Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

X
2009
Королева плісняви

Я завжди хотіла бути розумною, але проґавила свій шанс, так і не скориставшись природним даром накопичувати знання. Дізнаватися було моєю пристрастю, аж доки інша пристрасть, жіноча, людська, не взяла наді мною гору. Замість тренувати розум, я вправлялася в стражданні. Замість запоєм читати, я запивала нестерпний біль алкоголем. Я віддала перевагу любові і занехаяла високе мистецтво ясного мислення. Роки, які треба було присвятити щоденній кропіткій самоосвіті, промайнули в погоні за особистим щастям, яке само по собі є лишень ілюзією щастя, ілюзією погоні. Щасливішою я не стала, а втрачений час неможливо надолужити. Я пізнала почуття, але не пізнала мудрість.

Малою я нишпорила всіма можливими міськими бібліотеками, просто щоб відчути безмір людського розуму. Згадуючи себе із роззявленим ротом і допитливим поглядом, я впадаю в жаль і гордість одночасно. Гордість за себе тодішню і жаль за теперішньою.

Місцеві бібліотеки не відзначалися якимись унікальними фондами, були радше бідними, ніж задовільними, але я захоплювалася їхніми колекціями і кожного разу затаювала подих від нетерпіння зробити чергову книжку своєю, всмоктати ії, як шкіра всмоктує накреслену в профілактичних цілях решітку з йоду. Передчуття книжки було таким самим важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.

Я була записана у всі без винятку міські бібліотеки, навіть районні, де крім щоденних газет, кількадесяти засмальцьованих детективів і полички з радянськими енциклопедіями, більше нічого не було. Мені здавалося, що в цих забутих цивілізацією куточках можуть ховатися невідомі дослідникам скарби, якісь загублені давньоруські манускрипти чи дорогоцінні середньовічні інкунабули. Можливо, я була би добрим археологом. Шукаючи, я нічого не знаходила, але ніколи не втрачала надії знайти.

У районних бібліотеках працювали добросердечні жіночки в окулярах із товстою оправою, одягнені в сіре або коричневе, іноді з величезними, бездоганно заплетеними ґулями волосся на потилиці й пухкими родимками на підборідді. Їхня затишна присутність надавала зазвичай крихітним приміщенням майже сімейної атмосфери. Я почувалася тут як удома, особливо коли бібліотекарки – їх було завжди дві – бралися підливати вазони чи розгортали заздалегідь приготовлені пакунки з обідом. Я сиділа просто перед ними в так званому «читальному залі», що складався з двох зсунутих докупи столів, і порпалася в радянських енциклопедіях, наприклад, тоді як бібліотекарки наминали свій обід за невимушеними теревенями із підстаркуватими завсідниками. З пакунків доносився апетитний дух смаженої картоплі, обов’язково з кислим огірочком, чи плову без м’яса, але з томатною пастою, і мені викручувало порожній шлунок від голоду навиворіт.

Пригадую, як одного разу я прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща.

Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» – і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняється від очей всіх інших живих істот – чим саме, я так досі й не дізналася.

Процес розширення мого особистого всесвіту зупинився десь у двадцять два. Потому я, здається, не прочитала жодної вагомої книжки, не подумала жодної вагомої думки. Моє тіло протрухло, як молоде дерево, у чиїй кроні розрослася омела. Цей стан можна було б назвати станом «ситого задоволення тим, що є». Здається, я кілька разів навіть сказала щось подібне, але відразу ж забувала, бо пам’ять, така нетривка вже за своєю природою, ще більше розвіювалася з токсичними випарами частих похміль.

Я переїхала до Києва, вдень працювала, ввечері зустрічалася з друзями, чиї всесвіти теж давно припинили розширятися. Замкнуті у боязких, схильних до самодурства свідомостях, виправдовуючи одне перед одним власну лінь, ми мало що відчували, тому мусили регулярно підвищувати градус для загострення почуттів. Прагнули драми, плачів, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди – всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно. Я любила повторювати, що все про всіх знаю, штрикала пальцем у груди співбесідникові і кричала, заливаючись сльозами:

– Я все про тебе знаю. Я бачу тебе наскрізь.

