Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Тебе як звати? – спитав.

– Яке це має значення?

– Мене Олександр, – ще за інерцією сказав він і замовк, натягнувши темні окуляри від сонця. Він весь був у чорному, мав довге, зав’язане у хвіст, чорне волосся. З-над окулярів стирчали такі ж густі чорні брови з сивими прожилками. Якийсь легінь пітьми, подумала я. Циганський барон. Головне – щоб не захотів продати мене в рабство.

Але доїхали ми без пригод. Я мовчки розрахувалася і вийшла в Луцьку біля готелю «Україна». Уявила, як цією дорогою колись тріумфально проїжджався брат Липинського Влодзімєж на першому в місті автомобілі. Мешканці, мабуть, обступали дорогу з усіх сторін.

Ну от я й сама, подумала, в абсолютно чужому краї, невідомо, навіщо і що хочу тут знайти. Земля задрижала під ногами, але обід у піцерії трохи відволік. Звідти я викликала таксі і нарешті подалася в Затурці – це мало бути невелике село за тридцять кілометрів від обласного центру. Серце шалено калатало, але інакше, від збудження і передчуття побачити і дізнатися щось нове. Досі я досліджувала життя Липинського тільки через написані ним та іншими людьми тексти. Нас зв’язували винятково слова і моя фантазія. Тепер же історія набувала тривимірності і могла розбитись об реальну картинку. Я хвилювалась.

Нестерпно палило обіднє сонце. Поля і лісопосадки, які рано-вранці начебто пашіли життям, тепер виглядали вигорілими і пожовклими, вкриті ковдрою дорожнього пилу. Навколо не було жодної живої душі. Село зачахло в якійсь ненатуральній тиші. Я вийшла біля вказівника на головній трасі «Меморіальний музей В’ячеслава Липинського», бо далі хотіла пройтися пішки. Рушила за вказівником вузькою прямою дорогою, яка, власне, й мала закінчуватися садибою. Уявила, як сто років тому Липинський так само тут ішов чи, може, їхав на конях, і місцеві визирали з подвір’їв, зайняті домашньою господаркою, щоб подивитись, хто то. Тепер ніхто не визирав, тільки купи свіжого коров’ячого лайна свідчили про неодмінну людську присутність десь неподалік. Запах коров’яків ніколи не викликав у мене огиди.

«Панський» будинок, що ближче я до нього підходила, набирав чіткіших рис, тричі зруйнований, у 1915-му, 1918-му і 1920-му. Липинський продав земельну ділянку, щоб на виручені кошти брат зміг відбудуватися. За це пізніше брат надсилав Липинському закордон 20 доларів місячно. Ґанок під чотирма колонами, на щастя, лишився неторкнутим. Тепер колони велично здіймалися наді мною.

Спершу я обійшла будинок по колу (було видно, що свіжо реставрований), тоді зайшла всередину – великі дерев’яні двері зловісно рипнули. Сільський чоловік на ім’я Петро потис мені мозолястою зашкарублою долонею руку.

– А ви чого цікавитеся Липинським? – недовірливо спитав після годинної розмови він. – Для звичайного відвідувача музею ви занадто багато знаєте.

– А є відвідувачі?

– Та приїжджають деколи. З-за кордону приїжджають. Він не тут помер.

– Але тіло потім перевезли і поховали в Затурцях, хіба не так?

Петро трохи зам’явся.

– Ну так, але самої могили більше нема. Його поховали у родинному склепі на польському цвинтарі, там, біля ставка, на трасі, там і костьол колись польський був. Як прийшли совіти, костьол знесли. А потім один колгоспний тракторист, він уже помер, за самогонку зрівняв цвинтар з землею. Могильні плити пішли на підлоги в колгоспних свинарниках. У цьому домі донедавна теж було тваринне господарство.

– Тварин шанують у вашому селі, – навіщось сказала я, але Петро, здається, зрозумів іронію і ще щось додав про людей, які просто не розуміли «тому всьому ціни».

