Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Цей кремезний, з модною цапиною борідкою чоловік-ураган, завжди енергійний і готовий сперечатися до останньої краплі крові, тепер увесь змарнів і зачах, замовк, постарів. Його повні п’ятдесят проступили на обличчі важкою чорною тінню.

– Якщо я якось можу вам порадити, Євгене Харлампійовичу…

– Ніхто не може мені порадити. Але зізнаюся вам чесно, любий В’ячеславе, що за останні кілька років я тричі був на самому волоску від самоубійства.

Липинський тоді не на жарт перелякався. Від видавця «Ради» можна було чекати чого завгодно: вибуху, скандалу, шквалу пристрастей, але аж ніяк не спроб вкоротити собі віку. Чикаленкові просто не пасувало страждати мовчки. Увесь світ мусив дізнатися про його біду і страждати разом з ним. І невдовзі світ таки про все дізнався.

Вже через який місяць, власне, перед візитом царя, Київ зі смаком обсосолював подробиці подружньої трагедії хрещеного батька України. З’ясувалося, що Євген Харлампійович уже віддавна був закоханий у дівчину, молодшу за себе на двадцять п’ять років, але приховував почуття аж до моменту, коли дізнався, що дівчина теж до нього небайдужа. Тоді вже ніщо не могло його спинити. Мов роз’ятрений бик, Чикаленко з головою кинувся у вир нових почуттів, але ситуацію у стократ погіршували родинні зв’язки з обраницею: вона доводилася його дружині небогою. На полюбовне розлучення сподіватися було годі. Ображена жінка провела Чикаленка всіма колами пекельного громадського осудження. Перше, що вона зробила, дізнавшись про зраду, – викликала з-за кордону старшого сина і влаштувала принизливе сімейне судилище. Всі п’ятеро молодих Чикаленків стали на бік матері й розірвали з батьком будь-які зносини. Найближчі друзі теж не були в захваті від того, що сталося, і виховними бесідами пробували повернути бунтівника в сім’ю. Ці спроби, звичайно ж, не мали жодного успіху. Чикаленко повторював, що свій шлюб вважає давно закінченим, оскільки з дружиною вже багато років фізично не жив, а заради застарілих моральних принципів жертвувати особистим щастям не збирається.

Скандал закінчився ще більшим скандалом: залишивши будинок родині, Чикаленко перебрався з коханою на нове помешкання. Кожен їхній спільний вихід у світ відтепер перетворювався на трагедію. Коли якось у театрі донька Чикаленка вкотре демонстративно не подала руки і відвернулася, у Юлії Михайлівни (так звали нову обраницю) пішла горлом кров. Лише через рік пара змогла узаконити свій шлюб.

«Київський» рік Липинського теж добігав кінця.

Казимира наполягала їхати народжувати до Кракова, В’ячеслав особливо не заперечував. За час, проведений тут, він відчув, як поволі втрачає колишній ентузіазм. Тепер він так само ходив просторими київськими алеями, постійно озираючись, переховував важливу кореспонденцію у знайомих, а в нагрудній книжечці старався не згадувати жодних прізвищ. Страх і безумство потроху захоплювали його світлий раціональний розум, і втеча була одним із способів порятунку.

Перед від’їздом Липинський зайшов до редакції попрощатись. Чикаленко якраз мудрував, де б узяти додаткових 10 тисяч рублів, щоб збиткова газета могла виходити наступного року.

– Як «Рада» помре, – грозився Чикаленко вголос, – то й я сам зникну з українських горизонтів! Поміняю одну букву в прізвищі і стану румуном Чикалеско, бо стидно бути частиною такого гнилого народу. Виїду геть із цього азійського царства!

Раніше від повного банкрутства газету завжди рятувало чисте провидіння і чиясь несподівана щедрість. Сам Чикаленко вже витратив на національне відродження близько ста тисяч власних рублів. Він любив повторювати, що мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені. У цій справі, щоправда, як і Липинський у своїй, він рідко знаходив спільників. Колеги пропонували шефові намащувати у літні місяці газету клеєм: як засіб від мух меркантильні земляки купуватимуть її охочіше.

У редакції саме зайшов спір навколо політичного курсу «Ради». Липинський висловив уголос своє невдоволення відсутністю чіткої і відкритої незалежницької лінії, яка, на його думку, є єдино правильною в умовах сучасної політичної боротьби.

