Забуття

Текст добавлен: 12 апреля 2017, 03:30

Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

Жанр:

Прочая проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Назад к карточке книги

Його Україна вмерла. Все, що в Липинського залишилося, – це гнів і гордість. І ще, може, орпінґтонські кури.

XX
1930/1989
Раціональне курівництво

Остання фотокартка – жовтень 1930-го. Липинський сидить на стільчику під своїм домиком, одягнений, немов до чийогось візиту, а не просто в домашній халат, як звичайно. Штани і легке пальто, на голові трохи завеликий полотняний картуз. Усе на Липинському трохи завелике, бо його тіла залишилося зовсім мало, а незабаром воно зникне взагалі.

За кутом падіння тіней на фотокартці – день видався дуже сонячний – можна припустити, що це десь п’ята-шоста вечора. Голова Липинського опущена, він повністю поглинутий своєю справою і не зважає на фотографічні експерименти Ципріяновича. Навколо його стільчика сумирно пощипує травичку десяток курей (фотокартка чорно-біла, але я знаю, що орпінґтонські кури – чорні та яскраво-помаранчеві). Одна курка вискочила господареві на коліна. Липинський годує її з долоні. Спалах.

За його спиною високий ґанок з терасою, де, опершись ліктями на перила, стоїть жінка у білій сорочці. Рукава засукані, обличчя розпізнати важко, мабуть, домогосподарка Фін Юлі. Чомусь здається, що вона усміхається, можливо, навіть щось каже Липинському, але я не чую. Жоден звук не проб’ється крізь щільно задраєні люки сюди, на інший берег пам’яті.

Чи можна вбити час? Знищити, ніби його, такого, ніколи не було? Чи можна затушувати час вуглинкою, щоб жодне обличчя не дай боже не виринуло з пітьми? Розрити могили? Вирізати потрібні кадри з кіноплівки і склеїти краї?

Коли ми з батьками їхали автомобілем у село провідати діда Бомчика чи бабу Соню – вони жили поруч, я була ще зовсім малою, – то завжди по дорозі минали дивовижну металеву конструкцію, обнесену дротом і попереджувальними табличками з намальованим черепом. На її вершечку були прикріплені тарілки-локатори, з яких стирчали направлені в різні боки антени. Я чомусь думала, що то космічна станція, і з її допомогою людство готується прийняти вітання далеких галактик. Дуже пишалася тим, що визначна подія відбудеться на в’їзді у наше село. Аж доки батько не пояснив, що призначення «тарілок» – забезпечувати тропосферний державний зв’язок на випадок атомної війни. В мирний час вони мали глушити ворожі радіохвилі. Щоб неможливо було ненароком підслухати заборонені закордонні радіостанції. Щоб час, вирізаний з кіноплівки, не прослизнув назад у формі звуку, не ожив, здобувши голос.

У Липинського був тенор, він гарно співав. Іноді, коли щось йшло не так, міг зірватися на вереск, але швидко себе опановував. Хоч зерно в його долоні скінчилося, курка все одно не злітала з колін. Ледь підвела догори пласку голову, навіть не догори, а вбік, як то кури вміють, і одним оком стежила за кожним рухом господаря. Її погляд похмурий – так на Липинського могла б дивитися незабарна смерть.

Кожну свою курку він розпізнавав з вигляду, знав, скільки яка важить і як добре несеться. Іншого способу заробити на прожиття Липинський не вигадав. Його політична і письмова діяльність припинилася, листування обмежилося кількома іменами, новини доходили тільки з газетних шпальт. Економічна криза у США якраз досягла свого піку:

«Тисячі безпритульних котів і собак волочаться вулицями, бо їх вигнали з дому ті, що самі не мають що їсти».

У Радянському Союзі розпочалися масові репресії:

«В Харкові большевики провели арешти серед українців. Лиш останніми днями арештовано поверх сотку людей. Арештованих обвинувачують у змові проголосити самостійну Україну при допомозі незадоволених частин червоної армії в Україні».

Польщу поглинули знущання поліції над українським населенням Галичини, так звана пацифікація, «ляцькі звірства»:

«Б’ють у варварський спосіб людий, головно свідоміших українців, членів сільських установ та громадських рад, гімназистів та студентів».

«В’язниці переповнені українцями».

