Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

XIII
0000
Силачка Соня

Мій третій і останній золотоволосий чоловік саме зустрічався з товаришем, щоб запросити його бути свідком на нашому весіллі. Я залишилася в квартирі сама і підготувала відро з гарячою водою. Мити підлоги мене привчила баба Соня, та, яку рідний батько залишив на сходах «дєтдому», щоб самому вмерти від голоду в заводській сторожці. Баба казала, що в митті підлог головне – не залишати брудних розводів. «Коли я бачу, – казала вона, – як деякі ґаздині думають, що миють, а насправді тільки розвозять по підлозі болото знадвору, то мене аж шляк трафляє». Треба мити двічі, перший раз ганчірку сильно не викручувати, щоб з неї навіть трохи текло, другий раз – начисто, добре викрутити. Якщо помиєш тільки раз – вважай, даремно потратився, підлога буде такою ж брудною, як і раніше. Потім треба лишити вхідні двері відкритими, а краще зробити протяг, відкривши ще й вікно, щоб підлога швидко сохла. Не ходити по помитому. Якщо дуже треба, то роззутися.

Свою теорію баба шліфувала й удосконалювала десятиліттями, працюючи прибиральницею у музичній школі, тій, що прилягала до костьолу і колись була католицьким монастирем. Баба вирушала на роботу, коли вже починало темніти. У дальніх келіях ще займалися сольфеджіо, хтось десь невміло клацав на фортепіано чи витискав зі скрипки останні сльози, а баба хвацько виносила зі службового приміщення гігантське відро з водою і величезну швабру з триметровим держаком – та швабра більше нагадувала готовий до розп’яття хрест. Тягнучи хрест на плечах, баба переходила з одного корпусу музичної школи в інший. Мила до півночі, а потім відчиняла вікна і чекала, доки висохне.

Я теж відчинила вікно. Була холодна середина березня. Моє життя налагоджувалося, я видала перший роман, який став популярнішим за оповідання, переїхала з Києва назад у провінцію, батьки прийняли новину відносно спокійно, тільки мама спересердя сказала: «Знаєш, я тебе ніколи не розуміла».

Баба Соня була її мамою. Вони обидві відрізнялися лише кількістю зморщок на обличчі і поставою. Мама – висока і струнка, тоді як баба Соня з кожним роком все більше схилялася до землі, ніби хотіла щось звідти підняти, але не могла знайти. Її вміння нахилятися взагалі віддавна мене чудувало. Коли, наприклад, настав час вибирати цибулю на крихітному приміському городику, який мама отримала в останній рік існування Радянського Союзу і втратила на першому році незалежності, баба Соня зголосилася добровольцем і взяла мене з собою, щоб «привчати до роботи з юних літ». На тому городику ще росли огірки, кабачки й один великий гарбуз, який потім хтось украв. Баба Соня посадила мене поруч, а сама вправно схилилася над цибулею з невеличкою сапкою в руках, коліна при цьому не згинала, тільки розставила ноги трохи більше, ніж на ширину плечей. Схожа поза в йозі називається Прасаріта Пада Уттанасана. Пізніше, маючи потребу схилитися, я завжди бачила перед собою свою бабу і цибулю в її великих шорстких долонях. Іноді картинка в уяві розмивалася і я більше не була впевнена, чи бачу бабу, чи маму. Я третя в ряду. Така ж висока і струнка, як друга і якою колись була перша.

Ця подібність тривожила. Навряд чи я почувалася в ній щасливою. Коли я спекла свої перші пампушки зі сливовим повидлом і принесла батькам на пробу, баба Соня, яка тоді вже жила в них, мовчки проковтнула один, а мама покрутила в руках, натисла пальцем, перевіряючи пишність, і відклала назад на тарілку зі словами, що скуштує пізніше, бо тепер не голодна. Вона ніколи б не зізналася, що мої пампушки, хоч я ніколи спеціально не вчилася їх смажити, вийшли точнісінько такими ж, як її чи баби Соні. У всіх нас був один спільний пампушковий ген. А також один спільний предок, який залишив доньку на сходах «дєтдому».