– Великий був чоловік, – сказав Петро мало не зі сльозами на очах. – У мене є одна фотографія, не подивитеся? Раз так багато знаєте, може, підкажете мені, хто то?

Фотографія висіла на стіні у виставковій залі. Це було весілля сестри, ще живі Казімєж і Клара Ліпінські, зліва від щасливої нареченої стоїть дядько Рокицький, вуса підкручені, погляд шалений, сам Липинський тоді був на військових навчаннях.

– Ось цей, ви знаєте, хто він? – Петро вказав на статечного голомозого чоловіка в пальті з білим комірцем, сидів у першому ряді весільних гостей. Був схожий на чиновника. Але я не знала.

Натомість інша фотографія привернула мою увагу. На ній Липинський, уже старший, з братом Станіславом сидять на лавці в саду чи парку, на голові капелюх, у руках тростина. По обидва боки від братів повсідалися жінки. Та, що поруч із Липинським, у береті, шарф (чи шаль) звисає незав’язаний, руки сумирно покояться на колінах. Жінка дивиться в об’єктив, Липинський теж. Однак відчутно, що ці двоє ледве витримують ситуацію, в якій опинилися. Вираз обличчя жінки непроникний, демонстративно байдужий, щелепи зведені, губи зціплені. Ніяка не красуня.

– Це Казимира, так? – мені ніде раніше не траплялися її зображення. Петро кивнув.

– Думаю, що тут вони розлучаються. Десь після війни.

Я ще побродила ліском навколо дому (його Петро назвав частиною збереженого саду Липинських) і навпростець через випалене сонцем пасовисько вийшла на трасу, щоб піймати маршрутний автобус. Відсутність могили Липинського дивно впливала на моє сприйняття. Здавалося, що його смерть розлилась усюди в повітрі, і її, різку і задушну, можна відчути на запах, навіть на смак, гірку і несправедливу, сповнену жалю, докору і вини. Позбавлена могили, смерть самовільно вписалася в краєвид. Кістки, переорані трактором за пляшку самогонки, ворушилися під ногами, землею стало страшно ступати.

Я прочекала годину, але жоден автобус не над’їжджав. Автомобілі не зупинялися. Мені страшенно хотілося звідси геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалося, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.

Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози – це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконав наказ? Селянам, які стояли і дивилися, не розуміючи «тому всьому ціни»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?

У відчаї я набрала останній номер у телефонному списку. Різкий чоловічий голос відгукнувся і я, ковтаючи сльози, вивалила все відразу:

– Олександре, це та одна, що сьогодні вранці їхала з вами до Луцька. Вибачте, що не відрекомендувалась. Так по-дурному з мого боку. Просто я каліка, розумієте, в мене з головою не все в порядку, дуже всього боюся і застрягла тут на трасі в одному селі. Якщо ви ще неподалік, приїдьте і заберіть мене, будь ласка. Я заплачу скільки скажете. Тільки приїдьте і заберіть мене.

Я, здається, бурмотіла далі, але пам’ятаю, що, коли зупинилася, у телефоні запанувала виснажлива тиша. Вона тривала цілу вічність, я навіть подумала, що чоловік обірвав розмову, щойно зрозумівши, хто це. Але він таки врешті озвався:

– Добре, я приїду. Тільки ти заспокойся, добре? Посидь в якомусь кафе…

– Тут немає ніякого кафе.

– Тоді подихай: вдихай однією ніздрею, іншою видихай.

– Мені не допомагають такі фокуси.

– Тоді просто приляж на землю, розслабся.

– Тут земля страшна, я постою.

– Ну тоді постій.

Не знаю, чому він погодився. Однак від усвідомлення близького порятунку стало легше. Я втерла сльози і сховалася в затінку під вербами, щоб не згоріти. Легінь пітьми забрав мене звідти через півгодини на чорному авто, чорноволосий, у чорних окулярах і чорній футболці. Після переважних голубих і золотих кольорів у моєму житті його чорнота заспокоювала. Вперше в людині навпроти я не впізнала відображення себе.

