Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 12

Нарешті випала нагода зібратися разом родинам Овчаренків та Агафонових, щоб посидіти за пляшкою пива й потеревенити. Аліса прийшла з сином Іваном, але без чоловіка. Андрій був проти того, щоб родина займалася бізнесом, тому не пхав носа у торгові справи, працював охоронцем на стоянці й, коли мав вільний час, намагався побути наодинці. Звичайно, до компанії долучився Вадим, який, на відміну від Андрія, не хотів залишатися на самоті. Іван пішов до кімнати свого друга, а на столі швидко з’явилися пляшки з пивом і тарань. Велика родина Агафонових уже звикла до маленької кухні, яка була не більше п’яти з половиною квадратних метрів, але якимось чином тут поміщалися усі. На диво, тут разом з мешканцями знайшли своє достойне місце чимало каструль, пателень, тарілок, холодильник, запаси харчів ще й м’який «куточок» з невеликим столом. П’ятеро людей розсілися, й ніхто нікого не штовхнув, хіба що Аліса важко вмостила своє масивне тіло на табуретку збоку. По одному квадратному метру на людину, плюс меблі й усе начиння кухні – всім знайшлося місце.

Полилися неквапливі розмови. Звичайно, все звелося до політики, особлива увага – кримському референдуму.

– Я не вірю, що 96,77 відсотка проголосували в Криму за приєднання до Росії. Севастопольців 95,6 відсотка… – сказала Настя. – Ніколи аж стільки наших людей не ходило ні на які вибори. А тут така явка! Навіть смішно.

– А я, наприклад, вірю, – мовила Аліса, відсьорбнувши пивну пінку. – І всі у нас на ринку вірять, бо Крим давно хотів приєднатися до Росії.

– Алісо, ти щойно з Криму? – посміхнувся Вадим.

– Мені не потрібно туди їхати, бо є купа знайомих, – відповіла Аліса.

– Голосування під дулами «зелених чоловічків», – сказала Настя, – так, здається, пишуть закордонні газети?

– Я не читаю, що вони там пишуть, – зауважила Аліса, – але сама по телеку бачила, як раділи люди, як на їхніх очах були сльози радощів. Скажеш, не так?

– Майже сто відсотків проголосували за приєднання до РФ, а кримські татари були проти, – розмірковувала вголос Настя. – Виходить, їх голоси не враховані? Чи за них заздалегідь поставили в бюлетенях «галочки»?

– Я не переймаюся долею кримських татар, – відриваючи зубами шматок тарані, сказала Аліса, – але знаю, що тепер з братнім російським народом Крим буде, як сир у маслі.

– Кажеш, з братнім? – втрутився у розмову Вадим. – А що наш «брат» прислав на українську землю своїх озброєних «зелених мовчазних чоловічків», притягнув туди військову техніку – це по-братньому?

– Мені, звичайно, шкода кримських татар як людей, – кинула Аліса, – але ж вони побачать, що їм буде краще в Росії, то й заспокояться. Яка різниця, де жити? Аби жилося добре.

Почалися розмови, суперечки, докази. Настя вийшла з чоловіком на балкон перекурити.

– Як ти гадаєш, – спитала вона Валерія, – загарбники підуть з Криму?

– Мені нема більше про що думати, – грубо відповів чоловік. – Нехай живуть люди, якщо їм так подобається. Обіцяють зарплати й пенсії зрівняти з російськими. Ти знаєш, які в них пенсії?

– Але ж ціни набагато вищі.

– Гірше, ніж тут, не буде.

– Ти не припускаєш, що Росія на цьому не зупиниться? Що піде далі?

– Навіщо їй Донбас? Путіну потрібний був Крим як стратегічне місце. Він його отримав безперешкодно, без кровопролиття. Мешканці Криму хотіли життя такого, як у Росії? Хотіли – й отримали. Навіщо ти забиваєш дурнею голову?

– Я просто не уявляю, що б зі мною було, якби на своїй вулиці я одного дня побачила «зеленого чоловічка», – промовила Настя, задивившись вниз із балкона.

