Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

VI
1906
Казимира

Зиму Липинський провів у легкому блаженному тумані. Ні про що не думав, нічого не відчував, механічно перечитав усе, що знаходив із соціології: ця зовсім нова і не всіма визнана наука раптом надзвичайно привернула його увагу. Мало не кожного вечора прогулювався на Блонях – луг вкривався туманом, густим і пишним, наче овеча вовна, так що Липинський бачив не далі ніж на крок перед собою. З туману час до часу вигулькували незнайомі люди – такі самі безцільні блукачі, як і він. Треба було дуже обережно ступати й іноді різко зупинятися, щоб не вдаритися з ними чолом. Липинський йшов далі, аж на Олеандри, за Краків, переходив місток через річку Рудаву – на темній воді манячили одинокі лебеді, які чомусь усе частіше залишалися тут на зимівлю.

Липинський почувався захищеним у цих туманах: у них безслідно розчинялася туга за недосяжним.

У Росії почалися криваві зачистки. Могли розстріляти за підозру у зв’язках із заколотниками. Царський указ про демократичні свободи і запровадження Думи на тлі жорсткої реакції втратив своє вікопомне значення. Четвертий номер першої української газети «Хлібороб», що її в Лубнах почав був видавати Микола Шемет, вилучили з продажу, а п’ятий номер цензура взагалі не допустила до друку. Замість новорічної листівки Шемет надіслав Липинському короткого листа, в якому попросив деякий час йому не писати, бо листи із закордону компрометували. Закінчив фразою: «Якби ти тільки знав, дорогий В’ячеславе, як часто я тепер про тебе згадую».

Був квітень. Весна все ніяк не наставала, хоч останні тижні світило сонце. Чорні й неживі дерева стирчали з перемерзлої землі, тільки легковірна трава де-не-де позацвітала крихітними маргаритками. Ніщо не віщувало біди. Липинський ішов Блонями неквапом, весь у чорному.

– За такої погоди варто носити з собою парасолю, – жіночий голос пролунав зовсім неподалік і несподівано вивів його із задуми. Липинський відразу здогадався, кому той голос належить, такий дзвінкий і різкий одночасно. Холоднокровно підвів погляд:

– Панночка Шумінська? Ще не було такої погоди, яка би змусила мене носити парасолю. До цього виду розкоші маю чомусь особливу неприязнь.

– То, значить, мокніть тепер, – вона стояла перед Липинським, і її худе лице вперше випромінювало щось інше, ніж ненависть. Що це було? Задерикуватість? Виклик? Грайливий шал? Давній біль заворушився в ньому, ніби триголовий змій, якого у виснажливому бою тільки приспали, але не придушили цілковито.

На чоло впали перші краплі холодного дощу. Липинський розгублено глянув у захмарене небо, щоб той, хто там засів, терміново порадив, що робити далі: прожогом тікати геть чи залишатися, ризикуючи життям. Казимира весело засміялась. Вона була не сама, а з двома подругами. Одягнена у просту приталену донизу сукню і зелене англійське драпове пальто. Навколо шиї – песцевий комір. Сама – як лисиця.

– На жаль, пане Липинський, ми нічим вам не допоможемо, бо маємо одну парасолю на трьох. Але якщо хочете, можете супроводити нас до міста. З нами так цікаво, що ви не помітите, як промокнете до нитки.

Всі троє знову засміялися. Казимира неквапом рушила вперед, даючи Липинському кілька секунд на роздуми. Його тіло прийняло рішення швидше, ніж він встиг отямитися, і слухняно поволоклося слідом.

«Невже таки так?»

А вголос він сказав:

– Чим я завдячую такій несподіваній переміні? Пригадую, останнього разу під час нашої зустрічі панночка Шумінська більше нагадувала роздражнену пантеру, загнану в божі хороми.

– Мушу зізнатися, пане Липинський, ваші грубі слова в церкві не залишили мене байдужою. Спершу я дійсно дуже злилася, але тепер, коли злість минула, мені кортить ближче з вами познайомитися. Ви справляєте враження людини прямої і чесної. Я дуже ціную ці дві якості, навіть якщо вони належать моєму ворогові.

