Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

– Нічого у них не вийде, – сказала Настя. – Ще є новини?

– Є. Нещодавно розмовляв телефоном зі своїм знайомим по інституту з Рубіжного. Там активісти організували мітинг за єдину Україну, на який отримали дозвіл, міліція пообіцяла свій захист. Як ти вже здогадалася, охоронців порядку було мало. Активісти одразу помітили проросійськи налаштований натовп, тож запитали міліціонерів, як їм бути в разі нападу. І що сказала наша доблесна міліція?

– Що все буде добре, – відповіла Настя.

– В акції брали учать лікарі, студенти, вчителі, багато людей прийшло з дітьми, – розповідав Геннадій.

– Як у нас на флешмобі, – нагадала Настя.

– У активістів були лише прапори України, плакати й музика, а віддалік почали формуватися групи молодиків з палицями у руках, – продовжив син. – Підтримати захід за єдину Україну прийшов разом із дружиною та тестем музикант-бандурист із місцевих.

– Я й не знала, що у нас тут ще є бандуристи, – зауважила Настя.

– Та він не просто учасник багатьох концертів, а ще й переможець понад сорока фестивалів, автор близько трьохсот музичних творів, записав п’ять альбомів, грає на багатьох музичних інструментах, – захоплено розповідав Геннадій. – Одне слово, людина мистецтва, тому дуже мирна. Так ось, мітинг тривав десь хвилин сорок, а потім той натовп, який волав «Расія!», кинувся бити палицями мітингувальників. Били усіх підряд, без винятку. Люди тікали, куди хто міг, а бандуриста схопили, прив’язали до дерева, довго шукали в його візитниці візитку Яроша.

– Ну, звичайно, – іронічно промовила Настя, – що ж може бути страшніше, ніж візитка Правого сектора?

– Потому чоловіка відправили до міліції. Висувають підозру за статтею 263 ч.2 Кримінального кодексу за носіння зброї без дозволу. Кажуть, що знайшли у нього ніж, хоча дружина запевняє, що підкинули. Навіщо мирному музиканту носити з собою ніж? Тим паче, на такий захід. Уже ввечері телефонували дружині бандуриста знайомі й радили, щоб виїжджали з міста негайно або не виходили з дому, бо у них є дитина.

– Врешті-решт, можна було зателефонувати на гарячу лінію СБУ, – сказала Настя, – якщо у місті таке творять менти.

– Ти читаєш мої думки, – Геннадій посміхнувся, не радісно, сумно. – Вона так і зробила.

– Вжили якихось заходів?

– Так. Говорили з нею як психологи, заспокоювали, що все буде добре, але нічим не можуть їй допомогти.

– Ось тобі і гаряча лінія! – зітхнула жінка. – Нема надії ні на кого. А ти чому вдома? Нема замовлень від клієнтів?

– На найближчі дні нема, – відповів син, – тож я подумав, що можна поїхати до бабці Дуні, може, щось їй там треба зробити чи полагодити.

Настю здивувала така заява. То було не хотів навідувати буркотливу та сварливу бабусю, а то сам викликався. Геннадій дивився у вікно, тож Настя не могла бачити його обличчя.

– Звісно, треба з’їздити, вона таки наша родичка, до того ж самотня, – сказала мати. – То, може, і я з тобою поїду?

– Ні! – він одразу різко заперечив. – Не треба.

– Тобі не можна виконувати важку роботу, – нагадала вона.

– Я візьму когось із хлопців, – вже спокійно мовив Гена, – з них більше користі, ніж із нас із тобою.

Настя тільки зауважила, що потрібно передати щось на гостинець. Геннадій погодився.

