Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 29

Цілий день Геннадій приймав та виконував замовлення, а коли порахував зароблені кошти, не зрадів. Усі замовлення були по місту: перевозив то телевізор по кварталу, то шафу, то холодильник, то кілька мішків цементу, і все на близьку відстань. А з таких замовлень невеликий зиск. До того ж випала нагода купити дешевше пальне, ніж на АЗС, тож на вечір із заробітку лишився дріб’язок. Знову Оксанка буде бурчати, що днями вдома не буває і заробіток нікудишній. Взагалі, останнім часом вона почала дратувати Гену своїми вимогами. Їх небагато. Перша – ідеальна чистота, друга – бути з нею поруч і завжди допомагати, третя – приносити додому вдосталь грошей. Ні, скоріше, її третя вимога на першому місці.

Вона відкрито не дорікала за малий заробіток, але загострювала на цьому увагу своєю поведінкою чи натяками. Іноді від невдоволення у неї раптово псувався настрій або починала боліти голова. Іншого разу вона нила, що не має змоги купити ту чи іншу річ, а подруга може собі дозволити, бо її хлопець чи чоловік має гарний заробіток. То вона не хотіла їсти борщ, бо він не смачний без свинини, купленої на базарі, то хотіла щось приготувати, але не було змоги. Спершу Геннадій намагався все переводити на жарт, потім почав дратуватися. Спробував поговорити, пояснити, що потрібний якийсь час, щоб напрацювати постійних клієнтів, тому іноді доводиться пожертвувати заробітком, завідомо понижуючи розцінки, відповідь одна: «Тоді шукай таку роботу, де більше можна заробити». І промовляє це з такою чарівною усмішкою, що не знаєш, чи лаятися з нею, чи поцілувати.

Геннадій зайшов у супермаркет АТБ. Знову із списку продуктів, який склала вранці Оксанка, доведеться купити лише половину. Ще потрібно взяти матері щось із фруктів, а то вже третій день навідує її і кожного разу доводиться йти з порожніми руками. Незручно якось, бо мама хворіє, а купити собі лимон чи апельсин не може. Враховуючи те, що АТБ не славиться вибором і якістю фруктів та овочів, Геннадію пощастило. Щойно виклали нову партію цитрусових та яблук, тож він вибрав кілька дорогих великих яблук, пару апельсинів і лимон. Геннадій розрахувався на касі, розклав покупки у два пакети: один для Оксани, другий – матері. Він вийшов з магазину й побачене змусило притишити ходу. Ліворуч, під великим навісом над сходами, був вхід до готелю «Центральний». Саме туди йшли чоловіки у камуфляжному одязі з автоматами за плечима. Було помітно, що вони напідпитку, веселі, усміхнені. Вони навмисно повільно йшли, ніби демонструючи свою перевагу, зверхньо оглядаючи перехожих. «Отакої!» – вражено подумав Геннадій і поспішив додому.

Швидко поцілував матір у щоку, виклав біля неї фрукти й побіг до своєї кімнати. Тут можна подивитися новини по комп’ютеру, бо до Оксаниного доступу майже нема – вона постійно сидить то в Однокласниках, то ВКонтакті. Він швидко знайшов свіжі місцеві новини.

«Сьогодні, 7 травня, 2014 року, місто Сєвєродонецьк було захоплено озброєними громадянами Росії», – прочитав заголовок. У повідомленні йшлося про те, що після опівдня до міста заїхало кілька мікроавтобусів з одеськими номерами, в яких були люди зі стрілецькою зброєю. «В результаті вторгнення терористами були захоплені міська прокуратура, міський суд і будівля виконавчої служби, – Геннадій швидко пробіг очима допис. – Наразі ці приміщення зачинені, за згодою з керівниками відповідних служб робітники державних органів написали заяви про відпустку за свій рахунок».

«Усе ясно, – подумав Геннадій. – Але де ж наші доблесні правоохоронні органи? У них є зброя. Невже кишка тонка?»

