Текст книги "Забуття"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

XVII
1922
Дні як сльози

«На гноїщах Європи ми, як черви, в’ємось», – написав поет Олесь (приватна адреса: І. бецірк, Зінґерштрассе, 1), якого українське громадянство знало тільки як поета Олеся, хоч він і називався по-інакшому. «Поет Олесь прибув днями до Відня», – урочисто повідомляли українські газети, ніби йшлося про якогось міністра чи генерала. Поет Олесь – зірка української літератури, і те, що він усе своє попереднє життя пропрацював на Дарницькій скотобійні, зовсім не псувало його репутації. Вдень серед м’яса і крові, надвечір – в елегантному білому костюмчику між друзями на прогулянці. Віршував переважно в імпресіоністичному стилі на любовно-патріотичні теми.

У Відні поет Олесь був серед ініціаторів створення Союзу українських журналістів і письменників, який своєю чергою ініціював організацію Українського Вільного Університету. На перший зимовий семестр до університету записалося більше семисот слухачів, з них сорок дві жінки. Крім того, поет Олесь видавав літературний часопис «На переломі». Найчастіше сидів у парламентській каварні.

– Ви чули? – сказав він Андрієві Жукові, чия дружина із Союзом жінок України заснувала у Відні на Йозефштрассе, 79 українську школу.

– Чули що? – Андрій Жук, невисокий жвавий чоловік, переконаний соціаліст і близький товариш Липинського, якого останньому так ніколи і не вдалося «розпереконати» в лівих ідеях. – Зараз так багато інформації, що чоловік почувається, як рак на леду. Не знає, кому вірити.

– Англійська преса пише, що совдеп одної з центральних губерній Росії ухвалив поставити пам’ятник Іуді Іскаріотському на знак, що більшовикам є чужі всякі предразсудки.

Помовчали.

– А я чув, – озвався Жук, – що більшовики протримаються в Україні ще максимум який рік-два. Селяне їх страшно ненавидять і масово бунтують. Через рік-два буде нова спроба встановити українську державу. Тут сумнівів ні в кого нема.

– І під яким соусом? – до компанії підсів Осип Назарук, хитрий і кмітливий галицький адвокат, який називав себе бруталом з черні, заробляв писанням і найбільше боявся померти від голоду, тому завжди їв багато і з таким апетитом, ніби востаннє. – Хто зараз здатний очолити нову українську державу? Петлюра остаточно дискредитував себе союзом з Польщею. Галичане ніколи йому цього не пробачать і називають не інакше, як варшавським сміттям.

– Самих галичан теж можна назвати гряззю Москви, бо вони не побачили нічого ганебного в тім, щоб перейти на сторону Добровольчої армії відновлювати «тюрму народів», – колишній видавець «Ради», кремезний і впливовий Євген Чикаленко приїхав на день із Бадена в Нижній Австрії, де вони з молодою дружиною віднедавна перебивалися на тисячу крон денно. Усі його маєтки, гроші і вплив залишилися в Києві.

– Липинський, – збуджено ділився новинами Чикаленко, – придумав цю огидну аферу з гетьманом Скоропадським, який тепер осів у Берліні. Хочуть реставрувати в Україні монархію. Заснували Союз Хліборобів-Державників і видають якусь монархічну газетку. Тьху! Бруд і мерзость!

Чикаленко роздратовано сплюнув на землю гіркою слиною, яка була першою ознакою його наростаючих проблем зі здоров’ям.

– Колись я вважав Липинського найрозумнішим чоловіком в Україні, але бачу, що помилився. На всякого мудреца довольно простоты. Як можна в час, коли по світу озлоблений люд валить монархів, бажати монархії Україні? І Скоропадський – цей дегенерат – спаплюжив себе, коли був при владі, геть чисто. У його уряді майже не було українців.

– Хіба вам, Євгене Харламповичу, не пропонували міністерський портфель?

– Мені і гетьманство пропонували, але я відмовився, бо дорожу своєю репутацією.