Розділ 22

Попетлявши зміїстими вузькими сільськими вулицями, «форд»-коротун зупинився біля похиленого дерев’яного паркану, з-за якого виглядала старенька хата. Геннадій відзначив, що передусім потрібно полагодити паркан бабці Дуні, бо дерев’яні стовпчики підгнили, і похилений паркан подекуди підпирали палиці. Напевно, бабця сама знаходила їх і самотужки намагалася надати стійкості споруді, яка в будь-який час могла завалитися. Дві половинки воріт вгрузли в землю, перекосилися і нагадували розгорнуту старовинну книжку, яку ще можна почитати, якщо обережно з нею поводитися.

– Ось тут живе ще одна моя бабця, – сказав Геннадій друзям, що вже вийшли з автівки і оглядали місцевість.

– Цікаво, тут є дівчата? – мовив Іван, розминаючи плечі. – Я був би не проти познайомитися з молодою колгоспницею.

– Відстав від життя не на один рік, – відповів йому Льоня, – колгоспів давно нема, тож і колгоспниць також.

– Ви приїхали сюди баб шукати чи для діла? – дорікнув Геннадій. – Ходімо до хати.

Хвіртка протяжно скрипнула й відчинилася. Із собачої будки неохоче висунувся білий песик, повів носом у бік гостей і лише тоді хрипко кілька разів гавкнув.

– Шарику, це я, – озвався до нього Геннадій.

Пес знову принюхався й привітно завиляв хвостом-бубликом.

– Пізнав мене? – Гена підійшов ближче, простяг руку. Собака її обнюхав, лизнув, радісно заскавчав. Хлопець почухав йому за вухом, від чого собачий хвіст закружляв іще швидше.

Хлопці підійшли до хати, постукали. Одразу двері широко відчинилися і на ґанку постала не стара бабця, а юна дівчина. Волосся зібране у дві кіски, червона футболка, джинси в обтяжку, й приємне обличчя, на якому застигло здивування. Хлопці теж отетеріли й роздивлялися дівчину так, ніби побачили інопланетянина.

– Хто ви такі? – нарешті запитала дівчина.

– Ми до бабусі Дуні, – першим оговтався Геник. – Я її родич.

– Заходьте, – запросила вона, – бабуся вдома.

У хаті було світло й охайно попри те, що зовні будинок здавався старим. Пахло чи то супом, чи смаженою цибулею. Іван по-собачому принюхався, і тишу приміщення порушило буркотіння в його животі. Геннадій привітався з бабцею, простягнув гостинці від матері, але жінка не забрала.

– Вона майже нічого не бачить, – пояснила дівчина, забираючи пакет.

– Так, – підтвердила стара, – осліпла я, як і мій Шарик, катарата[4]4
  Катарата – мається на увазі катаракта.


[Закрыть] з’їла очі. Доля сказала: «Досить дивитися на життя, надивилася вже, всього на віку побачила, пора збиратися додому».

– Бабусю, – жартівливо озвався Геннадій, – скільки вас пам’ятаю, ви все збираєтесь «додому». Ще рано!

– Ні, Генику, відчуваю, що пора, – сказала бабця, – нагостювалася у Життя, пора й честь знати. Гадаєш, легко жити, коли розрізняєш лише світло та тінь? Людей не пізнаю, бо вони для мене стали просто темною плямою.

– Зараз успішно оперують очі, – Гена намагався підбадьорити стареньку, яка дуже змінилася і вже не була схожою на ту сварливу і всім невдоволену бабцю, яку він знав раніше.

– Ні, ні в якому разі не дам довбатися у своїх очах! – вона заперечно похитала головою. – Бог забрав мій зір, щоб мала час більше думати та попросити у нього прощення за всі мої гріхи.

Гена згадав, що раніше нічого подібного від неї не чув, навіть був випадок, коли бабця на Паску білила стіни в хаті, ніби не мала на те іншого дня. «Робити ніколи не гріх», – пояснила сусідам, хоча її вчинок скоріше був протестом.

