Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 19

Настя помітила, як останнім часом почала віддалятися від давньої подруги Аліси. У спресованій за стільки років дружбі утворилася невеличка тріщинка, яка повільно, але збільшувалася. Настя намагалася уникати розмов про розбіжності у поглядах, але час від часу вони знову поверталися до неприємних обом бесід. Тріщинка продовжувала розколювати дружбу навпіл, утворюючи між жінками велику прірву.

Настю дратувала пасивність чоловіка, якому, здавалося, було байдуже до всього, що відбувається в країні. Коли у всіх стало звичкою прокидатися вранці і в першу чергу вмикати телевізор на канали новин, Валерій міг спокійно пити каву і не поспішаючи збиратися на роботу. Коли жінка заводила мову про останні події, він невдоволено кривився: «Воно тобі треба? Усе вирішать без нас, втім, як завжди». – «Тобі байдуже, що тут можуть з’явитися бандити? Або російські загарбники?» – обурювалася Настя. – «Та хоч інопланетяни, – відповідав з непорушним спокоєм, – аби мене не чіпали та робота була. Найгірше буде, коли завод зупиниться – ти про це думай, а не переймайся політикою». Казав так і йшов геть, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Свекруха геть з глузду з’їхала, очікуючи приєднання до «братнього російського народу». З Іванною теж було важко про щось говорити. Вона з неприхованим захопленням могла годинами дивитися в Інтернеті відео про блокпости та хлопців зі зброєю в руках. Саме вони викликали у неї інтерес, ніби то були не покидьки, а Робін Гуди чи навіть Рембо. Іноді вдавалося нормально поспілкуватися з сином, але Настя його бачила нечасто. Геннадій то ночував у Оксани, то їздив на замовлення, то Насті випадали зміни, коли син був удома.

На роботі іноді траплялася нагода перекинутися кількома словами з Вадимом, якому, на відміну від її чоловіка, була небайдужа доля країни. Якось так вийшло, що Настя знайшла співбесідника та однодумця у своїй подрузі дитинства та юності Людмилі. Донька Валентини Петрівни посварилася з матір’ю, навіть обізвала її сепаратисткою за її неймовірну любов до Росії та ненависть до «київської хунти». Людмилу цікавила кожна подія на Донбасі, до якого були прикуті всі погляди, тому вона останнім часом часто телефонувала Насті, розпитуючи про деталі. Чим могла похвалитися Настя? Соромно навіть зізнаватися, що живе серед людей, більшість яких ненавидить усе українське. Люда розповіла, що Суми лихоманили протиріччя, поки не анексували Крим. Тоді буря вщухла, бо люди зрозуміли, що одного прекрасного дня також зможуть побачити на своїх вулицях «зелених чоловічків». А більшість сєвєродончан це аж ніяк не лякало. Навпаки, всюди було тільки й чути про те, як у Криму «добавили пенсії, незабаром збільшать зарплати». Ніхто навіть не задумувався, що то не зростання добробуту населення, а недоїдки із барського столу.

Одного разу Людмила запропонувала Насті написати невеличку статтю про останні події.

– Знайшла репортера! – розсміялася Настя. – Я на таке не вчилася.

– А мені не потрібний професійний репортаж, – сказала Люда, – читачі хочуть почути жителя Донбасу.

– Бо Донбас ніхто не чує? – сумно спитала Настя. – Може, й добре, що не чують нормальні люди «нові казки Донбасу».

– Гарна назва! Можливо, розповісти про хибні думки населення?

– Я не політик, не політолог, не економіст. Я теж можу в чомусь помилятися.

– Усі ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цікаво почути розповіді не від політиків, не від влади, а від пересічного громадянина, – захопившись новою ідеєю, емоційно говорила Люда. – Ти можеш підняти рейтинг і тиражі нашої газети. Від тебе потрібна буде невеличка розповідь, і все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобі моя ідея?

– Відверто? Не хочу, щоб моє прізвище світилося на шпальтах газети, – зізналася Настя. – Впевнена, що моєму чоловікові прізвище його дружини в газеті не принесе особливої радості, а мені сварок додасть.

– Тоді давай вкажемо, що автор бажає залишитися невідомим і підписується псевдонімом… Яким? Давай вигадаємо тобі ім’я та прізвище. Вибираємо: Надія, Антоніна, Світлана, Марта, Віра?

