Всі були розбурені, схвильовані. Антонові з голови тече кров. У Йона перев'язане око.

– Го, го! – вступаючи до хати, ревів Кіндрат. – А це ж що за віче?

Всі хлопці, як ті, що увійшли, так і ті, що були у хаті, з ніг до голови заляпані в болоті. Ті й другі піднесені й розхвильовані. Ті, що увійшли, не могли одразу зрозуміти, що сталося, а ті що були в хаті, не могли довідатись, звідки привалили тамті.

Антін і Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.

– Все, що не було Ілька! – кричав Антін. – Нас було мало! Коли Йон тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що діло зле. Я вирвав з плота кілка, але десь чорт Демка Коварду приніс. Він накинувся на мене ззаду, а в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула мені в лоб і розсипалась. Я вже не міг нічого робити, бо в очах сто блискавок стояло…

– Але що було? Що сталось? – ревів далі Кіндрат, криючи все матюком.

– Що сталось? – кричав Йон. – Побили нас! Башківчани! Перший раз, відколи земля стоїть! – і після цього закляв. – Куди вас чорт носив? Тебе не було, Ілька не було. Хто мав виступити? А їх, тієї дрібноти, з п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже під Тилявку.

– Ну, але хоч тим останнім дісталось, – трохи відрадніше говорив Демид, що вийшов з бою без ніяких знаків. – Знаєш, – казав він братові, – гнались за нами аж під село. Ми тікали, бо нас було всього чотири. До того Антін з розбитою головою, а Йон також вже дістав кілком по черепі. Я збив кількох на товч, але їх там було стільки, що й не перелічиш. Почали тікати. Біжимо, біжимо… їм не хотілося всім бігти. Бігло лише кілька. Ми підвели їх під село й раптом на місці обернулись. Ті оглянулись, а вони самі. Ми дігнали їх, і кількох так і лишили на місці. Мабуть, і ще лежать.

– Ах, чорт бери! – обтирав Антін закривавленою рукою з носа кров, що весь час сочилась йому з чола.

– Ну, ми їм цього не подаруєм, – додав Йон. – Ми їм ще покажемо, де раки зимують. А все Ілько, нас так мало. І де він в чорта подівся? По цілому селі шукали. Як у землю…

– Хо-хо-хо! – зареготав Кіндрат. – Ілько був з нами.

– Де? – запитали всі разом і наставили вуха. Володько, Сергій і Никон сиділи спокійно коло мисника й тільки посміхалися.

– Е, де! – говорив Кіндрат. – І вас, чортяк, треба б туди повести.

– Володько завів? Так? – питав Антін. – А нам нічого не сказав.

– Ти ж не знаєш ще, де, – казав далі Кіндрат. – Можливо, тебе туди й гаком не затягнув би. Ми були не на весіллі й не в Башківцях. Ми були на вічу, у Крем'янці. А ось тут паперів нанесли. Беріть всі й читайте. Розумієте? Але не куріть. Двадцять другого вибори. Всі, щоб вас сам чорт куди інше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батьків та мамів своїх на це підбити! А козака не слухати. Дає чарку – пий, а каже що – мовчи та своє діло роби. Ось тут наше число, й усі маємо на нього в другу неділю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперів поміж своїх сусідів рознести.

– Знаєте що, хлопці? – вміщався до цього й Володько. – Менше тільки говоріть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком відчиняйте губу. Питатиме хто: дістав і все. А тобі що?

– Правильно! – хрипів від напруження Кіндрат. Йому вже й в горлі висохло, і випити він хотів, і закурити не мав чого. Але терпів, говорив, розмахував своїми довгими руками, хвилювався.

– А кому що до того, що між нами робиться? – кинув котрийсь між хлопцями. – Ми є ми, а інші хай собі по-своєму.

– Ех, там і говорили! – кинув ще Кіндрат, сідаючи коло столу. Всі звернули на нього очі. – А комендант! – добавив по хвилі… – Ні! – мотнув головою. – Не забуду! їй-бо не забуду! – А ще по короткій перерві додав: – А пісню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!

Решта хлопців не розуміли, що він там говорить, але розуміли, що коли вже Кіндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.

– Володьку! Співай! – кричав по часі Кіндрат і зірвався зо свого місця. – Співай!.. – І він сам затягнув хриплим, порваним голосом…

– Ні, Кіндрате! – говорив спокійно Володько. – Не тепер. Не тепер! Іншим разом.