Звідки бралося це сльозливе всезнайство, я не здогадувалася. Мій всесвіт пліснявів зсередини, і щоб вижити, потрібно було постійно переконувати себе, що я і моє життя особливі, що я реалізувалась і не потребую нічого нового. Я була королевою плісняви. А мої друзі – лицарі ордену пива і пляшки віскі за останні гроші. Коли я зникла з їхніх орбіт, вони з полегкістю відітхнули і стали зразковими сім’янинами.

Оглядаючись назад, я бачу, як королева плісняви невпинно вбивала королеву бібліотек, крок за кроком, хід за ходом. Цей шаховий турнір я програла остаточно, коли зрадила своїй давній звичці ступати на берег великої річки, щоб принаймні посумувати через неможливість нею поплисти. Колись, приміром, я регулярно ходила в музичну і медичну міські бібліотеки, хоч ані з музикою, ані з медициною не мала нічого спільного. Кожної суботи, вже в старшій школі і під час навчання в університеті, я також забігала до бібліотеки іноземних мов – це була моя улюблена, завжди порожня – просто, щоб поблукати між рядами стелажів. Здавалося, ніби я гуляю мініатюрним глобусом або церквою, а всі ці книжки, французькі, італійські, німецькі – ікони із зображеннями чужих богів, їхні священні писання. Моє невігластво не применшувало їхньої божественності. Я вивчала англійську як іноземну, але читати нею так ніколи й не змогла. Попри це я досхочу набирала в бібліотеці англійських книжок (максимально дозволялося шість), наприклад «Джейн Ейр», «Алісу в Країні Чудес», «Доріана Ґрея», мільтонівський «Втрачений рай» з химерними ілюстраціями Доре, англійський переклад індійських Вед і ще якусь із гарною обкладинкою, і тягла все це добро додому. Там книжки лежали увесь наступний тиждень на столі, немов на олтарі, нечитані, я ж тільки з благоговінням гладила їхні палітурки і розглядала картинки, якщо такі були. Наступної суботи вирушала за новою партією:

– Прошу оповідання ОʼГенрі і Честертона. І ще Марка Твена. І «Володар мух» Ґолдінґа.

Молода бібліотекарка, випускниця факультету іноземних мов, порадливо і без тіні єхидства зауважувала, що «Володаря мух» я вже брала двічі у цьому році й один раз у минулому.

– Нічого, – відповідала я не змигнувши оком, – хочу освіжити в пам’яті.

Окрім англійської, я пробувала вчити німецьку, французьку, польську і навіть одного разу купила «Іспанську мову за тридцять днів», щоб могти читати Боргеса в оригіналі. Шукала легких і швидких способів, якихось таких, щоб покласти на ніч під подушку, а вранці нова мова вже щонайменше на розмовному рівні. В наслідку я не знаю жодної, і тепер картаю себе, що доклала замало зусиль. Час безповоротно втрачений. Я вже ніколи не оволодію латиною чи давньогрецькою, чи санскритом, чи хоча б церковнослов’янською. Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма – колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно. Мій всесвіт малюсінький, крихітний, просто тобі не всесвіт, а всесвітичок – звичайна середньолюдська рівнина, на якій не відбувається нічого цікавого, окрім помірних опадів і непомітних змін пір року.

