Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Я стала дуже злою фантазеркою, коли раптом усвідомила, що весь цей світ людського побуту і медій існує поза мною, бо, справді, не могла ж я сама-одна нафантазувати стільки лайна!

Спілкуватися з подібними до себе – дітлахами – мене примушувала вихователька у дитсадку. Коли я зринала крізь дрімоту на поверхню так званого реального існування, одразу відчувала якийсь нефізичний біль упослідженості, наче каліка від народження, сліпа там, чи безрука, або луската і проказна. Це так, ніби виходиш з наркозу, тоді попускають знеболювальні офіційні наркотики й проопероване місце вигулькує у твоєму тілі нічним кошмаром. До речі, класичні кошмари з маніяками-переслідниками, падіннями у ліфтові шахти, безконечними коридорами, де кишать вампіри і монстри, розрубані трупи чи що там ще, – ніколи мені не снилися. Кошмаром виявлялося кожне відносне пробудження.

Химерний простір уїдливо шкіриться всіма своїми стільниками, брижиться веселковими плівками, проступає картинками і підморгує електронним годинником над аркадою до тунелю метро. Людський приплив поволі відщухає, немов десь нагорі мегаполісу закрутили кран. У напівпорожньому вагоні поїзда, що відійшов від попередньої станції і стрімко наближається, сидить чоловік – з тих погідних, опромінених зморшками селян, що ніби уособлюють природний стан людства: Старість. Людство – старе, у старості – його спокійна мудрість непротивлення смерті. На колінах дід тримає яскраво-зелене відро. На дні відра лежить велика висушена морська зірка піщаного кольору – вона мовби світиться крізь напівпрозору пластмасу, мабуть, шкарубка на дотик. Може, цей дід – один з тих казкових персонажів, котрі привозять своїй бабі з ярмарку якийсь непотріб замість вторгованих грошей і, послані бабою подалі, встрягають у всілякі магічні халепи. Доки не припинять боротися зі смертю.

Гуркіт поїзда витісняє всі візії на тій гучності, якої вже не сприймає людське вухо. Юра, засліплена, розсипається на скалки болю – ці гострі сяйливі скалки падають у бездонний морок, як метеорити і космічне сміття, що горить в атмосфері.

Акваріумні рибки на батарейках – гальванічні скати, клан риби-електрофорез, соми-динамо – з космічною швидкістю викидають тріскотливу електричну ікру – поки батарейки не сіли. Блакитні вогники ікринок обліплюють темні пасма водоростей – простір колихається від глибокого сонного дихання планети.

Люба, ледь переставляючи ноги від багаторічної утоми, прокволо покидає територію ринку, тягне важезні торби з харчами, кожен з яких освячено психологічною перемогою над продавцем, метушнею вибору, вічнозеленими переживаннями здобуття трофея за ціну, меншу його реальної вартості. Люба дивиться поперед себе, але таким поглядом, ніби шукає довкола ідеалу, а знаходить лише хатні клопоти і натовп людей, котрі ніяк не дотягують до праведності.

Люба дочовгує до тролейбусної зупинки і ставить свої паки біля біґборда Служби розшуку дітей – із зображенням зниклої дівчинки. Люба підтискає губи, і розмиті контури збігаються у бліду бундючну смужку – куряча гузка перетворюється на кільку в залишках томатного соусу: Любу непокоїть те, що вона поставила сумки прямо на запльований асфальт, але тримати їх у дедалі слабших руках уже несила. Любу не бентежить біґборд із доньчиною фотографією, вона вже давно на нього не зважає. На ринок Люба ходить мало не щодня, іноді просто так – подивитись, поприцінюватись, оцінити ситуацію і перспективи, – словом, незле себе розважає експертизою за результатами моніторинґу ринку. Тому біґборд, як і все решта, перетворюється на одну з намертво врослих у свідомість деталей довколишньої картинки. Може, якби ця деталь щезла або змінила зображення – на рекламу чи інше обличчя (мера, зниклого безвісти хлопчика, співачки, народного депутата), Люба навіть не одразу і помітила б це. Вона має прямий контакт з Богом, можна сказати, спілкується по внутрішньому телефону або навіть селектору. І Бог буквально вчора сказав Любі, що її донька Юра – жива і здорова. Просто невдячне дівчисько, що перебрало на себе всі червиві батькові гени, втекло від турботи й любови у великий світ бруду і небезпек. Там же стільки спокус: сигарети, наркотики, модні вєщі, гарні хлопці у педерастичних прикидах, алкоголь, нічні клуби, подружки-мурени, гламур і свобода. А зараз рекламою всю молодьож зазомбували.