– Віра, – сказала Настя, – без віри ніяк, а ось прізвище…

– Які там у вас найпоширеніші? – торохтіла невгамовна подруга.

– Якщо врахувати, що ми будемо вказувати моє справжнє місце проживання, то нехай буде Віра Сєвєродонецька. Можна так?

– Геніально! – радісно скрикнула задоволена подруга. – У цьому щось є! А ще плакалася, що не журналіст! Так і моєю конкуренткою станеш!

Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.

– У тебе син там проїжджає часто, – сказала вона, – розповідав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним їхала і все бачила на власні очі, – порадила Люда, – а надалі будемо писати про Сєвєродонецьк.

Кілька днів Настя ніяк не могла виконати свою обіцянку. Тривожні новини не давали їй спокою. До того ж Іванна досі не розмовляла з братом, а від матері не було жодної звістки. Насті снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то від озброєних людей, то від якоїсь страшної чорної безформної істоти. Відчувала душею, що матері зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпорадність вибивала її з колії, відбирала життєві сили, висмоктувала, мов та страшна чорна істота з її снів. Якби вона могла поплакати, по-жіночому вилити слізьми біль, який накопичувався в душі щодня й тиснув каменем… Але очі ніби висохли, лишивши їй муки. Камінь, який був у грудях, щодня збільшувався і важчав, і цьому неабияк сприяло напруження від численних мітингів, на яких відкрито майоріли прапори чужої держави. І хоча на збіговиська комуністів приходило дедалі менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканців міста, людей розкололи на два табори, на жаль, такі розколи були й серед членів однієї родини.

Дедалі частіше Настя зустрічала в місцях скупчення людей, особливо в магазинах та на зупинках, бабусь, яких ніяк не можна було назвати «божими кульбабками». Зазвичай іще активні, при здоров’ї, вони не лізли за словом у кишеню, просто підходили до кількох жіночок похилого віку й ніби ненароком починали розмову про ціни на продукти, а потім плавно переходили в політичну площину. І тут виявлялося, що винні у всьому «кляті обкурені та обколоті майданівці, які за п’ятдесят гривень у день та за наркотики згубили країну», а «правосєки незабаром прийдуть сюди, щоб захопити мирний і працьовитий Донбас». До «випадкової співрозмовниці» підходили перехожі послухати про «бандерівців, які не хочуть працювати, тому незабаром приїдуть сюди, щоб заселитися у наше житло, бо ми не зможемо оплачувати комунальні платежі і людей викинуть на вулицю». Настя дивувалася, чому таким жахам вірять більше, ніж українським ЗМІ. Вона кілька разів натрапляла на одну й ту саму жінку в різних місцях. Найчастіше та «працювала» у продуктових супермаркетах, зупиняючись біля дорогих продуктів. Було зрозуміло, що такі провокатори кимось непогано фінансуються. Коли Настя вчетверте зіткнулася з нею, то вирішила поговорити. Влаштовувати сварку в магазині не можна, тож Настя дочекалася її надворі.

– Вибачте, – звернулася Настя до жінки, яка горою вивалилася з приміщення, – можна вас на хвилинку?

Жінка зупинилася, посвердлила Настю гострими очицями, насторожилася.

– Що? – спитала доволі грубо, відчувши каверзу.

– Ви так цікаво розповідали про Майдан, – почала Настя.

– Так, – охоче сказала жінка, – там таке творилося! Моєї знайомої донька випадково туди потрапила, побула там день, а наступного дня їй стало зле. Дівчині викликали «швидку», відвезли в лікарню, там зробили аналізи, і ви навіть не можете уявити, що знайшли!

– І що знайшли?

– У крові було три види наркотиків! А дитина там лише чаю попила! Можете уявити, чим накачували там хлопців?! – Жінка жваво жестикулювала, голосно розказуючи і не забуваючи поглядати навколо, сподіваючись зібрати публіку. – Якби ви бачили очі молоді! Вони ж там по три доби не спали! Уявіть, чи може нормальна людина стояти на барикадах стільки часу без відпочинку? Звичайно, ні! Усіх їх напували чаєм з наркотиками, які завезли американці. Це мавпі Обамі вигідно, йому потрібно свої ядерні ракети розмістити на нашій землі, тож американці й спланували Майдан уже давно. Шкода, що наша молодь повелася, – скрушно похитала головою і для надійності витерла носовичком сухі очі.