– Люди змінюються, – ніби продовжуючи думки хлопця, сказала стара, – навіть у моєму віці. Колись кожен з нас відчує, що до зустрічі з Богом залишилося мало часу, і захоче спокутувати свої гріхи. У мене не було дітей, жила для себе, гнівила Бога, тож тепер дала прихисток сиротині. Це Марійка. Вона зараз на практиці у фельдшерки, – пояснила бабця.

– Іван, – першим простяг руку для вітання Іван, за ним представилися по черзі Гена та Льоня. – У тебе справді нема нікого з родичів? – запитав Іван.

Льоня смикнув його за куртку, але було вже пізно.

– Були батьки, – пояснила дівчина, – але вони любили зазирнути в чарчину, тож самі згоріли й хату спалили. Я навчаюся в медичному, тож вирішила проходити тут практику, а бабуся Дуня запропонувала у неї пожити. І мені добре, і їй поміч.

– У мене, – сказав Іван, – теж була мрія в дитинстві стати лікарем, а потім передумав.

– Годі базікати, – зупинила його бабця, – Марійко, нагодуй хлопців, вони ж з дороги.

Друзі поїли й пішли наводити лад надворі та на городі. Іван заходився копати грядки, Геннадій із Льонею – лагодити паркан. Упівголоса Гена обговорював з другом план подальших дій.

– Потрібно дізнатися, де знаходиться найближчий блокпост, – розмірковував Геник. – Йти на той, де ми проїжджали, не варто. Бабця навряд чи буде знати, до сусідів не підеш питати. Тоді як?

– Не переймайся, я сам дізнаюся, – тихо сказав Льоня і вже вкотре поглянув у бік дівчини, яка замітала подвір’я.

– Усе зрозуміло, – підморгнув йому Гена, помітивши, що Марійка також час від час зупиняє погляд на Льончику. – Дивись, щоб Іван не перехопив ініціативу.

– Не вийде, – пошепки сказав Льоня, – я вже з нею домовився ввечері прогулятися до річки.

– Отакої! І коли ти встиг?

Льоня у відповідь лише просяяв широкою та щирою усмішкою.

Розділ 23

Людмила зателефонувала Насті й радісно повідомила, що два номери газети, у яких були дописи Віри Сєвєродонецької, викликали жвавий інтерес у сумчан.

– Ти навіть не уявляєш, як ти мені допомогла! – весело защебетала подруга. – Газети розкуповують на «ура!», мій шеф аж стрибає від радощів, а читачі чекають новий матеріал. Уявляєш, ми достеменно не знаємо, що відбувається на сході країни, а тут із перших вуст! Настю, зараз погляди всієї України прикуті до Донбасу, бо незрозуміло, що у вас відбувається. Чи справді все населення прагне взяти участь у референдумі? Чи лише одиниці? І чому виник потяг до федералізації? Чим це пояснити? – вона засипала питаннями.

– Прошу тебе, зупинися! – Настя не встигала сприймати одразу стільки питань. – З того мішка запитань я зрозуміла, що тебе цікавить, чи насправді багато людей бажають відділитися від України і чому. Так?

– Не лише мене цікавить, а всіх нас!

– Людо, ти вже давно не приїжджала додому, тож можеш навідати матір і все побачити на власні очі, – зауважила Настя.

– Не можу і не приїду найближчим часом, – відповіла Людмила.

– Але чому?!

– На те є багато причин. По-перше, в такий час мені ніхто не дасть відпустку навіть на тиждень, – охоче пояснила Люда. – По-друге, я зможу побачити події лише поверхово, а ти працюєш у великому колективі, живеш у місті, їздиш у громадському транспорті, чуєш розмови сусідів, тому лише ти можеш зазирнути у корінь проблеми.

– Я?! Чи я експерт? Чи політолог?

– Саме тому й важлива твоя думка як пересічного громадянина, а не фахівця! – із натхненням сказала подруга. – Я вже зробила анонс, тому ти не можеш мене підвести. Повідомила, що впродовж якогось часу ми намагатимемося дізнатися від тебе, чому на Донбасі неспокійно. А думку політиків люди можуть самі почути по телебаченню.