– Не фантазуй, – м’яко сказав чоловік.

– А що б ти робив, якби на нашу вулицю приїхав броньовик?

– Подивився б на нього, – усміхнувся Валерій.

– А я пішла б партизанити.

– Ти?! Партизанити? Це тобі не Сумщина, де можна в лісах сховатися і за три метри тебе не помітно, – всміхнувся чоловік. – У нас навколо сосни, й ті висаджені рівними рядками, тож партизанити не зможеш – ніде сховатися навіть, щоб непомітно попісяти.

– Я не жартую, – серйозно сказала Настя, – я б ночами насипала пісок у баки техніки чи ще якусь капость робила б. Я б убивала непроханих гостей, отих ненависних «зелених чоловічків».

– Голими руками озброєних людей? – розсміявся Валерій. – Насте, не мели дурниць! Ти – доросла жінка, а не дитина. Уявляєш, як це – відібрати у людини життя? Гадаєш, ти на це здатна? Та ти жучка, який залетів у кімнату, не вбиваєш капцем, а береш акуратно ганчіркою і випускаєш на волю.

– То жучок, а загарбники – інша справа.

– Ой! Не хочу слухати твою дурню!

– То йди послухай дурню Аліси, – огризнулася Настя.

– То не дурня, а голос народу. Де в нашому місті можна дізнатися найсвіжіші новини?

– Звичайно, що на ринку! Туди рікою стікаються всі чутки й плітки.

– Ти так завжди кажеш, а багато з того, що казали на ринку, пізніше виявлялося правдою. Чи не так?

– Йди слухай, – трохи роздратовано промовила Настя.

Валерій пішов, а Настя не хотіла повертатися до компанії. Вона стомилася від постійних суперечок, коли кожен вважає себе таким політично підкованим, що має право доводити іншим свою правоту. Суперечки всюди: вдома, на робочих місцях, в міському транспорті, на базарі, у дворах, на кухнях. Люди чують лише самих себе і стали глухі до інших. Набридло!

– Можна? – Настя почула голос Вадима.

– Заходь, не зачинено, – жартівливо озвалася до друга.

– Про що задумалася?

– Щойно говорила з чоловіком про можливість появи тут «зелених чоловічків», – пояснила Настя.

– Тут? У нас? Ні, цього не буде, – заспокоїв Вадим.

– Але ж допустили їх появу в Криму?

– Є багато чого незрозумілого для нас, але я впевнений, що новий уряд зробить усе, щоб тих капосників у нас не було. Думаю, що зараз частину прикордонних військ із заходу перекинуть на східні кордони. Все буде добре, – він усміхнувся, і від щирої усмішки Вадима Насті стало на душі спокійніше.

– Ходімо до гостей, – сказала вона, – бо щось мені зимно.

Розділ 13

На новій роботі в Рубіжному Насті та Валерію було складно. Починалося все добре. Вони швидко пройшли медогляд. Зробили це ще тоді, коли працювали на колишній роботі, потому дочекалися перевірки службою безпеки, й тільки розрахувалися, наступного дня поїхали на нове місце роботи. Із позитивного було лише те, що подружжя на їхнє прохання поставили до роботи в одну зміну. Вони гадали, що знайдуть робітників із Сєвєродонецька, щоб скластися на пальне і їздити разом на роботу, але не вийшло. Виявилося, що з такими людьми у них не збігаються зміни. Тож бензин довелося купувати самотужки. Рейсовими міжміськими автобусами теж неможливо було дістатися до роботи, бо вони ходять по маршрутах лише з шостої ранку до п’ятої години вечора, а три зміни не збігаються з рейсами.

