Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 6

Звісно, першою прибігла Оксана. Вони прискіпливо оглянула друзів Геннадія, зупинила погляд на коханому і вмить опинилася поруч. Товста довга та пухнаста коса дівчини лягла на груди Геника, коли вона припала гарячими губами до його вуст. Він не втримався, легенько торкнувся кінчиками пальців її волосся.

– Привіт, моя люба, – тихо сказав він.

– Мій коханий, – почув у відповідь гаряче шепотіння дівчини, яка знову зажадала поцілунку.

– Нам вийти чи спостерігати далі? – озвався Марк.

– Ні, ми зараз запишемо на камеру короткометражку з порнухою, – засміявся Петро.

– Яке порно? – цілком серйозно спитав Марк. – Він ще ходити сам як слід не може! Зараз не до сексу.

– А ти його мама? – Оксана запитала з усмішкою, але Геник помітив, що їй не сподобалися такі необразливі наївні зауваження Марка і дівчина ледь стримує себе, щоб не відповісти грубістю.

– Познайомтеся, – рятуючи становище, сказав Геннадій. – Це мої друзі, побратими, навіть брати: Петро мешкає у Києві, а Марк зі славетного міста левів.

– Зі Львова? – скинула вгору нитки-брови дівчина.

– Так! А що? – запитав хлопець.

– У нашому місті краще не зізнаватися, що ти западенець, – порадила дівчина, – і українською не розмовляти. Прислухайся до моєї поради, щоб потім не казав, що тебе не попереджали.

– Це правда? – Марк кинув погляд на Гену.

– Дурня! То Оксана так пожартувала, – усміхнувся друг.

Марк щось хотів заперечити чи пояснити, але почали приходити гості. Геннадій не підводився, сидів за столом, який ломився від наїдків, тож Оксана взяла на себе обов’язки господині й бігала відчиняти двері.

– Лугандія! – привітався Льоня, міцно потис руку, обійняв друга. І так привітно це слово злетіло з його вуст, що в Геннадія одразу потепліло на душі. – Я радий, що ти вдома!

– Я також, – Гена довго не відпускав руку друга. – Так довго мріяв про мить, коли зможу потиснути твою руку з мозолями.

– Вибач, що не був поруч, – тихо та якось винувато сказав Льоня.

– Ти що, друже! – усміхнувся Гена. – Ти потрібний був тут, біля матері, а ми й без тебе впоралися. Знайомся, це мої побратими.

Оксана встигла кілька разів клацнути фотоапаратом, коли друзі віталися.

– Колись це фото ввійде в історію! – пафосно промовила вона і хотіла продовжити, але у двері знову подзвонили.

Никон також привітався кодовим словом «Лугандія», проте наспівав його у стилі реп. За ним майже одночасно прийшли Денис, Антон та Іван. Усі були щиро раді зібратися разом. Здійнявся галас, всіх переповнювали почуття, розмовляли збуджено та голосно, аж здавалося: гудить вулик роздражнених бджіл.

– Ша! Тихо! – Оксані вдалося перекричати всіх. – Можна трохи спокійніше? – Вона стояла біля столу з великою тарілкою в руках. – Зараз або сусіди завітають, або взагалі не почуємо, коли останні гості прийдуть.

Яків прийшов разом з Уляною. Дівчина підійшла до Геннадія, простягла тоненьку руку.

– Лугандія! – промовила вона. – Я так рада тебе бачити! З поверненням додому!

Уля нахилилася, торкнулася губами щоки хлопця. Вона зашарілася, ніби її обдали окропом, а Гена помітив, як невдоволено стисла губи Оксана. Він ледь помітно підморгнув своїй подружці, мовляв, все добре, не хвилюйся, потім привітався з Яковом.

– Спізнюєшся, – зауважив Геннадій, – он у Ніка матня на штанях висить до колін, і то раніше за тебе прийшов.

– Так треба, – віджартувався Никон. – І чому ви звертаєте увагу на матню, а не на самі штани? Вони широкі, бо так я демонструю широту своєї думки та душі.

