Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Золотоволосий чоловік більше не жартував. Він, мешканець пострадянської провінції, обходився з українським бароко, немов зі священною кришталевою чашею, оздобленою перлинами і позолоченим обідком. З цієї чаші дозволялося надсьорбнути життєдайного нектару лише на великі свята. Я приймала дар і надпивала нектар із благоговінням. Даритель був мені вдячний.

Тривалий час ми не говорили наодинці, тільки обмінювалися шпильками під час лекцій. Він колов мене – я його. Одного разу мені вдалося тикнути його носом у помилку, і я дуже собою пишалася. Помста не забарилася. Вже наступної лекції, коли мій тріумф призабувся, він зганьбив мене перед усіма, бо, як з’ясувалося, я зовсім нічого не знала про Європу XVIII століття. Ми навперейми хизувалися знаннями, хоча насправді переживали взаємну радість віднайдення. Волею випадку абсолютно незнайомі люди стали один для одного цінними, навіть рідними. Життя набуло барви і сенсу. На пустелю зійшла крапля вологи. У непроглядному мороці зблиснула короткочасна іскра.

Якось я допізна засиділася в університетській бібліотеці. Вона працювала до восьмої вечора. Було за п’ятнадцять і середина лютого. Переді мною ще нависала гора книжок, які я мусила хоча б погортати. Читачів бібліотеки все меншало, столи порожніли. У величезних, майже на всю стіну вікнах маячив добре освітлений університетський двір із вимерзлими карликовими кленами, у повітрі витав неспокій. Зненацька надворі загриміло і заблискало. Грім узимку – дуже незвичне явище. Я зіщулилась у передчутті наближення кінця світу. Від наступного небесного удару задзеленчали шибки і замерехтіло електричне світло в бібліотечних лампах. Я подумала, що ще ніколи не переживала грому в лютому. Цю думку я, очевидно, висловила вголос, бо золотоволосий чоловік, проходячи повз мене з оберемком якихось великоформатних газет, зупинився поруч, зовсім близько, і сказав:

– Так, я теж.

Це було перше, що він сказав мені віч-на-віч. Так, я теж. Його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить.

Я роззирнулася: в читальному залі залишилися тільки ми двоє.

– Що ви читаєте так допізна? – спитав він, цього разу вимагаючи дати відповідь, нетерпляче чекаючи на неї. Тепер йому було цікаво. Зрештою, йому завжди було цікаво, але тільки тепер він дозволив своїй цікавості об’явитися. Я розвернула книжки так, щоб було видно їхні корінці. Говорити я все одно не могла. Він схилився, щоб роздивитися назви.

– Бахтін. Це добре. Лосєв. Теж добре. Ви любите літературу.

– Я неспасенна, – навіщось видушила з себе я, а він засміявся:

– Ходімо вип’ємо чогось?

V
1905
Ганьба

Революційні робітничі та селянські виступи, що у 1905 році сколихнули всю Російську імперію, майже зовсім його не зачепили. Емоційно Липинський переживав інші часи, а саме – козацьку революцію 1648 року під проводом Богдана Хмельницького, вважаючи її найвагомішою подією в дотеперішній історії українського народу. Всі книжки, які він читав, і документи, які досліджував, так чи інакше стосувалися Хмельниччини.

Раціональне захоплення переросло в містичне одкровення, коли Липинський цілком випадково в архівах князів Чарторийських натрапив на посмертний портрет невідомого досі, але одного з центральних учасників тих подій, заможного польського шляхтича Михайла Кричевського. Той, будучи київським полковником, у вирішальну мить перейшов на бік повстанців, таким чином урятувавши молоду козацьку республіку від передчасного розгрому. В ейфорійному дурмані Липинський прозрівав паралелі зі своїм життям і тлумачив відшуканий портрет чоловіка, що помер від смертельних ран у полоні литовського князя двісті п’ятдесят років тому, не інакше, як знак згори. Невідомий придворний митець написав портрет з мертвого тіла. Липинський власноруч зробив його відбиток і повісив у своєму кабінеті над столом, поруч із фотокарткою родини і зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Тепер це був його домашній іконостас.