– Дозвольте пригостити шановне товариство білим вином! – вклинився Осип Назарук, уже тримаючи в руках півлітрову карафку з «ґрюнер ветлінер». Розливаючи по келихах напій, він кинув, ніби між іншим:

– Галицький уряд за мого сприяння замовив Липинському коротку історію України для шкіл. Гонорар вже виплачено, Липинський дуже в ньому нуждався, бо останню копійку пересилає жінці й доньці до Кракова. Тому, кажуть, запиває часто.

Голови присутніх зацікавлено підвелись. Назарук витримав паузу, насолоджуючись вибореною увагою, а тоді поважно продовжив:

– Вже й анекдот такий ходить: як Липинський п’є, то спершу тримається українцем, потім виставляє себе російським офіцером, а коли доходить до найвищого градусу, голосно вигукує: «Jestem szlachcic honorowy!».

За столом прокотився несміливий смішок. Назарук ефектно закінчив:

– Я вам це кажу і це є правдою, але коли ви на мене покличетесь, то я дам слово чести, що ніколи такого не говорив.

Євген Чикаленко форкнув і відвернувся. Насправді він терпіти не міг цього безпринципного жевжика, який встиг попрацювати на всі уряди і тепер вибирався до Америки видурювати в тамтешніх українців гроші на визволення Галичини.

– Поляки в Галичині лютують, – зауважував Жук, щоб змінити тему розмови. – У Станиславові б’ють на вулицях усіх, хто вийшов з дому без польської кокарди. Вагітній жінці за це жовніри прострелили ногу. Бідну привезли до шпиталю, де лікарі їй ту ногу відтяли, причім жінка серед страшного крику породила дитину.

– Якісь жахіття ви розказуєте, – відмахнувся поет Олесь. На криваві сцени в нього була особлива реакція. – Як вам у Бадені, Євгене Харламповичу?

– Живемо в готелі без опалення, іншого помешкання знайти не можемо – ось як. Та й сіркою там смердить, бо курорт. Харчі дуже тяжко добути, молоко продають тільки за приписом лікаря. Шукаємо, куди б переїхати.

– Кажуть, зараз найвигідніше у Чехії.

– Хто так каже?! Я лиш звідти. Австрія найдешевша, дешевша за Прагу чи Берлін.

Помовчали.

– Прошу не говорити Піснячевському чи комусь з його людей, що я тут був, – знову заговорив Чикаленко, але притишеним голосом. – А то знову напише у своєму тижневику: «До нас приїжджав старий український громадський діяч Чикаленко, мій учитель життя». Афішує всюди свою близькість до мене, хоч я його за часів «Ради» ніколи близьким не вважав і навіть називав опасним і непевним чоловіком. Піснячевський колись у російських газетах погрожував довести нікчемність українського національного руху як запічково-галушкового. Так і зараз у «Волі» поливає всіх помиями направо і наліво. Всі в нього злодії і хабарники, справедливо і несправедливо.

– Видно, що Піснячевський за фахом лікар, – засміявся поет Олесь, – розтинає пером гнійники нашого громадянства, ніби скальпелем. А як гнійник розітнути, то завжди воняє, хіба не так? Всі наші посольства і місії накралися державних грошей, скільки могли. Без жодної користі для української держави.

Чикаленко зітхнув:

– Дав Бог велику хвилю, але не дав великих людей. Наша інтеліґенція проявила багато всякого паскудства і анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство. Мусить вирости нове покоління.

– Піснячевський, – озвався Назарук дещо із запізненням, бо якраз самотужки поглинав паніровані сухарями кабачки, – не раз нападав у тижневику на уповномоченого урядом УНР за кордоном пана Василька, мовляв, той, як «ділець», фінансує українські закордонні інституції зі своїх фондів у кредит, з чого в майбутньому надіється мати вигоду. Василько на це розмістив у «Трибуні» гострий комунікат, в якому написав, що Піснячевський не раз клопотався, аби й самому отримати таке фінансування, але йому нічого не вдалося. От і біснується тепер. То Піснячевський, коли це прочитав, так розлютився, що прийшов у посольство і побив пана Василька палицею.

– Оце дожилися! – вигукнули одночасно Жук і Чикаленко. – Досі редакторів били, а тепер уже редактор б’є.

Назарук про всяке повторив своє застереження:

– Якщо ви на мене покличетесь, то я дам слово чести…

Тарілка з кабачками спорожніла, і він оглядався на кельнера, вирішуючи, чи не замовити ще одну порцію.

