Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Юру і ворону, наче вони зі шкла, розносить на скалки, розбиває на друзки, розтирає на порох, і останнє, що Юра бачить, – як скалки, криваві кавалки й вороняче пір’я перемішуються у воді між собою та з голубим полум’ям, запахом озону і смородом горілого м’яса, а тоді стягуються довкола неї, наче магнітна стружка.

Частина друга СВІДКИ ЕЛЕКТРИ

1. Чапля звичайна

ЕЛЕКТРА: Вітер мене розбудив опівночі. Дужий західний вітер котив свої теплі хвилі крізь рипливу халупку, доки не виніс мене з ліжка на східці. Запахи закручуються завитками – в сувої, сталки, спіралі, – у вируючій темряві, грузькі нетлі шурхотливо розмішують їх, наче фарби. В дитинстві так змішуєш усі кольори й отримуєш замість очікуваної веселки брунатне розчарування. Розпускаєш його чорним – і по всьому.

Вітер жене темряву, ніч народжує сама себе, народжується в собі, як шаленство і воля. Як любов. Напруга істот відчувається струнами повсякнічної стурбованости, і це напуває силою. Вітер – як море – злизав усі кути, залишив округлі вигини, зализав рани у просторі, вдень пропечені сонцем і людським галасом, висадив розпругою. У шийних хребцях клацнуло, ніби тріснула суха гілка. Темрява підставила свою лагідну китову спину. Кажани довкруж – черк-шась, фр-шших. Шах. Запах води зринув прохолодою. Річка за кілька подихів – грузьких змахів світло-сірими крильми, що змушують струнке охайне тіло пірнати й снуватися в повітрі – так до заболоченої мілини.

Стільки живої ковзкої їжі довкола, але я не голодна. Я повечеряла. Я маю тремкий завиток людської свідомості. Ним я не можу думати безперервні людські думки, але можу реєструвати і запам’ятовувати. Ніч напуватиме присмерки мого єства, я зустріну тут, на болоті, сонце, й уві сні, мов поміж крилами бабки, забрижиться світ – я опинюся в ліжку, у своїй халупі. Коли прокинуся, чесатиму кішку, викидатиму скачані з гребінця клубочки пуху за вікно – хай птахи забирають собі на гнізда.

Той маленький добрий жовтий чоловік з вухами-варениками щось зробив зі мною: коли я починаю думати, де є сон, я спочатку переконана, що кожне з моїх видив на річці – то реальне життя, яке буває вдень, а те, що я бачу інше, вночі, – то сни, і коли я думаю про це, я сумніваюся і вже нічого не знаю, бо він сказав, що я сама розділяю себе на день і ніч, що я маю насправді зовсім інший, справжній внутрішній час, близький до свого завершення, до того, аби не мати його зовсім, а «день» і «ніч» – то зачіпки моєї пам’яті, рефлекси, шаблони… може, це і не він сказав. Може, він не це сказав. Не знаю, всього стільки, і всіх, і водночас я ніби зовсім сама у всьому світі…

Надто зухвалою стала я.

І світ умить дав мені це зрозуміти: мене покалічили.

Щоби не випиналася безглуздо! Без мети. Хизуючись своєю невразливістю.

Я, на жаль, нічим від решти людей не відрізняюся, як би того мені не праглося. Така ж тупа, сліпа і вперта. Лікую тепер поранену руку і сластолюбно ганю свою пиху: ніжно-зелені цвірконики були тобі? Були. Повно понабивалося в хату – кволо повзали по стінах, підвіконню – так, щоби мала час пильно роздивитися скалічену ніжку, подерте крило, обламаний вусик. Ти колись раніше бачила параолімпійський парад ніжно-зелених коників? Ні.

Чорна Королева нетлів, оксамитова, страшна, як черниця-відьма, колись раніше до тебе приходила? Сідала тобі на плече? Ні. А нещодавно – з’явилася, лазила ж по тобі, як по сцені.

Кішка говорила тобі, щоби ти не вимахувалася? Мгм, а ти? Полетіла проти сонця серед білого дня! Вихвицьнулася! Добре, хоч назад дотягла – не гухнула підстреленим м’ясом у річку. Тож: так само, як ти не відрізняєшся нічим від решти людей, ти й від решти птахів нічим не відрізняєшся. Всі – істоти, все однаково у сансарі. Птахи вразливі перед людьми. Тільки виткнешся – враз пристрелять. А ти через свої дурість і марнославство – двічі вразлива. Витикатися у всій своїй красі комусь на очі – найгірша дурість. Лови тепер собі рибу вудкою і їж смаженою. Кривенька качечка, точніше, кривенька чапелька. А хай тому туристові з рушницею відпаде його кривенька шабелька!