Я одружилася з чоловіком, з яким випадково познайомилася в потязі. Він був істориком, але працював туристичним гідом. Свою роботу чоловік робив добре, майже ідеально, і взагалі був завзятим перфекціоністом, через що я в нього, очевидно, й закохалась. Це сталося не відразу, а тільки після того, як я усвідомила, що так само мушу бути ідеальною, якщо перфекціоніст вважає мене гідною собі парою. Його любов надихала. Це була навіть не любов, а обожнювання, майже поклоніння. Те, що чоловік мене одного разу вдарив, не перечить сказаному. Я впала на спину, тримаючись за щоку, а він підійшов і вдарив ще раз зі словами: «Щоб ти вже точно ніколи не змогла вибачити». Я вибачила, звісно. Ми обоє були напідпитку, коли це сталося, і вранці мало що пам’ятали. На обличчі не залишилося жодного знаку. Просто, як завжди, захотілося гострих відчуттів, вирішила я. Але іноді пізніше я згадувала його, схиленого перед другим ударом, цей шалений жорстокий погляд, мов у дикуна, який руйнує капище громовержця, хоч добре знає, що помста у формі блискавки неодмінно наздожене. Ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене в себе, щоб нарешті змогти впасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прокляті. Тихе щастя, в якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки в станах зміненої свідомості ми дозволяли собі в цьому зізнатися.

Або ж я все неправильно зрозуміла.

У мене тоді часто бувало відчуття, що я не розумію справжнього значення подій. Неначе мене хтось засліпив і оглушив, як колись – зайців, щоб потім вистрілити їм в око і підвісити за задні лапки до цвяха на стодолі. Так кров стече без шкоди для хутра. У спробі вивільнитися, зіскочити з цвяха, я час від часу писала, кожні два роки видаючи нову тоненьку книжечку оповідань, але ніхто моїм доробком особливо не цікавився, бо тексти оглушених необов’язкові і просякнуті марнотою. Чоловік заспокоював мене, кажучи, що «вони просто не розуміють», але насправді не розуміла я, а не вони. З «ними» зажди все в порядку.

У мене був страшенно прикрий і боягузливий кіт, якого я все ж дуже любила. Він спав на ліжку, коли я ввечері поверталася додому і засувала змерзлі руки в його м’який смугасто-сірий хутряний калачик, щоб зігрітися. Кіт невдоволено напіврозплющував очі і відразу ж засинав знову. Він спав цілодобово за винятком кількох годин глупої ночі, коли на нього нападала котяча дурійка. Тоді він несамовито гасав по винайнятій квартирі, гарцюючи по мені сплячій, як йому тільки забагалося. Кіт скакав по животі, по грудях, по голові, зачіпав пазурами мої легковажно висунуті з-під ковдри пальці ніг, а коли я ретельно закутувала ноги, кіт знаходив найменшу щілину в ковдрі і впивався гострими іклами в литку чи в лікоть, наприклад. Я верещала від болю, а він тріумфально застрибував на підвіконня, перевертаючи в польоті вазони, і ті з гуркотом падали на підлогу, розбиваючись. «Уб’ю!» – верещала я, була третя-четверта година ночі, а кіт задоволено муркотів, знаючи, що я нічого йому не зроблю, бо, по-перше, не спіймаю.

Коли до квартири навідувалися чужинці, цей бравий запівнічний вояка перетворювався на паралізоване котяче опудало з пазурами і хутром дибки. Хто його в такому стані мав необережність зачепити, міг залишитися без ока.

Але найбільшим пеклом було з таким боягузом подорожувати. Дві години йшло на те, щоби врешті виловити і запхати кота в спеціальну клітку з лози, яку він обдристував уже на під’їздах до вокзалу. Я мусила виходити з таксі раніше і чистила клітку на тротуарі завбачливо прихопленим з дому рулоном туалетного паперу. Кота я мусила при цьому притискати коліном до землі, щоб не скочив під колеса автомобілів. Але він навряд чи скочив би, бо від страху не міг поворухнутися, тільки витріщеними очиськами жер безкінечно ворожий простір навколо себе. Я злилась і розважалась одночасно. Такого страхопуда, казала я, немає на всьому білому світі. Коти моїх знайомих спокійно їздили на далекі відстані, а цей так ніколи й не зміг прийняти простого факту, що поза його тілом і поза його домом може існувати ще щось. Всесвіт мого кота був таким самим обмеженим і запліснявілим, як і мій. Тоді я не здогадувалася, що незабаром переплюну свого чотириногого вихованця і, приплюснута до тротуару, так само безпорадно капітулюватиму перед навколишнім, боячись поворухнутись, Щось прошепотіти чи бодай кліпнути.