Він міг годинами вдивлятися в мертве обличчя. З-під кожуха проступає лляна сорочка, пишний оселедець на гладко вибритому округлому черепі, обличчя вдоволене і, хоч заплющені очі повинні були підкреслювати передчасну смерть, здавалося, що Кричевський живий-живісінький, усього лиш грається в піжмурки, і щойно відведеш погляд вбік – він зайдеться грайливим сміхом. Липинський міг поклястися, що полковник кілька разів йому підморгував.

Жертва поляка заради української державності надзвичайно його збуджувала. У житті і смерті Михайла Кричевського Липинський побачив більше, ніж будь-хто до і після нього.

Тоді ж оголосили про початок історичних відчитів в університеті. Липинський подав своє прізвище до числа доповідачів одним із перших. Історія захоплювала його понад усе. В цьому захопленні Липинський не бачив нічого, що суперечило б обраному ним фаху. Історія і рільництво мають, як він вважав, спільний предмет дослідження – коріння. Історія – це теоретична підготовка до практичного користування землею. Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув. Кінцева мета історії – відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф іншого. Липинський сподівався нашвидкуруч впоратися з теорією, щоб зі спокійним серцем перейти до щоденної господарки. Віддати данину землі, щоб могти нею користуватись.

Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна – від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.

Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:

– Уяви собі, що всі ці люди в залі – голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола – значить, не страшна.

Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити:

– Участь шляхти в українсько-польській війні 1648—1649 років…

Публіка вдоволено замуркотіла. Вона ще не підозрювала, що на неї чекає.

Липинський неспішно почав:

– Для нас, людей XX сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентських промов, побожно схиляють чола перед потугою журналістських пер, які дивляться на розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або будують майбутнє держави на збільшенні, скажімо, випуску молочних продуктів, – нам, отже, може здатися незрозумілою ця добровільна данина з власної крові, яку український народ у XVII сторіччі склав у жертві за свою свободу. За силою і розмахом повстання українців у роках 1648—1649 перевищувало все, що бачила тогочасна Європа. Могутність, яку зумів викресати з себе український народ, пізніше радикально вплинула на долі двох сусідніх держав, Речі Посполитої і Московського царства, будучи для Польщі початком кінця, а для Москви початком посиленого розвитку і росту. Сучасні історики, приналежні своєю ідеологією до Польщі або ж до Москви, забувають про об’єктивний суд у своїй оцінці цього періоду передусім, – тут Липинський ненадовго зупинився, – української історії.

Слухачі спантеличено затихли. Словосполучення «українська історія» ніколи раніше не звучало в цих стінах.

– Участь шляхти в козацькому повстанні вже не піддається сумніву, – говорив з трибуни Липинський. – Виговські, Креховецькі, Гуляницькі, Іскрицькі, Федьковичі – це лише деякі імена родовитих повстанців. Михайло Кричевський, ще донедавна вірний син польської корони, перейшов на бік Хмельницького і перехрестився в православ’я. Тоді ж він відмовився від свого католицького імені Станіслав і став Михайлом. Це факт винятковий для тих часів. Тому ми більше не вважаємо можливим трактувати Хмельниччину як повстання бідних проти багатих, як то любить робити польська історіографія, щоб знецінити і приховати її справжню суть. Участь правлячої верстви перетворила «бунт низів» із соціального явища в політичне, з руської ребелії – у визвольний рух за створення незалежної держави. У цьому його найбільша цінність.

Липинський поспіхом заковтував повітря і читав далі, мов свідок на суді, який має лише кілька хвилин, щоб розповісти правду.

– Чи був Кричевський іудою та відступником, як його ще кілька століть потому зображали на придворних гобеленах польські майстри? У часи, коли шляхта творила державу й навпаки – держава творила шляхту, брак власної державності означав для народу втрату своєї аристократії на користь чужої держави. Давній український рід Кричевських – найкращий приклад цього. Сучасники вважали Михайла Кричевського поляком і дивувалися, як він міг пожертвувати королівською прихильністю і своїми маєтками, які з цієї прихильності випливали, у погоні за безплотною ідеєю. Але те ціле покоління шляхтичів, яке віднайшло своє справжнє коріння і стало в бій за можливість незалежності, довело, що іноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки. Їхній вчинок заслуговує не на осуд, а на славу і найвищу пошану. Що трапилося з їхніми дітьми по стількох роках української бездержавності, можемо добре бачити тепер. Шляхта на лівому березі Дніпра майже повністю русифікована, шляхта на правому березі – полонізована. Матеріал, з якого могла вирости державна Україна, був обернений на будівництво сусідів. Але як би там не було, ця жертва не пішла намарне. Бо якщо українці тепер існують як народ, то лише завдяки Хмельниччині. Не було в житті українського народу хвилини, важливішої за велику Революцію 1648—1649 років.

Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло.

Молода жінка підвелася на останніх рядах. Стало так тихо, що Липинський міг чути загрозливий шурхіт її спідниць.

– Ганьба! – вигукнула жінка, і тієї миті їхні погляди зустрілися.

Жінка дивилася велично і зневажливо водночас, подібні погляди Липинський ловив на собі від матері.

– Ганьба! Ганьба! – знову і знову вигукувала жінка, доки публіка не отямилася й не підхопила собі.

– Заберіть цього блазня!

– Хто дав йому право виступати?!

– Зрадник! Ганьба!

У залі зчинився неймовірний галас. Липинський поспіхом залишив трибуну і ледве живий вибіг на вулицю. Періщила весняна злива, в повітрі пахло таємним, солодким, звабливим, досі невідомим.

– Не переживай, – підбадьорював університетський товариш, коли вони з Липинським прогулювалися на Блонських лугах, – ти ж не сподівався з такою доповіддю, що тобі аплодуватимуть, правда ж?

– Я зробив, як ти велів, друже, – відповів задуманий і розчервонілий Липинський, – я уявив її голою.

Чутки про зганьблення Вацлава Ліпінського, сина Клари і Казімєжа Ліпінських з герба Бродзіч розійшлися блискавично. Матір написала гнівного листа, в якому наказувала негайно приїхати додому. Липинський послухався і на Великдень уже був у Затурцях. Родинний маєток тепер більше нагадував тюрму, наглядачі якої запаслися березовими різками і не могли дочекатися години привселюдного покарання. Брати – один старший, один молодший – кепкували з В’ячеслава. Батько намагався жартувати. Клара Ліпінська розкричалася, потім розплакалася. Виплюснувши основні емоції, увесь наступний час вона присвятила читанню нотацій, протягом яких Липинський тільки понуро мовчав.

Молодший брат Станіслав, з яким у Липинського були довірливі стосунки, лише сумно кивнув головою на прощання. Він саме закінчував навчання в Київській політехніці і наступного року мав також переїхати до Кракова.

В останню мить, коли Липинський вже чекав на ґанку візника, Станіслав кинув, що йому більше подобається університет у Липську, і він вступатиме туди, а не до Кракова.

– Це мама вирішила? Щоб ти не потрапив під мій поганий вплив?

Станіслав зам’явся.

– Мама тут ні до чого. Це моє рішення. Хочу вивчити німецьку мову.

В’ячеслав поїхав, більше не сказавши братові ні слова. Клара Ліпінська, гріючи ноги біля каміна, зітхала так, що було чути всім у домі:

– Не знаю, що то буде.

Липинський теж не знав. Зухвале обличчя кривдниці знову і знову спливало в його пам’яті, худе і різке, ніби художник у шалі творіння забув заокруглити лінії. «Ганьба, ганьба!» – ненастанно викрикувала жінка. Бісиця, не інакше. Вона більше ні на мить не залишала Липинського в спокої. Зеленоока, волосся темно-русяве, пряме, голос безжальний.

Казимира Шумінська – так її звали. Студентка рільничого факультету, на два роки молодша, тому їхні з Липинським шляхи досі не перетиналися. Втім, жінок в університеті було так мало, що не помітити одну з них міг тільки він.

Тепер усе змінилося. Казимира стала ввижатися Липинському постійно і будь-де: університетські коридори були заповнені Казимирою, вулиці Кракова були заповнені Казимирою, думки були заповнені Казимирою. Казимира була всюди.

Липинський більше ні хвилини не міг всидіти в бібліотечних архівах, бо тут не мав жодного шансу її зустріти. Він вивчав розклад її занять і ставав неподалік від тієї лекційної зали, з якої вона могла вийти. І коли вона виходила, ніби якась середньовічна польська королівна у супроводі легковажних кавалерів, Липинський завмирав, із вдячністю приймаючи її нищівний погляд, ніби милостиво кинуту кістку. Потім він ще довго стовбичив на одному місці, не маючи сили зробити бодай крок, аж доки університетські прибиральники не просили відійти вбік, щоб підмести його розчавлену об дерев’яні підлоги гідність.