Пронизливий вітер з дощем нещадно сік його обличчя, але Липинський справді нічого не помічав. Казимира щебетала за крок від нього так приязно, ніби цілого року ворожнечі між ними взагалі не було. Ніби вони щойно познайомилися, і Казимира ніколи не ганьбила Липинського перед півтисячею свідків, ніколи не насміхалася з нього, не проходила стільки разів повз, не задирала носик, не прострелювала зеленими очиськами.

– Своєї позиції щодо українського питання я не змінив, дорога панночко.

– Називайте мене Казимирою.

– А ви мене – В’ячеславом.

– Як?

Вона знову засміялася. Одинокі лебеді під мостиком через Рудаву насторожено засичали.

– Хіба вас не Вацлав звати?

– Польською – Вацлав, українською – В’ячеслав.

– Поки ми на польській землі, пане Липинський, я буду називати вас Вацлавом і не інакше.

Липинський промовчав. Ім’я – це найменше, чим він того вечора пожертвував.

Наступної неділі його було запрошено до Шумінських на пообідній чай. Матір Казимири увесь час похмуро сиділа у вітальні і в розмову не втручалася, лише спитала, чи Липинський бува не винахідник, бо серед винахідників дуже багато авантюристів.

– Моя мрія – працювати коло землі, вельмишановна пані, – відповів він. – Зараз я закінчую агрономічні студії і ще маю намір відслухати лекції з філософії та соціології. Соціологія – наука нова, але дуже перспективна. По завершенні навчання я повернуся в Росію. Там у мене спадок – хутір мого дядька Адама Рокицького, недалеко від Умані, може, Ви знаєте.

– Не знаю, – буркнула пані Шумінська, але ворожість зникла з її обличчя, лишилося тільки незадоволення. – Ви читали, яка трагедія сталася у Сан-Франциско? Який землетрус? Скільки будинків повалило! Тисячі людей загинуло! Подумати тільки! Ось що треба вчити: як рятувати міста від такого жахіття, а не філософію. Треба дивитися в майбутнє, молодий чоловіче.

У жіночому королівстві Шумінських не любили випадкових гостей. Взагалі ніяких гостей не любили. Якби в нутрі Липинського якраз не відбувався материковий розлом, значно потужніший за всі землетруси планети разом узяті, він би не витримав тут довше, ніж півхвилини.

В епіцентрі стихії йому усміхалася Казимира. Весела, дотепна, розумна. Вона явно фліртувала, але так, як це роблять жінки, щоб вирахувати площу чоловічого почуття й об’єм гонору, від якого нещасний готовий заради свого почуття відмовитися. Ще кілька місяців тому Липинський з легкістю віддав би душу, аби тільки вона глянула в його бік. Тепер же, ошелешений несподіваним даром, він просто розгублено спостерігав, як незнайомець у його тілі без найменшого опору здавався на милість завойовниці. Слово за словом, сміх за сміхом, дотеп за дотепом Казимира блискавично займала його неприступні фортеці, сміливо ступаючи на порослі хащами землі. Блаженний туман не розвіявся, а навпаки загус так, що Липинський відчував його млосне тепло на своїй шкірі. Очі, які все одно нічого не бачили, заплющувалися у благій знемозі, і деколи його охоплював страх, що, можливо, він снить і це все – лишень підступний сон розуму, який, не отримавши бажане від реальності, виснив собі жінку, страшенно схожу на Казимиру і майже таку саму живу, як вона.

Відтепер вони часто прогулювалися на Блонях удвох. Навколо буяла весна, хоча рвучкий вітер ще подекуди заносив холодом, нагадуючи, що всі переміни – відносні, а минуле ніколи остаточно не зникає і повернеться, коли його чекаєш найменше. Рудава вийшла з берегів і луг подекуди перетворився на непролазні мочарі. Звичні тумани розсіялися під урочисте ревіння худоби, вперше вигнаної сюди після довгої зимівлі пастися.