Люба дуже любить свого Бога, бо він завжди каже їй те, що вона сама думає, він говорить з нею так, як вона сама говорила б до себе, він погоджується з нею, завжди її підтримує у її правоті, любить, не ображає – не називає тупою міщучкою, лушпайкою і сукою. Бог – це єдине, що повністю відповідає уявленням Люби про те, як правильно жити і поводитись і яким насправді все має бути. Незмінним у своїй довершеності, усталеним раз і назавжди. Оце і є гармонія. Але у світі багато несправедливості і сатанізму, взагалі все йде не так, як треба, весь час щось змінюється – і то лише на гірше. Та люди цього не бачать – вони стають просто нестерпними, злими, ніби демони в них вселяються («не ніби, а таки вселяються!» – водноголос вигукують Люба і її Бог), коли намагаєшся – для їхнього ж блага – пояснити їм, що живуть у гріху, розтлумачити кожен гріх, коли щиро хочеш їм допомогти, навчити поводитись правильно, чинити за Божими законами. Адже гріх – це і є гріх, як не крути, а праведність – то є праведність, з якого боку не глянь. Але Бог сказав Любі – виголосив з божественною безапеляційністю: «Ти абсолютно права! Ти все робиш правильно! Сліпці не розуміють цього, не бачать, але ти ж знаєш, що вони сліпці, ти жалій їх і не зупиняйся. Не сумнівайся, роби так, як підказує тобі твоє серце, бо в твоєму серці – Я!»

Бог – свідок: Люба прагне тільки добра. Бог – суддя тим, хто цього не тямить. Бог усе бачить.

Нарешті під’їжджає тролейбус, і Люба, судомно зітхнувши, піднімає свої торби і стає у низький старт, готова метнути вантаж на першу сходинку. І тут – наче проноситься невеличкий степовий смерч – у двері, розштовхуючи всіх ліктями, бадьоро вгвинчується баба Шептуха і переможно повертається до виходу, щоб з висоти оглянути поле битви. Насправді бабу Шептуху звуть якось так буденно – типу Михайлина Сидорівна, чи щось таке, і прізвище в неї також якесь поширено-невиразне, на «енко», але всі сусіди кличуть її Шептухою, мабуть тому, що баба аж проміниться пропагандою і насильством, безуґаву нашіптує всілякі капості, всім про всіх, і часто в її монологах можна почути такі потужні постулати, як «Не треба нам вашого НАТО – дайте нам нашу ковбасу, як при комуністах, а всіх олігархів Бог покарає!». Шептуха навіть точно знає, кого в який спосіб покарає Бог, – очевидно, дається взнаки багатолітня співпраця з відділом КДБ при Святоволодимирській парафії Московського патріархату, чим баба страшенно пишається, ніколи у щоденних молитвах не забуваючи своє донині благополучне начальство.

«Ой, Любочко, драстуй, сусідочко! Ти проходь, проходь, а то заштовхають! Диви-но, скільки накупила, хазяєчка! А я на свою пенсію ледь на свічечки Бозі нашкробую! – скрегоче баба. Й одразу ж, поки тролейбус вирулює на поворот, заводить своєї улюбленої: – Да, зара тіки усіляка оранжева чума на мерседесах роз’їжджає, а ми всі, – тут Шептуха ораторським жестом закликає пасажирів до активних проявів народного гніву, – повинні з голоду пухнути, діти на фізкультурі вмирають – в оморок падають, як мухи! Бах – і нема дитини! А ви всі на Америку дивитесь, порозкривали пельки – шоб макдональси з кетчупом влізли! Всі загинуть в пучині торнадів, і тоді вийде Бог і розсудить страшним судом усіх ваших політиків, і не подивиться, хто там з іскуствінной косою на всю голову, і хто нам газ руський перекриває, а в кого там ролєкс і піджак за сто тисяч доларів!» Першим вибухає пенсіонер інтелеґентського вигляду, себто в окулярах і з газетою «Дзеркало тижня»: «Ну що ви верзете, які такі торнади! І не буває в світі таких піджаків – за сто тисяч доларів. А от через таких, як ви, наша країна досі в руїні й бузувірстві!» Баба сито шкіриться, каламутно-олов’яні цвяшки її очей наливаються червонястою революційною загравою, вона виструнчується, мов дириґент перед симфонічним оркестром, і далі обурений ґвалт в тролейбусі наростає зі швидкістю того самого торнадо, про чию пучину щойно було згадано. Такий вона має дар – завести з півоберта будь-яку кількість навіть наймиролюбніших людей, спровокувати їх на безглузду й безтямну чвару, на чорнобильський викид агресії, фахівець з розпалювання всіх категорій конфліктів – від етнічних до релігійних. Якби Шептуху запустити до контингенту миротворців ООН, серед них за три хвилини почалася б різанина, а в країні – збройний конфлікт. Така от баба – зброя масового самознищення.