Далі йшлося про те, що на вулиці Донецький був розстріляний легковик, є постраждалі. Терористи зупинилися в готелі «Центральний», і, як виявилося після спілкування, більшість із них є громадянами Росії.

– Докричалися «Расєя!», накликали сюди терористів! – прошепотів схвильований юнак. – Треба не забути подякувати бабці.

«За інформацією, планується захоплення міського відділку міліції, – прочитав далі. – На думку експертів, протистояти окупантам, враховуючи чисельну перевагу, працівники міськвідділу МВД не зможуть».

– Забзділи! – Геннадій не тямив себе від обурення. – Серуни продажні!

«Наразі у місті Сєвєродонецьк панує повне безвладдя», – прочитав він і додав подумки: «Воно вже давно панує». Ще одне повідомлення: «Є інформація, що готується підрив аміакосховища на ПАТ «Сєвєродонецький Азот»[8]8
  Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» було введене в експлуатацію 1951 року. На «Азоті» працює близько 8,7 тис. осіб. Завод є одним із провідних підприємств хімічної галузі України й спеціалізується на виробництві азотних мінеральних добрив (аміак, карбамід, аміачна селітра, калієва і натрієва селітра), органічних спиртів та кислот (оцетна кислота, метанол, формалін, спирт полівініловий, смола карбамідоформальдегідна), товарів побутової хімії, виробів із полімерів та полімерної плівки (полімерна продукція, мішки, плівка, побутова хімія), будівельних матеріалів (ґрунтовка, шпаклівка, фарба). Об’єднання входить у групу компаній, яка координує підприємства азотної хімії Group DF. Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» за підсумками 2013 року знизило чисті збитки порівняно з 2012 роком на 14 % – до 1,922 млрд грн. 2013 року в об’єднання інвестовано майже 150 млн грн, хоча спочатку планувалося інвестувати 450—500 млн грн. (УНІАН)


[Закрыть], що може призвести до багатотисячних жертв у місті та на прилеглій території в радіусі 50 кілометрів. Органи державної влади та правоохоронні органи зачинені й бездіяльні. Мер Сєвєродонецька перебуває у відпустці. Окупанти зайняті переслідуванням і знищенням інакомислячих. Жителі міста перебувають під владою терору».

– Весело! – сказав Геннадій, дістаючи з барсетки мобільник.

Він зателефонував Антону. Хто як не він повинен пояснити, що насправді відбувається? Друг довго не брав слухавку, нарешті озвався:

– Привіт, Генику!

– І тобі не хворать! Ти можеш пояснити, що відбувається? На місцевому сайті правда написана? – запитав Геннадій.

– Усе так і є, – відповів коротко і неохоче. – Що ти хочеш дізнатися? Наш відділок зачинений, місто захоплене.

– Скільки їх приїхало? Багато?

– Кілька десятків.

– А вас, озброєних правоохоронців, які мають зброю?

– Не знаю, напевно, п’ятсот, може, сімсот. Десь так.

– І ви зачинили приміщення й пішли по домівках? Так просто й легко «злили» місто?

– Зачекай, не гарячкуй! По-перше, не я приймаю рішення.

– Це я вже не раз від тебе чув, – нагадав Геннадій.

– А я чув від хлопців з СБУ ще раніше, що керівництво заздалегідь мало домовленість не чинити опору, якщо терористи прийдуть у місто, бо це приведе до людських жертв, а приміщення все одно захоплять, – пояснив Антон. – Не знаю, чи це достовірна інформація, чи на рівні чуток, але не наше місто першим захоплене, й воно не останнє.

– Але ж вас кілька сотень проти кількох десятків, могли б і не впустити у місто. А так… Як вас тепер називати? Зрадники? Слабкодухі? Чи дібрати інше слівце?

– Можеш називати як тобі завгодно, – дратівливо відповів Антон, – але я вже до цих подій не маю ніякого відношення.

– Тобто?

– Я встиг написати заяву про звільнення, її підписали, – пояснив Антон. – Тепер я вже не мент.