Я часто чула цю історію, в яку, може, й не варто було вірити до кінця, бо баба Соня за моїми підрахунками мала три-чотири роки, коли це сталося. Я зі своїх трьох не пам’ятаю майже нічого.

Отже, батько підвів маленьку Соню до сходів інтернату і звелів чекати тут, а він збігає за пампушками з повидлом. Соня чекала кілька годин, не ворушачись, сиділа тихо, як мишка, так що суворі працівниці закладу не відразу її помітили. «Йди всередину», – нарешті гукнула одна, але баба Соня закивала головою, мовляв, чекає на тата, вони мають принести пампушки з повидлом. Працівниці не витримали і почали затягати Соню в інтернат, бо вже смеркало, а та пручалася і щосили верещала:

– Пустіть мене, тато от-от прийдуть з пампушками!

Кожного разу малою слухаючи бабину розповідь, я розплакувалася на цьому місці. Баба Соня ж, розповідаючи, ніколи не забувала згадати про пампушки, ніби вони були головним героєм всієї історії, вони, а не дівчинка в перші години сирітства. Саме тоді в цієї дівчинки й – автоматично – в усіх її нащадків утворився захисний пампушковий ген. Він перетягував і перетягує на себе увагу в ту мить, коли відбувається щось настільки страшне, що можна вмерти від надміру емоцій.

Про свою матір баба завжди говорила одне і те ж речення, ніколи його не доповнюючи: «Вони мали файний голос і померли, як мені було вісім місяців». І все. Більше жодного слова. Що дивно, баба говорила західноукраїнським діалектом, згадувала батьків у третій особі множини, хоча сама приїхала сюди вже після війни у дорослому віці. Її батьківщиною була найцентральніша Україна, діалект якої став літературною мовою для решти території. Іноді, дуже рідко, він пробивався в її розмові, і тоді я виловлювала невідомі слова і вирази голими руками, як золотих рибок зі ставка, намагалася їх запам’ятати, деякі навіть записувала.

Один лише «дєтдом» незмінно залишався «дєтдомом». Решта деталей змінювалася. Змінювався час сидіння на сходах. Від кількох годин до цілого дня. Змінювалися пори року. Іноді було тепло, іноді падав сніг і дівчинка дуже закоцюбла. Працівниці по-різному до неї зверталися: співчутливо або ж навпаки байдуже, бо інтернат тріщав від таких самих підкинутих, чиї батьки побігли за пампушками і «зараз повернуться». Що я точно знаю: був ще тільки 1932 рік, бо люди по-справжньому пухли від голоду і непритомніли попід плотами вже після втечі моєї баби з «дєтдому». Вона і ще один хлопчик (у деяких варіантах історії він був її братом) вирішили тікати, коли на добу сиротам почали видавати тарілку води з трьома квасолинами. Інстинкт виживання підказував, що на волі, серед людей, шансів вижити більше.

Тікали вночі через вікно. Ніхто дітей потім особливо не шукав. На місцевому базарі ті, хто мав ще якісь гроші або що продати, давали бабі Соні та її другові крихти хліба. На продаж люди виносили все, що не годилося на вечерю, проте могло пригодитися комусь, хто теж майже не мав що їсти. Хустки, вживаний спідній одяг, кожухи, чоботи. Хто виносив продавати книжки, йшов додому голодний. Бували дні, коли бабі ніхто нічого не подавав. Тоді вони з другом (чи може все ж братом?) збирали з землі сливові кісточки, товкли їх каменюкою і виїдали зернятка.

Я висунула голову з вікна і спостерігала за голубами у будинку навпроти. На занедбаних відкритих балконах вони вили собі кубла і відкладали яйця. Іноді господарі викидали яйця через балкон на асфальт. Самі голуби тоді сиділи на даху і холоднокровно спостерігали за знищенням потомства.

