Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Частина друга

Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай – червону тінь калини, на чорних водах – тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров – така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились.

Василь Стус

Розділ 16

Російські війська вже отаборилися на кордоні з Україною, а Сєвєродонецьк, як і раніше, лихоманило. Лихоманка – ще не хвороба, але вірус сепаратизму таки потрапив до організму містян. Схоже, що спокійне життя вже не для густозаселеного компактного міста, де раніше чудово уживалися представники різних національностей, де люди по-дружньому ставилися до традицій та звичаїв інших націй і добре розуміли одне одного.

Щось розладнали в спокійному плині міського життя численні мітинги. Саме тоді почалося розповсюдження вірусу, бо він має здатність передаватися від однієї хворої людини іншим. Складалося враження, що комуністи та Партія регіонів навмисно день за днем розхитують спокій, то здіймаючи бурю у склянці через неіснуючу проблему російської мови, то закликаючи до проведення референдуму, то залякуючи мешканців «фашистами з Правого сектора». Саме комуністи та їхній клон Партія регіонів стали джерелом розповсюдження вірусу серед населення. Вірус набирав швидкість, хоча мітинги вже не були такі масові.

Настю спочатку веселили жахачки то про Правий сектор, членів якого ніхто тут не бачив, то про бандерівців, хоча достеменно ніхто не знав, де вони є і що хочуть скоїти. Цілеспрямовано нагнітався страх перед неіснуючими ворогами, роблячи людей знервованими на мітингах, де роздавали листівки, збирали підписи й істерично виступали оратори, закликаючи до протестів. Люди, підхопивши вірус сепаратизму, розносили його по домівках, розповсюджуючи інфекцію серед своїх близьких, родичів, знайомих. Як відомо, він швидко і легко поширюється на тих, у кого слабкий імунітет.

Підвищити захисні функції організму міста могла місцева влада. На початку лихоманки її представники показали свої обличчя на мітингах, а потім уже не брали в них активної участі, проте не було й заборони. Але якщо нема заборони – це значить, що є дозвіл. Порушення імунної системи стало фактором ризику захворювання, хоча є більш ефективний спосіб запобігти зараженню за допомогою профілактики. Але її потрібно було починати заздалегідь, можливо, тоді, коли під час Помаранчевої революції в місті було накладено табу навіть на одяг помаранчевого кольору.

Настя розуміла, що якби оратори не мали підтримки місцевої влади, то завжди спокійне місто продовжувало б жити у рівновазі, не охоплене вірусом. Спокійне, законослухняне місто, де, як жартувала Настя, навіть бездомні собаки перетинали вулицю на пішохідному переході і безхатченки мали свою територію й ніколи не ворогували. Тепер тут швидко зростало напруження. Стало звичкою прокидатися навіть у вихідний о восьмій ранку під горлання комуністів з гучномовця на дашку їхнього «запорожця». Щоразу заклики на мітинги, їх проведення у різних місцях. Щоправда, з часом людям набридло слухати істерію, яка повторювалася на мітингах, тому кількість бажаючих поганяти ротами значно зменшилася, але вірус уже поширився тілом міста.

Підозри Насті щодо причетності місцевої влади до підтримки численних мітингів незабаром підтвердилися. Двадцять третього березня на площі Перемоги, де серед інших були й представники компартії та Партії регіонів, у присутності небагатьох охочих послухати ораторів була прийнята резолюція щодо ініціювання проведення Всеукраїнського референдуму з питань федеративного устрою країни. До того часу пропонувалося не допустити підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Щоб усе це почути й побачити, Насті було достатньо вийти на балкон – площа Перемоги як на долоні. А вже двадцять сьомого березня керівництво місцевого осередку Партії регіонів та депутатів їхньої фракції на вісімдесят третій сесії місцевої ради прийняли рішення, яке незабаром Настя прочитала на сайті.

«1. Ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму з питань:

Федеративного устрою України;

Визначення геополітичного вектору розвитку України (входження до Євросоюзу чи входження до Митного союзу).

2. До проведення такого референдуму не допускати:

Підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом;

Підписання угоди з Міжнародним валютним фондом».

