Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

До ранку ще є час. Небо у плівці свіжого павутиння з камінчиками зірок – відбитків крапель нічної роси поміж хмарами. Ніч світла, бо мегаполісна заграва блідо стелиться хмаристим сподом – у кутку Землі довкола будинку видно листя, гілля, і малі рослини, і їхні тіні, і стежки, і каміння, і невловні хвилі на воді. Тиша завивається у лялечки нічних звуків по найтемніших заглибинах простору: чутно кожну далеку баржу, кожного сюрчка, їжаків, кожного собаку, сову, навіть павуків. То жабу, то якусь схарапуджену денну пташку. Замість відстаней на площині відкривається матка глибини світу. Вночі зникають людські орієнтири, керуватися можна тільки страхом або любов’ю. Вночі можна погладити простір своєю тишею. Кожна думка гримить, як фіра на кам’янистій дорозі – спалах – світлина смерти. Смерть любить фотографуватися на згадку. Але про неї все одно ніхто не згадує. Навіть уночі.

Ніч сіється, немов пісок або дощ. Моя печаль проростає відчаєм, а тоді розквітає на всю неосяжність темряви пуп’янок злості – густо-червоний вибух висаджує сірий нетлевий попіл нічного шепотіння. Гонор жене хвилі вибухлої квітки в осердя вітру – того, що мене часто будив опівночі. Легка моя голова сіпається, наче я спала поруч з водієм, коли той різко загальмував машину за подих від пса. Клацає у шийних хребцях, я підстрибую, змахуючи крильми. Біль ще розлючує мене аж до білих цяток перед очима – така напруга. Я перелітаю на болото і бехаюся в холодне багно долонями і коліньми. Це і є те, що називають кошмарним сном. Кволо видибую з болота, видряпуюся на кручу, нашпиговану сонними стрижами, як міські багатоповерхівки – людцями. Занурююся у вогкі трави.

Тінь, темніша від ночі, плавко і безшелесно приносить блискавичну смерть маленькій польовій мишці. Смачного тобі, велетенська сово!

Куди зникла? Тільки туристи таке запитують.

Я переступаю своїми цибатими ногами, зупиняюся, аби сторожко і судомно всотати насолоду. Сова полює тут і не лізе в моє болото. Удачі тобі, велетенська сово! Я вже лечу полювати на болото. Я – сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.

РІКАРДО: Я не знаю, куди зникла Електра, я давно її не бачив. Але варто мені лише подумати про її прихований хвостик, як у мене встає, і я мушу хоча би на десять хвилин де-небудь зачинитися. Усамітнитися.

ЕЛЕКТРА: Пристрасть робить людей діткливими, вони шизіють і ображаються на такі, здавалося б, неймовірні речі – приблизно так можна образитись на вербу за те, що вона зелена, а не синя. Пристрасть робить людей пожадливими – приблизно так можна бажати зжерти всю землю, якою ходиш, і після того ніколи не какати.

Не було ніякого чоловіка, що дарував би мені будинок, або хоч халупу, я – сквотер. Сквотер – це мисливець. Він вистежує будинок за павутинням. Павуки по-різному заплітають будинок всередині, ззовні і довкруж. Покинуті будинки, іноді мертві, заплетені не так, як будинки, зачинені на кілька днів, з цими плавками і купальниками, рушниками і футболками на мотузці, із забутою навстіж, наче крило у павутинні, віконницею, немитим горням з квіткою плісняви у засохлому ґрунті кавової гущі. І завжди цей звук, схожий на рідний голос, їжачково-затишне нічне буркотіння буксира, який веде річкою баржу, випрасовуючи тиху воду, неквапом огинає поплющені іржаві бакени. Теплий голос рідного тіла, куди тягне вкластися, як лягає фамільна срібна ложка до оксамитового футляра, як зародок у матку – з беззастережним знанням ідеальної підігнаності усіх заглибин і виступів. Голос рук, що дають ритм тілам. Густо-золоті очі, які всюди у просторі є, зі своїми світаннями і спаднями, з поглядом батька крізь річкову хвилю, в глибині все суще – упізнаване, нероз’ємне, можна тінню пірнути крізь усю товщу, власним відбитком, іскрою з неосяжної ватри Всесвіту. Космічна метафора, перетворена усілякими фройдами на смисловий шлакоблок у піраміді людської муки. Є така істота – жінка чоловіка-отця, його струна і звук. Чоловік – величина довільна, він найчастіше не схожий на батька жінки нічим. Так можна приплести який-небудь ідіотський «комплекс Електри» переплетеним соснам чи в’язу, який проростає зсередини бука.