Несподіванкою стало те, що на заводі не видають спецодягу і засобів індивідуального захисту. Настя була шокована. Усе життя вони працювали на хімічних підприємствах, але такого ще не зустрічали: ані захисту, ані дотримання правил безпеки. Ще більше вона була здивована, коли побачила, як з-за колон із хімічними реактивами чоловіки дістають пляшечки зі спиртовими аптечними настоянками трав, які пронесли через прохідну в лотках із кашею. Вони пили щодня, криючись від керівництва. Та що там настоянки, коли курили «травку» й частенько декому навіть вдавалося «ширнутися» за рогом приміщення. І це на вибухонебезпечному підприємстві! Хотілося кинути все і бігти звідси куди подалі, але стримувало те, що син дуже повільно одужував, тож потрібні були гроші.

– Роби свою справу і ні на що не звертай уваги, – порадив чоловік, коли вона розповіла про наркоманів, з якими доводиться працювати. – У моєму цеху така сама історія, але я не можу щось змінити. Хіба у нас є вибір?

Вибору не було. Тому вона старанно виконувала всі вказівки керівництва, яке обіцяло через півроку після того, як складуть іспити за інструкціями та добре себе зарекомендують, перевести їх на посаду бригадирів. За два тижні їм видали аванс – отримали по вісімдесят гривень. Настя підрахувала витрати на пальне: вони набагато перевищували сукупний заробіток. Проте це не зламало її, і вона вперто продовжувала добросовісно виконувати свої обов’язки. За три тижні на новій роботі несподівано їй стало зле й вона виблювала. Вирішила, що то даються взнаки нервова напруга й хвилювання за матір, яка за весь час зателефонувала лише один раз. Мама сказала, що живе у людей, які їй дали прихисток, і вони допоможуть знайти Ніну, а телефон свій вона загубила. Настя хотіла спитати, куди їй надіслати поштовим переказом гроші, щоб вона купила новий телефон, але не встигла, зв’язок перервався. Уже потім, згадуючи та аналізуючи кожне почуте слово, Настя зрозуміла, що голос у матері був незвично сумний, він тремтів і був якийсь чи невпевнений, чи зляканий. Чому ті добрі люди не дадуть їй ще раз зателефонувати? Щось там було не так, але хоча б дізналася, що мама жива.

Настя не зізналася чоловікові, що її на роботі знудило. Наступного дня знову все повторилося. Вона працювала в цеху з переробки сирого бензолу, де стояв неймовірно неприємний запах органіки, а засобів захисту не мала. Тож за кілька хвилин її знову знудило, запаморочилося в голові й вона ледь встигла вибігти на свіже повітря і знову довго блювала. Жінка поверталася на своє робоче місце, але за півгодини її знову нудило. І так щодня. Трохи втішило те, що видали їм на зарплатню ще по сто гривень і попереду були два вихідні дні. Настя мала намір добре відпочити та виспатися. Коли поверталися додому, попросила чоловіка зупинитися біля аптеки. Забігла, купила пляшечку барбовалу та валер’янку в таблетках.

Настя повернулася на роботу після вихідних з новими силами і добрим настроєм, але вже за годину стояла на вулиці, знемагаючи від постійного блювання. Вирішила, що потрібно з цим змиритися. Врешті-решт, організм людини має здатність пристосовуватися і не до такого смороду, тож вона витримає. Але за кілька днів вона вийшла з цеху й знепритомніла. Викликали її чоловіка та медика, привели до тями й відпустили того дня раніше додому.

– І давно у тебе блювання? – спитав Валерій, коли їхали додому.

– Весь час, – зізналася Настя.

– Чому ти мовчала?

– У нас є інший вибір? – повторила його слова.

– Більше ти там працювати не будеш, – сказав він. – Щось знайдемо інше.

– А тебе не нудить?

– Нудить, – відповів він, – але у мене нема вибору.

До самого дому вони їхали мовчки, а вдома їх чекала несподіванка. З Києва повернувся Вадим. З його змарнілого та вимученого обличчя Настя здогадалася, що про сина він нічого не дізнався. Так і було. За вечерею Вадим розповів, що знову звертався до міліції, їздив по лікарнях, ходив із портретом Левка по Майдану і все марно. Один юнак на Майдані сказав, що бачив його з дівчиною звечора, а коли «беркутівці» почали розгін людей, він втратив їх з поля зору і більше не зустрічав. Настя намагалася втішити, але не могла підібрати слова підтримки для свого друга.