Слово в слово як на останньому мітингу! Було дивно приймати таке рішення після того, як політична частина Угоди вже була підписана з Європейським Союзом. Компартія та Партія регіонів звикли вирішувати все за людей, не питаючи їхньої думки, привчили бути слухняними й вірити кожному слову, бо саме вони господарі Донбасу, а мешканці така собі слухняна робоча сила. Ця вміло спланована робота з підготовки німих рабів велася не один рік, але Настя вірила, що є розумна та горда патріотична частина населення, яка не стала частиною стада. Тільки де вона? І раптом як промінь сонця у соцмережі з’явилося повідомлення про проведення флешмобу «З Україною в серці». На заході планувалося розгортання великого українського прапора, спільне виконання гімну країни та запуск синіх і жовтих кульок. Акція ініціювалася на підтримку єдності України під гаслом «Якщо у вас у серці є місце для України, яка зараз як ніколи потребує підтримки, – приходьте, розкажіть про це!»

«Дякувати Богові, все не так уже й сумно», – зраділа Настя. Вона постановила йти на флешмоб одразу й не вагаючись. Поміркувавши, вирішила не розповідати про свій намір чоловіку, бо той скаже, що нема чого їй там робити. Сину теж вирішила не казати, щоб він не пішов, – нехай набирається сил вдома. Спитала Алісу, чи не піде, але та послалася на невідкладну роботу. Вадим шостого квітня працюватиме, тож вирішила піти тихенько, нікому не доповідаючи. Радувало й те, що на п’яте квітня намічено автопробіг під гаслом «Україна – єдина й неподільна» і «Україна повинна жити в мирі й без війни». «Ось і покажуть себе патріоти міста, – раділа Настя, – пробудять дрімаючу свідомість мешканців міста».

Наступні дні вона перебувала в піднесеному настрої, бо відчувала себе причетною до долі країни, на яку й вона, маленька піщинка, може вплинути.

До Великодня залишалося мало часу, тож увечері Настя вирішила навідатися до супермаркету «Сільпо» й дещо заздалегідь прикупити. Вона перетнула дорогу і встигла сісти в тролейбус. Людей було небагато, тож Настя присіла біля вікна й спостерігала за миготливими світними вогниками вивісок на магазинах, вуличними ліхтарями та перехожими, що кудись поспішали.

У «Сільпо» вона трохи повагалася, вибираючи, що взяти – кошик чи візок. Прихопила кошика й біля каси мало не наскочила на візок, навантажений аж із верхом.

– Обережно! – почула вона голос «господаря» краму на візку.

Перед нею був той самий отець Трохим, який розпинався на мітингу. Вона його бачила лише раз, і то здалеку, але в очі впав той самий великий хрест на шиї, а ще шапка й шкіряна курточка. Настя мимоволі звернула увагу на продукти у візку священнослужителя. Велика кількість пакетів вермішелі швидкого приготування «Мівіна», дешеві консерви «Кілька в томатному соусі», декілька упаковок одноразових стаканчиків і багато пляшок найдешевшої горілки.

– Ого! – хихикнули юнаки, оглядаючи повний візок горілки. – Ми стільки не вип’ємо! «Справді, навіщо святому отцю стільки горілки й дешевої закуски?» – подумала Настя й пішла поміж довгих рядів.

Розділ 17

Про проведення флешмобу активісти повідомили міську раду й отримали згоду, тож Настя була впевнена, що правоохоронці забезпечать належний порядок. Але менш ніж за дві доби вона натрапила на публікацію в групі «Русская весна» ВКонтакті. Це був заклик до проросійських сил Сєвєродонецька зібратися біля Палацу культури «на боротьбу з бандерівцями, які приїдуть для захоплення міста». Настя стривожилася, але незабаром на місцевому сайті написали, що з відповідною заявою звернулися до правоохоронців ініціатори флешмобу, інформацію оперативно передано до СБУ, тому ситуація під контролем і хвилюватися нема чого. Вона заспокоїлася. Не може бути, щоб міліція не стала на захист прогресивної частини мешканців. А за добу чи не все місто було обклеєне листівками з текстом, де були заклики прийти на захист рідного міста. Настя була задоволена, що син не зможе піти на захід, бо саме на цей день заздалегідь прийняв замовлення від клієнта відвезти його у Харків. Вона побоювалася, що в натовпі можуть ненароком штовхнути Геннадія, якому лікар наказав берегтися й не підіймати важке. Звичайно, син був не в захваті, бо дуже хотів подивитися на приїжджих бандерівців.

– Не переймайся, – заспокоїла його мати, – на твій вік ще вистачить флешмобів.

Про себе вирішила, що розповість сину про захід, коли він повернеться додому, навіть поклала в сумочку фотоапарат, щоб потім не забути.

Біля Палацу культури було людно. Настя підійшла до групи людей, які стояли з державною символікою. Серед них було багато матусь із дітьми. Настя заходилася допомагати надувати сині та жовті кульки. Молода жіночка прикріпила синьо-жовті стрічки на одяг мітингувальників.