– Дякую, що врятували, – сказала я, вмощуючись на передньому сидінні.

Водій знизав плечима і дав газу. Ми їхали дуже швидко, але страшно не було.

XIX
1929
Безсольна дієта

«Ліченя таке – не вільно вживати соли, консервів усякого роду, ковбас, сала, уксусу, маґґі, горілки.

Вільно вживати в обмеженій кількості: м’ясо (не більше як триста грам у тиждень), риби свіжі, перець, пиво, каву і чай тільки з молоком і тільки трохи, щоб його зафарбувати.

Вільно вживати: молоко (до півтора літра на день) і всі молочні, несолені продукти. Так само якнайбільше ярини. З мучних страв все без соли, почавши з хліба. Яйця, цукор, мед.

Замість соли вживати: часник, цибулю, м’яту, лаврове листя, редьку, цитрини, майоран, петрушку й інші коріння».

Безсольна дієта захищала Липинського він спогадів. Самотність стала буденністю, хвороби – втечею від життя, в якому він зазнав нищівної поразки. Бути хворим означало менше відчувати. Біль тіла втихомирював біль безтілесний, той, який витримувати у стократ важче.

Липинський заховався в передгір’ї австрійських Альп, у курортному містечку Райхенау, і виживав на 20 доларів, які йому щомісяця надсилала родина із Затурець. Гори – улюблена домівка туберкульозників. Іноді виплати затримувалися, бо Станіславу не вистачало самому або вдавався поганий урожай. Тоді Липинський тугіше затягував пояс і лихоманково писав свої «Листи до братів-хліборобів», вважаючи, що творча праця – єдине, чим він у перспективі зможе заробляти. На фізичну він уже розраховувати не міг.

Попри загальні сподівання більшовизм в Україні втримався і падати не збирався, «передишка» затягнулася, Східна Галичина остаточно відійшла до Польщі. Ті, що колись були великими, стали ніким. Розмови стихли, плани зазнали краху, гроші скінчилися, газети позакривалися. З віденських найдовше втрималася соціалістична газета «Нова громада», яку більшовики продовжували фінансувати з пропагандистських міркувань. Втім, читати її вже не було кому. Натхненний видавець газети, полум’яний комуніст Семен Вітик за іронією долі сам згодом стане жертвою сталінських репресій.

Отаман Петлюра переїхав до Парижа. Тут він винаймав у Латинському кварталі конспіративну квартирку без кухні. Харчувався баклажанами й кавою – так виходило найдешевше. 25 травня 1926 року о 14.10 він зупинився біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель, щоб роздивитися вітрину, й отримав сім куль із револьвера емігранта Шварцбарда начебто у помсту за єврейські погроми, вчинені армією УНР. Велика епоха завершувалась і замітала сліди.

Організовані осередки втікачів з України розсмоктувалися, колишні міністри і військові старшини розбрідалися по європейських містах чи рушали за океан, у Північну чи в «Полудневу» Америку. Листування між давніми друзями оживлялося лише на Різдво чи Великдень, щоб незабаром вщухнути остаточно. Найвідважніші – чи найбільш наївні – на свій страх і ризик повернулися додому в УСРР і були невдовзі розстріляні за членство у фіктивних контрреволюційних організаціях.

Липинський повертатися не збирався. Його маєток, успадкований від дядька Рокицького націоналізували, а сам дядько у 25-му теж був змушений разом із дружиною тікати світ за очі. Дядькових скакунів більшовики конфіскували на потреби революції відразу і мали от-от прийти конфіскувати душу. Відомо, що Рокицькі перейшли убрід річку Збруч – водяний кордон між Польщею і новоутвореним Радянським Союзом, але так ніде пізніше за кордоном і не виринули. Просто зникли. Ще одна трагедія, з якою Липинський мусив змиритися. Його родину викорчували, і він теж із сортової квітки став непотрібним бур’яном.