Пізно вночі розійшлися. Володько пішов додому також. З ним ішов Антін. Говорили дорогою про різні речі, а коли мали біля Гершка розходитись, Антін сказав:

– За тобою сьогодні питала Ганка.

– Так? – проговорив Володько, розпрощався й пішов далі. Думав про Ганку, але одночасно пригадував собі ту, що зустрів на весіллі, її великі карі очі, її червоні уста… Не міг забути за них, але був утомлений, розбитий. Хотілося скорше дотягнутися до якогось свого місця, десь там схилитися, й заснути.

Прокинувся пізно. Соромно було ввійти до хати. Боявся, що зустріне батька, і не знав, що має йому сказати. Але батька не було ні в хаті, ні на подвір'ї, ані в полі. Ще раненько він від'їхав з Хведотом до млина. У хаті була сама мати, а Василинка була в школі.

– А де батько? – запитав Володько.

– До млина поїхав. Зовсім не було муки. Чекав, чекав, поки ти не прийдеш, і не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цілий день ходив по полю. Він нічого про тебе не згадує, але як дивиться. Як він дивиться… Боже, як він дивиться! Скільки-то він побігає по тих полях, по скибах. Скільки він пополітає там. Так все те любить, так страшно любить. Для нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змінити? Вчора кажу; та посидь трохи дома. Чого бігаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо ціле життя дерся, як той останній каторжник? Так страшно, сину, нарікав, що Господи.

– Що ж я можу зробити? Що я поможу? – сказав Володько.

– Що? Хіба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твій у твої роки женився. Земля є, господарство… Все маємо. А підросте Хведот, віддамо його в приймаки. А господаря треба. Він старий, а не так старий, як недужий. Ні одної здорової кісточки не має. Подивися, як він рано зводиться… Я ось також ледве руками ворушу. І я помічницю потребую… Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього, кидається на працю, але воно ж мале… Аж страх бере, коли воно набере оті повні відриська води й несе… А ти все ходиш, все ходиш… Ось десь там вийдеш, а мені вже й туркають у вуха: а він там. А він те робить. А він за тою бігає… Кажуть, он ти цілу ніч на весіллі гуляв та пив. Чи правда те? Та мені краще ніж у серце, ніж слухати про тебе таке.

Володько мовчки їв і слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на сина благальним поглядом, а коли вже не мала більше слів, стулила щільно тонкі, сухі уста й чекала, що скаже він. Володько довго не знайшов слів для відповіді, І аж коли скінчив сніданок і мав відійти з хати, спокійно й байдуже промовив:

– Ні, мамо! Господарем я не буду.

– А чим будеш? – піднесла голос Настя. – Жебраком? Підеш у світ? Своє кинеш, а підеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько ціле життя тягнув, як віл? Для кого?

– Не знаю, для кого. Для мене ні. Я того не потребую. Піду у світ, знайду для себе роботу.

Ці слова вдарили Настю, мов грім. Не знала, що сказати, й безнадійно стояла, опершись на комин. Володькові стало її шкода. Підступив до неї.

– Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої діди. Не хочу. Хочу жити краще. Не хочу сіяти й орати. Хочу щось інше робити. Не хочу заграбатись тут на трьох десятинах і починати каторгу спочатку…

– А що будеш, дитино, робити? Куди підеш?

– Щось буду. Знайду місце. Світ великий. Піду до міста.

– Але всі панами не можуть бути. Хтось мусить і свині пасти.

– Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.

Після того Володько вийшов надвір. Не знав, за що взятись. Все, на що падав його погляд, здавалось йому чужим. Обійшов ціле подвір'я. Ось дровітня. Купа грабових полін. Одно з них, сучкувате й раз коло разу порубане, лежить на землі. На ньому рубають дрова, й через те воно порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось і сокира стоїть сперта на поліно. Володько пізнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище. Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батькові руки, батькові мозолі. Скільки разів тримали вони його, скільки разів махнули цією тяжечою, старою сокирою…

Після Володько поклав сокиру на її місце, але вже, куди не подивився, скрізь щось побачив, чого раніше майже не зауважував, а що тепер само лізло у вічі. Скрізь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира, старе, тяжке й вичовгане. Он під стріхою свининця кілька старих кіс. Деякі вже давно стирчать там, ніхто їх не вживає більше, але вони все-таки зберігаються. Хто зна, відколи вже вони існують на цьому світі. У деяких навіть повідпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також повичовгувані, як те топорище. Старі батьківські речі.