Поки збиралися люди, Настя роздивлялася інший, набагато більший натовп, що стояв віддалік із червоними прапорами. Їм прикріпляли «георгіївські» стрічки. Під’їхав автобус із табличкою «Сєвєродонецьк—Рубіжне». Здавалося, що то звичайний рейсовий автобус, але тут не було його зупинки. Звідти вийшли люди вже з «георгіївськими» стрічками під гучні підбадьорливі крики та оплески. Потім під’їхав автобус «Сєвєродонецьк—Лисичанськ», пасажирів якого привітав натовп зі ще більшою радістю.

– За жителями Рубіжного до нас приєдналися лисичани! – волав хтось у натовпі. – Ура! Ура! Ура!

Проросійський натовп швидко збільшувався. Настя пошукала поглядом правоохоронців – їх було не більше десятка. Можливо, вони вдягнені у цивільний одяг? Тоді їх не розпізнаєш серед інших людей. До одного з міліціонерів, який стояв на ґанку, підійшов юнак, по-дружньому потис йому руку й урочисто почепив «георгіївську» стрічку.

– Скоти, навезли багато немісцевих, – почула Настя розмову активістів поруч, – та ще й по сусідніх містах назбирали.

– А ще машини з одеськими номерами прибули, – додав юнак, – напевно, тітушок навезли.

– Нехай, – відповіла дівчина, яка тримала в руках згорнутий великий прапор, – правоохоронці пообіцяли, що нас надійно захищено і вони не допустять безпорядків.

Вона поглянула на годинник і звернулася до людей.

– Не звертайте уваги на «колорадів», – сказала активістка, – рівно о шістнадцятій жінки й чоловіки вишикуються в ряд, розгортаємо прапор, співаємо гімн України. Як тільки закінчуємо, дітлахи махають прапорцями й випускають кульки в небо. Одразу ж розходимося, не звертаючи уваги на натовп поруч. Головне, не реагуйте на їхні викрики, не відповідайте їм, щоб не спровокувати. Зрозуміло?

За кілька хвилин до початку флешмобу його противники зайняли майже всю площу. Присутні, розігріті спиртним, почали розмахувати червоними прапорами та триколірними, волаючи на всю горлянку «Ра-сі-я!», «Ре-фе-рен-дум!», полилася брудна лайка на адресу активістів. Серед них Настя помітила отця Трохима, а поруч із ним червонопиких кремезних молодчиків. Вони були дуже агресивно налаштовані, деякі хиталися від прийнятих ста й більше грамів, в руках інших були битки. Стало зрозуміло, навіщо напередодні «святий» отець закупив стільки горілки. «Продалися за горілку, а загризли сухою «Мівіною», – подумала Настя, – Скупий, виходить, ваш наставник».

– Час! – дала команду дівчина.

Не встигла Настя вишикуватися, щоб розгорнути разом з іншими прапор, як на них за чиєюсь командою для «розігріву» посунули молодики в балаклавах. Зо двадцять чоловіків ішли на людей, підтримуючи один одного рукою за плече. Настя швидко почала допомагати дівчині розгортати прапор. Потім на мирних беззахисних людей лавиною посунули добряче напідпитку молодчики з характерною зовнішністю бандитів. Вмить почулися крики, заплакали перелякані діти. Юнаки підбігли до людей, які намагалися попри все розгорнути прапор. Один із них сильно ударив в обличчя дівчину-активістку. Її лице залила кров. Коли дівчина опинилася на землі, цілий натовп молодчиків почав її бити ногами та битками.

Настя притисла до себе прапор, але удар биткою ззаду по плечах її також звалив на землю. Біль пронизав усе тіло. Інтуїтивно вона скрутилася, підібгавши ноги, й намагалася прикрити собою прапор. На неї сипалися удари чобітьми, вона несамовито скрикнула від болю й більше не могла кричати, бо наступний удар прийшовся їй у живіт.

– Не чіпайте! – скрикнула вона хрипко, утримуючи полотнище, яке почали витягати з усіх боків.

Озвірілі п’яні молодики вирвали прапор, почали його шматувати, але тканина не хотіла піддаватися. Звідкілясь узявся юнак із пляшкою пального.

– Відійдіть! – крикнув він і почав обливати бензином стяг.

Настя підвелася, з останніх сил кинулася рятувати прапор. Вона вже не відчувала фізичного болю – палав біль у душі за сплюндрований державний прапор.

– Тварюко, не смій! – крикнула вона. Настя впізнала молодика зі звірячим оскалом – саме він тис руку міліціонеру перед заходом.