– Тут, в Австрії, вони що завгодно запанірують і засмажать. Хоч кабачки, хоч руку їм відріж. Раз – і в сухарі! І смачно ж!

Чикаленко підвівся з-за столу, бо його останній потяг відходив за годину. Потягся за гаманцем, але поет Олесь його зупинив:

– Облиште, ми за все заплатимо, Євгене Харламповичу. Ви достатньо наплатилися у своєму житті.

Чикаленко подякував і вийшов з парламентської каварні на вулицю. Було холодно. Застебнув піджак, щоб ніхто не бачив, що під ним ще один піджак, тонший. Так, у двох піджаках, Чикаленко перебував уже другу емігрантську зиму. Добре, що зими тут м’якші і можна було продати батьків норковий кожух з бобровим коміром. За нього дали 250 тисяч. На ці гроші Чикаленко сподівався прожити увесь наступний рік.

«Російський більшовизм, – писав він у щоденниках, – надприродний, тому не зможе приспособитися до життя і провалиться. Але на зміну йому прийде якась інша московська влада, а вони всі для нас однакові… Рабська нація ніколи не визволиться, хіба хтось чужий її примусить це зробити, якийсь німецький чи англійський принц зі своїм військом».

А коли мусив лягати на операцію: «Боляка мені чомусь не вирізали зі стравника, а тільки зробили новий вихід. Боюся, що дурно мучили мене на операційному столі 4 години, бо я все чув, все відчував, хоч був приглушений, і все благав, щоб мене заморили, бо не в силі витримати. Аж під кінець наклали мені маску з хлороформом».

Щоденники Чикаленко сумлінно вів відколи навчився писати. Тікаючи з Києва, він залишив кілька товстих зшитків у сховку і тепер дуже шкодував, бо новин з дому не було («Таке враження, що з тої сторони крові, смерті, ґвалту і жаху швидко й птиця не зможе перелітати»), а сам озиватися боявся, щоб не наражати на небезпеку синів, які відмовилися емігрувати. Невідомо, чи ті зшитки ще не згоріли, чи дім на Маріїнсько-Благовіщенській не сплюндрований, чи сини ще живі. Зараз зшитки пригодилися б Чикаленку, бо американська українська газета «Свобода» замовила в нього спогади і пообіцяла великий гонорар.

– Якщо не обдурять і заплатять, то вистарчить на кілька років, – похвалився Чикаленко двом чоловікам, які прийшли провідати його у Рудольфс-шпиталі на Бьоргавеґассе, 8 у Відні, не змовляючись, в один і той же час.

Був грудень 22-го.

Один чоловік – Липинський, другий – Піснячевський, редактор «Волі».

«Липинський ще більше схуд, очі запалися і набули якогось чужого виразу. Якби зустрів його на вулиці, то не впізнав би, тим паче, що обріс бородою».

– Де ви ховалися, дорогий В’ячеславе? – ледь прошепотів розпростертий на ліжку Чикаленко. З його тіла на всі боки стирчали різноманітні трубки, а одна – з особливо принизливого місця. – Всі тільки й питають, куди зник Липинський?

– Усунувся, Євгене Харламповичу, бо кардинально не погоджуюся з тим, що відбувається. Живу в Райхенау – з Відня півтори години поспішним поїздом. Гірська місцевість. Коли оклигаєте, неодмінно приїздіть у гості.

– Бачите, порізали мене, як свиню. Спершу у стравнику знайшли виразку, тепер он мусили репарувати мочовий апарат. Наріст затуляв вихід мочі, довелося розрізати, щоб його вискребти. І гірше всього, що по операції треба буде місяць так лежати з трубкою в пузирі, доки не зростеться всередині. Біда! А Піснячевський, гляди, сидить і ручки потирає, бо вже знає, про що напише у своїй газетці!

Піснячевський і справді потирав руки, але чи то від холоду, чи від незвичного нервового збудження.

– Не любите ви мене, Євгене Харламповичу, хоч я вас з теперішньої інтеліґенції поважаю найбільше і взагалі маю за учителя свого життя.

Чикаленко невдоволено заворкотів і завертівся на ліжку.