Родина Шумінських – це були збіднілі аристократи: вдова і двоє доньок на віддані, усі славилися гострим язиком і свавільним норовом. Мешкала родина в будинку неподалік двірця, займала простору квартиру на другому поверсі, решту здавала. Будинок уже давно потребував ремонту, але коштів на це у пані Шумінської не було, бо її чоловік примудрився перед своєю наглою смертю у віці сорока двох років інвестувати сімейні заощадження в якийсь безглуздий винахід, що мав реєструвати землетруси. Виглядав цей винахід як звичайнісінька ваза із незрозумілими гачками, які стирчали у всі боки. Одну таку вазу пані Шумінська отримала поштою вже після чоловікової смерті. До вази долучався завірений нотаріусом лист, в якому повідомлялося, що автор винаходу, на жаль, помилився в розрахунках і тепер завзято працює над новим проектом, а саме: над окулярами, які світитимуться вночі, і якщо пані Шумінська зацікавляться інвестуванням, винахідник готовий назвати дивовижні окуляри на її честь. Пані Шумінська окулярами не зацікавилася. «Землетрусну» вазу вона поставила у вітальні на видному місці як пам’ятник чоловічій дурості.

Липинський не міг знати, що нелюбов до осіб протилежної статі була у цьому домі спадковою.

Казимира Шумінська швидко здогадалася про його несподівані почуття і почала вдаватися до жорстоких привселюдних насмішок. Липинському передавали кожне її дошкульне слово.

«Липинський по вуха закохався у фурію», – констатували його однокурсники і радили відвідати кілька салонів із вродливими краківськими повіями, натякаючи, що його кохання – всього лиш наслідок нестачі жіночого тепла. Липинський не знав, чи те, що він відчував, було коханням, бо ніколи раніше нічого подібного не переживав. Якщо кохання – це страх, нищівна туга, нудота, одержимість іншою людиною, то так, він кохав. Але що тоді в коханні такого доброго, що з нього замість лікувати зробили культ і сенс людського життя? Кохання – це сповнена страждань хвороба. Вкрай небезпечна. Незцілима.

Настали важкі часи. Липинський майже не спав, зовсім перестав їсти і схуд до непізнаваності. Професор Лепкий кілька разів запрошував його до себе на чай, але гість увесь час мовчав, розглядаючи горня в руках і гуцульський килимок під ногами. Дружина професора Лепкого пробувала нагодувати гостя борщем, але Липинський відмовився, кажучи, що погано перетравлює буряки.

Нестерпне бажання десь її зустріти з плином часу перетворилося на глуху незагойну рану. Він страждав, коли не бачив її, але страждав ще більше, коли їхні погляди перетиналися і вона швидко проходила повз, усією своєю елегантною поставою засвідчуючи зневагу. Тому він більше її не шукав, навчившись задовольнятися малим – самою лише думкою, що вона десь поруч, можливо, в сусідній залі, сидить на студентській лаві, нахабно виправляючи підстаркуватих лекторів. Вона була розумна, тут ні в кого не виникало сумнівів. Її великі зелені очі випромінювали живий інтерес до всього, що бачили перед собою. Окрім Липинського, звичайно. Коли перед нею стояв він, її очі палахкотіли, немов дві розжарені вуглинки, обіцяючи перетворити на попіл при найменшому наближенні.

Липинський був переконаний, що це прокляття. Часто молився. Коли хтось намагався розрадити, він мовчав. «В’ячеславе, ця дівчина не варта таких мук, – казали йому. – Вертайся в бібліотеки, там твоє місце, ти станеш великою людиною».

З царської Росії доходили тривожні вісті. Селяни і робітники бунтували і палили, де могли, поміщицькі маєтки, гімназисти страйкували, військові відмовлялися виконувати накази, у повітрі витало щось середнє між хаосом і передчуттям свободи. Уряд нарешті зняв заборону з української мови – і в Лубнах колишній університетський товариш Липинського Микола Шемет почав видавати з братами першу українську газету. Липинський запропонував назву «Хлібороб», Шемет погодився.

