Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 27

Після травневих свят Настя захворіла. Так щороку! Взимку рідко хворіє на застуду, а з настанням тепла обов’язково підхопить. Коли лікар відправив її на лікарняний, вперше за все життя зраділа. Для неї робота завжди була в радість, ніколи не відчувала її як тягар. Іноді свекруха казала, що таких трудоголиків у нинішньому поколінні вже нема. На роботу Настя ніколи не спізнювалася, навпаки, вранці приходила першою, раніше за керівництво. Коли доводилося працювати у другу або третю зміну, також з’являлася на робочому місці за годину. Спочатку Валерій був невдоволений, бо доводилося йти на роботу з дружиною заздалегідь, коли можна відпочити вдома зайву годинку, а потім змирився – все одно її не переробиш. До того, як прийняти зміну, вона встигала обійти всі корпуси, ознайомившись із роботою попередньої зміни. Іноді підлеглі кидали на всюдисущу Настю невдоволені погляди, але всі знали, що у її зміні завжди буде порядок.

Звичний устрій робочого життя дав тріщину на заводі в Рубіжному і був зламаний на нинішній роботі. Не вистачало сил слухати щодня розмови тупоголових колег про референдум, приєднання до сусідньої держави та споглядати радість від новин про вбитих «фашистів». Важко сприймати таке, а ще важчим був тягар мовчання. Іноді Настя, стомившись від розмов невігласів, які не знали історії своєї країни, задумувалася: можливо, вона щось не розуміє? Помиляється? Що робитиме, якщо насправді Донбас приєднають до Росії? Не хотілося впускати такі думки в голову, але справді, як складеться її доля? Що буде з її родиною, бо вона для себе вже вирішила, що не зможе жити на українській землі, але в чужій країні. Що тоді? Куди їхати? Покинути все чи лишитися з родиною? Втім, такі думки приходили тільки в годину сумнівів та тривоги, бо тверезий розум не сприймав життя в іншій країні.

Захворівши, Настя зраділа змозі відпочити від сепарів та їхніх розмов. Наковтавшись пігулок, вона залила в термос гарячого чаю з малиновим варенням, прихопила чашку й зачинилася у своїй кімнаті. Поніжилася під м’яким пледом у ліжку, але чомусь не змогла заснути. Сіла за комп’ютер, передивилася новини – втішного було мало. З цікавості відкрила сайт ВКонтакті, знайшла місцевий «Антимайдан». Одразу заклик: «Слава Новоросії! Слава Донбасу! Дорогі друзі! Основна мета нашого співтовариства – об’єктивно висвітлювати ситуацію, яка склалася в Україні. Спираючись на підтримку небайдужих громадян, ми зробимо все можливе, щоб не допустити у наш регіон хаос, який заразив багато міст України. Приєднуйтесь! Не впустимо фашистську чуму в наш дім!»

Настя здивувалася, що так швидко група набрала не один десяток тисяч чоловік. Утім, якщо подумати, то й не дивно. У неї вже давно склалося враження, що молодь використовує мережу Інтернет для скачування фільмів, хітів та сидіння ВКонтакті. У міському транспорті молодь втуплюється в екрани смартфонів, щоб почитати дописи в цій групі, в бібліотеці працівники також казали, що хлопці й дівчата приходять туди, щоб «полазити ВКонтакті», на роботі Настя спостерігала ту саму картину. Щоправда, дехто полюбляє «Однокласники», де багато картинок і смішного відео. Настя була зареєстрована в цій соцмережі, бо там у списку її друзів були однокласники та одногрупники – жінка вітала їх зі святами й іноді листувалася з ними.

Зайшла на сайт, погортала сторінки – самі проросійські погляди, ті ж заклики створювати Новоросію та йти на референдум. Настя швидко згорнула сторінку, знову з цікавості відкрила ВКонтакті. Там знайшла цілу групу із закликами розправлятися з «київською фашистською хунтою». Серед фотографій «ворогів» знайшла знайомі обличчя місцевих журналістів і кореспондентів, підприємців, які мали проукраїнські погляди, членів місцевого осередку партії «Батьківщина» і, звичайно, фотографії чи не найголовніших «ворогів» – молоді, яка належала до Правого сектора. Вразило те, що до цього «чорного» списку були занесені місцеві активісти, які виступали лише за єдину і неподільну Україну.