– Та й писати вже не маю куди, – розчавлено додав Піснячевський. – «Волю» мусив закрити, бо друкарня подала на мене до суду за борги. Ледве з працівниками розрахувався. Думаю повернутися до лікарської практики.

Його очі весь час бігали в різні сторони, сам Піснячевський безперестанку озирався, ніби боявся, що хтось непроханий зараз увірветься до палати і всіх без розбору розстріляє. Голову тримав низько, готовий за потреби стрибати під ліжко ховатися. У ногах тримав невелику валізку, з якою їдуть на кілька днів відпочити за місто.

Чикаленко мовив:

– А я все шукав нагоди з вами, Липинський, посваритися, бо велику дурницю ви втнули зі своїми новими політичними поглядами. Гетьманство, Скоропадський – навіщо ви так себе соромите? Ця політична ідея мертва і ніякої користі нікому не принесе.

Липинський напружився. У грудні минулого року з кількома однодумцями він створив у себе вдома Український Союз Хліборобів-Державників, який мав об’єднати розпорошених українських монархістів і проголосити Павла Скоропадського гетьманом України. Сам Липинський став головою Ради Присяжних. Свою монархічну теорію він почав друкувати у гетьманському збірнику «Хліборобська Україна» під сентиментальною назвою «Листи до братів-хліборобів», де окреслив головні причини поразки визвольних змагань і стратегію майбутньої боротьби. Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу. Бракувало «об’єднуючої» ідеї. Опираючись на традиційну українську державність, якою в історії українського народу було лише гетьманство XVII—XVIII ст., можна створити таку ідею. Відповідно, кандидатура єдиного живого гетьманського нащадка Павла Скоропадського була для Липинського само собою зрозумілою.

– Я читав ваш випад проти мене, Євгене Харламповичу, – говорячи, Липинський з недовірою поглядав на журналіста навпроти, чия присутність біля ліжка хворого йому, як і самому хворому, подобалась мало. – Але думаю, що головна ріжниця в наших поглядах лежить не в гетьмані Скоропадському, а в розумінню будуччини України. Ви не вірите в сучасних керівників, у Петлюру чи Скоропадського, і впевнені, що сучасне покоління показало себе і більше нічого не варте, колись прийдуть кращі і все зроблять. Аж тоді утвориться українська нація. А я в це не вірю, бо не бачу передумов для того, щоб дальші покоління видали з себе кращих Петлюр чи Скоропадських. Чесним і розумним українцем у нас єсть і може бути тільки той, хто не займається політикою. Отже, розуміється, що всі чесні і розумні мусять від неї відійти. Але чи може українська нація і українська держава бути сотворена одними тільки авантюристами і пройдисвітами? Сумніваюся! Тому рішив працювати з тим, хто є, використовуючи досвід попередніх поколінь. Не знаю, чи обраний мною шлях правильний. Може, краще було завчасу перемінити політику на археологію. Принаймні помер би спокійно, не обпльований і не осмішений всякою піснячевщиною…

Липинський вкусився за язик, але Піснячевський, здавалося, останнього речення не почув. Він підскочив на ноги і вибіг в коридор зі словами:

– Зараз вернуся.

За винятком мовчазних, щойно прооперованих пацієнтів на сусідніх ліжках, Чикаленко і Липинський залишилися в палаті самі. Липинський увесь пашів, розбурханий несподіваною промовою. Він уже давно не брав участі в живих дискусіях і спілкування із зовнішнім світом перевів у площину листування. Мешкав відлюдником у Райхенау, до Відня майже не вибирався.

Але Чикаленко, замість щось відповісти, незмінно поглядав на валізку, з якою прийшов Піснячевський.

– Ану відкрийте її, – попросив він Липинського. Той спершу не зрозумів, що від нього вимагають.

– Не бійтеся, відкрийте, ми ж не чужі люди. Он валіза під стільцем стоїть. Відкрийте її.

– Навіщо це вам? А як повернеться?

– Відкривайте!

Липинський несміливо розщепив замковий механізм. Валіза розкрилася якраз настільки, щоб можна було побачити її вміст. Паспорт і якісь офіційні папери перев’язані стрічкою, кілька випусків «Волі», випрана чоловіча білизна, зубний порошок, запасні черевики.

