Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Єдине, що Ципріянович по собі лишив, – це коротенький, але детальний, майже фізіологічний, опис останніх днів життя свого господаря. Через рік його надрукував один львівський журнал. Ципріянович повідомляє, що подорож до санаторію минула щасливо, Липинський був веселий і сповнений надій. У санаторії відразу зробили встрикування камфори. Наступного дня після ретельних оглядин Фін Юлі спитала в лікаря, чи є якась надія, і той, хитаючи головою, відповів, що Липинський приїхав сюди помирати. Господиня не надала словам лікаря великого значення, бо подібне чула часто. Брат і донька після довгих розмов із хворим від’їхали. Липинський вставав тільки вранці, щоб сидячи вмитися. Господиня читала йому німецькі газети. Увесь час він був у повній притомності. Спав з відкритими очима. Постійно повторював, що мусить ще прожити пару літ, казав щось про море і про сіль, згадував свою жінку, з якою після розлучення в 1919 році більше жодного разу не бачився. Господиня домовилася, щоб його висповідав священик, на що Липинський погодився, але здивувався, запевняючи, що почувається не так зле. О восьмій вечора, після чергового встрикування камфори жалівся, що дуже втомлений і хоче спати. Господиня поправила подушки. Він заснув. Спав з відкритими очима. Дихав, як звичайно, коротко і часто. Фін Юлі дрімала поруч у кріслі. Коло пів на одинадцяту почула глибокий видих. Порахувала до п’яти. Більше вдихів не було.

III
1903
Краків

Дбайливо вдягнений, свіжо голений, нігті плекані, весь у чорному, навіть краватка чорна – таким професор україністики Яґеллонського університету в Кракові Богдан Лепкий вперше побачив його у себе на лекції.

– Ви з Росії? – запитав. Липинський підтвердив. З Волині. На лекцію з української мови забрів випадково, бо, власне, штудіює агрономію, але зовсім не шкодує, бо лекція виявилася дуже цікавою. Говорив українською краще за українців з походження. Зачудований професор Лепкий відразу запросив його з товаришем до себе додому на чай.

– Дякую за запрошення, прийду з превеликим задоволенням, пане професоре, – відповів той, – тільки прошу, називайте мене В’ячеславом.

«Феномен, – розповідав усім професор, – чистий феномен!»

Професор був людиною винятково щедрою і добропорядною, славився своєю гостинністю, а також покірною дружиною, яка мовчки поїла і годувала частих гостей у квартирі Лепких по вулиці Зеленій у Кракові. Квартира ця не раз слугувала притулком для українських «митців і літераторів», які приїжджали до Кракова без крони в кишені. Тут постійно ошивалися підозрілі україномовні елементи в надії якщо не на дах над головою, то принаймні на триразове харчування денно. Покірна дружина професора Лепкого мала всіх їх за пройдисвітів. «Я не можу відмовити нужденному в кусні хліба», – говорив їй Лепкий, з гордо піднятою головою все глибше залазячи в борги. Така наївна щедрість і романтична віра в безкорисливу працю на благо українській ідеї, втім, завжди відплачувала йому сторицею. Лепкого мало слухали, але до нього горнулися. Це давало відчуття звершеності. З усього його значного доробку (Лепкий писав історичні романи, віршував, складав календарі, малював, видавав, редагував) невдячні нащадки запам’ятають лише один-єдиний тужливий вірш про журавлів, які відлітають в чужі краї, наперед знаючи, що загинуть дорогою назад. Професор і справді помер на чужині, але від старості і своєю смертю, що для людей його покоління і життєвого вибору можна вважати за велике щастя.

Матеріальне становище родини різко поліпшилося після того, як Лепкого запросили до Яґеллонського університету викладати українську мову. Хоча саме відкриття кафедри стало антинауковою сенсацією в середовищі славістів, переважна більшість яких вважала українську мову діалектом чи то російської, чи то польської мови, чи обох одночасно. Вивчати діалект на рівні університету здавалося нонсенсом. У Російській імперії діяла заборона на друк «малоросійським наріччям», а переховування одиноких українських словників прирівнювалося до революційної діяльності і каралося в’язницею чи засланням. Регулярні обшуки навчили хранителів словників передавати їх з рук у руки за найменшої підозри на черговий трус. За користування українською мовою в побуті аристократичні родини могли позбутися привілеїв.