Люба стережеться баби Шептухи, бо вважає її дурноокою. Але щоразу при зустрічі відбувається одне й те саме. Спочатку Люба напружується всіма м’язами і ввічливо вітається, міркуючи, як втекти. Але від баби так просто не втечеш. Тоді Люба, намагаючись пропускати повз вуха потік бабиної свідомости, зосереджується на зведенні енергетичних щитів: проказує молитву, потихеньку пропихає до кишені вільну руку і скручує у теплій кишеньковій темряві рішучу дулю, щосили уявляє перед собою стіну з куленепробивного шкла – одним словом, сумлінно виконує настанови мудрих людей, котрі вона вичитала по різних рятівних брошурках.

Доки баба вивергає бруд на всіх сусідів, спільних знайомих, своїх онуку та невістку, а також на зовсім незнайомих людей, Люба стримано посміхається, ані на мить не послаблюючи захисних маніпуляцій на кордоні своєї осяйної внутрішньої чистоти, силкується не вслухатися у все це лайнослів’я. Але тут баба, ніби відчуваючи, що жертва готова зірватися з гачка, картинно змахує коричневою короткопалою лапою, мовляв, а ну його все в болото, не варте це все наших нервів, святенницьки заводить очі і скрушно крекче: «Ой, Любочко, пробач уже мене, стару, що це я, справді, розпатякалася! Молитися за них треба, за всіх молитися! І свічечки за них ставити, правда ж, рибонько? Всі під Богом ходим. Ось ти – хороша жінка, віруюча…»

Ось тут Любин Бог постає їй в грудях, мов серцева ерекція, і поки розчулена Люба ганить себе подумки за те, що погано про бабу думала, і щось непевно варнякає, баба – ця ніндзя НЛП – хвацько вганяє в розмову новий цвях: «…да, віруюча, хороша жінка, хазяєчка, але ж чоловік твій, простигосподи, я ж для твого добра кажу…» І далі, вже вкотре заскочена бабиною майстерністю зненацька, Люба геть втрачає здатність чинити опір, губить усі свої щити і тільки підтакує, киваючи з бабою в унісон, хоча десь глибоко їй муляє непевний сором, ніби вона до свого чоловіка не зовсім справедлива, але ж, по суті, баба права, в кожному разі, Любин Бог, недбало струшуючи з білосніжного хітона золоті порошинки, бурмоче: «А що я тобі казав?»

І цього разу, щойно вони виходять на кінцевій зі спорожнілого тролейбуса, Люба, згинаючись під вагою торбів, слухняно човгає у колію звичного сценарію, по-волячому опустивши голову. Баба дріботить поруч, раз по раз інтимно нахиляючись до Люби і напучуючи її: «Ти поклич до себе священика – хай посвятить хату. Тільки не нашого цього дворового психа, він дурник, я тебе відведу до справжнього, котрий і чоловіка твого, алкоголіка, сповідає, і службу по Юрі справить. А ти ось що, – натхненно вигукує Шептуха, мовби щойно згадала про якусь сакральну панацею, – ти купи фату, загорни в неї Юрину фотографію, поховай на цвинтарі і замов панахиду!» Люба від несподіванки спиняється і хапається за серце, мов за рукав Бога, її важкі сумки глухо гепаються об землю: «Яку ще панахиду?! Що ви! Юру ж не знайшли, вона жива! Як це так – поховати у вельоні!» Баба на це мовчить, мружиться на старшокласниць, котрі переходять від школи дорогу, всі як одна зосереджено вдивляючись в екрани своїх мобілок і блимаючи голими ногами з-під коротких спідничок. «От прастітутки!» – сичить баба, помічає серед дівчат свою онуку і рішуче пришвидшує ходу їй навперейми. А Люба залишається біля своїх сумок, бо нею тіпає, мов у пропасниці, і жодна молитва не спиняє стукіт її зубів.

