Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

АЛКА:…відпочили називається… я того Ігоря майже не знала, але після похорону мені здається, що він був найріднішою в світі людиною, так тупо загинув, і тепер я сама в усьому світі, і в цьому світі є тільки вогкий сірий туман, гариво, дим і запах прального порошку… і ця поїздка в поїзді, здавалося, що я її не переживу, щось зі шлунком сталося, чи то з нервів, чи я отруїлася тим газом, але постійно бігала в туалет, і з мене ліз ковбасами синій пластилін, а коли Маланка запропонувала розказати про найгірші вчинки, теж мені вигадала розвагу, то я ледве стрималася, щоб не сказати, що свій найгірший вчинок я тільки збираюся скоїти, що я зроблю аборт, щойно все закінчиться, бо я вагітна від Аякса, вагітна! Після того як мені наснилася кульова блискавиця, я вже не могла себе обманювати, я за-ле-ті-ла! І я не хочу від Аякса дитини, особливо після того, як він розказав про коміксову потвору, котру уявляє собі, щоби скінчити зі мною! І чомусь у тому потязі я найбільше думала про те, що згоріли всі наші речі, тож тепер можна прямо йти на похорон, не заходячи до хати… як я змерзла на тому похороні, вже не знаю, що там робили моя мама і баба, але мені навіть підходити до них не хотілося, тим більше що вони ридали, просто голосили, і баба кидалася на труну, а мене нудило, нудило, нудило! Я ненавиджу цю хату, я ненавиджу цих трьох, я ненавиджу своє тіло, бо воно мене не слухається, воно завагітніло, воно вкривається якимись опіками і порізами, його нудить!

АЯКС: Нарешті я побачив, що називається, не в телесеріалі, що таке амнезія: вони нічого не пам’ятають, жоден з них нічого не пам’ятає, вони так і не зрозуміли, над чиїми трунами ридали їхні батьки! Я тепер думаю тільки про одне: як мені знайти маму? Як послати їй вістку? Я перечитую її останнього листа, говорю з цим листом, постійно думаю тільки одне: ма, прийди, ти ж маєш відчути, прийди і забери мене звідси – я знаю, вона може, жива чи мертва, вона може знайти мене! В останньому листі мама пише: «…Знаєш, Аяксе, коли я щосили, з усією своєю відданістю уявляю представників різних буддийських шкіл, коли я вивчаю полеміку між китайськими і тибетськими буддистами, я думаю про те, що Будда ж насправді не створював ніяких шкіл. Будда був лише проявом Учення, котре існувало на багатьох рівнях. Усі буддийські школи так чи так намагаються прив’язати кожне окреме вчення до якогось конкретного висловлювання історичного Будди Шак’ямуні. Ти знаєш, що Бон існував ще задовго до виникнення тибетської монархії? Славнозвісний бонський Учитель Нанґвей Доґчен, захисник і втілення того народу, який нині називають тибетцями, жив до першого тибетського царя Нятрі Ценпо. Тоді на заході сучасного Тибету було царство Шанґ-Шунґ. Там є гора Кайлаш і озеро Маносаровар, звідки витікають Ґанґ і Брахмапутра, і ось індійці шанують це місце як найбільшу святиню. Тут була столиця Шанґ-Шунґа. Бонські джерела говорять, що один з перших царів Шанґ-Шунґа, Грієр, жив мало не за чотириста років до історичного Будди Шак’ямуні. І тоді ж, ще до поширення буддизму, жив перший відомий учитель Бонпо, і Дзоґчен уже існував як Шанґ-Шунґ Ненґюд, тобто „усні Вчення Шанґ-Шунґа“. За правління тридцять третього тибетського царя, славнозвісного Сонґцена Гампо це вчення поширилося на весь Тибет. Це можна зрозуміти з описаного в рукописах Дуньхуана, чию автентичність визнають усі вчені, епізоду вбивства тибетцями шанґ-шунґського царя Ліґмігя й захоплення царства Шанґ-Шунґ. Але все одно, Дзоґчен – це не книга, і про нього не можна сказати, що він був колись створений, в якомусь місці. В одній з тантр Дзоґчена йдеться про те, що вчення Дзоґчен існує в тринадцяти сонячних системах.» Я взагалі не розумію, про що вона пише, але, очевидно, це щось дуже для неї важливе, може, саме через ці дослідження її і понесло до Тибету. В кутку, де всі бачили привидку, я зараз бачу веселку – вдень вона виглядає як звичайна веселка – невеличка напівдуга, наче у водоспаді, вночі вона міниться, як китайська ялинкова гірлянда, я так зрадів спочатку, подумав, що то мама, але, здається, це просто якась чергова оптична аномалія, тільки з нею все навпаки: я бачу, а всі решта – ні. Вони все ще ніби продовжують ту ідіотську Маланчину гру, тільки їм бракує вже власних гидких вчинків, бо скільки там того так званого життєвого досвіду, що вони такого могли встигнути накоїти за свої роки? Вони вже позгадували і понавигадували навіть не скоєні, а тільки замислені гидкі вчинки, а тоді заговорили про сусідів і знайомих, я відчуваю, скоро дійде справа до загальнолюдських гріхів – екології там, інформаційних воєн, геноцидів, пестицидів, ядерної зброї, радіації, корпорацій, серійних убивць, СНІДу, голоду, інтернаціонального газо-водно-нафтового шантажу, клонування, абортів і терактів, блін! Я пропоную їм пограти у просте вигадування – без звинувачень: скажімо, уявити собі історію, яку хотілося б прожити, а не історії, в які потрапляєш, або, наприклад, уявити собі, що у нас живе Кішка-Метелик, але тут Маланка одразу ж звинувачує мене у заклішованості коміксами, хоча по коміксах у нас спец Івасик, мені тільки одне зображення Sky-Doll подобається, там, де вона озирається через плече, виставивши дупцю, а Алка взагалі впадає в істерику і тікає до лазнички.