Хоч спосіб думання Липинського був надзвичайно раціональним, щоби врятуватись від самовбивчої зневіри, він перевів питання власного призначення і біль поразки у площину релігійно-духовну. Писав у нагрудній книжечці, що до «українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому цю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам». Не розумові Липинського Божі замисли контролювати.

Донька, що підростала у Кракові, думала інакше. Подібно до Казимири, вона не могла пробачити батькові його вибору і відмовлялася від будь-якого спілкування.

– Це Казимира її намовляє, – скаржився Липинській своїй домогосподарці Фін Юлі, аж трусячись од люті. Його листи до доньки вкотре поверталися нерозпечатаними.

Температура тіла різко підвищувалась, Липинський скасовував візити чи власні вилазки до Відня поштовими картками, злягав на кілька днів, часом кілька тижнів, і так, лежачи, строчив листи до когось із решти своїх чотирьохсот адресатів.

Кореспонденція «райхенавського монархіста» сягала грандіозних масштабів. Майже нікуди звідси не виїжджаючи, він координував увесь гетьманський рух, що під впливом теоретичних текстів Липинського набував чималої популярності, особливо серед українців в еміграції. Прихильники руху («Члени-Однодумці») бомбардували його запитаннями, і Липинський на кожне не лінувався детально відповідати, пояснюючи найдрібніші нюанси доволі складної ідеологічної системи. Його секретар Ципріянович, поки ще було можливо, розшифровував каракулі і набирав листи на друкарській машинці. Потім ці пристрасні послання переходили з рук у руки або читалися вголос на вечірніх зібраннях у канадському Гаффорді чи сусідніх Подєбрадах, немов справжні священні писання. Липинський у дечому справді поводився як проповідник нової віри, вимагаючи від послідовників покори, самодисципліни й абсолютного внутрішнього переродження. Доходило до вказівок у сферах, які Липинського зовсім не стосувалися: що гетьманцеві читати, з ким товаришувати, як вдягатися і про що мріяти. Найбільше його виводили з себе написані з помилками адреси на конвертах. Коли хтось забув у назві маловідомого чеського містечка діакритичний знак, Липинський вибухнув гнівною тирадою, мовляв, подібні помилки викликають лише зневагу до того, хто їх робить.

«Пишу лежачи, тому вибачайте, що нерозбірливо».

«Колись попрошу Ципріяновича, щоб мене в часі писання листа до Вас сфотографував, тоді будете мати уяву, як тепер полагоджую кореспондецію».

«Ця весна (ця зима/ця осінь/ця жарінь) мене прямо вбиває».

Коротка історія хвороб Липинського виглядала б так.

У 20-му в нього був нарив коло ока і якийсь ексудат (випіт) в легенях. Крім того, пацієнт страждав на хронічну гарячку і безсоння. Його регулярно кидало в піт.

У січні 22-го перехворів тяжким грипом.

У 23-му мав напади «старості і неврастенії». Розпочав лікування від туберкульозу препаратами Elmizen доктора Войновського з Варшави і Mineralogen з асортименту однієї берлінської аптеки. Замовляв поштою по п’ять пляшечок кожного у вигляді сиропу, які сумлінно пив уранці натще. Але допомагало мало. Липинський уважно стежив за найновішими медичними відкриттями і все сподівався, що туберкульоз навчаться поборювати так само, як цукровий діабет. Двоє канадських лікарів якраз отримали Нобелівську премію за винахід інсуліну. Але на винахід першого ефективного проти туберкульозу антибіотика Липинський не дочекається. Емігрант з-під Києва, американець Зельман Васкман отримає Нобелівську премію за стрептоміцин аж у 52-му.