Трохи шкода, що жодного помешкання не вдалося завоювати так, аби воно почувалося моєю власністю, моєю мушлею, моїм прихистком – як людське тіло. Але для мене всюди дім. Справжня небезпека – це дозволити будинкові тебе привласнити, прив’язати настільки, аби позбавити волі. Коли ти не зможеш з ним розлучитися, покинути його навіть у поліційній облозі, в умовах військового конфлікту, в пожежі…

Кульова блискавиця запливла в гості до моїх горнят. Я думаю, це все через Рікардо. Ми з кішкою сиділи на ґанку порожнього сусідського будинку і дивилися на полум’я. Я відчувала себе вороною. І так воно й було. Ми подалися з кішкою до міста, але нехай – все одно скоро осінь. Я не побачу своєї ріки. Я – цвинтарна ворона. Серпанковий слід чийогось сну. Я живу сном, забуваючи попередній, лише округлий блакитний камінь у горлянці примушує мене не засинати глибоко, знову згадувати про те, що позаду були сни, тож і зараз є сон, і надалі ще будуть сни. Я – сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.

2. Сон у бетоні

Бувають сни, від яких довго не можеш оговтатись. Навіть коли вже вийшов з хати, думаєш про те, що наснилося. Переживаєш окремі сцени сну, навіть не помічаючи, як опинився в місті. Виявив себе на вокзалі, а як добирався сюди – не пам’ятаю. Стою біля виходу метро і катуляю в голові один вислів – «реальний сон». Так говорять, коли уві сні ти не розумієш, що спиш. Але хіба щоразу, коли засинаєш, опиняєшся поза «реальністю»? Вмираєш, чи що? Чи це якась типу інша реальність, або не твоє життя? Маячня оце розділення на сон і не-сон. Трохи спостережливості, – і можна помітити, що ти просто блукаєш снами, чи блукаєш реальністю – один хрін. Коли згадую, що бачив уночі, то одразу ж замислююсь, чи хтось із нас прокидається коли-небудь. І що таке насправді прокинутись? Не просто перейти з однієї сцени до іншої, як герой фільму. Я згадую, як мені, одному з таких героїв фільму, особливо кострубаті склейки між епізодами муляють, наче шви лляного простирадла, – крутишся, чухаєшся, але не прокидаєшся.

Я купив собі нарешті байк і два тижні його обкатував. У таких випадках теж говорять щось типу «я почувався щасливим, наче уві сні». Можна подумати, що уві сні колись буваєш щасливим. Або якщо навіть і буваєш, то що? Це хтось інший переживає уві сні твоє щастя? Нарешті сьогодні мені наснилося, ніби я їду на вокзал зустріти Елю, сонце тільки вибралося на дахи, мало машин – можна розігнатися, для повного щастя скупатися у ранковому вітрі, і я розганяюся, просто перед собою бачу фіру, котру зараз обжену, аж тут – спалах, біле світло, брязкіт, гуркіт, просто обісратися можна від такого – ніби весь світ вибухнув, я ще встигаю зрозуміти уві сні, що врізався у якогось депутатського урода, котрий вилетів на поворот з бічної вулиці, бачу, що це я втелющився у джип і помер, і лечу, і мій байк понівечений летить – ніби ми сміття у космосі. Я прокинувся у такому шоці, що навіть не розумів спершу, де я – ну, це відчуття після нічного кошмару багатьом знайоме. І я чогось так перестрімався, що поїхав зустрічати Елю на метро – просто не зміг себе змусити відкинути ці забобони про віщі сни. А перед виходом з ескалатора я підняв голову і глянув у відеокамеру спостереження, я так завжди роблю, намагаючись уявити себе по той бік: як я годинами, днями дивлюся на невпинний потік людей: вони сунуть і сунуть, в одному темпі, наче продукти на касовій конвеєрній стрічці в супермаркеті, може, десь там на виході між дверима їх пробиває по штрих-кодах. Інколи дехто підніме лице і гляне в камеру. Чи почувався би я їхнім богом? Таким їхнім богом, котрий лише спостерігає і ніфіга не може зробити.