Лише кілька таких родин всупереч небезпеці все ж говорили «по-мужицьки».

В Австро-Угорщині українську мову не забороняли, але її викладання в університеті було також справою майже неможливою, бо з підручних матеріалів існувала всього тільки одна, видана десять років тому, граматика, та й та призначалася школярам, а не студентам. Попри це професору Лепкому вдавалося блискуче викручуватися в такій ситуації: коли бракувало граматики, він читав українську поезію, коли бракувало української поезії, він співав українські пісні. Фольклор та любов до побутової старовини – це все, чим могло похвалитися українство 1903 року. Розділене між двома імперіями, воно щораз більше нагадувало пристелену пилюкою декорацію, яку просто забули розібрати. Світ застиг у своїх застарілих пропорціях, подібний до мілкого, але теплого ставу, в якому великим рибам не було місця, зате жаби і мальки почувалися тут прекрасно. Молодий поляк, студент рільничого факультету Вацлав Ліпінський був таким мальком. Але вже тоді багатьом, а особливо професору Лепкому, було зрозуміло, що з нього виростає щось зовсім інше, ніж планувалося.

Липинський швидко став професоровим улюбленцем і часто засиджувався на вулиці Зеленій до пізньої ночі. Дружина Лепкого нічого не мала проти, бо, на відміну від решти пройдисвітів, Липинський походив з багатої родини і в питанні грошей відзначався граничним педантизмом. Волів переплатити, аніж харчуватися за чийсь рахунок. Він завжди чемно цілував господині дому руку, перепрошуючи за пізній (ранній, недільний, довгий, короткий) візит. Лепкова шарілася. «Який він смішний, – говорила вона чоловікові, – але краще смішний, ніж голодний».

Зазвичай українське товариство Кракова, в якому неформально головував професор Лепкий, збиралося в каварні Мрожинського на Ринку. Власник каварні щодня притримував для цієї нагоди столик – праворуч від входу біля вікна – і навіть погодився замовляти зі Львова україномовну газету «Діло». За столом велися все ті самі дискусії: про млявість української громади, безвихідність українського питання, неграмотність українського села і підлуватість української натури. Сам Мрожинський, непомітно підливаючи гостям кави в горнята чи в келихи вина, уважно запам’ятовував почуте, переписуючи потому все слово в слово на папір і щотижня передаючи маленькі симпатичні конвертики агентам таємної поліції. Його доноси, однак, рідко дочитувалися до кінця. Певна контрольована доза підпільної революційної роботи пасувала Кракову, як жодному іншому галицькому містечку. Не дивно, що саме тут, у, здавалося б, серці польського гонору, студент Ліпінський на очах у багатьох свідків перетворився на Липинського і добровільно вступив до лав українських громадських діячів. Ніхто його туди не кликав і особливо не вітав, прийшов сам. «Феномен», – повторював професор Лепкий.

У всьому завинив пам’ятник Іванові Котляревському.

Того вересня 1903 року його нарешті встановили на Протопопівському бульварі в Полтаві, і ця подія мала колосальний, досі нечуваний резонанс. Гроші на погруддя зачинателю української літератури і вершителю легковажного українського водевілю зібрали швидко, так само швидко виконали проект погруддя, але урочисте відкриття багато років відкладалося через категоричну незгоду царського уряду з написом на постаменті: «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському». Царська цензура не пропускала напису, боячись, вочевидь, що після першого поета слідуватимуть й інші. Словосполучення «рідний край» теж звучало неблагонадійно. Український адвокат із Харкова Микола Міхновський, чоловік нерозважливий і надзвичайно категоричний, автор скандальної брошури «Самостійна Україна» (накладе на себе руки у 1924-му), відстоюючи право на нещасний напис, навіть був надіслав гнівного листа міністру внутрішніх справ Російської імперії Сипяґіну. Останні слова в цьому листі, маючи бажання, можна було легко витлумачити як погрозу: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що проллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністр, і на голови всіх наших гнобителів». Міністр внутрішніх справ Сипяґін, на щастя для самого Міхновського, не встиг адекватно відреагувати, бо вчасно був застрелений членом російської бойової організації.