Гостре Казимирине личко прикрашали русяві завитки, які вона дбайливо накручувала перед відходом до сну, а високий білий комірець із дрібним мереживом подовжував її і без того довгу, як у краківських лебедів, шию. Вона не була особливо вродливою, але Липинському здавалася найкрасивішою з усіх. Що він хотів понад усе: обійняти її і так тримати в обіймах до останнього подиху. Залагоджувати побутові справи, кудись ходити, вчитися, хворіти, бувати засмученим чи втомленим, зустрічатися з однодумцями і все це – тримаючи її в обіймах. Казимира стала дном його душі. Нове почуття наповнювало його в’язким солодом, і Липинський беззастережно прийняв його за щастя.

Вже в травні він написав батькам, що зустрів дівчину, з якою хотів би одружитися.

Клара Ліпінська негайно приїхала на оглядини. Казимира їй не сподобалася.

– Занадто впевнена в собі, вертихвістка, – таким був материн вердикт. – Її збуджує новизна і відлякує побут. А життя – це побут, сину.

– Я вже вирішив, – відрізав Липинський, хоча, може, й підозрював, що в материних словах є частка правди. Казимира мала авантюристський характер, прагнула свята, пригод і гострих почуттів. Поки що Липинський давав їй це все. Іскри між ними ще не пригасли, а коли вони сперечалися на поточні політичні теми, навколо ставало так гаряче, ніби в кузні. Він не попускав їй, вона не попускала йому. Їхні дискусії могли тривати годинами, і Липинський притримував чергові аргументи лише тоді, коли помічав сльози на її блідих щоках. Тоді Казимира, як дитина, радісно сплескувала в долоні і всі наступні дні святкувала перемогу, повторюючи: «Ну визнай, Вацлаве, що тут ти не мав рації». Іноді він визнавав, але частіше заперечував, і дискусія розпалювалася з новою силою.

Ні, наразі гострих почуттів між ними не бракувало. Але чи могло так тривати завжди? Казимира мало надавалася на роль, яку їй заготував Липинський, ночами вимріюючи їхнє подружнє життя до найменших подробиць. Роль вірної соратниці і мовчазної помічниці була не для неї. Мовчати і бути вірним мусив той, хто мав необережність у цю фурію закохатися.

Проте для матері один аргумент переважив усі вади: Казимира була полькою. Клара Ліпінська чекала на одруження сина з трепетом, побоюючись найгіршого. У родині її знайомих уже сталася трагедія, коли молодий чоловік всупереч батьківській волі так само несподівано навернувся на українство, а потім ще й одружився з першою-ліпшою українкою, яку зустрів. Нею, звісна річ, виявилась якась неотесана селянка із забитого села. Не допомагали ані вмовляння, ані ультиматуми. Щоб уникнути громадського осуду, тій сім’ї довелося оголосити сина розумово неповносправним. Клара Ліпінська дуже боялася подібного сценарію і відразу вирішила, що найгірша Казимира краща за будь-яку Параску.

Наступного дня вона мала владнати зі старшою Шумінською процедурні справи і від синового імені попросити руки Казимири. Пані усамітнилися в кабінеті. Молодіж у цей час вдавала, ніби не розуміє, що відбувається, обговорюючи на канапі у вітальні жіноче виборче право.

– Відмовляти жінці в можливості обирати місцеву владу на рівні з чоловіками – це якийсь кам’яний вік! – палко доводила Казимира. Вона уважно слідкувала за цією темою і навіть надіслала у жіночий віденський тижневик Die Arbeiterinnen-Zeitung листа, в якому пристрасно описувала сподівання польського жіноцтва отримати право на політичний голос. Той лист чомусь так і не надрукували.

– Якщо мешканки Фінлядського князівства першими в Європі підуть на вибори – а саме так виглядає! – це буде приниженням для всіх тих, хто вважає себе авангардом європейської спільності, для всіх нас!

Матері вийшли з кабінету. Клара Ліпінська розчервонілась, як рак, кисті рук затисла у вольовий кулак.

– Не все так просто, – почав був Липинський, але, дивлячись на матір, запнувся.

Пані Шумінська не церемонилась:

– Казимиро, я була чесна і сказала шановній гості все, що думаю про її сина. Я не вважаю його доброю партією для тебе, але дам дозвіл на шлюб, якщо ти сама його хочеш. А ти його хочеш?

