Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

IX
1908
Туберкульозники

Під час одного такого сеансу «ліченя воздухом» до Липинського підійшов стрункий усміхнений чоловік у пальті без ґудзиків. Було доволі холодно, кінець листопада, різкий вітер немилосердно розтріпував краї одежі, і чоловік притискав їх до тіла ліктями.

– Пане Липинський, невже ви теж стали моїм товаришем по нещастю? Туберкульозником?

Липинський витер іній з вусів.

– З усією повагою, у мене тільки плеврит.

Чоловік засміявся. Аж тоді Липинський його впізнав – Василя Доманицького, душу українського національного руху, талановитого публіциста, поета, історика, археолога, етнографа, а головне – редактора нашумілого першого повного «Кобзаря» Тараса Шевченка, який розійшовся колосальним і невіданим досі накладом у шістдесят тисяч примірників. Усі знали Доманицького. Дівчата-студентки закохувалися в нього з першого погляду, а чоловіки, колеги по роботі, після першого ж рукостискання вважали за найкращого друга. Він був людиною жвавою, вічно кудись поспішав, вічно чимсь захоплений, вічно розхристаний. Якщо пропадав на тиждень-два, значить, знаходив якийсь цікавий сімейний архів і тепер вивчає тамтешні стародруки. Він не ходив, а літав, через що отримав прізвисько Вітер. Носив пенсне і стареньке сіре пальто, в якому від старості повідривалися всі ґудзики. Так, без ґудзиків, Доманицький бурлакував уже багато сезонів підряд. Тому виглядав розхристаним. І тому, мабуть, захворів на туберкульоз. При цьому він примудрявся виконувати неймовірну кількість редакторської і письменницької роботи, регулярно дописував у дві найважливіші українські газети: окрім львівського «Діла», у 1906 році з’явилася київська «Рада».

Доманицького називали святим, бо зі своїми талантами цей чоловік міг уже давно зробити кар’єру в російських виданнях, натомість він уперто працював на розвиток українських, відповідно отримуючи за свою роботу мізерну платню. Казали, що він не одружується, бо не зможе утримувати сім’ю. На які кошти виживає сам Доманицький, ніхто не знав і знати не хотів, ним хизувалися, як діамантом на купі простого річкового каміння, і лишень коли діамант, що здавалося неможливим, добряче надтріскував, усією київською громадою скидалися на лікування.

Видання «Кобзаря» принесло Доманицькому велику славу, але й великі клопоти. Царська цензура спам’яталася лише після виходу книжки і тепер люто мстилася її упорядникові, заочно засудивши його до трирічного заслання у Вологодську губернію. Із підробленим паспортом хворий Доманицький змушений був тікати на захід. Вигнанець по суті не мав куди подітися. Місячний побут у «закопанській дірі» коштував чималі гроші – 250 рублів – і на перший етап їх зібрала Доманицькому київська громада (щоб відбував час із користю для здоров’я). Вже не вперше жебракуючи перед київськими цукровими магнатами, видавець «Ради» Євген Чикаленко полум’яно виголошував: «Цього чоловіка Україна не має права втратити!».

Липинському неабияк полестило, що до нього, молодшого на шість років і ще зовсім невідомого, Доманицький підійшов першим.

– Василь Миколайович! Щиро здивований, що ви мене впізнали!

Вони були знайомі між собою дуже поверхово завдяки нелегальним журфіксам у київському помешканні багатої поміщиці Марії Требинської. Липинський тоді саме закінчував Першу київську гімназію, а Доманицький був учителем дітей поміщиці і неформальним лідером регулярних зборів української інтеліґенції в її домі. Під час цих зборів гімназистам дозволялося сидіти і слухати, але в дискусії вони не вступали. Молодий Липинський, крім усього, був старшим куди пошлють. Зазвичай йому доручали діставати заборонену в царській Росії літературу – завдання доволі невинне, адже заборонена література циркулювала Києвом майже безперешкодно. Втім, на одній забороненій книжці з Женеви – «Про те, як наша земля стала не наша» Драгоманова – Липинський мало не спалився. Тоді від кількамісячного ув’язнення його врятувало знатне походження.

Доманицький підтягнув сусідній лежак ближче до лежака Липинського, ліг поруч, теж накрився овечою шкурою, і вони взялися дихати удвох.

– Плеврит, кажете?