Попри це від сентиментів у підсумку все одно довелося відмовитися і погруддя підписали лаконічним «Іван Котляревський. 1769—1838».

Цензура погодила відкриття, і нарешті у вересні 1903-го до Полтави з’їхалися чи не всі відомі українці, активна студентська молодь із Києва, головний редактор львівського «Діла», письменники, композитори, історики, галицькі діячі і депутати віденського парламенту. Пам’ятник став символом протесту проти гноблення українського народу, а приїзд до Полтави – справою честі. Ще ніколи досі українство обох імперій не заявляло про себе так гучно. Для більшої переконливості навіть розшукали служницю Івана Котляревського, 111-річну Варвару Лелечиху, яка – єдина серед живих – бачила поета на власні очі.

Розгубившись перед таким розмахом, царська цензура заборонила під час урочистостей користуватися українською мовою. Спалахнув скандал.

Увечері напередодні святкового мітингу в дубовому лісі під Полтавою студентство провело таємні збори, щоби скласти план дій у зв’язку з цією забороною. На збори задля конспірації пливли човнами, і човнів було так багато, що тамтешня річка Ворскла здавалася вкритою іграшковою флотилією. Гарячі голови закликали до збройного виступу, але більшість цю ідею не підтримала, добре знаючи, що до Полтави стягнуто урядові війська з цілої губернії. Збройний виступ закінчиться кров’ю, арештами і ще більшими репресіями. Обрали тактику мовчазного протесту. Її втілили наступного дня під час офіційного прийому в Просвітньому будинку.

Делегація з Галичини виступала першою, їй, як закордонній, дозволялося говорити українською. «Честь тобі, славний городе!» – звернувся до публіки депутат віденського парламенту, і вщерть набита зала вибухнула оваціями. Після того на сцену вийшла підданка Російської імперії, яка й собі, хоч дуже тихо, заговорила українською. Міський голова Трегубов стривожено підскочив і, блідий як смерть, нагадав, що українською будь-які привітання заборонені. Публіка заревіла. Чільний український письменник Михайло Коцюбинський підійшов до Трегубова і вручив йому обкладинку від своєї промови (саму промову – ні, бо вона написана забороненою мовою), після чого демонстративно покинув залу. Так само вчинила решта промовців. Глядачі підтримали протест, і за лічені хвилини вщерть набита зала спорожніла.

Міністра внутрішніх справ Російської імперії Плеве, автора заборони української мови на час полтавських заходів, уже через кілька місяців після описаних подій уб’ють російські терористи – так само, як і його попередника. Одночасно терористична група «Оборона України» спробує підірвати пам’ятник Пушкіну в Харкові, але чомусь ніхто у цьому злочині не розгледить прицільної і вишуканої помсти за його полтавського колегу.

Увесь український світ неабияк розхвилювався. Шпальти газет рясніли спогадами очевидців. Кожен, хто був у Полтаві, розповідав про незабутні враження, величезне одухотворення та відчуття небувалої солідарності. Професор Лепкий з такої знаменної нагоди влаштував у себе наприкінці листопада святочну вечерю, на яку запросив найближчих друзів та деяких лояльних до українців місцевих поляків. Саме з ними вже після півночі, коли дружина професора давно спала, зав’язалася неприємна суперечка, яку розпочав раніше мовчазний і погідливий студент Липинський.

– Це дивовижний акт перемоги громади над деспотизмом, – пристрасно прокоментував він подію, на що хтось менш романтичний зауважив, що все це могло бути не закономірністю, а чистою випадковістю.

– Українська громада – стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів.

– Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! – вигукнув Липинський.

– Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їсть сама. Українські вівці ще ті м’ясоїди.

Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано:

– Польська інтеліґенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.

Присутні поляки, чоловіки у віці, оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.

– Молодий чоловіче, – почав один із них, – які дурниці ви говорите. Нехай мені вибачить шановний господар цього дому, але щоб українська держава була, замало одного пам’ятника в провінційному містечку, ви не вважаєте?

Липинський немовби цього й чекав.

– Пам’ятник – це початок, українське відродження неминуче.

– Ви провидець?

