Текст книги "Волинь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 64 (всего у книги 67 страниц)

Признаюся, іноді я переставав вірити в безсмертя душі й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотілося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кінець. Це було б мало. Бог не мусив би тоді стільки вкладати в людину.

Увійти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тільки наші тіла, а й наші душі. Тож земля вирощує овочі, що кормлять тіло. Тож земля родить у нас найкращі думки… І нарешті, вона забирає нас до себе, коли ми нікому не потрібні. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обіймами й поволі оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свій вигляд і запах, обернемось у щось живе – у квітку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на дереві. Воістину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна…

З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А «вуйт», а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій…

А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію…».

«23. V. Субота. У Василя на Ронівському були «зводини». Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. «Хай буде, що буде… Знаю, що одлежу, але раз так…» – і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: «А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?» Хлопчина здивовано подивився… Потім йому зробилось ніяково. «Не бійсь, не бійсь… Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом…» Дивак той дядько… Я його люблю.

Зі зводин пішов просто до Наталки… Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався…».

«29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали…

Вечором тренінг… Готуємось до першого матчу…»

«ЗО. V. (також уривки). …Учора не встиг записати… Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге… На вулиці військова й сільська варта… Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.

(Трохи пізніше). Цього самого дня під вечір ми тренували на грищі… Прийшов Никон… Він був на поліції й бачив Сергія. Той казав, щоб я стерігся. Мене хочуть арештувати… А в полудень я був у читальні… Прийшов Роман. Знаєте, каже, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обікрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька…».

«ЗІ. V. (уривки). Раненько я вже був на селі. Заходив до Сергія… Його ще не випустили. Головне, щоб не довідались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу ніч а не міг спати… У селі зустрів Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бійся, казав їй. Хто повірить, що я можу бути злодієм? Козак, вуйт і поліція. Вона засміялася крізь сльози.

(Пізніше). Вернувся Сергій. «Ну, як? Як?» – засипаю його питаннями. Він невинно сміється. Вже, каже, всі з'їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому він оповів також про ту крадіж. Двері кооперативу були замкнені маленькою колодочкою… Злодій легко відкрутив її залізною палицею. Сергій, що був на варті, почув його, біг за ним і навіть схопив його за полу. Але він вдарив Сергія палицею по руці і вирвався… Трохи далі злодій заплутався в загороді колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумію, чому козак радив оглянути мої руки. Але цікаво, звідки він знав про той колючий дріт?».

Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні… Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.

– Чого мовчиш? – питала вона.

– Хіба не можна? – відповів.

– Але ж не так… Не так… Ти… – вона не знала, як це висловити.

– Не бійся, дівчино. Не збожеволію, – І мовчав далі. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.

– Не можна ж так, Володьку, – казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки… її погляд все глибше і глибше вникав до йог очей… Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:

– Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко відривався від нього й опадав… Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала?!

– Не знаю.

– Хм… – казав він сам до себе, – От… Так…

Швидко встав.

– Іду, Наталко!

– Йдеш? Куди? – вона не встала, тільки швидко підняла, голову. Руки заціплені в пелені.

– Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж… Вона поволі піднялася, підійшла до нього… Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів.

Дивилася до очей.

– Володю… Я піду… Прошу, прошу… Ти ж був тієї ночі зо мною… Буду свідчити… Він круто одвернув голову.

– Не потребую свідків! – твердо сказав він. – Я? Свідків? – брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і шов.

Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. «Чи знає він?» – майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.

– Це ти? – чує Володько батьків голос. Він не називає імені, але син знає, що батько думає про нього…

– Я, – відповів Володько. Між батьком і сином стоїть, дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. «Так, так…» – біжать у Володька думки… «Він знає…» Але син не відступив.

– Не спите? – спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.

– Ні… Ні… Такий вечір… Не спиться… – поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: – Немає сну.

– А-а, краще йдіть… Відпочиньте, – сказав Володько так само чужим голосом.

– Ходжу от і згадую… Лізуть на думку молоді літа. Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману.

– Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою… Був молодий… Силу мав… Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей… Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив… Я був трохи тяжкий.