Настя почитала коментарі й обурилася не на жарт. Тут були відкриті заклики розправитися не лише з цими людьми, а й з їхніми дітьми. Вказувалося, де вони навчаються, в якій групі, коли у них перерва і де можна спіймати після занять. Біля багатьох прізвищ – домашня адреса й навіть мобільні телефони. Звідки такі дані? Напевно, від близьких та знайомих, бо дізнатися номер чужого мобільника не можна. Виходить, що діти навчаються поруч з тими, хто їх уже зрадив. Але найбільшим здивуванням стало те, що вона побачила на останній сторінці. Там була розміщена світлина, де Настя на флешмобі намагається розгорнути український прапор. Внизу – заклик впізнати «зрадників».

Настя довго дивилася на фотографію. Як могло трапитися, що вона на своїй землі, у своєму місті, яке так любила, перетворилася на ворога? Що трапилося з людьми? Чому вони стали такими жорстокими, що ладні вбити дітей патріотів? Яке відношення мають діти до поглядів батьків? В одному з дописів вказувалося, де донька-школярка «ворога» вигулює ввечері свого песика. Хтось навіть вислідив і сфотографував дитину. Далі ще гірше. Якийсь «Кот» розгорнув активну компанію з дискредитації місцевих проукраїнських сайтів і ошаліло розвивав сепаратистські ідеї. У коментарях – суцільні погрози. Здавалося, що розвивається не ідея боротьби з фашизмом, а то й є сам фашизм, жорстокий, цинічний. Куди дивляться місцева влада, міліція, СБУ? Можливо, вони не в курсі справ? Настя взяла мобільник, щоб повідомити органи, але одразу відклала його. Номер її телефону висвітиться на екрані, а кого захищає міліція, вона вже відчула одного разу на своїй шкурі. Не факт, що під світлиною в соцмережі наступного дня не з’явиться номер її мобільника.

Настя не була зареєстрована ВКонтакті, але якось раніше Іванна зареєструвалася і дала матері свій пароль, щоб та мала доступ. Тож виходить, що донька все це читає? Потрібно з нею негайно поговорити на цю тему!

Настя почитала новини на місцевих сайтах і вимкнула комп’ютер. Її лихоманило, тому загорнулася в плед і лягла у ліжко. Здавалося, що не спала, але їй встигла привидітися мати, чомусь така нещасна, сумна, бліда, ніби мрець. Настя біжить до неї, щосили кричить: «Мамо! Матусю!» – а з місця зрушити не може, ніби до ніг прив’язані пудові гирі. Настя відчуває, що мати чекає на її допомогу, вона рветься до неї і падає.

– Мамо! – Настя кричить щосили, падаючи в темну прірву, і вже не вона намагається допомогти матері, а сама чекає від неї порятунку.

– Мамо, – чує вона поруч.

Чи то її голос, чи Іванни.

– Що з тобою? – біля неї стоїть розгублена донька.

– Господи! – зітхає Настя, зрозумівши, що то був лише сон. – Уві сні таке приверзлося.

– Ти кричала так, що я на кухні почула.

– Нашу бабусю бачила уві сні, – підводячись, пояснила доньці. – Посидь біля мене.

Іванна сіла поруч, пригорнулася до матері. Настя обняла доньку, поцілувала у маківку. Здалося, що нема жодних хвилювань та життєвих негараздів, є донечка, яка ніби й виросла, а залишилася такою ж дитиною, милою та беззахисною.