– Але… Ти ж навчаєшся…

– Далі видно буде, а поки якось так. Бувай!

Геннадій зайшов до матері, розповів про останні події.

– Я розуміла, що захоплення міста може статися будь-коли, але не хотілося вірити, що таке трапиться саме тут, – сказала Настя. – Тепер, коли мешканці міста на власні очі побачили загарбників, будемо сподіватися, що вистачить розуму не йти на референдум.

– А я все ще не вірю у бездіяльність наших правоохоронців, – мовив Геннадій. – Можливо, вони діють по-хитрому і готують таємну спецоперацію? Не може бути, щоб якась купка мерзотників заволоділа містом!

– Я теж так думаю, – погодилась Настя.

Розділ 30

Геннадій був у поганому гуморі. Оксана помітила це, щойно хлопець переступив поріг: насуплений, поміж бровами зморшка, як у його матері, посміхнувся куточками вуст, пішов мовчки прийняти душ. Дивний він. Переймається подіями у місті так, ніби вони відбуваються у його родині. Це все від його матері. Ось батько його – зовсім інша людина, спокійний, врівноважений, правильний, він розуміє, що головне – мати роботу і зарплатню незалежно від того, яка влада виплачує. Ну приїхали в місто озброєні люди з «колорадськими» стрічками, то й що з того? Чи вони кому заважають? Планують захопити ментівку, прокуратуру, суд. Нехай! Усім уже набридли продажні судді та прокурори, нахабні менти та хапуги ДАІшники, то чого жаліти чи тим перейматися? Може, хоч хлопці зі зброєю наведуть лад. А з Геником про це неможливо говорити. Він також вважає, що давно потрібно розігнати більшу частину правоохоронців, люструвати суддів, але ж нова влада цього не зробила, то чому не можуть зробити ті люди? Спробуй зрозумій цього Геника! Подруги живуть із чоловіками, і у них нема ніяких проблем у відносинах на цьому ґрунті, бо всі мислять однаково: людині потрібні робота й гроші, а решта їх не обходить. Чи так важливо, на якого дядю працювати?

Оксана вже накрила на стіл, коли на кухню прийшов Геннадій.

– Як смачно пахне! – повів він носом, сідаючи вечеряти.

– Щойно приготувала, – сказала Оксана, поливаючи наваристий червоний борщ сметаною. Біла рідина лягла по червоному красивим візерунком.

– Дякую, – мовив і взявся за їжу, не підводячи на неї погляд.

– Що новенького? – спитала вона скоріш для годиться.

– Невтішні новини, – сказав він, сьорбаючи борщ. – Сьогодні тітка Аліса попросила підкинути її до прокуратури, їй адвокат написав якісь заяви, тож потрібно було здати. Приїхали, а там на ґанку сидять кілька шмаркачів з автоматами, смокчуть з банок пиво. У приміщенні горить світло, і видно у вікнах працівників, але зсередини зачинено. Загарбники сказали, що прокуратура не працює, бо вони, бачте, дали працівникам чотири дні, щоб залишити будівлю.

– І що тітка Аліса?

– Зателефонувала адвокатові, він порадив направити папери поштою, бо все одно прокуратура буде працювати, – відповів Геннадій. – Мене вразило те, що приміщення захопили вісім озброєних людей. Уявляєш, лише вісім! Невже не було змоги їх просто перестріляти? Прокуратура ж під охороною!

– В інших містах така ж сама історія, – сказала Оксана. – Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Навіщо? Заради чого?

– Якщо так міркувати, то краще все й одразу віддати загарбникам. Ти так вважаєш?

Оксана помітила, що Геннадій уже «завівся». Він поклав ложку, не закінчивши вечеряти, в очах зблиснуло обурення.

– Коїться казна-що! – вибухнув Геннадій. – Міліція й прокуратура продовжують спокійно спостерігати, як органи влади захоплює жменька бандюків.

– А ти чекав від них іншого? – Оксана зробила спробу підіграти Геннадію.