А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники… сад… (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це… От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок… Але гарно було… Весна, бувало, прийде, так того квіту… Я щось тепер і не помічаю такого… А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали… Не знаю, де вже те й поділось… А отам… Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно… І річка звідти витікала… Ми вже після… Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди «з-за рову» копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка… Але маленька… струмочок… І тепер він є… Отак було… Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини… Хто його Запорожжем назвав – невідомо… Ми… – я та Єлисей – не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке – ніхто не знає… Навіть ми, ніби запорожці… Та й почав я докопуватись… У монастирі був дуже старий чернець Зосима… Він знав багато… У-у-у… (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)… Книги різні читав… Старі книги… Знав і перекази… Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував… Такий був старий… Не бачив добре… Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише… Двері його келії не замикалися… Прийдеш, постукаєш, а він не чує… Відкриєш двері, а він пише й не чує… Коли торкнеш за рукав – відірве очі від паперу: «Це ти, Матвію?». Мене вже знав… А говорив все по-нашому… Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!

Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:

– Так от він раз мені й каже: «Е, Матвію, Матвію… Не знаєш ти свого роду… А був то рід славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже… І був то козак, каже, не посполитий, а зацний…». Так і сказав… Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже» як Січ Запорозьку розбили… Точно не знаю якого року… Осів там на Запоріжжі й хутір заложив… Це був наш предок.

Матвій знов перервав свою мову… Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе… По короткій перерві Матвій продовжував:

– Минули роки… Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення… Твій дід – мій батько – був вже мізерна людина… Пив, і це його згубило… Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати… Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце… І от ти бачиш…

(Коротка перерва).

А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так… Щось там, ніби, у кооперативі… Говорять, говорять і чую: ти, мій син…

Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:

– Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав… Перед церквою…

– Тату! – крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.

– Не треба! – твердо сказав Матвій. – У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії… А по часі додав:

– Не бійся! Прийдуть, то прийдуть… Візьмуть, то візьмуть… На небі є Бог… Його ніхто ще не обдурив… Не обдурять і «вони»…

З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні… Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце…

І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»… «Візьмуть, то візьмуть!» – звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому… А решта світу може й не вірити.

XIV

Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір… Зчинила лемент… Але вийшов батько, і лемент втих.

Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака – і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.

Надвечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.

Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони.

Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.

– Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, – говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. – Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… – і при тому вона демонстративно знизувала плечима.

Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардонічно казав:

– Ти, мама, можеш єще удівляться… Я удівляюсь тоже… Но твоей наївності.

Андрій Рона п'є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закурює. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.

– Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курі, – швидко загомоніла стара.

– Пардон, мама. Забил, – спокійно відповів Андрій. Стара пані не лишень стара, але й глухувата, у справах села і взагалі «політиці» вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:

– Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама… Ну, і что ж? Ну, упьорся… Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт, там будєт школа… Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставім. У нас єсть место… Харошеє мєсто… В центре села… І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!

– Украінскій? – питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.

– Какой би он не бил…. Ето нє іграєт ролі, – жваво і певно відповів Андрій.

– Как не іграєт? Андрюша! Как нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлі би в дєревнє стоял польскій дом… Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украінци нє Польшу делят… Делят ані Расію… Да, мой мальчік… Расію. Польша? Что ж… Вєдь его тоже часть Расії… За нашіх врємьон… Вєдь падумай… Прівіслянскій край… Нет, нет… Ти абажді. Я гаварю… Нашє рускоє село… Польскім ано нікагда не станет… А украінскім может… Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-укрінскі будєт рукомойнік?

– Гаспадін Довбєнко! – почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко.

Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив: – Давбєнко? Заві в маю комнату. Їзвіні, мама. Дела.

Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою вийшов.

Володько мав з ним довгу розмову, Андрій курив цигарку за цигаркою, його мала кімната наповнилась димом, а розбита мармурова попільниця попелом, але саме з цієї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтові вдалося добитися свого, читальні не було закрито, але позбавлено й приміщення. Тоді промовило село, і, можливо, вперше мовою господаря. Рона поклав перші дві тисячі злотих, Володько завзявся організувати робочу силу, хлопці й дівчата кинулись до праці. Домашні справи, футбол, залицянки відійшли набік. І вже за пару днів, на подарованому Роною клині городу, що навпроти дяківської садиби, де примістилась станиця поліції, почалась завзятюща, сливе безперервна, день і ніч діяльність. Півсотні молодих, здорових хлопців і чоловіків, жартуючи й співаючи, копали фундамент, двадцять підвід возило з долини камінь, пара десятків дереворубів валили в Жолобеччині дубину, пара тузинів теслярів витесувало з неї підвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярів заповняли рови фундаменту муром. І все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух, завжди гармидер, завжди спів, безконечні жарти і гарячі залицянки ясними місячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стікалося ціле село, прихильники і противники, націоналісти й комуністи, баптисти й православні. Бажання показати своє право і свою силу було більшим, ніж особисті розрахунки.