Клару Ліпінську аж трусило від люті. Казимира опустила погляд у підлогу й мовчала. Липинський завмер. За ті кількадесят секунд невизначеності він знову пережив увесь біль, якого ця дівчина вже встигла йому завдати. Здавалося, що вона зараз порсне сміхом і зневажливо вигукне: «Мамо, ну хто ж піде за цього тюхтія заміж? Як ти могла таке про мене подумати?! Я всього-на-всього чекала зручної нагоди, щоби помститися». Тієї миті Липинський пригадав їхню сварку в церкві і в його голові промайнула підозра, що пізніші зустріч на Блонях, запрошення додому, прогулянки і милі розмови були нічим іншим, як підготовкою до найпідступнішого і тому найдосконалішого плану помсти, на який досі спромагався жіночий розум. Якби це було так, то план удався б. Липинський був би цілковито зруйнований.

– Я хочу його, – ледве чутно прошепотіла Казимира, і спершу Липинському здалося, що це шепотіла його уява.

– Що ти бубониш, Казимиро? Не можеш сказати чітко?

Казимира встала і, як солдат, задерши вгору голову, голосно і чітко виговорила те саме:

– Я хочу його.

Вона не дивилась на Липинського. Так, ніби вже досягла своєї мети і більше нікого не потребувала. Можливо, її план помсти був значно вишуканішим і в мільйон разів жорстокішим, ніж хтось міг помислити.

– От і вирішилось, – роздратовано підсумувала господиня дому. – Ви мені вибачте, але я погано себе почуваю і мушу негайно прилягти. Хочете чаю, свахо? Якщо так, то я розпоряджуся, щоб принесли.

Клара Ліпінська більше не могла стримуватися.

– Дякую, але мені вже час йти, – на цих словах вона, як вихор, вилетіла з покоїв і більше ніколи туди не повернулася.

Синові вона пізніше сказала:

– Яка нестерпна родина! Не уявляю, як ти збираєшся з ними вживатися. Таку зарозумілу поведінку, звичайно, можна собі дозволити, але не тоді, коли ти повний банкрут.

Матеріальне становище Шумінських ні для кого не було таємницею. Однак воно цікавило Липинського найменше. Коли заручені зосталися наодинці, Казимира відчужено розглядала бджолу, яка щойно залетіла у прочинене вікно і тепер не могла знайти дорогу назад. Незручна тиша в кімнаті розросталася, аж темніло в очах, але ніхто не міг примусити себе щось сказати, щоб її розвіяти. Новий статус їхніх відносин був незвичним і відлякував. Бджола істерично билася об шибку, старанно вимиту до Зелених свят. Казимира чекала. Липинський врешті промимрив:

– Жіноче виборче право мало б сенс, якби жінки отримували освіту нарівні з чоловіками. Без освіти право голосу – пустопорожня цяцянка. Звідки жінки знатимуть, за кого їм голосувати, якщо вони не вміють ні писати, ні читати. Вирішуватиме все одно їхній чоловік.

– Жінки вміють писати і читати! – гаряче заперечила Казимира.

– Я не кажу, що всі не вміють, але багато…

Липинський замовк, Казимира кинулася до вікна і відчинила його навстіж, щоб допомогти бджолі вилетіти на волю. Бджола забилася у верхній глухий кут між шибою та рамою і притихла. Липинський підійшов, щоб допомогти.

– Не треба мені допомагати!

Але вона хотіла, щоб він допоміг.

Липинський взявся зібганою фіранкою вишпортувати комаху зі сховку, однак робив це – звично для себе – дуже невміло. Бджола залетіла за комір, і різкий біль прострелив усе його тіло. Липинський схопився за шию і заволав так, ніби через укус набрався бджолиного сказу. Казимира вклала його на канапу, шепочучи:

– Що сталося, Вацлаве? Я пошлю за лікарем, але скажи, що сталося?

– Так, пошли, – Липинський перейшов з голосного крику на передсмертний стогін, – але, мабуть, буде запізно. Я вмираю. Я не маю чим дихати, Казимиро. Я вмираю.

Його поблідле обличчя обмивали треті поти, руки стали крижаними, очі посоловіли.

– Боже, ти можеш сказати, що з тобою?!

– Проклята бджола вкусила мене сюди, в шию.