У молитовні сомнамбулічно рухаються предмети культу – ніби п’яний монах прокинувся у важкому похміллі й безладно тицькається у простір, шукаючи води, як знавісніла від грушевого сиропу осіння комаха. Двигтить кульгавий журнальний столик разом із ритуальним посудом на рушнику, брижиться у чаші свята вода, наляканими табунцями розпорскуються навсібіч свічки, ледь помітно совається під вікном лавка.

Отець Віктор вирішує, що це землетрус – такий, може, в три-чотири бали, тому напровсяк дбайливо зіставляє на підлогу все, що може впасти і покотитися. Він кидає схарапуджені погляди на стіни, де вже і так після тієї незрозумілої диявольської грози відсутні кілька погорілих іконок, але ніде не вловлює і найменшого натяку на щось паранормальне. Оці непотрібні танці предметів можна все-таки пояснити землетрусом, хай навіть останній землетрус у цих краях відбувся ще тоді, коли Вітю вигнали із семінарії за прихильність до ідей Української помісної церкви та похід на таємний перегляд фільму «Зона» за романом Миколи Хвильового «Санаторійна зона». Отець Віктор визирає назовні й несамохіть усміхається тихій осінній ніжності: коти вигріваються на сонці, падають яблука, наче святі дари дурноголовим приреченим комахам. На Привітній все спокійно: ніхто не вибігає у спідньому, переплутаних капцях і з паспортом у руці на подвір’я, взагалі нікого нема – тільки божественне чудо бабиного літа. Отець Віктор з насолодою втягує в себе казкове повітря, вже й забувши про свій клопіт. Раптом думає, як було би гарно поганяти зараз м’яча або просто разом з котами бездумно підставлятися останнім теплим променям. І нарешті вирішує, що найлепкішим вчинком буде поєднання приємного з корисним: умоститися біля входу на сонечку і заштопати свою єдину стареньку святкову рясу, бо скільки ж дійсно можна відкладати це на потім! Й тут в бурштин бабиного літа улазливою дрилькою угвинчується Бабишептушин вереск: «Якщо твоя прекрасна мамуся про тебе не дбає, то хоч я твого виховання не покину, а її ще батьківських прав позбавлю, коли вона така свободолюбіва, то буде їй повна свобода через суд! Хай гуляє! Але з тебе робити свободолюбіву прастітутку я не дам! Підеш до церкви і сповідаєшся, як усі нормальні люди! І сядеш за уроки, мала шльондра, поки не сіла в колонію!» Отець Віктор бачить красуню Алку з трохи дебілуватим від непроникної байдужості лицем, яка плентається до свого під’їзду, раз по раз поправляючи на плечі сумку і по-боксерськи рефлекторно ухиляючись від баби, коли та намагається її шарпнути за одяг. «Таж дівча її просто не чує!» – раптом думає отець Віктор і, посміхнувшись, навшпиньки задкує до свого прихистку, щоби не наражатися на скажену бабу.

За його спиною стоїть Юра – мов янгола тінь. Юра – в густому мороці, вона бачить тільки поперед себе, охоплена тривожним гудінням – з таким звуком по воді проноситься моторка прямо над головою, коли пірнаєш. Юра – Страх. Загрозливий звук вкручується в неї як саморіз, іскрами висікаючи окремі посипані кадри: яблуня, здуті кульки яблук у жовклій траві, пекельно-яскраве листя на потрісканому асфальті, плями потовчених взуттям ягід дикого винограду, схожі на засохлу кров, порожні як небо Алчині очі, чорна постать баби Шептухи. Нудотний вир збовтування розмиває морок, велетенські об’ємні ілюзії окремих пазлів Привітної громадяться, витискаючи одна одну з уваги – гігантське панно деревної кори; білизняний дріт, що, мов дириґент, змахує білосніжними крильми пошивок і простирадл; червона майка із зображенням Кенні і саморобним написом «I’ll neva die!», приклеєна до неба поруч з вороною; літак з душами, що позасинали над нерозгорнутими газетами; зачинений в авті вирлоокий пес. Виростає будинок і поглинає Юру – вона стає ним і водночас відчуває в собі кожний закапелок кожної хати і кожного мешканця там, і здригається, коли баба Шептуха за Алкою затраскує двері – зачиняє Юру у стільниковій темряві великого цегляного організму.