РІКАРДО: Я сиджу на даху і дихаю випарами розпеченого руберойду. Піт з мене ллється так, що вимокли шорти. Я вдаю, ніби латаю те, на чому сиджу, – після вчорашнього циклопічного граду сад скидається на поле битви отих шестибивневих слонів з «Володаря перснів». Градини завбільшки з мій кулак позбивали яблука, повідбивали гілля деревам, поруйнували виноградну альтанку, ясна річ, попробивали дах. Стежкою до річки повз мою хату – нарешті! – плентається Електра з пляшкою абсенту і спальником в оберемку.

– Електро, привіт! – гукаю її з даху.

– Привіт. – У напівоберті задирає голову Електра, змахує пляшкою з абсентом і йде собі далі. Її величезні, як у японських анімешок, темні очі ніколи не посміхаються з-під класичної рівно підрізаної чолки, обличчя, обрамлене прямим волоссям кольору її очей, має дивну властивість: фас і профіль так разюче відрізняються, мовби належать різним людям, і коли вона крутить головою, створюється ефект мікшера, ніби кадри накладаються один на одного. В профіль вона чимось схожа на молоду ворону, а так – на якусь тендітну ельфоподібну істоту. Про її будинок різне люди кажуть. Щось неприємне, щось таке побутово-стрьомне сталося з колишніми хазяями, здається, батька убив сусід-алкоголік, а решта родини виїхала назавжди. Або їх усіх закатрупили зеки, котрі щоліта ставили на косі наметове містечко (його так і називали – «сотий кілометр»), а щозими перебиралися на дебаркадер. Кілька разів з’являлися якісь химерні покупці, ходили довкруж, роздивлялися, але чомусь не заходили досередини, йшли до річки купатися, їли на пляжі свої запрілі у поліетилені помідори, розкришений хліб, огірки і ковбаси, пили горілку, перегрівалися на сонці, ригали і сварилися, когось шукали у верболозі, будили надвечір, пленталися п’яними кривулями, горлаючи тужливих пісень Лілії Сандулеси, до автобусної зупинки, або чекали на рейсовий катер, штурмували хиткий трап, сипалися з гиканням і матюками в річку, намагалися побитися з капітаном і нарешті таки відпливали до міста, або запихалися до свого авта, сподіваючись не потрапити в аварію або до лап ДАІ, й по всьому більше не поверталися. Дітлахи лякають одне одного тим будинком – говорять про цілу родину привидів-повішеників, котрі ще з часів московської олімпіади висять на кроквах у вітальні, обличчями до дверей, погойдуються на протязі, порипують мотуззям, а з їхніх очниць визирають павуки: чи не завітали гості на вечерю. Не знаю, хто цю хавиру придбав – може, Електрині батьки, а може, вона якась родичка колишніх господарів. Але якщо вона там спокійнісінько живе і щодня ходить на пляж, то, напевно, ніяких повішених там нема. Не стала б вона жити в одній хаті з шибениками. Чи стала б?

Я проводжаю Електру очима скільки бачу, а тоді хапаюся за бінокль і шукаю її струнку худорляву постать на досяжних моєму зору білих острівцях пляжу. Решту простору запинає верболіз. Подумки я прошу когось, можливо богів, можливо саму Електру, щоби вона лягла там, де я зможу її бачити. За мить із зелені випливає Електра і пожбурює на пісок свій спальник, на спальник кидає книжку, сигарети і (ковтнувши з горлечка) пляшку. Ура.

Електра йде купатися. Я, невідривно дивлячись у бінокль на засмаглу Електрину дупцю, витягаю з шортів свій стеллз. Система самонаведення. Точні координати зафіксовано. Боєголовка готова до атаки

десять. дев’ять. вісім.

стій, Електро, стій, мала, ще не пливи

сім. шість.

просто ще трохи постій у воді, нехай хвиля ще трохи полиже тебе крізь трусики

п’ять. чотири.

Електра нахиляється раптом – низько, до самої води – і хлюпає собі на лице

три

тонюсінька смужечка чорних стрінґів запинає дві нірки у глиб Електри

два. один.

Електра випростується

Пізно! ПУСК!

гол

Електра занурюється у воду і пливе.

Чайки хапають з поверхні неба плавальні міхури хмар, сіється лускою сліпий дощ – наче шкляний тиньк з лиця зірки на ім’я Сонце. Зірка стоїть в зеніті любови.