Тоді я просто сідаю на ліжку і дослухаюся до голодної, але чемної кицьки, яка шкробає зсередини мені в груди, ніби в зачинені двері. Може, то в мені живе Кішка-Метелик, прогризається назовні? Щойно я зважаю на це шкробання і приділяю йому увагу, як воно переростає в грюкання, а тоді протяг розчахує мене навстіж.

Ось батьки моєї однокласниці Юри, котра зникла безвісти, – вони сидять у своїй хаті, як мухи, – по різних кутах, ніби кожен стереже свою територію. Ось приходить до них наш дворовий священик, отець Віктор, якого міська влада виганяє з хати-каплички, і я бачу, що він зайшов до Юриних батьків тільки тому, що більше нема куди – всі сусіди або працюють, або п’ють, або трахаються, або хворіють, або вмирають – нікому бідолашний отець Віктор не потрібен. Якби я міг, я запросив би його жити до нашої хати, я подарував би йому цю хату, хай би він тут навіть капличку свою зробив, аби лиш не бачити, як сльозяться йому запалені очі, як тремтять його пальці на хресному знаменні, як він вибачається і посміхається, наче просить не чіпати його, коли надворі негода! Весь цей будинок, і сусідній будинок, і вся наша Привітна розкриваються своїми картонними картинками, як дитяча книжка-складанка прямо в мені, точніше – це я – дитяча книжка-складанка з глянсового картону, я хочу, щоби моя мама прочитала мене мені, хворому на тиф хлопчику з минулого століття.