– Знаєш, моя люба, – сказала Настя, – я весь час думаю про маму. Останнім часом чомусь згадую те, коли її образила словом чи щось не зробила, не допомогла їй. З’явилося відчуття провини… Колись не зателефонувала вчасно, хоча знаю, як вона завжди хвилюється за мене. Можна було б їй купити гарний подарунок, а я дарувала лише необхідне. Виню себе в тому, що мало її обіймала, рідко казала теплі слова. Тепер навіть не знаю, чи зможу колись надолужити згаяне? І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов’ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?

– На те ми й люди, щоб робити дурниці, а потім їх виправляти, – тихо промовила Іванна. – Мамо, чому ти говориш про бабусю так, ніби… наче з нею вже сталося щось жахливе? Вона ж тобі телефонувала?

– Так, але ми всі розуміємо, що з нею щось трапилося. Розуміємо і нічого не робимо. Так не можна далі.

– Що ми можемо вдіяти? Поїхати в Росію, як тітка Ніна, як бабуся? Навіть заяву в міліції не приймуть, бо вона жива, не зникла безвісти. Просити її знайти? Посміються з нас і на тому все, скажуть, що бабуся самостійна людина і має право бути там, де вважає за потрібне. Не телефонує? Так то її право, може, не хоче з нами спілкуватися. У тебе погане передчуття? Це до лікаря, а не в міліцію, чи пак, в поліцію.

Іванна пригорнулася до руки матері, і Настя чула її тепле дихання, як у дитинстві, коли дівчинка любила засинати, обхопивши рученятами мамину руку.

– Воно-то так, доню, але моє серце вже стліло від хвилювань, – зітхнула Настя.

– Ти тільки себе гробиш, – сказала Іванна, – від цього нічого не зміниться. Потрібно чекати і вірити.

– Моя дівчинко, доросла донечка, – сказала розчулено Настя, – розкажи мені, як у тебе справи. Останнім часом ти кудись ходиш. Зізнавайся, знайшла подружку чи друга?

– Який друг, мамо! Звичайно, що ходжу в гості до подруги.

– Хто вона? Чому ти не познайомиш мене з нею?

– Вона соромиться до нас прийти.

– Чому?

– Вона старша від мене. Набагато. У неї є дитина, – пояснила Іванна.

– Скільки їй років?

– Тридцять. Вона розлучена, живе в гуртожитку.

– Де ти з нею познайомилася? – спитала Настя обережно, бо донька могла спалахнути в одну мить, якщо зачепити її за живе.

– У соцмережі, ВКонтакті.

Настя помовчала, обдумуючи, як спитати далі.

– Ми були з нею зареєстровані в одній групі, – пояснила донька, – знайшли багато спільного.

– Не в «Антимайдані»?

– Мамо, ти правильно сказала, що я вже доросла дівчинка, – Іванна підвелася, поправила скуйовджене волосся. З лагідної дівчинки вона вмить перетворилася на колючу, різку, якусь чужу. – Я маю повне право робити так, як вважаю за потрібне. І не важливо, чи я за Майдан, чи за Антимайдан. Свій вибір я робитиму сама!

– Доню, я чимось тебе образила?

– Я цього не сказала, – відповіла так холодно, що Насті стало зимно.

Іванна, не прощаючись, пішла. Виходить, що здогадки правильні. Як з нею ще поговорити, коли схована у панцир так, що нічим її звідти не вишкребеш? Можливо, попросити Гену поговорити з сестрою, щоб дізнатися більше?

Син прийшов додому по обіді. Свекруха його нагодувала – у неї був вихідний від мітингів, – потім Гена зайшов до матері.

– Як ти, мамо? – спитав з порога.

– Як завжди при застуді, – відповіла вона й розповіла про Іванну.

– Для мене це не новина, – сказав Геннадій і розказав усе, що знав про існування групи «Антимайдан», в якій була й сестра.

– Чому ти мені про це не розповів раніше? – запитала сина.

– Навіщо? Мало тобі переживань за бабуню?

– Все одно я повинна була знати, – наполягала Настя, роздумуючи, чи бачив син на сайті її фото.