– Усе буде добре, – сказала вона банальні слова й потисла його руку. – Ось побачиш!

– А ти чому така бліда? Схоже, хворієш? – спитав Вадим.

Настя всміхнулася куточками губ. Чи не дивно, що зміни в ній швидше помітив Вадим, ніж її чоловік? Вона коротко розповіла про роботу та про хвилювання за матір.

– Щодо роботи, мої друзі, можете не хвилюватися, – сказав Вадим. – Після приїзду зустрів свого давнього знайомого. Він нещодавно влаштувався на роботу на Лисичанський нафтопереробний завод, який зараз належить «Роснафті». Там іде набір робітників, завод мають незабаром запустити, – веселим голосом закінчив Вадим.

– Вкотре? – скептично запитав Валерій. – Чи вперше намагаються його довести до ладу? Власники змінюються, НПЗ то намагаються запустити, то розбирають усе на брухт. Історія повторюється?

– Зважаючи на те, кому насправді належить «Роснафта», можна здогадатися, що завод незабаром запрацює. Зараз тривають пусконалагоджувальні роботи, оголошений набір робітників, там видають посезонний спецодяг, є побутові кімнати, душові, кімнати для приймання їжі, де є все необхідне, – продовжив Вадим, – зарплатня теж непогана.

– Яка? – спитала Настя.

– Ті, хто працює у першу зміну, отримують по дві тисячі з гаком, а хто працює позмінно – до трьох із хвостиком. Можливо, керівні посади вам не дадуть, але апаратниками повинні прийняти. На мою думку, вам потрібно тікати з вашої роботи – і чим швидше, тим краще.

– Добре, – погодилася Настя. – Завтра поїдемо в Лисичанськ і все дізнаємося.

– Згоден, – підтримав її чоловік.

– Я піду до Геника, – Вадим підвівся, – вже скучив за ним.

Геннадій зрадів приходу дядька Вадима. Йому завжди було приємно спілкуватися з дядьком-добряком, якого знав змалку. Він ставився до Гени як до свого сина, а коли зник Левко, то почав частіше заходити до нього.

– Як ти, козаче? – потис руку Гені. – Уже ліпше виглядаєш, це радує.

– А у вас сумні очі, – сказав Геннадій. – Не дізналися нічого нового?

– Поки що ні. А у мене для тебе є сюрприз!

– Це добре. Люблю приємні несподіванки! – усміхнувся хлопець.

– Це тобі, – дядько Вадим поклав на стіл ключі від авто. – Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? – сумно сказав чоловік.

Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.

– Левко повернеться, так буде, – сказав Гена. – Ви мені вірите?

– Я вже не знаю, у що мені вірити, у що – ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш – ображуся і більше не прийду.

– А якщо Левко завтра повернеться?

– То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.

– Але ж це дорога річ, – запротестував Геннадій, – може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?

– Найдорожча річ – наше життя й життя наших дітей, – сказав чоловік, – бери, користуйся, то лише шматок заліза.

– Дякую, – сказав розгублений і розчулений хлопець.

Розділ 14

Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:

– Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.

Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася – їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.

– Невже скінчилися жахіття? – сказала вона. – Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

– Це не завод, а гетто, – додав чоловік, – напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

– Жах! А потім пішла до лікарні?

– Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?

– У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця – гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.

– А рило йому ніхто не набив?

Настя не відповіла. Їм потрібно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до поліклініки.

Спочатку їх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касі й побігли займати черги в різні кабінети. Кілька лікарів після огляду без жодних проблем поставили підписи під словом «здоровий», але в окуліста у Валерія виникли проблеми.

– І навіщо я зізнався, що читаю в окулярах? – бідкався він. – Можливо, й підписав би, а то почав розказувати, що потрібний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в голові. Якась дурня!