Я закурюю і мляво соваю ногою по даху, втираючи перламутрову калюжку в його старечу руберойдову шкуру. В голові паморочиться. Бичкую сигарету об вулик.

Тепер можна йти купатися, не почуваючись оскаженілим сексоголіком. Злізаю з даху. Голова, наче велика повітряна кулька на ниточці, пливе за мною. Знімаю вологі шорти, вхопившись рукою за драбину. Голова плаває, як ембріон у слоїку з формаліном. Натягую плавки. В голові – дупа. Дупа Електри, розітнена чорною смужкою стрінґів. Щось мені плавки затісні. Під сходами купою навалено яблука, з вуликів на горищі отупілими після граду бомбардувальниками вилітають бджоли, дід мене кличе з кухні – дістав уже. Закурюю і неспішно висуваюся на берег, типу я так просто скупнутись вийшов.

– Привіт, Електро!

– Привіт-ми-вже-з-тобою-віталися, – мимрить Електра, не відриваючись від книжки.

– Чого ти пляшку на сонці кинула?

– Пофіг.

– Що це ти п’єш?

– Абсент.

– Гарячий?!

– Будеш?

Я мовби знехотя підсідаю до Електри на спальник, відгвинчую алюмінієву кришечку і прикладаюся до пляшки.

– Фффууу, мікстура!

– Не подобається – не пий, – одноманітно відказує Електра.

– Можна у тебе тут речі кинути? – запитую я, струснувши у повітрі свій рушник (який нафіг мені не потрібен, бо я ніколи після річки не витираюся) й проторохкотівши пачкою з сигаретами якийсь речитатив футбольних фанів.

– Угу.

– Що ти читаєш?

– «Книгу трупів».

– Цікаво?

– Ні.

ЕЛЕКТРА: Я знала, що він не просто спостерігає за мною – він чатує. Шшшшшууууммммм, шшшуууууммм – морським звуком підходили до мене річкові хвилі від моторки «Стріла», підносили над головою лискучими голими руками й уклінно клали до ніг несповиту грейпфрутову Повню – ніби прямо з берега підібрали.

Я захотіла його одразу, як побачила. Він був занедбаний, мрячний, тьмяний. Може, навіть ворожий. Чоловік його мені подарував. І тепер Він дивиться мені в спину, коли кудись іду. Він мені не належить так, як той, хто віддався з тельбухами і знанням про прийдешнє патрання. Інколи мені ввижається, ніби він сидить в осерді сутінків, зібгавши ноги у лотосі, хоча ніяких ніг у нього немає. Інколи мені здається, що чую його вібрації, і ніби вони звучать як густа дримба настільки низького тону, що цю частоту можна лише відчути поза слухом – так, як контрабас.

Глиняні конячки. Звук ізсередини глини. То вібрують усі його старовинні пощерблені горнята. Всі його внутрішні органи – це акустична система з купи надщерблених горнят. Старовинних, совкових – усяких. Орган з порцеляни, фаянсу, шкла, кераміки, мушель, деревини, кокосової шкаралупи, видлубаних гарбузів. Я не уявляю – для кого їх тут у ньому стільки, цих горнят. Для цілого натовпу гостей? Весільних чи жалобних? Уродинних чи великодніх?

Я підходжу до нього і боюся пострілу. Я сама тут живу. З кішкою. Чоловік з’явився, коли я Його захотіла. Його – це будинок. Або Її – халупу. Чоловік роз’явився, коли я отримала що хочу. Чоловік – це сутінки літа, він з’являється, коли я щось хочу. Не будь-що, звісно, а щось важливе, необхідне. Поворот гончарного круга. Я не впевнена, чи кожного разу це один і той самий чоловік. Я впевнена, що я – глиняне горня. Глухе горня. Ззовні – форма. З кожним поворотом круга форма або удосконалюється до неможливого спрощення, або змінюється аж до амфори чи кубика. Але всередині – глина. Немає порожнечі, аби чимось заповнити, – форма, заповнена глиною. Як скульптура. Глина – це моя порожнеча, я – глина. Головне – не дати собі застигнути. Можливо, саме про це нагадують усі горнята мого будинку. Принаймні, я нав’язала їм цю місію.