– Не знаю, – зізнався хлопець, – але віддати на поталу чужинцям місто – це вже занадто!

– «Азот» сьогодні припинив роботу, – сповістила Оксана. – Це вже погано. Не буде в людей роботи й зарплати, то й у нас клієнтів поменшає.

– Справді?! Не може бути! Зараз будуть місцеві новини по кабельному телебаченню, треба подивитися, – Гена підвівся, щоб увімкнути телевізор, але Оксана його зупинила.

– Не поспішай, сьогодні вимкнули українські канали. Будемо тепер дивитися російські новини.

– Якась маячня! Я подивлюся новини в Інтернеті, – сказав він і вийшов.

– А доїдати хто буде? Я? – крикнула йому навздогін.

– Як хочеш, – відповів розгублено.

Геннадій продивився новини на місцевих сайтах. Окрім повідомлення про захоплення будівлі прокуратури, йшлося про відключення українських телеканалів: «Під тиском озброєних російських терористів, які захопили місто Сєвєродонецьк, і за підтримки членів КПУ місцева телерадіокомпанія, яка здійснювала кабельне мовлення практично на все місто, була вимушена зупинити трансляцію українських телеканалів. Таким чином, порушено право сєвєродончан на вільний доступ до інформації».

– Весело! – зіронізував Геннадій.

Він знайшов повідомлення про зупинку роботи «Азоту», який містяни завжди називають «комбінат». «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот», яке входить в холдинг Ostchem Group українського бізнесмена Дмитра Фірташа, слідом за «Концерном Стирол» (Горлівка, Донецької області), який також входить у той самий холдинг, призупинило все великотоннажне виробництво через загрозу безпеки працівникам підприємства у зв’язку з неспокійною ситуацією в регіоні. Як сповістила прес-служба концерну, тимчасово призупинено випуск аміаку, карбаміду, углеаммонійних солей та іншої продукції, звільнюється аміакосховище». Далі йшлося про те, що під час вимушеної зупинки персонал підприємства буде проводити діагностику й ремонт комунікацій та обладнання, фарбування обладнання, реконструкцію доріг і будівель. Повідомлялося також, що працівники можуть підвищити свою кваліфікацію й отримати суміжні професії в навчальному центрі «Азоту», а підприємство продовжить роботу в штатному режимі зі збереженням заробітної плати.

– Чим ти так захопився? – Оксана підійшла ззаду, обняла Геннадія за плечі.

– Комбінат зупинився, – задумливо промовив він. – Стільки людей недоотримають зарплату.

– Але ж написано, що зарплатня буде виплачуватися в повному обсязі, – зауважила дівчина.

– Ти ж знаєш, що зарплата там невисока, в основному вагу мають доплати за шкідливість, за нічні зміни та премії. А бюджет міста? Звідти йшло основне поповнення.

– Не сміши мене, – сказала Оксана. – Не вистачало, щоб ми переймалися бюджетом міста! Там, у Білому домі, є кому про це думати.

– Ось у цьому наша велика біда.

– У чому?

– У байдужості до того, що знаходиться за порогом власної оселі.

– Ти хочеш сказати, що мені, наприклад, повинно бути небайдуже до бюджету міста? – в її голосі були нотки невдоволення. – Мені байдуже, чи буде там що, чи ні, бо все одно місцева влада розкраде. Чи за свої кровні збудоване Царське село[9]9
  Царське село – так містяни прозвали вулицю в живописному місці, де збудовані елітні будинки місцевих чиновників.


[Закрыть]? Скажеш, що за зарплату ті хороми виросли? То кошти з того самого бюджету, яким ти так переймаєшся! Ти будеш доїдати?

– Уже перехотілося, – буркнув у відповідь.

– Тоді йди до ванної і ще раз помий руки перед сном, – чи то попросила, чи наказала.

Геннадію зовсім не хотілося сперечатися ще й на цю тему. Мовчки пішов до ванної кімнати і довго-довго зі злістю милив руки, підставляв їх під гарячий струмінь води і знову натирав їх милом.