– Звідки ви все знаєте? – з іронією запитала Настя.

– Та це всі знають! – жваво відповіла жінка. – Ось син моєї знайомої пішов на Майдан, йому за день заплатили п’ятдесят гривень, а він від чаю відмовився, бо сам бачив, як туди насипали білий порошок. Добре, що хлопець одразу зметикував і вчасно втік, а то було б горе.

– Усі ваші байки я вже чула і не раз, кожного разу різні люди розповідають про те, що це трапилося з їх знайомими. Навіщо ви розносите брехню? Хто вам за це платить? За скільки продали свою совість? – Настя пішла в атаку питаннями. – Скількох людей ви вже ввели в оману? Вам ще ніхто не набив пику? Я можу бути першою!

– Ах ти сучка бандерівська! – жінка кинулася на Настю, схопила її за барки. – Я тобі зараз мізки вправлю!

Настя, набагато менша за огрядну жінку, не розгубилася, вхопила її за фарбоване руде волосся.

– Рятуйте! – заволала жінка. – Бендери вбивають пенсіонерку!

На щастя, нагодився охоронець супермаркету, якому не без зусиль вдалося розчепити жінок.

– Не трапляйся на моєму шляху! – кинула розхристана Настя, піднімаючи відірваного від куртки ґудзика. – Іншого разу піймаю – рота зашию!

– Сатана! Йди від мене геть! Ось так, людоньки, бандерівці б’ють простих пенсіонерів! – звернулася жінка до натовпу роззяв. – Будете сидіти склавши руки, то й вам завтра таке буде!

Настя швидко пішла. Вдома вона протерла спиртом сліди від кігтів «нещасної пенсіонерки», зачинилася в кімнаті й написала на одному подиху розповідь про блокпости.

«Блокпост. Це слово ще донедавна можна було зустріти хіба що в спеціальній літературі чи серед військових, а зараз його чути повсюди, – написала вона. – Я б сказала, що це найуживаніше нове слово для цивільного населення. Їду з сином автівкою до Харкова, тож маю нагоду подивитися на цю споруду.

Поблизу Слов’янська здалеку помічаю кілька бетонних плит. Уже ближче бачу, що з них утворений такий собі коридор «змійкою», щоб мав змогу проїхати ним лише один транспортний засіб. До цього він має бути перевірений «захисниками». Навколо багато поліпропіленових мішків. Донедавна вони були поширеним матеріалом для дорожніх валіз, а зараз наповнені піском і мають інше призначення. Втім, вони мене не так цікавлять, я хочу побачити «захисників» народу.

Їх декілька, людей зі зброєю. Один махає рукою у бік автівки, інший одразу вибігає нам назустріч. Уже зблизька бачу, що це хлопець, якому років 16—17, не більше. Він одягнений у камуфляжну куртку, синтетичні брудні спортивні штани, взутий у черевики на пару розмірів більші, у руках нема зброї, але є звичайна дерев’яна палиця. Нею він махає, подаючи знак зупинитися. Наказує вийти з автівки.

Роблю так, як навчає син, бо він уже не раз проїжджав такі місця: не вступати в розмову, відкрито не роздивлятися, вести себе дружньо, виконувати накази і не провокувати. Доки хлопець перевіряє наші паспорти, дивлюся на його палицю і ледь стримую сміх. Звичайна палиця, вирізана зі свіжого дерева, обдерта кора, й нещодавно нанесена чорна фарба смужками на кшталт міліцейської. Перевіряльник дуже близько, і я відчуваю стійкий запах перегару та цибулі. Мимоволі кидаю погляд на бетонну плиту, яка є імпровізованим столом для обіду. Під ним повно порожніх горілчаних пляшок, валяються використані одноразові шприці, серветки, тарілки, об’їдки, ганчірки.

– Куди їдемо? – запитує хлопець, повертаючи мені документи.

– У Харків, – відповідаю, втупивши погляд у землю.