Дехто пробував натякати пацієнтові, що його недуги мають психологічний характер. Галицький адвокат і журналіст Осип Назарук, раптом зробившись найкращим другом по листуванню, писав із США, що таких, як Липинський, тепер називають «імаїнатиками» й успішно лікують самонавіюванням. Треба багато разів на день повторювати фрази на кшталт: «Я здоровий», «Хвороба відступає», «Незабаром я зовсім одужаю».

«Гарні фрази, – роздратовано рубав Липинський, – але коли над серцем діра в легких така як кулак, а з правого боку друга, трохи менша, то тут повторюй, що собі хочеш, – дірки від того не заростуть».

І відразу вибачався: «Це хвороба зробила мене різким… Не знаю, чи розказував Вам про одного нашого старого правобережного шляхтича, що по обіді все лягав на півгодини відпочити і страшенно при тім стогнав. Хто це вперше чув, влітав переляканий до нього і питав, що сталося. На це пан відповідав: “Mam taki zwyczaj”. От і я, на жаль, “mam taki zwyczaj”… Скажіть, чи читаєте мою писанину. Як ні, то буду писати менше, але виразніше».

У 25-му Липинський перебував у санаторії Вінервальд під наглядом знаного на всю Європу легеневого доктора Гуґо Кравса, який підтвердив, що легені Липинського дуже знищені, але сам туберкульозний процес є langsam, тобто повільний, а не гострий, як пацієнт думав раніше. Липинський цілоденно «лежав на воздусі, покинув всяку розумову працю і добре відживлявся». Тоді ж на ньому випробували експериментальний метод лікування – «впомповували воздух в легені».

«Відживився» Липинський на три кілограми, щоправда, інтенсивна праця над передмовою до повного видання «Листів» швидко знівелювала невеликі здобутки. Це видання готувалося як остання битва. Липинський знав, що вже нічого більшого написати не зможе, бо війна програна і йому самому залишилося кілька років, але саме тому, мабуть, не побоявся піти до кінця. Прогресивне українство з нетерпінням чекало на вихід книжки, щоб, зголодніле, кинутися до передмови (самі «Листи», хто хотів, міг прочитати раніше в періодиці), проковтнути її за лічені хвилини і, проковтнувши, затамувати подих, втратити мову, зачаїтися у передчутті неймовірного скандалу, який мав неминуче нагрянути.

Того ж року вийшла ще одна відома книжка, а саме – «Націоналізм» Донцова, найбільшого опонента Липинського ще з їхньої першої зустрічі в польському Закопаному. На сторінках обох видань відбувся історичний бій: Липинського, поборника державних гасел, які б об’єднували всіх мешканців України заради інтересів спільної землі, і Донцова, який із крайнього лівого раптом зробився крайнім правим, мешкав у Львові, редагував львівський «Літературно-Науковий Вістник» і став ідеологом інтегрального українського націоналізму.

Попри пристрасні застереження Липинського, попри всі його контраргументи і лайки (у передмові назвав Донцова Мітькою Щелкопёровим, обер-скунсом, який «свою власну внутрішню смердючу теч прискає на все, що йому заважає живитись з руйнування України»), саме книжка Донцова, а не його, стане біблією для наступного покоління української молоді, яке металося між соціалістичною та націоналістичною ідеологіями, мов між берегами бистрої гірської річки, що на них мало кому вдалося вилізти живцем.

«Відчуваючи, що по руїні почнеться серед молоді поворот до ідейності і політичної активності, я благав всіх вас, щоб ми були з’єднані і сильні для захоплення ідеологічно хвилі, що гряде. Хвиля ця прийшла, але захоплюють її на погибель України націоналісти тому, що ми, які маємо правду в руках, занадто гнилі і занадто індивідуалістичні, щоб цю хвилю захопити».