– Я так і знав, – простогнав Чикаленко. – І цей здурів. Готується тікати, бо думає, що більшовики його вистежують і хочуть убити. Мені говорили, але я не вірив, що такий гострий розум може потьмаритися страхом переслідування.

Липинський закрив чемодан.

Помовчали.

– Ви, мабуть, шкодуєте за своїм добром, Євгене Харламповичу. Скільки втратили. Мій хутір теж спалили і деколи, як по правді, мене бере велика обида на людей, які дали так легко себе обдурити. Повірили, що більшовики відберуть землю у нас і дадуть їм. А от як віддали. Кажуть, у південних губерніях страшний голод.

– Я, дорогий В’ячеславе, прожив у Росії до старості і за шістдесят років так її пізнав і зненавидів, що волію ліпше не мати ніяких маєтків. У тій проклятій державі я жив, як у тюрмі, і більше не хочу. Пишу спогади і рубаю дрова. Нікого з близьких не втратив, розум мій поки при мені – цього досить.

Розум і справді залишився з Чикаленком до кінця його емігрантських днів у 29-му. А от молоду дружину і улюбленого сина він ще встигне втратити одне за одним і зізнається Липинському, що досі не було щасливішого чоловіка від нього: благополучно пережив війну, десять років революції, тоді як багато знайомих позбулися всіх дітей. Тепер же валиться на нього нещастя за нещастям. «Петрусь умер по дорозі на заслання, Івашка, здається, теж заарештували. І мочовий міхур ніяк не наладиться – часто доводиться відливатись».

«Давольно! – напише Чикаленко в останньому листі. – Я вже натерпівся на еміграції і фізично, і морально, страшно жити далі. Лягаючи спати, щодня прошу в Бога смерті… Від щирого серця бажаю, дорогий В’ячеславе, щоб Ви мене пережили».

Це бажання збулося.

А Піснячевський заляже на дно у Братиславі, і про нього всі забудуть, навіть більшовики, хоч він усе одно ніколи не розлучатиметься з валізкою на випадок раптової втечі.

«Від яких десяти років не було чути цього імені, – напишуть колишні конкуренти зі «Свободи» у некролозі за 1933 рік. – Вже й старші його почали забувати, а молодші взагалі не знали. Тим не менше був Віктор Піснячевський після Євгена Чикаленка найчільнішим українським газетярем».

Десь тоді поет Олесь почне черговий вірш словами: «У вигнанні дні течуть, як сльози».

XVIII
2013
Легінь пітьми

Це правда, що з роками свободи в мені ставало менше. Я народилася з великою кулею всередині, наповненою свободою, ніби газом, але поступово газ витікав, просочуючись у навколишній простір, і куля почала здуватися і морщитися. Її вміст більше неможливо було поповнити, як неможливо знову надути деякі дешеві дитячі м’ячики, випадково проткнуті осколком на дорозі. Поступово я почала перетворюватися на живу тюрму, в якій нічого не можна і все заборонено, і навіть однієї безсонної ночі записала у чистому файлі фразу: «Як несходимою тюрмою іду собою». Не знаю, звідки вона взялась.

Найдивніше, що я не дозволяла собі речі зовсім невинні: наприклад, мати довге волосся. Воно в мене відростало максимум до плечей, а найчастіше було зовсім коротким, ледь прикривало вуха. Двічі я повністю голила голову, і, хоч знайомі натякали, що лисина мені не пасує, я чомусь почувалася надзвичайно вродливою і чекала, коли волосся відросте настільки, щоб знову його позбутися. Взагалі ставилася до волосся зневажливо. Єдине, що мене турбувало, – щоб волосся було чисте.

Ще я не дозволяла собі проколоти вуха і насміхалася з жінок, які носили сережки.

Я не дозволяла собі відкоркувати тільки для себе пляшку вина. Відкривала пляшку винятково, якщо котрийсь із моїх чоловіків теж був не проти посидіти за келихом. Або якщо приходили гості.