– Так, тільки плеврит. Доктор Вільчинський дає великі шанси на повне одужання.

– Про мене він теж так говорив. Давати шанси – його робота. А наша робота ці шанси втрачати.

Липинський перевів розмову на менш дражливу для нього тему:

– Що чувати в Києві, трусять як раніше?

– Значно гірше трусять, друже, значно гірше.

У Закопаному вони стали все робити разом. Уранці разом снідали у санаторійній їдальні з величезними вікнами, що виходили на гори, обмінювалися новинами з прочитаних газет і отриманих листів. Далі наставала черга дихальних процедур. Вони лежали горілиць на холоді, обговорювали жалюгідне становище української освіти й політики і будували хитромудрі плани з їх порятунку. Так, наприклад, вони заснували видавництво «Селянська книжечка» із серією доступно написаних брошур на різноманітні господарські теми. Перша брошура – «Як хазяйнують селяне по ріжних краях» – вийшла вже на початку наступного року і коштувала 20 копійок. Написав її Доманицький, гроші на видання – загалом 400 рублів – Липинський позичив у свого батька. Наступні книжечки мали присвячуватися збутові яєць за кордоном та шовківництву.

По обіді Липинський із Доманицьким прогулювалися недалекими пагорбами, а дорогою назад заходили на вечерю в якусь із численних місцевих ресторацій. Там до них долучалися інші уражені вірусом українського громадського сподвижництва туберкульозники. Час минав швидко і весело. Липинський мало говорив, більше слухав. До Доманицького звертався тільки на ім’я і по батькові, а той напівжартома кликав Липинського gente Polonus (тобто з латині – «родом поляк»). Липинський ображено супився, але швидко відходив. Він вибачав старшому товаришеві учительський тон, бо підсвідомо шукав собі гідного провідника в українську культуру, когось поважного, хто поручився б за нього перед іншими. Доманицький виконав це завдання блискуче. Він першим розгледів у Липинському історика, який вже давно перейшов стадію любителя архівів і міг скласти конкуренцію визнаним корифеям історичної науки. Таких, щоправда, було зовсім небагато. Метр української історіографії Михайло Грушевський, що мешкав у Львові, якраз готував сьомий том свого opus magnum – десятитомної історії України-Руси. Його постать відкидала таку велетенську тінь, що в ній усі інші історики здавалися дрібними комахами, які копошаться в недоїдках з панського столу. Липинський довго не наважувався стати одним із них. Він мав у запасі кілька готових статей, але нікуди їх не відсилав, немов чекав схвалення когось, кому міг довіряти. Доманицький схвалив і похвалив, більше того – він дорівняв Липинського собі, а отже, й усякому іншому діячеві української культури, в якій через крихітні масштаби часто було тісно і тхнуло інтригами й конкуренцією.

До Нового року Липинський все-таки надіслав до редакції «Ради» дві свої перші історичні статті українською мовою. Від будь-якого гонорару, звісно ж, відмовився, вважаючи себе – нащадка польських колонізаторів – апріорі винним українському народові до кінця життя. Перше посвячення пройшло успішно: статті відразу ж надрукували, а про їхнього автора заговорили з великим інтересом.

– Тепер ви можете сміло називатися українським істориком, – казав Доманицький, від чого Липинський сором’язливо віднікувався, бо історію ніде спеціально не вивчав, тому назавжди залишився всього лиш добре обізнаним дилетантом.

Чимось ще, окрім прізвищ, вони були схожими один на одного. Можливо, сутулістю, набутою від непевності обраного шляху. Один уже пройшов цим шляхом майже до кінця, другий тільки розпочинав дорогу. В легеневій слабості – ще одній їхній спільній рисі – Доманицький теж просунувся значно далі, бо вже віддавна харкав кров’ю. В його товаристві, однак, завжди було легко і затишно. Доманицький намагався підходити до всього з почуттям гумору і, здавалося, він і свою хворобу не сприймав серйозно, ніби це не вона взяла його за барки, а він просто вирішив полоскотати собі нерви, розважитися. Лишень темні круги під енергійними очима і запалі щоки натякали на швидкий фінал віртуозної гри.

– Куди Ви плануєте виїжджати навесні? – допитувався Липинський, але так і не почув розбірливої відповіді. Доманицький радо б залишився, але гроші на санаторійний побут невблаганно закінчувались.