І він відвернув комір сорочки, щоб показати. Казимира видихнула. Вона хотіла засміятися, але не зробила цього. Натомість раптом схилилася над ним і поцілувала в губи.

Світ навколо перестав існувати, біль притих. Поцілунок був ледь відчутним. Це був радше подих, аніж поцілунок, фальшивий доторк, одиночна вилазка на сипучі піски, коли одна нога тут – одна там, щоб тільки розворохобити піски, але не застрягнути в їхніх смертельних обіймах. Липинський мав право на цей поцілунок, адже вони щойно заручилися. Але не мав сміливості. Казимира відвела голову, і він її не зупинив.

Багато років потому він прокручував у пам’яті все знову і знову: бджолу, свій крик, її переляк, її поцілунок, хоча ні, то був не поцілунок, а пропозиція поцілунку, пропозиція себе, мовляв, відтепер я буду твоєю, бери мене, бери мій розум і моє тіло. А він не взяв, відштовхнувши її, байдуже, що з великого страху, і Казимира сховалася назад у свою мушлю, ображена і зганьблена, і більше ніколи звідти не показалася.

За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої.

– Думаю, не варто турбувати лікаря, – Казимира різко встала.

Розпластаний на канапі, Липинський безпомічно стискав затерплими пальцями горло, ніби хотів сам себе задушити.

– Тебе ніколи не жалила бджола, Вацлаве?

– Ніколи.

– Це не смертельно, – лице Казимири знову стало гострим, як кинджал.

Липинський згадав, що ще повинен був супроводити матір на двірець. Він підвівся з канапи.

– Я зайду завтра, як звично, о другій.

Казимира кивнула, він швидко зібрався і принижено вислизнув на вулицю.

Вінчання відбулося в тій самій церкві, де молодята раніше так завзято сварилися. На церемонії були лише найближчі родичі. Дядько Адам Рокицький, власник великого маєтку неподалік Умані, приїхати не зміг, бо саме був зайнятий молотьбою, але запросив подружжя до себе на хутір у гості. Липинський відповів, що цього року приїхати не вдасться, вже все розплановано, може, наступного, але, перш ніж погоджуватися, він ще порадиться з Казимирою, адже вони тепер одна сім’я і все вирішують разом.

Разом вони вирішили переїжджати до Женеви, щоб в тамтешньому університеті слухати курс лекцій із соціології. Обоє добре знали французьку. Обоє хотіли геть. Речі надіслали наперед поштою – у Женеві знайомі вже допомогли знайти помешкання якраз навпроти університету за адресою Рю де Кондоль, 4. Самі ж молодята подалися у весільну подорож до Венеції. У фешенебельному готелі на венеціанському острові Лідо вони провели два тижні.

Спершу постійно трималися за руки. Було у цьому щось нове для обох – новий вид близькості з іншою людиною, коли не треба готуватися до нападу чи тримати оборону, не треба подумки перебирати актуальні теми для розмови чи аналізувати почуті слова, шукаючи в них прихований натяк чи звинувачення. Можна було просто триматися за руки і нічого не говорити. Її рука була завжди холодною. Його – теж. Казимира цілими днями бовталася у воді: плавати, звичайно, не вміла, тільки вдавала. Він сидів на березі на розкладному стільчику, за найпалючішого сонця застебнутий на всі ґудзики. Невідомо, що приховували ці неосяжні морські глибини. Великі риби могли відкусити йому ноги.

Море тоді Липинський бачив уперше і востаннє. Але бачив його не сам, а завжди з дружиною, тому сіль на губах і на шкірі пізніше незмінно нагадувала йому її.

І ось вона, усміхнена, щаслива, волосся вибилося з-під капелюшка, він рветься їй назустріч, але кожен крок, який він робить, щоб поєднатися з нею, роз’єднує їх, не зближує, а навпаки – віддаляє, забирає її в нього. Що ближче Липинський хотів бути з Казимирою, то менше її в нього залишалося, і коли він підійшов зовсім впритул, вона зникла повністю. Розчинилася, як крапля морської води в річковій заплаві. Лише присмак солі в роті нагадував, що вона колись узагалі була.

Згодом, щоби змогти викинути Казимиру з пам’яті, Липинський відмовиться від споживання солі в будь-якому вигляді. Безсольна дієта, як він це назве. Життя без Казимири.