Вона схопила краєчок прапора, але сили були нерівні. Молодик різко рвонув на себе полотнище, й Настя впала на спину. Хтось їй боляче наступив на руку, потім вдарив кулаком у груди. Поруч, стікаючи кров’ю, непорушно лежала дівчина-активістка,. Настя кинулася до неї, повернула до себе її обличчя – воно було скривавлене, а з розбитої голови стікала цівкою кров.

– Допоможіть! – кричала Настя, намагаючись побачити хоча б одного правоохоронця.

Настя побігла крізь натовп, в якому все змішалося докупи. Молодики били всіх без розбору: діставалося і чоловікам, і жінкам. Вони зривали державну символіку й нещадно били руками та битками. Не шкодували навіть підлітків, вириваючи в них прапорці з рук. Перелякані дітлахи плакали – молодчики підбігали до них, тицяли запаленими цигарками у повітряні кульки й дико реготали. Матері хапали дітей на руки, намагаючись вирватися з натовпу оскаженілих бандитів, а ті наздоганяли їх, щоб зірвати синьо-жовті стрічки.

Нарешті Насті вдалося прорватися до правоохоронця. Він стояв віддалік, спокійно спостерігаючи за безладом.

– Там, – захекавшись промовила Настя, – там побиті люди, їм потрібна допомога. Що ж ви стоїте стовпом?!

Правоохоронець із «колорадською» стрічкою нахилився до неї і тихо, зі злістю прошипів:

– Ну що, вам Бандера ваш допоміг?

На його обличчі грала єхидна посмішка. Настю вмить обдало жаром. Не тямлячи себе від гніву, вона завела руку назад, щоб з усього розмаху дати ляпаса нахабній продажній червоній пиці, але її руку хтось ззаду притримав, обережно, але міцно.

– Не треба, – сказав Никон, відпустивши її руку, – тітко Настя, ходімо звідси, – промовив юнак. Він обійняв її за плечі, відвів убік. – Ходімо звідси.

– Я не можу, там побиті люди, їм потрібна допомога, – сказала жінка.

– Уже хтось викликав «швидку допомогу», – Никон хитнув головою у бік автівки з червоним хрестом, яка з мигавками під’їхала до площі. – Я на машині, тож можу вас відвезти додому.

Догорав прапор, здіймаючи вгору темну хмаринку диму. Люди втікали від ударів, намагаючись сховатися у дворах. Крики, плач дітей, стогін поранених – все змішалося в один звук, від якого Настя здригнулася і лише тепер відчула дикий біль у спині та руці. Пекло коліно – джинси розірвалися при падінні й були у багнюці, змішаній із кров’ю.

– Так, – сказала тихо, бо в голові паморочилося, – відвези мене додому.

– Як ви там опинилися? – спитав Настю юнак, коли вони їхали додому по Радянському проспекту.

– Розумієш, Ніку, – сказала Настя, – вірус сепаратизму почав швидко інфікувати місто, яке я люблю, влада не вживала профілактичних заходів, тож я вирішила допомогти у лікуванні. Виявилося, що вірус уже поширився на багатьох. Інфекція може з часом зникнути сама по собі, але залишається ризик її передачі. Одужання рано чи пізно настане, але вірус може дати ускладнення на інші органи, тоді лікування буде довгим та затяжним.

– Ви сама нічого не зможете змінити.

– Я не була сама, нас було чимало. Мені не зрозуміло, чому міліція не запобігла сутичкам? СБУ була поінформована про їх можливість і прислала лише десяток міліціонерів. До Палацу культури можна дістатися через два проходи. Чому не перекрили їх? Чому ДАІшники пропустили у місто автобуси з тітушками? – вголос розмірковувала Настя. Вона дістала вологу серветку, витерла з рук бруд.

– Міліція стояла і мовчки спостерігала збоку. Що від них чекати? Захисту? Це ті ж самі бандюки, тільки при погонах, чинах та владі.

– Там були маленькі діти, – зауважила Настя. – Невже у ментів нема своїх?

– Діти є, совісті – нема.