Он під брамою стоїть перевернутий плуг. Старі, почорнілі, залізні чепіги, старий дерев'яний граділь, старі коліщата. Ручки чепіг так само повичовгувані та ледве держаться на своїх місцях. І плуг старий, ще з тих часів, коли Володько бігав по полях і лугах Лебедщини. Перемінили тільки кілька разів плиту, леміш, а плуг все служив без зміни. І тут, і там… Куди не глянеш… Ось дильована клуня. Кожний диль[21]21
  Диль – обтесана колода.


[Закрыть] вирізаний чи обтесаний батьковими руками. Частокіл, живопліт, садок. Чепурні, яблуньки стоять рядочком і скидають решту зіржавілого листя. Хто їх приніс сюди? Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кілків, щоб не вихитав вітер? Хто обчищав, обкопував, підливав? Він. Батько. Батько все ніс на своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обійшов своїми ногами. Цілі роки, десятки років, півстоліття. Тягнув, рвав, тремтів над кожним зерном. А чи для себе?

Ні. Це не для себе робив. Сам він не має нічого й не потребує нічого. Он його кут у клуні. Оберемок соломи, тверда, напхана сіном подущина й старий кожух. Тут, коли приходить ніч, складає на відпочинок свої кості. Не любить м'якого, вигідного. Сам твердий, ціле життя мав тверде, через те й голову на твердому любив схиляти. Так і дітям казав…

Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старі батькові одяги. Ватовий піджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такі самі штани… Ось і стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько добре тямить її. Багато років минуло, попруга зсохлась, порепалась, але Володько пам'ятає її ще з часів, коли була нова, тверда й гнучка. Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав… Бідна, стара попруга! Ніхто вже не користується твоєю силою. Стара батькова попруга…

Після Володько змінив на постелі солому. Викидав збиту мерву, а приніс і настелив свіжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого, свіжого сіна. Все поклав на своєму місці… Після дивився, що б міг ще зробити батькові. Але нічого зробити не міг. Так, ніби батько навмисне не хотів від нього нічого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось ціпа, молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це… Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Ні, ні! Володько не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому чує дух батька, дух дідів. На всьому лежить їх знак. Довгі, довгі покоління, що відходять у безвість минулого… Безславні, страшні роди й покоління. Рабство, рабство й рабство… Коса, серп і рало. Нагнута вічно спина й схилена голова. Праця, піт і смерть у муках. Німа безмовність, страх перед всім. Безправність, погорда, сваволя. О, ви мої далекі покоління! О, ви батьки й діди мої! Ви всі тут коло мене. Бачу вас і чую ваші скарги, болі. Чую ваш біль і ваші скорботи. Беру їх на себе й піду з ними на суд, але тут вже не зостанусь… Прощайте! Не кличте мене даремно! Прощайте навік! Ні, ні! Не кричіть! Не послухаю!

Володько вийшов у поле й пішов межею до Угорщини. Вітер віяв, сяло сонце, синіло небо. Розлягався синій, далекий простір. Гаї й ліси облиті золотом. Поля, мов озера топленого заліза. Купаються у них листочки, скиба, мов хвиля біжить кудись. Вітер дзвенить, мов дика струна. Тисяча осінніх скрипок там і тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця, коло Володька, коло батьківського грунту, що стелиться ось під ногами, мов покірний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, ріж його, бери його! Мовчатиме в німій покорі… Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючі! Це ви вмовляли моїх дідів бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас уздовж і поперек. Хочу, щоб кроки мої відчули. Може, відчуєте те, що йде за мною… Га? Армія йде там, військо велике! Вгинайтесь і тремтіть, лани! Майте, мов прапор бойовий! Ви – золото моє, ви – небо моє високе!

Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо межами. Ось рівна, поскороджена рілля. На ній видно ще широкі батькові сліди. Оглянув їх, зміряв оком, хотів сам по них ступати, але сліди скоро стратились. Ні. Далі треба йти по-своєму. Далі тратиться батькова стежка. В цей час щось в собі відчув. Щось поворушилось в його душі й забриніло. Почув в собі силу велику. Здавалось, у нього виросли крила – широкі, довгі крила – і ось він махне ними, підніметься над полем… Все вище й вище летітиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лісами, над борами та гаями… Боже, скільки пісні, скільки радісного крику, скільки сили та любові у грудях. Ось розірвуться вони від тієї нестримної повені, серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.