– Так я ж Ульку чекав біля під’їзду, – не звернувши увагу на розповідь Ніка та зрозумівши жарт Геника, виправдовувався Яшка. – Сам знаєш, які дівчата: то тут підвести брівки, то вії підмалювати та подовжити, то помаду підібрати в тон черевичкам.

– Взагалі-то, Яшо, ти дуже неуважний, – тихо промовила Уля. – Стільки років ми знайомі, а ти не помітив, що я не користуюся косметикою і не ношу черевички на підборах.

– Жінка завжди повинна бути жіночною, – не дуже голосно, але з явним натяком зауважила Оксана.

Уля зрозуміла натяк і ще більше знітилася. Вона опустила очі, розглядаючи свої кросівки, потім кинула швидкий погляд на свіжий манікюр Оксани і поклала руки на коліна, сховавши їх під столом від прискіпливого погляду дівчини Геннадія. «Потрібно зробити манікюр. Негайно, – майнула думка. – Нігті покриті прозорим лаком, коротко стрижені, тому розфарбована розумниця Оксанка не помітила і зробила натяк».

Уля нишком роздивлялася Геника. Він був ніби таким, як раніше, – і все-таки став іншим. Замало сказати, що подорослішав чи став більше схожим на чоловіка, ніж на юнака. І раптом вона зрозуміла, що відрізняло колишнього друга від сучасного. Очі! В його красивих карих очах із дівчачими густими чорними віями вже не було хлопчачої відчайдушності та пустотливого виразу. То був відважний погляд дорослої людини, яка багато побачила і тепер мала повне право дивитися на світ очима з виразом сили, мудрості та смутку одночасно.

– Принцесо, – Уля почула насмішкуватий легковажний голос Оксанки, – бери келих, шампанське вивітриться.

Звичайно, перший тост був за Геннадія. Він подякував усім друзям за те, що часто йому телефонували, цікавилися справами та підтримували. Звісно, всім кортіло почути правду про події на Майдані з вуст очевидця. Геннадію важко було згадувати кожен день, проведений на морозі, тим більше, розповідати про загибель побратимів. Він коротко поділився враженнями, додавши, що в них буде ще багато часу, щоб поспілкуватися.

– І все-таки, – сказав Іван, – мені, наприклад, хочеться дізнатися хоч у двох словах: що тебе та інших привело на Майдан?

– Новини не дивився, чи що? – знизав плечима Марк.

– Я хочу жити у правовій державі, – відповів Геннадій, – і всі, хто приходили туди, теж прагнуть цього. Невже тобі подобається жити у країні, де розкрадається все що можна? Ти працюєш, сплачуєш податки, а твої кошти осідають десь у Межигір’ї. Хіба це справедливо? По закону грабують державну казну…

– Сказати відверто? – Іван зіщулив очі. – Так влаштовані люди. В усьому світі рвуться до влади, щоб більше під себе підгребти. Хай би хто прийшов до влади, будуть красти, а мені байдуже, хто буде при владі і хто забиратиме в кишеню мої податки.

Гена побачив, як міцно стис кулаки Петро, який сидів поруч, як від таких слів зблід Марк.

– Ось тому й стояли, щоб прийшли до влади не казнокради, – продовжив Геннадій, – щоб забезпечити незалежність судової системи від керівництва держави. Можна ще багато говорити, але я потім тобі наодинці розповім ще багато чого.

– Справді! Ось тоді й продовжите дискусію, – сказала веселим голосом Оксана. – Ти краще зізнайся, окрім тебе з Донбасу ще хтось там був?

– Зізнаюся, що мені було соромно за моїх земляків, – промовив Геннадій, і за столом запала тиша. – Тітушок звозили з усього Донбасу, були там і з нашого міста. Як ви вже знаєте, ми були з ними по різні боки барикад. Спочатку запроданці не показували носа з Маріїнського парку, а потім вночі приходили до нас на Майдан, казали, що у нас дівчата гарні.