Не дозволяла собі насолоджуватися висотою, хоча в дитинстві страшенно висоту любила і вилазила на сам вершечок того горіха, під яким курив дід Бомчик. Я почувалася на горісі, ніби вдома, і навіть коли падала, нічого страшного не ставалось. Горіховий стовбур зовсім інакший, ніж у решти дерев, він чимось нагадує тулуб грубезної анаконди, лискучий і гладкий, зеленкуватий, прохолодний на дотик. Я лазила босою і пам’ятаю, що освоювала висоту поступово. Спершу задовольнялася найнижчою товстою гілкою, потім наважувалася підтягнутися на другий «поверх», потім на третій. З третьої гілки вже було видно дідове подвір’я. З четвертої – сільську дорогу, сусідські хати і церкву на горбику в затінку цвинтарних груш. На місцевому цвинтарі хтось колись насадив груш, і селяни з часом, коли дерева подорослішали, змушені були копати ями для могил своїм рідним поміж розлогими кореневищами. Вписували смерть у грушевий сад. Ранньої осені могили вкривалися щільним рядном невеликих зернистих плодів. Грушки гнили, і над ними клубилися хмари ос і бджіл з усієї околиці. Там було небезпечно ходити. Найгірші дерева, щоб по них лазити, – це груші.

Вхід на свій балкон у квартирі я заклала канапою, щоб не піддатися спокусі вийти на нього. Балконні двері викликали в мене стільки ж тривоги і невпевненості, скільки двері, якими йшлося надвір. Пригадую, як я вперше сказала чоловікові, коли він ще жив зі мною:

– Балкони насправді дуже небезпечні, адже їх ніхто не перевіряє! Немає гарантії, що наш не впаде, коли я на нього ступлю.

Так я обмежила ще одне своє задоволення, ще більше звузила простір для існування. Колись я страшенно любила балкони.

– Тобто ти й на балкон більше не виходитимеш? – спитав тоді чоловік.

– Не виходитиму.

– А якщо я вийду і покличу тебе?

– Навіщо тобі це робити?

Ми обоє знали навіщо. Чоловік, який завжди щедро ділився зі мною своєю кулею свободи всередині, раптом захотів знати, що отримає натомість. Чи була моя любов до нього більшою за мій страх до всього решта? Я не відповіла, але він, мабуть, здогадався, якою могла бути відповідь, якщо пішов геть.

Мій будень розпочинався з перевірки безпеки. Перш ніж розплющити очі, я вслухалася в тишу: щоб не дай боже в ній не звучали якісь сторонні звуки, тихі скрадливі кроки, рипіння паркету, чуже дихання. Потім вривалася в реальність поглядом і швидко перевіряла кімнату: щільність зачинених вікон, тіні за дверима, непомітно переставлені речі. Потому я обережно обходила свої володіння, зазираючи в місця, де міг сховатися невідомий, пробувала клямки на дверях вхідних і балконних, щоб переконатися, що вони, як і раніше, зачинені. Тільки тоді я могла дещо розслабитися, хоча розслабитися я тоді не могла взагалі. У мене з’явилися нові звички: наприклад, щоразу, торкаючись чогось, мити руки з милом. Спершу я опиралася, бо розуміла, що так поводяться повні психи, але пушки пальців після доторку до книжки чи якоїсь іншої поверхні горіли пекельним вогнем, доки я не споліскувала їх водою. Вода взагалі стала моїм фетишем. Щовечора я залізала у ванну, хоча довго насолоджуватися нею не вдавалося, бо з квартири починали долинати підозрілі звуки і треба було йти перевіряти безпеку.

– Я поговорила з Ніною, – якось повідомила по телефону мама, – і Ніна вважає, що якщо ти можеш спати, то з таблетками варто почекати.

Ніна – медсестра в обласній психіатрії, мамина сусідка.

– Ніна порадила звернутися до психотерапевта. Дала телефон своєї знайомої. Каже, що дуже добра, звати Оля.

Я записала телефон, але дзвонити не збиралася. Я не довіряла жінкам з іменем Оля, думала сама собі стати психотерапевтом. Так, одного вечора у пориві туги за чоловіком я переконала себе відсунути канапу і відчинити двері на балкон. При цьому я уявляла, як відразу передаю благу вістку втраченому коханому: «Я ступила на балкон, я це зробила, тепер ти можеш повернутися!».

Нога боязко перетнула кордон порога і затремтіла в повітрі. Балконна підлога була вкрита голубиним послідом, сміттям і товщею пилюки.