– Вимагає гроші, – констатувала Настя. Вона дістала з гаманця сто гривень. – Йди ще раз.

– А як я віддам? Там медсестра сидить.

– Подавай разом з карткою, – порадила Настя.

– А якщо не візьме?

– Покажи мені хоч одного лікаря у нашому місті, який не бере гроші, – посміхнулася вона. – Йди, не сумнівайся: до хабарів їх уже до нас привчили.

Валерій вийшов із кабінету сяючий.

– Підписав! – радісно прошепотів він.

– А що я тобі казала?

З наступного кабінету чоловік вийшов й одразу сказав:

– Дай ще сто гривень.

– Що ще не так? – запитала Настя, віддаючи купюру.

– Ніколи не думав, що хірурга так зацікавлять мої сідниці. Знайшов шишечку, каже, що з гемороєм не можна працювати, бо може відкритися кровотеча. У мене вже дах їде!

Коли пройшли всіх лікарів, поїхали на завод, бо там потрібно було пройти медогляд у кардіолога. У Валерія не виникло проблем, а Насті заявили, що є підозра на відхилення від норми, тому потрібно зробити кардіограму й принести висновок. Знову повернулися в Сєвєродонецьк. Порадились і вирішили, що краще йти в приватну клініку. Як виявилося, там на прийом черга на кілька днів наперед. Вклали в руку медсестрі п’ятдесят гривень – і ніякої черги. Знову оплата через касу і гроші під медичну картку. Задоволені результатом, поїхали на завод.

Кардіолог довго розглядала кардіограму. Настя сиділа перед нею так, ніби ненароком сіла на розпечену пательню. Вся трусилася від хвилювання, аж спітніла, розчервонілася й стисла міцно кулаки. Лікарка єхидно подивилася на неї і направила на дообстеження на тренажері, який називають по-простому «велосипед». Довелося знову повертатися і чекати наступного дня. Потім знову давала хабара й отримала те, що потрібно. Виявилося, що цього замало. Лікар дала направлення на УЗД серця. Знову оплата в касі й особисто лікареві. Поїхали до Лисичанська, цього разу їй пощастило, бо кардіолог заводу пішла у відпустку, а інший лікар без проблем написала таке бажане «здоровий», хоча Насті було не зрозуміло, чому «здоровий», а не «здорова».

– Тому що ти для лікаря пацієнт, а не жінка, – пояснив Валерій.

– Взагалі ми для них скарбничка, з якої можна при нагоді дістати гроші, – сумно промовила Настя.

– Ми самі привчили їх до цього, тому не треба тепер скиглити.

– Наш син із друзями хотів змінити цю систему, зруйнувати, щоб можна було чесно жити.

– Вважаєш, щось змінилося чи зміниться? Піди на ринок, прислухайся, про що говорять люди. Думаєш, будуть у захваті від того, що перестане брати хабарі, наприклад, податкова інспекція? Чи суддя або прокурор? Вони проклинають Правий сектор, бандерівців і весь Майдан за це, бо роками звикли до того, що найпростіше дати на лапу, ніж добиватися справедливості, якої в нашій країні давно нема. Ось якби кожен з нас перестав давати хабарі, була б інша справа. Але такого в нас не буде, тому я й казав тобі не раз: мені жаль знівеченого сина, бо його жертва, як і Небесної Сотні, марна.

– Я не хочу і не буду з тобою сперечатися. Ми не раз говорили на цю тему і не дійшли згоди.

– Як би ми влаштувалися на роботу, якби не заплатили лікарям? Поклали б зуби на полицю і сиділи вдома? – продовжував Валерій. – Дали грошей – стали здорові.

– Якби було по справедливості, то твої окуляри для читання не завадили б роботі, а шишечка геморою ніяк би не завадила виконувати обов’язки оператора, – стомлено сказала Настя. – Давай облишимо неприємну розмову, – попросила вона і додала: – Прошу тебе, не розповідай про наші пригоди синові, йому буде неприємно таке чути.