У хащі довкола мого будинку наважуються заходити лише їжаки. Їжаки жеруть моїх велетенських нетлів. Я нетлям не співчуваю, мені їх не шкода. От якби нетлі жерли моїх їжаків, я би сильно засмутилася. Я би намагалася завадити нетлям, я захищала би їжаків. Не знаю, може, розпалювала би не одну велику ватру, а кілька малих. Такі пастки. Будинок іронічно і зневажливо порипує, ніби крекче старий уїдливий дід. Я його розумію: і нетлі, і їжаки – не мої, вони – нічиї, самі свої. Мої лише симпатії і антипатії, і то ще питання, хто кому належить: я своїм емоціям і стереотипам чи вони мені. Чи ми взагалі випадково перетинаємося, як пси з реп’яхами…

РІКАРДО: Я йду купатися, сподіваючись, що вода освіжить мене і в голові проясніє хоч трохи, бодай настільки, аби все-таки вигадати тему для розмови й таки втягнути у цю розмову Електру.

Я розганяюся, з розбігу через сальто снарядом влітаю у річку – шубовсть – гууууууу – каламутний зеленкувато-брунатний простір. На дні бридкими клаптями, мертвотно-драглистими, ніби скулений слиз, ворушаться поліетиленові пакети. Молюски каліграфічно викарбовують у глеї руни своїх пересувань, серед водоростей чигають раки. В голові дійсно розвиднюється – можливо, від абсенту, а не від прохолодної води. Я виринаю і щосили періщу батерфляєм світ за очі, повертаюся – ледь не від іншого берега річки – кролем, знову пірнаю і виринаю на мілині. Електра лежить долічерева, ногами до мене, розкинувши ці свої охайні оленячі золотаві ніжки так, що я знову, але вже просто перед собою і трохи знизу, бачу ту чорну смужку поміж усіма її абрикосовими половинками.

На якусь мить мені видається можливою і навіть цілком природною ідея підповзти до Електри заду і зануритися лицем – писком, губами, язиком, підборіддям – у це абрикосове шаленство, відхилити на бік чорну смужку і вилизати все, що я там знайду, може, навіть ввести палець у вилизані вологі нірки у глиб Електри, обціловуючи сіднички, розкриваючи їх руками і лицем, ну а що? Я вмію робити жінці добре, принаймні, ще ніхто не скаржився. І я можу так бавити дівчинку нескінченно довго – просто мені самому це подобається, дуже подобається. Від лише фантазій, скерованих моїм невідривним поглядом на цей чортів стрінґовий трикутник, Електра вже мала би скінчити, принаймні щось відчути! І дійсно. Електра ліниво перевертається на бік, підібгавши ноги (демонструючи мені свою задницю під ще звабливішим кутом, ракурс-убивця), закурює і сідає. Ковтає гарячого абсенту і дивиться на мене. Мружиться, наче кішка, до якої лагідно говориш і не знаєш, розуміє вона тебе чи ні, приємно їй чи ні, й чи вона взагалі тебе чує. Спробуй вгадати, що в кицьки на думці!

Спираючись на лікті, я кладу підборіддя на зчеплені в замок п’ястуки й усміхаюся Електрі. Електра знову відсьорбує з пляшки свій кретинський абсент, ядуче шкляне желе стопленої сонцем синьо-зеленої водорості, й усміхається мені у відповідь кутиками вуст. У неї маленький ротик, бліді губи – неформат, одним словом. Спека тамує подих, дерева голографічно скліють і застигають. «Я тебе хочу, Електро». Вимовити це, просто сказати, прошепотіти – чого простішого? Але ж ні – мій голос більше мені не належить. Я виринув з річки, а він лишився на дні – серед плямистого поліетилену.

Електра підводиться, бере пляшку і сигарету і йде до мене (гаразд, не до мене, а до води) – я відверто – погляд знизу нагору – втупився у чорний лайкровий трикутничок, який рухається між Електриними стегнами в такт її крокам. Електра опускається у теплу воду на мілині поряд зі мною, простягує ноги, спирається на лікті, відкинувшись назад, мов на спинку шезлонґа, тоді перевертається на живіт і копіює мою позу. Мовчки дає мені пляшку. Я роблю ковток. Вона робить ковток. Так по черзі ми і ковтаємо з пляшки мерзотну гарячу рідину – у цілковитій мовчанці, наче два роботи. Ледь вловні хвилі мляво переповзають через наші тіла.