– Не культурна автономія, а тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть, – сказав він, очевидно, трохи необережно, бо Чикаленко спалахнув:

– Спустіться на землю, добродію! Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете – держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли.

– Не вилюдніли, кажете? А як же ви? А як же я? Невже ми не люде?

– Такі польські вовки, як ви, Вацлаве, – Чикаленко спеціально обрав польську форму його імені, щоб глибше вколоти, – коли настане скрута, неодмінно завиють по-своєму.

– Це ганебна брехня! – Липинського немов ошпарили. – Своїм дотеперішнім життям я, здається, ніколи не давав приводу для подібних прогнозів.

Він довго не міг забути цих Чикаленкових слів, які, мов ніж у спину від найближчого друга, зринали в пам’яті завжди, коли Липинський почувався слабким. На додачу фінансові труднощі остаточно зіпсували стосунки з батьком, який не хотів платити за синові численні видавничі проекти. Єдину надію Клара і Казімєж Ліпінські покладали на народження дитини: зазвичай така вагома подія приводить до тями найзапекліших дурисвітів. Стаючи батьками, вони покидають порожні мрії і беруться до чогось, що забезпечить їхнім нащадкам безбідне зростання.

Казимира народжувала у краківській клініці для породіль. Вважаючи домашні пологи злісним пережитком минулого, вона твердо наполягла на лікарському супроводі. Модерні переконання врешті врятували їй життя, бо пологи несподівано пройшли з ускладненнями і лікарі опівночі мусили поспіхом робити операцпо. Липинський увесь час сидів у темному коридорі і молився. Йому першому вручили замурзане кров’ю немовля: Казимира ще майже добу потому пролежала без свідомості.

Дівчинка на руках Липинського трималася тихо, немов пташеня, яке з огляду на власну безпеку мусило добре все зважити, перш ніж цвікнути. Її такі ж великі і чорні, як у батька, очі зачаїлися, ледь привідкриті, ніби вижидали, як Липинський себе поведе: як ворог чи як годувальник і захисник. Липинський невміло притулився до пташеняти щокою, і лише тоді воно щосили заверещало.

Варшавські газети за день до оголошення вироку таки пішли на мирову і вибачилися перед позивачем. У розлогому спростуванні «Kurjer Warszawski» запевнив, що всі звинувачення у праці за прусські марки були бездоказовими, а активна громадська діяльність пана Липинського заснована виключно на ідейному ґрунті.

Доньку назвали Євою.

XII
1914
Весна така неможлива

– Ти неправильно її тримаєш, вважай на голівку.

– Я вважаю.

– Вона чомусь завжди плаче, коли ти поруч. Ти її лякаєш.

– Діти часто плачуть.

– Твої вуса, ось чого вона боїться.

– Я їх поголю.

– Не треба, без них ти схожий на голопуцька. Чи як було те слово?

– Тоді не буду голити.

– Що нового сталося у світі? Я здаюся собі такою дурною. Ні за чим не встигаю, вся в пелюшках.

– Заспокойся. Світ стоїть, де був. Ти щойно народила дитину.

– Не кажи мені заспокоїтися. Я ненавиджу, коли ти так кажеш.

– Більше не буду. Дай мені Єву.

– Ти неправильно тримаєш голівку. Вона тебе боїться.

Дитина постійно плакала, бо в Казимири не вистачало грудного молока. На третьому місяці молоко пропало зовсім. Довелося їхати в далеке польське село до двоюрідного брата: його дружина якраз теж народила і погодилася допомогти з годуванням. Її молока вистачало на двох немовлят.

Казимира поїхала, Липинський залишився у Кракові сам. Почувався покинутим, виштовхнутим, злився на себе, на Казимиру, взагалі на всіх. Щоб потамувати цю злість, він знову з головою поринув у роботу. Іноді до кабінету заглядала теща Шумінська, щоб повідомити новини про доньку й онучку. Казимира писала матері і ніколи самому Липинському. Це лютило його ще більше.

«Чи ти плануєш повертатися і коли?»

«Я теж маю право брати участь у вихованні Єви».

«Я хотів би, щоб ми всі разом поїхали на Різдво до моїх батьків у Затурці, як ти думаєш, уже можна буде?»

«На Різдво не поїхали, то, може, на Великдень? Я хотів би, щоб Єва призвичаювалася до своєї другої батьківщини».

«Хіба її вже не можна годувати звичайним коров’ячим молоком? Чому ти там сидиш, Казимиро?»