– Гаразд, – буркнув Валерій. – Головне, що ми влаштувалися на роботу.

– Хоча й витратили на поїздки та медогляд дві тисячі гривень, – додала Настя з сумом.

Розділ 15

Біля гаража, де довго чекала свого господаря старенька батьківська «копійка», вовтузилися біля «форда» Геник і Льоня. Спочатку вони вирішили довести до ладу «копійку», бо, як сказав Льоня, «нема у сиротинки господаря, нема». Уже потім кілька днів поспіль возилися коло «форда». Льонька скомандував поміняти фільтри, мастило, привести до ладу днище авто.

– Ось тепер не машина, а лялечка! – Льоня задоволено потер брудні руки. – Німці знають, як робити машини. Тепер можеш братися до роботи, буду за тебе спокійний.

– Так-так! – почули хлопці голос Івана, що підійшов до гаража разом із Яшкою. – Цілий автопарк!

– Тепер ти крутіший, ніж Денис, – сказав Яшка, потиснувши друзям руки.

– З якого дива? – сказав Льоня невдоволено.

– У Дениса один мікрик, а у тебе і легкова автівка, і мікроавтобус! – прозвучало з легкою іронією.

– Куди мені до Дениса, – знітився Гена, – у нього великий бус, а у мене – коротун, та й то не мій, а так поки… – Він торкнувся кузова машини, поплескав її, як товариша по плечу.

– А ти ніби заздриш… – Льоня звернувся до Яшки. – Чи то мені здалося?

– Хіба не можна позаздрити? – Яшка дістав цигарку, прикурив від запальнички, затягнувся димом. – Заздрість, Льончику, буває різна, – почав він, але не встиг розповісти про види заздрощів, бо під’їхав на своєму «китайці» Никон.

– О! Ще один крутий, – сказав Яшка. – Щастить же людям з батьками! І квартиру на тобі, і фірму з виготовлення меблів бери, ще й іномарочку на додачу!

– Привіт! – вийшов з автівки усміхнений Нік, потис усім руки. Мішкувата куртка, сережка у вусі, матня до колін – усе, як завжди. – Ну, як ви тут? Запрягли вже «коника»?

– Усе як слід! – похвалився Льоня, намагаючись витерти ганчіркою руки.

– Тоді вітаю, Генику!

– Прибий його, – Геннадій вказав пальцем на Льоню, – бо він мене принижує.

– Зараз зробимо, – у тон йому жартома відказав Никон. – Зізнавайся, як ти принижував нашого революціонера?

Никон підійшов до Льоні, наставив на нього вказівний палець, імітуючи пістолет.

– Він ставився до мене, як до вагітної жінки, – навмисно пискляво поскаржився Геник, – не дозволяв мені нічого робити, лише «подай те, подай се» або «сиди й не рипайся, тобі не можна важке піднімати». Ось так!

– Не плач, дитинко! – Никон жартома пригорнув до себе Геника. – У мене для тебе є подаруночок.

Никон підійшов до своєї автівки, скрутив значок з «китайця» у вигляді трьох іксів, собі прикріпив з «хонди». Потому підійшов до «форда», прикріпив свій значок з «ксинкая» на радіаторну решітку мікроавтобуса.

– Дарую! – сказав він і широко та щиро всміхнувся. – Це на згадку про мене, – додав він. – У разі війни вороги будуть думати, що в тебе не «форд», а поганенька китайська машина.

– Сплюнь, щоб не наврочити!

– Тепер у добру путь?

– Дякую! – сказав Геннадій. – Чудовий подарунок!

– А обмити? – запитав Яшка. – Ні, друзі, так не можна! Навіть кораблі у плавання не йдуть, поки не розіб’ють об борт пляшку шампанського. Традиція!

– То зганяй за пивом, – Геннадій дістав з барсетки гроші, – тільки не забудь одноразові стакани та банку безалкогольного пива для мене.

– І чогось солоненького до пива! – нагадав Іван.