І ось я стирчу на вокзалі і не доберу, навіщо і як я тут опинився. Слова «щоб зустріти Елю» мені ні про що не говорять – це якийсь глюк зі сну. Я вже починаю панікувати: може, це я зараз сплю, але тут повз мене проходить засмагла юнка, з гуркотом тягнучи за собою валізу на коліщатках, і я ніби усвідомлюю, що ось це і є «реальність». Від її плечей і спини так потужно війнуло кримським запахом, наче вітер з моря потерся писком об моє лице. Її шкіра, топ, волосся, навіть її валіза пахли гарячою сіллю, кипарисом, скелями, травами і тим стерильним дорожнім пилом, котрий буває тільки в горах.

Зі схрещеними ногами, обіпершись об стіну спиною, я сиджу на кухонній підлозі й спостерігаю за власною тінню. Моя тінь танцює для мене. Сьогодні її пантоміма – прокволе танґо на поверхні торф’яного болота, глухого лісового багновища. Сьогодні моя тінь – погідна і не намагається істерикувати, попереджати і пророкувати – вона просто танцює мій внутрішній спокій. Це не танґо пристрасті, відчаю або сексуальної війни – це танґо сексуальної млості. Таке теж буває.

Виходити на полювання за речами краще о четвертій-п’ятій ранку, коли туристів зрубає алкоголем… Але я вже давно не виходжу з хати…

Моя сексуальна ситість, точніше, той спосіб, в який вона мені дісталася, вже не лякає і не бентежить мене. Бентежать контури моєї тіні. Таке враження, що тіней – дві. Мовби одну (мою) накладено на іншу, трохи прозорішу. Моторошне відчуття: ніби моя тінь відкидає тінь. Причому не подібну до себе контурами.

Я ковтаю вина з баклажки і закурюю.

Так і є: пара тіней прокволо танцює танґо. Бетонний Цвіркун з балкона задає ритм. Я стежу за кожним па.

І ось нарешті дві тіні роз’єднуються остаточно: прозоріша вигинається місточком на лікті моєї – темнішої – і мете патлами підлогу. Темна тінь підтримує її за поперек і нахиляється – ніби для поцілунку.

Прозора довгокоса тінь належить Електрі, але що би це могло означати?

Затерпли ноги і спина. Я підводжуся і йду до покою, де покоїться на широкому ліжку Електра. Тіні не зважають на мене – продовжують своє сомнамбулічне танґо Бетонного Цвіркуна.

До вікна зазирає Повня і облизує повіки Електри. Еліному тілу зараз щось біля двадцяти чотирьох років.

Завтра намиє дощами ще кілька років, Електра все ще світитиметься дивною мармуровою красою. Я навіть зможу вловити її метеликове дихання і, кохаючись з її тілом, відчути щось ніби трем чи ніжну судому її лона. Груди її будуть пружними і запаморочливо хтивими, а пипки – ледь відчутно затвердлими. Тоді її тіло стрімко старітиметься, а на Гекати – цілих чотири безмісячних чорних ночі й чотири бетонно-безрадісних дні – на ліжку лежатиме задубіла сива мумія, вкрита брунатними піґментними плямами й глибокими зморшками, ніби дощова вода у діжі – сухим листям, брижами й відбитками дощових хмар.

Але я все одно щоночі входитиму в Електру, як би тяжко і болісно це мені не давалося. Просто уявлятиму себе таким же старим і мертвим, уявлятиму нас подружньою парою в родинному склепі. Усього лише чотири дні.

А потім знову відродиться цикл Місяця, Електра розім’якне, крізь перґамент і гіпс березнево проступить тринадцятилітня бузково-абрикосова дівчинка і стрімко дозріватиме до Повні.

Скількись місячних циклів тому від сьогоднішньої ночі я так само сидів на кухні вночі. Щось читав, пив каву і слухав Бетонного Цвіркуна. Той несамовито кричав, мовби вимолюючи своїм дезом у Гекати Місяць. І тут на кухню вийшла Електра.

– Не спиться? – запитав я, глянувши на кохану і знагла подивувався: Еля мала вигляд абстинентки, яка щойно заштрикнулася або нюхнула стимуляторів.

Анітрохи не заспана, вона дивилася на мене чорними зіницями, розширеними на всю райдужку, мені навіть здалося – на всю роговицю.

– Я жива! Запам’ятай це: я – жива! – черевним голосом урочисто виголосила Електра.

– Люба? Що ти, мала? Тобі наснилося жахіття? Я знаю, що ти жива! – схарапудився я.