Ось семирічне хлоп’я, вкутане у компреси, шарфи і ковдри, вкриваючись сиротами й вибухаючи зливним потом, плаває в анґінових мареннях – грузько, щемко, тоскно і – затишно, солодко, моторошно. Знуджено і якось… якось так, ніби Щось робить з ним щось заборонене, маніпулює ним. Це як перша несвідома мастурбація, як перший стрибок з надламаної верби у річку, просто у водокрут: виринеш – не виринеш, але тоді не думаєш про це, не вирішуєш, перш ніж зробити. Це як перша доросла книжка з дрібним шрифтом і сценою неописаного сексу в якихось «травах». «Він потягнув її на себе, вона вперлася кулаками в його опуклі мужні груди, опираючись і поступаючись водночас…» – а далі ціла сторінка про оті «трави», про якусь дурнувату бджолу з її жалом і медом.

Це як проникнення в полуденне осердя ожинових заростей і хмелю, де став заскочений знагла час і зупинився в повітрі джміль, і проймає дрожем Світу. Як перший хук у вилицю. Бульбашково сичить, вирує токсичний температурний жар. Мама читає книжку вголос. Мама замовкає і відкладає книжку, щоби поміняти оцтові компреси на розпашілому чолі, але вони все одно швидко нагріваються і дратують. Мама знову читає, але не розбереш, про що – якісь тьмяні видива клубочаться за її спиною. Мама дає пити шипшиновий чай з термоса, журавлиний морс, чай з лимоном і – буееее – гаряче молоко з маслом і содою. Молоко брижиться і миттєво береться осоружною жовтою старкою – від найменшого видиху, навіть від такого драконячо-гарячого. Хлопчик мляво дивиться, як на поверхні плівкою застигає мить, як жовкне і смердить час.

Хлопчик не скоро дізнається, що таке ЛСД. Хлопчик навіть під ЛСД більше ніколи не побачить таких візерунків на стінах, не вхопить саме тієї наносекунди, коли оживає килим, а кімната знімається з якоря і вирушає у хаос, вилузуючись з декораційних старок, наче бабка з лялечки. Хлопчик відпливає у марення, як мертвий вікінґ до Валгали, якась його часточка ще вловлює хижий хрумкіт багаття довкола сповитого золотавим розпеченим медом тіла, зблиски полум’яних язиків на вечірній поверхні озера. Хлопчик востаннє хворіє по-дитячому – всім собою. Хлопчик пливе. Геть у дорослий світ.

Ось тіла – без целюліту, жиру, складок, розтяжок і зморшок, без пігментних плям, красиві молоді люди – купаються в поті, мов оси у грушевому сиропі.

Вони роблять саме те, що кожен підліток старанно опановує у позакласних штудіюваннях порносайтів. Ковдра відповзає від них подалі і звішується з ліжка, щоб зазирнути до павучків і прошепотіти їм: «тссс». Ці двоє кохаються, по-справжньому кохаються, не думаючи наперед, взагалі ні про що не думаючи – це видно з їхньої міміки, за якою вони не стежать. Це чутно з густих коштовних вібрацій їхніх голосів, що міняться джазовими відтінками, найгучнішим з яких може бути лише контрапункт розмитого зойку чи тихого прокволо-саксофонного стогону – не тих котячих волань, які чують усі сусіди і всі перехожі на вулиці. Від їхніх тіл струмує персикове сяйво ніжності, вкриваючи метеликовим пилком кожен предмет у кімнаті, стіни і стелю, підлогу, двері й підвіконня. Золотаві, сріблисті, веселкові прозорі метеликові крила вітрильно розгортаються з їхніх спин – тріпочуть і завмирають, тріпочуть і завмирають. Ці люди не квапляться – вони насолоджуються, і тому навіть сонце затримується в їхній оселі, чіпляючись останнім променем з-за виднокраю за фіранки і підвіконня, мов альпініст над прірвою. Юнак прибирає з чола дівчини мокрі сталки налиплого волосся, торкається губами її вій, повік, носа, вона усміхається, розчиняється, він розчиняється, вона, вони, крила – все розчиняється і засліплює простір; крізь вікно до сонячного променя простягується рятівна линва персикового світла, і сонце, зблідле, задихане, хапається за неї, вибирається місяцем на підвіконня. Люди дають врятованому світилу напитися світла, частують його курагою, родзинками і горіхами, пропонують музики і зеленого чаю, дарують йому свою радість, бо що ще з нею робити? Вони заснуть одного дня і спатимуть довго і щасливо – аж до самого пробудження у Світлі. Виявляється, в нашому будинку живуть і ці рідкісні комахи, думає Юра, я на них ніколи не звертала уваги на вулиці. Їм ніхто не потрібен, їм не потрібні нічиї визнання, захват, заздрість, увага, поради, розради – вони розмиті для людського ока, живуть собі у своєму світлі, подорожують… так ось воно як насправді…