Частина третя

Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все – і землю, і свободу, Тепер забрати можуть вже і честь.

Ліна Костенко

Розділ 31

Одинадцятого травня, у день, коли повинен був відбутися референдум, Настя прокинулася рано. Вікно не було завішене фіранкою, тож яскраве, веселе вранішнє сонечко жартома направило в нього теплі промінчики, вони зупинилися на прикритих повіках Насті. Вона розплющила очі й одразу замружилася від яскравого світла. Ще трохи поніжившись у ліжку, жінка накинула халатик і вийшла на балкон. Приємна прохолода ранку допомогла їй швидко відійти від сну. Настя запалила цигарку, оперлася на поручні балкона. Місто, залите сонячним світлом, раділо приходу нового дня. Якщо подивитися з балкона ліворуч, вздовж рівного як струна Гвардійського проспекту, то прямісінько в кінці його – схід. Там народжується новий день, а праворуч, там, де починається проспект, сонце сідає за горизонт. «А я – середина Всесвіту, бо якраз посередині», – подумки пожартувала Настя.

Здавалося, що місто, як і раніше, мирне, спокійне і незворушне, проте десь у ньому, як черв’яки в стиглому налитому яблуку, причаїлися озброєні непрохані гості. Життєстверджуючий яскравий день надавав Насті оптимізму, і вона була майже впевнена, що ніякого референдуму не буде, бо містяни не такі вже й дурні, щоб іти на нього, закликаючи ворога на свою землю. Та й керівництво міста ніхто офіційно не відсторонив, тож зроблять усе, щоб дільниці не відкрилися.

З гарним настроєм Настя поспішила приготувати сніданок. Незабаром повернеться чоловік із нічної зміни, прокинеться Іванна, яка вчора повернулася додому посеред ночі, причалапає на кухню свекруха і, можливо, заскочить Геник. Котлети були заздалегідь приготовані, тож Настя почала чистити картоплю на пюре. Вона поставила каструлю з очищеною картоплею на плиту, зробила собі каву й знову вийшла на балкон.

Місто вже розминало після нічного сну м’язи, пустивши своїми рівними чистими вулицями транспорт. Прогримів повз будинок у бік комбінату перший вусань – старенький тролейбус. Зазвичай у ньому в цей час пасажирів, як оселедців у бочці, а зараз – лише один кондуктор. Тролейбус, нічого не розуміючи, сонно побіг далі, шукаючи пасажирів на зупинках та голосно гримаючи металевими «ногами» в кожній вибоїні на дорозі. Найближча з них – навпроти рогу будинку. Ось водій намагається оминути вибоїну, яка здалеку схожа на рану на тілі рівної дороги, але марно. Гоп – і загримів усією масою свого металевого тіла. Цьогоріч чомусь забули підлатати дороги. І не дивно. У міста, як і у природи, є свої прикмети. Коли масово лагодять дороги – незабаром вибори. Ще одна аналогічна: не ремонтуються дороги – до виборів ще далеко. На минулих було так, що в кварталі роздовбали дорогу, поробили такі рівненькі ямки, навіть краї намастили смолою на велику радість навколишніх мешканців, проте радість була передчасною. Люди не врахували, що швидкість наближення виборів була більшою, ніж швидкість ремонту дороги, тому ями мали шанс зяяти чорнотою до наступних виборів. Але природа більш поблажлива до людей, ніж можновладці: за рік вибоїни затяглися брудом дороги та піском, а небесна вода допомогла все те спресувати так, що й у найближчі вибори кандидатам у депутати не доведеться їх латати. «Було б весело, якби не так сумно», – подумала Настя і зітхнула.