МАЛАНКА: Івасик став бурмотіти вві сні, все повторює, мовляв, пішли кудись вип’ємо, тільки що навіть заметався і сів на ліжку, нестямний, мов у пропасниці, і як закричить: «Вихід! Ходімо до виходу!», чи до «Виходу», та, мабуть, все-таки він мав на увазі наш бар «Вихід», але куди з ним таким іти, Алка все не виходить – тільки вода шумить, заснула вона там, чи що, хоча ми і так усі ніби спимо, мені весь час здається, що все це просто поганий сон, і вже зараз має задзвонити будильник, і я нарешті прокинуся і піду на пари, тільки я не розумію, чому я не можу прокинутися без будильника, раніше я часто прокидалася хвилини за три до сигналу, наче хтось мене штовхнув легенько зсередини, може, моє власне серце… але я точно сплю, тому що не можу керувати своїми діями, я це щойно помітила: хотіла прикласти руку до серця, а не змогла – ніби забула, як це робити, як давати команди тілу, не знаю, до того ж, я ніби не хотіла тривожити Аякса, точніше, не хотіла з ним бачитися, а чомусь пішла до нього на кухню, і мені наснилося, що він глянув на мене так, ніби за мить постарів на сто років усередині себе і сказав: «Я тобі допоможу їх розбудити, ходімо»…

АЯКС: Маланка мала рацію, точніше, Івасик мав рацію, треба було просто вийти з цієї чортової хати, як я сам не додумався до цього! Я, правда, не думав, що все довкола буде аж настільки невпізнаваним, мало того, я запізно зрозумів, що ми не зможемо повернутися назад, що ми взагалі невідомо де, все довкруж велике, нове і викривлене, як у дитячому сні, – танцює і змінюється навіть від мимовільного погляду, будинки стають котами, а коти – хмарами, а хмари змінюються, змінюються – як у кіно. ми заходимо у хмари, наче ми – літаки, блукаємо в тумані, виходимо на цвинтар і рій велетенських пуків людського волосся насувається на нас, ці волосяні штуки ширяють і скачуть, нападають на нас звідусіль. але чомусь я почуваюся таким відстороненим, ніби шукаю щось дуже важливе, єдине по-справжньому важливе, і знаю, що найстрашніше – попереду, найстрашніше – ніколи це важливе не знайти, тому всі ці вистави зараз – ніби черговий сон уві сні, на чию безглуздість нема сил реагувати. мій максималізм – наче фамільна реліквія чи спадкова ознака породи – стоїть у мені, як лицарські обладунки, на почесному місці, а в цих обладунках – відчуття свободи – не як ідеї, а як відповідальності за вибір, відповідальності за усвідомлення неуникності вибору, я ніби з тих альпіністів, котрі до неосяжних обширів плато добираються найкрутішими скелями, а тоді висаджують це плато разом із собою.

ЕЛЕКТРА:… щось вибухає, і після спалаху западає темрява, наче хтось висадив світ і він скінчився. Але ні, не скінчився – темрява не остаточна, я розрізняю у цій темряві ще густіші за неї тіні – це плавають мертві тіла – колоди… наче потопельники у підземній печері, наповненій двома потоками – прісною і солоною водою. Я чую здушену лайку Ігорка, який рушив до електрощитка вмикати світло. І поновлюється наш бар, ніби нічого й не сталося. Тут ніколи нічого не стається. Святий Пес Пива декламує своє:

 
Я живу на вулиці Клінічна
Я люблю виносити сміття у поліетиленових пакетах
Щоранку чорних як вселенська порожнеча
Щовечора сріблистих під дощем
І залишати їх на вулиці Клінічна
Хто перший: голуб, пес, машина, бомж чи вітер
Поласує моїми тельбухами?
Хто причаститься від Творця борщем?
 