ЕЛЕКТРА: Колись мені наснився маленький клаповухий чоловік у червоному – з’явився і сказав: «Не квапся на пляж, а то скоро народишся рибою і житимеш у воді. Вода – це теж одне з твоїх постійних помешкань, тож не поспішай…» Сьогодні я згадала ці слова, і вони вже не йдуть з мене, як причеплива мелодія. Мені хочеться думати над сенсом цієї фрази, але я не знаю, як це зробити, у мене немає ключів до міркування, так мені здається. Сьогодні моє помешкання – не «мій будинок», а «моя халупа». Вона майже надійно закамуфльована з боку ріки старою греблею – це покинутий водогін. З бетону. Субстанції, котра ідеально придатна для маскування. Коли бачиш бетонні конструкції, розумієш, що нічого живого, окрім комах і ящірок, тут бути не може – тільки мертвотне запустіння. Довкруж збереглися старі поіржавілі знаки і таблички – попередження про те, що на територію стратегічного державного об’єкта вхід суворо заборонено. За порушення – штраф. Усі шпари можливого доступу захаращено давнім індустріальним брудом, серед якого найприємніша річ (у сенсі безапеляційної надійності) – іржавий гамуз сплутаного колючого дроту. Над усім цим щастям гудуть високовольтні лінії електропередач. Серед горнят моєї халупи – парочка велетенських керамічних ізоляторів, із цих самих ліній. Правда, вони більше схожі не на горнята, а на кошмарні коричневі вази суворої епохи Потворного в імперській легкій промисловості. Уздовж води на пружній смузі вологого піску молоді ворони видзьобують равликів з мушель. Проста, як вправа з сольфеджіо для першого класу, мелодія, записана цілими і половинками на нотному стані – ці ворони, залиті сонячним сиропом на прибережному піску, покресленому тяжами і жмутами підсохлої твані.

Я багато чого ховаю в шухлядку млинка для кави. Він схожий на старожитну швацьку машинку з ручним приводом, а його шухлядка – на прикордонний контрольно-пропускний пункт, де все зникає. Все кудись зникає. Може, це не шухлядка кавового млинка, а пащека якогось духа і я його годую? Сьогодні я даю йому річкової м’яти, котра пахне мулом і тванню.

Сьогодні я вкотре не наважуюся обрати собі горнятко для користування, аби з нього пити. Жодне з горнят не є моїм. Спочатку я думала, що мене спиняє розмаїття вибору. Тоді я стала заповнювати горнята всім, що потребувало власного місця зберігання:

перснями,

намистами,

браслетами,

сережками,

дримбами,

монетками,

амулетами,

ланцюжками,

усе це бралося нізвідки, прямо з простору,

камінцями,

мушлями,

яшмово кольоровими сухими квасолинами,

мертвими комахами,

старими блешнями і гачками на рибу,

горіхами,

висхлими клешнями невеличких раків,

насінням чорнобривців та айстр, гарбузів і кавунів, мальви і календули,

поламаними манікюрними ножицями,

гребінцями,

сухими травами на чай та відвари,

гречкою і рисом,

кавовими зернами,

випадковими дрібними знахідками, серед яких були:

старі ключі,

годинникові коліщата,

значки з емблемами організацій суворої доби тоталітаристського Маразму,

розпаровані пластмасові кліпси,

дерев’яні (з іржавими пружинками) і пластмасові прищепки для прання,

залізні прищепки-крокодильчики для фіранок,

бозна-чим,

наприклад: водою – річковою, дощовою, болотяною, денною, нічною, липневою, червневою…

все одно купа горнят по найнесподіваніших закамарках моєї халупи лишалася порожньою. І це вганяло мене у такий азарт, що я всерйоз подумувала про річковий пісок, зрізані нігті й жмутки волосся як про наповнювачі.

І сьогодні раптом щось, мов порожній хітиновий панцир, хруснуло в мені: «Слухай, та візьми собі будь-яке! Та хоч з усіх по черзі пий! Це ж твоя халупа і твої горнята! Навіщо ти псуєш акустику, заповнюючи порожнини? Ти не чуєш хіба, як тепер глухо Повня ходить – мовби у вовняних шкарпетках? А раніше бриніла, як липнева гроза».

Кішка раптом зірвалася з місця й помчала в ожини. Я отетеріло втупилася у свою підсліпувату халупу. Це мій будинок. Може, у нього на дощ чи перед грозою трапляється місячне, і тоді він перетворюється на вередливу халупу. Яка ж я дурна! Мені так до лоскоту смішно своєї тупості, що аж любити себе починаю. Просто з простору виліплюються в трубочку губи однієї давньої знайомої, котра часто говорила на мене з ніжним захватом: «дууууура!» Ну, мяв.

Я беру в кухні з підвіконня біле фаянсове горнятко з двома червоно-жовто-синіми їжачками на боці й запарюю в ньому річкову м’яту.