– Он як! – Оксанка манірно закотила вгору очі. – Кращі за мене?

Геннадій пропустив повз вуха недоречну репліку подруги і продовжив:

– В основному приїздили за гроші студенти, безробітні, навіть спортсмени та наркомани. Вони були якісь пришиблені злиднями. Мерзли, іноді голодували, щоб отримати омріяні п’ятсот гривень за добу. Пізніше таксу їм зменшили до двохсот сімдесяти гривень, потім почали платити ще менше, а іноді організатори втікали, прихопивши гроші, а на Майдан їх перестали пускати. Уявляєте, я зустрів одного знайомого з нашого міста! Він стояв у парку, ми з ним здалеку привіталися, домовилися сходити в кафе на нейтральній території. Виявляється, його пригнало не переконання, а нестача грошей. Він мені розповів цікаву річ. Виявляється, багато тітушок хотіли, щоб Майдан стояв якомога довше. Для чого? Щоб заробити більше грошей. Для них мітинги – спосіб заробітку.

– А що для тебе Майдан? – спитав Никон.

– Друже, для мене Майдан – невеличкий острівок, територія свободи. Так, ми всі мерзли, відстоюючи свободу там, щоби вона поширилася на всю країну, – говорив він із запалом та пристрасно. – Відмова Янека підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом була лише сірником. Терпець у людей урвався, і щодня, навіть щогодини людей прибувало більше й більше, Майдан ріс, як снігова куля. Люди, які там були поруч зі мною, добре усвідомлювали, що їх можуть побити, заарештувати, «пришити» справу, але ще більше боялися жити з таким президентом. Кожен з нас відкинув страх і байдужість, коли прийняв рішення захистити своє право називатися Людиною з великої літери. Це було народне повстання. Так, саме народне, не проплачене, не замовлене. Це був безпрецедентний сплеск Людяності та Добра. Саме тому Майдан був наповнений позитивом та шаленою енергетикою, яка, ніби кола на воді, охопила всю країну. Люди стали кременем у своїх переконаннях, і на тому маленькому острівці свободи почала зароджуватися нація. Там не було байдужих людей, там відстоювали свободу всієї країни справжні українці.

Геннадій замовк і знітився від надмірної уваги до себе. За час його палкої промови ніхто не поворушився, не цокнув вилкою, не промовив ані слова. Він одним залпом випив склянку холодного компоту, оглянув своїх друзів.

– Я не засуджую, що вас не було на Майдані, навіть не запитую, чому так. Я вдячний вам усім, що ви мене не забували, телефонували, запитували, як справи, – сказав Геннадій стишеним голосом і вже зовсім спокійно.

– Ми вболівали за те, щоб з тобою було все добре, – уточнив Денис.

– Я сам зробив свій вибір, а коли з ним визначаєшся – страх відходить вбік. Ми вистояли там, зламали хребет старому ладу, але тепер нас чекає не менше роботи. Потрібно побудувати нове суспільство, вільне від казнокрадів, корупції, продажних суддів та прокурорів. Кожен з нас може небагато, бо окрема людина – то крапля в морі, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для країни.

– Знаєте, – сказав Марк, – мені запам’ятався один плакат на знесеній барикаді. Там було написано «Рабів до раю не пускають». Справді, державна машина перетворила нас на покірних рабів, які повинні мовчки ходити щодня на роботу, за яку платять копійки. Нас привчили боятися міліції, прокуратури, податкової інспекції і так далі, але не навчили жити за законами. Ось ти, Антоне, працюєш в міліції, то скажи мені, чи завжди ви дотримуєтесь закону?

– Як вам сказати? – Антон пом’явся, прокашлявся. – Звичайно, я не можу всього розповісти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульній службі, нам давали план, яку суму коштів за місяць потрібно зібрати на штрафи, а яку сплатити керівництву. Нікого не хвилювало, де взяти ті кошти. Найлегше було здирати штрафи, дівчатка, вибачте, зі сцикунів. Замість того, щоб слідкувати за порядком на вулицях, ми стирчали під барами, пивнушками та забігайлівками, вичікуючи мить, коли комусь приспічить подзюрити під будинком.