У вагоні нічного потяга кота завжди попускало. Безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю, кіт обнюхував кожен сантиметр купе і знеможено засинав у ногах якоїсь доброї тітоньки-пасажирки до ранку. Мене після пережитих тортур він демонстративно ігнорував.

Востаннє я привезла кота до батьків з наміром залишити його в них на довше. Батьки кота не любили. Він точив пазурі об їхній улюблений диван у вітальні, щойно перетягнутий новою позолоченою тканиною. Позолота літала по квартирі, а мама літала за шкідником, погрозливо вимахуючи навсібіч кухонним рушником. Кілька разів їй вдавалося угріти кота по хвосту.

– Я залишу його ненадовго у вас, – сказала я батькам за вечерею.

Ті ні про що не здогадувалися.

– Ви їдете кудись відпочивати?

– Я ще точно не знаю, але хочу бути готовою, коли прийде час.

– Дивись, тільки не довго, будь ласка, бо він нам нищить диван у вітальні.

Я змінила тему розмови:

– Ви пам’ятаєте, як я вічно тягала з бібліотек книжки?

– Так, – підтвердив батько, – ти багато читала, коли була малою. Я, правда, ніколи не розумів, навіщо тобі книжки про види каліцтв у солдатів Першої світової війни.

– Там було багато фотографій.

– Але ми гордилися тим, – втрутилася мама, – що ти читала англійською.

– Я не читала, а тільки вдавала, що читаю.

Батьки знітилися і замовкли. Я шкодую, що іноді говорила з ними занадто прямо.

– В будь-якому разі ти була розумною дівчинкою, – врешті мовила мама.

– А тепер такою більше не є?

Батьки знову замовкли. Вони не вважали мене дурною, просто сам хід розмови видався їм незвичним.

Коли я пакувала речі, щоб їхати назад, кіт сховався у вітальні під диваном, остерігаючись потрапити до ненависної йому клітки з лози. Я пам’ятаю тільки два зелені вогники, які пропікали мене наскрізь з піддиванного мороку, благаючи залишити в спокої серед цієї пилюки і золотих позліток. «Але ж ти і боягуз», – це все, що я кинула йому на прощання. Після мого відходу кіт, мабуть, ще кілька годин не висувався із засідки.

Наступного ранку я відчинила своїм ключем квартиру, чоловік ще спав. Було пів на сьому ранку. Я за цілу ніч навіть не задрімала, бо надміру добросовісна провідниця напалила у вагоні до сорока градусів. Пасажири пороздягалися до трусів, хоча надворі був грудень і за вікном всюди лежав сніг. Мені здавалося, що я плавлюсь, як шматок руди в доменній печі, а коли знову вийду на холод, то застигну повторно, але здеформована, так що більше ніхто ніколи не зможе мене впізнати.

– Це ти? – шепнув сплячий.

– Не знаю, – відповіла я, лягаючи поряд.

– Вчора показував групі росіян царський Київ, – повідомив чоловік. Він завжди розповідав мені новини з роботи. Я завжди слухала їх з великою цікавістю.

Чоловік теж ні про що не здогадувався. Тепер я думаю, що він просто вдавав, ніби не здогадується, бо не міг не помічати моєї дивної поведінки останніми тижнями. Він був тим, хто справді бачив мене наскрізь, тільки ніколи не зізнавався і не тикав пальцем у груди. Я зітхнула, набираючись сміливості. Чоловік остаточно прокинувся і пригорнув мене до себе, щоб запобігти неминучому. «Не треба, – благала вимерзла голубінь його очей, – не роби цього».

– Я мушу тобі щось сказати, – почала я.

– Може, пізніше? – він точно все знав, але сподівався, що якось минеться. Хотів пересидіти важкі часи.

– Я більше тебе не люблю.

Ми мовчки лежали в ліжку, невидюще туплячись у стелю. Чоловік не ослабив обіймів.