«Треба буде після того помити підошви з милом», – тільки й могла думати я, стаючи босими ногами на небезпечну зону.

«Ні, краще покупаюся цілком, тут всюди дуже брудно».

Я схопилася за поручні, щоб не впасти, бо в голові запаморочилося. Радше автоматично глипнула вниз на закладений автомобілями дворик – раніше я так завжди робила, щоб оцінити висоту. Все тіло налилося, стало тугим і неповоротким, наче корпус заржавілого станка.

«Метрів десять до землі, – пронеслося в голові. – Летіти секунди дві».

Я заскочила назад до помешкання, нажахана власною думкою (чи бажанням?). Зачинила балкон, підсунула назад канапу й аж тоді набрала на мобільному номер з папірчика. Оля відразу відповіла.

– Мені ваш телефон дала Ніна, – сказала я, – вона працює медсестрою в обласній психіатрії.

– Так.

– Ви займаєтесь терапевтичною практикою?

– Так.

– Я би дуже хотіла з вами зустрітися, але стараюся не виходити з дому…

– Стараєтеся чи не можете?

– Мабуть, не можу.

– Тоді давайте по Скайпу.

Найсмішніше, що кабінет, в якому Оля приймала своїх клієнтів, розташовувався зовсім поруч із моєю квартирою, у кількох хвилинах ходьби пішки. Але я все одно ніколи не бачила її наживо, тільки з екрана свого комп’ютера. Молоденька симпатична блондинка, як я й уявляла. Наші зустрічі відбувались регулярно двічі на тиждень.

– А що ви робите? – допитувалася мама. – Тести якісь тобі дає, напевно?

– Ну, минулого разу я годину проплакала.

– Чого?

Мамине обличчя зробилося вороже й неприступне – звичайне для випадків, коли вона ображалася.

– Бо я така погана мама була, так? Ой, яка ж я була погана, а ви всі добрі.

Насправді вона не була поганою мамою, в цьому й крилася найбільша проблема. Думати про неї погано – ще одне, чого я собі ніколи не дозволяла. Коли на те були причини і так подумати хотілося, миттєво нахлинали докори сумління, які знищували мене більше, ніж сам гнів. Її ж відразу починало боліти серце, і моє почуття провини ставало ще сильнішим, його неможливо було витримати. Я плакала, а Оля казала мені, здається, так:

– Сльози – це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому і звертаєш на себе.

Я витирала очі і розмахувала в повітрі руками, намагаючись виглядати агресивною.

Іноді Оля розповідала мені про інших клієнтів. Я думаю, це такий загальноприйнятий трюк пасторів терапевтичної церкви: щоб підбадьорити, вони наводять приклади ще більших невдах. Імен, звичайно, не називають. Мою історію Оля могла би теж розказувати іншим приблизно так: панічні атаки, не виходить з дому, чоловік покинув, обірвала будь-які соціальні контакти. Замість ком Оля, ймовірно, додавала б ще один-два співчутливих слова, бо загалом була співчутлива. Спершу її співчутливість мене дратувала, аж доки я не навчилась нею насолоджуватися.

Одна Олина клієнтка Ікс мешкала в глухому карпатському селі і вже десять років не виходила з одноповерхового дерев’яного будиночка. Вона взагалі не зрозуміла, що з нею. Коли пробувала вийти, ставався «інфаркт». Лікарі швидкої кілька разів приїжджали, переконували, що здорова, а потім занесли номер телефону жінки в чорний список і більше не відповідали на дзвінки. Родичі і сусіди насміхалися і знущалися з неї: «Шо ти придурюєшся?!» – казали. Потім рідні почали соромитися і сприймати її як сімейне прокляття. Били. Просили священика вплинути. Ніхто і не думав жінці допомагати, бо голова в цій частині світу потрібна винятково для того, щоб нею їсти. З цим механізмом нічого не може статися.

Коли в село провели інтернет, жінка якимсь чудом вийшла на Олю. Їхні терапевтичні сеанси завдяки Скайпу стали регулярними. Жінка поволі почала виходити з будинку, і з часом радіус, на який вона була здатна віддалятися від нього, збільшувався. Ніби псові метр за метром попускали ланцюг.