Оксана пирснула, але Гена непомітно для інших стис її руку і вона притихла.

– Це ще не все, – продовжив Антон. – У плани нам ставили вилучення зброї. А де її взяти? Іноді купували в складчину і доповідали, що зброю відібрали, а злодій втік. Але далі ще цікавіше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.

– Тобто ви повинні були здавати свого, якщо він навіть нічого не скоїв?! – запитала Уля, не приховуючи здивування. – Але ж це підло!

– Улю, патрулювання вулиць – це як іспит для мента, як перевірка його на профпридатність. Через це ми всі повинні пройти, щоб залишитися працювати в органах.

– І ти здав свого товариша? – запитала вона, свердлячи його очима.

– Здогадайся сама з трьох разів, – відповів Антон, не відводячи погляду.

– Вас посилали у Київ? – запитав Петро.

– Так, – схвально кивнув Антон. – Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.

– Але ж ти не звільнився, як інші, – кинула шпильку дівчина.

– Я навчаюся в юридичному, – пояснив Антон. – Коли закінчу, піду працювати адвокатом.

– І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? – не вгамовувалася Уляна.

– Послухайте мене, – звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, – мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити – ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.

– А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? – поцікавився Іван.

– Маячня! Повна дурня! – майже в один голос відповіли майданівці.

– Хто таке тобі наплів? – запитав Гена.

– Усі тут так кажуть, – чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.

– Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, – відповів Геннадій, – хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.

– Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? – спитав Іван.

– Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, – пояснив Марк. – Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?

– Нам і тут добре, – знизав плечима Іван. – Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.

– Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, – сказав Марк.

– Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.

Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.

– Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, – втрутилася вона в розмову. – Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.

– Точно! – підхопила естафету Оксана. – Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?

– І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, – насмішкувато сказала Уля. – Уявляєте, є такі, хто вірить!

– А що? Це неправда? – скривилася Оксана. – У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.

– І це говорить медпрацівник? – спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. – Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, – запропонував Геннадій.

– По-перше, тобі багато не можна, – зауважила Оксанка, – а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!

– Не розписуйся за всіх, – тихо, але вперто промовила Уля.

– Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, – зітхнув Льоня.

– А я ні! – сказала Оксана. – Я не боєць і не революціонерка, я – просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!

За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.

– Підніміть келихи і всміхніться! – Оксана підвелася. – Я хочу вас сфоткати.

– За Лугандію! – весело сказав Геннадій.

– За Лугандію! – повторили голоси друзів.

– Слава Україні! – голосно й урочисто промовив Петро.

– Героям слава! – відповіли не всі.

Розділ 7

Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.

– Так, – сказала вона, – здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… – з натяком мовила вона.

– Я теж так думаю, – якось невесело відповів Геннадій.

– Тоді я йду до аптеки.

– Мамо, зачекай, – попросив син. – Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?

– Як навіщо? – сказала вона здивовано. – За те, що прийшов на виклик.

– Тобто ця послуга стала вже платною? – прозвучало з легкою іронією.

– Синку, ти ж знаєш, що не помажеш – не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».

– І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, – додав батько, зайшовши до кімнати з чашкою чаю. Він сів на стілець біля ліжка сина, голосно відсьорбнув гарячого напою. – Можливо й таке, що тобі призначили б не ті ліки чи лікар виписав би рецепт на найдорожчі ліки. У нас на роботі працює жінка, у якої чоловік лікар, так вона якось хвалилася, що він отримує відсоток від проданих аптекою медикаментів, на які виписує рецепти. Лікарі домовляються з аптеками і співпрацюють настільки активно, що іноді доходить до бійок. Як результат, її чоловік отримує від аптек удвічі більше, ніж його зарплатня від держави. Ти б не хотів, щоб на тобі заробляли лікарі?

– Тату, він уже заробив, – сказав Геннадій. – Його обов’язок надавати хворому допомогу, він давав клятву Гіпократа.