– Як виїду звідси, то, мабуть, умру, – віджартовувався він.

Липинський нашкріб із власного утримання достатню суму, щоб Доманицький залишився в Закопаному ще на три місяці. На той час, не маючи заробітку, він перебував на повному утриманні батьків.

– Це не подарунок, – сказав він товаришеві, коли той почав опиратися, – навіть не думайте, просто позичка до ліпших часів. Віддасте, коли наше діло з селянськими книжечками почне приносити прибуток.

А в лютому сталося дещо, від чого завжди веселий Доманицький зробився мовчазним і замкнутим: до Кракова приїжджала одна особа, з якою він не бачився вже більше двох років, а остання їхня зустріч закінчилася доволі неприємно. Особа написала листа, в якому повідомляла про свій приїзд і висловила бажання зустрітися знову. Доманицький носив листа у внутрішній кишені камізельки і не відповідав, лише кожного дня по кілька разів перечитував його або просто теребив у руках, ніби хотів витрясти зі шматка паперу останню душу. Липинський не розпитував, бо не мав звички лізти в чужі сердечні справи, тільки якось за вечерею обережно дав знати, що все бачить і готовий допомогти, якщо треба. Доманицький оживився.

– Побудьте моїм кур’єром! Поїдьте завтра до Кракова, зустріньте її на двірці і передайте мої слова.

– Якщо ви так хочете, то поїду. Мені й самому треба до Кракова владнати деякі приватні справи. Що передати?

– Що я дуже заклопотаний і тому не можу зустрітися.

Отримавши точні вказівки, Липинський виїхав наступного дня рано-вранці. По прибутті до Кракова він ще мав достатньо часу, щоб навідатися додому, і був напрочуд здивований сердечним прийомом Казимири. Вона цілу годину без угаву розповідала останні новини про нареченого своєї сестри, а тоді раптом заявила, що з минулого місяця бере уроки плавання.

– Плавання? Дивне захоплення для жінки, але якщо ти отримуєш від цього задоволення, то я не проти.

– Я хочу, щоб ми ще раз поїхали до моря, Вацлаве. Хочу могти плавати в морі. Адже ми поїдемо, правда?

Липинський кивнув не задумуючись. Він теж мав їй щось сказати.

– Є одна важлива справа, Казимиро. Ми з Василем Доманицьким, відомим київським діячем, який тепер разом зі мною лікується в Закопаному, заклали видавництво, будемо видавати брошури для селян. Справа дуже важлива і мені треба пожити деякий час у Києві, щоб наглядати за роботою.

– Чому Доманицький не поживе і не понаглядає?

– Йому заборонено в’їзд до Росії.

– Він злочинець?

– А хто в Росії не злочинець?

Казимира відвернулась.

– Ти надумав три роки жити в Києві?

– Не знаю. Поки що хочу роздивитися, чи це взагалі для мене. Для початку планую їхати на рік.

– А я?

Це питання не заскочило Липинського зненацька, але він замовк, малодушно понуривши голову. Йому хотілося розтерзати Казимиру в обіймах, сказати їй, що вона його жінка і мусить їхати за ним, ні, не мусить, але якщо любить, то мусить і навіть не думатиме вчинити інакше, бо без неї йому всюди заслання, без неї увесь світ, як тюрма, він сам собі, як тюрма.

– Як несходимою тюрмою іду собою, – тихо пробурмотів собі під ніс.

– Що ти сказав?

– Нічого. Ти повинна сама вирішити, чого хочеш. Я був би щасливий, якби ти поїхала зі мною, але насилувати свою жінку я не збираюся.

Липинський взяв дещо зі своєї кімнати, і вони попрощалися.

– Приїжджай до мене в санаторій, – сказав він на виході, – доктор Вільчинський пообіцяв не брати платні за короткий візит.

Казимира відповіла, що не знає, чи вдасться.

Вулиця Гуґо Коллонтая всього в кількох хвилинах ходьби від двірця. Липинському така близькість помешкання до двірця завжди здавалася незатишною, так наче місто не впускає до себе цілком і гудком паровоза постійно нагадує, що як приїхав, так і поїдеш, а сховок, про який ти так мрієш, шукай деінде. Він вийшов на перон саме тоді, коли заїжджав потяг зі Львова. Пасажирів у ньому було небагато. Липинський терпляче вичекав, аж усі вийдуть, тоді прочинив дверцята третього купе. Молода жінка здивовано дивилася звідти на Липинського.