На рівні мого поверху в будинку навпроти старша парочка мала білого волохатого песика. Сама парочка цілими днями пиячила перед телевізором. Худий як тріска чоловік пересувався з вітальні до кухні за черговою порцією алкоголю в рейтузах і з голим торсом. Кілька разів я бачила його і без рейтузів, зовсім голим. Жінка пересувалася рідко. Вона жила на дивані і була неймовірно товстою. Я помітила, що алкоголь одних висмоктує, інших надуває. Жінку я теж кілька разів бачила голою. Парочка не мала штор на вікнах. У мене їх теж не було, але моїм життям сусіди взагалі не цікавились. Здається, білий світ обходив тільки їхнього білого волохатого песика, який майже постійно стовбичив на підвіконні, втиснувшись носом у шибку. Він дивився надвір байдуже, але незмінно, щоб часом нічого не залишилося поза його увагою. Він не міг чогось пропустити. Наші погляди іноді зустрічалися.

Тоді песика на звичному місці не було. Весняний вітер рвучко залетів до кімнати, але у футболці з коротким рукавом я зовсім не змерзла, ніби органи чуття хтось вимкнув. Я машинально взялася мити підлоги. Вода скрапувала з ганчірки на паркет. У воду я додала лимонної ефірної олії, але жодного запаху не вловила. Світ звузився до розмірів мого тіла, поза ним більше нічого не існувало. Всі шлюзи, через які мав би відбуватися контакт із довколишнім, наглухо зачинилися. Я здалася сама собі опудалом, яке все ж могло рухатися, немов живе. Зачиненою, ув’язненою, обмеженою власним тілом. «Як несходимою тюрмою іду собою». Почала мити з дальнього правого кутка кімнати.

«Що ти миєш, ніби три дні не їла!» – вигукувала баба Соня, спостерігаючи за тим, як я малою виконувала її детальні настанови. Іноді вона вихоплювала швабру в мене з рук, щоб ще раз, всоте, показати, як правильно. Кожною свіжосполоканою ганчіркою треба було захоплювати останню третину помитого, щоб витерти розводи бруду з попередньої сесії миття.

«Не бійся швабри! Додай більше сили!»

Сама баба Соня була дуже сильною. У шістдесят років вона могла пронести на плечах стокілограмовий мішок пшениці метрів на тридцять. Я не знаю, як їй це вдавалося. Той мішок я не могла б навіть зрушити з місця. Мої батьки теж. Лише неймовірна вроджена сила врятувала бабу Соню від передчасної смерті.

Вона, наприклад, мусила померти ще тоді, коли лущила каменюкою сливові кісточки. Або тоді, коли по пам’яті знайшла дорогу додому. Її друг уже був загубився.

«Шансів, що він живий, уже практично немає, – сказала вона якось у вісімдесят. – Він був старший за мене». Увесь попередній час баба Соня уявляла, як друг благополучно десь собі поживає, що він щасливо перебув голод і називався Роман, виріс, одружився, завів дітей, не загинув у Другу світову.

– Чи Віктор було його ім’я?

– Ні, Віктором називався син молочника, в якого ви працювали наймичкою.

Баба Соня недовірливо зважувала мої слова.

– А, так, – врешті казала вона невпевнено.

Дорогу додому вона знайшла випадково. Якийсь чоловік на базарі впізнав малу жебрачку і довів до роздоріжжя, за яким починалися городи Сониного батька. Мій прадід мав велике господарство, ставок із рибою і дві довжеленні стодоли з сіном. Баба Соня скупалася, як вона це робила раніше. Тепер ставок майже повністю заріс очеретом, і дівчинка мало не втопилася, заплутавшись у корінні. Стодоли теж стояли порожні, їхня хата зате була свіжопобілена, двері відчинені навстіж. Баба Соня радісно забігла всередину, але нікого знайомого там не зустріла. Світлу кімнату хтось заставив стелажами з господарськими товарами для членів комуністичної партії. Тепер це була крамниця для обраних. За прилавком порався літній чоловік у робі. Баба Соня притулилася до стіни спиною, сиділа тихо, як мишка.

На цьому місці розповіді я теж завжди розплакувалася. Вираз обличчя продавця був привітний і співчутливий. Він підійшов до баби Соні, і та ще більше притислася до стіни, ніби хотіла врости, вмуруватися в неї назавжди. Іноді кімната була порожньою, іноді в черзі стояли кілька сусідів, новоспечених комуністів, вони стискали в руках рятівні талони на хліб.

Хтось спокійно зауважив: «Ця дівчинка колись тут жила».