– А ти не думала, що у мене не вийде?

– Вийде! Я знаю, – запевнила Люда.

– І все-таки, чому ти не приїздиш до матері? – Настя поставила питання руба.

– Ти ж знаєш мою маму, у неї складний характер, – пригніченим голосом відповіла Людмила, – вона не сприймає мої погляди, а я – її.

– Але ж все одно вона твоя мати.

– Вона мені такого наговорила! – Люда тяжко зітхнула. – Дорікнула, що мене вже обробили бандерівці, що я продалася правосєкам, зрадила і свою матір, і своїх односельців, сказала, що їй соромно за таку доньку. Ось так.

– То вона зопалу, – мовила Настя, – охолоне й буде шкодувати за свої необережні докори.

– А ти б поїхала на моєму місці після того, як тобі рідна мати кинула «Краще б я тебе у лоні задавила, ніж вилупила зрадницю!»?

– О Господи! Чи Петрівна з глузду з’їхала? Хочеш, я з нею поговорю? – обережно спитала Настя.

– Ні! Ні в якому разі! – одразу заперечила Людмила. – Вона сказала, що не хоче більше мене бачити, тож поки що я в село не поїду. А далі… буде видно.

– Так, час розставить усе по місцях, – сказала їй Настя, – але я впевнена, що все буде добре і ви помиритеся.

– Взагалі-то я з нею не сварилася. Мене так заціпило від почутого, що я навіть не змогла огризнутися. Досить про це. Краще скажи, коли мені допис надішлеш?

– Скоро, – відповіла Настя, бо вже подумки погодилася написати свої роздуми.

– Тобі надіслати газетки?

– Не треба. Складай докупи, колись заберу, – відповіла Настя, – не хочу, щоб мої домашні знали про них. У нас і так напруження в родині, от-от лусне, обірветься, і тоді буде щось на кшталт того, що ти розповіла про свою матір.

Подруги тепло розпрощалися, й Настя взялася до роботи. Добре, що була вдома сама і їй ніхто не заважав. Почала писати замітку для газети без вагань – вона як звичайна мешканка міста має своє бачення подій, навіть якщо воно помилкове.

«Скажу одразу: так, у нашому місті дуже бояться бЕндерівців, яких ніхто ніколи не бачив. Якщо спитати, хто такий Бандера, більшість не зможуть дати відповідь, бо навіть вимовляють його прізвище неправильно, – написала Настя. Їй було важко сформулювати думку так, щоб було зрозуміло читачеві. Вона довго не могла визначитися, як це зробити. Врешті-решт, вирішила написати так, як думається. Якщо Людмила знайде помилки або «плаваючі» думки, то виправить. Настя пообіцяла написати так, як вона думає, то й зробить так, тому продовжила: – А ще дужче частина людей нажахана Правим сектором, хоча теж не в курсі, що то таке. У нашому місті існує табу на українську мову (бо запишуть у бандерівців) та навіть на гімн і прапор України (за це можуть побити). У місті плюють на сорочки-вишиванки на базарі та можуть надавати стусанів або й кинути в оселю коктейль Молотова за проукраїнські погляди. Нещодавно моя подруга розповіла про випадок на Центральному ринку. Юнак привітався з іншим словами «Слава Україні!». Не можу стверджувати, що це він зробив з патріотичних міркувань, але хлопцеві довелося дорого поплатитися за необережні слова. На нього одразу посипалися прокльони, кілометрові матюки, підприємці жбурляли в нього тим, за що тільки-но просили чималеньку суму, – своїм крамом, не шкодуючи нічого. В нещасного летіли консервні банки, ковбаса, труси та чоботи. Чоловіки, які торгують на «залізці»[5]5
  «Залізка» – місце на ринку, де торгують інструментом та різними виробами з металів.