«В багатьох випадках люди після побиття мають поламані кости, ноги, руки чи борються зі смертю».

«На примір чоловікові зв’язують руки в колінах, між руки і живіт вкладають дручок, обертають зв’язаного по землі і б’ють ланцухами, роблячи з його тіла купу м’яса».

«В однім із сіл Львівського повіту прив’язали селянина до воза і він мусив бігти за возом коло три милі аж до Львова».

Липинський уважно стежив за подіями, але нічого більше не коментував.

– Поки я був здоровіший, – казав він Ципріяновичу, – то вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою.

Орпінґтонські кури – меланхолійне завершення бурхливої кар’єри. Важкі й коренасті, вони з трудом злітають, несуть максимум сто вісімдесят яєць річно. Півні орпінґтонів за красою могли б позмагатися з королівськими павичами, але півнів Липинський ще не придбав.

– Ви написали пані Арнім, Ципріяновичу?

Секретар вибудовував кадр, намагаючись в об’єктиві піймати останні сонячні промені.

– Написав, як ви казали. Замовив двох півнів. Прибудуть поштою за кілька тижнів.

Мій дід Бомчик теж мав схожих курей, щоправда, він не знав, що то орпінґтони і що вивів їх Вільям Кук наприкінці XIX століття, назвавши породу на честь свого рідного передмістя Лондона. Мій дід Бомчик і про існування Лондона навряд чи знав. Він знав Челябінськ, чув від сусідів про Колиму і Камчатку, один раз їздив чи то в Ростов, чи в Тулу продавати яблука. Схід гостинно розстилався перед ним, але по інший, західний, бік кордону, хоч до нього від дідового села можна було дійти пішки, він ніколи не був і дуже туманно уявляв собі, що там діється.

На світанку Бомчик відчиняв курник. Я тоді ще спала і не могла чути, як потому, щоб нагодувати своє птаство, він йшов до комори і набирав з мішка біля драбини на горище у два кулаки пшеницю чи ячмінь. Це була їхня ранкова норма. Кури чекали під коморою, найбільш нетерплячі всідалися на поріг. Бомчик умілим, десятиліттями тренованим широким жестом розсипав пшеницю так, щоб кури не товклися одна по одній, коли будуть її клювати. Тоді закривав комору і прокручував у замковій щілині великий заіржавілий ключ.

Я часто уявляла, що там діється після того, як двері зачинялися і ставало зовсім темно (вікон не було). Речі, як і за світла, покоїлися собі на полицях, зі стін навпроти звисали на залізних гаках шматки буженини. Буженину Бомчик тримав до Спаса: тоді в домі, який він збудував своїми руками, збиралися найближчі родичі. Смалець зберігався в алюмінієвих відрах на землі. З часом він вкривався тонким шаром плісняви, який ми зішкрібали ножем і викидали. На самому дні відра осідали поодинокі шкварки, і, закінчуючись, білосніжний смалець нагадував вишуканий італійський десерт із вкрапленнями бісквіта. Але Бомчик не знав, де та Італія, і не знав, що таке десерт. У його розумінні десертом був звичайний цукор. Коли хотілося солодкого, він просто посипав цукром свіжий хліб, ледь збризнувши його водою або помастивши сметаною, або ж ішов до комори і набирав сливового повидла з випуклого жовтого глечика. Повидло часом теж вкривалося шаром плісняви. Взагалі, пліснява почувалася в дідовій коморі як удома. Тут пахло сирістю, землею (підлоги не було), мишами, в’яленим м’ясом і пшеницею. В міхи пшениці впиралася драбина на горище. Я наважилася нею вилізти, вже коли підросла, бо на найвищій перекладині треба було підтягтися на руках і, впершись у дошку животом, пірнути в зловісну дірку в стелі. Коли цей акробатичний трюк мені вперше вдався, Бомчик святкував Спаса, у його домі за столом зібралися гості. Приїхав молодший брат з міста – затятий комуніст, працював на якійсь ідеологічній посаді.

– Комуняки знищили село, – зневажливо говорив Бомчик братові, теж Бомчику, після третьої чарки самогонки.

Брат відкидався на твердому дивані і набирав у груди повітря, ніби збирався здмухнути все, що бачить перед собою, з лиця землі.

– Село – розплідник націоналізму, його треба було знищити.