Женщена В Поліетиленовому Кульку задрімала, заледве не дзьобаючи писком вогник свічки, Нумо щось розказує тихенько своєму візаві, Водій Маршрутки грається у свою звичну гру – чекає, коли задримбає Святий Пес Пива, а той править своєї:

 
В Трубі – тривожні темні тіні
Ти з кожною під усілок міг впасти в танго
Змішати попіл з віскі, кров – з мартіні
Щоб на ножі спірально світ повис
Плямисто кожурою манго
Пітніє м’ясо плаває букет
Я – чорний поліетиленовий пакет
 

АЯКС:…коли ми заходимо, всі замовкають і витріщаються на нас так, ніби це ми якісь фріки, а не вони, ніби це у нас на голові поліетиленові кульки, або ніби це хтось із нас, наприклад, Алка, націлює на всіх по черзі масивного арбалета, напинаючи тятиву зі справжньою бойовою стрілою! Утім, невідомо, як ми виглядаємо, точніше, якими вони бачать нас. Он у Івасика вся пика заюшена, ніби його об асфальт семеро гопників товкло. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Бармен зирить на мене так, наче я деру його тьолку і ще між фрікціями прошу пивка на шару. І тут отой потворний бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе якесь вовкулаче завивання. Він б’ється наче під струмом, з гнилого чорного рота летить піна, блін, та я манав такі генделі, треба звідси валити. Але раптом якесь забрьохане гіпове чмо схоплюється на рівні й верещить:

– Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте – не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! – Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. – Ігорьооок! Наливай гостям!

І всі ці фріки починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам все, нас цікавлять всі-всі історії до найменших подробиць!»

Мені ще ніколи не було так страшно. «Мовчіть!» – кричу я. Намагаюся виштовхати хоча б дівок, бо вони стали і вилупилися, як зомбі на феєрверк, важкі, мов колоди. Моя печена горлянка. Мої розірвані м’язи. Мої потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Івас, блядь, давай ходу звідси! Мої зірвані нігті. Мої розтрощені пальці. Івас у ступорі мимрить мені: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Кінчений гіпан потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, брррр! якась чаморошна дівка з наркоманськими синцями довкола очей підсуває кухля, кисла шизоїдна баба в поліетиленовому кульку на голові прогризає Іваса поглядом до дірок, стара маніячка, бомж слинить його шкари і скиглить, знову пхаються всередину цього кишла Алка з Маланкою, Алка суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу, Мала вагається на порозі, і тут я раптом бачу, що Алка цілком спечена – обвуглена, очі витекли, одяг утопився у м’ясо разом зі шкірою, вона – просто кавалок обгорілого м’яса! Ні! Я не хочу тут залишатися! Маланчина рука вислизає з моїх пальців, але я перехоплюю зап’ясток і тягну її геть. Відчуваю, як повільно зачиняються за нами двері. Чую, ніби хтось вигукнув моє ім’я. Не обертатися! Бігти, скільки стане сили, не зупинятися і не обертатися! Мааааааааамо! Мамо, поможи мені!

Хідники, хідники, хідники, ми обганяємо машини «швидкої», пожежні машини, ментівські машини – усі вони виють нам услід, вистрілюючи синіми, червоними, білими спалахами, нас волочить ніби силою буревію повз знеструмлені кіоски, де крізь запітнявілі шибки жевріють свічки, наче в капличках, крізь знеструмлені підземні переходи, освітлені свічками, свічками оточені оберемки троянд і готових букетів у поліетиленових спідницях, ятки із сигаретами, розчинною кавою з термоса, арахісом і соняшниковим насінням, обличчя продавців, підсвітлені знизу зеленкувато-вохряним – химерні, глибоко прорізані густими тінями, кривляються і витягуються в смугу. знову туман, ми знов увігналися у хмару, як літак. Мамо, поможи мені! Літак… як літак… яклітаклітаклітаклітак… І тут, наче у лівому нижньому куті документа Word вигулькує віконечко підказки, в мені зринає ніби картинка зі сну: запорошене снігом летовище, посеред якого стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134, з його похиленого трапа махає мені рукою стюардеса. Руде волосся тріпає колючий морозяний вітер. Мам!