– Не треба бути провидцем, щоб передбачити очевидні речі, вже давно підтверджені історією. Українці, розділені між кайзером і царем, опинилися в ситуації, коли мусять або здатися і загинути як народ, або повстати. В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі. Український народ не виняток і здаватися без бою не буде. Він переживав подібне в середині XVII століття і спромігся на визвольну війну, яку, між іншим, очолив саме український поляк Богдан Хмельницький.

– Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.

– А ви гляньте на мене, – парирував Липинський. – Чи я існую? Бо я – український поляк. Моя мова польська, а віра – католицька. Ані від мови, ані від віри я не відмовився і не відмовлюся. Проте чую себе зобов’язаним у момент повстання українського народу стати на його бік. Це не романтичні переконання, як багато хто думає, це справа логіки та політичної доцільності.

– У Польщі таких, як ви, пане Липинський, називають ренеґатами.

Липинський спалахнув і скочив з місця.

– Ренеґат зраджує своїх, а я своїх не зраджую, і вам не вдасться мене в цьому переконати. Чи був ренеґатом Богдан Хмельницький, син польського старости, піднімаючи проти польської корони політичну революцію нечуваних масштабів? Чи був він ренеґатом, спричинившись до загибелі польської і до постання української козацької держави у XVII столітті? Хмельницький, як і я тепер, розумів її історичну необхідність. Свої – це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія.

Обурені поляки не попрощавшись розійшлися по домівках. Гасу в світильниках залишалося на самому дні, знадвору через шпари у вікнах пробивався крижаний вітер.

– Ви мужній чоловік, – мовив професор, щоб розвести густу тишу. Липинський забився у фотель і не ворушився, ніби боявся, щоб світ, який він щойно з нічого для себе створив, не виявився мертвонародженим. На якусь мить здалося, що він уже жалкує про кожне виголошене слово і тепер нічого не хотів би більше, аніж забратися з цієї тонкої ламкої криги геть. Так далеко він ще ніколи не заходив.

– Ви перший поляк, від якого я чую щось подібне, – Лепкий розлив у кришталеві чарки пахучу прозору рідину, – Marille, абрикосівка, друзі передали з Відня, зараз якраз те, що треба.

Липинський відсунув чарку.

– Велике спасибі, пане професоре, але я уникаю міцних напоїв. Після них мені цілу ніч бракує віддиху.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що вже хоче йти. Миттєва слабкість минула. На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має права на дезертирство. Вдягаючись, він сказав:

– Я вам дуже дякую за вечір, мабуть, ціле своє життя його пам’ятатиму.

– Не впадайте в крайнощі, дорогий мій товаришу, ось моя вам порада.

Лепкий теж підвівся. Вони стояли один навпроти одного, майже одного зросту, обійнялись.

– Знаєте, пане професоре, мені оце «не впадайте в крайнощі» завжди було якесь неприємне. Я не сумніваюся, що ви бажаєте мені самого тільки доброго, в жодному разі не хочу образити вас різкими словами. Але кажу, як думаю. У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.

– Ваша рація, пане Липинський, я прошу вибачення і забираю свою пораду назад. Хотів зменшити напругу, але бачу, що з вами треба пильно слідкувати за язиком. Ви, як зачуєте фальш, вгризаєтесь у горло, ніби тигр.

Липинський одягнув каракулевий півшубок, попрощався і вийшов у морозну ніч. Рухався як приблуда, нічого навколо не помічаючи. Протягом трьох років навчання у Кракові він мешкав у готелі Polski поруч із міським арсеналом, що його родина Чарторийських нещодавно викупила для своїх бездонних архівів. Де б не був, Липинський завжди винаймав помешкання якомога ближче до джерел інформації.

Одну з трьох кімнат у готелі, невеликому, але пишному і доволі дорогому, на його прохання заставили етажерками, щоб було куди складати придбані книжки. Липинський сів за стіл, сподіваючись записати свої враження від вечора в нагрудній книжечці, але швидко відмовився від цієї затії, лише проставив дату і традиційне в таких випадках «почуваюся хворо». Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу, коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик. У відсутності думок Липинський вбачав підступи невідомої науці хвороби. Ще однієї на його голову.