– І подружку Іванни бачив, – додав Геннадій. – Скажу тобі одразу – ти була б не в захваті від такої дружби. Я їх зустрічав кілька разів біля гуртожитку на Маяковського. Таке враження, що ту жінку тягали по рейках-шпалах не один рік, а потім побиту, пом’яту та брудну кинули й води не дали помитися. Дитину шкода, таке гарне хлоп’ятко, але недоглянуте, брудне, бліде.

– Он воно як, – задумливо протягла жінка. – Ти не пробував поговорити з сестрою?

– Пробував. Одного разу навіть вирвав з її рук пляшку пива та цигарку й викинув геть. Сказав, що вдома ще й дупу надеру. І що отримав у відповідь? Матюки з двох чорних ротів. І де тільки вони такі слова знайшли?! Ні, мамо, з Іванною розмовляти неможливо! Нехай ще татко або бабця спробують.

– Якщо ми з тобою не змогли, то батькові й поготів не вдасться, – задумливо мовила Настя. – Бабця, кажеш? Не думаю, що у неї вийде. Виберу слушну мить й сама ще раз спробую поговорити. А ти все-таки спробуй з Іванною по-доброму, спокійно поговорити. Гаразд?

– Добре, – зітхнув Гена.

– Не бачив, який зараз прапор висить над міськвиконкомом? – поцікавилася Настя, згадавши розповідь свекрухи.

– У нас, мамо, як у «Весіллі в Малинівці», – посміхнувся Геннадій. – Вчора висіла якась ганчірка невідомого походження, потім її зняли, вивісили український прапор, потім змінили на прапор Новоросії, потому – знову наш. Зранку – «білі», ввечері – «червоні», вибирай, що більше до вподоби!

– Просто жах! Цікаво, хто міняє прапори?

– Не знаю, але чув, що це відбувається не без допомоги міліції. Я там не буваю, краще знає наша бабця, тож треба у неї спитати.

– Чому та міліція не стежить за порядком? – обурилася Настя. – Отримують зарплатню українську, а вішають чортзна-чиї прапори!

– А у нас є міліція? – син іронічно посміхнувся. – Потрібно звикати, що її у нас вже немає.

– Твій друг Антон працює у правоохоронних органах, – нагадала Настя. – Що він говорить?

– Те, що він – людина маленька, що накажуть – виконує. Мамо, ти ж розумієш, що не він замовляє музику, Антон лише її виконує.

– Зрозуміло, – зітхнула Настя, – що нічого не зрозуміло.

Розділ 28

Тільки Настя зібралася подрімати, як зателенькав телефон. «Все-таки потрібно його вимикати, коли збираєшся відпочити», – подумала вона і подивилася на екран. Телефонувала Аліса, з якою Настя кілька годин тому розмовляла.

– Слухаю, – сказала вона, відкашлявшись.

– Насте-е-е, – плакала в слухавку подруга, – приїзди до мене, прошу тебе!

– Що трапилося?! – Настя стривожилася не на жарт.

– Приїжджай, будь ласка, – крізь сльози попросила Аліса.

– Зараз.

Настя швидко вдягнулася й за двадцять хвилин уже була у подруги. Аліса з розбухлим носом та червоними опухлими очима одразу потягла Настю за руку на кухню.

– Та кажи вже! – нетерпеливилась Настя.

– Усе минулося, усе позаду, – Аліса залпом випила чашку води з-під крану. – Зараз розповім.

– Ну ти й налякала мене! – Настя повторила приклад подруги. – Я вже не знала, що й думати.

– Ти навіть не уявляєш, що трапилося, – шмигнувши носом, сказала жінка. – Моя Алла зібралася сходити в гості до своєї подружки, яка живе в нових районах. Щось мені підказувало, що не потрібно було її сьогодні випускати з дому, так ні, як щось лихе підштрикнуло – відпустила. Доня пішла, а в мене з рук геть усе валиться…

– А без ліричних відступів можна? – нетерпляче перебила її Настя.