Можливо, тоді ж прозвучало й прізвище бабиного батька, бо це логічно, якби, впізнавши дівчинку, хтось назвав прізвище цілої родини. Наприклад: «Це донька Такого-то, вони тут колись жили». Але баба Соня ніколи не могла пригадати більше, ніж я описую. Її батько назавжди залишився безіменним. І вона сама завжди була безіменна, просто «тамта», «звідтам», силачка Соня. Викинуте з гнізда голубине яйце, яке чудом не розбилося.

Чоловік у робі відрізав їй півбуханки білого батона і випровадив надвір. Здається, навіть погладив по голівці. Здається, йому справді було її шкода. Силачка разок відкусила, а решту скарбу заховала в пазуху. Йшла кудись, не знала куди, але опинилася на цвинтарі, де була могила її матері. Тої, яка дуже добре співала і померла, коли бабі Соні виповнилося вісім місяців. За одними розповідями, могилу вкривала могильна плита, за іншими – нічого, просто насип голої землі і залізний хрест. Неподалік санітарна служба копала велику яму, в яку скидали зібраних по околицях померлих від голоду.

Баба Соня лягла на плиту (чи голу землю) долілиць і, здається, дуже сильно кричала. Її не чіпали, бо той, хто ще мав силу кричати, санітарів не цікавив. Баба Соня так кричала, що назавжди зірвала собі голос, який мусив бути таким самим гарним, як і материн. Відтоді вона говорила тихо, майже нечутно, швидше хрипіла, як старі дерев’яні двері. Малою я боялася її голосу.

«Якби тоді так не кричала, могла би так само», – любила повторити баба, на повну котушку відкручуючи радіо з піснями своїх кумирів Анни Герман, Анатолія Солов’яненка чи Ніни Матвієнко.

«Эхо любви» почало підніматися з глибин мого тіла, пробуючи вирватися назовні. Щоб відволіктися, я затято шурувала шваброю паркет, не забуваючи захоплювати третину з попередньої сесії. «Мы до-олгое эхо друг дру-у-уга», – співала в мені Анна Герман, і серце калатало в такт її витонченому голосу. Все дужче і дужче. Власне, баба Соня тільки один раз проговорилася, що, можливо, не кричала тоді, лежачи на могилі, а співала. Вона звідкись знала кілька пісень і хотіла заспівати ними себе до смерті, щоб нарешті з’єднатися з ніколи не знаною матір’ю. Ввечері прибігла зграя голодних псів і роздерла бабі Соні пазуху з хлібом. Половинка білого батона миттєво зникла в пащі головної суки. Чому вона не роздерла за хлібом дівчинку? Невже пожаліла?

Минув цілий день. Потім другий. Потім третій. Сонце вставало і сідало за тополі, а баба нікуди з могили не йшла, бо не мала куди. Вона так завжди й казала, намагаючись раціонально пояснити поведінку кількарічної дитини: «Не мала куди». Коли я питала, чи вночі було холодно і страшно, баба відповідала, що не знає.

«Пам’ятаю, що дуже кричала, – вкотре нагадувала вона. – І що сонце сідало за тополі. І так тривало багато днів. Я нічого не їла, тільки спала і кричала». А потім звідкись з’явилася незнайома дівчинка і забрала її з того цвинтаря. Рятівниця сама ще була дитиною, мала років дванадцять. Вони йшли, взявшись за руки, геть, і баба Соня раз по раз оглядалася, немов шкодувала, що залишає таку затишну обжиту місцину.

Через десять років, у Другу світову, бабину хату, довжеленні стодоли, інтернат, базар, кладовище – все спалять німці. Від населеного пункту, назви якого я не знаю, не залишилося абсолютно нічого, тільки суперечливі спогади однієї сироти. Тепер вона лежала в кімнаті, яка колись належала мені, в квартирі моїх батьків, і марила. Геть чисто змаразміла, силачка Соня відчайдушно трималася за життя, бо це вона вміла найкраще, вижити було сенсом усіх її без кількох дев’яноста років. Мати що їсти. Мати дах над головою. Зробити все, щоб тебе не вкинули до ями і не закопали разом з усіма. Відмиваючи підлоги, даремно все життя відмиватися від трагедії. Розводи все одно проступали.