– Сину, не сміши, – усміхнулася Настя. – Хто хоче працювати за ті копійки? Усі платять лікарям.

– По двісті гривень?!

– Ні, якщо сам підеш в поліклініку, то можна покласти на стіл сто, – пояснила Настя, – тоді тебе приймуть відповідно. А виклик додому – то вже інша такса.

– Такса, – син зітхнув, – у нас завжди була встановлена такса, на все і вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоєний злочин? Штука баксів – на рік менше проведеш за ґратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху – сплати півціни штрафу. Не хочеш іти на роботу? Купи лікарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державній медичній установі – такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, і ми, німі раби, покірно її даємо. Я був гордий, коли попав на Майдан, і впевнений, що корупція буде подолана, що ми зможемо жити в правовій державі, де кожен буде чесно виконувати свої обов’язки і платити податки. Звичайно, я розумію, що за один день таксу не скасуєш, але все залежить від кожного з нас. Якщо й надалі будемо пхати конвертики в кишені – нічого не зміниться. Невже не можна було не давати лікарю хабара?

Геннадій пильно подивився на батька, потім на матір.

– У тобі палає юнацький запал та наївність молодості, – сказав батько, помішуючи ложечкою чай.

– Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?

– Можливо, тобі боляче буде чути, але я скажу «так».

– Я… Я не розумію, – сказав розгублено хлопець, – мої друзі, мої побратими полягли… Їх розстріляли, щоб ми й надалі жили по-старому і пхали гроші в кишені?

– Я був категорично проти твоєї поїздки на Майдан, але ти поїхав, не спитавши нас, – мовив батько. – Ти гадаєш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокійно спали ночами? Ти б бачив свою матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші – і все, крапка.

– Ми не дозволимо, – неголосно, але твердо сказав син. – Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.

– Наївна простота! – зітхнув батько. – Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан – і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.

– Не буде цього! – палко заперечив син. – Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.

– Ти сам знаєш, чому ми так робили, – виправдовувалась Настя. – Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат – можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.

– Так, – підтримав Настю чоловік, – насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми´ та…

– Бо нас роками вчили поважати силу, – перебив син батька, – що судимість у пошані, служать в армії тільки ті, у кого нема грошей, щоб відкупитися, а нами повинен правити олігарх, бо в нього є гроші, тому буде менше красти. Знаєте, я коли лежав у лікарні, то мав час для роздумів. Я намагався зрозуміти, коли у наших людей на Донбасі почали висихати мізки. На мій погляд, тоді, коли на помаранчевий колір кидалися, як бик на червону ганчірку. Пам’ятаєте, тітка Аліса розповідала, як мало не вбили підприємця на базарі лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смітники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’їзд сепаратистів у нашому місті? Вся країна дізналася, що є таке місто Сєвєродонецьк – центр сепаратизму.

– Прийшов до влади помаранчевий лідер – і щось змінилося? – батько пильно подивився на сина. – Так буде й надалі. Хай хто прийде до влади – буде те саме.

– Тож на Майдані стояли самі дурні? – ледь стримуючи лють, запитав син. – Тут усі розумні, а там зібралися телепні? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своєю кров’ю оросив Майдан просто так?!

– Ти легковірний, – батько допив чай, – піддався пропаганді західняків.

– Сину, – Настя помітила, що син аж зблід, – ти пролив кров немарно. Усе зміниться, але не одразу. Якщо батько цього не зрозумів, то не засуджуй його і не тримай зла. Він чесно висловив свою думку, а це краще, ніж думати одне, а говорити інше. Ви зробили велике діло – показали всьому світові, що українців не зламати, нагадали, що ми – нація, що можна жити гідно і вільно, але за свободу треба платити, на жаль, дорогою ціною. Хай там як буде далі, Майдан ввійде в історію. Настане час, і я буду з гордістю розповідати, що мій син відстоював нашу свободу.

– Пишномовні пафосні слова і все, – підвів риску батько і посунув на кухню.