– Я жива, – повторила Електра, – поклянися, що кохатимеш мене – щодня, щомиті, що би не сталося! Поклянися, що не виженеш мене з цієї хати і не пустиш сюди чужих людей! Нікого! І завжди знай: я – жива!

Я схопився на рівні, перекинув стілець, на якому сидів, і кинувся обійняти Електру – пригорнути, заспокоїти – їй часто снилися якісь жахи (вона відмовлялася говорити, що саме, запевняючи мене, буцім усе забула, щойно прокинулася).

Якесь убивчо яскраве холодне світло засліпило мене, оглушило гуркотом, ніби наді мною промчав поїзд метро, залило мені гортань живим сріблом, спалах вихопив обличчя у хірургічних масках…

Електра зникла. Я ошелешено постояв мить, потер запалені очі й вирішив, що задрімав за столом – тож макабрична поява Електри мені наснилася. Я закурив (я ще тоді курив) і вийшов на балкон. З далекого парку вогко війнуло ясмином. Ще трохи постояв, міркуючи над видінням, пожбурив у ніч недопалок й поплентався чистити зуби. Якось враз на мене гухнув мокрий лантух нелюдської втоми. Я заледве дочовгав до ліжка, обійняв Елю і гулькнув у забуття.

Вранці Електра виявилася мертвою.

Моє тіло відчуло це одразу: щось не так. У ліжку, у повітрі, у всьому світі. На линві пробудження я пережив страшну конвульсію, ніби уві сні до мого єства занурився екскаваторний ківш і вигріб з мене всі тельбухи – легені, серце, кишки, печінку… Задихаючись, похлинувшись криком, я підхопився і сів у ліжку. Віддихався. Повернувся до Електри. Вона лежала спиною до мене, скрутившись клубочком, і повітря довкола неї нагадувало крижану скоринку перших приморозків на ранкових калюжах. Я потягнувся, взяв Електру за плече і шарпнув на себе. Тіло слухняно перекотилося на спину – мов ганчір’яна лялька, набита піском.

Я не став ані торсати Електру, ані ляскати по щоках, ані намагатися підняти – я все зрозумів. Сидів і тупо дивився. Не знаю, скільки часу.

Принаймні я раптом зреаґував на освітлення: посутеніло, і космічно-погідні контури Електриного тіла тихо загострилися. Я вийшов на кухню. Глянув на горня з недопитою мною ніби вчора кавою, згадав нічне явлення Електри.

Невідь-скільки, не думаючи ні про що, навіть про причину наглої Електриної смерти, я стояв на балконі і сліпо дивився поперед себе – там загусала ніч і витикався Молодик. Можливо, так спливли і дні, бо перед моїм поглядом пропливло безліч літаків.

Різаний біль у сечовому міхурі привів мене до тями. Я сходив до туалету й рішуче рушив до покою.

Електра лежала на ліжку.

А поряд з нею простирадло виминалося під вагою предмета, не придатного до опису людською мовою. На позір принаймні він скидався на щось глиняне.

«Я жива, – причулося мені шепотіння зсередини цього предмета. – Я біжу по скалках розбитих зірок, наче танцюю на шклі усіх склянок, які я колись розбила, краплі моєї крови падають з неба на ваші обличчя – ляп, ляп, грьобаний вишневий апокаліпсис, – ви розмазуєте пиками юшку і хреститесь! Я мчу босоніж битим шклом зірок на асфальтовім небі, бо скоро там, куди я кваплюся, закривається весільний салон – крамничка з чорним вельоном на вітрині. Я маю чорну струну, за яку можна висмикнути зі світу будь-що. П’яні по берегах річок виють проти ночі, наче вовкулаки, дві трохи надщерблені повні дивляться одна на одну, мов у трюмо: з північного сходу і з південного заходу, а моя сеча вигравірувала на піску силует жирафи. Твої стерті на боках об бетон дешеві запальнички… якісь клапті і спалахи твоїх звичок і дій… вплетені у клапті і спалахи намальованого простору… Велетні, гіганти, циклопи крокують нічною планетою. Їхні велетенські, гігантські, циклопічні памперси – завбільшки з кабіну будь-якого учасника шоу просапних механізмів – валяються по берегах річок. Велетенські, гігантські, циклопічні труси коливаються, випрані, на білизняних мотузках. Харчки велетів, гігантів, циклопів утворюють болота серед лісів. Велетні, гіганти, циклопи зупиняються вночі посцяти – і стають річки. Людські і токсичні, як усе людське. Я хочу припинити все це! Я хочу припинити снити всі ці візії. Мені так страшно, любий, і я не можу нічого вдіяти – мною кидає, мов тріскою в кораблетрощі. Я хочу припинити бути тріскою. Навіть якщо це риба. Чи омонім. У сансарі все однаково».