– Уявляєш, вона вже нічого не пам’ятає, – сказала мені мама зі здивуванням, бо бабу Соню взагалі важко було уявити без її спогадів. – Тата називає то Романом, то Віктором, мене ніби зовсім не бачить, але дуже багато їсть і сила все ще при ній. Коли ми ненадовго залишили Соню одну, вона пробила палицею діру у вхідних дверях… Ми мусимо вдягати їй памперси.

Тоді я спитала маму:

– А як ти пережила те, що з нею сталося?

Мама насторожилася:

– Що ти маєш на увазі?

– Пампушки і дєтдом.

Мама знизала плечима:

– А що тут переживати. Так було і все. Не з нею однією. Такі були часи. Страшні. Але вона вижила.

– Але вона стала калікою.

– Чого це калікою?! Як ти можеш так говорити? – мама аж почервоніла.

– Б’юся об заклад, вона ніколи не говорила тобі, що любить.

– Говорила, – мама відвернулася. – Просто хто тоді думав про любов?

– А ти ніколи не говорила, що любиш мене.

Мама ще більше розчервонілася, вигукнула щось нерозбірливе і, розлючена, вибігла з квартири. Вона приходила оцінити моє нове помешкання. Я не стала бігти слідом, підготувала відро води, відчинила вікна і почала мити підлоги. Вода (мити, митися, змивати) завжди була моєю найбільшою потребою.

І десь на середині підлоги, між диваном і книжковими полицями, це нарешті сталося. Серце раптом перемістилося в горло і запульсувало з неймовірною силою. Груди стиснуло так, що я більше не могла набрати в легені повітря. Страх небаченої досі сили охопив мене і паралізував, швабра з тріском упала на підлогу. Я вслід за нею. Нічого не бачила, нічого не чула, тільки пульсування серця в горлі. Час зупинився.

Кінець настав і почав тривати вічно. Я не могла дихати, не могла кричати. Баба Соня все викричала до мене. Її трагедія трималася за живих і не хотіла завершуватися. Не хотіла нас, її бранців, звільнити.

«Нехай вона нарешті помре», – прошмигнуло в голові, але я не розуміла, чиєї саме смерті бажала. Її чи своєї власної. І чи принесла би ця смерть якесь полегшення.

Мій третій золотоволосий чоловік повернувся від товариша і радісно повідомив з порога, що до весілля все готово. Ми скромно розпишемося в колі найближчих друзів. Тільки ми і двоє свідків, як планувалося. Він не на жарт стривожився, заставши мене розпростертою в калюжі брудної води.

– Треба негайно їхати до лікаря!

Я підвелася, ніби нічого не сталося, тільки неймовірна слабкість у всьому тілі підтверджувала, що напад не був витвором моєї уяви.

– Та вже все добре.

– Нічого подібного. Ми їдемо в лікарню, – чоловік узяв із нашої схованки у книжці гроші на хабарі медикам. – Накинь якийсь светр.

Я незворушно дивилась у вікно. Білий волохатий песик з дому навпроти так і не з’явився. Де він? Чому його немає, коли так треба?

– Я чекаю! – чоловік втрачав терпіння. – Треба обов’язково показатися фахівцеві.

Він вхопив мене за руку і не сильно, але наполегливо потяг до дверей. Я пручалася, хотіла кричати: «Вони от-от прийдуть і принесуть пампушки!». Чоловік не зрозумів би, я ніколи не розповідала йому бабину історію. Ближче до дверей серце знову почало підступати до горла.

– Ну в чому справа?! Невже тобі зовсім начхати на власне здоров’я?

Я вирвала руку і повернулась у вітальню до відра і швабри. Хотіла набрати чистої води і перемити наново. Дати більше ефірної олії, вилити цілу пляшечку. Кілька хвилин чоловік ображено за всім спостерігав. Нарешті спитав:

– Ти можеш мені сказати, що насправді сталося?

У вікні навпроти замайоріла байдужа мордочка білого волохатого песика – мого товариша по нещастю. Тепер ми обоє стали в’язнями великих архітектурних форм і світ бачитимемо тільки з брудних вікон власних помешкань.

– Сталося те, що я більше ніколи не вийду надвір, – сказала я.