Ось чоловік робить з донькою уроки за круглим родинним столом посеред вітальні, накритим схожою на плішивий мох темно-зеленою оксамитовою скатертиною. Такою ж древньою і зашарпаною, як і стіл. Довкола нависають, утворюючи каньйон, стоси книжок у високих шафах. Мама чоловіка – погідна старушенція у старожитній іспанській наколці на голові – ліпить на кухні вареники під радіо «Промінь» з радіоточки. Передають Бортнянського у виконанні хору «Почайна», і кожен вареник викладається на чисту запрану шматку довершеною музичною фразою.

Під потужним струменем з душу умліває статурний парубок – його латунне від недавньої засмаги тіло стримить з клубів задушливої пари, наче гірський пік посеред хмаровиння. Лазничка конденсується лагідним бронхітом у Юриному горлі, осідає в грудях; хрипким акордеоном фальшиво белькоче паризький шансон. Стеля обростає великими перлами крапель, клапті вапна злущуються під їхньою вагою і непритомними нетлями падають на плечі, на чорне в’юнке волосся хлопця. В люстрі – антракт. Під ванною – дзбан. Дитинство кількох поколінь звідси не вивітрюється ніколи. Простецький гачок на дверях. Навіщось по хаті гримить нойз, хоча навіть на такій гучності в лазничці його не чутно. Просто приємно, що за дверима грає твоямузика, ніби ти по-котячому позначив територію.

Баришні п’ють каву серед страхітливо охайних декоративних подушок – в ушляхетненій турецьким євроремонтом вітальні. У них – своя музика: новий альбом Анжеліки Ліберман «Я здєсь, любімий».

На засмальцьованій канапі велетенський первинно сморідний мужик у тільнику напомповує п’яним хропінням квартиру. Сусіди періодично збільшують звук телевізорів, магнітофонів, радіо, але за якийсь час природа бере своє, і скоро у всіх уже, відповідно, на повну горлають хвильові пристрої. Вирлоокий опецькуватий собака напружено чатує коло канапи – може, стереже хазяйський сон, може, чекає прогулянки або їжі, може, думає про наглу смерть від інсульту – неважливо, свою чи свого хазяїна – однаково все припиниться. І тут він сильно помиляється.

Жінка сидить за столом, сама на кухні, одна в хаті. Горопашна Люба, вона не роззулася з вулиці, не ввімкнула світла, не розклала своїх важких базарних торбів з харчами – вона згорьовано дивиться всередину себе, а спадень крізь шибу затоплює її очі зловісними полисками, плямує підвіконня у тривожні й незатишні кольори. Порожня хата видається забутим на підвіконні акваріумом, в якому давно не міняли воду, не чистили стінки, не проріджували розрослі водорості – й усі рибки подохли. І навіть равлики подохли. Тільки на кухонній шафці лишився засохлий слиз їхніх листів. Засохлі сліди сліз на Любиних щоках повторюють руни равликових послань – наче Люба сидить не навпроти шафки, а навпроти дзеркала. І це її відображення ближче до Люби, аніж її відбиття у справжніх люстрах – там вона себе вже не впізнає. Мабуть, тому, що ніяк не підбере нормальну помаду, котра пасувала б, як та, привезена з радянської Прибалтики ще до Юриного народження.

Тихо бурмоче радіо, ніби долучається до творення гнітючого тла: «…сьогоднішню єдність Китаю було закріплено лише з перемогою Мао Цзедуна у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому. Починаючи періодом Ворогуючих держав і до середини двадцятого століття, територія Китаю розділялася на окремі ворогуючі регіони. Тому, попри гучні заяви про єдність китайської держави, керівництво Китаю занепокоєне нестабільністю країни й веде безперервну роботу для зменшення напруги між її провінціями.

За офіційною риторикою, ніякої загрози єдності не існує. Усі люди Китаю, зокрема й ті, хто не є китайцями, а проживають на захоплених територіях, таких як Тибет, Внутрішня Монголія й Сіньцзян, є вірними прихильниками чинної системи. Але часта зміна урядом місцевих посадових осіб свідчить про протилежне. Прагнучи запобігти будь-якому посиленню регіональної самобутності й місцевої влади, уряд також регулярно змінює вищих посадових осіб семи військових округів Китаю.