– А мене чос забули?

Не знаю, чи я правильно розчула цю розмову, бо якраз сиділа на горищі. Там Бомчик ховав речі, які було шкода викинути, своє минуле. Зайві, надщерблені чи тріснуті глечики від молока, вишиті кожухи, покришені міллю так, що мої батьки по Бомчиковій смерті мусили їх спалити. На веретах сушилися кукурудзяні качани. У мішечках різного розміру – біла квасоля, торішня, позаторішня, позапозаторішня. Я рухалась горищем навпомацки. Були ще одна велика й одна мала скрині. Велику я не могла відкрити, у малій лежали давні сірники, такі довгі, як вся моя долоня. Під ногами шурхотіли книжки. Вони вилежувалися серед пилюки, цвяхів і побитого скла, розкриті на якійсь сторінці, ніби загиблі солдати після кривавого бойовиська: «Фізика» за п’ятий клас (мого батька, 1963 року), «Астрономія» (теж його, 1966-го), «Читанка» (1911-го, невідомо чия), видана ще за Австро-Угорщини. Я рухалася темрявою, як сновида. Лише один промінь світла з крихітної дірочки в блясі пробивався сюди, і я підносила до нього все, що хотіла роздивитися детальніше. Гості в кімнаті мусили чути мої кроки в себе над головою, але були зайняті запеклою суперечкою.

Насамкінець Бомчик вигукував:

– Не знаю, як я тебе, такого комуняку, терплю у своїй хаті!

Брат огризався:

– Подякуй мені, що цю хату в тебе не забрали.

Між ними на столі у маленьких тарілочках лежав порізаний і перекладений кружальцями цибулі оселедець, а також холодець, «цвіклі» (тертий буряк із хроном), велика тарілка «м’ясного» (буженина і ще якась ковбаса, ймовірно, «Московська», яку привозили з міста мої батьки), велика тарілка «свіжого» (огірків і помідорів).

Спустившись з горища, я теж сідала до столу. Мені видавали «погарчик» узвару і виделку з одним відламаним зубчиком, якою я найперше тяглася за холодцем, щедро поливаючи його оцтом. Дідів брат, як це відбувалося кожного разу, знервовано підскакував на дивані й, ображений, врешті йшов геть. Бомчик тоді вже був геть п’яний. Мама непомітно ховала з-перед його носа пляшку самогонки, а він знай приговорював:

– Горобці прилітали деколи під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец.

Бомчик дуже розтовстів, і, коли помер у вісімдесят сім років, стіл на парастасі проломився під вагою його тіла. Останню корову батьки продали. Собака, богу дяка, здох напередодні сам. Курей довелося всіх одночасно порізати. Це робила мама, батько тоді переховувався в сусідів.

Я чомусь завжди думала, що з усіх пам’ятаю діда Бомчика найкраще, але коли беруся до самих спогадів, то з’ясовую, що їх не так і багато, а те, що є, мало між собою пов’язане і нічого не говорить ані про самого Бомчика, ані про епоху, з якої він прийшов. Немовби всередині в мені, у тій частині мозку, яка відповідає за пам’ять, теж встановили антену тропосферного зв’язку, і вона глушить, глушить, глушить радіосигнал. Я навіть не знаю (і не залишилося нікого, хто б знав), як називалися Бомчикові батьки. Прізвище їхнє було Охрим, але імена вони забрали з собою в могили, місця розташування яких я вже теж ніколи не зможу віднайти.

У листі до Андрія Жука Липинський розчаровано написав: «Однаково ми з вами тут, на чужині, згинемо, а їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде всіляка мерзота. Такий закон української природи».

Чи ці жорстокі слова адресовані також і мені?

Забутий всіма Жук помре на Йозефштедтештрассе у Відні аж у 1975-му: здається, він проживе найдовше з усіх емігрантів тієї потужної першої хвилі. Потім будуть нові й нові. Брат Липинського залишить усе і тікатиме із Затурець до Польщі, коли Волинь захоплять радянські війська у 39-му. В екзилі він нарешті здобуде славу як селекціонер. Його найвідоміший сорт картоплі називатиметься «Вольтман Затурецький», найвідоміший сорт пшениці – «Вигнанка».