Важко зітхнув. Не роздягався. Не лягав. Краків уперше ошкірив Липинському свої зуби. Виштовхнув його в невідомість, де холодно і самотньо, і де самому треба вирішувати, що є добро, а що зло. Там ніхто не порадить і не підбадьорить, навпаки, висміють і залякають, лиш би завадити знайти себе справжнього. А який він справжній? Ренеґат. Зрадник. Свій. Чужий. Поляк. Українець. Вацлав. В’ячеслав. Хто він?

Відповідь ховалася в гущавинах розуму, але Липинський вже здогадувався, що вона не мала значення. Не мало значення, ким він був, мало значення – ким він хотів стати. Липинський мусив вибрати чиюсь сторону, але хоч би яку сторону він вибрав – однаково буде зрадником. Зрадник – його нове ім’я. І вся життєва сила відтепер піде на те, щоб носити це ім’я з гордістю.

IV
2000
Перший золотоволосий чоловік

Час – це великий синій кит. Він поглинає мене разом з усіма моїми думками, переживаннями, спогадами, але щоб насититися і могти функціонувати, йому потрібно безліч таких, як я, мільярди крихітних, майже невидимих світів. Вони перемішуються і стають поживою, але не стають одним великим світом синього кита. Кит живе у своєму власному китовому просторі, абсолютному і незмінному, в якому відсутня потреба щось подумати чи про щось згадати.

Згадувати – моя розкіш. Я напружуюся, чманію, ніби падаю в якийсь бездонний вертикальний тунель, і немає за що вхопитися, пальці даремно шкребуться об ідеально гладку поверхню. Я падаю в минуле. Хочеться закричати, але голос завмирає в надрах тіла, що його вже незабаром не можна буде назвати моїм. Лише спалахи любові, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я, іноді освітлюють темряву навколо.

Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова – це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило.

Всі троє мали голубі очі. Лише тепер я це усвідомлюю, бо загалом маю здатність не помічати кольору людських очей. Я не пам’ятаю, не розрізняю, ніколи не зауважувала кольору очей моєї матері, приміром, чи батька – людей, яких бачила найчастіше у своєму житті. Іноді мені стає соромно, особливо перед «очними» фахівцями, які бездоганно знаються на найменших відтінках райдужних оболонок. Я не помічала кольору очей чоловіків, яких любила, але тепер, згадуючи про них, я чітко згадую і ту голубінь, в яку щоразу поринала, коли на них дивилася. Голубі очі пасували цим чоловікам якнайкраще. Вони не могли мати жодних інших очей, тільки голубі, кольору безхмарного неба в морозний лютневий день. У цих очах читалися піднесення і сум водночас. Меланхолія. Нудьга, яка виїдала їх зсередини. Я збурювала їхню нудьгу лише тимчасово, як легкий вітерець збурює бездонне гірське озеро. Протестуючи, я прагнула зрадити моїх голубооких чоловіків із кимсь, хто мав би очі чорних чи брудних відтінків. Якомога чорніших, якомога брудніших. На ділі ж я зраджувала одного голубоокого з іншим.

Перший з’явився, коли я розпочала навчання в університеті. Насправді мені було цілком байдуже, що вчити, але вчила я україністику. З не меншим захопленням я копирсалася б і в хімії чи юриспруденції, бо загалом любила деталізувати інформацію, розгалужувати знання і рухатися кожним розгалуженням у глибину доти, доки вистачить сили і пам’яті. Натомість мені важко давався синтетичний аналіз, узагальнення, сходження за допомогою кількох деталей на саму вершину дерева заради масштабної панорами. Чудесних панорам я не бачила, лише чудернацькі захопливі дрібниці, які, втім, я навчилася сортувати і на основі випадкових подібностей утримувати в голові.

До слова, моя голова не округла, а яйцеподібна, з видовженою щелепою і випуклими вилицями. Таку добре було б по смерті вивісити на палі в таємничому підземеллі, щоб лякати ідеальністю черепа нечастих туристів.