ЕЛЕКТРА: нонопасаранмарія_зажувало_кокте-belle – обережно вивільняючи з-під коліс потяга № 146 Сімферополь – Київ зажовану плівку, вимотуєш із себе ці невиліковні уривки, витягнуту на волосінь магнітну тасьму – слухаєш дощ крізь стукіт потяга, дредастих музикантів – крізь дощ – просвітлення – це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, чути її, слухати і мовчати, бо вона слухає і чує тебе! – плівка вимотується навспак, жується, рветься – з кінця на початок…

Сімф розпливається вогнями у дрібному осінньому дощі й циганському галасі…

«б…дь, как трудно работать с пьяными людьми!» – говорить водій-татарин, зупиняючись нарешті на Сімферопольському вокзалі…

всю дорогу строкаті піпли, перебуваючи в суцільному об’їбосі, горлають у темряві гіти вісімдесятих, вимагають зупинок на перекур і на посцяти, у салоні тхне коньяком і одягом, який ночував на пляжі, у салоні бадьоро волають Аль Бано і Роміна Павер, Modern Talking i London Beat, «Кукарелла» і «Но пасаран, Марія» повторюються тричі, ще один п’яний перекур – і я запізнюся на потяг. куди – куди я запізнюся?..

на Коктебельському автовокзалі тлумиться весь цей шальоний дредасто-фінічковий пістрявий розхристаний нарід – його не пускають до автобуса на 18:10, мотивуючи цей побутовий апокаліпсис пришестям додаткового автобуса (того самого, з веселим водієм-татарином, котрий забере всіх і двадцять хвилин чекатиме якогось розпиздяя, що пішов по коньяк)…

в Коктебелі вітряно, тіні дощових хмар стікають зморшками Карадаґа у холодне, ватяно-тихе прозоре море, нарід роз’їжджається. На сріблисто-бляшаній, мов луска мертвої, вже підсохлої риби, пляжній ріні – циклопічні купи коробок з-під піци, пляшки… згортки сонних людей – у спальниках, з беґами під голову… сміття на вузенькій затишній набережній, під акаціями, біля барів… гори, гори сміття…

споглядаю крізь воду рінь, глипаю на бухту, на Карадаґ – туди вночі можна потрапити через паркан, що закінчується в морі разом з хвилерізом, пролізти до заповідника коштує п’ятдесят одну гривню штрафу – недорого за тріп на гору – у вітер, у передгрозу з моря, у ніч, де не чутно всенощного джем-сейшна безугавних джазових маніяків з їхніми нестерпними стандартами…

US3!US3!US3!US3!!!!!!!! – прямо навпроти рубки, я – в рубці, я – рулю світлом, вони кажуть мені в мікрофон: «Туши світло!», вони прямо до мене звертаються! – лише танцювати не можна – звукачам над головою всьо хилитається музика мрячить підступно динаміки спиздили мої кеди підкрадаються музика київське море органіки хто тебе кликав припнуте до днища чудовисько Ирій напруги вібрують бабки електрики колії чаплі зелені цвірконики риба крижини велет крізь хмари маґа… Fatima Spаr & the Freedom Fries відень не має бути як істамбул болісно гарна турчанка голос крутіший ніж у Едіт Піаф в очах вся печаль космосу крижинами електричних риб зелене струм в рік минтая…

піца, піца, піца, люди, люди, люди, невпинний потік людей, таких розслаблених, з відтяжкою, ніби ще з літа за собою тягнуть за вуха прогріті запахи, як мамині сніданки у шкільний турпохід… безліч, цілі зграї котів, кошенят, кішок, ніби їм тут Єгипет. Одне мацюпусіньке триплямне кошенятко вирішило перейти дорогу й заклякло від страху – натовп зупинився, утворилася пробка. Зворушливо. Даремно змі напарюють людям концепцію відчуженості, збайдужіння й озвіріння – люди як люди, хоча й квартирне питання нікуди не поділося…