Підводжу погляд і помічаю посмішку на обличчі перевіряльника, нахабну, зверхню, беззубу. Від юнака тхне не лише перегаром, а й потом так, ніби він не мився цілий рік. Звідкілясь вітер доносить запах туалету. Шукаю очима потрібну споруду – ніде нема, але з боку плити, що ліворуч, під кущем купа на купі людського лайна та туалетного паперу.

Поки хлопець «шестачить», оглядаючи салон авто, маю змогу роздивитися інших «захисників». Вони стоять віддалік, теж молоді, неохайні, напідпитку, через плече автомат. Лише збоку, окремо від інших, стоїть дебелий чоловік у балаклаві, бронежилеті, касці. Навіть нефахівець може в ньому відразу впізнати військового. Це помітно по тому, як упевнено він тримає напоготові автомат, ноги на ширині плечей, спортивна статура, жодного зайвого руху. Після перевірки нам дозволяють рушити далі. Компанія молодиків зі зброєю стоїть до нас спиною. Вони про щось розмовляють, голосно регочуть, лише людина в масці тримає нас під своїм контролем. Уже за п’ять-десять кілометрів нас зупиняє міліцейський патруль. Вони у повній боєготовності, непогане спорядження, у них також автомати напоготові. Нас знову перевіряють, і ми їдемо далі.

– Не розумію, – кажу синові, – чому така кількість правоохоронців з такою зброєю, в бронежилетах, не може знищити блокпост тих шмаркачів. Під’їхали, полосонули з вікон автівки автоматами – і все!

На зворотному шляху дещо прояснилося. На тому самому блокпості біля Слов’янська ті ж самі правоохоронці стояли біля так званих ополченців, мирно розмовляли та жартували. Син сказав мені, що таке бачить не вперше. Ось тобі наша славетна міліція! Чого ще чекати від неї?

Того ж вечора пошаруділа сторінками старого записничка, знайшла номер телефона чоловіка, з яким колись разом навчалася, зараз він мешкає в селі неподалік Слов’янська. Зателефонувала, щоб дізнатися, хто стоїть на блокпостах за містом.

– Добре всіх знаю особисто, – розповів він, – переважно там молодь 16—20 років. Порядних хлопців там немає, більшість колишні в’язні, які звільнилися і не влаштувалися на роботу. Також зібрали усіх наркоманів та пияків, яким байдуже що робити, аби платили гроші.

Поцікавилася, чи знає він, за скільки хлопці продалися.

– Не знаю, бо не хочу навіть вітатися з такими покидьками, – почула у відповідь.

Тепер зрозуміло, чому від них так смердить – збіговисько людей, які гниють зсередини. Син жартома називає їх блокпости «смердючками», і не дивно – гнилі не тільки зуби, а й душа, а з неї більше смороду».

Настя ще раз перечитала написане, залишилася задоволеною. Перед тим, як підписатися «Віра Сєвєродонецька», дописала: «Втім, це лише моя особиста думка». Хотіла одразу відправити допис електронною поштою Людмилі, але не втрималася – написала ще один, про жінок та чоловіків-провокаторів. Наприкінці так само вказала, що то лише її особиста думка.

Розділ 20

Геннадій колупався у «форді», коли до нього підійшли Льонька та Іван.

– Лугандія! – радісно та привітно сказав Льоня.

– Привіт, – стримано привітався Іван.

– Що, коник поламався? – запитав Льоня.

– Профілактика, – пояснив Геннадій, – щоб був, як піонер, завжди готовий.

– Правильно, – мовив Льоня і почав заглядати під відчинений капот.

Він дав кілька порад, і поки вони щось лагодили, Іван зайняв сидіння водія, ввімкнув музику. Йому здалося, що задрімав під заспокійливу мелодію інстументалки… А коли розплющив очі й прислухався до розмови хлопців, притишив музику, вийшов із авто.

– Про що мова? – спитав, позіхнувши на весь рот. – Про блокпости?

– Так, – відповів Геннадій, – розповідав про них Льончику.

– І що цікавого я проспав? – поцікавився Іван.

– Генику стало соромно за наших правоохоронців, тож він має виконати їх обов’язки, – пояснив Льоня.

– Тобто? Махати смугастою палицею й косити бабло?

– Ходімо в салон, – запропонував Геннадій, скоса поглянувши в бік дідуся, який уже вкотре проходив повз них, вигулюючи песика, – а то ми добазікаємося.