Чоловік завмер. Він не знав, чи я жартую, чи говорю правду.

Але я не жартувала. Мені нарешті було спокійно. Шваброю вперед-назад, вправо-вліво.

XIV
1918/2011
Внутрішній дикий степ

Світ циклопів – який він? Що Липинський відчув, коли зустрів свого першого одноокого? Чи зрозумів він відразу, що це містифікація, хвороба розуму, що з одноокими людьми насправді все гаразд, а негаразд із ним, тим, що дивиться? Чи збагнув він, людина старої епохи, що надходять нові часи, в яких більше не існуватиме переможної ходи сильних і здорових під жвавий брязкіт лискучої зброї, а тільки такі розрізнені і самотні, з острахом кинуті погляди божевільців в абсолютній тиші? Більше не можна буде знати наперед, що побачиш, коли дивитимешся. Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене. Він мав екзистенційну природу й одночасно тілесну, бо нагромаджувався в грудях, в якомусь невидимому для рентгенівських променів центрі, керуючи звідти тілом і розумом, немов набитою ганчірками лялькою. Жах став повноцінним органом тіла, але залишався невидимим, щоб його не можна було вирізати скальпелем. Я перестала виходити надвір, коли дізналася, що теж ним володію.

Почала стояти на голові.

Одна знайома лікарка сказала, що іноді корисно побачити речі під іншим кутом зору, особливо – догори дриґом.

Коли я ставала на голову, увесь тягар тіла переходив на плечі, шию і череп, я напружувалася так, що нічого навколо не встигала роздивитись. Я точно усвідомлювала, що перевернутий світ – інакший, геть інший, але який саме, помітити не встигала. Ріки крові в мені із сильним опором спершу сповільнювали плин, потім неохоче, мало не з рипом спинялися і нарешті під дією земного тяжіння розверталися і текли в протилежний бік. При цьому голова та – особливо – очі несамовито пульсували, у вухах гуло. Я витримувала кількадесят секунд, а тоді м’яко спадала на подушечки великих пальців на ногах і ще мить лежала долілиць, підібгавши коліна. Мені було лячно знову повертатися у звичне вертикальне положення. Можливо, звичного положення взагалі ніколи не існувало. Більше ні в чому не можна було бути впевненим.

– У моїх грудях розгорілася Перша світова війна, – сміючись говорила я чоловікові, який нічого не розумів і моє затворництво сприйняв за дуже тривожний знак. Він усіляко вмовляв мене вийти погуляти, подихати свіжим повітрям, на що я відповідала, що чудово можу подихати і через вікно. Насправді чудово подихати не вдавалося, бо саме дихання перетворилося на справжню каторгу.

– Дихай глибоко, вдих-видих, – велів чоловік, щоб полегшити мої страждання, бо чомусь вважав, що глибока ритмічна робота легенями розслабляє і взагалі корисна. Це неправда. Як тільки я намагалася керувати процесом дихання, особливо його глибиною, жах не змогти вдихнути чергову порцію повітря ставав гігантським, просто-таки всеохопним. Здавалося, що я забула, як дихати, розучилася, втратила здатність і, видихаючи, прирікаю себе на повільну судомну смерть від браку кисню.

Тоді нас навідала одна терапевтка, знайома чоловікових знайомих, адже я сама в лікарню їхати відмовлялася. Вона неуважно вислухала мої скарги і поміряла тиск. Хотіла взяти кров на аналіз, але попри довгі старання так і не втрапила у вену. Врешті без особливого ентузіазму повідомила:

– Якихось фізичних відхилень не бачу.

Я ледь усміхнулась, бо після всього пережитого такий діагноз звучав як знущання.

– У мене очевидні проблеми з серцем, – заперечила я, а чоловік жваво закивав головою, що так, із серцем, він тому свідок.

– Серце вже віддавна поколювало мене в лівому боці, – і я показала, де саме поколювало, під лівою груддю.

– Це нервове, серце болить не тут.

Лікарка взяла мою руку, яка ще трималася за лівий бік, і пересунула до центру грудей, трохи нижче горла:

– Ось де болить серце.