«Без честі, дисципліни, ідейності та благородства, якими тільки можуть держатися монархії, нема чого й думати про Україну. Тільки гетьманство може бути тою віссю, біля якої українство одвернеться од Польщі і не перевернеться в Москву. Без гетьманства українство може бути тільки млою. Колихатиметься ця мла безсило то на схід, то на захід, в залежності від того, хто на неї віє, а в самій млі добре почуватимете себе лише Ви – “українці” хаосу і безпросвітної ночі».

«Будьте спокійні: до одної з Вами “нації української” не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу».

«Ніякої України Ви на зненависті націоналістичній ніколи не сотворите».

У 1926-му Липинський схуд одразу на одинадцять кілограмів. За наполягання Скоропадського він переїхав до гетьмана в Берлін, де обійняв посаду викладача політичної історії України у Східному Інституті на Францьозішештрассе, 28. Гетьман хотів мати свого творця під рукою. Але з творцем ставало дедалі важче вживатися. Він зробився неможливо категоричним, вимагав від гетьманців і самого гетьмана все більшої, майже утопічної моральності, відкидав будь-які компроміси, виявляв колосальну силу волі, супроти якої решта здавалися легкодухими нікчемами. Теорія вдавалася творцеві краще, ніж практика.

На Липинського спеціально приїжджали подивитися. Всі читали його книжки, але мало хто бачив наживо. Він виходив назустріч гостям, «приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього зросту, гарний з себе, з темним, зачесаним назад волоссям, елегантно вбраний, з воєнною виправкою». Очі гарячково блищали, на щоках грав рум’янець. Гості не вірили, що Липинський такий хворий, як про нього кажуть. Вони з порога заявляли:

– Ваше оточення, пане Липинський, мабуть, дуже вас любить і цінує, якщо так перебільшує поганий стан вашого здоров’я.

Липинський мовчав із застиглою гримасою на обличчі. Після кожного такого візиту він кілька днів не вставав з ліжка. Виказати свою фізичну неміч перед чужими людьми вважав негідним справжнього гетьманця. Цю рису Липинського добре знав секретар Ципріянович, але був за натурою нерішучий і маломовний, тож у потрібний момент не встиг попередити співробітників інституту, які організували Липинському лекцію і, знаючи про туберкульоз, вирішили хитрим способом полегшити йому підйом по сходах. Актова зала, де мала відбутися лекція, містилася на четвертому поверсі. Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця.

Липинський саме підходив до головних дверей, коли назустріч вибігли четверо студентів із кріслом у руках. Так, на кріслі, немов якогось фараона на золотому престолі, вони мали підняти Липинського нагору.

Той завмер. У грудях знову стислося і хруснуло, як колись у мить падіння з коня на дядькових перегонах. Безсилля власного тіла раптом стало для нього самого нездоланним тягарем і посміховищем одночасно. Прокляттям. Тюрмою, з якої неможливо вибратися. Липинський розвернувся і пішов геть – лекція тоді так і не відбулася.

А у 28-му він сам почав називати себе калікою, іноді – калікою в пустелі. Берлінські лікарі наказали терміново повертатися в гори, і пацієнт ледь живий виїхав назад до Австрії. Його будиночок у Райхенау вже був зайнятий («Велика помилка сталася, що мене звідти рушено»), а іншого за доступною ціною в тій місцевості не знайшлося. Довелося шукати, де дешевше, – в Штирії. Ці пошуки зайняли багато місяців, протягом яких Липинський пережив сильний криз і був переконаний, що помирає. Фін Юлі, як колись Казимира, тримала його за руку, витирала піт з чола, а вірний пес Ципріянович читав уголос давніші листи найближчих друзів. Наприклад, Осипа Назарука, який тим часом уже повернувся до Львова і став головним редактором релігійної газети «Нова Зоря».

– «Ви, поважний і дорогий пане После, – читав Ципріянович, – взагалі недооцінюєте сили “пропаганди”, якою Москва вже другий раз повалила нашу державність, а міліардер Вріґлей призвичаїв цілий народ, сто мільйонів, жувати гуму в Америці! Се факти, з якими треба рахуватися».