Володько пішов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По короткому часі паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не вистало. Почав шукати ще й ще і писав, писав і писав. Почав з поспіхом великими, нерівними літерами, руки тремтіли, кров грала й припливала до щік, горіли очі… День тікав, але він не бачив дня. Сонце заходило й гасло, стелилась пітьма, а Володько сидів схилений, нервовий, розгорілий. Мати підходила до нього, дивилась, зітхала й знову відходила. Боялась торкнутися його, боялася заговорити з ним. Бачила, що діється з тим парубком. Бачила його палаючі уста й його хворобливо блискучі очі.

І аж коли стемніло зовсім, Володько відірвався від свого писання. Оглянувся навкруги. Було чорно, німо, коло печі поралась мати, коло неї Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стіл, старі, почорнілі образи, міцне ліжко, плита.

– Володьку! – проговорила мати. – Ти ж не обідав.

– Ага! Так. Я не обідав. Ні, ні! Я не хочу їсти. Або ні. Дайте мені щось…

Було щось там, стояло від самого полудня. Мати піднесла йому, він мовчки почав їсти…

– Що ти, дитино, пишеш? – несміло запитала вона. – І що з того буде?

– Про вас пишу, мамо! – сказав певно й майже весело Володько.

– Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрібна? – казала вона. Син, напевно, жартує. Він взагалі дивак, невдачник. Напевно, жартує.

– Як то кому? – кричав вже Володько. – Не кажіть так. Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало попрацювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз вилили, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про все це напишу… А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу полічити його дні, його діла. Хочу все покласти на папір. З повітря виловити розсіяні звуки, з оцих предметів зняти мірку й описати… Все, все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили… От, що я хочу, мамо!

Настя дивилася на нього й думала: здурів! Напевне здурів. Господи, Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа! З ума зійшов.

Володько встав, вийшов і не вернувся. Довго чекала його, але той не прийшов.

– А вийди-но, дитино, за ним. Куди він побіг, – казала Настя Василині. – Хто зна, що з ним діється…

Перелякана Василинка побігла на двір, оббігла все навкруги. Клуню, повітку, хлів. Заглядала на горище.

– Володьку, Володьку! – гукала. Мало не плакала… Але вернулася до хати.

– Нема його ніде, мамо. Скрізь оббігала. Певно, в село пішов.

У хаті було темно. Засвітили. Мати довго сиділа коло печі, у печі горів огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвія, але час йшов, а він не приїжджав.

Приїхав зовсім пізно. Хведот розпріг коні. Матвій ледве ноги волоче. Прийшов до хати й сів. Одяг його в муці. Настя подала вечерю, прийшов з двору Хведот, і всі почали їсти.

По вечері, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвій запитав тихо:

– Ну, як? Був дома?

– Ох, був, був, – зітхнула Настя.

– Нічого не говорив?

– Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А він встав і каже: не буду тут. Піду в світ. Не хочу господарем бути! А потім десь пішов. Робити нічого не робив. Пішов десь у поле, а після прибіг і почав писати. Як сів у полудень – писав до пізнього смерку. А сам такий гарячий, червоний… Я після кажу: «А що ти, дитино, пишеш?» А він почав кричати: «Про вас, про вас! Про батька! Про все…» Господи святий, як кричав. А після вийшов і не вернувся. Певно, знову подався в село… І це все. І так от, як бачиш…

Матвій вислухав спокійно Настині скарги, не промовив ні одного слова й вийшов на двір. Надворі темно. Старий обійшов подвір'я, скрізь заглянув, подивився до хліва. Після став коло клуні, зняв кашкета і, поклавши на себе потрійно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, «…найпаче омий мя от беззаконія мойого…», «гріх мій предо мною…», «і Тебе єдиного возхвалю…», «работайте Господеві зо страхом і радуйтеся йому з трепетом…», «благодатна Маріє, Господь з тобою…», «Боже милостив, будь мені грішному, без числа я згрішив, прости мені…» – закінчував Матвій і бив себе кулаком у груди.