– Тепер, – казала Оля, – вона може виїжджати на тридцять кілометрів – у сусіднє селище на базар. Між нами сімдесят кілометрів. Ще треба трохи попрацювати, щоб зустрітися.

На прикладі жінки Ікс Оля хотіла продемонструвати, що і мені колись попустять ланцюг на шиї. Тобто я сама собі його попущу. Але не він турбував мене найбільше. Напружившись, я змогла би виходити на психотерапію, як виходила в магазин за продуктами. Просто час, потрібний для подолання заданої відстані, був би у кілька десятків разів більшим, ніж звичайно. Мене лякала незворотність процесів у мозку, ось що. При нагоді я запитувала Олю, чи вона впевнена, що зможе розрізнити момент, коли я збожеволію по-справжньому. Оля запевнила, що зможе. Сказала, що такі люди, як я, з розуму не сходять.

Її оптимізм і співчуття давали свої результати. П’ятихвилинну відстань від дому до продуктового магазину я вже долала не за три години, а за дві з половиною, наприклад. Руки почала мити не тисячу разів на день, а дев’ятсот дев’яносто, іноді навіть кілька разів без мила. Все рідше бралася до підлоги, не кожного дня, а три-чотири на тиждень. Знову повернулася до творчості і написала кілька оповідань – переважно про страх і смішні людські божевілля. Наприклад, що одна жінка вирішила їсти саму картоплю, бо так простіше. Хотіла здійснити переворот у традиційному людському харчуванні і назвала себе картоплеріанкою. Правда, успіху не зазнала.

Всі оповідання починалися незмінно словами: «Одна жінка…», «Один чоловік…», знову «Одна жінка…», немовби одиничність раптом почала відігравати надзвичайно важливу роль. Уже не мало значення, про що йшлося далі. Так, напевно, я переходила зі звичайної фази «всі» (бути всіма, бути як всі) в екстремальну фазу «одна» (я одна, що я за одна, якась невідома, одна-єдина).

Я почувалася страшенно самотньою. Розповідала Олі про Липинського, але вона не хотіла слухати:

– Ми обговорюємо тебе чи якусь історичну особу з минулого століття?

– Ну, ця історична особа не мала можливості терапії…

Моє захоплення історією Оля трактувала як «інтелектуалізацію» внутрішнього конфлікту, мовляв, я ховаюся в розумі, щоб не відчути чогось сильного і ганебного. Чого саме, так і не сказала.

Був липень, здається, коли я зважилася на відчайдушний крок – поїхати у Волинську область, щоб відвідати затурцівський маєток Липинських. Тоді я вже більш-менш спокійно почувалася на вулиці, підлогу в квартирі мила раз на тиждень, як всі нормальні люди. Але громадський транспорт усе ще лякав, тим паче, що подорож на Волинь зайняла би потягом (потягами, якщо бути точнішою) цілий день. Тому я вирішила їхати попутною автівкою, подумала, що з живою людиною буде спокійніше і надійніше. І швидше, звісно. Написала якомусь водієві на інтернет-сервісі «Блаблакар» – він їхав до Луцька і після мого повідомлення відразу передзвонив: «Без проблем, місце є, виїзд завтра о шостій ранку». Я спакувала рюкзак і просиділа на канапі цілу ніч – спати однаково не могла. Рівно о зазначеній годині чекала на перехресті під домом. Світало. Чорне авто під’їхало через хвилину.

– Я вас попрошу не гнати дуже швидко, – це було перше, що я заявила, займаючи переднє сидіння поруч із водієм. На самого водія не дивилася. Ззаду вже примостилась якась молода парочка.

– А що для тебе швидко? – спитав водій.

– Це коли страшно.

Ми їхали, і яскраве світло вранішнього сонця заливало автомобіль по самі вінця. Обабіч дороги простяглися горбисті розлоги полів і лісопосадок, мигтіли, як у кіно, крихітні села і причепурені, а часом занедбані хатки в товаристві доглянутих і не дуже садків. Буйна зелень прикривала злидні. Я піймала себе на думці, що забула, перейнята власними страхами, яким прекрасним може бути звичайне споглядання навколишнього світу. Парочка ззаду цілувалася. Водій увімкнув тиху музику.