– Це неправда, – нарешті вичавив із себе, коли я вже почала сумніватися, чи взагалі не сплю. – Я знаю тебе, ти просто скучила за новим. Хочеш водночас пережити багато життів, але це неможливо.

– Мені й мого життя забагато. В мене відчуття, що я вже давно померла.

Чоловік підвівся з ліжка, його руки тремтіли.

– Що значить померла? – тремтячими руками він черкав сірником, щоб запалити цигарку, хоч нещодавно кинув курити.

– Я заплісніла. Я королева плісняви, розумієш?

– Не розумію. Ти успішна авторка, в тебе регулярно виходять нові книжки, в тебе повно друзів, тебе поважають, у тебе є свої гроші, невеликі, зате ти робиш те, для чого призначена. Яка пліснява? Що це взагалі за метафора така? Легке незадоволення – природна річ. Думаєш, мені приємно розпинатися перед групою недоумків про всі рази, коли цар Микола II відвідував Київ? Я теж буваю незадоволений.

Чоловік умів що завгодно пояснити раціонально. В цьому була його найбільша сила і найбільша слабкість.

– Я більше тебе не люблю, – повторила я, але голосніше і впевненіше.

– Чому? Назви мені якусь причину?

– Немає ніяких причин.

– Так не буває.

– Буває! – я кричала і плакала. Він затягувався сигаретним димом на повні груди.

– У тебе хтось є, так?

Ствердна відповідь заспокоїла б його, надала б усьому логіки.

– Так.

– Як давно?

– Це не має значення.

– Справді, не має.

Він безсило опустився на стілець біля вікна. Двірничка якраз витягувала на дорогу повні контейнери зі сміттям. Вона так завжди робила о цій порі, будячи мешканців на роботу і до школи. Її називали сміттєвим будильником.

Я відкрила дорожню сумку, з якою приїхала, і почала докидати туди якісь свої речі. Чоловік беззвучно спостерігав за моїми рухами, а тоді раптом:

– Можна тебе про щось попросити?

– Проси.

– Я хочу востаннє з тобою кохатися.

– Це неможливо.

Я вдяглася, взяла сумку (в ній потім виявилися речі далеко не першої необхідності) і вийшла з квартири. Чоловік і далі нерухомо сидів на стільці.

Таким я його запам’ятала. Розніженим після сну і знищеним несподіваною новиною. Золоті кучері, голубі очі. Світовий смуток, в якому я – легкий вітерець, що ненадовго збурив поверхню бездонного гірського озера.

А потім раптово помер мій кіт. Батьки взяли його з собою на відпочинок і в дорозі, коли кіт прогнозовано обдристався, забули основні правила безпеки і не притиснули його коліном до землі, коли вичищали на узбіччі клітку з лози. Кіт вирвався, сповнений екзистенційного жаху, на дорогу – просто під колеса сріблястого «Ланоса».

Я довго звинувачувала у всьому батьків, мабуть, щоб витіснити нестерпне почуття власної провини, яке іноді безжально накочує і вкриває холодним потом. У кожному коті я бачу його. В абсолютній тиші виразно чую характерне м’яке зіскакування з підвіконня на підлогу. Укуси від іклів досі почісуються. Кіт також мені сниться, скручений калачиком, я запихаю у вогке нагріте хутро змерзлі руки, і він невдоволено мружить очі, щоб я нарешті дала спокій. Голосом покинутого чоловіка кіт каже, що пробачив мені, годі терзатися. Але я не вірю.

XI
1910
Араґац

Покликання нарешті отримало свою географію. Україну треба було шукати там, де її востаннє бачили, – в Києві. Липинський захоплено кинувся на пошуки, увесь аж світився, Казимира теж несподівано піддалася гнітючо-монументальній красі малоросійської столиці, часто гуляла, спускалася трамваєм на Поштову площу, щоб звідти пішки йти до університету, в якому відвідувала курси російської мови.

Стояв червень. Грозило майже щодня. Блискавиці нещадно прошивали дніпровські води, ніби намагалися поцілити у злочинця, що сховався там від божого гніву, але втрапляли тільки у нещасних ні в чому не винних київських рибалок. Після кожної такої грози тіла рибалок витягали з Дніпра волоками.