VII
2003
Кіптява

Кажуть, що картини великих малярів Відродження колись, одразу по написанні, мали зовсім інакший вигляд, ніж тепер. Кіптяву від свічок, яка століттями, аж до винайдення електрики, осідала на їхній поверхні, вже неможливо нічим вивести чи стерти, тому первісних кольорів не побачить жоден відвідувач музею. Можна тільки припустити, якою була кольорова гама під димним нальотом. Минуле – це всього лиш припущення минулого. Кіптява, яка щільно покриває тривалі проміжки часу, – це історична обставина, а реальність – те, що всупереч усьому таки проступає назовні. Це не обов’язково найважливіша деталь цілої картини, навпаки, якась зовсім другорядна, дрібна дрібничка, на яку не звернув би уваги, якби бачив головне.

Так я запам’ятала своє минуле. Другорядні деталі грають у ньому, а точніше, в пам’яті про нього важливішу роль, ніж головні. Головні всі покриті кіптявою. Я не орієнтуюсь у власному житті. Якби хтось перевірив мої знання про мене, то цей іспит я склала б останньою, найгірше з усіх. Сусіди розповіли би більше. Зате я дуже добре пам’ятаю мимовільні погляди, кинуті крадькома, коли сила волі давала збій, страхи, які так ніколи і не справдилися, але досі міцно тримають у своїх лещатах, раптові запахи липи чи розмоченого літнім дощем асфальту – і як я стрімголов по ньому біжу, захляпуючи малинові вельвети багнюкою з калюж. Бажання, від якого йшла обертом голова. Мені хотілося всього. Хотілося все зробити власним досвідом. Чи не цей голод іноді називають молодістю?

Я не втекла, наприклад, дізнавшись, що мій золотоволосий чоловік одружений. Взагалі, було би дивно сподіватися, що статечний викладач університету, без двох хвилин професор, холостякує. Одруження – якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово – жити. Такі чоловіки вже народжуються одруженими. Кожна жінка, яка в них закохується, уже від народження мала би почуватися грішницею. Я смутно здогадувалася, що грішу, але напевне цього не знала. Мабуть, тому що не знала, що люблю.

Ми почали регулярно зустрічатися в маленькій затишній кнайпі неподалік університету, щоб поговорити. Це була така гра. Ми тільки говорили. Він сказав мені, наприклад, відразу ж:

– Моя жінка вчила те саме, що й ти тепер.

Я запитала, як її звати, скільки їй років, як вона виглядає. Валентина, на п’ять років старша за мене, гарна.

– Я не сумніваюся, що вона гарна, – запевнила я.

– Так-так, вона дуже гарна.

Більше ми про Валентину ніколи не згадували.

Наші розмови в кнайпі могли тривати годинами, аж до пізньої ночі, доки втомлені кельнери не починали демонстративно перевертати стільці за сусідніми столиками. Тоді ми переливали замовлене вино в одноразовий посуд і ще повільно допивали його у якомусь темному дворику поблизу, сидячи на низьких залізних прутах, якими зазвичай огороджують грядки під будинками. Ніхто не впізнав би в нас студентку й викладача. Ми були більше схожі на меланхолійного поета і фривольну дівицю, падку на солодкі слова, які, втім, так і не були вимовлені. На фривольну дівицю я теж не була схожа в прямому розумінні, бо ніколи не носила коротких суконь із глибоким декольте. Я взагалі ніколи не носила ніяких суконь і мало чим нагадувала дівицю, іменем хіба що.

Але все ж було в мені щось, що його притягувало. Сміливість? Спільний інтерес до літератури? Дотепність? Чи була я дотепна? Що взагалі рухає людьми у напрямку одне до одного? Мусить існувати якийсь механізм, який рухає, або ж принаймні критерій, певна ознака, за якою одна жива істота віднаходить у морі, що кишить багатьма іншими незліченними живими істотами, об’єкт для власних ніжних почуттів.