Липинський усміхався крізь гарячковий дурман і велів секретареві надіслати до Львова поштівку з вітаннями. Від дружби з Назаруком його неодноразово відмовляли, але Липинський любив таких людей – енергійних і нестерпно відвертих, яким був сам.

Врешті на гроші заможного мецената з Канади і завдяки допомозі братів він придбав у глухомані поблизу Ґраца напівзруйновану хатину, назвавши її Sterbehaus – «домик на смерть». З усіх ліків допомагав лише «Дікодід» – дериват опію, у півтора рази сильніший за морфін.

«Мої брати – Станіслав і Володимир – які вважають себе поляками, купили мені, українцеві, ограбленому українцями, цей домик, щоб я на чужині принаймні не в чужій хаті помер… Їхати до мене треба спершу з Відня до Ґрацу (Graz), а тоді залізницею до станції Lieboch. Там Вас зустріне п. Ципріянович і поможе добратися до хати. Напишіть, чи любите і можете ходити. Від станції сюди, в Badegg, коло двох кілометрів. Інакше вишлеться «фіра», бо тут велика глуш і фіакрів нема».

Домик був одноповерховий, з невеликою терасою, яку домогосподарка заставила квітами в горщиках. Одне крило займав Липинський: спальня служила одночасно і спальнею, і кабінетом. Посередині стояв робочий стіл, який, втім, все частіше слугував домочадцям за обідній. В іншому крилі меншу кімнату займала Фін Юлі, а кімнату для гостей, зовсім крихітну – Ципріянович. Коли приїздили гості, секретар мусив вибиратися на сіно під домом, якщо було тепло, а якщо холодно – до кімнати Фін Юлі. Кухня містилася у коридорі посередині.

Прокидався Липинський дуже рано, випивав чаю, який, коли міг, готував собі сам в електричному чайнику (подарунок на сорокап’ятиліття від Ципріяновича), і брався до письмової роботи. Ніхто не мав права його потурбувати. Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки.

Найбільше опирався улюблений «ученик» Липинського Осип Назарук. Він вміщував у газету, яку редагував, статті людей, на думку учителя, абсолютно цього негідних. В одному з різких листів Липинський спересердя припустив, що таку поведінку можна пояснити винятково матеріальною вигодою. Про Назарука неодноразово подейкували, що він ласий до легких грошей, бо дуже боїться вмерти з голоду.

Солодкаво-улесливий колись, що завжди чудово порався з різкою манерою спілкування Липинського, Назарук несподівано ошкірив зуби і вкусив так боляче, як ніхто не сподівався.

– Звинувачуючи мене у хапчивості, – сказав він людям, які все слово в слово донесли адресатові, – пан поважний посол забуває, що сам одержав від Галицького уряду багато років тому з моїх рук коло двісті долярів, але обіцяної історії України для шкіл так і не написав. Я це кажу і це правда. Можете на мене посилатися.

Удар під дих: Липинський більше не мав життєвої сили від нього оправитися. Закиди у використанні («спроневірюванні») державних коштів були для нього, що заради української ідеї пожертвував усім, аж до родини, найбільшою з можливих образ. Гонорар-допомогу за шкільний підручник він узяв лише через наполягання самого Назарука і згодом багато разів поривався віддати гроші, але Назарук цього не допустив, запевнивши, що своїми «Листами» Липинський давно відкупив перед українцями всякий борг.