Коли він молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все частіше й частіше звертатись до Бога, особливо після того, як не вернувся Василь. Десь у темноті, у закутку, щоб не побачило його стороннє око, зупинявся, стягав з голови кашкет і говорив ці молитовні слова. Були вони гарні, величні, якось особливо сказані. Чув коло себе Бога. Великого, свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що він планував колись замолоду у своїй голові, не так завершилось, як думав. По-своєму. Діти, цілий світ, господарство. Все не так, як думав, сталося.

Після пішов спати.

А Володько вже сидів у Сергія. Був тут, як звичайно, Кіндрат, був Никон і пара менших хлопців та дівчат. Кіндрат голосно просторікував своїм хрипливим голосом. Сергій мовчав і посміхався. Никон час до часу кидав якісь слова й скорочено матюкався при тому.

– Ні чорта! – казав Кіндрат, – Буде наша! Боятись нема чого. Учитель також з нами. Є дехто проти, але так і треба. Ні? А папір весь рознесли. Тепер скрізь повно. Хай читають.

Забалакались до пізнього вечора. Нарешті при розході Кіндрат сказав до Володька:

– А ми вже й читальню маєм.

– Де? – запитав зацікавлений Володько.

– Е-е-е! Вчора ми всі тут радились. Никон нам свою комірку відпустив. Мати перечила, але хто її послухає… Ще не докінчили. Я сьогодні цілий день стола та лавиці тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тільки книжок. У нас на горищі є, та хто тепер такі читатиме. «Триста літ дому Романових», «Святий і рівноапостольський князь Владимир», «Смерть Івана Ілліча». Це ще Демид колись брав у школі й так зостались… Батько деякі обкурив, але…

Володько сказав, що книжок дістане. Тяжче з часописами. Треба грошей. Кіндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальні. На чотирьох місця досить, а більше не прийде.

– Чому?

– Ну. Хто тепер покине досвітки, дівок… Сергій Володька проводив.

– Знаєш? Бачив Ганку.

– Ну?

– Казала, щоб прийшов на досвітки. Хоч?

– А чи варто?

– Варто. Там не тільки дівчата. Там і хлопці. Походиш – побачиш. Треба тільки їх підібрати. Вони всі по вечорницях та досвітках розсипані. А Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.

Володько уявляв, як вимовляла ці слова. Уявляв її цілу. У темноті зовсім виразно перед ним з'явилась і стояла. Променисті, сині очі, рожеві щоки і тонкі, червоні уста. Вагався. Сергій мовчав і чекав.

– Ніколи ще не був на досвітках, – сказав Володько.

– Не важно.

– Йду! – рішив Володько.

Обидва повернули й через городи пішли. Темно було. Зорі зникли, по селі співали півні на зміну погоди. Вітер час від часу пошарпував верхами дерев, ніби сердитий учитель своїх школярів…

Зійшли в долину, перейшли кілька подвір'їв, перелізли кілька перелазів, роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вікнами. Світло ледве пробивається назовні, у вікнах людські плечі. Чути лагідний, дівочий спів і регіт парубків. Десь вирвався пес і загавкав.

– Ти! Пішов геть! – крикнув Сергій, і пес одразу сховався. Володько почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як тримати себе.

Сергій іде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучі двері, що провалилися в чорну яму. Переступили високий поріг, зігнувши порядно голови.

Двері з хати відчинились самі.

– Гей! Хто там ще? Нема місця! Вертайсь! – кричали з хати.

– Зачини губу! – суворо крикнув Сергій. – З дороги! Знову високий поріг. Знову низький одвірок. Простора, низька хата й повно диму та людей.

– Дай Боже вечір добрий! – театрально гукнув Володько. Парубки, дівки, прядки, дим, сміх, пісня.

– У-У-у! – загули парубки. Тут вони всі. Ілько, Антін з перев'язаною головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той підняв голову, як на сцені.

– Здоров, братва! Як є?

– Живем та хліб жуєм!

– Дай Боже, дівчата! Чи приймете?

– Дай Боже! Самі вступитесь. У нас не приймають, – хором відказали.

– Ну, й хороші!

– Та не ваші!

– Рада душа в рай.

– Та хвіст не пускає, – додав котрийсь з хлопців.

– Ха-ха-ха! – зареготали всі, навіть ті, що сиділи навкруги на лавках і що здебільша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Ілько, Антін та Йон. Здорові, широкоплечі, справжні козарлюги. Тільки коня та шаблю і на Запоріжжя.