Нарешті жінка на фотокартці, та, що опиралася ліктями на перила тераси, виструнчилася. Стало видно, що обличчя її зовсім молоде і не схоже на обличчя домогосподарки. До того ж у Фін Юлі коротке волосся, а в цієї довге. Вона заговорила польською:

– Тату, ці кури, здається, дуже тебе люблять.

– Так-так, – відповів Липинський, я добре чую його голос, – кури завжди мали мене за свого. Коли ми з Каз… твоєю мамою були приїхали на ферму Рокицьких – ферма, між іншим, називалася Курники, – то кури відразу обступили мене і не давали проходу. Не знаю, чи ти пам’ятаєш.

– Як я можу пам’ятати, якщо мене тоді ще не було.

– А, дійсно. І в Україну ти ніколи не приїздила.

Вони заходять у дім, і домогосподарка швидко накриває на стіл. Єві, доньці Липинського, дали право першій обирати, де сісти.

– Я не вживаю сіль, бо це дуже шкодить здоровлю, але ти, як хочеш, можеш посолити собі страву. Фройляйн Юлія теж мене не слухає і завжди нишком солить у тарілці.

Липинський сів поруч. Йому хотілося триматися якомога ближче до доньки, торкатися її, бачити, як вона рухається і що робить, чути першим, що вона говорить.

– Як поживає бабуся? – про те, як поживає Казимира, спитати не наважився.

– Дуже тяжко пережила землетрус у Новій Зеландії минулого року. Тільки про нього могла говорити.

– Я, здається, теж щось чув, – зауважив Ципріянович, розливаючи по тарілках гороховий суп, – писали, ніби ціле місто з усіма мешканцями пішло під землю.

– Ви, Ципріяновичу, вірите всіляким дурницям.

Єва потяглася за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.

– Тату, – Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, – я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай, просто хочу знати.

Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:

– Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя. Це анархічна нація.

Єва відразу його зупинила:

– Я не впевнена, що хочу знати більше. Але хочу побачити, де ти народився, де жили дід з бабою. Я навіть фотокарток їхніх не маю.

– У мене десь були, Ципріянович тобі покаже.

– Я написала дядькові Станіславу в Затурці про свій намір приїхати. Вони з дружиною, здається, хороші люди.

Дзвінкий голос Єви розійшовся по кімнаті луною. Я чую його дуже добре, а також, як гігантський синій кит плескає хвостом об морське плесо десь зовсім неподалік. Уже скоро він розкриє свою пащу і почне засмоктувати все і всіх: Липинського, Єву, Ципріяновича, Фін Юлі, зачаєних у курнику орпінґтонів, домик у Бадеґґу, який за заповітом відійшов у користування секретареві і домогосподарці до їхньої смерті невідомо коли, листи і нотатки, які не можна буде публікувати раніше, ніж через десять років, але й тоді ніхто особливо не публікуватиме, все, за що Липинський боровся і що програв, його біль і його ненависть, його тіло, його спогади, його Україну, все побачене і відчуте, всі його хвороби.

Газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», – щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі.

Гігантський синій кит забуття.

ДОДАТОК
Евген Зиблікевич
ОДІССЕЯ АРХІВНОЇ СПАДЩИНИ В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

Смерть Липинського поставила на порядок дня справу поділу його майна, а передусім його архівної спадщини, зокрема тієї її частини, власником якої був Митрополит Шептицький.

Виконавцем останньої волі Липинський назначив свого довголітнього й вірного секретаря Михайла Савур-Ципріяновича.

Бібліотеку взяв брат В’ячеслава Станіслав і зразу ж вивіз її на Волинь, де вона була знищена під час війни в 1939—1940-х роках. Повновласник митрополита Шептицького, парох церкви св. Варвари у Відні о. Мирон Горникевич згідно з розпорядженням М. Ципріяновича перейняв не тільки все листування Липинського, незакінчені праці й записки, але також нотатки до «Спогадів з мого життя», денники, багато матеріялів Віденського посольства (у копіях) та інших подібних фасцикулів.

Повідомлений про це Митрополит рішився після довшої надуми не спроваджувати архіву до Львова, маючи візію і прочуття, що хвилі російської революції заллють також Галичину, що і сталося вперше в 1939—1940-х роках, а вдруге в 1944-му, 1945-му та пізніших роках. Він назначив о. Горникевича опікуном архіву і казав примістити його в парафіяльному будинку.