– Не лякайтеся, панночко, – діловито сказав кур’єр, – я уповноважений нашим спільним знайомим зустріти вас і передати усне послання.

– Доманицький не прийде? – молода жінка виявилася Лесею, донькою поміщиці Марії Требинської, у чийому домі регулярно відбувалися журфікси української інтеліґенції. Доманицький був її домашнім учителем.

– Панно Лесю, Василь Миколайович такий заклопотаний, що не зміг сьогодні приїхати до Кракова. Попросив мене, щоб я перед вами вибачився і допоміг у разі потреби з багажем.

– Боягуз, – вигукнула Требинська, – самому духу не вистачило, прислав свого козачка.

– Ніякий я не козачок. Просто виконую прохання товариша.

– Так, вибачте. Я не хотіла вас образити. Липинський, так? Я вас пам’ятаю.

Кур’єрові не було видно, чи жінка плаче, чи кипить від люті.

– Дякую, що прийшли і повідомили. Інакше я би даремно чекала на цього… бовдура.

– Йому справді дуже шкода, але приїхати ніяк не виходило.

Требинська лихоманково обмірковувала ситуацію, а тоді раптом змінилася в голосі:

– Чи він такий хворий, що не зміг приїхати? Скажіть мені правду! Я поїду в Закопане!

– Доманицький хворий, але не так, щоб не могти подорожувати на невеликі відстані, дорога панно. Санаторій поза сумнівом пішов Василеві Миколайовичу на користь.

– Бовдур, – безсило повторила Требинська.

Липинський допоміг їй винести з потяга дві валізи. На пероні вони ще перекинулися кількома словами, Липинський справився про здоров’я старшої Требинської і чемно передав їй до Києва найщиріші вітання. У натовпі йому раптом привиділася сутула постать Доманицького, ніби він увесь час спостерігав за ними з безпечної відстані, але щойно Липинський звернув на постать увагу, вона безслідно зникла.

У Закопаному він збуджено доповідав товаришеві:

– Уявіть собі, я був упевнений, що бачив вас у натовпі на пероні! Ніби ви стоїте і спостерігаєте за нами з панною Лесею.

– Примарилося. Нащо би я це робив? – запевнив Доманицький і решту доповіді слухав без особливого зацікавлення.

– Я привіз вам із Кракова невеликий подарунок, – викладаючи на стіл якраз великий м’який згорток, Липинський аж сяяв від гордощів. – Це моє запасне пальто. Прошу його взяти, бо, їй-богу, не личить вам ходити у лахмані без ґудзиків. Мені запасне пальто зараз зовсім не потрібне, тільки дурно лежить і міль його точить.

Є одна світлина, де вони удвох на гірському тлі у дуже подібних пальтах, стоять чи то сидять – невідомо. Пальта з каракулевими комірами, відрізняються тільки вилогами, на головах – каракулеві шапки-кубанки, які Липинський кількома днями після дарування пальта купив собі і Доманицькому для походу до Морського Ока – легендарного гірського озера в Закопаному. Світлина зроблена саме там.

Похід відбувся на початку квітня, коли почали танути сніги. Гурт зібрався чималий. Із Кракова приїхав професор Лепкий з дружиною, зі Львова – два співробітники «Літературно-Наукового Вістника» з привітом від його головного редактора, професора Михайла Грушевського. Доманицький також запросив до товариства свого давнього знайомого, соціаліста Дмитра Донцова, який після восьми місяців відсидки в Лук’янівській тюрмі приїхав до Закопаного підлікувати нерви. На Липинського він справив приємне враження.

Йшли години три. Всі були по пояс у болоті, бо через відлигу дороги перетворилися на суцільне місиво, але ніхто не скаржився, коли нарешті дісталися берега. Озеро відкрилося походцям у всій красі. За формою воно справді нагадувало око, делікатно влите в татрську ущелину. Крига, яка трималася всі зимові місяці, скресла, і тепер здавалося, що то гігантський очний протез, який від старості пішов тріщинами.