Все. Все добре! Я притискаю до себе Маланку, хоча вона взагалі ні на що не реагує з-від самого виходу з хати, і мені здається, що я обіймаю власну тінь, наповнену водою, я обіймаю її, наче вона моя сестра чи моя дитина.

– Мала, нам треба в аеропорт!

ЕЛЕКТРА: Це Аякс! Мене засліплює білим, червоним, синім, виття сирен висаджує мене, розриває на кольорові нитки болю, і мені хочеться сховатися в барі, але я не бачу дверей, я взагалі нічого не бачу – тільки рвуся, мов гнана пожежею тварина услід за Аяксом, але я не знаю, чи це правильний напрямок, бо немає взагалі ніяких напрямків, тільки щось округле і тепле вкладається мені в долоню, коли я хапаюся за свій шалик, є в мене така нервова звичка рефлекторно хапатися за шалик, якщо мені страшно, мнути його в пальцях, якщо я ніяковію і не знаю, що сказати, крутити його, коли треба щось негайно вирішити, зробити якийсь вибір, це ніби як гризти нігті, чи креслити лінії і геометричні фігури під час розмови по телефону, чи шарпати кульчик у вусі… ті спалахи наче вселилися в мене і перетворили на кульову блискавицю – я пливу повільно, мов грозова хмара, а світи проносяться з такою швидкістю, ніби я їду в метро, наче я пролітаю крізь себе, мов куля з пістолета, я – я, я – куля, я – навіть пістолет… ескалатори, сходи, коридори, перегороджені турнікетами, обабіч спливає все, чим я могла би стати: зайти всередину схожого на костел дерева, що тужливо рипить посеред могил, і вивчити його пісню, рипіти разом з ним про невпинну смерть, про те, що Річище – це крило велетенської нічниці, воно зі сріблисто-бузкового шовку присмеркового літа, у крупновельветовий рубчик дрібних хвиль, його страшно торкнутися, таке воно крихке, хоча моторки і байдарки вільно прасують цей шовк, мов паразити на пелюстках найніжнішої шкіри повік, геніталій, гортані, про те, що крило – це слизова оболонка, очна рогівка, про те, що під шовком, на дні Річища, раки поїдають трупи збитих моторками плавців і гребців-байдарників, про природу речей, про майстерність шершнів у розчленовуванні сарани, про те, як роздерта на клапті ватра падає обличчям у пісок, про дівчинку, котра живе безшелесно і ніколи ввечері не вмикає в будинку світло, а просто виходить на двір, крізь ожини зблискують електрично-синім її очі, коли вона спостерігає за Повнею, про те, що світло Повні схоже на блакитне від нічного телевізора світіння чужих вікон взимку, і це світло викреслює по чорних заплутаних хащах срібні флокси, ожини, яблуні і порічки, оприявнює їхні голографічно чіткі тіні на блакитних екранах вивішених сушитися простирадел, про те, що завтра сусідські пацани ганятимуть м’яча і зламають довгу шляхетну рогачку, котрою споконвіку підпирали посередині простягнуту через усе обійстя білизняну мотузку, щоби не провисала під вагою прання, про те, як танцюють на місячній доріжці жучки-водомірки, наче із самої Повні сіється дрібний дощ, ці водомірки, танцівні жучки, вони, мабуть, взагалі ніколи не сплять, бо і вдень, і на світанні, і надвечір – вони завжди тут, на своєму місці, про те, що в Карпатах народилася дівчинка, котра під час повені випливла на дошці для шаткування овочів, подолала сельові потоки й гірські річки і випливла прямо в океан, а в океані —…турнікети, турнікети, океан мого дерева на шкільному подвір’ї, дівчатка з першого класу стрибають у резинки по сонячних плямах, у калюжці морозива на асфальті порпаються оси, турнікети, турнікети…