На початку 1912-го нарешті вийшов друком польськомовний альманах Липинського «Z dziejów Ukrainy», над яким він невтомно працював майже три роки. Це був грубезний томисько з української історії, навіть не просто історії, а історії політичної – під таким кутом зору поляки ще ніколи не дивилися на своїх східних сусідів. Не подивилися й цього разу. На превелике розчарування Липинського, альманах пройшов абсолютно непоміченим. Його не хвалили й не громили ні свої, ні чужі. Наклад лежав по книгарнях нерозкуплений. Липинський сподівався, що на тлі браку історичної наукової літератури хтось з України принаймні візьметься перекласти якусь частину, але не сталося й цього. Українське громадянство було зайняте мріями про війну. Про неї як про єдину можливість національного звільнення (чи переходу від азійської Росії до європейської Австрії) говорили дедалі частіше. Преса відчутно мілітаризувалась. На Східній Галичині утворилось військове товариство «Січ», складене тільки із самих українців, яке могло в майбутньому стати основою національної армії.

«По газетах пахне війною, – писав Липинському з Києва Чикаленко. – Це наш шанс».

Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому, бо громадянство як слід не підготовлене. Доведеться бути залежними від зовнішніх обставин, тобто від настроїв мас і рішучості поодиноких людей. Українська ідея ще не визріла, ще не має достатньої кількості послідовників. Ще би років п’ятнадцять.

Кожен наступний день у Кракові ставав нестерпним. Липинський зачинявся в кабінеті і годинами сидів за статтями, не в силах написати бодай кількох речень. У вухах гуділо, в очах пливло, розум відмовлявся підкорятися і подумки витав десь в інших вимірах. Роздражнений Липинський встановлював собі обсяги роботи, які мав завершити, перш ніж лягати спати, але ці обсяги неможливо було виконати, і він гарячково ходив кабінетом аж до ранку, доки виснажене тіло не падало безсило з ніг.

– У вас неврастенія, вельмишановний пане, – лікарі прописували Липинському абсолютний спокій і відпочинок від роботи.

– Але я нічого не роблю!

– От і відпочиньте. Не думайте ні про що.

– Я завжди мушу думати.

– Даремно, шановний пане, даремно.

Липинський поїхав до батьків на Волинь і два тижні дозволив матері про нього попіклуватися. Клара Ліпінська взялася до справи з превеликою охотою. Вона поїла сина трав’яними чаями і досхочу нарікала на погану невістку.

– Поведінка Казимири мене не дивує, – казала вона, – цього треба було очікувати… Я, чесно кажучи, сумніваюся, що в неї все гаразд із головою… Кажуть, після пологів таке трапляється з жінками, що вони більше не підпускають до себе чоловіків… Тобі треба порадитися з адвокатами. Зараз адвокати можуть вирішити все.

Дорогою назад підлікований Липинський заїхав на день-два до Києва, обійшов старих знайомих і з сумом переконався, що їм дедалі менше є про що говорити. В Києві Липинський теж почувався виштовхнутим, викинутим із живого процесу, ніби вийшов на якійсь проміжній станції, а поїзд із гуркотом поїхав далі. Всі свої видавничі проекти він позакривав, посилаючись на брак коштів і погане здоров’я. «У мене неврастенія», – хвалився кожному. Насправді Липинський втратив віру в доцільність обраного шляху. Він прагнув затишку і спокою, тужив за власною сім’єю і часто повторював, що хотів би тільки одного – мати власний дім, потроху працювати коло землі і спостерігати, як виростають діти. Чикаленко запропонував йому стати головним редактором «Ради», але Липинський категорично відмовився. Редактор-католик підірве довіру до газети. Крім того: «Літературна праця дуже нервова, а в мене слабке здоров’я… Мене навіть визнали непридатним до війська. Викликали на вправи до Ковеля як прапорщика запасу, потримали кілька днів і відпустили без жодних моїх на те старань. Значить я дійсно хворий… В житті кожного чоловіка наступає момент, коли він прагне осідку… Весна така неможлива цього року».

Власне, думки про дядьків хутір усе більше захоплювали його уяву. Липинський написав Казимирі, що їде до Рокицького допомогти з сівбою, на що вона, як завжди, промовчала. Зате Рокицький прийняв небожа з розпростертими обіймами.

– Мені здається, я вже готовий пустити коріння на своєму ґрунті, – сказав Липинський без зайвих реверансів. Дядько, як з’ясувалося, вже давно готувався до цієї розмови і відразу видав готовий план.