Безпощадність пасувала цьому місту з гірким присмаком журавлинного (або, по-київськи кажучи, клюквенного) квасу і захмелілими від влади очима всюдисущої охранки, яка вже давно стала неодмінним елементом щоденного побуту киян.

Клюквенного квасу Липинський вперше скуштував з Іваном Франком, який на ту пору теж несподівано сюди навідався.

Разом з Липинським вони шастали недільним ринком антикварів на Подолі, Франко купував книжку за книжкою, Липинський виймав з його кишені гроші і розраховувався. Сам Франко цього робити не міг: його покручені руки вкрилися жахливими ранами і пухирями від креозоту. Ще він неймовірно смердів і час до часу плів нісенітниці. Київські жебраки виглядали краще, ніж найбільший і найзнаніший галицький письменник і громадський діяч всіх часів. Липинський спостерігав за ним із жалем і острахом. Втратити розум для нього самого було би гіршим за смерть.

Він зустрів Франка у редакції газети «Рада» на Великій Підвальній, куди зайшов, щоб особисто занести чергову статтю. Франко сидів біля вікна у товаристві кореспондента Єфремова і редактора Павловського, сиве волосся сягало плечей, безумні очі тривожно прикипіли до золотоворітського дворика, немов чекали звідти підступної атаки якогось ворога. Ніхто не знав, як хворий дістався зі Львова до Києва, звідки в нього були гроші, якими Франко розкидався направо і наліво, чи був у Франка паспорт і віза в ньому, коли він збирався назад і чи збирався взагалі. Поселився він у видавця газети Євгена Чикаленка. Честь приймати Франка супроводжувалася величезними клопотами з його доглядом. Франко не міг ані вдягнутися, ані поголитися, ні навіть самотужки піти в туалет. При цьому він говорив, що мусив тікати зі Львова, бо «негідник Драгоманов не дає йому жити». Переслідує всюди, куди б Франко не пішов, на вулицях, у власній хаті, заглядає у вікна, гигоче у спину, сидить, звісивши ноги, на дахах високих львівських будинків і гукає звідти: «Агов, Іванку! Іва-а-анку-у!». Драгоманов – за життя грізний конкурент Франка, авторитетний український мислитель, помер в еміграції п’ятнадцять років тому.

– У поїзді теж не давав мені спокою, – жалівся Франко співробітникам газети, і ті ледве стримувалися, щоб не порснути сміхом. – Виліз на дах і деколи потріпував мені у вікні бородою. А борода довжелезна вимахала! Не йметься чоловікові. Тільки це помагає.

І Франко вийняв з торбини пляшечку з креозотом – напрочуд смердючою і дуже отруйною речовиною, якою просочували для водостійкості дерев’яні шпали. Змочивши в речовині руки по самі лікті, він розмахував ними на всі сторони, пританцьовуючи, ніби відганяв злого духа.

– Тільки так помагає відогнати. Інакше ніяк.

Кожного дня Франка брав хтось на себе і супроводив по місцях, які могли б цікавити українського інтеліґента. Таких у Києві виявилося не надто багато: крім «Ради», ще український клуб на Володимирській і українська книгарня на Безаківській коло двірця. Решта столиці вільготно покоїлася під пильним наглядом чорносотенців і царської канцелярії, читала консервативну монархічну газету «Кіевлянинъ» («Этот край русский, русский, русский»), говорила російською і взагалі здавалася осередком російського націоналізму. У книгарні Франко аж розплакався, коли управитель Степаненко звернувся до нього українською із запитанням, чим може допомогти. Книгар відразу не зметикував, хто перед ним стоїть, а впізнавши, неймовірно зрадів і кілька годин приймав високого гостя з усякими почестями. Розум Франка не завжди був потьмарений. Коли розмова заходила на його улюблені теми, він оживав і розмірковував глибоко і ясно. Тоді в божевільному параноїкові можна було знову впізнати найпотужнішого інтелектуала Галичини, що відзначився мало не в кожній сфері людського знання, починаючи від сходознавства і закінчуючи новомодною західноєвропейською психотерапією.