– Наша міліція нас уже давно не береже, – продовжив хлопець, коли вони перебралися в автівку й зачинили дверцята, – це не новина. Я спостерігаю за блокпостами «смердючок» не один день. І ось які зробив висновки.

Геннадій замовк. Він уважно поглянув на кожного. Великий добряк Льонька дивився прямо в очі, Іван міцно стис губи, в очах – цікавість. Схоже, що Гена вагався перед тим, як заговорити.

– Друзяки ви мої, – сказав він, видихнувши, – я вважаю, що потрібно роздобути зброю і починати діяти, поки сепари не окупували повністю нашу територію.

Іван закліпав очима.

– Тобто? – запитав він.

– Не можна сидіти склавши руки і чекати, поки хтось за нас прибере «смердючок» з блокпостів, – продовжив Геннадій. – За моїми спостереженнями, зазвичай там стоять ненавчені сепари, їх небагато, і часто вони або п’яні, або накурені, з ними можна впоратися легко, коли є зброя. Головна перепона – професійний боєць, який стоїть віддалік і командує. Видно одразу військовий вишкіл, з ним впоратися буде складніше.

– Ти… ти так говориш, ніби ми вже погодилися, – запинаючись, розгублено сказав Іван і ще швидше закліпав очима.

– Або так, ніби ми озброєні до зубів вояки, – зауважив Льоня. – Ніхто з нас трьох не служив у армії, тож навіть не знаємо, як поводитися зі зброєю.

– То невелика проблема, – відповів йому Геннадій, – у кожного вдома є Інтернет, можна дізнатися все, що душа забажає.

– А зброя? У тебе є? – запитав Іван.

– Нема, але можна добути.

– Де? – в один голос спитали хлопці Геника.

– Є одна ідея, – таємниче посміхнувся юнак, – але спочатку я хочу почути: ви зі мною?

– Спочатку поділися своїми замислами, – сказав Іван.

– Підтримую, – підняв руку вгору Льоня.

– Ми їдемо до найближчого блокпосту. Куди? У село, до бабусиної тітки Дуні. Зупиняємося у неї на кілька днів, щоб не привертати уваги, гостюємо, допомагаємо щось полагодити. Один з нас там не світиться, а йде на блокпост і вдає з себе місцевого, який хоче записатися в ополчення, розповідає, як ненавидить укрів, правосєків і бандерівців. Його приймають, видають автомат, вночі ми його забираємо разом зі зброєю. Далі – ноги в руки і подалі від того місця. Навчаємося стріляти і з автівки розстрілюємо якийсь блокпост.

Льонька почухав потилицю, Іван дістав цигарку.

– Не дими в машині, – попросив Геник.

– Ти думаєш, так легко вбити людину? – запитав Іван. – Одне діло набити комусь пику, але вбити… Не кожен зможе. Особливо ти, Льончику, не зміг би.

– Я зараз не про це думаю, – відповів хлопець. – Продумую план Геника. Ніби непоганий, але… Нам замало одного автомата. Потрібно в першу чергу «зняти» вояка, дати по ньому першу чергу. В цей час «смердючки» встигнуть зорієнтуватися, хай би в якому стані вони були – спрацює інстинкт самозбереження. Потрібно відкрити вогонь по них одночасно з двох боків.

– Згоден, – зітхнув Геник, – я про це не подумав. І що б я без тебе, Льончику, робив? Твій холодний розрахунок дуже доречний.

– Якщо вдасться здобути автомат таким чином, – додав Іван. – Втім, можна спробувати. І все-таки, хто буде стріляти?

– Включи мізки та подумай логічно, – сказав Льоня. – Якщо Геник буде за кермом, а двом потрібно стріляти, то здогадайся з трьох разів: хто візьме в руки зброю?

– Не до жартів, – відмахнувся від нього Іван. – Давайте краще подумаємо, хто піде добувати автомат.

– Я, – сказав Геник. – Ідея була моя, тож я і піду.

– Отакої! – Льоня ляснув долонями по колінах. – Він піде! Приїхали до Геника родичі без самого Геника! Я піду.

– Хлопці, я – пас! – підняв руки вгору Іван. – Щось мені стрьомно. А якщо дізнаються, що не місцевий? Що тоді? Гаплик?