Влаштували привал. Пані Лепкова роздавала канапки, тим часом Доманицький із запалом розповідав про свій новий видавничий проект – популярну історію України, яку з багатьма помилками написав старенький миколаївський судця Микола Аркас, а Доманицький взявся її відредагувати (власне, переписати) і наповнити ілюстраціями. Він був дуже захоплений своєю роботою.

– Ця «Історія» ще наробить шуму! Вона така проста і жвава, ніби казка. Ось як треба будити національну свідомість широкої публіки – доступним словом.

Липинський пообіцяв після виходу книжки обов’язково написати рецензію. Донцов із властивим йому прагненням бути оригінальним, сказав, що народофільство – пережиток минулого століття, і всі сили зараз треба спрямовувати на робітничий клас.

– Тут я з вами не погоджуюся, добродію, – заперечив Липинський, – робітничий клас у нас зденаціоналізований і аморфний, він не має своїх політичних гасел і навряд чи скоро їх здобуде. Українці – народ хліборобський. Саме їх, хліборобів, треба гуртувати і готувати до майбутньої державної боротьби, а не ділити по партіях на панів і холопів, як це люблять робити наші соціалісти.

– Ви зараз говорите як пан чи як холоп? – Донцов єхидно гигикнув.

– Моє походження нехай вас не обходить. Але коли дійде до боротьби за незалежність, саме люди зі статком і відповідною освітою зіграють вирішальну роль.

– Гроші – поняття тимчасове, пане Липинський, тут є, тут нема. Але мене дивує інше. Ви серйозно говорите про боротьбу за незалежність? Таких наївних думок, чесне слово, не чекав від вас почути.

Липинський пополотнів і замовк. На прямі образи він ніколи не вмів реагувати відразу.

– Українська держава не мусить нас обходити. Україну зробить сам соціальний розвиток за Марксом.

У розмову, тобто радше її відсутність, втрутився Доманицький:

– Ми з Липинським пробіжимося ось на той горбик, – і жестом показав на гору, біля підніжжя якої розіллялося озеро. – Ще маєте трохи сили в ногах, В’ячеславе? Там на нас чекає сюрприз.

Липинський кивнув і поплентався слідом.

– Донцов гостроязикий, ви не звертайте уваги, – заспокоював його Доманицький, коли група залишилася далеко позаду. Попереду звивалася крута стежка.

– Саме на таких і треба звертати увагу, – з придихом заперечив Липинський, – кожне попускання робить їх сильнішими і з часом вони захоплюють владу над умами тих, хто не вміє думати самостійно. Тоді вже ніхто не зможе з ними змагатись. Але я слабенький оратор, не вмію гідно сперечатися, особливо коли звинувачують у наївності.

– Облиште, друже, послухайте ліпше, як тихо.

Навколо справді стало неймовірно тихо. Стежка вивела їх на пологу рівнину, не видну знизу, вкриту камінням дивного червоного відтінку. Посеред цієї рівнини розлягалося ще одне озеро, зовсім інше, ніж Морське Око, непривітне, похмуре, зловісне.

– Ну що, здивував я вас? Це Чорний Став. Я чув про нього від місцевих. Хотів подивитися, чи дійсно над одним гірським озером є ще одне. А ти диви – не збрехали.

Обидва чоловіки сіли на більший камінь і кілька хвилин мовчки дивилися на чорну воду. Вода не ворушилася і здавалася мертвою. Все довкола говорило якщо не про смерть, то про щось абсолютно протилежне життю.

– Кожен у душі плекає свій чорний став, – дещо патетично мовив задуманий Доманицький. – Мій чорний став – це моя любов. Така ж недосяжна. І так само я ховаюся з нею від людських очей.

– Чому ви не захотіли зустрітися з панною Лесею? Чому ви їй не признаєтеся, що любите?

Доманицький гримнув себе кулаком у груди:

– Навіщо? Що я їй можу запропонувати? Я не романтик, як багато хто про мене думає, знаю, скільки мені залишилося. Рік, два – не більше. Тільки зламаю їй життя і примушу дивитися на свою смерть. Не хочу!

Чорна вода вийшла з берегів і заповнила собою весь простір, роблячи його таким самим чорним і задушливим.

– А ваш чорний став, gente Polonus? Який він?

Липинський увесь скоцюрбився. Його нещасливий шлюб не був таємницею, але сам він ніколи нікому не жалівся.