Активісти, хоч як їх не відмовляв Чикаленко, організували в українському клубі на Франкову честь п’ятничний літературний вечір. Людей набилася повна зала. Подібні аншлаги клуб переживав не так часто. Франко скромно сидів перед гостями на стільчику, який завбачливо відсунули від перших рядів на безпечну відстань, щоб тендітні жіночки не знепритомніли від уїдливого смороду. Липинський привів Казимиру. Тоді вона вже була на пізньому місяці вагітності і посеред вечора мусила повертатися назад до готелю, бо від креозоту їй увесь час хотілося блювати.

Франко натомість тримався солідно і впевнено. Було видно, що він, як міг, насолоджувався дійством, бо такої громадської уваги давно не переживав, розслабився, досхочу накритикував галицьких землячків за містечковість, а «великоукраїнців» – за яловість і брак національної свідомості, а тоді, вже під самий кінець, раптом заявив, що переклав «Золотого віслюка» Апулея. Залою прокотилося здивування, мало хто вірив, що в такому стані можна перекладати з латини, інші не знали, хто такий Апулей, на що Франко дещо ображено заявив, що переклад йому дуже вдався.

– Сам Апулей приходив і розхвалив мій переклад! Так і сказав: даз іст фантастіш!

Зала розреготалася, а Липинський заплющив очі від сорому й жалю. Одну з новел «Золотого віслюка» Іван Франко справді переклав: «Амор і Псіхе» можна знайти в його п’ятдесятитомнику.

Безумство почувалося в Києві як удома. Це були Чикаленкові слова.

– Розум втрачають від безнадійної боротьби, дорогий друже, – вони з Липинським часто до пізнього вечора засиджувалися у садку Чикаленкового дому на Маріїнсько-Благовіщенській. Сторож мирно куняв на лаві під парканом. У вікнах будинку в кожній кімнаті блимкотіли вогники. Велика родина Євгена Харлампійовича складалася з п’яти дорослих дітей і підстаркуватої дружини.

– Гляньте на мою редакцію, – сказав Чикаленко. – Одна половина хвора на легені або шлунок, інша – безумна. Он старший Шемет за революцію в Лубнах і українську газету відсидів у тюрмі, а тепер сахається власної тіні. Ходить як неприкаяний по Києву і всім розказує, що за ним слідкують і хочуть вбити. Помутилося чоловікові в голові, манія переслідування, не знати, чи з того вийде. Редактор мій – Павловський – вже два рази сидів за статті в «Раді», раз місяць, раз два місяці. Єфремов – мій головний дописувач – так само. Не редакція, а збіговисько уголовників. Я й сам ловлю себе на тому, що вже звик до постійних обшуків уночі, допитів, механічно переховую важливу кореспонденцію по знайомих, у щоденниках не пишу прізвищ, щоб нікого не наражати на небезпеку, а коли чую серед ночі – чомусь завжди, гади, приходять вночі – як хтось гримає в двері, то перша думка: не забути чайник і мішечок з араґацом. Ось як я вам скажу: кожна порядна людина в Києві мусить мати чайник і порошок від блощиць про запас. Я маю і я спокійний. Чи це нормально? Це ненормально. Всі ми поставали безумцями. Нещасний Франко у своєму безумстві менше божевільний, ніж ми.

У поліційних участках, куди українську інтеліґенцію вряди-годи закривали на кілька днів для профілактики, кишіло блощицями і вошами. Коли старший син видавця, повернувшись із закордонного навчання, відразу загримів до в’язниці, Чикаленко підняв усі свої зв’язки серед високого київського начальства, щоб могти передати всередину рятівний порошок. Коли юнак виходив на короткі побачення, у його чоботах хрустіло від паразитів. Арешт був приурочений до двохсотріччя перемоги Російської імперії у битві під Полтавою. До Києва приїжджав сам цар Микола II, і столична охранка з метою как би чего не вышло загребла всіх, хто міг мати зв’язки з революціонерами. Першими попали під роздачу особи, що бували за кордоном. Чикаленко відчував вину за те, що сталося, бо, якби не сімейний скандал, син не повернувся би зі Швейцарії у такий неблагополучний час і не мусив би пересиджувати святкування у товаристві київських злодіїв і повій.