Згідно з волею Липинського, його архів міг бути доступний для користування щойно 10 років по його смерти. Це десятиліття прийшло в розгар Другої світової війни, яка закінчилась захопленням Червоною Армією не лише Галичини, але цілої Східньої й великої частини середущої Европи, в тому числі також частини Австрії з її столицею Віднем.

Наближення Червоної Армії до Відня створило поважну загрозу для архіву Липинського. Опікун архіву о. Мирон Горникевич був свідомий, що йому самому і архівові грозило б, якби НКВД (КҐБ) знайшло в парафіяльному будинку політичний архів. Почалося спішне шукання іншого приміщення. Це завело його до примаса Австрії, архиєпископа Відня кардинала Інніцера, який погодився примістити архів Липинського в підвалах свого катедрельного храму (Штефансдому), де були приміщені також архіви віденської архиєпархії.

У міжчассі, 13-го квітня 1945 року, Червона Армія зайняла Відень. Разом з тим почали свою діяльність агенти НКВД. О. Горникевича почали кликати слідчі, допитуючись також, куди дівся архів Липинського. Тоді ж стало відомо, що агенти НКВД заходять щораз частіше також у підвали Штефансдому. Їх особливо цікавили покриті подушками двері зі сторони коридорів.

Це затривожило в свою чергу кардинала Інніцера, який став спішно шукати іншого приміщення для архіву Липинського і, знайшовши його, закликав до себе о. Горникевича, кажучи, що він відправить наступного дня Богослужбу на інтенцію щасливого перевезення архіву і просив о. Горникевича відправити на цю саму інтенцію у себе в церкві св. Варвари.

Новим місцем був Державний архів у Відні. Але ж перевезти скрині з архівом Липинського до Державного архіву не було так просто, бо по вулицях Відня вешталися днем і ніччю патрулі Червоної Армії і НКВД, затримуючи транспорти і контролюючи їх.

Кардинал Інніцер придумав доручити везти скрині вантажними автомобілями, що належали віденській архидієцезії. Він казав о. Горникевичу, що ці автомобілі, помальовані на такий самий колір, вже довший час перевозять кожного дня поживу для дітей у місті, яким у той спосіб допомагає архидієцезія харчами, маючи у Відні кількадесят харчових пунктів. Кардинал казав також, що патрулі вже освоїлись з цими автомобілями і рідко коли їх спиняють та перевіряють. В цьому він бачив добру можливість для щасливого перевезення скринь з архівом.

Операція пройшла успішно. Ніхто не зрадив таємниці. Після цього о. Горникевичу довелося втікати з Відня, бо слідчі НКВД грозили йому арештом, якщо він не даватиме їм бажану інформацію. Кардинал Інніцер примістив його в одному з манастирів у Горішній Австрії біля містечка Травнштайну. Я жив як скиталець недалеко від цього монастиря і це дало мені можливість часто відвідувати о. Горникевича.

Моя дотеперішня розповідь про долю й оддисею архіву Липинського у великій мірі основується на інформації, отриманій від о. Горникевича. Від нього я дістав адресу його брата, о. проф. Теофіла Горникевича, який жив постійно у Відні і був втаємничений у всі справи архіву. Це виявилось вирішальним чинником у пізнішому рятуванні архіву.

Мій зв’язок з о. проф. Теофілем Горникевичем був наладнаний кілька місяців після його переселення у 1949 році до Ню Йорку, а згодом у 1953 році до Філадельфії.

Мене мучила думка, що кожний втрачений день загрожує захопленням енкаведистами архіву. На новому місці поселення, у цілком нових обставинах, я почував себе безрадним, а проте днями й ночами придумував способи зрушити з місця справу архіву. Прийшло мені на думку шукати зв’язку з якимось університетським або приватним американським архівом.

На весні 1950 року я зайшов разом з д-ром Остапом Котиком-Степановичем до професора Колюмбійського університету Филипа Мовзлі. Мій супутник знав його з Праги. Вислухавши мою інформацію про сучасне положення архіву Липинського і мою сугестію, чи не міг би Колюмбійський університет купити чи в інший спосіб перейняти архів від Державного архіву за посередництвом американського представника у Відні – проф. Мовзлі був видимо зацікавлений тією справою, але просив два тижні часу, щоб він міг порозумітись зі своїми університетськими чинниками.