[Закрыть], почувши галас, прибігли, покинувши свої контейнери, й почали гамселити юнака. Лише один мій знайомий чоловік, татарин за національністю, кинувся рятувати бідолаху. Він вирвав скривавленого та побитого хлопця з лап озвірілого натовпу і заштовхнув у таксі. Можливо, така поведінка моїх земляків здасться мешканцям інших регіонів дикістю, бо живемо у цивілізованій країні, але цей факт справді був. Якщо комусь заманеться підійти до тих людей і спитати про причину ненависті до українського вітання – не раджу, бо дістанеться й вам на горіхи.

Прикро визнавати, але більша частина мешканців Донбасу страждає на тяжку форму інтелектуальної потворності, фактично це нащадки Шарикова. Тут звикли до кріпацтва, новітні князьки роками давали роботу – і кріпаки їм доземно вклонялись! Зникли великі заводи, зросли статки олігархів, які кидали подачку з барського столу, – і кріпаки дякували їм за крихти! Майдан розірвав кайдани рабства, уся країна радіє, а тут лячно: де мої кайдани? А з Києва кричать: «Донбас, підніми голову!» Майдан і Донбас – різні поняття. У Києві на Майдані зібралися однодумці з усієї країни, а в нашому місті у той час перевіряли правоохоронці лише за те, що людина сфотографувалася на Майдані і мала необачність викласти фото в соцмережі. То змушена була доводити службам, що не брала участі у протистояннях. Або ти приїхав автівкою з Києва від доньки, що там навчається, у тебе одразу ж машину заганяють на штрафмайданчик до з’ясування причин перебування в Києві. Уявіть, як тут живеться проукраїнським громадянам, якщо вони не можуть навіть поїхати у столицю своєї країни!

Зараз багато хто намагається зрозуміти таку позицію жителів Донбасу, шукаючи причини їх бажання відділитися від України. Після анексії Криму почали в соцмережах з’являтися повідомлення, що Донбас Києву не потрібний. Якщо не потрібний, то підемо в Росію! І тут почалося з’ясовування, хто росіянин, хто українець. Дивно! Ми до цього часу ніколи не думали, якої національності навіть наші родичі! І як не пишатися тим, що ти росіянин, після слів отця Трохима Потоки на мітингу комуністів «Блажен тот, кто родился русским!»?! У мешканців міста вже нема довіри до правоохоронних органів, Києву ми не потрібні, залишається одне: сподіватися лише на себе. А в Криму зарплатня вища, пенсії кращі – у це свято вірять. Нехай буде Путін, він зробить життя кращим. Нам потрібний пастух, бо ми звикли ходити стадом. Підняти голову – боязко. Уткнути погляд у землю – спокійніше. Можна скільки завгодно засуджувати такі погляди і тих людей, але є велике АЛЕ. Де депутати Верховної Ради? У Києві, у залі засідань, а ще на екранах телевізорів повчають, як жити. Чому жодний депутат не показав носа в нашому місті? Я співчуваю Турчинову, Яценюку, Авакову – їм випало працювати в дуже складних умовах, коли потрібно їхати автівкою на пробитих колесах, але є ще багато у владі людей, які не гальмують, а допомагають рухатися вперед. І вони повинні бути тут! І не збирати на мітинги людей, а йти у школи до педагогів, у робітничі колективи, в офіси і т. д. Жодного з них тут не було! Місцеві можновладці теж засіли в кабінетах, відгородившись від народу охороною. Можна було хоча б їх викликати в столицю і провести з ними якусь роботу, щоб не допустити саботажу на місцях? А комуністи в цей час плідно продовжували працювати на місцях. Незрозумілого багато, питань – море. Що таке федералізація? Не знаємо. Що таке НАТО? Хтозна, але щось страшне. Яка різниця між нацизмом і націоналізмом? Бог його зна. Що таке фашизм? Комуністи пояснили чітко: київська хунта. Це вбивалося в голови людей не один день. Населення хворе, а хворих не відкидають, а лікують.