Іноді ми сиділи і певний час мовчки дивились одне одному у вічі. Він ледь погладжував мою руку на столі, я вдавала, ніби не помічаю. Тоді він ставав у стократ сумнішим, ніж звичайно, його очі блищали, перенісся морщилося, брови супилися, немовби йому дуже шкода за чимось, що він мав і що втрачає. Або чого ніколи не мав. Саме так, це був жаль за чимсь недосяжним. Я швидко віднаходила нову тему для розмови, бо не могла витримувати ці тортури мовчанням і доторками. Реготала і відсмикувала руку. Наша гра тривала далі.

На лекціях ми поводилась, як завжди, войовничо. Він делікатно зачіпав мою неприступну фортецю на задніх рядах, я неделікатно рубала з плеча, він ігнорував, продовжував лекцію, завершував і прощався, непомітним жестом показуючи мені, що сьогодні можемо зустрітися. Я летіла до кнайпи, а він уже там сидів, задуманий, над текою паперів, із кількома книжками під пахвою і келишком коньяку перед носом. Я заходила – і він усміхався. Але якось гірко. Жаль усе більше каламутив його погляд. Він випивав усе більше. Все частіше дозволяв собі різкі висловлювання, а коли я питала, що він від мене хоче, відповідав майже криком:

– Я нічого від тебе не хочу! Я не знаю, чого хочу!

Він був моїм першим читачем. Якось я принесла оповідання, яке написала під впливом наших дивних невтілених стосунків на своєму новенькому комп’ютері. Він узяв рукопис додому й обіцяв подивитися. До писання я не ставилася серйозно, воно було радше дослідженням самої себе, розвагою у нестерпній тузі, але увесь тиждень, чекаючи, що він скаже, я не знаходила собі місця. Дуже хотілося відповідати його очікуванням. Прив’язати його до себе своїм талантом. Показатися в повній красі, яку ззовні, може, було помітно не відразу.

Коли ми знову зустрілися, він урочисто передав рукопис назад і сказав, що йому сподобалося. Прочитав не відриваючись за одну ніч, що аж його домашні злилися, чого це він не спить. Для мене не спати за наших недостосунків було настільки звичною річчю, що його безсоння не справило жодного враження. Зате слово «домашні» – так. Про кого йшлося? Кота? Пса? Дружину? Дітей? Всіх разом?

– Чи є в тебе діти? – раптом здогадалася спитати я.

– Двоє.

Він не дивився на мене, коли це говорив. Я заплакала.

Тієї миті якийсь чоловік підійшов до нашого столика:

– Колего, ти чого доводиш студенток до сліз? Погано підготувалася до семінару?

Я швидко втерлася. Він глухо і непереконливо пробував виправдатися, мовляв, не доводив, сама заплакала, родинні обставини. Я згребла зі столу рукопис і вибігла з кнайпи не попрощавшись. Наша гра закінчилася – це було ясно.

Тоді ж закінчився курс української барокової літератури, і весь мій студентський потік, відітхнувши, радо вступив у значно зрозумілішу і понадміру трагічну сльозливо-романтичну українську літературу XIX століття. Лекції читала така ж понадміру занудна викладачка, імені якої я не пригадую, тільки добродушний співочий голосок і готовність пустити сльозу під «Утоплену» Тараса Григоровича. Ця викладачка ніби сама вийшла з-під Шевченкового пера. Її лекції я безсоромно прогулювала і нічого за це не мала.

Також я не прийшла на іспит з барокової літератури. Вже такий непослух міг мати серйозніші наслідки, аж до виключення з університету, але до виключення справа не дійшла, бо в моїй заліковій книжці дивним чином з’явилося виставлене його рукою «відмінно». Староста групи багатозначно промовчала. Напевно, подумала, що в мене в університеті блат.

Випадково зустрічаючись, ми проходили повз, обираючи найбільш віддалену одне від одного траєкторію. У вузьких коридорах факультету україністики це було не так легко зробити. Він кивав головою, я теж – і обоє відразу відверталися. Навесні він носив довгий, сірий, схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ, який розлітався при ходьбі, і тоді він здавався архангелом, що зійшов на грішну землю з людиноспасительською місією. Його золотисте волосся відросло і завилося в легкі кучері, кількаденна неголеність додавала десяток років. У її тіні нічого не можна було прочитати.