Розділ 18

Насті дісталося на горіхи потроху від кожного члена родини. Свекруха, яка, на своє щастя, проґавила захід, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловік дорікнув: «Ти, як і вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаєшся». Іванна звинуватила в тому, що нікого з них не попередила. Лише Геннадій поспівчував матері й довго обурювався бездіяльністю місцевої влади та правоохоронців. Син був упевнений, що тепер, після Кривавої неділі, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозуміє свою помилку й винні у кровопролитті будуть покарані.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на місцевому сайті міліція виклала своє бачення подій того дня. В опублікованому правоохоронцями прес-релізі був перелік грабунків та дрібних правопорушень. І лише наприкінці, в розділі «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квітня 2014 року з 15.45 до 18.20 у місті Сєвєродонецьку біля міського Палацу культури на проспекті Хіміків з ініціативи громадян відбувся мітинг для обговорення політичної ситуації в державі та підтримки проведення референдуму. О 16.00 між цією ініціативною групою і тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намір заспівати гімн України і випустити жовто-блакитні повітряні кульки), відбулася бійка. Під час бійки 6 громадян отримали тілесні ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт міської лікарні. Порушення громадського порядку було зупинено працівниками міліції. Даний факт зареєстрований у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проводиться перевірка».

– Це вже занадто! – сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: – Ти це читала?

– Реліз? Так, читала, – відповіла Настя. – Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

– Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, – розмірковував син. – Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

– Ми багато чого не знаємо, – мовила Настя, – але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

– Я зараз зателефоную Антону, – Геннадій схопив мобільник, – він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

– На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», – Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

– Як ви, Анастасіє Іванівно? – запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. – Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

– Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, – відповіла жінка. – Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали – й досі ніхто не покараний.

– То хоча б до лікаря зверталися?

– Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, – пояснила Настя, – бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

– Так, є, і багато, – зітхнув Денис. – Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися – вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

– Я в цьому теж уже впевнилась, – підтримала його жінка.

– Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

– А ти що на те?

– Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, – усміхнувся Денис. – Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

– Поговорив з Антоном, – доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. – Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

– Так само казали в Києві «беркутівці», – сумно констатувала Настя.

– Таксисти зовсім подуріли, – сказав Геннадій, – мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

– Бо тупоголові, – зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.

– Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, – почала відразу повчати, – а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?

– Не зуди, Аліско, – попросила Настя, – і без твоїх докорів голова розколюється.

– Може, лікаря привести? – вже спокійніше промовила Аліса. – Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

– Відчепись! – скривилася Настя. – Зі мною все добре.

– І все-таки зізнайся, що ти там забула?

– По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим – а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

– Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

– Побачимо, що вони заспівають через кілька років, – сказала Настя. – Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

– Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? – посміхнулася Аліса. – Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

– Тіпун тобі на язик! – невдоволено кинула Настя. – Я не хочу жити в іншій державі.

– У злиденній Україні краще?

– Але ж у своїй країні! – сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: – Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

– Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме – будуть красти, як попередники.

– Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

– Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці – нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

– Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? – спитала Настя українською.

– Еге ж! – голосно розсміялася Аліса. – Таке хіба що дурень не зрозуміє!

– І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

– Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

– А тобі хтось забороняв це робити?

– Та ні, – стенула плечима.

– Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

– Звичайно, російською!

– Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

– Та ні, але стоп! – Аліса нервово закрутилася на стільці. – Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

– Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? – Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

– Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, – жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. – І хто тебе так нажахав? – запитала Настя.

– Прийди на ринок, послухай, – образилась Аліса. – У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

– Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

– Відсотків вісімдесят, не менше, – впевнено сказала Аліса.

– Ого! – Настя скрушно похитала головою. – Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

– А до чого тут вишиванки? – округлила очі Аліса.

– Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, – пояснила Настя. – Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» – спитала. «Іноді, – відповіла вона, – але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

– Може, збрехала?

– Ні, Алісо, не збрехала, – зітхнула жінка, – вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

– Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

– Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

– Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

– Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

– Українка, – відповіла Аліса, – але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

– А я вдягла б із задоволенням! – захоплено сказала Настя.

– Ось тобі й на! – сплеснула руками подруга. – Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

– А то що буде?

– У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику – порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, – охоче пояснила подруга. – Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, – порадила Аліса.

– Я добре пам’ятаю, що живу в Україні.

– Ти живеш на Донбасі, – виправила її подруга, – а це різні місця.

– Ніколи про це не думала, але зараз мені здається, що я живу серед дикунів, – задумливо сказала Настя.

– Мені так не здається, – почала подруга, але Настя її зупинила.

– Алісо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося більше не розмовляти на такі теми. Якщо ми з тобою опинилися, як зараз говорять, по різні боки барикад, то будемо спілкуватися й надалі, проте без жодного слова про політику. Залишайся ти при своїй думці, а я при своїй, інакше ми посваримося раз і назавжди. Добре? – стримуючи себе, запитала Настя.

– Гаразд, – буркнула подруга. – Від матері не було звістки?

Настя похитала головою.

– Треба на вихідних зібрати суботник та засадити вам город, – запропонувала Аліса.

– Хлопці допоможуть, – сказала Настя, маючи на увазі друзів сина.