Пригадую, що мені було дуже важливо запам’ятати якомога більше деталей з української барокової літератури. Вона мала не надто високу художню цінність, принаймні на смак сучасного читача, але була неймовірно цікава історичним супроводом, іменами забутих і щойно тепер віднайдених авторів, про чиї долі нічого не було відомо, тому ніщо не обмежувало політ моєї фантазії. Вишукані назви творів, зазвичай духовно-релігійного характеру, заворожували мене, людину слабкої віри, своєю малозрозумілістю. А що мова, якою вони були написані, теж була застарілою, то разом виходила химерна сакральна абракадабра, містичні лабіринти таємних знань, які мені дуже хотілося розшифрувати і пізнати, але які пізнати розумом не вдавалося. Я виписувала авторів і назви їхніх творів, історичні події, які слугували їм за тло (в основному це були релігійні полеміки православних із католиками, а пізніше – українсько-польська війна під проводом Богдана Хмельницького), вивчала біографії професорів Києво-Могилянської академії, навколо якої (спочатку – як Київської братської школи), власне, і завертілося українське бароко. Я насолоджувалася бароко, мліла в ньому. Вже тоді в мене з’являлося це нестримне і нестерпне бажання відчути час на смак, прожити щось більше, ніж одне своє життя, яке само по собі мало чим вирізнялося.

Мої батьки, кольору чиїх очей я не пам’ятаю, але з якими я завжди почувала себе дуже спорідненою, мало втручалися в мій щоденний життєвий плин, особливо після закінчення школи і вступу до університету. Цю знамениту подію вони відзначили купівлею дорожезного, як на наші статки, комп’ютера, занесли його в мою кімнату, ввімкнули, хвильку подивувалися блакитному екранові й залишили мене з ним сам-на-сам, нечутно зачинивши за собою двері. Відтоді батьки з’являлися в моїй кімнаті, лише щоб принести їсти (мама) чи збудити вранці (батько). Вони не знали, що зі мною відбувається, але зі мною й не відбувалося нічого особливого. Я пофарбувала на біло, а потім у рудий колір своє коротке волосся, купила на секонді яскраво-зелену синтипонову куртку і до неї носила розкльошені малинові вельвети. В університеті я сиділа завжди на останніх рядах, ні з ким не розмовляла і не заводила дружби, особливо після того, як одна пишноволоса однокурсниця-протестантка по короткій бесіді назвала мене «неспасенною» і цілком серйозно запевнила, що я горітиму в пеклі, бо обожнюю літературу, а в самого Бога не вірю.

Тоді й з’явився він. Спершу я навіть не звернула жодної уваги. Він зайшов до лекційної зали, був похмурий пізньо-осінній день, так що золотисте волосся прибульця з моїх останніх рядів здалося тьмяним, масним і недоглянутим. Чоловік був одягнений недбало і дуже традиційно, в дешевий светр під шию і чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, – решта два відсотки саме збирали на неї гроші. Я відвернула погляд до вікна, мені не було цікаво, що він скаже. Чоловік став за трибуною і почав розкладати перед собою папери, з яких мав намір читати нам лекцію. Студентська публіка притихла, але не від нетерпіння: вона робила так завжди перед черговим двогодинним западанням у летаргійний сон, спершу притихала, а потім засинала з розплющеними очима, в’яло реагуючи лише на різкі підвищення голосу лектора. Чоловік закінчив розкладати папери і теж звернув очі до вікна. Він не глянув на нас, як це робили інші викладачі, не прагнув збудити наш інтерес чи хоч якось привернути увагу до нового предмета, і це видалося мені дивним, навіть дещо зарозумілим. Я подумала, що цьому викладачеві ми були ще більш байдужі, ніж він нам. На його молодому обличчі читалася якась нелюдська втома, в якій він без особливого опору розчинявся, ніби сіль у молоці. Він навіть не зняв своєї шкіряної куртки, хоча в залі було зовсім не холодно, і нарешті пробурмотів якесь перше речення, яке я не розчула, щось на кшталт: «Сьогодні ми розглянемо творчість такого-то». Кого-кого? Я не була певна, що хотіла це знати. За вікном здіймався і знову стихав осінній вітер, метляючи висохлим покоричневілим листям карликових кленів в університетському дворі і множачи хаос ззовні і всередині мене.

– Тренос, альбо Плач! – раптом вигукнув чоловік за трибуною так голосно і пронизливо, що вже майже запала в летаргію студентська публіка перелякано стрепенулася і нашорошила вуха. Ніхто нічого не зрозумів.