Я ж занурилася в безпросвітну депресію, майже зовсім не їла, не спала. Невідомість в подібних випадках ятрить найбільше. Що діється з тією, іншою, стороною безконтрольно синтезованого контакту? Чи він мучиться, чи навпаки радіє, що все обійшлося без жертв, чи зловтішається, чи взагалі забув і не згадує? Неможливість поговорити з ним зводила з розуму. Я почала говорити сама до себе і уявляла, якою була би його відповідь: без сумніву, щось раціонально-заспокійливе. Мій товариш, студент-скрипаль, запросив мене до себе додому, і, накурившись марихуани, ми залізли в одязі у ванну з водою. Лягли, він по один бік, я – по інший. Вода була не дуже теплою. Я добре пам’ятаю це пережиття, коли одягнена залізала у ванну, відкинувши всі заборони, звільнившись від них, бо хто сказав, що так не можна? У намоклому светрі й штанях я відчула себе такою вільною і чистою, ніби щойно народилася і все можу. Легкою, як його схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ.

– Не згущуй брови, – велів мені скрипаль із протилежного берега, – уяви собі, що в тебе на переніссі душа, не знущайся над нею! Не морщся!

Він чомусь вважав чоло і простір між очима найважливішою частиною тіла і дуже страждав, коли бачив там складки. Мої страждання його зовсім не зворушували. Сестра скрипаля вісім років волочилася з одруженим, а тоді нарешті взяла себе в руки, порвала з ним і знайшла іншого, який потім теж виявився жонатим.

– У мене все інакше, – простогнала я.

– Сестра теж завжди так каже. Бляха, я от не розумію, звідки у вас взагалі з’являється оце відчуття обраності? Що у вас все інакше?

Ми вдягнули ролики (в нього виявилися дві пари) і, ще мокрі після купелі, їздили з вітальні в кухню туди-сюди, доки сусіди знизу не почали настирливо дзвонити у двері.

Нічого більш навіженого я не робила ніколи до і після у своєму житті. Навіть на хвильку здалося, що скрипаль починає мені подобатися. Під час прогулянки на дамбі за містом я невміло спробувала його поцілувати, на що скрипаль відреагував словами:

– Навіщо ти все псуєш? Хіба чоловік і жінка не можуть просто товаришувати?

– Та можуть, напевне, – відповіла я дещо розчаровано, і на цьому наша дружба скінчилася.

Страждання загусли так, що я вже не мала чим дихати. Час минав безпощадно повільно, похвилинно, і в кожній хвилині я усвідомлювала себе найнещаснішою істотою на цій планеті. Час розростався і закупорював судини, відбирав слух і голос, повивав зір. Вихудле тіло стало непропорційно кістлявим. Здавалося, що я плаваю колами в акваріумі, щільно заповненому зрідлим, як гель, стражданням, а люди розглядають мене крізь скло, немов якусь рідкісну тваринку. Я переживала день лише тому, що навчилася ділити його на короткі дистанції, вмовляючи себе перетерпіти одну і перебігти в іншу, там полегшає.

«Ще трохи і буде дванадцята», – казала я собі з самого ранку, лежачи в кімнаті під гул увімкненого комп’ютера (лекції в університеті я вже давно не відвідувала). О дванадцятій можна було пробувати заснути на обід. Уві сні терпіти страждання вдавалося найлегше. Але заснути не вдавалося майже ніколи.

«Ще трохи – і буде п’ята», – казала я собі о дванадцятій. О п’ятій поверталися з роботи батьки. Я вмощувалась на диванчику в кухні, вкривалася старим зеленим пледом і спостерігала за тим, як батьки вечеряють. Вигадувала їм денні пригоди з прогуляного університету – взагалі часто тоді брехала – або ж просто замилувано слухала їхні невибагливі розмови між собою. Якщо вдавалося забутися бодай на хвильку, я вже була щасливою, тому насолоджувалася безгрошів’ям, корупцією, проблемами знайомих, а особливо – коли хтось умирав, бо ніщо так не відволікає від власного страждання, як чужа смерть. Безкінечну кількість разів я уявляла, що вмираю сама, і моє набрякле тіло горілиць виносить на поверхню акваріума, а він, вродливий золотоволосий чоловік, б’ється головою об скло і, захлинаючись горем, лементує: «Ні! Ні!».