– Ага. Аллочка пішла до подружки, а та дівчинка – донька якогось місцевого бізнесмена, навчається в одному класі з моєю кицею. Зустрітися домовилися о п’ятій, Аллочка прийшла, а двері ніхто не відчиняє, тож вона не стала їй телефонувати на мобільник, образилася й пішла додому. Виходить з будинку, а це в кінці вулиці Гагаріна, і раптом біля неї різко гальмує легковик, вискакують двоє чоловіків у масках і вмить затягують мою дитину… – У Аліси знову посипалися по щоках великі горошини сліз. – Мою дитину затягують в автівку і кудись везуть.

– Який жах! – сплеснула руками Настя.

– Дорогою питають, як її звати, як прізвище, – продовжила Аліса, – коли вона відповіла їм, почали поміж собою говорити, що, мовляв, не те дівча. Вони спитали, чи знає вона Олесю, й прізвище назвали. Звичайно, Алла знала, бо саме до неї ходила. Викрадачі почали матюкатися та сваритися, обвинувачуючи одне одного. І поїхали вони на шосе Будівельників у бік Луганська, а ти ж знаєш, що там одразу за містом починається ліс. А потім почали розмірковувати, що робити з моєю дитиною.

– І що далі?

– З розмови Алла зрозуміла, що вони хотіли вимагати від батьків Олесі викуп за доньку, але помилилися. Моя дитина, до смерті налякана, відчула жахливу небезпеку, коли виїхали за місто. Тоді вона відчинила дверцята й на ходу вистрибнула з машини.

– Це ж так небезпечно!

– Ще б пак! Вона впала, добре що не на асфальт, скотилася в кювет, підхопилася й тікати!

– Не наздоганяли?

– Доки автівка пригальмувала, Алла вже бігла до автозаправки, що на виїзді з міста. Там стояло кілька машин, то вони не ризикнули бігти за нею при свідках. Звідти люди викликали міліцію, донька зателефонувала мені, я одразу туди на таксі, а вона, бідненька, тремтить уся, зуби цокотять, слова не може сказати, коліна й руки в крові. Фух! – Аліса витерла хустинкою очі.

– Номери не запам’ятала дівчинка? Не затримали їх?

– Доки писали протоколи, знайшли порожню й спалену вщент автівку, вже у Новоайдарському районі, десь поблизу Смолянинового. Уявляєш, за півгодини після того, як Алла втекла, знайшли машину. Шкода, що ті гади встигли спалити її та знищити всі докази.

– Як зараз Алла?

– Уже нормально. Викликала «швидку», приїхали, обробили рани, вкололи заспокійливе і снодійне. Я її чаєм напоїла, вона й заснула. А мене саму так колотило, що й мені довелося робити укол, – Аліса тяжко зітхнула.

– Де твої чоловіки? – спитала Настя.

– Іван, роззява, забув удома мобільник, а чоловік ще й досі у міліції. Я знаю, що ти хворієш, але я не могла бути вдома сама.

– Пусте, не переймайся, – сказала Настя, – головне, що все обійшлося, могло бути гірше.

– Я з розуму зійшла, якби з нею щось трапилося, вона ж зовсім дитина, лише шістнадцять років, – бідкалася Аліса.

– А що правоохоронці? Когось підозрюють?

– Менти? – гірко посміхнулась жінка. – Впевнена, що нікого не знайдуть. Вони одразу почали закидати натяки, щоб не писали заяви, мовляв, усе ж обійшлося, до того ж мали викрасти не вашу доньку.

– Але ж скоєно злочин, вони повинні реагувати! – обурилася Настя.

– Вони багато чого повинні робити, але ходять на роботу, щоб отримувати зарплату, – зітхнула Аліса, – ото й уся їх робота. У нас уже давно міліції нема. Я в їхню кухню не вхожа, але недарма кажуть, що притони та торгівля наркотиками вже давно кришуються ментами, а диму без вогню, як відомо, не буває. Якщо всі навколо знають, де, в якому місці чи за якою адресою продають наркотики, то міліція знає й поготів. Скажеш, не так?