Відкрита віза до Існування

Кришталевий північно-західний вітер січе сизе шкло будівлі аеропорту. Аеропорт кулиться, наче ушкоджена прозора клітина. Всередині клітини жодного руху не спостерігається – навіть телемонітори мертвотно сіріють здутими вакуолями. Амебоподібні аркуші газет на підлозі сповіщають про наближення арктичного циклону. Ззовні, ковзаючи осклілими мембранами, вітер батожить кволі абрикосові дерева, збиваючи з них піну, ледь рожеву, наче закривавлена слина. Вітер ганяє одноманітним, як цинкова труна, летовищем газети, поліетиленові й паперові пакети, недокурки й колібрі барвистих фантиків. Від сонця можна оглухнути. Тиша всередині мертвої клітини лежить абрикосовим цвітом, рожева піна тане попід пластмасовими кріслами, поміж напханих парфумами стелажів Duty free.

Дівчина і юнак наближаються до шкляних дверей. Обоє мають вигляд людей, що врятувалися від пожежі чи стихійного лиха – замурзані, закривавлені, в подертому брудному одязі, зі злиплим волоссям. За ними женеться дивно вбрана юнка з арбалетом, але парочка її не помічає. Вітер так мотлошить одяг і волосся, що здається, ніби фігурки летять.

Жертви катастрофи чомусь вагаються перед дверима – чи бояться, чи не знають, як зайти, чи просто не можуть визначитися з подальшими діями. Можливо, вони досі перебувають у шоковому стані й навіть не знають, як і чому вони тут опинилися. Може, вони згадали, що загубили документи. Може, їх насторожує цілковита відсутність людей. Їх наздоганяє дівча з арбалетом, обтрушується, наче ворона після купання в калюжі. Сталки темного матового волосся хлещуть бліде обличчя, плющем налипають на задиханий рот, худющі руки тремтять під вагою арбалета. Дівчина стоїть за спинами тих, кого вона так запопадливо наздоганяла, і нарешті наважується покликати:

– Аяксе!

Юнак у колись червоній майці з ледь помітним крізь бруд портретом Кенні і написом «I’ll neva die!» обертається, відкидаючи з чола переплутане в’юнке волосся. Він чимось схожий на молодого, виснаженого героїновим марафоном Джима Моррісона. Він зовсім не дивується появі екстраваґантного створіння саме тут, саме зараз, котре, до всього, знає його на ім’я.

– Юра? Значить, ти все-таки померла…

– Хто це? – тихо, безвиразно запитує Аяксова супутниця. Вона тремтить і вираз обличчя має такий, ніби щосили стримує блювоту.

– Це, Маланко, моя колишня однокласниця і сусідка Юра. Вона пропала безвісти. Але, бачиш, виявляється, у цьому світі ніколи нічого безвісти не пропадає – хіба що мертве тіло. Юр, це – Маланка, Івасикова дівчина. Вона з’явилася вже після того, як ти зникла. Познайомилася з Івасиком на пляжі, прикинь?

– Чому ви прийшли на летовище?

– Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.

– Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.

– А ти тут чому?

– Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.

– Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.

– Та нічого. Головне, що ти прийшов, – усміхається Юра. – А чого ви не заходите? Тут такий вітер…

– Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?

Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, – шепоче вона, – давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє – двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.

– Ти що робиш?! – скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.

– Монстри, – посміхається Юра.

– Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.

– Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…

Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, – мимрить вона, – Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших – спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» – в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.

– Слухай, а як ти знаєш, коли і на який нам літак? Скільки нам тут ще сидіти? Чого ми одразу не пішли на летовище? І де ми візьмемо квитки, чи що там… перепустки?.. Може, нам треба буде розгадувати загадки Сфінкса чи, ну я не знаю, щось таке робити, пройти якесь випробування?.. – запитує Юра залиплого на екрани Аякса. Аякс дивиться програми без звуку з промовистою усмішкою людини, котра нарешті отримала підтвердження найгірших своїх здогадів про будову цього мерзенного світу.

– Не знаю, – крізь зуби відповідає Аякс, навіть не глянувши на Юру, – ми взагалі-то чекаємо, доки Мала знайде собі кави.