– Хто не ризикує, той не п’є шампанське, – усміхнувся Льоня.

– А хто п’є, той ризикує бути отруєним, – відповів у тон йому насуплений Іван.

– То, може, ти й стріляти побоїшся? – примружив очі Льоня.

– Спочатку давайте спробуємо дістати автомати, – відповів він.

Хлопці ще раз розібрали в деталях свій план і вирішили діяти найближчих вихідних.

Розділ 21

Настя налила води в останню лунку з розсадою помідорів, пішла в садок за хатою, сіла на лавку під вишнею. Тільки тут вона могла відпочити душею, милуючись весняними барвами. Під деревами зацвів синьоокий барвінок, простелився килимком, радіє теплу. Пустун-вітер бавився білою піною вишні, а теплий і вогкий дух порушеної пухкої землі приємно лоскотав жінці обличчя. Настя вдихнула весняне повітря на повні груди. Нестерпно солодко пахли дерева, облиті цвітом. Легкий подих вітру – і на соковиті листочки барвінку вже спадають легкими хмаринками пелюстки.

У будинку віяло тишею та сумом. По кутках дрімала темрява, і все у кімнаті Насті вперше здалося сірим і незатишним. Вона сіла на диван, огледілася. Усі речі на своїх місцях, усе так, як було при мамі. Біля порога її капці, подаровані Настею на день народження, ніби мама щойно взула калоші й вийшла на город або посидіти з сусідкою на вулиці біля паркану. На краєчку дивана – мамина квітчаста хустка. Настя взяла її, вдихнула запах – хустинка ще берегла мамин аромат. І так стало сумно без матері! Жінка відчула себе по-дитячому беззахисною та покинутою. Разом із мамою з її життя зникло щось світле, життєстверджуюче, тепле. Тривожне почуття неминучості шаленою хвилею накотило зненацька, готове роздушити в ній останню краплинку надії.

– Матусю, – Настя вткнулася обличчям у хустинку, і біль, який давно накопичувався в душі, перейшов усі межі й полився невтішними сльозами. – Моя мамочко, де ти? Мені погано без тебе, – скиглила побитим собакою. – Чому ти не сказала мені, що поїдеш? Я б тебе від себе не відпустила.

Настя довго плакала. Здавалося, з її життя зникло найсвітліше, залишивши сіре, невідоме, невизначене й жахливе. Її душив біль втрати єдиної людини, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного неспокою розкрити всю себе й знайти підтримку, почути відгук своїх почуттів.

– Матусю, моя хороша, – впівголоса говорила жінка крізь сльози, – якби ти знала, як мені тяжко! Іванна нарешті помирилася з Геником, але ж я бачу, що у них напружені стосунки. Якби ти, матусю, була поруч, було б усе інакше. Свекруха мене почала недолюблювати, можливо, навіть і зневажати, а я… Я не можу спокійно слухати, як вона радіє перемогам сепаратистів. Мамо, ти навіть не уявляєш, що у нас коїться. Світ перевернувся догори дриґом. Йде антитерористична операція, гинуть молоді хлопці, а навколо мене стільки бидла, яке радіє з їхніх смертей, обзиваючи справжніх героїв укропами, нациками, фашистами. У мене вже серце тліє від болю. Мамо, ти мене розумієш? Я знаю, що так, бо ти сама мати, у тебе чуйне, вразливе й добре серце. Якби ти була тут, ти плакала б за кожним загиблим юнаком, як за своїм сином. Мамо, так тяжко без тебе!

Настя дала собі волю виговоритися. Вона розповідала про всі події так, ніби мати могла її чути. Розказала про міста, які взяли під свій контроль самопроголошені командири, про жителів Донбасу, яких «ніхто не чує», про масове зараження сепаратизмом та про проголошення ДНР, а потім і ЛНР, про заклики до референдуму.