Наближається день референдуму, є загроза повторення кримського сценарію, більшість мешканців хворі, але готові йти голосувати. І тут негайно потрібні ліки, які мають надійти з Києва, поки не пізно, бо працьовиті комуністи розповсюдили вірус сепаратизму на численних мітингах. Вони та проросійська пропаганда зробили свою чорну справу, сформувавши образ ворога у вигляді Правого сектора та бандерівців. А перша помилка нової влади була в тому, що зачепила питання мови. Одразу ж це підхопила міцна у нашому місті партія комуністів, які вивели формулу: Свободівці + Правий сектор + бандерівці + заборона мови = вороги! Нікого не цікавило те, що партія Свобода і ПС – різні речі, але комуністи постаралися, щоб формула стала червоною ганчіркою для сходу. Слід віддати належне працьовитості комуністів – лише вони постійно збирали людей, проводили мітинги, загалом утверджували бруд, що лився потоком з російських каналів. Партія комуністів з легкої руки Партії регіонів формувала образ ворога, і основним ворогом швидко став Правий сектор. Знаю, що в нашому місті є багато людей, які мають гордість і цінують свободу. Є частина, яка лише зараз відчула, як любить свою Україну, свою землю. Які ліки потрібні поки що хворій частині? Потрібно, щоб Київ прислав нам ліки у вигляді негайної зміни місцевої влади, заборони комуністичної партії, зміни правоохоронців за бездіяльність, люстрації суддів і прокуратури. Потрібно, щоб мер ішов до людей, а не вони до нього.

Ви знаєте, як потрапити на прийом до мера або хоча б до його зама? Ви повинні написати заяву, чому саме до нього, потім перевірять вас і ваших родичів до сьомого коліна, з’ясують, чи не мали ви судимості і т.д, хіба що аналізи сечі не треба здавати, і то не факт, що вас приймуть, а скоріш за все, відішлють у ту ж службу, на яку ви хотіли поскаржитися. У виконкомі частина працівників мають проукраїнські погляди, але вони не можуть висловити свою думку – жодного слова в пресі чи на зустрічах із мешканцями міста.

Не можу сказати, що в місті повна анархія, але ми наближаємося до неї. Попри все, сподіваюся, що здоровий глузд візьме гору і на незаконний референдум мешканці міста не підуть, зрозумівши, що взяти у ньому участь – це вирити могилу собі і своїм дітям».

Закінчила Настя допис, як завжди, вказавши, що то є лише її особисте бачення подій.

Розділ 24

– Ну що, друзі, – Геннадій уважно подивився на кожного, – починаємо операцію «Автомат»?

Хлопці мовчали, але в очах була згода. Попередньо домовлялися, що вдома залишиться Геннадій, але звечора Іван перебрав, хильнувши три літри пива, тож вранці від нього тхнуло як від бочки з брагою. Вирішили лишити його вдома, а Льонька й Геник підуть на різні блокпости.

– Хлопці, мені щось страшнувато, – зіщулився Іван. – Може, не треба?

– Сиди вже й не скигли, – кинув йому Льонька. – Ми йдемо, а не ти.

– І за вас також боюся, – жалісно протягнув Іван.

– Ми також боїмося, – сказав Геннадій, – але хтось повинен знищити гадів. Чому не ми?

– Тоді… – Іван підійшов, протяг руку для прощання.

– Прощатися не будемо, скоро повернемося, – мовив Льоня і швидко пішов по ґрунтовій вузькій дорозі.