Про Чикаленків скандал Липинський дізнався одним з останніх, бо ніколи не звертав уваги на чутки і плітки. Крім того, він був дуже зайнятий «місіонерською» працею, видавав інформаційний тижневик і працював над польськомовним – із тактичних міркувань – історичним альманахом, який на двохстах сторінках мав умістити всю багатовікову еволюцію українського питання. Через брак однодумців Липинський більшість роботи виконував самотужки: писав окремі розвідки, які потім розросталися в цілі монографії, шукав відповідні тексти українських авторів і перекладав їх польською, нишпорив по архівах, копіював старовинні портрети для ілюстрацій. Двохсот сторінок явно не вистачало. Липинський коротив, креслив, потім раптом знову багато дописував, тому вихід альманаху постійно відкладався.

Паралельно він їздив центральноукраїнськими містами з лекціями для поляків, яких там мешкало доволі багато, доводячи на історичних прикладах їхню потребу самовизначитись і стати «громадянами» України. У подорожах Липинського всіляко підтримував його дядько, поляк-українофіл з-під Умані. Він власноручно розсилав запрошення знайомій польській знаті – і та приходила на лекції часто тільки з поваги до Рокицького, а саму лекцію слухала, зціпивши зуби.

– Щоб бути українцями, поляки не мусять переставати бути поляками, – із запалом переконував їх Липинський за імпровізованою трибуною. Так він, намагаючись розв’язати особистий конфлікт між походженням і покликанням, потроху доходив до «територіалізму» – ідеальної політичної концепції усього свого життя. Ця концепція виключала будь-яку класову і національну ворожнечу, бо, згідно з нею, «будуючим» елементом майбутньої держави мали стати не спільна кров, як у націоналістів, чи приналежність до спільної соціальної верстви, як у соціалістів, а спільна земля, заради інтересів якої об’єднуються всі її мешканці, незалежно від походження, мови, віри чи роду діяльності. Така проста і чітка схема подолання ворожнечі на різноетнічних українських територіях, як не дивно, спровокувала ще більшу ворожнечу. Свої лекції Липинський видав окремою книжкою, якою наробив серед поляків великого шуму. Книжку скуповували по книгарнях і знищували, а її автора називали як не дурнем, то дегенератом і німецьким агентом. Дві варшавські газети – «Kurjer Warszawski» і «Goniec» – надрукували зізнання фіктивного шпигуна, який стверджував, що український національний рух, а особливо такий собі Вацлав Ліпській (прізвище було навмисне змінено, але всі розуміли, про кого йдеться), відпрацьовують прусські марки. Журналістська підлість неймовірно вразила Липинського. «Лицарям брехні» він відповів у «Раді» гнівною заявою, в якій обіцяв потягти обидві газети до суду за наклеп.

– Ви мені допоможете? – просив він Чикаленка. – Я не знаюся на пресовому праві. Не знайомий ні з одним адвокатом.

– Облиште, – відповів той, – тільки зайві втрати нервів і грошей. Скільки таких брехонь було надруковано про мене. Чиїм тільки агентом я не був.

Але Липинський не вважав для себе можливим поступитися.

– Звинувачення в хапчивості не годиться залишати без відповіді. Це незмивна пляма на репутації, як ви не розумієте.

Чикаленко розумів. Він допоміг Липинському з пошуками адвокатів і кілька разів за кошт редакції посилав до Варшави кореспондентів, які б висвітлювали хід судового процесу. Однак сам у справу вникав мало.

– Нещасним у приватному житті, – сказав він якось Липинському, – громадські справи більше не видаються такими важливими.