Настя погладила синову голову.

– Усе буде добре, мій рідненький, – промовила лагідно, – головне, що ти вдома, що ти живий.

– Мамо, скажи правду: чи багато сєвєродончан підтримувало майданівців?

– Не знаю, Генику, – Настя прилягла поруч, – навіть скільки приблизно, не знаю. Думки людей розійшлися, як під час Помаранчевої революції. Скільки людей, стільки думок. Розповідали, що були спроби створити свій Майдан у місті, прийшло кілька людей, яких міліція врятувала від оскаженілого натовпу. Навіть якщо хтось і підтримував або члени родини поїхали в Київ, ніхто не зізнається.

– Але чому? Там твориться історія, наша історія!

– Я тобі наведу кілька прикладів, і ти зрозумієш чому. – Настя обійняла сина за плечі. – Моя співробітниця їздила в Ужгород на лікування, а коли поверталася, то потрібно було в Києві чекати потяг, тож у неї було кілька вільних годин. Вона не була активним прибічником Майдану, але розуміла, що Майдан назавжди ввійде в історію країни, тому захотіла сфотографувати барикади та й себе кохану. За барикади вона не пішла, але на фоні нафотографувалася, повернулася додому і виклала у соцмережі, де була зареєстрована. Наступного дня на роботі її знайшли люди з СБУ. Не знаю, про що допитували, але перевірили, чи не стояла вона на Майдані, чи справді їздила на лікування, попередили, щоб більше не було фоток в Інтернеті, бо для неї буде гірше.

– І що вона?

– Перелякалася до смерті й швидко видалила світлини, – пояснила Настя. – Ще один приклад. Знайомий дядька Вадима на власному мікроавтобусі поїхав у Київ навістити доньку-студентку, повіз дещо з одягу та харчі. Не встиг повернутися і в’їхати у місто, його затримують СБУшники до з’ясування обставин перебування у Києві, автівку ставлять на штрафмайданчик. Перевірили, відпустили, попередили. Це ж добре, що мало хто знав, де ти був. Ми не теліпали язиками, тому й не втратили роботу. Дядько Вадим теж приховував від усіх поїздки у пошуках Левка. Ось тепер сам роби висновки. Ти знаєш, скільки мені на Фейсбуці в приваті дорікали, що я мовчу, не висловлюю свою позицію, не підтримую Майдан? Їм легко кидати в мій бік докори, бо вони з тих областей, де влада відкрито підтримала мітинги. А у нас хто при владі? Партія регіонів та прихвосні комуністи. Спробуй тут відкрити рота! А ми з твоїм батьком стільки років пропрацювали в хімічній галузі й зараз працюємо, щоб піти раніше на пенсію за шкідливість. Нас на роботі попередило керівництво, що звільнять за статтею всіх, хто підтримуватиме Майдан. Чому? Бо всі великі підприємства належать олігархам клану Партії регіонів плюс компартії.

– Я навіть не здогадувався, що тут так усе сумно, – зітхнув син. – Мені здавалося, що з нами піднялася вся країна.

– Вся, окрім сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.

– Мені телефонували друзі, підтримували, як могли.

– Підтримували тебе, сину, як свого друга. До речі, придивися, хто чим дихає, не теліпай язиком зайвий раз, бо…

– Мене мої друзі не зрадять, – зупинив він матір, – я в них упевнений. Ми всі різні, кожен має право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Ні, це неможливо!

– Людям здається, що вони змінюють події, – задумливо сказала Настя, – проте іноді події змінюють людей. Зрозумів?

– Мамо, як там бабуня? – Геннадій змінив тему розмови.

– Вчора я їй не змогла додзвонитися.

– Коли сьогодні будеш з нею розмовляти, дай мені слухавку, – попросив матір. – Здається, я знайшов аргументи, щоб переконати її повернутися додому. Добре?

– Гаразд, – Настя підвелася. – Ти відпочивай, а я піду в аптеку. Головне – не хвилюйся через дрібниці. Усе у нас буде добре.