Ще одним запобіжним заходом центрального уряду є розбіжне з природними або економічними межами регіонів формування військових округів. Мета цієї системи – забезпечити взаємовиключення військового й економічного регіоналізму, що лише підтверджує сталість побоювань китайського уряду перспективи фрагментації країни.

Ми повернемося до подій у Тибеті після короткої реклами.

Трам-парам-пам-па ЯКЩО ТВІЙ МОЗОК З ТОБОЮ НЕ ДРУЖИТЬ – У НАС Є ЛІКИ ХОРОШІ ДУЖЕ! В ПІҐУЛКАХ, АМПУЛАХ І МАЗЯХ ЛІКУЄМО ВСЕ І ОДРАЗУ. Приватний міжнародний Центр психоневрології та евтаназії при посольстві США. МЕТАДОН! У КОЖНУ ХАТУ – ЯК ГОНДОН!

Турурурум-тадааам! НЕАНДЕРТАЛЬЦІ ХОДИЛИ В ШКУРАХ. МИ ОДЯГНЕМО ВАС У ШКІРУ! МОДНІ ТЕНДЕНЦІЇ – ДІМ ХУТРА „ТХОРИК“!

Тадатіда-паааа ГОДИНУ В ПРОБЦІ ТИ ПРОСТОЯВ? ТЕБЕ ПЄТРОВІЧЬ ЗАСПОКОЇТЬ! МАРГАРИН „ПЄТРОВІЧЬ“ – КОРИСНИЙ ТА ПОЖИВНИЙ ПРОДУКТ. ВІДНИНІ ЗІ ЗНИЖКОЮ ПІВТОРА ВІДСОТКА У МЕРЕЖІ СУПЕРМАРКЕТІВ КОТИГОРОШКО-ЛЕНД.

Уууууула-ла НЕ БУДЬ ВАРЕНИКОМ – СТАНЬ КРУТИМ ПЕЛЬМЕНЕМ! ВІДТЕПЕР – У КОЖНІЙ ДЕСЯТІЙ ПАЧЦІ – НА ОДИН ПЕЛЬМЕНЬ БІЛЬШЕ! ПП „ТХОРИК&КУМ“!

Ла-ла-бла НУДНО? НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ПРОВЕСТИ ЧАС? ТОРГОВИЙ ЦЕНТР КЛОАКС-М НАПОВНИТЬ ТВОЄ ЖИТТЯ СЕНСОМ. ІДИ І СПОЖИВАЙ! ВІД ПАМПЕРСІВ ДО АВТОМОБІЛЬНИХ ШИН. СЕЗОННІ ЗНИЖКИ НА МАРГАРИН! Ша-лалала-ла!

А ми продовжуємо говорити про тибетсько-китайське протистояння. Воно триває. Вень Ляо – китайський адвокат, що працює в американській фірмі в Лондоні, ще в парламенті Європейського Союзу у своїй Страсбурзькій пропозиції заявляв: остаточне рішення прийматиме народ Тибету. Кххтщтщптттттттттттт. слово Вень Ляо. „Б.б.б. бббшшшшш… у дев’яносто третьому році ми втратили зв’язки з китайським урядом і провели загальну зустріч, на якій ухвалили рішення слідувати тією ж дорогою. Китайський уряд звинуватив мене в розпалюванні березневих протестів усередині Тибету. Я відразу ж запросив їх приїхати і перевірити мій кабінет, мої документи, а також прослухати записи моїх бесід з новоприбулими біженцями Тибету. Але ніхто так і не приїхав. Тому, схоже, я є перешкодою на дорозі вирішення тибетського питання. Тибетське питання стосується тибетського народу, і лише народові Тибету його вирішувати. Чотирнадцятого вересня я сказав: відповідальність стає дуже обтяжливою і немає сенсу далі її нести. Якби я мав справу з людьми чесними, тоді у мене не було б жодних проблем, оскільки я міг би висловлювати свою точку зору і розуміти причини. Але тут ми не маємо справи з чесністю. Кхшшшфффшшфшпшшшш… ми проводимо загальну зустріч тибетців, як було оголошено Кашагом і парламентом Тибету. Швидше за все, ми не зможемо негайно виробити якихось рішень, але нам потрібно аналізувати….шшшшшшшшшссссссссс… у цьому мета нашої зустрічі…“»