Прийшли жнива, але праця біля будови не вгавала. Здавалося, що всім хотілося зробити це чудо за одну ніч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов'язком. Дві були гарячі, насичені сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. І за два таких гарячо-барвистих місяців будинок був зовсім готовий. Білий, гордовитий, вкритий сірою черепицею, сім вікон, двоє дверей, простора крамниця, кімната для засідань, мешкання продавця і зала-читальня. І все це красується на колишньому невжитку, тішить око тилявчан, наповняє гордістю кожного, хто не гляне… Чутки про це рознеслися широко й далеко по всіх селах, і святами та неділями приходили чужі люди, щоб глянути на таку несподівану дивовижу.

До речі, за цей час і само село внормувалося. Зникли зайві витівки парубків, відійшло військо, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свій будинок. Це має бути велика урочистість, це приклад, це історія. На Угорщині, в Жолобках в Людвищах, у Башківцях знають про це. Ціла околиця, небо і земля, і навіть далекі ясні зорі готуються взяти в цьому участь.

А жнива йшли своєю чергою… Поля горіли то росою, то срібно-золотими стернями, то зернистими вівсами… Перепілки, як завжди, бурхливими ранками підпідьомкали, моргасті зайчики металися полями, зграї куріпок полохливо перелітали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою на золотому савані золотих нив.

Матвійове поле, як і завжди, пересічене вузькою дорожиною, справа й зліва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вівсом з широкою і щедрою благодаттю мудрого, загорілого як обличчя женця, неба. Божа рука була щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах велике життя всілякого гомінкого цвірковіння. О, яке безпосереднє диво! Здійміть шапку, станьте на межі і послухайте те… І хай вашу мокру від поту голову погладить вітер. Підніміть ваші втомлені груди, звільніть серце і беріть оберемками свіже, бадьоре, пересичене сонцем повітря.

Саме такого часу отам, на дорожині, раннім ранком, коли сходить із-за Мозолянки сонце, а на шпориші дорожини разом з курявою бринить роса, на південному боці за пагорбком з'являються дві постаті. Ось вони зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвій та його син Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченій за ніч землі рівним, широким кроком. Сонце ллє їм назустріч просто в загорілі обличчя своє м'яке тепло, свою живучу радість, свою невсипущу бадьорість.

Хода Матвія така ж, як і колись, як і завжди – розважна, певна, рішуча. На його ногах старі, великі, посірілі, з короткими халявами чоботи. Кортові його штани на колінах і ззаду залатані великими чорними латами. Біла його сорочка, як звичайно, пропечена і поруділа, а його кашкет вигорілий і просяклий мішаниною поту й куряви.

Роки і все, що з ними було, залишили на Матвієві свій тривкий слід, що його не відмиєш ніякими водами і не відмолиш ніякими молитвами. Зморшки ще гостріше врізалися в загоріле, як стара бронза, порепане лице, погляд мудро злагіднився, вилиці більше вип'ялись, борода просякла згустками сивини. Але все-таки він той самий дужий, могутній, з великими, твердими руками король поля і праці – Матвій.

Володько зростом дорівнюється батькові, тільки у плечах вужчий та м'язи тіла молодші й прудкіші. Міцне українське сонце поклало тривку бронзовість на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з позакачуваними рукавами сорочка, на голові доморобний, крислатий солом'яний бриль, на босих ногах сірі, зношені відпорки.

Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покіс і з «Боже поможи» розмахнулися. Батько клав покіс рівно і методично, мов по ниточці, син вже дорівнював до його розмаху вширінь і вздовж, але його покіс був значно гірший, ніби поломаний і рахітичний. Грубі стебла вівса-зеленяка покірно клалися перед ними, їх очі уважно стежили за лінією, м'язи їх рук напиналися, груди широко здіймалися з ритмом помаху грабок.

Сонце підноситься… Його промені все більше і більше припікають спину, з чола виступає піт, груди і чоло відчувають дотики повітря.

На половині покосу, біля борозни, косарі зупиняються. У спокійному повітрі знайомим дзвоном задзвеніли під мантачками і брусками коси, хвилинка перерви, кілька слів про овес і погоду і знов покіс… Доходять до межі Ет-тоє, закидають на плече грабки і повільно, рівним ходом, вертаються назад.