Володько оглянувся по дівчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але не подавав знаку… Не бачив також і Наталки. Самі молодші дівчатка. Зо старших одна Дарка. Всі прядуть. Тільки прядки гурчать.

Настрій приємний. За вікном свище холодний вітер, а тут тепло, горять дві лампи, молоді, веселі люди. Чимсь старим, давнім віє, ніби тут панує дух предків. Так, мабуть, було сто, двісті й більше літ перед цим, так і тепер. Тільки одяги дещо змінилися. Нема ні корсетів, ні вишивок, ні свиток. Легкі перкалеві блузки, спідниці… У хлопців кепки, штани-галіфе й чоботи.

Всі якісь напружені. Очі, уста, щоки свіжі, здорові, блискучі. Кожний хоче з чогось сміятись, показать свою силу, свій дотеп, свій розум. Всі, ніби на картині… Вище, нижче, ще нижче… Там далі тіні – чорні й сірі, невиразні, ворухливі. Профілі, вираз, мерехтлива зміна, на і дай… Ось, здається, чекають чогось… Очі, уста й груди… Гаряча іскра спаде й спалахне, і серце заб'ється, і сміх розкотиться – бадьорий, лоскотливий, жадібний. Ось ноги тупотять і просять ритму, тремтять коліна, вигинається пружний стан, випинаються груди. Все тепліше й тепліше стає. На чолі сходить піт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного вечора… У вухах дзижчить нап'ята струна.

За вікном собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері, й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.

– Ні, ні! Чекай!.. Йон! – Чорно так, а в хаті регочуть.

– Сказився!.. Йоне!.. Ой!..

Гарячі уста, що горять і тут… Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру…

– Дми! Бий у груди! – Тільки кучер має на вітрі. Ніби на летючому їде коні…

– Просто на тебе? – кричить Антін.

– Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, і той ліг! – чітко, ясно відрубав Демид.

– Трупом! – хльостко додав котрийсь.

– Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме, – завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

– Хто бреше? – хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє…» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів: «… що женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він… та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о-вору бої-і-і-і-і-іться…»

Ганка протискається до дівчат, їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима.

– З дороги! Антоне! Пусти! – кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях деренчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип'ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить…. Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою…

Пісня скінчилась.

– Хлопці! Оброку! – крикнув котрийсь.

– Давай!

– Хай буде обрік.

– Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! – кричав Антін. – А ви, шушвалля, набік! – крикнув на менших хлопців, що коло судника.

«Шушвалля» розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й тримав на колінах шапку.

– Хто лягає? – кричав далі Антін.

– Бий! Чорт з ним, – сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав обличчя у Терешковій шапці.

Парубки збились всі позаду нього. «Бий», – показував мінами Антін, але сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собі місце для відступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидові щось йойкнуло, а Ангін швидко пару кроків відступив. Його заступили інші хлопці. Демид поволі підвівся, весь червоний…

– Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота, – сказав і подивився на Антона, що стояв, як мур, непорушне. Зав'язане його чоло відкидало на припічок велику, балухату тінь.

– Сукин син!! – проговорив він добродушно й без найменшого спротиву схилився до шапки.

Парубки замахали руками. Кожний хотів вдарити, але Демид не бажав дарувати свого. «Розступіться», – показав міною, блискавично мазнув рукою й припік Антонові обрік. Той увігнувся. – Міг би краще, Демиде, – сказав він встаючи. – Лягай!

– Бачив, – казав Демид лягаючи.

– Твою бабу в запічку! – відповів Ангін. – Не бачив, але руку пізнав одразу. Як копитом.

На цей раз захотів спробувати сили Володько. «Я!» – показав пальцем на свої груди, розмахнувся й впік щосили.

– У-у! – загув Демид. – А хто це? – дивився по всіх обличчях. Якась свіжа рука. Чи не Володько?

– Він і є! – сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапці, відчув запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав міцно його обличчя. Нічого не чув і не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах! Володьків зад увігнувся, ніби на нього звалилася ціла хата. Не подав ніякого вигляду, звівся й глянув на парубків.

– Цікаво, чия це була довбня, – казав, дивився всім у вічі. Всі були спокійні, тільки Йон холов, ніби його тільки що викинули з жару, – Ти! – тикнув пальцем на Йона.