Дверний дзвоник збурює хатній мул, скаламучена сутінь пливе стрімким хмаровинням повз Любині очі, немов прагне сповити її, наглухо залити вуха, ізолювати у божевільні зіщуленого «Я». Дзвоник лунає так, наче той, хто на нього тисне, переконаний у присутності господарів. Люба зітхає до свого Бога: «Вибач, я зараз, – це, мабуть, чоловік виходив по газети і забув ключі». Бог мовчить, супиться, іронічно вигинає брову, бо ж Люба до цього теж мовчала, ніби забула про Його існування – запала у таку бездумну внутрішню тишу, так глибоко поринула у морок, що до неї було не достукатися. «Я тобі Суддя і Я тобі прощу», – великодушно думає Бог, але так, щоб Люба нарешті його почула. Люба прочиняє двері й від несподіванки скрикує, хапаючись за серце, де Бог махає в об’єктив ручкою, точніше, ворушить пальчиками. І чоловік, і донька ніколи не вірили у Любину щирість, звинувачували її у награванні, у надмірній екзальтації. Донька… На порозі стоїть мати Юриного однокласника, того зарозумілого піжона, що носить червону майку із сатанинськими написами, ще якось так його звуть претензійно, Аякс, здається, так, Аякс – батько, мабуть, не православний, не дивно, що з родиною не живе, навіть не з’являється.

– Привіт, Любо. – Пишна жінка з рудою гривою золоченого хною волосся запобігливо усміхається. – Вибач, що я так несподівано прийшла, без попередження, вибач, що потурбувала…

– Драстуй, Віто, заходь. – Люба пропускає її до темного передпокою і відвертається зачинити двері, штучна посмішка вмить линяє зі скорботного обличчя. – Не роззувайся, так проходь.

Віта легкою ходою розтинає присмерки, її пряма постава несе по-індійському яскравий одяг і терпкі солодкі пахощі парфумів, ароматичних паличок, свіжого здорового тіла, осіннього прогрітого сонцем повітря, як щогла – напнуте вітрило, випромінюючи веселу впевненість в існуванні світла.

– Що це ти у темряві сама тут сидиш? Можна ввімкнути світло?

– Так, звичайно, – мимрить Люба і неохоче тягнеться до бра над столом. Вона не любить різкого верхнього світла. – Зараз я чайник поставлю, сідай, куди Бог покаже.

Бог однозначно показує на вхідні двері, таж Люба не може просто отак взяти і вигнати сусідку, тому підтискає губи й повертається до плити, щоби не зустрітись з Вітою поглядом. Починає там шарудіти начинням, вмикає газ і, тричі ламаючи сірник неслухняними пальцями, запалює пальник. Віта дивиться на Любину спину, впевнена, що співчуття проникає не лише через очі, вмощується на стільці й одразу ж підводиться, схожа на королеву осінніх метеликів посеред усього цього убозтва.

– Можна я у віконечко покурю?

– Кури, – осудливо кидає Люба і, не повертаючись, простягує за спину чоловікову попільничку. – Чоловік все одно став курити на кухні, відколи… – Люба затинається, тамує подих, а тоді рішуче закінчує, – відколи Юра зникла. – Й тут-таки Любу проймає наглий дрож, заводяться, мов старий аґреґат, руки і губи, очі наповнюються сльозами, густі судомні схлипи проривають оборону. Віта зойкає, кидається до Люби, пригортає її до своїх розкішних грудей, та Люба сахається з огидою, мов схарапуджена дика тварина, її лякають чужі дотики, її неприємно заскочує жіночне тепло цих безсоромно великих динь. Люба заходиться риданнями, марно силується, затискаючи долонею рота, увіпхати назад велетенських слимаків, що нестримно з неї лізуть назовні й вогко гепаються на підлогу. Вона хутко виходить з кухні й зачиняється в лазничці. До Віти долинає гучне сякання. «Бідна, бідна Люба», – сумовито думає королева осінніх метеликів, підпалюючи сигарету. Кухонні двері тихо вертаються на місце, показуючи великий церковний календар. Віта випускає дим у вікно. Сигарета дотліває, на підвіконня застрибує кішка, з тихим свистом закипає чайник, а Люби все нема. Вона повертається, коли Віта вже запарила чай і знову закурила, однією рукою струшуючи попіл за вікно, іншою погладжуючи кішку. Кішка гурчить, вигинаючись під ніжними Вітиними пальцями, рясно понизані срібні персні зблискують в останніх променях спадню. «Я ж поставила їй попільничку!» – думає Люба, кривлячи набрякле від ридань лице, її дратує умиротвореність цієї жінки. Люба підкреслено закашлюється – вона завжди так демонструє своє ставлення до куріння: кашляє, здригається всім тілом і видихає: «Ффффу!»