Конфлікт давніх друзів здетонував, як вибухівка. Зацікавлені роти уважно за ним спостерігали, багато хто був утягнутий особисто, але жодна душа не вступилася за Липинського, навіть найближчі соратники. У довгих листах вони обтічно виправдовувалися, натякаючи, що Липинський, може, справді дещо зарізкий, може, не варто бути таким категоричним, на що Липинський відповідав: «Чи не простіше було написати: дорогий В’ячеславе Казимировичу, я Вас дуже люблю, але вступати в боротьбу із-за Вас вважаю для себе незручним… Результат такий: мене ніхто не оборонив, до історії я, активний український державник, переходжу як якийсь авантюрист, заробляючи на ідеї або спроневіряючи – як каже Назарук – державні гроші. А люде пасивні будуть фігурувати як українські патріоти, що насправді нічого не робили і навіть не знали, що мають робити, але були сильно придушені капосними москалями і ляхами».

Тільки завдяки посередникам вдалося уникнути судової тяганини. Липинський надіслав Назарукові кілька жорстоких листів, приклавши до останнього заляпану викашляною кров’ю хустинку.

Назарук зреагував самовпевнено і зверхньо: «Їдкий глум над Вашим умом тиснеться мені під перо, але я Вам заощаджу того глуму. Відповідаю, бо маю звичку відповідати навіть найбільшому ворогові… Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ… Ви дресурою успокоїли своє обличчя так, що трудно пізнати, яка безмірна гордість в значенні першого головного гріха криється під ним і який гнів».

Тут Назарук поцілив у саме яблучко. Гнів і гордість – усе, що в Липинського залишилося. Він рвав і метав. В останні роки життя він став ангелом помсти.

Колишній однодумець Сергій Шемет, тепер секретар гетьмана Скоропадського, все частіше саботував авторитет ідеології Липинського, вважаючи її індивідуалістичною схоластикою, ураженою релігійним містицизмом. Насправді йшлося про усунення негнучкого Липинського від влади в партії і зменшення його впливу на весь гетьманський рух.

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з його “Листів” Коран – це пересада, – написав якось Шемет у партійному бюлетені. – Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи” залишаються підручником, але не Кораном».

Обурений Липинський після кількох пропозицій компромісу вирішив діяти у найрадикальніший спосіб. Він відрікся від гетьмана і всіх своїх колишніх однопартійців, «проклятих, сліпих, глухих і дурних, а разом з тим милих і симпатичних Шеметів», «рабів, негідників, політичних шахраїв, боягузів і глупих славолюбців, не здатних до державної праці». Сам Союз Хліборобів-Державників як голова Ради Присяжних Липинський ліквідував, помістивши у львівському «Ділі» різкий комунікат з детальними поясненнями.

«В самий рішучий спосіб я протестував проти ширення з гетьманського дому і з гетьманського відома ідеологічного та організаційного хаосу, а ще більше проти смердяковщини (від Смердякова, героя роману Достоєвського), убиваючої всяке завзяття, всякий порив, всяку охоту до творчої полеміки і дальшої праці. Бо як тут переконати, що я не претендую на Магомета, а мої “Листи” на Коран? Як обороняти перед смердяковською насмішкою те, що для тебе святе – те, чому ти віддав цілого себе, свій спокій, своє здоровля, своє життя? За довгі літа громадської української праці я надивився досить на спустошення, ширені смердяковщиною. Тільки вона убиває в українстві всяку жертву трагічним питанням: і чи за таке варто умирати? Смердяковщина – це зараза в стократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм – антихристова ідея, в боротьбі з якою може відродитись ідея Христова. А смердяковщина – це трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль і смерть».

Гетьманці у відповідь оголосили Липинського розумово і духовно надломленим руїнником, який власними руками нищить діло свого життя: «Сонце великого ума почало меркнути. Липинський збожеволів».

Вони запаслися некрологами і, як комодські дракони, чекали неподалік, доки вкушена антилопа сама не впаде від отрути, запущеної в організм разом зі слиною.

«Щоб Ви не сміли, – остеріг їх Липинський, – цитувати мої твори як мотто до Ваших бюлетенів. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть. А коли б Ви цих умов не виконали, я знайду спосіб припинити Ваші політичні подлості… Більше ні в яку полеміку з Вами вступати не буду».