– Мамо, якби ти була тут, то не впізнала би багатьох своїх знайомих, – продовжила жінка. – У них ніби чорт вселився. Хіба можна ненавидіти рідну землю? Свою країну? Ти мене навчила любити свою землю, і тепер серце крається за її долю. Чому? Мамо, чому люди стали такі злі? Навіщо вбивають одне одного? Ой, мамо, якби ти була поруч, мені було б набагато легше. Можливо, ти б змогла мені розтлумачити, що я зробила не так у вихованні своїх дітей? Де схибила? Чому Іванна радіє, коли передають про вбитих наших солдатів? Відкрито вона про це не говорить, але ж я не сліпа, бачу, як вона аж підстрибує від радощів. Геник зовсім не такий. Він чутливий, вразливий, такий, як ми з тобою, мамо. Я ж однаково виховувала дітей, а вони тепер ніби вороги. Скажи мені, мамо, як жити далі? – тужила жінка, не помічаючи, що тихий вечір уже зазирнув у вікно і розклав тіні по кімнаті.

Зморена, виснажена жінка поклала мамину хустку під голову, натягла на себе плед. Повний місяць завис у темному небі, зазирнув у вікно, де недвижимо лежала згорьована гарна жінка, по-дитячому згорнувшись калачиком…

Вранці весняне сонце впустило свої промені у вікно хати і веселий сонячний зайчик застрибав по кімнаті, віддзеркалившись від люстерка на столі. Настя прокинулася, глянула на годинник. «Господині твоєї нема, а ти все цокаєш», – подумки звернулася до нього. Вона обережно відсунула вбік Барсика, який не оминув нагоди підлізти до сонної жінки й розвалитися поруч. Кіт потягнувся, смачно позіхнув, задоволено замуркотів. Настя нагодувала кота й поспішила повернутися додому. Потрібно було знайти вільну хвилинку, щоб допомогти свекрусі на дачі, бо вже бурчить, що повна хата людей, а допомагати нікому. З тієї дачі зиску мало – земля піщана, скільки не лий води – все мало, але свекруха звикла в ній довбатися, щось та й зберуть по осені. Може, відправити на вихідні Іванну? Нехай би розвіялася, а то сидить вдома перед комп’ютером, де нема реального життя. Іноді виходить кудись з подружками, і то ненадовго. Інші матері мріють про таких доньок-домосідок, а Настя хвилювалася. У матері викликала тривогу така замкнутість молодої дівчини, яка не мала хлопця і, здавалося, не хоче його мати. Спробувала поговорити, відповідь майже завжди одна: «Усі вони козли, без них спокійніше». Можна здогадатися, що дівчину образив обранець, але Іванна вперто не хотіла ділитися своєю проблемою з матір’ю. Тож після кількох невдалих спроб викликати доньку на відвертість Настя вирішила почекати, поки переболить.

Валентина Петрівна вже була на городі, тож Настя не прощаючись пішла на маршрутку. На блокпосту перед містом автобус зупинили ополченці. У салон зайшов кремезний чоловік неслов’янської зовнішності – чорна густа борода, темні очі, смаглявий.

– Дакумент, пжалусьта, готовим, – наказав пасажирам і перекинув автомат через плече.

Усі пасажири притихли, мов миші, опустили очі, щоб не піймати на собі нахабний зухвалий погляд. Настя відчула приниження, ніби вона не у своїй країні, не на своїй землі. Було відчуття раба, якого поневолили, і тепер він не має права навіть поглянути на свого господаря, щоб не накликати на себе гнів. Люди мовчки, не роблячи різких рухів, повільно діставали паспорти, у відкритому вигляді подавали на перевірку. Чоловік зі зброєю повернув Насті паспорт, зупинився біля жінки, яка сиділа в одному ряду з нею, напевно, разом із донькою, білявою дівчинкою-підлітком, – саме вона стала об’єктом пильного погляду бородатого.

– Толко шестнадцать лєт? – здивовано сказав він. – А такой взрослый красивий дєвушка! Аткрой сюмочку, – наказав.

Боковим зором Настя бачила, як бідне дівча зі страху зіщулилося, притислося до матері.

– О! Тампакс! – раптом зареготів чоловік.

Ніхто не підвів погляд, а перелякана дівчина вмить почервоніла.

– Не бойся, дєвочка, – сказав чоловік, повертаючи їй сумочку, – у меня тоже єсть такой дочка, – він погладив її волосся, від чого дівчина здригнулася, а мати обняла її за плечі, намагаючись захистити. – Яблачко можна? – почувся його голос десь позаду, й без відповіді почулося хрумкотіння. «Щоб ти подавився!» – подумки побажала йому Настя.