Юра пильно розглядає свій арбалет, ніби хоче виявити, дослідити і зафіксувати у пам’яті всю його клітинну будову – мертві клітини дерева і кристалічні решітки металу. Тоді повільно піднімає арбалет з колін і стріляє в «Калейдоскоп бардо» (злива блискучих скалок породжує чистий тривожний звук китайської співочої чаші), у «Світ очима жінки», в музику, у спорт – у кожен екран по черзі, – зосереджено, наче збиває в тирі одну за одною понівечені пивні бляшанки, щоб виграти м’яку іграшку. Аякс після кожного пострілу переводить погляд на працюючий монітор, тільки міцніше стуляючи губи. Коли Юра влучає в останній монітор, Аякс заплющує очі, його лице стає схожим на похмуру індіанську маску, на посмертну маску вождя якогось племені з холодної північної пущі. Долунює лише одноманітне гупання – це Маланка домагається від автомата кави.

– Знаєш, – вимовляє раптом Аякс, – якось, перед тим як ми всі – я, Маланка, Івасик і Алка – поїхали в Карпати, я вночі вийшов на двір… стояла Повня. Я довго дивився на неї крізь вікно і відчував, як вона виманює мене маминим голосом. На вулиці було так тихо… навіть пси ніде не брехали. Мені здалося, що я ніколи ще не бачив цей простий і знайомий світ таким чистим і таким прекрасним. Я став спиною до Повні і довго вдивлявся в центр своєї тіні на асфальті, а тоді, як мене вчила мама, глянув перед себе і побачив, що проекція моєї тіні не має голови. Це означало, що я скоро помру. На якусь мить мені стало так страшно, що аж волосся на потилиці піднялося, потім мене накрила хвиля такого неймовірного блаженства, що я не беруся це описати словами, бо я нічого такого ніколи не переживав, навіть у дитинстві. Це була мить, секунда, а тоді я просто тихо розсміявся сам до себе: дурний, як можна вірити в таку маячню, ніби я дівчинка, що обчиталася химерних книжок про магію! Ну як це я можу скоро померти, такий молодий і здоровий, і такий… ну, звичайний, прагматичний, урівноважений, обережний хлоп. З чого б це мені раптом помирати?! І все. Все стало на свої місця, довкола мене була звичайна місячна ніч, мій рідний двір, мій будинок, знайомі дерева. В яру гавкнув пес. Удалині гуло нічними автами місто, у когось із сусідів грала музика… Я повернувся до квартири, сів за комп і забув про свою тінь без голови аж до цього моменту. А зараз чомусь згадав.

– Я теж, коли думала про смерть, не могла її приміряти на себе. Ніяк не могла уявити собі, як це так можна взяти і померти. В сенсі, коли ти молодий і здоровий, живеш у звичайній родині й нічого особливого з тобою в житті не трапляється і не може трапитись. Ну, такого, від чого можна померти, бо ти навіть дорогу переходиш на зелене світло, попередньо глянувши ліворуч і праворуч, як вчили в дитинстві батьки.

До Аякса і Юри нарешті підходить Маланка, вигляд має такий, ніби втекла з морозилки у моргу.

– Тут нема кави! – хрипить вона. – Тут взагалі нічого нема. Тільки старі газети і парфуми. Я хочу звідси піти! Я хочу звідси піти негайно! Я хочу додому! Мені потрібно до лікарні! Якого хріна ми сюди приперлися! – Маланка підстрибує на кожне слово, під її ногами скрегоче бите шкло, а з її рота ллється вода, чиста прозора вода стікає підборіддям, заливає одяг, Маланка труситься так, наче крізь неї пустили електричний струм.

Аякс хапає її в оберемок.