вулиця Корольова, 11 – мансарда, троянди, балкончик, де можна пити каву й дивитися на Карадаґ – у сутінках просто мало не черкають по лиці крихітні лилики…

ніно катамадзе коли тобі відкривається ім’я Всесвіту тебе розриває вивертає мов рукавичку патрає наче рибу плачеш ніби уперше й востаннє як немовля що родившись померло лампочка блимнула йдеш пляжем геть аби не скаламутити почуте забуваєш тоді що неможливо нічого зберегти і привласнити цей світ не має кишень для зимових запасів…

море прозоро світиться навіть вночі…

вранці між скель сіро бовваніють чужі наплічники…

вранці їх найлегше збирати. Ці дивні предмети, набиті іншими предметами…

Я наблизився до ліжка. торкнув предмет… той озвався морським прибоєм, наче мушля… прибоєм і голосом, і запахом піци… взяв його в долоні, трохи потримав… відклав набік і ліг поруч з Електрою. Я поцілував її… все її тіло…

Отямившись, я побачив на підвіконні ще один предмет. Не схожий ні на що людське і не схожий на попередній. Фактура нагадувала пап’є-маше, жовту молочну старку і стоплене олово, нанесене тонким шаром на кору верби. До жодної з вищеназваних фактур це все насправді й близько не було подібним, просто співставний аналіз, пізнання шляхом опису через порівняння – єдиний доступний людині метод візуальної фіксації довколишнього (це стосується навіть емоцій і почуттів – «злий як собака», «ніжна мов лань», ну да, «предмет, подібний на спогад осіннього парку», кліше – тиц – кліше – упс – кліше).

Що далі щерблено мізернів Місяць, то невагомішою ставала Електра – легшала до ваги кішки. Що грубшав іще вчорашній Молодик, то важчою робилося Електрине тіло – мов лантух з цементом, який залишили під прокволим сліпим дощем.

Щодня у покої з’являвся новий предмет, який неможливо було описати через асоціації з чимось причетним до людського світу. Вперше я відчув шкірою єства сміховинну безпорадність мови, слова. Я не міг описати побачене навіть подумки лише через відсутність об’єкта співставлення.

Предметів більшало, ніби вони брунькувалися. Мовби поза простором свого тіла Електра звідкись їх приносила – можливо, з мандрів по смітниках і списаних, але допіру не утилізованих архівах Всесвіту.

Доки тіло Електри усіляко невпинно рухалося, ми жили виконанням безлічі повсякденних людських дій. На харч ми собі заробляли крадіжками: щоранку прокрадалися до лігвиськ нелегальних туристів та неформалів, підчіплювали гаком, прикрученим до патика, їхні наплічники й звалювали безшелесною індіанською ходою. Наплічники обдовбаних мажорів у кримських заповідниках, їх треба підчіплювати на вдих власника, особливо якщо той хропе. Коли ти вмієш синхронізуватися з жертвою, ти – невловний. Майже як дух нічного кошмару на линві світанкового бодуна.

Кілька останніх сезонів ми жирували, бо гіпів меншало, а довкола андеґраундових опосумів неухильно більшало – діти пострадянських необуржуїв прагли наркотиків, сексу і рок-н-ролу, а надто влітку. Позитивний офісний планктон. Ми побіжно спостерігали стрімкий регрес популяції олдових, котрі примагнічували до власних руїн цю життєрадісну соціальну протоплазму.

Олдові спали на своїх шматниках – зазвичай підкладали під голову. Якщо зрідка траплялося таке глобальне масове відчепірювання, що олдовий себе не тямив настільки, аж навіть автопілот йому хибив, тобто шматник опинявся в нічийній зоні, ми все одно його не чіпали. Навіть покинутий безпритульний шматник олдових завжди легко вирізнити з решти: його месидж – практичність в умовах виживання, простота, надійність і мінімалізм… До таких речей безпомилково виникає симпатія – синхронність хвильових коливань, коли кожна кінцівка грає свій ритмічний малюнок, а загалом виходить прозоре соло.

Принаймні осінь і зиму – то листяна злива, то віти в снігу – я на межі сну трахав Електру. Тоді прокидався, йшов сцяти і чистити зуби. Коли скінчилася зубна паста, потовк на порошок яєчні шкаралупки і чистив зуби кальцієм. Медитував або втикав – не знаю, як правильно. Вертався до ліжка. Спав або марив. Трахав Електру. Не курив, бо колись давно скінчилися сигарети, сидів, лежав, стояв, втикав, типу медитував. Нові й нові предмети виникали в застояному просторі покою. Я їх не рухав. Навіть не торкався. Вони поволі, але стрімко захаращували простір.