– Єзжай! – дав команду водієві бородатий і вийшов з салону.

Автобус рушив. До автостанції пасажири їхали мовчки, тільки тихо схлипувала дівчина, давлячись слізьми. Коли всі вийшли з салону, Настя не втрималася, підійшла до дівчинки. Та вже не плакала, лише шмигала носом.

– Не переймайся ти так, – сказала, щоб заспокоїти білявку, – вони тут ненадовго. Потерпи трішки, незабаром наші війська підійдуть і поженуть цих дядьків зі зброєю на їхню історичну батьківщину.

– Хто підійде?! – аж підскочила на місці мати дівчини. – Бендери прийдуть? Не дочекаєтесь! – кричала вона, бризкаючи слиною. – То наші захисники! Як ви смієте?!

– Захисники? – у Насті округлилися очі. – Від кого нас потрібно захищати? Вас хтось ображав? Чи так, як тільки-но, принижував?

– Вони захищають нашу землю, землю моїх дідів!

– Від кого?

– Щоб не приїхали сюди правосєки та западенці, які сидять без роботи, а ми всіх їх годуємо! Перестанемо їх годувати, тоді заживемо, як люди! А ви мені тут розказуєте!

– Хто вона така? – запитав чоловік, напевно, знайомий жінки. – Що їй від вас потрібно?

– Може, заїжджа бендерівка, – відповіла жінка, – хоча й розмовляє по-нашому.

– Йди своєю дорогою, – сказав чоловік Насті, – поки я тобі пику не набив.

– За що? – Настя стенула плечима й навіть посміхнулася. – Вам сподобалось, як дівчинку принизили? Чи вам подобається, коли копирсаються у ваших сумках чужинці?

– Які вони чужинці? Вони наші захисники! Люди приїхали добровільно, щоб нам допомагати, бо розуміють, що тут живуть працьовиті люди, а отримують копійки, – розпинався дядько.

– То найманці, які прийшли вбивати наших людей на нашій землі, – сказала Настя спокійно, – і не за «спасибі», а за гроші.

– Провокаторша! – закричала жінка. – Люди, вона заслана! – кричала несамовито, тикаючи в бік Насті пальцем.

Почали підходити люди, і у Насті був лише один вихід – рятуватися якнайшвидше, тому вона швидко зробила ривок убік, щоб заскочити в таксі. Водій одразу від’їхав від місця пригоди.

– Що там у вас трапилося? – запитав він.

Ще не оговтавшись від гіркого досвіду, Настя відповіла:

– Пусте! Місце в автобусі не поділили.

– Бува, – посміхнувся таксист.

Вдома Настя одразу ж пішла до ванної кімнати. Вона пустила гарячу воду і довго стояла під душем. Теплі струмочки води стікали по тілу, змиваючи бруд ненависті земляків, їх озлобленості та невігластва, заспокоювали розбурхані емоції. Їй довго не хотілося виходити з-під душу, ніби з водою у зливну трубу можуть витекти неприємні спогади про бороданя в автобусі. Вода зробила своє діло – Насті стало легше на душі. Вона розтерла тіло м’яким рушником, накинула теплий халат і лише тоді пішла на звук працюючого телевізора до кімнати сина.

– Привіт, синку! – сказала Генику, який сидів на дивані й лузав насіння.

– Вітаю! – усміхнувся син. – Що сталося?

– Усе добре.

– Чому тоді побігла одразу у ванну? Чи не пронос шкоди наробив?

Настя коротко розповіла про свою пригоду, поцікавилася, де свекруха.

– Наша бабуся вже всі копита позбивала, бігаючи на мітинги, – пояснив Геннадій. – У неї тепер графік є, щоб нічого не проґавити: дев’ятнадцятого, двадцять першого – вже відмітилася, готується йти двадцять шостого квітня, тож побігла до Семенівни домовлятися. Комуністи та Партія регіонів вже не придумають, як зібрати людей, то знаєш, що вигадали? – він притишив звук телевізора й подивився на матір. – Вони приурочили своє збіговисько до річниці трагедії на Чорнобильській АЕС. Хочуть зібрати побільше народу, щоб озвучити якісь свої рішення Луганської обласної ради. Самі щось вирішують, причому за всіх мешканців області.