– Все, все, заспокойся, Мала, ми вже йдемо звідси, тихо, ми ось уже негайно йдемо… – І він тягне Маланку за собою уздовж скляної стіни, за якою алюмінієвим пляцком лежить летовище. Вільною рукою Аякс гладить і притискає до себе розкуйовджену Маланчину голову, ніби хоче увігнати назад цю істерику, втерти її, як масну їдку мазь. Маланка підвиває, з неї хлище вода, Аякс уже також змок. На долівці вони лишають за собою мокру смугу, наче слід равлика, наче слід від швабри з мокрою шматою, що колись була улюбленим халатом прибиральниці тьоті Валі. Юра йде по воді, хляпаючи важкими стіллзами. Аякс веде до турнікетів. Коридор перегороджують звичайні метрополітенівські турнікети, а за ними – чорна ґумова завіса, імовірно вихід на летовище.

– Дивіться! Он він! – скрикує Аякс, показуючи на летовище. Там стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134. – І це не сніг, це абрикосовий цвіт! Я думав, що летовище засніжене…

– Який сніг? – дивується Юра.

– Неважливо! Головне – літак є! Ходімо швидше!

Раптом по той бік турнікетів нізвідки зринає чоловік з пістолетом. Ніхто не встигає втямити, що за видиво. Куля летить і летить,

Юра дивиться кулі в пику,

ось куля вже візаві —

і ось між Юрою і кулею метнулася тінь.

Світ увібрався в безгучну блискавицю.

Тінь увібрала в себе кулю, здригнулася всім світом і збила Юру навзнак.

Чоловік за турнікетами зник.

Аякс і Маланка заклякли. Дивляться, як Юра вибирається з-під чийогось тіла.

Її арбалет пожбурило геть, він лежить під скляною стіною у смузі чистої прозорої води і проростає грушевим пагінням, пагіння розквітає білим цвітом, довкола нього рояться бджоли, джмелі, оси, веселкові полиски пробігають мокрою підлогою, клітина аеропорту тихо гуде… Юра стає навколішки біля тіла.

– Тату! – Вона торсає тіло за плечі, шарпає за волосся, гладить по лиці. – Тату! Це мій тато, слухайте, це тато! Татку!

– Олександре Станіславовичу?.. – шепоче Аякс. Маланка вислизає йому з рук і знову сідає навпочіпки, затуливши обома руками рота і розгойдуючись, як запопадлива плакальниця.

Тіло чоловіка з ледь чутним сичанням обростає рожевою піною. Ворушиться рука. Сіпаються губи. Олександр Станіславович розплющує очі і намагається підвестися на ліктях. Юра хапає його під пахви, силкується підняти.

– Аяксе! Ну допоможи мені! Це ж тато! Ми візьмемо його із собою!

Удвох з Аяксом вони піднімають чоловіка, закидають його руки собі на плечі й тягнуть до турнікетів. Їхні ноги роз’їжджаються на ковзкій підлозі. Маланка плентається слідом. Через турнікети доводиться перелазити, а тіло Олександра Станіславовича протягувати попід ними підлогою, бо ніхто не має сил з’ясовувати, як, чим, ким ці кляті механізми приводяться в дію.

Тіло підтягують і лишають перед чорною ґумовою завісою, самі падають поруч.

– Я більше не можу рухатись, – крізь воду вичавлює із себе сичання Маланка.

– Я теж, – синіми губами шепоче Аякс.

– Нам треба просто відхилити завісу, – стогне Юра. – Будь ласка, ви просто відхиліть завісу, а я протягну тата.

На летовищі – сонце, від якого можна оглухнути, і вітер, від якого можна осліпнути. Крізь каламутні розкуйовджені барви, крізь пасма туману і диму, крізь клапті купчастих хмар зблискує червона цятка літака. Простір вібрує, розхитуючи до основ три напівпрозорі фігурки, що з останніх сил тягнуть летовищем тіло. Ось уже вимальовується трап червоного літака, ось навіть видно стюардесу, її руде волосся майорить на вітрі, як вогонь на пляжі.