Одного разу я все-таки вийшов надвір. Полуднева спека вдарила мені в голову. Я чекав побачити розкислий весняний сніг, чорні голі дерева, мокрих котів. Але довкруж дрімало в якомусь риб’ячо-рослинному безмов’ї по-літньому злиняле місто. Як мертвий кит-самогубця на пляжі, обплутаний підсихаючими водоростями. Утім, за свого одноманітного відлюдництва я міг щось наплутати з часом, бо втратив з ним будь-який зв’язок. Знайомі будинки невловно змінилися звідтоді, як я востаннє їх бачив. Може, їх пофарбували чи відремонтували. Така глуха жовкла тиша стояла в столиці після евакуації дітей. Я саме приїхав вступати до інституту, коли вибухнув Чорнобильський реактор. Пам’ятаю стан фантастичної прострації, котрий ідеально збігався з моїми ранніми переживаннями однієї пісні Б. Г. «Когда отряд въехал в город, было время людской доброты. Население ушло в отпуск, на улицах томились цветы…» Зараз я сумніваюся, чи не йшлося там про «время людской простоты» чи «пустоты», і, можливо, квіти на вулицях «пылились». Припадали невидимим ніжним радіоактивним пилом… Ліниво й уривчасто міркуючи про все це, я дійшов до древньорадянського, знайомого з дитинства, гастроному – одноповерхової будівлі схронно-цокольного типу. В моєму дитинстві це називалося «стєкляшка». На задньому дворі таких гастрономів завжди були пункти прийому склопосуду. Туди я і подався, обійшовши попід облущеною стіною безлюдну будівлю з порожніми полицями всередині, за каламутною задряпаною вітриною. На пластмасовому ящику для пляшок сидів чувак у джинсовому костюмі, яких уже років двадцять мої співгромадяни не носять. Цей тип одягу зник навіть з провінційних секонд-гендів, навіть бомжі його років десять як зносили. Я зупинився на віддалі, але чувак відчув мою присутність і підняв голову. Окошив мене відсутнім поглядом серійного вбивці на сповіді. Над його полисілим тім’ям електрично зблиснув прозорий блакитний німб. Я зрозумів, що це опіатник, причому він щойно втерся, його вже розтягло, і я опинився в зоні його приходу. Квола усмішка тихо промовила до мене:

– Сідай, посидимо.

Я підсунув до себе ящик і сів.

Він щось сказав. Я щось відповів. Безглузді кострубаті конструкції зі звуків, літер і складів маслянисто-веселковими бульками полинули вгору і розчинилися в небі.

Ви помічали, як уві сні трансформуються форма і зміст емоцій? Можна говорити про ковбасу або невпинно повторювати газетний заголовок, вимовляти одне-єдине слово, скажімо «шафа», чи сіяти абсолютно безсенсовними словосполученнями, де слова сполучаються цілком довільно, неоковирно, абсурдно. Але це не важливо. Ти й не згадуєш про ту повсякденну звичну напругу, з якою добираєш слова і складаєш їх у речення, щоби передати навіть дуже просту побутову думку. Уві сні це не має значення, розмова може наповнитись такою глибокою чуттєвістю, таким розмаїттям сенсів у найтендітніших відтінках, що ти навіть забудеш соромитися себе, помічати убозтво і умовність оточуючих декорацій. Навіть якщо розмова відбувається прямо посеред загального коридору на подертій розкладачці, яка перегороджує прохід на сходи у під’їзді між ліфтом і дверима на вулицю. Коли ви прокидаєтесь, то майже одразу забуваєте зміст розмови. Можливо, ще мить тримаєте тілом яскравість переживання і окремі фрагменти сенсу.