– Потрібно запросити Антона, – нагадав Геннадій.

Зателефонували, але виявилося, що він на роботі. Дениса не запрошували, бо все одно дружина не відпустить.

Хлопці поскладали інструмент, який великим віялом лежав біля мікроавтобуса, зайшли в гараж, примостилися хто де може. Незабаром вони пили пиво й говорили про автівки. Усі зійшлися на тому, що «форди» витривалі та надійні, але будь-яку автівку потрібно тримати в належному стані.

– Тепер можна оформляти ліцензію, брати свідоцтво та патент, – сказав Геннадій. – Підкажеш, Іване, з чого починати?

– Ти що?! Який патент? Яка ліцензія? Спочатку дай об’яви у місцеві газети та на сайти, «набий» своїх клієнтів, а тоді вже думай про оформлення документів.

– А якщо зупинить ДАІ? – поцікавився Гена.

– Скажеш, що знайомих везеш або собі щось купив. Узагалі, дешевше впхати менту в кишеню купюрку, аніж офіційно все оформляти. Звідки ти знаєш, що у тебе буде стільки замовлень, що вистачить усе сплатити? Тебе ніхто не запитуватиме, чи заробив ти на патент і податки, чи ні – маєш сплатити день у день, бо буде штраф, пеня і таке інше. Та й з оформленням не все так легко. Потрібно визначитися і вказати, що саме ти будеш возити. Якщо харчі, то санстанція тебе дістане, якщо людей, то страховка дорога.

– Ого скільки проблем, – почухав потилицю Геник, – може, й справді поки без оформлення попробувати?

– Ти прислухайся до порад Івана, – зауважив Яшка, – він у нас бізнесмен і вже на цій підприємницькій діяльності собаку з’їв. Везунчики ви! – зітхнув він. – А в мене ніколи не буде ні автівки, ні власного житла. Усе, що зароблю, йде на комунальні платежі, деякі харчі та горілку для батьків, – мовив сумно. – Дістали вже так, що далі нікуди! Усе життя зводиться до випити-похмелитися і так до безкінечності. Мені здається, що вони колись давно один раз випили й до цього часу похмеляються.

– Усе у твоїх руках, – сказав Льоня. – Якщо нічого з ними не можна зробити, йди з дому.

– Куди?

– Винайми квартиру, хоча б кімнату в гуртожитку, влаштуйся на гарну роботу, візьми кредит у банку й купи автівку, – порадив Льоня.

– Усе по поличках розклав, – зіронізував Яша. – Є такі, хто вляпався в кредити, а тепер не знають, як з того лайна вилізти.

Усі знали, що йдеться про батьків Івана. Його мати взяла кредит під забудову. За два роки побудували та відкрили невелику продуктову крамницю, бо доти роками стояли на ринку в металевих контейнерах і в спеку, і в морози. Усе було добре, поки курс долара не зріс удвічі. «Приватбанк» не пішов ні на які поступки, тож взяли ще один кредит на батька, потім ще й на Івана, але їх знову чекала невдача – фінансова криза в країні. Врешті-решт, банк вчинив за напрацьованою схемою: він найняв бандюків із Луганська, які, попри те, що частина магазину була в оренді і ще тривала судова тяганина, силоміць викинули матір Івана на вулицю, без усяких судовиконавців. А на додаток, щоб тітка Аліса не здіймала галас, вдарили її пляшкою по голові на очах доблесної сєвєродонецької міліції.

– Як у вас зараз справи? – поцікавився Геннадій. – Є світло в кінці тунелю?

– А ніяк! Навіть справу про завдання тілесних ушкоджень не відкрили!

– Чому?! Тітка Аліса ж пройшла судову експертизу? – спитав Гена.

– І що з того? У нас правий той, хто має владу і гроші. Хто я і хто такий Коломойський?

– Для всіх є одна буква закону.