Звична манера одягатися у все чорне тепер пасувала Липинському як ніколи. Він носив жалобу. Якась частина його вмирала в тяжких муках, і ніхто нічого не міг зробити, окрім – коли настане час – послати за священнослужителями, щоб відспівали.

І такий час нарешті настав.

Липинський вирахував, до якої церкви ходить родина Шумінських, і теж почав туди навідуватися. Після завершення однієї з недільних мес, коли люди потроху почали виходити з церкви, він нерішуче зупинився на проході, шукаючи її очима. Казимира з плоті і крові раптом виринула перед ним, але не пройшла, як завжди, повз, а стала напроти і вправно загородила шлях до втечі. Пастка замкнулася, Липинський не мав куди тікати. Казимира вигукнула:

– Погляньте на поляка, який переймається русинами більше, ніж власною державою!

Липинський не мав потреби вслухатися в її слова, він знав, на що Казимира була здатна.

– Чому ж ви тепер, пане Липинський, прийшли до католицького храму? Ідіть моліться Богові православних холопів.

Її обличчя, таке жорстке і безжальне, видалося йому найріднішим у цілому світі, різке і гостре – найлагіднішим і найпривабливішим з усіх облич. Липинський похитнувся, на мить втративши рівновагу. Він розумів, що ще один крок – і буде перейдено межу, за якою всяка любов між ними стане неможливою. Казимира вже зробила цей крок, тепер справа залишалася за Липинським. Він шепнув, не обороняючись:

– Панночка Шумінська забули, що Бог у всіх один.

Навколо уже зібрався натовп роззявлених ротів – холоднокровних статистів, які мали засвідчити довгоочікувану страту каторжника.

– Аж ніяк, пане Липинський! Про одного Бога говорять ті, які не вірять у жодного! А про особливості вашої віри ми вже почули на весняних відчитах в університеті.

– І що такого безбожного я там сказав? Що кожен народ, зокрема й український, буде боротися за право самовизначення? Як він це вже неодноразово робив у минулому. Хіба не це я сказав?

– Український народ не має ніякого минулого, бо самого народу такого немає. А ви, пане Липинський, зараз свідомо чи несвідомо підіграєте ворогам польської держави.

– Нагадаю вам, панночко, що польської держави так само немає, як і українського народу.

Казимира фиркнула, тоді як Липинський перебував у дивному, мало не паралітичному спокої. Цей спокій розливався тілом, вимагаючи завершення поєдинку і повного звільнення, навіть якщо воно коштуватиме частини цілого організму. Так лісові звірі рятуються із залізної пастки, відгризаючи собі придавлену лапу.

– Панночка Шумінська зараз свідомо чи несвідомо підіграє тим недалекоглядним польським патріотам, які, мріючи про велику Польщу, ігнорують стремління українців чи русинів, як ви їх звете, бути незалежними. Коли прийде пора, українці підуть проти поляків і заскочать їх зненацька, бо такі, як ви, люба панночко, безперервно товкмачать, що українського народу не існує. То хто з нас більший зрадник? Хто з нас більше шкодить Польщі: я – своєю правдою, чи ви – своєю брехнею?

Він випростався. Більше не відчував себе живим. Можна було посилати за священнослужителями, щоб відспівували, і один із них, місцевий ксьондз, насправді з’явився.

– Божий храм – не місце для подібних дискусій, – сказав він і миролюбним жестом випроводив усіх надвір. На виході вони – Липинський і Казимира – торкнулися одне одного плечима і сахнулися врізнобіч, немов ошпарені. За мить вона розчинилася в натовпі, й останнє, що Липинський бачив, – її здійняте вгору, гостре, ніби альпійський шпичак, підборіддя. Воно обіцяло ненавидіти його стільки, скільки стоятиме світ і навіть ще трохи після його падіння. Це був кінець. Липинський полегшено зітхнув і рушив у протилежний бік.

Опісля він вирішив навідатися до краківських повій і вже наступного дня зробив це з невластивою для себе зловтіхою. В обіймах пишногрудої незнайомки Липинський змирився зі своєю втратою і більше не думав про Казимиру.

Але вона почала думати про нього.