За ним поспішив Гена. Вони вдягли старий одяг, вдаючи з себе простих сільських роботяг. Геник навіть прихопив гумові батькові чоботи, які знайшов на дачі. Друзі вийшли за село. По-весняному гріло вранішнє сонце. Дмухнув теплий вітерець – і хлопці з задоволенням підставили йому свої обличчя. Навколо розлігся такий сонячний, привітний барвистий світ, аж не вірилося, що десь люди вбивають одне одного, стоять зі зброєю в руках, хоча могли б насолоджуватися життям, яке вирувало навколо і в цвірінчанні горобців, і в ґелґотінні гусей, і в ляскотінні коника у килимі зеленої трави, і в жайворонку, який до неба підтягав золоту нитку своєї пісні. Здавалося, що є два неба – голубе й зелене, – які злилися в одне ціле на горизонті й радісно шуміли назустріч сонцю. У таку мить не хотілося думати про лихе – сама природа змушувала насолодитися неповторними миттями життя.

Хлопці мовчки йшли до місця, де дорога розгалужувалася, ніби язик змії. Тут вони повинні розійтися врізнобіч – Геннадій ліворуч, Льоня – праворуч. Друзі зупинилися на роздоріжжі. Попереду першою зеленню виділявся лісок, за верхівку сосни зачепилася замріяна кучерява біла хмаринка, яка, заблукавши у синяві неба, вирішила хвильку перепочити.

– Пора! – сказав, зупинившись, Гена.

– Лугандія! – прозвучало і як «бувай», і як «все буде добре». Вони плеснули один одному в долоні, звівши праві руки вгору.

Геннадій зав’язав на вузол низ сорочки, помахав Льончику рукою і швидко, не озираючись, пішов. Він не озирався довго, аж доки дорога запетляла лісом. Зупинився, огледівся. Навколо нікого, лише тихо шумлять верхівки сосен…

Іван не знаходив собі місця. Уже обід минув, а хлопці не поверталися. Тільки зараз ідея роздобути зброю здалася йому безглуздою і ризикованою.

– Дитинство в одному місці заграло, – бурчав він, вештаючись двором туди-сюди. – У війнушку зібралися погратися! Якого біса? – нервував він.

Іван зайшов до хати. Бабця сиділа перед ввімкненим телевізором, слухаючи новини. Марійка не чула, як він ввійшов, і продовжувала щось шепотіти перед іконою Божої Матері. Він не став заважати, примостився на стільці. Дівчина відчула на собі погляд, обернулася.

– Підслуховуєш? – невдоволено промовила вона. – Так негоже робити!

– А ти що, богомольна? – скептично посміхнувся.

– Не знаю такого слова, – одразу одрізала, – є люди віруючі, є невіруючі.

– Зрозумів.

– Їсти будеш?

– Не хочу. Піду пива куплю.

– Негоже молодому спиватися, – впхала свого носа в розмову бабця.

Іван не став сперечатися зі старою, швидко вийшов і попрямував до магазину. За кілька хвилин він уже ніжився під сонцем у садку. Прохолодне пиво з банки трохи його заспокоїло. Іван всівся зручніше на лавці, обперся спиною на потрісканий стовбур старої груші, прикрив очі і незабаром задрімав, як кіт на сонці.

– Спиш? – почув він голос Геннадія зовсім поруч.

Чи то наснилося, чи насправді Геник сидить поруч, смалить цигарку? Іван залупав очима, протер їх кулаками.

– Чому ти дивишся на мене, як на примару? – запитав Геннадій, розчавивши недопалок чоботом.

– Ти?

– А хто ще?

– Повернувся?

– Як бачиш, – з тону Іван зрозумів, що Гена невдоволений. – Це я, і без нічого.

– Розповідай, що там, – вже остаточно прокинувшись, попросив Іван.

– Дохлий номер, – зітхнув Геник. – Дістався до блокпоста, а там, уяви собі, знайома пика. Я з тим хлопцем особисто не знайомий, але він живе від нашого будинку одразу за шкільним стадіоном, тож часто бачилися, віталися. Ніяк не очікував побачити його саме тут та ще й зі зброєю. Облом повний!

– Та-а-к, – протягнув Іван. – А він тебе пізнав?