Я розгубилася, навіть розчарувалася. Тут серце ніколи не боліло, а я чомусь була впевнена, що мої напади мають серцеву природу.

– Варто зробити кардіограму, але я думаю, що ти абсолютно здорова. Зміни спосіб життя, більше бувай на повітрі, – мій чоловік знову жваво закивав головою, – кинь курити, якщо куриш, не вживай кави й алкоголю. Твої напади від нервів.

Мені захотілося плюнути лікарці в обличчя. Я відвернулась.

– Але вона не виходить надвір, – втрутився чоловік. – Як я не прошу, не виходить уже місяць. Навіть до дверей не може наблизитися.

Лікарка нічого не відповіла, тільки показала щось коротким жестом і пішла в коридор одягатися. Мабуть, покрутила пальцем біля скроні. Такі, як я, виводять таких, як вона, з себе, бо тільки вдають хворих і думають, що весь світ їм щось винен, не можуть узяти себе в руки, ліниві слабкі істоти, іпохондрики й симулянти. Фу. Чоловік заплатив терапевтці сто гривень, і вона пішла. Вже з порога додала:

– Від нападів паніки допомагає стояння на голові. Взагалі корисно іноді подивитися на проблему в несподіваному ракурсі.

Того ж вечора стався наступний напад, у стократ сильніший. Чоловік поволі водив мене за руку квартирою, як водять немічних старців, і пробував заспокоїти, наказував дихати глибше.

– Якщо не полегшає, викличемо швидку.

– Я знаю, що не полегшає, викликай вже, – шепотіла я, але чоловік чомусь так швидку й не викликав. Тоді, очевидно, він теж перестав вірити у фізичні причини моєї недуги.

Я заповзялася читати старі газети. Все, що я робила цілими днями, – тільки мила підлоги і читала. Спершу вивчила все, що могла знайти в інтернеті, потім зв’язалася з бібліотекаркою обласного відділу – вона пам’ятала мене, ще коли я була студенткою. Посилаючись мало не на смертельну хворобу, я вмовила добру жіночку давати мені давні газетні підшивки на вихідні додому. Чоловік заходив у бібліотеку в п’ятницю за п’ять хвилин до закриття, брав газети і повертав їх у понеділок зранку. За таку авантюру бібліотекарку могли звільнити з роботи. Я запевнила, що досліджую надзвичайно важливу тему, і книжка, яку тепер пишу, буде моєю останньою. Можливо, я навіть так думала.

– Навіщо тобі цей старий мотлох? – іноді запитував чоловік, на що я відповідала: хочу зрозуміти, що таке час. Він знизував плечима. І почав стрімко від мене віддалятися. Так мій страх став між мною і всіма, хто був коли-небудь для мене важливим.

Я більше нічого іншого не могла відчувати, тільки боялася і ще деколи цікавилася. Бажання дізнатися причину, пізнати сенс того, що на перший погляд жодного сенсу не мало, було єдиним, що, крім приступів паніки, ще іноді мене займало. Я більше не відчувала любові, вдячності, ніжності, ненависті чи вини. Не було радості, не було розпачу. Ніщо більше не збурювало одновимірну систему моїх координат, хіба що цікавість. Її я не могла задовольнити в теперішньому, тож останні надії покладала на минуле, навіть якщо воно належало комусь іншому. Старі газети, випадкові історії і забуті неважливі факти служили рятівним колом.

«Відділ казьонної продажі горілки сповіщає, що в 1905-му році в Царській Росії з людністю 132.240.000 було продано 75.037.174 відра горілки».

«Минулого року був Марс в такім положенню, що астрономи могли добре його роздивитися. Астроном Скіапареллі ствердив з допомогою далековида, що на Марсі є дуже штучні і дуже прямі канали, широчезні і довжелезні, які можуть бути результатом роботи розумних створінь».

«У Коломиї почала виходити перша українська часопись мовою есперанто Ukraina Stelo».

Організація минулого була потрібна мені для важливого досліду. Так я могла з безмежної кількості розрізнених деталей вивести хоч якусь спільну закономірність, вибудувати історію історії, зрозуміти або хоча б наблизитися до розуміння таємниці, яка ще не давала з кінцями втонути у мороці підсвідомого. Час? Що це? Може, обвисла скеля, а людське життя – кволе деревце, що намагається вчепитися в неї корінням? Мерехкий вогник, що пронизує безкінечну темінь? Одинокий скрик у байдужому безголоссі?