– Віддаю тобі Русалівські Чагари. Бери, будуйся, господарюй, а я і мої люди допоможемо.

Липинський прийняв пропозицію.

Початок генерального будівництва призначили на осінь 1913-го, щоб Липинський встиг до того часу полагодити всі свої справи. Зведенням дому Липинський хотів керувати особисто, осінніх місяців на це вистачало. До нового року у нову оселю мала переїхати родина. Окрилений, Липинський вирушив до Кракова, готуючись до нелегкої розмови з дружиною. Та якраз повернулася з села, набрала у вазі, засмагла. Єва більше не плакала, тільки недовірливо глипала на незнайомого батька великими чорними очиськами.

– Бачиш, вона мене навіть не впізнає, – скаржився Липинський. – На мене подібна, правда? Мої очі. Мій погляд… Я маю з тобою поговорити, Казимиро. Батьки більше не можуть нас утримувати… В мене є спадок, ти знаєш. Я говорив з Рокицьким. Він віддав мені частину землі… Чому ти мовчиш?

Липинський барвисто виклав дружині план будівництва, показав готові креслення, вікна дому виходитимуть на південний захід, а там такі краєвиди! Бібліотеку треба буде перевезти. Українські степи найгарніші в травні. Казимира уважно слухала, розглядала креслення, але нічого не говорила. Липинський приречено спакував свої особисті речі з наміром більше ніколи до Кракова не повертатися.

– Я писатиму, як ідуть роботи, а ви готуйтеся після Різдва переїздити, добре?

Казимира промовчала. Це вже пізніше з’ясується, що під час усіх цих розмов вона більше не сприймала чоловіка серйозно, для неї він уже давно був утратив зв’язок з реальністю. Божевільні можуть говорити дуже переконливо, але її не проведеш.

Казимира пройшлася з Липинським на двірець і стояла на пероні, доки потяг не рушив. Дивилася чоловікові просто у вічі, і той не витримав, розклав перед собою книжки, які мав намір прочитати в довгій дорозі, і втупився в їхні палітурки. Його розум займали мрії про нове щасливе життя на своїй землі, але обпікаючий – аж до нутрощів – Казимирин погляд прорікав, що ніякого щасливого життя не буде, ніякої своєї землі, тільки самотність збільшиться в розмірах і заступить усі інші переживання. Казимирин погляд був твердий, як камінь. Це був докір Липинському, його остаточний вирок. Ти зрадив свою сім’ю, говорив він, пожертвував нею заради нездійсненних мрій. Політичні переконання ти поставив вище за любов до жінки і доньки. Чи ти взагалі колись любив щось інше, крім моторошного виплоду своєї уяви – країни, якої немає? Їдь у свої дикі степи, нещаснику. Будуй на простогоні свій дім – у ньому ніколи не пролунає дитячий сміх.

У відчаї Липинський вийняв із внутрішньої кишеньки жакета годинник, але йому не вдалося підрахувати, як довго ще триватимуть ці тортури. Одинока постать Казимири пульсувала на пероні. Нарешті потяг важко зрушив з місця. Одинока постать почала плавно віддалятися разом зі світом, який вона перетягнула на себе, наче ковдру. Тоді блідою щокою Липинського скотилася одна велика гаряча сльоза, назавжди вбираючи в себе залишки цієї нестерпної миті, її погляд, її докір, її несказані останні слова. Липинський змахнув сльозу, і вона розпалася на мільйони сонячних зайчиків. Глянув у вікно, щоб ще встигнути вхопити її образ, запам’ятати на всі прийдешні самотні роки, сховати в найглибшому підвалі найпотаємніших спогадів і розглядати на великі свята, немов дорогоцінний скарб, але місце одинокої постаті вже зайняли змійки краківських вулиць, швидко змінюючи одна одну, немов хизуючись перед втікачем, щоб той все-таки отямився і повернувся. Краків забрав у нього Казимиру. Чи, може, Липинський віддав її добровільно? Краків – вівтар його жертви, кладовище його любові.

Коли місто залишилося позаду, Липинський полегшено зітхнув.