– Дякувати Богу, – каже Матвій, – погода видержала… Коли б так ще пара таких днів, і ми той овес змахнемо.

А по короткій перерві додає: – Я все вагався, чи сьогодні зачинати, але добре, що почали… Хоч завтра неділя… Та що накосимо – висохне і баби в понеділок зв'яжуть, А там і докосимо… Сонце, здається, чисте…

Володькові думки інші. У нього село, будова, посвячення, але на слова батька відповідає:

– А! Погода видержить…

Доходили до середини поля і робили перерву. Василинка приносила обід – борщ в «близнюках» з півбуханцем чорного хліба, куснем сала і огірками. Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що стояла в тінному місці. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим смаком, що його, здавалось, годі успокоїти, після чого вимагалось лягти просто на сирій землі і дозволити, «щоб в'язалось сало».

Але чверть години пізніше вони йшли знов далі покосом – нестримним, рівним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвій звичним, повільним рухом здіймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, підходить до баньки з водою, підносить її і перехиляє над головою. Сонце скісним промінням освічує його кремезну, помітно втомлену постать, чорна, вкрита налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, і її потьоки спливають по бороді і широких, відкритих, зарослих сивастим волоссям грудях. Напившись, він ставить баньку на її місце.

– Ну, – зауважив він, оглядаючи поглядом довкілля. – Змахнемо ще пару покосів, і досить.

У природі відчувається наближення суботнього вечора, здається, про це знає все. Сонце хилиться маєстатніше, барва неба спокійніша, з ледве помітним відтінком огненності в тому місці, де воно має намір зайти за почорнілу стіну лісу. Тінь від лісу відступила й поширилась, ціле Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою прохолодою, в'язальники помітно квапляться, дов'язують покоси, на схилах Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в білих одягах, облиті сонцем. Вище шляхом в тому місці, де він випинається з-за пригірка, помітно тягнуться великі фури, наладовані снопами, а між ними в різних місцях ступають повільно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує соняшний промінь і розбарвлює її матовим сріблом. І все робиться тихо, лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжні, безконечні обжинкові співи.

Нарешті й Матвій з Володьком докошують свій покіс, майже половина ниви докошена, густа тінь лісу затягнула ген ціле поле аж до Жолобеччини. Володько чує велику втому, але свіжість вечора так чудово злагіднює втомленість твердих м'язів, що не хочеться кінчати недокінченого діла. Матвій також з жалем поглядає на нескінчене поле і шкодує, що день був такий короткий.

Але святий, великий, трудовий день скінчився, від сходу сонця до заходу сонця, весь залитий наснагою сили тіла, природи, неба і землі огненного духа, що ним живе всесвіт. Kocaрі лишають поле і йдуть… Поволі, без поспіху… Тіло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кісточка вимагають відпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею від Хомового по застарілій ховзькій траві з посохлим бадиллям деревію, громобою з його брязкучим насінням, заплутаної кашки і повитої на стебла повійки. Зо всіх боків гомінким хором невтомно і настирливо вибивають свої одноманітні трелі цвіркуни.

Нарешті вийшли на шлях… Ще кілька сотень кроків, і хутір… Ось він зліва у сутінку вечора – такий знаний, рідний, свій. Густий малинник перед хатою, широкий, молодий горіх, кілька рядків малих ще слив і високий, густий живопліт від дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться дим.

Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час тягнуться скрипливі вози, повільно котяться тяжкі колеса, з-під кінських копит збивається хмарками курява.

– Добрий вечір! – озивається кожний, що порівняється з косарями. – Як косилося?

– Слава Богу!

– Чи видержить погода?

– Дасть Бог – видержить.

З села чути бамкання дзвону. Його звуки повільно вириваються з садів і розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зі звуками обжинкових пісень.

Дома чекає на косарів вечеря. Хведот привів від води коні, Василина порається з коровами, Настя попідтикала спідницю, позакачувала рукави й бігає біля печі. По хвилі на столі парує гаряча, бараболяна, затерта затіркою юшка…

По вечері Володько одразу береться за бритву. Після вже смерком бере відро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти вузькою стежкою між маком, що вже доспіває, коноплями, буряками та капустою. На все впала роса. Біля обсадженої вербами копанки піднімається ледь помітний теплий туман і чути скрекотіння жаб.