– З усією повагою, Василю Миколайовичу, але я не плекаю чорних ставів. Як маю що казати, кажу, як ні – мовчу. Як є чого, радію, а коли надходить біда – страждаю. Я не ховаюся. Бог не вділив нам із жінкою родинного щастя. В наступнім році, напевно, розлучуся, щоб не мучити ні її, ні себе. То не чорний став у мене в душі, а чорна діра. Треба буде з нею якось жити далі.

У травні після майже піврічного побуту Липинський нарешті вибрався із Закопаного. Плеврит, як і обіцяв доктор Вільчинський, повністю залікувався, тож пацієнт рвався до бою, ареною якого тепер мав стати Київ. Окрім лектури для селян, Липинський вигадав собі видавати польськомовний журнал, щоби з його допомогою навертати до українства багатих місцевих поляків. Спершу він подався до Кракова, де хотів залагодити переїзд, але на порозі квартири Шумінських його чекала несподіванка – дружина зі складеними речами.

– Їду з тобою до Києва, – рішуче заявила вона, і Липинський ще довго не міг повірити несподіваному щастю.

Доманицький теж залишив Закопане і наступне літо провів у Криворівні, де мешкали його друзі. «Живу натуральним життям, – писав він з українських Карпат Липинському в Київ, – умиваюся в потоці, сплю на сіні, п’ю молоко від корови, вдень лежу на траві – краса».

«Пильнуйте за собою, – відповів Липинський, – щоб коло берега, не кажу потонути, але щоб води не набрати». І додав: «Мене доля почала троха жалувати. Чуюся в силі працювати над нашою спільною справою. Скажу довірочно – жінка моя чекає дитину, слабує часто, але ми дуже раді. Родити поїдемо до Кракова, бо жінка не довіряє київським лікарям».

«Історія України», що нею так пишався Доманицький, справді мала шалений успіх. Єдиний, кому цей успіх не сподобався, був професор Михайло Грушевський, метр української історіографії, її цар і бог. У львівському «Літературно-Науковому Вітснику» він опублікував нищівну критику, а потім, щоб упевнитися, що Доманицький її прочитає, приніс копію рецензії на їхню особисту зустріч у Львові і «забув» на столі. Розпочалася серія публічних звинувачень і скандалів, які тільки погіршили стан Доманицького. Швидка звістка про його смерть на французькому курорті Аркашон нікого не здивувала.

Тоді київська громада знову зібрала гроші, всього 900 рублів, щоб доправити тіло з-за кордону. Поліція, побоюючись антиурядових демонстрацій, заборонила ховати знаменитого висланця в Києві. Похорон відбувся пізньої осені у рідному селі Доманицького на Звенигородщині. З Києва прибула скромна делегація – сім душ, привезли з собою двадцять вінків. Один – від Липинського, який не міг бути присутнім, бо лежав хворий.

Того дня йшов сніг з дощем. Видавець «Ради» Євген Чикаленко виголосив перед натовпом селян сердечну промову, назвавши Доманицького чистою і святою людиною (не дивно, що помер у віці Христа), а втрату – непомірною для народу, «який має так багато мільйонів і так мало людей».

– Туберкульоз і російське самодержавіє – наші найбільші вороги, які помагають одне одному, як можуть.

Вже тоді Чикаленко задумався над ідеєю придбати на південному березі Криму невеличку віллу, щоб слабосилі українські письменники, замість мерти по закордонах, могли поправляти на ній своє здоров’я. Для цього треба було вкотре перезакласти якийсь із власних маєтків і сподіватися на добрі врожаї, щоб мати змогу повіддавати борги.

Леся Требинська також не приїхала на похорон: вона щойно одружилася і з молодим чоловіком відбувала весільну подорож південною Італією. Як Доманицький і бажав, вона не стала свідком його смерті. Чорний став залишився ніким не бачений, ніким не торкнутий. Хіба що у «Літературно-Науковому Вістнику» за 1900 рік, у книзі третій, на сторінці 232, можна знайти один бадьорий віршик, сповнений оптимізму і зухвалої віри в людський поступ. Віршик присвячувався «Лесі Т-ій, людині XX-го віку» і закінчувався рядками:

 
І той місячний світ,
Що з дитячих ще літ
           У вікні нам засліплював очи, —
Ми піїтам дамо,
А самі утнемо
           Ліхтарі електричні для ночи.
 

І підпис: В. Дом.