Вислід розмов проф. Мовзлі з цими чинниками в основі був позитивний, але поставлена була вимога, щоби хоч одна з найповажніших українських громадських установ або філядельфійський Митрополит склали на письмі заяву, якою вони погоджуються, щоби Колюмбійський університет перебрав на власність архів В’ячеслава Липинського. Таку заяву погодився дати Дмитро Геличин і Слободян від імені Українського Народного Союзу тоді, як справа рятунку архіву Липинського дозріє до реалізації.

Багато корисного для цієї справи зробив Колюмбійський університет, але все застрягло на рішучій відмові директора Державного архіву продати чи передати будь-кому архів Липинського, бо його передав до Державного архіву кардинал Інніцер, як депозит Митрополита Шептицького.

Поки ця справа вияснилась, пройшло безрезультатно сім місяців.

При такому стані справ, залишилася тільки можливість дістати згоду директора Державного архіву на повне мікрофільмування архіву Липинського на наші кошти. Це міг виконати тільки о. Теофіл, який мав зв’язки з впливовими колами у Відні, зокрема користувався довір’ям кардинала Інніцера, який в свою чергу міг допомогти.

Взявшись за здійснення такої думки, треба було мати на увазі збереження особистої безпеки о. Теофіла, неналаднаність і непевність нормального поштового зв’язку, використовування тільки нагод безпосередньої передачі листів довіреними особами, трудність з передачами грошей, потрібних на оплату мікрофільмування і т. п.

Усі ці труднощі ускладнювали, відтягали і сповільнювали здійснення плянів.

Врешті трапилась добра нагода в зв’язку з виїздом о.Володимира Ґавліче з Ню Йорку до Відня (через Рим), де він був передбачений як парох (настоятель) парафії св. Варвари.

Ним був мною переданий особистий лист до о. Теофіла. Пришилось довго чекати на поворот о. Ґавліче, а разом з тим на відповідь о. Теофіла. Це сталося в літі 1952 року. Відповідь о. Теофіла була позитивна. Директор Державного архіву пообіцяв йому можливість змікрофільмувати архів Липинського. Я мусів переслати о. Теофілові 1,500 долярів на початок тієї роботи. Треба було знову чекати на добру нагоду. Несподівана допомога в цій справі прийшла від Митрополита Константина Богачевського у Філядельфії, який погодився передати до рук о. Теофіла гроші, використовуючи для цього свої зв’язки з Вашінгтонською Нунціятурою. Гроші зібрав невеликий гурток ідейних однодумців Липинського у Філядельфії, уникаючи будь-якого розголосу. Було це в січні 1953 року.

Мікрофільмування почалось вже навесні.

Виконував цю роботу заприсяжений на секретність мікрофільміст Державного архіву вечорами, тричі в тиждень. Мікрофільмовано все включно з лікарськими рецептами. Роботою керував о. Теофіл, який був прийнятий як співпрацівник Державного архіву. З деякими перервами, зумовленими нездужанням о. Т. Горникевича чи мікрофільміста, тривала ця мікрофільмова операція більш як два роки.

У міжчассі о. Теофіл зумів наладити листовний зв’язок зі мною через Міністерство зовнішніх справ у Відні та австрійську амбасаду у Вашінгтоні. Тією ж дипломатичною поштою йшли не лише листи о. Теофіла до мене і мої до нього, але також рольки з мікрофільмами. Так наладнався мій живий зв’язок з амбасадою, що було надзвичайно допоміжне в цьому ділі.

У 1956 році наспіли останні рольки з мікрофільмами архіву. Це дало поштовх до заснування та діяльности Східньо-Европейського Дослідного Інституту, патроном якого стало велике ім’я В’ячеславе Липинського.

«Свобода», 1983, числа 41—42

* * *

Зміст

І 2016: У череві синього кита …7

II 1931: Вдих-видих …14

III 1903: Краків …28

IV 2000: Перший золотоволосий чоловік …39

V 1905: Ганьба …48

VI 1906: Казимира …60

VII 2003: Кіптява …72

VIII 1907: Спадок Рокицького …84

IX 1908: Туберкульозники …94