– Можливо, десь у якійсь країні й існують закони, а у нас їх нема. Закони тебе торкаються тоді, коли ти щось винен державі або тому ж Коломойському. Не є великим секретом, що всі банки щомісяця несуть хабарі нашим суддям, щоб ті приймали рішення на їхню користь, – пояснив Іван. – Ось ми вивернулися навиворіт, щоб заплатити адвокату, але що він може зробити?

– Господи, справи ще гірші, ніж я гадав, – зітхнув Геннадій. – Конче потрібна люстрація суддів.

– Гадаєш, щось можна змінити? – Іван налив пива у пластиковий стаканчик, відсьорбнув піну. – Не можна. На зміну одним прийдуть такі ж самі тільки з іншими обличчями.

– Згоден з Іваном на сто відсотків, – втрутився в розмову Яків. – Вибач, Генику, але мені здається, що ти марно поїхав у Київ, втратив здоров’я… І заради чого?

Розмова знову перейшла у політичну площину і затяглася до півночі. Геннадій намагався довести, що вся країна підвелася з колін чи не вперше за роки незалежності не для того, щоб отримати поразку, а заради кращого життя для всіх. Іван та Яків палко сперечалися, намагаючись довести, що марно бандерівці та правосєки розбурхали народ і зробили ще гірше, ніж було, що саме вони заради свого зиску та за гроші зчинили бурю, яка призвела до загибелі людей, а працьовитий Донбас ніхто так і не почув, не запитав, чого він хоче. Никон у суперечки майже не встрявав, тому важко було зрозуміти, якої він думки про останні події. Геннадія підтримував Льоня, і то майнула думка, що робить він це лише заради їхньої дружби.

Додому Геннадій повернувся схвильований. Тихо ввімкнув у коридорі світло, намагався роззутися тихо, щоб нікого не розбудити, але, як на зло, з тумбочки впала на підлогу материна парасолька. Зі своєї кімнати прошмигнула в туалет Іванна, вдаючи, що не помітила брата. Вона досі з ним не розмовляла й уникала зустрічі. Мати казала, що вона почувається винною, але не може пересилити себе, щоб помиритися. Нехай ще трохи побіситься, потім попустить. А ось вечір закінчився не зовсім вдало. Геннадій вимкнув світло, у пітьмі дістався свого ліжка. Почувався так, ніби його розчавили, як поганого клопа. Розмова з друзями не йшла з голови. Не хотілося навіть роздягатися, тому приліг в одязі, закинув руки під голову. Геннадій знав, що довго не зможе заснути. Минули ті часи, коли міг впасти на ліжко і прокинутися вже вранці у тій самій позі. Усе змінилося в його житті там, на Майдані, і сам він став іншим. Його друзі були тут, у Сєвєродонецьку, у столиці сепаратизму – так жартували побратими-майданівці, коли дізнавалися, звідки він приїхав.

Аналізуючи нещодавню розмову, Геннадій відчув себе зрадженим. Ним оволоділо почуття спустошеності. Напевно, так буває завжди, коли близькі люди не виправдовують твоїх сподівань. Так людська душа реагує на втрату мрії. Чому він вважав, що його друзі мають таку ж думку і переконання, як і він? Чому події у столиці не розкрили очі хлопцям? Його душевний біль – наслідок розчарування в тих, кому він вірив. Потрібно не зациклюватися на ньому, а по краплі випустити з себе розчарування, бо все минає, а люди, які були поруч упродовж багатьох років, залишаються.

Можливо, він себе обманював, надаючи їм рис, створених своєю уявою? А зараз намагається звалити на них провину за власне розчарування? Можливо, помилявся, розраховуючи на більше? Не розчаровується лише той, хто ні на що не сподівається і нічого не чекає. Можливо, і в ньому хтось розчарувався? Попри все, не можна зненавидіти того, кого душа бажає любити. Всі вони залишаються його друзями, тому потрібно послати їм промінь любові та прощення. І взагалі, треба пам’ятати, що люди не можуть бути ідеальними для всіх. Він і надалі буде поруч зі своїми друзями, лише думки про них змінилися, стали іншими.