Горня тут-таки розколюється навпіл.

Сьогодні ватяний день. Присмеркове літо. Як чоловік.

Вночі тихо сіявся дрібний дощ – як пісок у клепсидрі. Дощило і на світанку, тому він пройшов десь поза часом. А може, це час пройшов – назавжди, минув, скресався.

Сьогодні я сиджу на вогкому піску, прошитому пташиними слідами, і втикаю довкола себе і пташиних слідів гострі риб’ячі кісточки. Моя рука гоїться. Моє крило.

Коли купа голчастих білих риб’ячих кісточок зникає, я підводжуся й обтрушую з дупи пісок. Крихітне плесо, де я сиділа, нагадує кістяк покинутого стійбища древніх людей періоду Мамонтів. З висоти пташиного польоту воно виглядало б так. Печаль пронизує мене риб’ячою кісткою. «Пташиного польоту». Коли люди так висловлюються, вони мають на увазі політ яких-небудь кондорів, орлів або грифів. Може, гусей. Чаплі зазвичай влітку так високо не літають – аби кістки і бивні мамонтів здавалися риб’ячими.

РІКАРДО: Мій звір втискається під водою крізь плавки у мокрий пісок – мабуть, залишає борозну, наче велетенський молюск. А може, і не борозну, а свердловину – до земного ядра.

«Можна тебе погладити?» Ні, я цього не говорю – не остаточний же ідіот, – я пожираю, всотую шкірою усього тіла простір довкола Електри – повітря, що обтискає її шкіру, насичуючись її запахом, електрикою, ревербераціями молекул.

Небо звідусіль згрібає на купу білі хмари над нашими головами. Вітер приходить непомітно, принаймні, я мить його появи пропустив, поглинутий близькістю Електри і абсентом. Моє бажання повільно і зі смаком випилює лобзиком хитромудру сув’язь у моїх м’язах, кишках, легенях, яйцях, серці, мозку – всередині мого засклілого тіла. Хочеться вигрібати з себе пригорщами ці випиляні тельбухи і підносити у простягнутих долонях цвинтарним духам.

– Можна тебе погладити? – запитує з річкового дна мій голос.

– Можна, – просто говорить Електра.

Я наче вві сні розгинаю затерплу руку і кладу долоню на гарячу Електрину спину. Тіло Електри спокійне, розслаблене, я веду пальцями уздовж хребта – повільно, ледь торкаючись шкіри, до самої води. Зупиняюся на кібчику, трохи вминаю плоть і раптом намацую кілька згорнутих набік (як ембріончик) зайвих хребців – саме там, углибині, під м’якушем шпарки між сідницями (розмежованої чорною нейлоновою смужкою).

– Залиш мій хвіст у спокої, – безвиразно говорить Електра.

– У тебе що, є хвіст?

– Нє, то в мене крила з дупи ростуть.

– Який чарівний хвостик!

– Кажу тобі, дай хвостові спокій, я терпіти не можу, коли хтось його торкає!

Все! Я перестаю будь-що тямити і контролювати себе – також.

Рвучко перекочуюся торсом на Електрині ноги і припадаю до кібчика губами – починаю лизати під ним гирло ущелини.

– Припини, я сказала!

Добре, добре, гаразд, я вже опускаюся нижче, відгинаю смужку, тоді просто стягую чорну павутинку геть – на стегна, занурююся лицем, язиком, писком, пальцями, захлинаюся водою – усім, про що я мріяв. Але той хвостик не дає мені спокою. Я виринаю – дихнути повітря і веду язиком угору. Електра повертається на бік, перекидає ногу через мою голову і сідає, опершись на лікті, відкинувшись назад, – її спортивні вузькі стегна опиняються на моїх плечах.

– Ще раз торкнеш хвоста, більше на постріл до мене не підійдеш! – констатує Електра, дивлячись мені прямо у вічі поглядом левиці, котра хряцає упійману антилопу і водночас сканує простір, напоєний спекою, завмерлими в очікуванні грифами, осідаючою після втечі антилоп курявою, комахами, духами, іншими левами з прайду.

Відкидає з чола темне пасмо і навзнак опускається у воду. На мілині пісок ребристий – так його викладають дрібні хвилі.

Та до дідька той хвіст! – я стягую стрінґи з Електри, вижбурюю їх на берег і знову пірнаю в абрикоси і персики, у молюскові пелюстки, дістаюся кінчиком язика до такого ж ребристого, як піщане дно на мілині, горбика, стискаю Електрині сідниці, навіснію, – Електра не приховує свого кайфу, дозволяє мені тішитися ним, я відчуваю: робити я можу все, що мені заманеться – аби не чіпав хвостика!