А в Русалівських Чагарах усе від самого початку пішло не так. Осінь заповзялася бути дощовою, і будівництво дому рухалося повільніше, ніж Липинський планував. Робітники трапилися ліниві й нечесні, Липинський дратувався, врешті вирішив усі роботи взяти під власний контроль. У жовтні він зміг перебратися в готову частину будинку, бо залишати будову без догляду на ніч ставало небезпечно. Околицями бродили банди грабіжників, і Липинський їх дуже боявся. Одна така банда на Покрову спалила найбільший дядьків млин. Ще в іншому селі купка заможних хуліганів вбила стару селянку, попередньо страшенно з неї познущавшись. Вдень Липинський працював, уночі тремтів від страху.

«Грабежі, підпали, убивства – і то все неначе б для спорту, – писав він до Києва. – Сумно дивитися на наше зденаціоналізоване село… Тепер я перебуваю в таких умовах, котрі виключають всяку можливість літературної праці. Доводиться заводити хазяйство в степу… Мене так всі забули, що почуваю себе поза суспільством. Зносин зі світом не маю ніяких. Навіть «Раду» мені перестали присилати, хоч й я просив, бояться, мабуть, що не заплачу, хоч досі платив якнайакуратніше… Прибула моя бібліотека, то зможу потрохи щось писати. Не вважайте, що хизуюся, але це найбільша в Україні бібліотека з питань історії та соціології».

Одного разу грабіжники прийшли й до Липинського. Була глупа ніч. Він почув перешіптування під вікнами, бо вже давно спав дуже чутливо. Але не зміг поворухнутися. Страх паралізував Липинського. Він знав, що ніяк не зможе себе захистити. Перешіптування стихли, тоді почулося рипіння вхідних дверей, ніби хтось з усієї сили на них надавлює. Липинський спершу вирішив бігти на кухню шукати ножа, але відмовився від цієї затії, бо нікого проштрикнути ним не зміг би. Холодний піт вкрив усе його тіло. Він лежав у ліжку не рухаючись: «Ось чим закінчиться твоя любов до української землі, – думав, – приріжуть у ліжку, як порося, а ти навіть не здатний вчинити опір». Тоді біля входу затихло, ніби дверям дали спокій. Почулося коротке безсловесне вовтузіння, і врешті хрипкий чоловічий голос сказав:

– А що ви тут забули, хлопці?

«Хлопці», очевидно, не могли відповісти, тільки мугикнули щось неясне, благальне. Липинський підвівся з ліжка, накинув халат і тихо підкрався до дверей, дорогою все-таки прихопивши з кухні ножа. Голос знову заговорив:

– Передайте своїм, що цей пан має цілодобову охорону. Ще раз хтось поткнеться – залишиться без голови. Зрозуміли мене, хлопці?

– Зрозуміли, – і помилувані «хлопці» чимдуж кинулися навтьоки. Липинський добре чув, як віддаляються їхні кроки. Тоді лишень наважився відчинити двері.

На порозі стояв старий сивий дід з густою закучерявілою бородою. Дід широко усміхався Липинському, стискаючи в руках старенький багнет.

– Негідники потурбували вас, дорогий пане? Ви вибачте, що ми такі негостинні. Багато голоти розвелося навкруги. Дуків дуже тепер не люблять.

Борода у діда росла не донизу, як то зазвичай буває, а стирчала навсібіч, збільшуючи голову на невеликому тілі у кілька разів. Таким дід був схожий на білогривого лева.

– Мені прозиваються Занудою. Звати Левко. Якщо хочете, можу вам допомогти в охороні маєтку. Тепер без охорони нікуди. І ніж не допоможе.

Липинський спам’ятався і сховав виставленого вперед ножа до кишені. Голос потрохи повертався до нього.

– Дякую, пане… Занудо.

Дід засміявся.

– Та який я пан. Селянин з діда-прадіда. Працюю коло землі і як вмру, в землю піду.

– Я так само.

– То, значить, обидва ми хлібороби.

Діти несподіваного рятівника повиростали, жінка вмерла кілька років тому, тож Липинський запропонував дідові оселитися в нього. Той погодився. Прилаштувався на кухні. Вдень головував над робітниками, а вночі стеріг сон господаря з багнетом у руках.

– Сам Бог послав мені вас, – тішився Липинський.

– Ну, може, не сам Бог, а всього лиш дядько, але точно не без Божої на те волі. Коли приїдуть пані з донькою?

– Умовилися десь після Різдва.

– То треба поспішати, щоб до їхнього приїзду все було готове.

Неграмотний Левко Зануда найбільше любив сидіти в бібліотеці Липинського і здмухувати пилюку зі старих фоліантів. Коли господар дому працював, він наказував робітникам поводитися тихіше, щоб не тривожити хід дорогоцінних думок.