А тоді одразу ж бачите, наскільки неправдоподібним був інтер’єр, наскільки смішними, жалюгідними і безглуздими були повторювання слова «шафа» і полум’яно-вдумливий діалог про ковбасу. Маячня. Сон зіжмакується і викидається у сміттєвий кошик пам’яті. А тепер припустіть: усі сни тотожні. Хіба ви не спостерігали цієї особливості спілкування у житті, яке називають реальним? У кожному зі снів ти однаково втягнутий і поглинутий переживанням самого контакту, дії. Слова тут нічого не варті, можна було б взагалі обійтися без них. Говоріння мовою – рудиментарна звичка у цьому потоці безпосередньої передачі відчуттів. Не важливо, що ви говорите, – важливо як. Збоку ця невисловлювана гра сенсів виглядає щонайменше кумедно, якщо сприймати лише двох істот, котрі ведуть діалог уголос. Невідомо, яким є насправді сенс кожного слова і скільки сенсів може бути в одній фразі.

Він сказав, що слово «промоутерство» означає промотування чужих бабок. Я сказав, що у нього над головою горить газ. Він сказав, що його з’їли багатороті червоні сутності. Я сказав, що фраза «я тебе вб’ю» може прозвучати з вуст коханої дівчини, а може бути сказана агресивним важковаговиком чи, там, прокурором. Або кимось із батьків. І в кожному випадку вона означатиме інший вид убивства. Він сказав, що пристрасть – один з механізмів, що забезпечує процес розмноження, і виконує він камуфляжну роль. Щоби дві несумісні за жодною ознакою, окрім статевої, істоти все-таки спарувалися, а там хоч потоп.

Ті рідкісні створені одна для одної сутності, якщо зустрічаються, зазвичай ніякої мексиканської пристрасті не переживають, жодних сексуальних зашкалювань – вони просто з першого погляду упізнають одна одну. Але не те щоб вони насправді були створені одна для одної, бо ніякого творця нема.

Так ми і говорили. Принаймні так це виглядало б ззовні для стороннього спостерігача. А мені тоді відкрилася чарунчаста будова світу, просочена і омита невимовним сяйвом, котрим був я сам, чи це воно було мною. Замість висловлювати бажане, я міг підстрибувати і злітати, зависаючи скільки захочу в безмежному просторі, котрий відкривався крізь вузеньку трубку моєї лівої зіниці. Трубка зіниці була чорною і водночас золотою, від неї тяглися тьмяні, ртутно-сріблисті й асфальтово-сірі розколини і тріщини, наче у закрижанілій калюжі, в центр якої я в дитинстві стрибнув. А. А. Аа. Ооооо. х. У. ЩастяаАвсевсюдитут НҐ!

У березні я прокинувся і ще якийсь час думав про свій сон, силкуючись утримати хоч іскру з пережитих одкровень, чиї залишкові вібрації стрімко покидали тіло і свідомість, як вода – ванну. Нічого, окрім чопика безглуздої розмови з якимось нарколигою біля пункту прийому склопосуду, утримати не вдалося. Звичайний сон. Я здійснив усі свої сновидні ритуали і саме закоматозив у передпокої, не знаючи, куди повернути: праворуч до кімнати чи ліворуч до кухні, як раптом почув з кухні радіо. Отже, пошкандибав туди.

–  У дні, після десятого березня, я пережив ті ж відчуття, які переживав після десятого березня п’ятдесят дев’ятого року. Ось уже тиждень, як у Лхасі панує страх, – накладався одноманітний голос перекладача на чиїсь урівноважені інтонації. – Ви відчували страх? – співчутливо запитав ведучий програми.

Я зацікавився, присів за стіл і став слухати, чого зі мною, принаймні у свідомому стані, раніше ніколи не траплялося.

–  Так. Схожі відчуття я переживав і цього разу. Пополудні я отримав інформацію, що люди в деяких областях Лхаси виступили з протестами. Щойно я почув про це, то подумав: великі страждання чекають на цих людей. Я відчуваю страх, величезне занепокоєння, тугу і безпорадність, я можу лише молитися. – Але Китай не вважає вас безпорадними, – діловито докидає ведучий. – Він звинувачує вас у тому, що відбувається. Він називає вас вовком у чернечій рясі, дияволом з людським обличчям, терористом. Ви – терорист? —Як вони вміють отак інтонаційно ставити запитання, що воно стає риторичним і до такої міри одразу псується вся інтрига, що можна собі навіть уявити зовнішність, з-за якої вихлюпується цей професійний радіоголос, думаю я. – Я простий чернець. Для мене це час серйозної перевірки, чи дійсно я щиро практикую вчення Будди, співчуття і терпіння. Якщо за цих обставин я втрачу самовладання, відчую гнів, це означатиме, що моїй буддийській практиці бракує щирості. Тому для духовного практика – це воістину золотий час.