Вода в копанці тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається донага, набирає відро води й обливає себе цілого. Після натирається міцно милом… розтирає набряклі м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже приємно… Чується сильним, пружним, молодим… Після виливає на себе ще кілька відер води й швидко витирається. До тіла з ледве чуйним бренькотом торкаються комарі. Він швидко надягає сорочку, штани й почуває себе обновленим. Втома десь зникає. Ціле тіло поволі відпружується… Навкруги так приємно, так гарно… Не хочеться ще кидати такий вечір та йти спати. Через те Володько сідає на м'якій траві й дивиться.

Ціле небо всіяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двір, чути ще обжинковий спів. Це йдуть запізнені женці запізнених чиїхсь жнив. Одна дівчина несе на голові вінок, а решта йдуть коло неї й співають. Знайомі, гарні, повні якоїсь туги й одночасно радощів співи.

Володько вслухається в ті звуки… Думка відлітає далеко… Земля ділиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволі відкривається, мов двері великого храму, і в ній починає діятись щось особливе. Виходять дивовижні образи, встають надзвичайні, неземні люди, починає грати чудова музика. Боже мій! Таж це страшний суд!

А з-за жолобецького дубового лісу поволі випливає велетенський, запізнений місяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Світ ширшає, обрії відступають… Володько має, що йому треба ще піти в село, що там праця, що завтра велике свято, але він не може відірватися від цього місця. Він щось чує… Йому видається, що це востаннє вів бачить ті дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собі… Йому хочеться торкатися пучками пальців землі, що на ній стоїть. Хочеться цілувати її, обняти й вести кудись в інше місце…

Ах, це слабість… Не варто потурати нервам… Він стрясає головою та йде швидко до хати. Ніхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра… Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка вирівнюється, м'якшає, гладшає.

Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж вона знає всього дві літери… Одна, як круглий калачик – О… Друга, як жук, лапата – Ж. Знала колись і А – як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають… Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже:

– Колись ще знала три букві… Не можу вже їх пізнати…

Увійшов до хати Хведот.

– Володьку. Тебе кличуть, – сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов…

Надворі нікого… Вийшов до брами… Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать…

– Володьку, – чує тихий голос. Пізнав його одразу… Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, І схвильована…

– Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила довго попід бгіжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?

– Я ж сказав, що не прийду, – відповів Володько. – Моє все зроблене… Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?

– Ходім… – сказала вона, – Я тут боюсь.

– Чого?

– А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш… A там стільки праці, що Господи… Вінки, біганина, варять, печуть… Всі: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горілки. Там ціле село…

Вони звернули на дорожину, що веде до кущів. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося…

– … І я не видержала… Піду. Трохи стемніло і я пішла… А знаєш? – вона взяла його за руку й зупинилась. Підступила ближче, – Знаєш? Був знов Ілько. – Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась відповіді – Прийшов з Бухловим…

– З Бухловим? – перебив Володько…

– З ним… Боже! Я собі думаю: таж Бухлов з козаком, з поліцією. А Ілько втік з іншими хлопцями… Як же так? А вони собі принесли шпроти… Знаєш? Такі рибочки в бляшанках… Бухлов трохи п'яний… Виймає рибочку й дає мені – Я одвернулась. А Ілько до мене; «Дурна! Їж!» Я вибігла з хати… Цілий день про це думала… Думала собі: чи сказати це кому? Потім рішила: тобі. Кому інакше?

– І більше не кажи нікому, – сказав Володько. Вони пішли просто на темну стіну гаю. Там тихо. З села долітає пісня, з другого боку, з Угорщини чути також пісню, тільки ночліжанську.

Вертався Володько зовсім пізно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквітчаний. Перед ним така ж уквітчана брама. З неба світив оточений сірим кільцем місяць. Буде зміна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазі завтрішнє свято, а за скошений овесь і не згадав…

Це було не саме посвячення будинку на площі села Тилявки. Це було щось більше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятиліття, століття, але навкруги було тихо, сонно, ніби безлюдно. Були чудові весни, пишно цвіли черешні… Були поля зелені… Вітер віяв з далеких морів… Було не одно густе, як мед, літо, що заливало землю щирим золотом; були пахучі дні осені, повні жовтих, червоних і синіх овочів, були білі, яскраві зими; поля вкриті застиглим білим металом, зненацька схвильованим і ствердлим химерно… Була велична, маєстатична, свята земля – гордість Бога й натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда… Сувора, як чоло Саваофа, і радісна одночасно, як гарний спів.