Так у місті завжди – нікому нема ні до чого діла. Люди бояться не оплатити вчасно комунальні послуги, але ніхто не піде скаржитися на відсутність тих послуг, за які сплатили, випотрошивши свої гаманці. У під’їзді будинку вже двадцять п’ять років не було жодного ремонту. Облуплена фарба на стінах, штукатурка у брудних коричневих розводах від численних проривів труб, погнуті перила, вибите скло непогано заміняють шматки фанери, вхідні двері не зачиняються – всі мешканці звикли до такого сучасного дизайну. Нікому навіть не спаде на думку піти й вимагати зробити ремонт, бо всі знають ще одну народну прикмету міста: «Якщо зробили ремонт у під’їзді, поставили металеві двері і є гаряча вода – там живе хтось із керівництва». Біля виходу з будинку після кожного дощу збирається вода, утворюючи великий басейн підтоплення, тому кожен житель кляне невідомо кого. «Коли вже засиплють цю яму?!» – обурення є, дії – жодної, хіба що якась добра людина принесе пару цеглин, щоб по них можна було дістатися до ґанку.

Балкони руйнуються, але років п’ятнадцять тому з домоуправління пройшлися по квартирах і взяли розписки про те, що мешканці повідомлені про аварійний стан своїх балконів. Дуже зручно, бо так знімається відповідальність за негативні наслідки. Іноді знаходяться поодинокі ініціативні мешканці, переважно зі старшого покоління, які йдуть по інстанціях, але повертаються з нульовим результатом і знову все стихає. Інші вже нікуди не підуть, знаючи, що марно. Ніякого опору спресованій роками системі, яка перетворила людей на німих рабів, на покірне стадо, яке має задовольнятися малим: трохи тепла, їжі, грошей.

«Совковий Донбас» звучить дещо образливо, але, якщо вдуматися, то визначення точне. Більшість мешканців застигли в минулому, десь в СРСР, де є комуністи, гасла і надія на дешеву ковбасу і низькі комунальні послуги. Комуністи вміло рік у рік підтримували віру в те, що ще можна повернути той час, коли все «коштувало копійки» і були встановлені фіксовані ціни. Ностальгуючи за минулим, заповнювали вулиці піснями з далекого Союзу, а сучасного європейського життя ніхто не бачив і навіть не намагався побачити, якщо не враховувати невелику частину прогресивних освічених людей. Дехто влився в безлику масу, яку так налякав Майдан, бо саме він руйнував їх звичний і спокійний устрій життя, коли не потрібно думати, аналізувати, підводити голову. Найлегше – плисти за течією, не докладаючи жодних зусиль, жити по накатаній колії, коли новий день – як клон минулого: робота, дім, вихідний та ще відпустка. І так з року в рік. І неважливо, що сплачені кошти за комунальні платежі йдуть комусь у кишеню, бо «всі крадуть», що дорожній збір знімається вчасно, а дороги взагалі зникають. Байдуже, що під’їзд у гіршому стані, ніж у найбідніших будинках чорношкірих.

За останні роки, коли до влади прийшла ПР, ще міцнішим став бандитський закон «Правий той, хто має більше прав», де основне правило – покірність перед сильнішим, або закон стада. Бути в стаді серед собі подібних набагато легше: не потрібно про щось думати, можна просто щипати травку там, куди привів пастух. Навіть якщо десь є пасовисько з густішою і соковитішою травою, піти туди самому боязко. Є пастух, чи пак, власник, який повинен указувати, де можна пастися. Справді, навіщо нам Європа, коли там самі геї? Там краще жити? У нас також непогано, от тільки б не годувати «західняків», бо що заробимо, то все туди йде. Вони – корінь зла, через них у нас низька зарплатня, Донбас усіх годує. Які дотації отримує Донбас і які західні області? Ми не економісти, тому не знаємо, але те, що всі живуть за наш рахунок, знаємо точно. Хто сказав? Пастух, тьху ти, комуністи кажуть, члени Партії регіонів. Так, ми їх вибрали, бо вони наші, всіх зростив Донбас, тому й проблеми простого народу знають. А «київській хунті» яке до нас діло? Їм на нас начхати. Он Майдан влаштували, адмінбудівлі зайняли, шини палили, стріляли – їм усе можна, а наші хлопці чому не мають на це права? Якщо у Києві западенці займають будівлі, то це називається революція, а якщо в Луганську зайняли приміщення СБУ, то одразу стали сепаратистами. Чому така несправедливість і нерівність? Буде в нас свій референдум, своя незалежність і своя нова влада, яка не допустить сюди правосєків. На референдумі лише з’ясується, скільки жителів Донбасу бажає жити федеративно у складі України чи приєднатися до Росії. Звичайно, що більшість захоче піти по кримському сценарію. У Росії зарплати он які! І пенсії у кілька разів вищі. І не потрібно розмовляти українською мовою. Чи хто коли змушував? Поки що ні, але прийшли до влади самі бандерівці, то тепер вимагатимуть учити українську. Навіщо вона мені?