Навіщо я взагалі є?

Питання без відповідей поверталися туди, звідки прийшли: у цілковите ніщо мого існування.

Я уявляла, як ще донедавна перспективний історик і публіцист, добропорядний сім’янин і люблячий батько, в найгарячіші роки війни всіма покинутий і забутий, безцільно блукав полтавськими околицями. У Полтаві офіцер запасу В’ячеслав Липинський опікувався кінним резервом. Білі тумани, які він, здавалося б, давно переміг, знову накрили його з головою. На Протопопівському бульварі він сотні разів перечіпався поглядом об погруддя Іванові Котляревському, те, що у 1903-му наробило серед українського громадянства стільки шуму. Тепер погруддя видавалося звичайним німим шматком металу, встановленим невідомо де, невідомо ким і невідомо навіщо.

Навіщо він, Липинський, узагалі був?

Температура тіла місяцями трималася підвищеною. Хвороба почала висушувати Липинського зсередини. «День біжу, три лежу», – писав він у вірній нагрудній книжечці, сторінки якої все частіше залишалися порожніми. Щоб остаточно врегулювати сімейне життя, Липинський передав дружині до Кракова листа, в якому звільняв її від будь-яких подружніх обов’язків перед собою і по закінченні війни, якщо доживе, пропонував офіційно розлучитися. В листі він наголошував, що від доньки в жодному разі не відмовляється, і обіцяв зробити все належне батькові, щоб Єва ні в чому не терпіла нужди. Казимира, як завжди, не відповіла. Можливо, її відповідь просто загубилася у вихорі військових подій. Один такий лист шукав адресата більше року і надійшов, коли вже було занадто пізно.

«Де ти, сину?» – запитувала Клара Ліпінська, одночасно повідомляючи, що їм із батьком довелося евакуюватись із затурцівського родинного маєтку до Житомира, а вже наступного дня після втечі будинок під знаменитими білими колонами лежав зруйнований. Казімєж Ліпінський, шляхтич з герба Бродзіч, не зміг цього пережити і помер у віці сімдесяти одного року від раптової зупинки серця.

Липинський, як тільки отримав листа, попросився у відпустку і поспіхом вирушив на Волинь. Знайшов Клару в крихітній житомирській квартирі, змарнілу, подібну до сивоволосого привида. Вона довго плакала, бо вже не сподівалася побачити сина живим.

– Я не знаю, чи радію з того, що вижив, – чесно зізнався Липинський за скромним обідом. – Не полишає відчуття, що моє життя теж уже закінчено.

– Ти не маєш права на подібні слова! – вигукнула Клара. – Бажати собі смерті непрощенний гріх.

Липинський мовчав.

– У тебе є донька, врешті, подумай про неї.

– Що є, що нема. Я не беру участі в її вихованні, ніколи не бачу, навіть не пам’ятаю, як вона виглядає, – тут Липинський лукавив, бо забути зачаєне пташине личко у себе на руках він ніколи не зміг би.

– А що твоя Україна? Американський президент Вілсон обіцяє право невільних народів на самовизначення. Незабаром може випасти добрий шанс.

– Відколи тебе цікавить Україна?

Клара подала синові його улюблений липовий чай і зауважила, що рум’янець на його щоках дуже нездоровий. Туберкульозники часто такі рум’яні.

– Перемерз на переправі, – відповів Липинський, – ніяк не можу оговтатись.

Молодший брат Станіслав снував плани відбудови зруйнованої садиби, щоб по закінченні війни займатися в Затурцях селекцією картоплі та пшениці.

– Так-так, відбудовуй, я вже маю свій маєток.

У ньому, щоправда, Липинський не був з липня 1914-го, тільки іноді отримував короткі, написані кимсь іншим цидулки від неграмотного сторожа Левка Зануди. Той лаконічно сповіщав, що на Уманщині спокійно, поля засіяли – пшеничка колоситься – урожай зібрали, будиночок чекає свого господаря. Однак їхати туди господар не поспішав.