– Ще б пак! Довелося вдати, що опинився там випадково, йшов, мовляв, від траси до села й заблукав, – розповів Гена, – він мені вказав дорогу, я пішов, піймавши облизня.

– Хто він взагалі?

– Таке собі, ні риба, ні м’ясо, – пояснив Геннадій, – його ніхто не приймав у свою компанію, бо зазвичай таких не люблять, одним словом, невдаха по життю.

– Невдаха, а зі зброєю, – зауважив Іван.

– Ти мені дорікаєш? Побачив би ти, який він зараз впевнений у собі став! Ніби пуп землі!

– Ну що ж, будемо чекати Льоньку. Може, йому пощастить.

Льоня повернувся за годину. З невдоволеного виразу обличчя було зрозуміло, що і йому не пощастило. Хлопець попросив Марійку принести йому холодної води. Він довго й жадібно пив, аж поки спустошив великий кухоль. Віддав дівчині, подякував. Коли Марійка пішла, розповів свою пригоду:

– Приходжу до них, кажу, що у всьому підтримую їх, захисників землі, яку відвоювали наші діди, що не можу стояти осторонь і спостерігати, як укропи та правосєки хочуть її у нас відібрати, тому готовий стояти з ними зі зброєю в руках. Їх головний, у балаклаві, все те чув, покликав мене до себе. «Хочеш захищати рідну землю від бандерівців?» – питає мене. «Хочу», – відповідаю. «Тоді приходь завтра з речами, – каже, – постоїш кілька днів тут з нами, ми подивимося на тебе. Якщо ти нам підійдеш – пошлемо під Луганськ, спочатку на тиждень, а потім видно буде». Я, звичайно, запитав, скільки мені платитимуть. «Спочатку двісті гривень на добу, – розповів він, – потім, коли отримаєш зброю, двісті за день, чотириста за ніч і тисячу гривень за участь у бою».

– Ого! – не втримався Іван. – Тисячу гривень!

– Помовч! – смикнув його за рукав Гена.

– Тоді я спитав, – продовжив Льоня, – чи одразу мені видадуть зброю, бо укропи можуть поперти будь-коли. Чоловік розсміявся. «Ні, – каже він, – пару тижнів постоїш із порожніми руками!» – «А якщо зав’яжеться бій?» – «Доведеш, що готовий померти в бою, – так сказав. – Побачимо, що ти ладен віддати своє життя, тоді отримаєш калаша».

– І що ти на те? – запитав Гена.

– Він сам дав мені час подумати, щоб прийняти остаточне рішення, – пояснив Льоня, – тож я подякував і пішов геть.

– Ось тобі й роздобули автомати! – Іван підвівся, нервово затупцяв на місці. – І де вони стільки грошей взяли, щоб платити?

– Напевно, «добренький сусід» з РФ допоміг, – сказав Геннадій. – Та чи варто продавати свою Батьківщину за такі гроші? Стоять самі невдахи та наркомани, які не в змозі заробити двісті гривень, тож ладні стріляти у своїх за копійки. Сволота!

– Операція «Автомат» з тріскотом калаша провалилася! – зіронізував Іван. – Тож час збиратися додому.

– Куди ти поспішаєш? – невдоволено промовив Льоня. – Давайте поміркуємо, що ще можна зробити.

– Вам легко так говорити, – обурився Іван, – а в мене «точка» вже кілька днів зачинена, а за місце треба платити, ще й кредити на шиї висять. Ні, ви як хочете, а я вмиваю руки! Пішов збиратися додому.

– Зачекай! – спалахнув Льоня. – Ми ще не договорили!

– Ша, хлопці! – зупинив їх Геннадій. – Поїдемо завтра зранку. Не один ти, Іванку, без заробітку лишився.

Геннадій помітив, як тяжко зітхнув Льоня. «Напевно, у нього з Марічкою щось таки є», – подумав про себе Геник і всміхнувся.