Хвостик займає мою уяву (я вже на Електрі, я, розсунувши, наче фіранки, на боки чорні трикутнички її купальника, пожираю невеличкі груди – такі, що хочеться негайно згризти, як паперівку). Я не пам’ятаю, як стягнув плавки – я лише розумію, що уже маю Електру, – думаю, думаю про хвостик, це як електричні розряди, – саджаю на себе Електру, на стегна (хвостик), рухаю її за сідниці (хвостик), верхи на собі, притискаю до себе (хвіст), відчуваю її пипки, цілую, вона зараз скінчить (хвіст), я відчуваю, як скорочуються її м’язи (хвостик), зараз вона скінчить, і тієї миті я трошки посуну долоні вгору і торкнуся хвостика, просто торкну пальцями. Електра з несподіваною силою хапає мене за зап’ястки, розводить на боки мої руки, і так, розіп’ята на мені, вигнувшись луком, притискаючись щосили найсолодшими, найчуттєвішими, оскаженілими своїми горбиками, складочками, бубкою до мого випнутого живота, нап’явшись на мене по саме руків’я, кінчає з хрипким, мов у чайки, пронизливим скриком. Судома її така сильна, що я не витримую, вириваю руки, зіштовхую Електру з себе, готовий запліднити ріку з її кисільними берегами і мушлями, що перлів чекають на дні – я їхній бог, але Електра миттєво нахиляється і хапає напнуту боєголовку ротом… БУУУХ-ВИИИБУУХ… я в шоці! Я стікаю в її розпружену горлянку. Вона ковтає всі ваші перли, чуєте, мушлі?! Ковтає, навіть не похлинувшись, – тільки горлянка спазматично стискається.

– Я в шоці! – тільки і можу вимовити я, падаючи у воду з Електрою в оберемку.

Електра лежить на мені. Я лежу на дні. На мілині. Нас облизує річка. За кілька метрів у прибої прокволо катуляється порожня пляшка з-під абсенту. Я цілую Електру, цілую кутики її маленьких невиразних губів, вона сито усміхається, треться писком об мою шию, а тоді підводиться, підчіплює на ходу свої скручені в мокрий джґутик стрінґи і прямує до спальника – курити. Обабіч її цицечок так і лишилися скачані у смужки трикутнички бікіні. жжСонце запам’ятало її такою!

ЕЛЕКТРА: День у день збирається на грозу, і день у день мені здається, що десь, зовсім поруч, сонце пропікає небо, геть безхмарне, що для інших людей у їхньому часопросторі триває чиста спека. Не ця попеляста каламуть. Я йду по асфальтовій дорозі, що крає навпіл похмуре поле. Гуляю босоніж, у безпорадній нудьзі. Я вже ніколи не літатиму, навіть як поліетиленовий пакет чи стара газета. Я гірша за сміття на цьому шляху. До моїх ніг підкрадається пожмаканий газетяний клубок. Я чомусь підбираю його і розгортаю. Прочитую на ходу викривлені, затерті на згинах рядки:

Заява прем’єр-міністра уряду у вигнанні Самдонґа Рінпоче.

З десятого березня у всіх областях історичних провінцій У-цанг, Кхам і Амдо, а також у різних містах Китаю, населених тибетцями, проходять масові демонстрації протесту. Причина цих протестів криється в глибинному невдоволенні, що накопичилося в серцях тибетського народу протягом п’ятдесяти років репресій, а також у силових методах, якими відповів китайський уряд на мирні виступи невеликих груп ченців і простих тибетців усередині автономного району Тибету (ТАР) та за його межами 10 березня 2008 року.

Для тибетського народу 10 березня – це особлива історична дата. Щорік 10 березня проходять мирні демонстрації, які зазвичай обмежуються одним днем. Проте цього року через невиправдано жорстку реакцію властей і застосування сили протести продовжилися і в наступні дні.

Якби метою застосування сили було бажання китайської влади підтримати мир і порядок у Тибеті, для наведення ладу вистачило б і одного дня. Але минуло вже більше п’яти тижнів, а ситуація так і не нормалізувалася, протести спалахують практично щодня, а у відповідь – нові репресії. Виникає сумнів відносно дійсних намірів китайської влади. Після аналізу багатьох подій найбільш підозрілими виглядають наступні факти:

1. 14 березня влада допустила надзвичайно потужні народні хвилювання у Лхасі, впродовж декількох годин не вживаючи жодних запобіжних заходів.