– Тренос, альбо Плач, – дещо тихше, але так само пронизливо повторив голос і продовжив: – Єдиної Святої Вселенської Апостольської Східної Церкви.

Це, очевидно, була назва твору. Вона пульсувала в моїй голові, натягнута, немов арбалетна тятива: двох із перших трьох сказаних слів я ніколи досі не чула, невідомість тривожила мене і водночас притягувала. Це вже пізніше я дізналася, що «тренос» й означає з грецької «плач», а «альбо» – польською «або». Тоді ж ця назва видалася справжньою магією, древнім замовлянням, від якого розходяться хмари і втричі краще починають доїтися корови.

Лектор повів далі, намагаючись відтворити інтонацією стиль подібних «плачів», що йому, втім, зовсім не вдалося, тільки всіх насмішило:

– Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій!

Студентськими лавами покотився смішок, зате мені сказане здалося таким еротичним, що я густо почервоніла і знову відвернулася до вікна. Почулася впійманою. Кілька сонячних променів раптом пробили похмуре осіннє небо й освітили округлу голову викладача. Пасма його золотистого волосся засяяли, а на обличчі, сповненому нелюдської втоми, раптом проступив піднесений смуток, що ним була просякнута вся та література, яку я так обожнювала.

– Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Після кількох цитат лекція набула звичного характеру, чоловік монотонно диктував зі своїх паперів, а студенти мляво шкряботіли кульковими ручками, записуючи кожне почуте слово, щоб його не дай боже не довелося запам’ятовувати. Одна я сиділа нерухомо. Нічого не записувала, просто слухала. Викладач зупинився і вперше пильно оглянув аудиторію. Перечепився об мій застиглий погляд.

– Ви не конспектуєте? Так все добре знаєте?

Я не відразу збагнула, що ці слова звернені до мене.

– Я слухаю, – пробурмотіла із запізненням, так що всі присутні однокурсники з передніх рядів устигли обурливо озирнутися. Хто це там не конспектує? Вони тоді, мабуть, вперше зауважили моє існування. Задній ряд саме тим і добрий, що тебе не зауважують ті, хто рветься вперед.

Чоловік за трибуною вдав, ніби не почув моєї відповіді. Він не потребував моїх виправдань, він не запитував – я пізніше це усвідомила – а докоряв, насміхався, кепкував. Ці кпини збуджували мене. Згодом він часто до них вдавався, і я раділа, бо нехай він з мене насміхається – інших сімдесят із лишком студентів він узагалі не помічав. Це були лишень статисти його щоденної втоми, декорація його всесвітнього смутку.

Кожного разу, заходячи до зали у своїй незмінній шкірянці й розлізлих дерматинових черевиках, він нишком пробігав поглядом аж до задніх рядів і заспокоювався, коли впевнювався, що я теж тут. Я витягала шию, щоб бути краще видною, готова до чергового поєдинку.

– Купити вам ручку, щоб ви мали чим конспектувати лекцію? – казав він з порога, ледь-ледь усміхаючись, так що тільки я розуміла, що слова адресовані мені і що він жартує.

– Ми маємо свої, – відповідала якась студентка, хіхікнувши, але він уже не чув: розкладав на трибуні чергові стоси списаних від руки паперів і розпочинав. У супроводі його дещо зависокого пронизливого голосу до нашої аудиторії вривалися Лазар Баранович із Касіяном Саковичем чи Кирило Транквіліон-Ставровецький, що його «учительноє» Євангеліє привселюдно палитимуть на площах Москви у 1627-му як люте послання диявола. Іван Величковський, український Джон Овен, неквапом проходжався між рядами зі своєю рукописною книжечкою «Зегар з полезегарком», яка залишилися невідомою сучасникам і яку віднайдуть лише двісті років по смерті автора. Стефан Яворський, колишній ректор Києво-Могилянської академії, а тепер прислужник російського царя Петра І, перед смертю слізно прощався перед нами з книгами, Климентій Зиновіїв римував усі можливі професії, а численні аноніми витали попід потрісканою стелею над нашими юними головами, ніби духи нехрещених немовлят.