– То людина вчена, – казав, – таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!

Статтю замовив Липинському його давній товариш Андрій Жук. Разом вони планували видавати у Львові часопис «Вільна Україна», але так і не змогли дійти згоди щодо ідеологічної стратегії: Жук був соціалістом, Липинський – переконаним самостійником, решта учасників проекту – полонофілами. Стаття переросла у фундаментальну політичну історію України.

Довгими осінніми вечорами Липинський те й робив, що ділився з охоронцем своїми міркуваннями і сумнівами, читав уголос написане за день. Зануда уважно слухав і навіть висловлював зауваження. Носив Липинському листи з поштової станції – жоден з них не був від Казимири. Минуло католицьке Різдво, минув Сильвестр, минуло Водохреща, а вістей від дружини все на надходило.

– Затримується пані у Кракові, – зауважив дід, коли прийшла весна. Здоров’я Липинського знову зіпсувалося. – Дім добудували, а пані не приїхала.

– Вона вже не приїде, – відповів Липинський, тієї миті сам чи не вперше ясно це усвідомивши.

Він лежав з гарячкою в постелі, і раз на день дружина Рокицького Генриха з’являлася, щоб нагодувати хворого.

– Вона не приїде, – казав і їй Липинський. – Казимира не допустить, щоб донька росла в Україні. Хоче виховати її такою самою непримиренною краков’янкою. Казимира ніколи мене не розуміла. Шлюб з нею був помилкою. Вона вже не приїде.

– Може, ще все налагодиться, – пробувала заспокоїти його Генриха.

– Немає чому налагоджуватися. Моє життя скінчене. Маєток побудував для себе самого. Не маєток, а ціла труна. Ще поки лежу, а скоро вмру. Навіть не буде кому забити віко.

– Смерті без часу не буває, – вклинився Левко Зануда. Липинський мовчки відвернувся до стіни. Першу власну сівбу, до якої так готувався, він повністю переклав на дядькові плечі, лише раз вибрався в поле на конях, тоді, коли зацвів степ.

Важкий смуток поглинув Липинського, проковтнув з усім, що він мав найдорожчого. Робота остаточно втратила сенс, майбутнє перестало існувати, бринів лише безкінечний, сповнений нуртуючої самотності, день, який тягнувся повільно, ніби слимак по мертвому тілу. Білі тумани знову накрили його, Липинський не бачив на крок вперед, просувався навпомацки, хоча був упевнений, що там, куди він йде, нічого доброго ждати не варто. Випалене серце, випалена земля. Безпомічний вдих-видих, вдих-видих.

Перша світова війна, хоч як Липинський її не хотів, таки вибухнула в липні, ставши останньою краплею в чаші його особистої катастрофи. Нова медкомісія цього разу визнала прапорщика запасу придатним до війська і скерувала в 4-й драгунський полк 2-ї армії генерала Самсонова, що квартирувався в Білостоку, на самому прусському кордоні. Липинський мав певність, що загине в першому ж бою. Дорогою на службу він написав прощальні листи близьким знайомим, в яких просив вибачити за минулу категоричність і передавав найщиріші вітання всім, кому написати не встиг.

«Почуваю себе краплиною великого потоку, – говорилося у листі до Єфремова, кореспондента вже закритої газети «Рада», – іду разом з міліонами синів нашого народу і вірю, що кров наша не пропаде марно. З цієї крові виросте краща доля для України, інакше пережити страшний кошмар, що робиться тепер, не було б у людській силі».

Під час Східно-Прусської кампанії 2-га російська армія зазнала нищівної поразки, генерал Самсонов наклав на себе руки, а сотні тисяч солдат загинули чи потрапили в полон. Недобитки потопилися, намагаючись убрід переплисти Мазурські озера. Поранений Липинський, опинившись у холодній воді, схопився за гриву чийогось коня і таким чином зміг дістатися до протилежного берега. Кінь натомість так і не доплив.

Лежачи потім у госпіталі, Липинський мовчав і тримав очі заплющеними, тільки кашляв і витирав власну кров на підборідді. Лікарі діагностували, крім критичного переохолодження, нервовий розлад і відправили доліковуватися в глибокий тил. Там, у Полтаві, Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало.

Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око – прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося Липинському. Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів. «Я збожеволів, – думав Липинський, – не переживу цю війну. І слава Богу».