– Так, чула краєм вуха від хлопців, де можна вільно купити наркотики, – підтвердила Настя, – тож, виходить, не є великим секретом. Самогоном торгують під магазинами не криючись роками одні й ті ж торгаші. Сидять днями без вихідних, покладуть перед собою то зелень, то банку меду – не підкопаєшся, а поруч сумка з пляшками. Керівники в міліції змінюються, а торговці самогоном ті ж самі. Ось я, наприклад, прийду з самогоном, сяду поруч з ними. Що буде?

– По-перше, тобі пику наб’ють і скажуть, що так і було, – Аліса сумно посміхнулася, – по-друге, одразу підійде дільничний інспектор і тебе заберуть у відділок.

– Ось і я про те! Платять данину так само, як і торговці наркотиками. А міліції байдуже, що гине молодь. Раніше використаних шприців майже не було видно, а тепер щодня повний під’їзд, на кожному вікні щоранку їх купа.

– У нас таке саме, – промовила Аліса.

Скрипнули вхідні двері – повернувся чоловік Аліси. З виразу обличчя було помітно, що Андрій дуже засмучений та схвильований.

– Що там? – кинулася йому назустріч Аліса.

Для початку чоловік смачно виматюкав правоохоронців, потім розповів, що почали на нього тиснути, щоб не писав заяву, бо їм не потрібний ще один «висяк». Коли він відмовився, почали казати, що доведеться привести свідків, які дадуть свідчення, нібито Алла була знайома з тими чоловіками, неодноразово каталася з ними на машині, фліртувала і відпочивала з ними, а потім посварилася й вирішила їх обмовити.

– Навіть залякали, що подадуть заяву про наклеп, – закінчив чоловік.

– Наволочі! – Аліса знову невтішно розплакалася. – Хай вони згорять у пеклі разом із заявою!

– Що хочеш кажи мені, – чоловік звернувся до дружини, – але я нічого не став писати, покрив їх матами, розвернувся й пішов геть.

Довелося Насті затриматися в подруги до вечора, щоб заспокоїти Алісу. Повернулася додому на ватяних ногах – знову висока температура, лихоманка й слабкість. Настя прийняла ліки, попила чаю, їсти не хотілося. Ввімкнула телевізор і під його бубоніння задрімала.

Прокинулася, коли до неї зайшов Геннадій. Про пригоду розповідати не довелося – він усе дізнався від Івана. Син розповів, що вночі невідомі закидали коктейлями Молотова приміщення штабу міської організації партії «Батьківщина», але надзвичайникам вдалося вчасно загасити пожежу.

– Є ще одна новина, – сказав Геннадій, – не дуже втішна. Я не хотів тобі розповідати…

– Розповідай, коли почав.

– Увечері забирав Оксанку від подружки, – почав син, – йшли ми по Лисичанській вулиці повз офіс комуністів. На власні очі бачив, як до офісу заносили зброю, багато зброї.

– Який жах! Потрібно сповістити правоохоронців. Ні, стій, не можна! Потрібно щось придумати, – Настя розхвилювалася.

– Не потрібно, – син поспішив її заспокоїти, – я вже телефонував.

– Зі свого мобільного?!

– Мамо, твій син не зовсім телепень, – посміхнувся Геннадій. – Назустріч ішов якийсь п’яненький дядечко, я попросив телефон і подзвонив до міліції. Виявляється, що не я один пильний громадянин. Мені подякували і сказали, що вже отримали кілька таких повідомлень і негайно вживуть заходи.

– Подивимося які, – Настя з полегшенням зітхнула.

Наступного дня на місцевому сайті з’явилося повідомлення про те, що були дзвінки з інформацією про те, що в офіс КПУ була завезена велика кількість зброї. За словами начальника міськвідділу міліції, дана інформація була перевірена і ніякої зброї в офісі не виявили. Проте він не заперечував, що у мешканців міста таки є на руках зброя, яку було захоплено в приміщенні луганської СБУ. Також вказувалося, що частину зброї вже вилучено і робота проводитиметься надалі.

– Виходить, що міліція служить не народу України, а партії комуністів, – сумно констатувала Настя.