2. Більшість учасників насильницьких дій не були знайомі місцевому населенню. Зокрема, місцеві люди упізнали в деяких найбільш активних учасниках безладів китайських поліцейських, переодягнених у національний тибетський одяг або ж ченцями.

3. Китайська влада заявляє, що в деяких монастирях Тибету знайдено зброю і боєприпаси. Підставою для таких заяв стала наявність старих, не придатних для бою саморобних рушниць і мечів, котрі зберігалися, як підношення в кімнатах захисників (гонкхангах) деяких монастирів. У інших випадках зброю і амуніцію принесли військовослужбовці, а потім ченців звинуватили у незаконному зберіганні зброї на території монастиря.

4. Китайська влада заявляє, що борці за незалежність Тибету готують атаки терористів-смертників.

5. Китайська влада звинувачує ченців у вибуху бомби, який зруйнував будівлю в Чамдо у східному Тибеті. Проте переконливих доказів цієї версії надано не було.

6. Знов розгорнуто кампанію патріотичного перевиховання ченців і черниць, а на всіх житлових будівлях і монастирях має бути вивішений китайський прапор.

7. Всюди проводиться образлива для почуттів тибетського народу кампанія з дискредитації Далай-лами.

8. Китайська Народна Республіка (КНР) наполегливо і цілеспрямовано вносить розкол у стосунки між тибетцями і китайським народом. Це пропагандистська кампанія з роздмухування націоналістичних настроїв та ненависті до «кліки Далай-лами» серед китайського населення.

Ці дії ніяк не сприяють відновленню спокою і громадського порядку в Тибеті. Навпаки, тибетці сприймають їх як украй провокаційні, глибоко образливі для почуттів тибетського народу. З вище названих фактів можна зробити висновок, що справжньою метою китайської влади є вичерпування терпіння тибетського народу і провокація його до насильницьких дій. Ці факти також вказують на те, що різні силові структури КНР планують нові вибухи та інші руйнівні дії, відповідальність за які буде покладено на безневинних тибетців.

Ми глибоко стурбовані тим, що репресії, жорстокі побиття, тортури і вбивства не припиняються, людям відмовляють в їжі і воді, внаслідок чого деякі тибетці вже померли з голоду. Ми також стурбовані тим, що репресії можуть затягнутися на багато місяців. Нині Тибет практично ізольований від зовнішнього світу, і китайцям знадобиться зовсім трохи часу, аби знищити всі докази страт невинних тибетців. Міжнародне співтовариство має негайно втрутитися і переконати керівництво КНР зупинити жорстокість і насильство. Непроста ситуація в Тибеті бере початок в 1957–1958 роках, коли ультраліва політика китайських комуністів призвела до народного повстання 10 березня 1959 року. Відтоді тибетський народ нестерпно страждає. Більше мільйона тибетців загинуло, а ситуація і далі залишалася украй напруженою. Пізніше уряд в материковому Китаї визнав помилковість такої політики. Але для тибетців нічого не змінилося. І сьогодні жодна сила не зможе утримати тибетців під контролем, якщо КНР не змінить свою політику відносно Тибету. З одного боку, керівництво КНР закликає Далай-ламу використовувати свій вплив для відновлення спокою в Тибеті. З іншого боку, воно не робить нічого, аби Далай-лама міг на практиці виконати це завдання. Навпаки, китайці дедалі наполегливіше упроваджують в Тибеті кампанію з дискредитації Далай-лами.

Дивлюся на фотографію Далай-лами. В цю газету, мабуть, загортали якийсь змащений солідолом інвентар, щоб не забруднилося дно багажника. Дивлюся під ноги. Асфальт такий самий сірий і потрісканий, як і надрукована фотографія. Дрібні камінці і труп маленького вужика, бездоганного, як усі немовлята. Ця смерть може згорнутися шовковим сріблистим вузликом у квітці латаття, якщо я покладу малого всередину мертвої квітки. Запах подвійної смерти потягнеться до імлистого сонця павутинням, тінню вужа з камінчиком у крихітній пащі. Цей камінець нагадуватиме про сіру простоту і мізерність тілесного болю у мить помирання. Я могла би стати для вужика такою ж машиною-убивцею, тільки безгучною – він однак не втямив би, що відбулося. Я також не стала би попереджувати: зараз я тебе вб’ю. Різниця тільки в тому, що машина його навіть не помітила, але для жертви це нічого не міняє.