– Ось у чому справа! – Настя ляснула себе долонею по лобі.

Лише провівши логічний ланцюжок і невидимий діалог з основною «совковою» масою, вона зробила висновок, що референдум – таке собі самовираження, висловлення протесту проти нової влади і на захист старої. Тобто вам там можна робити перевороти-зміни, а нам – ні? Ми теж покажемо, що «Донбас ніхто не поставить на коліна», хоча насправді він давно на них стоїть. Потрібно негайно зробити допис для газети, де вказати основну причину бажання провести референдум – показати непокору нинішній владі і несприйняття її та Майдану.

– Насте, – озвалася позаду свекруха, – картопелька ще не зварилася?

– Ой-ой! – схаменулася жінка й ледь не розбила чашку, яку поставила на поручні.

– Не біжи, – всміхнулася свекруха, – я вже пюре зробила й поснідати встигла.

– Як я могла забути?

– З ким не бува! – свекруха була в доброму гуморі.

– А вам чому не спиться? Ще рано, – сказала Настя, повертаючись у приміщення.

– Як чому? Свято сьогодні, – поважно промовила жінка. – На референдум потрібно йти, виконати свій, як то кажуть, громадянський обов’язок.

– Якраз для цього краще не йти туди.

– Ні, я – свідомий громадянин, завжди ходжу на всі вибори й зараз піду. Потрібно поставити хрестик за нове життя.

– Колись пожалкуєте за той хрестик, – зауважила Настя.

– Звідки тобі знати? Може, навпаки, і діти, й онуки, й правнуки будуть пишатися мною, бо я для їхнього кращого життя поставила у бюлетені хрестика! – пафосно промовила стара.

– Або проклянуть, – тихо, щоб не почула свекруха, сказала Настя й сіла снідати.

За півгодини перед нею стояла свекруха, вбрана так, ніби зібралася стара діва на останні у своєму житті танці. Світло-блакитна блуза з рюшами на грудях, чорна спідниця прямого крою ледь прикривала коліна, туфельки на низеньких тонких підборах і недоречні білі шкарпетки, які жінка натягла до середини литок. Він неї несло дешевими парфумами, брови підведені чорним олівцем, а заштриховане пудрою обличчя прикрашали розмальовані, як у російської матрьошки, щоки і яскраво-червоні губи. Настя не втрималася і пирснула.

– Щось не так? – стара побігла до дзеркала.

– Ви пудрилися перед дзеркалом чи в пітьмі? – розсміялася Настя.

– А що? Погано? Мені не личить?

– Візьміть серветку, зніміть хоча б половину свого макіяжу, а то по дорозі відпаде як погана штукатурка, – сміялася Настя.

Свекруха з перекошеним від образи обличчям подибала у свою кімнату.

– Я так старалася, так старалася, – почулося за дверима.

Настя все ще не вірила, що референдум відбудеться. Прагнула сама подивитися, чи будуть відчинені хоча б найближчі школи, де зазвичай були дільниці на виборах. До того ж вона за час хвороби засиділася вдома, тому вранішня прогулянка їй не завадить. Не дуже хотілося самотньо гуляти містом, але Валерій після нічної зміни відмовиться, Іванна скаже щось на кшталт: «Кожне покоління повинно спілкуватися із собі подібними, щоб не було суперечок батьки-діти». Геник – у Оксанки, подруга – на референдумі у комісії. Доведеться зателефонувати Вадимові, йому також не завадить розвіятися. Вадим одразу погодився і вже за годину чекав її біля будинку.

– Може, все-таки зайдеш до нас поснідати? – ще раз спитала Настя, бо знала, що Вадим не хоче ні їсти, ні готувати.

Вадим очікувано відмовився, пославшись на те, що Валерій уже ліг відпочивати після роботи. Вони пішли до найближчої виборчої дільниці, але вона була зачинена. Жодного оголошення на дверях не було. Двірник завзято розмахував мітлою, прибираючи сміття з доріжок біля школи. Іноді підходили люди і про щось його запитували. Чоловік невдоволено бурмотів і відсилав їх геть.

– Нема, – раділа Настя, – ніякого псевдореферендуму нема! Сподіваюсь, що й інші дільниці не відчинилися, – раділа вона, як дитина.

– Подивимося далі, – сказав Вадим.

Вони повільно пішли проспектом. Місто вже повністю прокинулося, багатоголосо зашуміло, загуло. Люди поспішали у своїх справах, але серед них було неважко виділити тих, хто йшов на референдум. На подив Насті, було багато молоді. Подружжя разом із святково вбраними дітлахами весело поспішало в бік найближчої дільниці. Йшли також люди середнього віку та поважного. Настя з Вадимом зайшли у квартал, де у приміщенні школи була дільниця. У навстіж розчахнуті двері тягнувся потік людей, яким набридло спокійне життя і хотілося того, про що мали туманне уявлення. З дверей з протилежного боку виходили ті, хто вже зробив свій вибір.

– Ось тобі, бабо, й дівочий вечір, – зітхнула Настя. – Здається, місцева влада продовжує відсиджуватися. Не змогли чи не схотіли не допустити псевдореферендум? – вона радше розмірковувала, ніж запитувала.

– Ще погуляємо та подивимося? – запитав Вадим. Настя погодилася.

Вони йшли містом, всюди зустрічаючи охочих проголосувати. Іноді люди запитували інших, де відкриті дільниці для голосування, бо були відчинені не всі. Настя бачила, що Вадим уже зовсім не той. Зі жвавого, веселого та говіркого він швидко перетворився на сумного, мовчазного, задумливого. Здавалося, що втрата сина була для нього втратою того життєвого кістяка, який дає сили та тримає на цьому світі. У його гарних карих очах назавжди застигли смуток і нестерпний душевний біль, а погляд оживав лише тоді, коли наближався гурт юнаків. Чоловік вдивлявся до болю в очах, намагаючись побачити серед них свого сина, а коли розумів, що його нема, надію заступав смуток.

Насті хотілося сказати щось втішне, але знала, що словами тут не зарадити, не розсіяти біль втрати, і вона не знаходила слів. Вона була невдоволена своєю нерозторопністю, але дуже боялася зробити другові ще болючіше. Найліпше присісти на лавці десь у сквері, обняти Вадима, притиснути до грудей, щоб він відчув поруч близьку людину, яка його розуміє і співчуває, можливо, навіть дати змогу висловити все, що наболіло на душі, вилити емоції та біль слізьми. Проте вона не наважувалася цього зробити, боячись, що чоловік неправильно її зрозуміє. Можливо, він відчував це, тому між ними було легке напруження.

Вони обійшли ще кілька адрес, де раніше були виборчі дільниці. Більшість із них не відкрилися, але кілька на все місто все-таки запрацювали, тому складалося враження, що багато людей прийшли «поставити хрестики». Вадим запропонував зайти кудись випити кави, Настя погодилася. За кавою поговорили про щось неістотне, незначне й розійшлися по домівках. Вадим пішов, а Настя довго дивилася вслід знайомій постаті, на чиї плечі звалився непосильний тягар, зробивши поставу старою і сутулою.